Патріарх Володимир (Василь Романюк), Предстоятель Української Православної Церкви Київського Патріархату (1993-1995)

Не часто буваю поблизу Софії. Дуже не часто. Зараз вирішив подивитися. Не Томос, могилу старого зека Василя Романюка, волею долі ненадовго став українським патріархом. Першим.

У таборі з ним не зустрічався. Він відбував свій термін в Мордовії, я – на Уралі. Познайомився вже тут, в Києві в перші роки нашої незалежності. Нас представив один одному Євген Олександрович Сверстюк. Встигли знайти спільних знайомих у радянських таборах, більш довга розмова не відбулася через велику кількість його шанувальників та друзів навколо. Люди збиралися на черговий мітинг.

Я не історик церкви. Можу не знати подробиць. Головне: колишній зек Романюк був обраний Патріархом. Хоча це місце готував собі інший, владолюбний колишній офіцер КДБ, що різко порвав з вищою московською церковною челяддю. Так було. Про це писали, про це говорили, такі були часи.

Сьогодні думаю, що другий, який тоді Патріархом не став, краще Романюка знав канон, був він краще церковно освідчений. Не те що неодноразово судимий зек, що не мав в своєму гіркому житті таких можливостей.

У 1995 році український Патріарх раптово помер. Хворів, тюремні роки зруйнували його тіло. Але – не душу. Та й його патріарше життя було нелегким, про це, сподіваюся, коли-небудь посміють написати церковні історики …

Ховали його важко. Бридко, огидно. Політичні екстремісти під керівництвом широко відомого авантюриста агресивно і жорстко намагалися понести труну в Софію, поховати його там. Оскільки Софія тоді була поза конфесійної приналежності, українська влада молодих людей з труною всередину не пустила. Не знаю, чи збереглися міліцейські та есбеушні відеозаписи цього огидного протистояння з труною на плечах та на руках. Так починалася церковне життя в уже незалежній Україні.

Розумію, пройшло багато років. Пішло в інший світ багато учасників подій і свідків. Але знати це необхідно. Не вкриваючи словами доброти наш зовсім не простий початок державності.

І ось я у Софії. Де вчора демонстрували народу ще не цілком підписаний Томос. Як і раніше, український Патріарх, світла людина, лежить у півтора метрах від паркану, як великий грішник і самогубець. Сотні людей ідуть в Софію, то чи на службу, то чи в музей. Сотні виходять. А я мовчки стою біля могили лагерника Василя Романюка, поклавши на плиту квітку. Одну квітку, живому. Попередньо забравши руками сніг.

Зруйновані водою і часом облуплені літери, раніше яскраві. Вчора тут було свято ще не підписаного Томосу. Свято Петра Олексійовича Порошенка. Але не мученика Романюка.

Ніхто не зупиняється, розумію, вони не знають, що поруч – могила. Нічого не знають про самого Романюка, про приховане протистояння з «номером другим», який не зумів тоді стати первосвящеником. Про побутові чвари, про принизливе поводження з «квартирантом» …

Семен Глузман, дисидент, психіатр

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: LB.ua