І. Від Старого Завіту до Другого Риму

У Старому Завіті Ізраїль описується як «вибраний народ» Бога (Вихід 19:5–6): «Ви будете Моїм уділом з-поміж усіх народів». Ідея «вибраності» була тісно пов’язана з укладенням Завіту — особливого договору між Богом і народом Ізраїлю. Бог обіцяв опіку та благословення, натомість вимагав вірності, дотримання заповідей і морального способу життя. Бути «вибраними» означало жити згідно з Божим законом і служити прикладом для інших народів. 

Стародавні римляни також вважали себе «вибраними», але в іншому сенсі — як носії вищої цивілізації, покликаної встановлювати порядок і владу над іншими народами. Їхня «вибраність» не ґрунтувалася на духовному Завіті з Богом, а на ідеї культурної та політичної переваги. У «Енеїді» Вергілій зображує Рим як інструмент волі богів, покликаний панувати над світом. Така риторика слугувала виправданням імперіалізму, надаючи завоюванням сакрального значення. На відміну від біблійного Ізраїлю, римська «місія» прославляла силу, закон і тріумф держави.

Ідея Другого Риму втілила собою поєднання двох моделей «вибраності» — біблійної та імперської. Константинополь постав як новий центр, де потужна світська влада імператора і цивилізація поєднувалася з його духовною місією — охороняти істинну віру. Православна церква стала головною опорою цієї ідеї, підкріплюючи переконання, що Візантія є єдиним законним спадкоємцем Риму і водночас новим Ізраїлем — народом не лише могутнім, а й обраним для збереження істини. Так сформувалася концепція про Другий Рим як священну імперію, в якій політика й релігія злилися в єдиний ідеологічний проєкт.

ІІ. Падіння Константинополя і зародження міфу

Міф про «особливість» або «вибраність» російського народу в сучасному вигляді він значною мірою сформувався в Московському царстві у XV–XVI століттях. Одним із ключових моментів стало падіння Константинополя в 1453 році, коли Візантійська імперія, центр православного світу, була завойована османами. Московські правителі та церковні ієрархи почали позиціонувати себе як спадкоємців візантійської традиції, що дало початок ідеї «Третього Риму».

Ця концепція була сформульована ченцем Філофеєм Псковським у його листах до великого князя Василія III на початку XVI століття. Філофей писав: «Два Рима впали, третій стоїть, а четвертому не бувати». Тут Москва проголошувалася новим центром християнства, а її народ — вибраним для збереження істинної віри. Ця ідея стала ідеологічною основою для обґрунтування централізації влади та експансії Московського царства. Починаючи з цього періоду Московія, а потім Росія виправдовувала завоювання сусідніх народів (татар, народів Сибіру, кавказців) як «божественне покликання» об’єднувати землі під «православним скіпетром». Це призвело до придушення культур і свобод інших народів, а іноді їх повного винищення.

ІІІ. Слов’янофільська інтерпретація міфу

У пізніші століття, особливо за часів Російської імперії, цей міф отримав нові деталі. У XIX столітті слов’янофіли, такі як Олексій Хомяков та Іван Кіреєвський, додали до нього романтичний і націоналістичний вимір, стверджуючи, що «російський народ» має особливу духовну місію, відмінну від «загниваючого Заходу». Інший представник цієї течії Іван Аксаков, голова Московського слов’янського комітету, стверджував: «Росія покликана взяти під своє заступництво всі слов’янські народи… Бог визначив росіянам бути найстаршим братом у великій родині слов’ян».

IV. Трансформація міфу у XX-XXI століттях

Після більшовицького перевороту 1917 року ідея російської винятковості не зникла, а трансформувалася в концепцію особливої місії радянського народу як авангарду світової пролетарської революції. Володимир Ленін у промові «Завдання спілок молоді» (1920) проголосив: «На місце старої Росії прийшла нова Росія… яка дає приклад усім». Йосип Сталін, попри початкове засудження «великодержавного шовінізму», поступово реабілітував російськоцентричне бачення. У знаменитому тості 1945 року він проголосив: «Я п’ю насамперед за здоров’я російського народу тому, що він є найвидатнішою нацією з усіх націй, що входять до складу Радянського Союзу…»

Відродження ідеології російської винятковості у пострадянський період йде через концепцію «российского міру», що підтверджується висловлюваннями патріарха Кирила, Путіна та офіційними документами РФ, які описані в багатьох дослідженнях.

Сьогодні цей міф активно використовується в політичній риториці, зокрема в Росії, для виправдання війни проти України та імперських амбіцій та створення образу «особливого народу», який нібито протистоїть зовнішнім ворогам і виконує історичну місію.

V. Критика з точки зору Біблії і православного богослов’я

5.1. Біблійне розуміння «вибраності»

З біблійної перспективи ідея «вибраності» одного народу в сучасному контексті суперечить основним принципам Нового Завіту. У Старому Завіті справді є концепція вибраного народу — Ізраїлю, який Бог обрав для укладення Завіту (Вихід 19:5-6). У книзі Повторення Закону (7:7-8) сказано: «Не через те, що численніші ви від усіх народів, уподобав вас Господь і вибрав вас, бо ж ви найменші від усіх народів, але з любові Господа до вас». Це не давало підстав для зверхності чи домінування, а радше покладало на Ізраїль духовну місію — свідчити про Бога у світі.

Пророк Амос (3:2) попереджає: «Тільки вас Я пізнав зо всіх родів землі, тому покараю вас за всі ваші провини». Тобто, вибраність у біблійному сенсі — це не перевага, а більша відповідальність і суворіший суд.

5.2. Новозавітне скасування вибраності та універсальність християнства

Проте з приходом Ісуса Христа цей Завіт розширюється на всі народи. У Посланні до Галатів (3:28) апостол Павло чітко зазначає: «Нема юдея, ні грека, нема невільника, ні вільного, немає чоловічої статі, ані жіночої, бо всі ви один у Христі Ісусі». Апостол Петро визнає: «Справді пізнаю, що не дивиться Бог на обличчя, але в кожнім народі приємний Йому, хто боїться Його й чинить правду» (Дії 10:34-35). Це підкреслює універсальність спасіння, яке не обмежується жодним етносом чи нацією.

Ісус Христос дає апостолам універсальне доручення: «Ідіть по цілому світові, та всьому створінню Євангеліє проповідуйте» (Мк.16:15). Універсальність християнського послання підкреслюється в Євангелії від Матвія (28:19): «Ідіть же, і навчіть всі народи, христячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа». Апостоли справді поширювали Благу Звістку серед різних народів, не виділяючи жоден з них як особливий. Ранні християнські громади формувались у Єрусалимі, Антіохії, Римі, Коринфі, Ефесі та інших містах без будь-якої етнічної ієрархії. 

Також у Євангелії від Івана (3:16) сказано: «Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Єдинородного», — тут «свій» охоплює все людство, а не окремий народ. Таким чином, спроба привласнити собі статус особливого чи «вибраного» суперечить духу християнства, яке відкидає національну винятковість на користь духовної єдності.

Апокаліптична перспектива Біблії говорить про Небесний Єрусалим як духовний центр (Об’явлення 21:2-3), а не про будь-яке земне місто як останній оплот істинної віри: «я, Іоан, бачив місто святе, Новий Єрусалим, що сходив із неба від Бога, що був приготований, як наречена, прикрашена для чоловіка свого. І почув я гучний голос із престолу, який кликав: Оце оселя Бога з людьми, і Він житиме з ними»

5.3. Біблійний погляд на гординю народів

Більше того, Біблія застерігає від гордині, яка часто супроводжує подібні претензії . Історія Вавилонської вежі (Буття 11:1-9) показує, як Бог протидіє людській гордині й намаганням народу возвеличитись. Книга Приповістей (16:18) попереджає: «Гордість іде перед загибеллю, а пиха — перед падінням».

Пророки регулярно проголошували суд над гордими народами та імперіями. Пророк Єзекіїль (16:49-50) називає гордість основною причиною падіння: «Оце була провина твоєї сестри Содоми: гордість, ситість хліба та безтурботний спокій… і бундючились, і робили гидоту». Ісая провіщає падіння Вавилону, називаючи причиною його гординю: «Як упав ти з неба, о сину зірниці досвітньої… Ти ж сказав був у серці своєму: Зійду я на небо… буду подібний до Всевишнього» (Ісая 14:12-14). Єзекіїль звіщає вирок Тиру: «Твоє серце загордилося через красу твою, ти занапастив мудрість свою через свою величність» (Єзекіїль 28:17)

Пророк Ісая застерігає Ассирію, яка вважала себе знаряддям Божого суду над Ізраїлем: «Чи буде сокира вихвалятися понад того, хто нею рубає? Чи пила величатиметься над тим, хто нею пиляє?» (Ісая 10:15). Цей уривок відображає біблійне ставлення до народів, які вважають себе «обраними» для здійснення суду над іншими. Адже міф про «вибраність” певної держави нерідко використовувався для виправдання агресії, насильства та придушення інших народів, що прямо суперечить заповіді «люби ближнього твого, як самого себе» (Мт. 22:39).

5.4. Критика з позиції православного богослов’я

Православне богослов’я також не підтримує ідею національної «вибраності». У православній традиції Церква розглядається як соборна (грецькою «кафолічна»), тобто вселенська, що об’єднує всіх віруючих незалежно від їхнього походження. Святий Іоан Златоуст у своїх творах наголошував, що Христос прийшов для спасіння всіх людей, а не для вивищення однієї нації. У православному розумінні «вибраність» належить не народові як етнічній групі, а Церкві як спільноті віруючих, яка є «Тілом Христовим» (1 Кор. 12:27).

Ідея «Третього Риму», яка лежить в основі міфу, також має сумнівне богословське підґрунтя. Вона більше відображає політичні амбіції Московського царства, ніж духовну реальність. Візантійська спадщина, на яку претендувала Москва, не була ексклюзивною — православ’я розвивалося в багатьох культурах (Грузія, Сербія, Румунія тощо), і жодна з них не претендувала на абсолютну винятковість. Богослови, такі як Володимир Лоський, наголошували, що православ’я – це не національна ідеологія, а шлях до обоження (теозису), доступний усім.

Крім того, православна традиція застерігає від змішування мирського і духовного. Використання релігії для обґрунтування політичної влади чи національної зверхності є спотворенням Євангелія. Святий Григорій Богослов писав, що «Царство Боже не від світу цього» (Ін. 18:36), підкреслюючи відокремлення духовного покликання від земних амбіцій.

VI. Міф про «вибраність» як інструмент імперської пропаганди: релігія на службі війни

Отже, міф про «вибраність» чи особливу місію російського народу є історичним конструктом, який виник у конкретних політичних обставинах і не має твердої основи ні в Біблії, ні в православному богослов’і. Біблійне вчення наголошує на універсальності спасіння і застерігає від гордині, а православ’я підкреслює соборність Церкви, а не винятковість окремого народу. Цей міф, таким чином, є радше інструментом ідеології, ніж відображенням християнської істини, і його використання часто призводило до спотворення духовних цінностей на користь мирських цілей.

Міф про «вибраність» використовується для політичних цілей — виправдання експансії, війни чи придушення інших народів. Таке змішування релігії з націоналізмом є класичним проявом етнофілетизму, адже Церква стає інструментом держави, а не духовною спільнотою.

У контексті війни в Україні міф про «вибраність» російського народу та ідеологія «российского міру» слугують для виправдання імперських амбіцій Росії, створення образу «особливого народу» та мобілізації суспільства проти уявних «зовнішніх ворогів». Ця риторика спирається на історичні спотворення та релігійні маніпуляції, але не витримує критики з позицій Біблії та православного богослов’я. Війна, яку вона підживлює, є трагедією, що суперечить християнським принципам миру, любові та соборності, оголюючи справжню природу цього міфу як інструменту влади, а не духовної істини.

cвященник Георгій Гуртовий, кандидат фізико-математичних наук, доцент кафедри математики та цифрових технологій Центральноукраїнського державного університету імені Володимира Винниченка

Джерело: Софійське Братство

Однак уважніше порівняльне прочитання цих недавніх проявів релігійної імперської ангажованості РПЦ продемонструє, що воно не є новим, а також нинішній прояв її самоствердження не є унікальним для сучасної епохи. Протягом ХІХ століття російський філософ і релігійний мислитель В. С. Соловйов (1853-1900) застерігав від такої «Візантії», або, радше, «візантійського» самоствердження та гегемоністської програми, яку імперська Росія та навіть РПЦ прийняла.

Тому в цьому есе досліджуватиметься погляд Соловйова на Росію, її релігійну традицію та їхній зв’язок із амбівалентною візантійською спадщиною, а також те, що це означає для місії РПЦ в історії. Це дослідження буде зосереджено на двох аспектах: ворожість до Заходу з одного боку та внутрішня суперечність російської релігійності, яка зливає християнську духовність із деспотизмом, язичницькою самовпевненістю щодо державної влади.

Але наперед треба взяти до уваги один важливий момент, а саме те, що Соловйов принаймні частково розглядав Росію як християнську імперію, а не як світську державу, якою вона є офіційно сьогодні. Тим не менш, його думки, за його власною логікою, набагато більше стосуються РПЦ, оскільки вона є справжнім представником традиційного християнства в Росії, а також є носієм візантійської спадщини так само, як і Російська імперія. Відповідно, Церква повинна вважатися ще більш відповідальною за дотримання того, що Соловйов вважає істинним, точніше, самою божественною істиною.

І. «Священна війна» РПЦ проти «сатанинського» Заходу

У згаданому наказі РПЦ однозначно проголосила, що напад на Україну є «Священною війною, в якій Росія та її народ, захищаючи єдиний духовний простір Святої Русі, виконують місію «котохіону» [«Утримуючого» ], захищаючи світ від наступу глобалізму та перемоги Заходу, який впав у сатанізм». [5]  Відповідно, Церква ставить себе в непримиренну позицію проти Заходу, глобалізму та «злочинного» режиму в Києві, розглядаючи їх існування через метафізичну релігійну призму як «сатанинський». Однак цей «сатанізм» є лише частиною цілісного погляду, згідно з яким РПЦ бачить не лише себе, а Росію та її народ святими, які ведуть духовну війну, щоб захистити не лише Росію, а й увесь світ. Таким чином, Церква висловлює тверду впевненість у месіанській місії, яку Росії судилося виконати в історії. Не згадуючи її по імені, РПЦ виглядає вірною традиційному російському погляду на Москву (і російську державу) як на Третій Рим.

Але з історії добре відомо, що такий погляд на Захід існував уже на стародавньому християнському Сході. Тому встановлення виняткового зв’язку між поточним дискурсом і модерними та постмодерними трансформаціями на Заході не може бути легко виправданим. Соловйов пояснює, що «візантійці вважали, що достатньо бути справжнім християнином, оберігати догмати та священні обряди православ’я, не турбуючись про християнізацію суспільного та політичного життя» [6]. У зв’язку з цим слід зазначити, що погляди Соловйова на християнське суспільно-політичне життя не мають нічого подібного до багато чого, що РПЦ, ймовірно, просуватиме у російській внутрішній політиці. Він ототожнює «християнське» ставлення до «прогресу», оскільки вважає, що «християнство в цілому перебуває на шляху прогресу та трансформації; і сама висота його ідеалу не дозволяє нам остаточно судити про нього відповідно до його різних фаз, чи то минулих, чи то сучасних» [7]. Таким чином, хоча Соловйов може мати на увазі певні цінності щодо того, як бути «християнином», він відкидає ототожнення християнської духовності з певним консерватизмом, який прославляє минуле чи сьогодення. У тих лекціях, які він читав у Франції перед католицькою аудиторією, він іде навіть далі, називаючи іслам природним результатом ворожого східно-візантійського ставлення до Заходу, оскільки, згідно з цією точкою зору, це «щирий і послідовний візантизм, вільний від усіх внутрішніх протиріч. Це повна і відверта реакція східного духу проти християнства» [8].

Як би європоцентрично це не звучало, Соловйов ототожнює справжнє християнство (а не загальновизнане християнство — le Christianisme , не la Chrétienté ) із західним ставленням, звідси його опозиція до поглядів Російської церкви та слов’янофілів на Захід, оскільки він бачить у них ворожнечу до самого концепція прогресу та історичної трансформації. Причину такого ототожнення можна вивести з іншого короткого тексту, який він пише в 1897 році, де Соловйов визнає своє захоплення західним середньовічним християнством не через бажання повернутися в минуле, а через його робочу модель активної участі в суспільстві. і суспільне життя. Це динамічне залучення означало для Соловйова використання давньогрецької спадщини, збереженої Візантією, яка не використовувала її, для створення європейського Відродження, якого «візантійські греки не бачили навіть уві сні» [9].

Таким чином, для Соловйова консерватизм і збереження християнської істини не є еквівалентами реального дотримання цієї істини. Для нього, навіть якщо Захід не був «більш християнським» за Схід з ідеальної точки зору, він є таким з точки зору «динамічного прагнення» («l’aspiration dynamique») [10]. Що зауважена в прочитанні Соловйова, так це його моральні наслідки, оскільки він попереджає, що філософські установки (у цьому випадку східний ізоляціонізм) зазвичай поступаються місцем своїм крайнім логічним наслідкам (іслам), отже, поступове захоплення всієї Візантійської імперії, спочатку раннім ісламом, а потім османськими турками, оскільки обидва, на його думку, є більш гармонійними та вільними від внутрішніх протиріч представниками антизахідного візантизму [11].

З цієї точки зору спостереження Соловйова щодо ізоляціоністського та ворожого етосу щодо Заходу, чи то політичного, чи релігійного, оскільки обидва взаємопов’язані, все ще виявляються у ідеології РПЦ сьогодні. І його сувора критика та застереження все ще більш актуальні сьогодні, як і в його часи, оскільки РПЦ розглядає західний світогляд і цінності як чистий сатанізм.

ІІ. Російська «двоєдушність» і візантійська внутрішня суперечність

Розгляд недавнього втручання російської церкви в суспільне та національне життя Росії у світлі думки Соловйова не обов’язково створює чорно-білу картину. Справжнє християнство для Соловйова означає участь у суспільно-політичному житті. Він навіть використовує російську традиційну легенду про святого Миколая та святого Касіяна, щоб підкреслити важливість освітньої та соціальної ролі Церкви. Таким чином, історичну місію Західної Церкви він бачить так само, як святий Миколай, який, за переказами, не боявся забруднити руки та одяг, щоб допомогти селянам. У цій легенді святий Петро дарує святому Миколаю два дні свята на рік через його відважну та жертовну участь у реальному житті свого народу, тоді як святий Касіян отримує лише один день свята кожні чотири роки [12]. Тому сама ідея діяльності Російської Церкви в освітній та соціальній сферах з цієї точки зору є позитивною і навіть необхідною. Але в погляді Соловйова немає мілітаристських настроїв і ідентифікації з державою. Він різко розрізняє ці два типи залучення, оскільки бачить Церкву не лише вчителем і милосердним працівником, але також, особливо в стародавньому світі, як можливість для людей мати громадянське суспільне життя, окрім повної асиміляції через ототожнення з волею автократичної держави [13].

Більше того, одна з найрадикальніших інтерпретацій Соловйова російського релігійного прославлення самодержавства міститься в його великому есе «Візантизм і Росія», яке звучить як відповідь на «Візантизм і слов’янство» Леонтьєва). У цій праці Соловйов підкреслює те, що він вважає двовірством російського царства («Двоєдушність цього царя»), яке походить від того, що він називає « політичним двовір’ям [ двовір’ям ] російського народу» [14]. У цьому контексті подвійна віра, яку Соловйов приписує російському традиційному менталітету, втілюється насамперед у подвійній вірі як у християнство, так і в (язичницьке) самодержавство. Соловйов обґрунтовує свою точку зору, посилаючись на давньоруську легенду, яка розповідає про те, що московське правління справді походить не менш, ніж від Навуходоносора з Вавилона, а сама Візантія була посередником [15].

Ця давня подвійна віра, представлена в політичному аспекті в самодержавстві, чітко проілюстрована в третьому розділі Наказу під назвою «Зовнішня політика». У цьому наказі йдеться про те, що «Росія має стати одним із провідних центрів багатополярного світу, який очолить інтеграційні процеси та забезпечить безпеку та стабільний розвиток на всьому пострадянському просторі» [16]. Це занепокоєння щодо позиції Росії у світі ще більше проясняється великим акцентом на тому, чим є Росія . Наказ стверджує, що: «Возз’єднання російського народу має стати одним із пріоритетів російської зовнішньої політики. Росія повинна повернутися до доктрини триєдності російського народу, яка існує вже більше трьох століть, згідно з якою російський народ складається з великоросів, малоросів і білорусів, які є гілками (субетносами) одного народу, а поняття «русский» охоплює всіх східних слов’ян — нащадків історичної Русі» [17].

Це твердження не пояснює, що мається на увазі під «возз’єднанням російського народу», чи мається на увазі, наприклад, сучасне політичне утворення, як-от єдина держава якогось типу. Але оскільки ця заява схвалена РПЦ, це може означати, що того, що Ламоро і Флейк називають «розривом» між патріархом Кирилом і Путіним щодо анексії Криму, більше не існує [18]. Такий розвиток подій міг відбутися частково через воєнні реалії в Україні після 2022 року, що підтверджує висновок, що сьогодні Церква йде набагато далі, ніж проста «неявна підтримка» держави після «заглушення» опозиції патріарха [19]. Здається, що в цьому контексті РПЦ бере на себе роль лідера в теоретизуванні більшого російського втручання в ширший територіальний і культурний масштаб.

Крім того, РПЦ дає нове позначення тому, що Соловйов називає «партикуляризмом» [20]. Він закликає перетворити Росію на державу-притулок для всіх тих традиціоналістів у світі, які, на думку прибічників «російського порядку», повинні бути глибоко русифіковані: «Росія повинна стати державою-притулком для всіх співвітчизників світу, які страждають від навали західного глобалізму, війн і дискримінації. Окрім наших співвітчизників, наша країна може стати притулком для мільйонів іноземців, які відстоюють традиційні цінності, лояльні до Росії та готові до мовної та культурної інтеграції в нашої країні» [21].

Соловйов відзначає цю російську та всеправославну тенденцію та рух до партикуляризму, який зрештою поступається місцем тому, що він називає «новими національними поділами», причому старообрядництво є лише одним із крайніх прикладів візантійського партикуляризму [22]. Образ сучасної РПЦ з її потужним дискурсом про державу-притулок, побачений на фоні думки Соловйова, на додаток до іншого розділу (№ 7) у цьому Наказі, який закликає до масової мобілізації людей до села та подалі від мегаполісів і великих міст — цей образ викликає пам’ять і моделі поведінки старообрядництва, особливо якщо порівнювати його з ідентичним закликом до переселення людей, який пропагував радикальний російський мислитель Олександр Дугін, який сам є старообрядцем [23].

Власне, подібність між РПЦ і старообрядництвом відзначає й сам Соловйов, хоча й в іншому моменті. Для нього обидві сторони були схожі у дотриманні буквалізму ( буквалізму ) [24]. І причину такої ситуації можна простежити в тому, як Русь успадкувала релігію від Візантійської імперії. Він пояснює, що «разом з православ’ям [Росія] отримала також церковний візантизм, тобто горезвісний традиціоналізм і буквалізм, утвердження тимчасової і випадкової форми релігії поряд з вічним і істотним. , локальна традиція разом із загальнолюдським» [25]. Основна проблема, на думку Соловйова, полягає в тому, що Російська православна церква успадкувала «вавилонсько-візантійський деспотизм» [26]. У такому політичному режимі не існує поняття вільної особистості людини, а отже, неможливість візантійської держави бути справжньою християнською державою. Як і в цитованих раніше лекціях французькою мовою, Соловйов тут знову стверджує, що «християнське царство має складатися з вільних людських осіб, оскільки воно повинно очолюватися такою особою» [27].

Невід’ємною частиною цієї картини, яку окреслює Соловйов, він проводить риси подібності між Росією та нещасливою Візантійською імперією, оскільки він стверджує, що остання розвалилася, тому що втратила саму причину свого існування та місію, яка полягає в тому, щоб бути християнином [28]. Одним із найчіткіших текстів, у якому Соловйов пояснює, що він має на увазі під цим, є його вірш «Панмонголізм  , опублікований у 1894 році. У цьому вірші він застерігає Росію як націю та народ, а не лише як державу, про остаточної поразки і краху, порівнюючи її з Візантією:

Панмонголизм! Хоть имя дико,

Но мне ласкает слух оно,

Как бы предвестием великой

Судьбины Божией полно.

Когда в растленной Византии

Остыл Божественный алтарь

И отреклися от Мессии

Иерей и князь, народ и царь, —

Тогда он поднял от Востока

Народ безвестный и чужой,

И под орудьем тяжким рока

Во прах склонился Рим второй.

Судьбою павшей Византии

Мы научиться не хотим,

И все твердят льстецы России:

Ты — третий Рим, ты — третий Рим.

Пусть так! Орудий Божьей кары

Запас еще не истощен,

Готовит новые удары

Рой пробудившихся племен.

От вод малайских до Алтая

Вожди с восточных островов

У стен поникшего Китая

Собрали тьмы своих полков.

Как саранча, неисчислимы

И ненасытны, как она,

Нездешней силою хранимы,

Идут на север племена.

О Русь! забудь былую славу:

Орел двуглавый сокрушен,

И желтым детям на забаву

Даны клочки твоих знамен.

Смирится в трепете и страхе,

Кто мог завет любви забыть…

И третий Рим лежит во прахе,

А уж четвертому не быть.

У цих абзацах яскраво виражене морально-надісторичне прозріння Соловйова долі Росії. Для нього любов і милосердя — це те, що відрізняє християнське царство, на додаток до згаданого вище прогресивного менталітету та заснованості на вільній особистості. Однак він стверджує, що ніколи не знаходить нічого в колективному житті нації, що могло б врівноважувати зло та її моральний розпад, чи то в житті держави, чи в житті людей, включаючи постійне звернення до збройної сили під час конфліктів [30]. За словами Соловйова, християнство у Старій Візантії було лише розумовою та умоглядною справою та приводом для національної гордості [31]. Тут, однак, він, здається, усвідомлює, що історичне царство не обов’язково повинно бути досконалим. Знову ж таки, його морально-історична логіка, здається, рухається вздовж лінії прогресу та історичної трансформації, звідси його твердження, що «Візантія загинула, звичайно, не тому, що була недосконалою, а тому, що вона не хотіла вдосконалюватися» [32]. ٍ Соловйов тут, здається, натякає на стан дисбалансу в колективному стані речей, де зло стає наймогутнішим, а добро залишається далеко позаду нього, так що будь-яка можлива противага поза питанням [33]. Саме про цей стан неврівноваженості та подвійності Соловйов попереджає Росію ХІХ століття, і це дуже голосно говорить сьогодні про РПЦ, будучи майже повністю ототожненим з політичними та військовими амбіціями вищої політичної влади.

Взявши всі попередні погляди разом, підхід Соловйова до соціального та громадського життя не означає реакційний і захисний консерватизм чи традиційну релігійну мораль, а прогресивний погляд з екзистенційними та персоналістськими проблемами — вільна людська особистість, любов і соціальний динамізм — які знаходять своє найкраще представлення на Заході тієї епохи.

ІІІ. Висновок

У цьому есе стало очевидним, що застереження, критика та коментарі Соловйова щодо політичних і антизахідних настроїв Російської Православної Церкви, здається, залишаються актуальними навіть сьогодні. Прочитання Соловйовим траєкторії та історичного ставлення РПЦ проливає більше світла та сприяє кращому розумінню сучасного дискурсу РПЦ. Не нехтуючи сучасними стимулами та мотивами, що було б серйозною помилкою, історична та моральна свідомість Соловйова допомагає краще зрозуміти давні корені ворожості російського релігійного керівництва до Заходу, християнського чи постмодерністського, а також виявити сучасні приводи, що пострадянська РПЦ використовує для повторного запровадження та/або підтримки теократичних і автократичних моделей управління в сучасній Росії.

Більше того, стає очевидним, що вчення та ставлення пострадянської РПЦ щодо вищезазначених питань не є новими чи просто мотивованими сучасними проблемами, скоріше це давні позиції, оскільки вони спокушаються сучасними міжнародними справами та світові події. Ворожість до Заходу, очевидно, була присутня за часів Соловйова, як і до нього. Незважаючи на існування радикальних ліберальних ідей у Західній Європі того часу, питань гомосексуалізму, трансгендерності та будь-яких постмодерністських думок у політиці та суспільстві не існувало. Проте ворожнеча, партикуляризм і необхідні захисні заходи були присутні тоді не менше, ніж сьогодні, що свідчить про те, що сьогоднішній конфлікт має набагато глибше коріння, ніж сучасний стан моралі чи сучасних цінностей.

Посилання:

[1] Jeremy W. Lamoreaux and Lincoln Flake, “The Russian Orthodox Church, the Kremlin, and

religious (il)liberalism in Russia,” Palgrave Communications 4, no. 115 (2018): 1.

[2] Lamoreaux and Flake, 2.

[3] «Наказ XXV Всемирного русского народного собора «Настоящее и будущее Русского мира», Официальный сайт Московского Патриархата, Русская Православная Церковь. (Henceforth Наказ)

[4] Paul L. Gavrilyuk, “When Theology Fuels the War: False Prophecy and State Policy in ‘The Present and Future of the Russian World’ Document,” Public Orthodoxy, Fordham University: Orthodox Christian Studies Center, last modified April 8, 2024, accessed May 7, 2024.

[5] Наказ.

[6] Vladimir Sergiev Soloviev, La Russie et l’Église Universelle ]Primary Source Edition[ (Nabu Press, 2014), li. This work originally appeared in French.

[7] Soloviev, La Russie, xlix–l.

[8] Soloviev, La Russie, xlviii.

[9] Vladimir Soloviev, «La Question d’Orient», in Lettres du Dimanche, trad. Claire Vajou (Paris: Pierre-Gauillaume de Roux, 2016), 93.

[10] Soloviev, «La Question d’Orient,» 93. The emphasis is original.

[11] See V. S. Solov’ev, «Византизм и Россия», in Cобрание сочинений Владимира Сергеевича Соловьева. Том 7 (NY: Bamboo Books, 2012), 289. This edition is a reproduction of parts of Cобрание сочинений Владимира Сергеевича Соловьева. Том 2, ed. С. М. Соловьев & Э. Л. Радлов, 2nd ed. (С.- Петербург: Книгоиздательское Товарищество «Просвещение», 1912).

[12] See Soloviev, La Russie, 1–4.

[13] Vladimir Solovyov, God, Man and the Church: The Spiritual Foundations of Life, trans. Donald Attwater (London: James Clarke & Co., 2016), 130–1, Kindle.

[14] Solov’ev, 295. The emphasis is original. For more on the phenomenon of dual faith in Russia see Nikolay Andreyev, «Pagan and Christian Elements in Old Russia», Slavic Review 21, no. 1 (March 1962): 16–23.

[15] Solov’ev, 296.

[16] Наказ.

[17] Наказ.

[18] Lamoreaux and Flake, 2

[19] See Lamoreaux and Flake, 3.

[20] Solov’ev, 319.

[21] Наказ.

[22] Solov’ev, 319.

[23] See Alexander Dugin, “Forward to the New Middle Ages!,” Arktos, last modified January 31, 2024, accessed May 8, 2024. On Dugin’s relationship to the Old Believers see John Lamont, “Russian Philosopher Aleksandr Dugin: Defender of Traditional Values or Dangerous Occultist?,” The European Conservative, last modified June 21, 2023, accessed May 8, 2024.

[24] Solov’ev, 321.

[25] Solov’ev, 320.

[26] Solov’ev, 303.

[27] Solov’ev, 301.

[28] Solov’ev, 288.

[29] Vladimir Solovyov, «Panmongolism», RuVerses.

[30] See Solov’ev, 288.

[31] Solov’ev, 286.

[32] Solov’ev, 287.

[33] See Solov’ev, 287, «Kingdoms, as collective wholes, perish only out of collective sins—national and related to the state—and are saved only by correcting their own social building, or by approaching the moral order».

Фаді Абу-Діб, здобвач степені Pd в Лювенському університеті (Fadi Abu-Deeb PhD Candidate at ETF Leuven)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Витоки «русского мира» сягають початку 1990-х років, але все більшою і інтенсивнішою ідеологія стала відчуватися з початку нового тисячоліття. Ряд людей зробили вирішальний внесок у її формування, в тому числі Патріарх Московський Кирило, а Путін неодноразово посилався на неї.

Основне положення цієї ідеології можна було б підсумувати в існуванні наднаціонального «русского мира», російської сфери культурної реалізації, до якої входять Росія, Україна, Білорусь (іноді додаються ще Молдова та Казахстан) і крім російського етносу, також російськомовні люди Західної Європи, Північної та Південної Америки, Японії. Вона стверджує, що «русский мир» має спільний політичний центр — Москву, спільну мову — російську (часто кажуть, що українська — це не «справжня мова», а просто діалект російської), спільний духовний центр — Київ, як «мать городов русских», спільна церква зі спільним патріархом — Російський патріархат, яка діє в «згоді» зі спільним для всіх царем/президентом/лідером Путіним і всі разом поділяють спільні моральні цінності, мистецтво, політичне бачення тощо. Часом також чули, що має бути альтернативна православна економічна система, яка цементує духовну єдності Святої Русі. Не дивно, що Путін заперечує Україні право на існування чи навіть існування окремого українського народу, оскільки для ідеології «русского мира» може існувати лише Росія, Свята Русь, яка вічна, оскільки «існує вже більше ніж одне тисячоріччя». Щоб утвердити ці позиції, ця ідеологія вибірково спирається на емблематичні форми російської думки з ХІХ ст., Від слов’янофілів Хом’якова, Кірєєвського та Аксакова, Соловйова та євразійців (Савицького, М. Трубецького та Флоровського) до Івана Ільїна, а тепер і Дугіна.

За словами Патріарха Кирила, різні народи та етноси єдиного «русского мира» є «єдиним і неповторним культурним простором, в якому накопичилися цінності, знання, досвід, які допомогли нашим народам посісти гідне місце в людській родині».

«Русский мир» має протистояти корумпованому «Заходу» та його «радикальної секуляризації», Заходу, який, як неодноразово наголошувалося, втратив духовний центр тяжіння і став маріонеткою корумпованих американців.

Зі слів Путіна, виголошених під час його проповіді минулого понеділка, 24 лютого, перед нападом на Україну, можна розгледіти ідеологію «русского мира» в аргументації про те, що Україна – це псевдодержава, створена Росією, а точніше – радянською владою: «Ще раз наголошую, що Україна для нас не просто сусідня країна. Це невід’ємна частина нашої історії, культури та духовного простору. Це наші супутники та близькі, серед яких не лише наші колеги, друзі та колишні колегі, а й наші рідні та люди, які пов’язані з нами кровними узами. Довгий час жителі південно-західних традиційних, давньоруських територій називали себе росіянами і православними християнами. Це відбувалося як до, так і після XVII століття, коли частини цих територій були возз’єднані з Російською державою. Я думаю , що перш за все ми всі знаємо , що мова йде про відомі факти».

Путін тут, по суті, намагається втягнути Україну в міфічний наратив Святої Русі, або «русского мира».

Однак це не поодинока заява Путіна. Коли він вторгся в Крим у 2014 році, у промові в Російській Думі в березні того ж року він пояснив причини анексії та окреслив ідеологію «русского мира»: «Щоб зрозуміти, чому був зроблений такий вибір, достатньо знати історію Криму, що саме цей регіон означав і означає для Росії і навпаки. У Криму буквально все просякнуте нашою спільною історією і гордістю. Тут знаходиться стародавній Херсонес, де святий князь Володимир прийняв хрещення. Цей духовний подвиг, його навернення до православ’я зумовили спільну культурно-ціннісну базу, що об’єднує народи Росії, України та Білорусі. У Криму знаходяться могили російських воїнів, мужність яких у 1783 році привела Крим під контроль Російської держави. Крим – це Севастополь, місто-легендарне, місто великої долі, місто-укріплене, яке є батьківщиною росіянина Чорного. Морська бухта, Малахів курган і Мильна гора. Кожне з цих місць є для нас святим, це символ російської бойової слави і незрівнянної цінності».

Цю ж ідеологію можна також розпізнати через висловлювання лідерів Російської Церкви, які сформували її як інструмент переконання для Кремля. У промові Патріарха Кирила у 2009 році на Третій асамблеї фонду «Русский мир», організації, заснованої Кремлем для популяризації російської мови та культури, читаємо: «У цьому контексті необхідно пояснити, що ми маємо на увазі під терміном Російський мир сьогодні. У мене таке враження, що якщо розглядати Російську Федерацію з її нинішніми кордонами як єдиний центр російського світу, то ми помиляємося перед обличчям історичної правди і ми практично ізольовані від багатьох мільйонів людей, які мають почуття відповідальності. за долю «русского мира». Головна мета їхнього життя — будувати його. Серце «русского мира» сьогодні це Росія, Україна та Білорусь. Святитель Лаврентій Чернігівський висловив цю нову реальність своєю відомою фразою: «Росія, Україна і Білорусь, це Русь Свята». Саме це розуміння російського світу підкреслюється назвою, яку ми даємо нашій Церкві. Наша Церква не називається російською за національними критеріями. Назва вказує на те, що Російська Православна Церква виконує свою пастирську місію щодо людей, які сприймають російську духовну та культурну традицію як основу своєї національної ідентичності – або принаймні як важливий елемент цієї ідентичності».

Нижче наведено уривок з промови Патріарха Кирила до групи православних ієрархів у Москві: «Україна не є провінцією нашої Церкви. Ми називаємо Київ «матір’ю російських міст», для нас Київ є тим, чим є Єрусалим для інших. Ось звідки пішло російське православ’я, і за жодних обставин ми не можемо заперечувати ці історичні та духовні зв’язки. На цьому духовному зв’язку ґрунтується єдність усієї нашої помісної Церкви».

Кілька днів тому Патріарх Кирило у своїй промові з нагоди російського вторгнення – термін, який він, однак, не вжив, – сказав наступне: «Не дай Боже, щоб нинішня політична ситуація в нашій братній Україні призвела до панівних темних сил, які завжди боролися проти єдності Землі Російської та Церкви Російської […] Нехай Бог оберігає нас від громадянського конфлікту народів, які становлять єдиний простір Російської Православної Церкви. Ми не повинні дозволяти темним і ворожим зовнішнім силам сміятися над нами, ми повинні робити все можливе, щоб підтримувати мир між нашими народами і водночас охороняти нашу історично спільну Батьківщину від будь-яких зовнішніх дій, які можуть її розвалити. […] Хай Бог береже землю Руську. Коли я говорю «Русский», то вживаю стародавній вислів з «Історії минулих літ» — «Звідки взялась Земля Руська». Земля, утворені сьогодні Росією, Україною, Білоруссю та іншими племенами і народами. Нехай Господь оберігає Землю Руську від зовнішніх ворогів, від внутрішніх перекосів, щоб зміцнити єдність нашої Церкви, щоб милістю Божою відкинути всі спокуси, інтриги, виклики та наш благочестивий народ. насолоджуватися спокоєм і тишею – це наші сьогоднішні молитви».

На мій погляд, ідеологія російського світу – це нова форма релігійного фундаменталізму, яка фактично стала новою формою фашизму для XXI століття. Цю ідеологію сприйняли й популяризували багато фундаменталістів в Америці, наприклад Род Дрейєр, який виступає за культурну війну на Заході, а також вона знаходить значний резонанс у деяких православних країнах.

Існує багато подібності з німецьким нацизмом та італійським фашизмом у закликах до «Історичної (= Великої) Святої Русі», яка виходить за межі нинішніх кордонів Російської Федерації, а також у закликах до крові, мови, віри та землі. … Щоб було зрозуміло: ідеологія «русского мира» — це нацистська ідеологія нашого часу. Як шкода, що цю ідеологічну вигадку створили православні! Саме тому православним належить рішуче і чесно протистояти цьому і перемогти. Так само, як Карл Барт у 1934 році виступив проти Декларації керівників німецького християнського руху на підтримку Гітлера. Сьогодні ситуація настільки ж серйозна.

Якщо використати фразу о.Кирила Говоруна: «Ми повинні денаціоналізувати православ’я».

Чесно кажучи, ось чому ми повинні лякатися: Путін не хоче відновлювати Радянський Союз, як це постійно повторюють західні ЗМІ. Путін хоче створити вигаданий «русский мир», вигадану імперію і вигадану країну, яка, на його думку, існує всюди, де є великі верстви російськомовного населення. За цією логікою наступною можливою метою є країни Балтії.

Путін не є раціональною, секуляризованою політичною фігурою, як ті, до яких ми звикли в західному світі. Навпаки, на його думку, він є святим абсолютним монархом, який надихається і керується етнорасовою релігійною ідеологією, яку частково вибудовувала сама Православна Церква. Багато людей у Російській Церкві виступають проти цієї ідеології зла і не соромляться заявляти про це публічно, будь-якою ціною. Ми повинні висловити свою солідарність з цими людьми. Ми маємо підтримати їх у тому, що вони висловлюють пророче слово, яке, як нагадав мені сьогодні мій друг, священнослужитель Московського Патріархату, потрібне понад усе зараз, коли ми вступаємо у Великий піст і після того, як Церква вже нагадала нам у останню неділю, що суд Христа є судом у правді й любові.

Брендон Галлахер, професор систематичного та порівняльного богослов’я на кафедрі теології й релігієзнавства Ексетерського університету Великобританії.

28.02.2022 р.

Переклад українською мовою – «Київське православ’я»

Джерело: Ακαδημια Θεολογικων Σπουδων Βολου

«За мир усього світу, за добрий стан святих Божих Церков і за з’єднання всіх Господу помолімось»

(Божественна Літургія)

Російське вторгнення в Україну 24 лютого 2022 року – це історична загроза для православної християнської традиції. Ще тривожнішим для православних вірян є те, що вищі ієрархи Російської Православної Церкви відмовляються визнати це вторгнення, роблячи розпливчаті декларації про необхідність миру у світлі «подій» і «військових дій» в Україні. Водночас вони наголошують на братському походженні українців і росіян, що складають «Святу Русь», звинувачують у військових діях злий «Захід» і навіть скеровують релігійні громади молитися таким чином, що це фактично заохочує ворожнечу.

Підтримка значною частиною ієрархії Московського патріархату війни президента Путіна проти України має своїм корінням певний тип православного етнофілетичного релігійного фундаменталізму, тоталітарного за своїм характером, що отримав назву «Русскій мір» («Російський світ»). Це лжевчення привертає багатьох у Православній церкві і навіть прийнялось ультраправими католицькими і протестантськими фундаменталістами.

Публічні виступи президента Путіна і Московського патріарха Кирила (Гундяєва) постійно стимулювали і розвивали ідеологію «Русского міра» впродовж останніх 20 років. Від 2014 р., коли Росія анексувала Крим і почала проксі-війну в українському Донбасі, аж до початку повномасштабної війни з Україною та в ході цієї війни, Путін і патріарх Кирил використовують ідеологію «Русского міра» як основне виправдання вторгнення. Це вчення проголошує, що існує понаднаціональний російський простір або цивілізація, іменована «Святою Руссю», яка включає Росію, Україну та Білорусь (а іноді й Молдову та Казахстан), а також етнічних росіян і російськомовних по всьому світу. Стверджується, що «Русскій мір» має загальний політичний центр (Москву), спільний духовний центр ((Київ як «матір всієї Русі»), спільну мову (російську), спільну церкву (Російську Православну Церкву Московського патріархату) та єдиного патріарха (Московського), який співпрацює у «симфонії» зі спільним президентом/національним лідером (Путіним), керуючи цим російським світом і відстоюючи спільну духовну, моральну та культурну ідентичність.

Цьому «русскому міру» (так стверджує це вчення) протистоїть корумпований Захід, очолюваний Сполученими Штатами та націями Західної Європи, що вже капітулював перед «лібералізмом». «ґлобалізацією», «християнофобією», «правами гомосексуалістів», які розширюються завдяки гей-парадам, та «войовничому секуляризму». Проти Заходу та проти тих православних, що вже відпали в облуду та розкол (такі, як Вселенський патріарх Варфоломей, та інші Помісні церкви, що його підтримують) виступає Московський патріархат разом із Володимиром Путіним, як справжні захисники православного вчення, яке вони трактують в категоріях традиційної моралі, ригористичному і непорушному розумінні традиції та пошани до Святої Русі.

З моменту інтронізації Патріарха Кирила у 2009 році провідні діячі Московського патріархату, а також офіційні представники Російської Федерації постійно спиралися на ці принципи, щоб зірвати богословську основу православної єдності. Принцип етнічної організації Церкви був засуджений на Константинопольському соборі 1872 року. Фальшиве вчення про етнофілетизм є основою ідеології «русского міра». Якщо вважати такі хибні принципи дійсними, то Православна Церква перестає бути Церквою Євангелія Ісуса Христа, Апостолів, Нікейсько-Константинопольського Символу Віри, Вселенських Соборів і Отців Церкви. Єдність стає у своїй суті неможливою.

Тому ми відкидаємо єресь «русского міра» і ганебні дії російської влади щодо розв’язання війни проти України, яка спричинена цим мерзенним вченням, що не має виправдання – за потурання Російської Православної Церкви, як дії глибоко не-православні, не-християнські і противні людству, яке покликане бути «виправданим… просвітленим… і омитим в Ім’я Господа нашого Ісуса Христа і Духом Божим» (Обряд хрещення). Так само, як Росія вторглася в Україну, так і Московський патріархат, очолюваний патріархом Кирилом, став загарбником у Православній Церкві, наприклад, в Африці, спричинивши розкол і чвари, завдаючи незліченні жертви не лише для тіла, а й для душі, поставивши під загрозу спасіння вірних.

Зважаючи на те, що вчення «Русского міра» руйнує і роз’єднує Церкву, ми, що надихаємося Євангелієм Господа нашого Ісуса Христа та Святим Переданням від Його Живого Тіла, Православної Церкви, проголошуємо та сповідуємо наступні істини:

1. «Царство Моє не від світу цього: якби від світу цього було Царство Моє, то слуги Мої змагалися б за Мене, щоб Я не був виданий юдеям; але нині Царство Моє не звідси» (Іоан 18:36).

Ми стверджуємо, що Божественним призначенням і звершенням історії, її телос (кінцевою метою), є прихід Царства Господа нашого Ісуса Христа, Царства праведності, миру і радості у Святому Дусі, Царства, засвідченого Святим Письмом, за авторитетним тлумаченням Отців. Це і є Царство, в якому ми беремо участь через передсмак на кожній Святій Літургії: «Благословенне Царство Отця, і Сина, і Святого Духа, нині, і повсякчас, і на віки віків!» (Божественна Літургія). Це Царство є єдиною основою і авторитетом для православних, а також для всіх християн. Немає окремого джерела одкровення, жодної основи для спільноти, суспільства, держави, закону, особистої ідентичності та вчення для православ’я як Тіла Христа Живого – крім того, що об’явлене через Господа нашого Ісуса Христа і через нього Духом Божим.

Тому ми засуджуємо як неправославне і відкидаємо будь-яке вчення, яке прагне замінити Царство Боже, яке бачили пророки, яке проголошене і відкрите Христом, про яке вчили апостоли, яке прийняла як мудрість Церква, яке викладене як догмат Отцями, і яке переживається у кожній Святій Літургії – царством світу цього — чи то Святою Руссю, Священною Візантією чи будь-яким іншим земним царством, яке тим самим узурпує власну владу Христа передати Царство Богу-Отцю (1 Коринтян 15:24) і заперечує Божу силу витирати кожну сльозу з кожного ока (Об’явлення 21:4). Ми рішуче засуджуємо будь-яку форму теології, яка заперечує, що християни є мігрантами та біженцями в цьому світі (Єв. 13:14), тобто той факт, що «Життя ж наше на небесах, звідки ждемо й Спасителя, Господа Ісуса Христа» (Филип’янам 3:20), і що християни «проживають у своїх країнах, але лише як прибульці. Вони у всьому беруть участь як громадяни і миряться з усім як пришельці. Кожна чужина — це їхній дім, і кожен дім — чужина» (Послання до Діогнета, 5).

Для кращого розуміння ми пропонуємо короткий коментар по змісту основних шести тверджень Декларації.

Перший пункт фактично засуджує будь-яку риторику з боку релігійних діячів, яка апелює до існування «успішних» християнських (православних) державних систем чи то в минулому, чи в сучасному. Царство Христове «не від світу цього», і не справа Церкви підтримувати і схвалювати будь-яку державну ідеологію.

2. «Отож, віддайте кесарю кесареве, а Боже Богові» (Матвія 22:21).

Ми стверджуємо, що в очікуванні остаточного торжества Царства Божого ми визнаємо єдину та остаточну владу нашого Господа Ісуса Христа. У цей вік земні правителі забезпечують мир, щоб народ Божий жив «життям мирним і впорядкованим, у всій побожності та святості» (Божественна Літургія). Проте немає жодної нації, держави чи способу людського життя, які могли б висунути на нас вищі вимоги, ніж Ісус Христос, перед чиїм ім’ям «мусить схилитися кожне коліно на небі, і на землі, і під землею» (Филип’янам 2:10).

Тому ми засуджуємо як неправославне та відкидаємо будь-яке вчення, яке підпорядковує Царство Боже, проявлене в Єдиній Святій Церкві Божій, будь-якому царству цього світу, шукаючи інших церковних чи світських володарів, які могли б виправдати і викупити нас. Ми рішуче відкидаємо всі форми правління, які обожнюють державу (теократію) і поглинають Церкву, позбавляючи Церкву її свободи пророчо протистояти будь-якій несправедливості. Ми також викриваємо всіх тих, хто утверджує цезаропапізм, замінюючи цілковитий послух Розіп’ятому і Воскреслому Господу послухом будь-якому лідеру, який наділений владними повноваженнями і претендує на звання Божого помазаника, незалежно від того, чи відомий він під титулом «Цезар», «Імператор», «Цар» або «Президент».

Зміст другого пункту – Церква не може служити державній владі чи підтримувати її, отримуючи від цього привілеї.

3. «Hема вже ні юдея, нi язичника; нема ні раба, нi вiльного; нема ні чоловiчої статi, нi жiночої; бо всi ви — одно у Христi Iсусi» (Галатам 3: 28).

Ми стверджуємо, що поділ людства на групи на основі раси, релігії, мови, етнічної приналежності чи будь-якої іншої другорядної ознаки людського існування є ознакою цього недосконалого і гріховного світу, який, згідно з патристичною традицією, характеризується як «відмінності по плоті» (Св. Григорій Назіанзін, Слово 7, 23). Ствердження переваги однієї групи над іншими є характерним злом таких поділів, які цілком суперечать Євангелію, де всі єдині й рівні у Христі, усі повинні відповідати перед Ним за свої вчинки, і всі мають доступ до Його любові та прощення, не як членів певних соціальних чи етнічних груп, а як осіб, створених і народжених однаково за образом і подобою Бога (Буття 1:26).

Тому ми засуджуємо як не-православне та відкидаємо будь-яке вчення, яке приписує божественне заснування чи авторитет, особливу святість чи чистоту будь-якій окремій місцевій, національній чи етнічній ідентичності або характеризує будь-яку конкретну культуру як особливу чи божественно установлену, незалежно від того, чи вона грецька, румунська, російська , українська або будь-яка інша.

4. «Ви чули, що було сказано: люби ближнього твого і ненавидь ворога твого. А Я кажу вам: любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, добро творіть тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто кривдить і гонить вас, щоб ви були синами Отця вашого Небесного» (Матвій 5: 43-45).

Дотримуючись заповіді нашого Господа, ми стверджуємо, що, як проголошує святий Силуан Афонський: «Благодать Божа не у тій людині, яка не любить своїх ворогів», і що ми не можемо пізнати мир, поки не полюбимо своїх ворогів. Таким чином, розгортання війни є цілковитою невдачею Христового закону любові.

Тому ми засуджуємо як не-православне та відкидаємо будь-яке вчення, яке заохочує поділення, недовіру, ненависть та насильство між народами, релігіями, конфесіями, націями чи державами. Ми також засуджуємо як неправославне та відкидаємо будь-яке вчення, яке демонізує чи заохочує до демонізації тих, кого держава чи суспільство вважає «іншими», включаючи іноземців, політичних і релігійних інакомислячих та інших стигматизованих соціальних меншин. Ми відкидаємо будь-який маніхейський і гностичний поділ, який вивищує святу православну східну культуру та її православні народи над зневаженим і аморальним «Заходом». Особливо ганебно засуджувати інші народи через спеціальні літургійні прохання Церкви, підносячи членів Православної Церкви та її культурне різноманіття як духовно освячених у порівнянні з плотськими, секулярними «іновірцями».

Пункти 3 і 4 важливі. Вони застерігають щодо поширеної, на жаль, у традиційно православних країнах думки про особливу цінність і вищість власного, «православного» способу життя, своєї культури.

5. «Ідіть та навчіться, що означає: милості хочу, а не жертви. Бо Я прийшов прикликати не праведників, але грішників» (Матвія 9:13; пор. Осії 6:6 та Ісаї 1: 11-17).

Ми стверджуємо, що Христос закликає нас проявляти особисте та спільне милосердя до бідних, голодних, бездомних, біженців, мігрантів, хворих і стражденних, і шукати справедливості для переслідуваних, стражденних і нужденних. Якщо ми відмовимося від покликання ближнього; справді, якщо замість цього ми б’ємо і грабуємо, а ближнього залишаємо страждати і вмирати при дорозі (Притча про доброго самарянина, Лука 10:25-37), то ми не в любові Христа на шляху до Царства Божого, але зробили себе ворогами Христа та Його Церкви. Ми покликані не просто молитися за мир, але активно і пророчо підніматися і засуджувати несправедливість, творити мир навіть ціною нашого життя. «Блаженні миротворці, бо вони будуть синами Божими». (Матвія 5:9). Принесення безкровної жертви на Літургії та молитва при відмові від жертовних дій є жертвою осуду, яка протилежна тому, що пропонується у Христі (Матвія 5:22-26 і 1 Коринтян 11:27-32).

Тому ми засуджуємо як не-православне та відкидаємо будь-яке пропагування духовного «квієтизму» («душевного спокою») серед вірних і духовенства Церкви, від найвищого патріарха до найскромніших мирян. Ми висловлюємо докір тим, хто молиться про мир, але нездатний активно творити мир через страх або відсутність віри.

Це твердження фактично викриває самовиправдання, яке має місце серед багатьох православних: «моє діло – молитися». Ні, ваша молитва та відсторонення не може бути виправданням без діяльної любові у Христі

6. «Якщо будете перебувати у слові Моєму, то ви істинно будете Моїми учениками; і пізнаєте правду, і правда визволить вас» (Іоан 8: 31-32).

Ми стверджуємо, що Ісус закликає Своїх учнів не лише знати правду, але й говорити правду: «Нехай буде слово ваше: так — так; ні — ні, а що зверх цього, те від лукавого». (Матвія 5:37). Повномасштабне вторгнення другої за величиною військової держави світу в сусідню країну — це не просто «спеціальна військова операція», «події» чи «конфлікт» чи будь-який інший евфемізм, обраний для заперечення реальності ситуації. Це, швидше, насправді повномасштабне військове вторгнення, яке вже призвело до багаточисельних загиблих цивільних і військових, насильницького руйнування життя понад сорока чотирьох мільйонів людей, а також переміщення та вигнання понад двох мільйонів людей (на 13 березня 2022 року). Цю правду треба сказати, як би болючою вона не була.

Тому ми засуджуємо як не-православне та відкидаємо будь-яке вчення чи дії, яке відмовляється твердити правду, чи активно пригнічують правду про зло, яке вчиняється в Україні проти Євангелія Христового. Ми цілковито засуджуємо всі розмови про «братовбивчу війну», «повторення гріха Каїна, який через заздрість убив свого власного брата», якщо вони прямо не визнають вбивчий намір і провину однієї сторони перед іншою (Об’явлення 3:15- 16).

Ми заявляємо, що істини, які ми стверджуємо, і хибні дії, які ми засудили як не-православні і відкинули, обґрунтовані Євангелієм Ісуса Христа і Святим Переданням православної християнської віри. Ми закликаємо всіх, хто приймає цю декларацію, пам’ятати про ці богословські принципи у своїх рішеннях у церковній політиці. Ми благаємо всіх, кого стосується ця декларація, повернутися до «єдності Духа в союзі миру» (Ефесянам 4:3).

Цей пункт наголошує на значенні свідчення правди християнами. І засуджує будь-яке лукавство, в тому числі і з політичних причин, коли церковні ієрархи бояться називати своїми іменами зло, яке чинить влада чи політичні лідери.

13 березня 2022 року – Неділя Православ’я.

Якщо ви бажаєте підписати та підтримати цю Декларацію, будь ласка, додайте своє ім’я тут.

Декларація була опублікована сумісно з Волоською Академією Богословських Досліджень.

Підписанти:

1 Dr. Theofilos Abatzidis Volos Academy Greece

2 Revd. Dr. Christophe D’Aloisio Institut Orthodoxe Saint-Jean-le-Théologien & Université catholique de Louvain Brussels, Belgium

3 V. Revd. Robert M. Arida   Boston, MA, USA

4 Dr. Antoine Arjakovsky Collège des Bernardins Paris, France

5 Prof. Susan Ashbrook Harvey Brown University RI, USA

6 Dr. Nikolaos Asproulis Volos Academy Greece

7 V. Revd. John Behr University of Aberdeen UK

8 Dr. Ionut Biliuta Gh. Sincai Institute, Romanian Academy Romania

9 Dr. Lori Branch University of Iowa IA, USA

10 Revd. Dr. Radu Bordeianu Duquesne University Pittsburgh, PA, USA

11 Revd. Dr. Ciprian Burlacioiu University of Munich Germany

12   Sergei Chapnin Artos Fellowship Moscow, Russia

13 Revd. Dr. John Chryssavgis Sydney College of Divinity Australia

14 Editor in chief Jordan Georgiev Doxologia Infonews (Website for international church and religious news) Bulgaria

15 Editor Alexander Angelov Doxologia Infonews (website for international church and religious news) Bulgaria

16 Dr. Helen Creticos Theodoropoulos   Chicago, IL, USA

17 M.S., M.A. Nayla Debs   France/Lebanon

18 Prof. George E. Demacopoulos Fordham University New York, NY, USA

19 Revd. Dr. Nicholas Denysenko Valparaiso University IN, USA

20 Dr. Philip Dorroll Wofford College SC, USA

21 M.A Costis Drygianakis Volos Academy Greece

22 Revd. Dr. Brandon Gallaher University of Exeter UK

23 Dr.; Senior Lecturer in Eastern Christian Studies Grant White Sankt Ignatios College, Stockholm School of Theology Stockholm, Sweden

24 Prof. Paul Gavrilyuk Founding President, International Orthodox Theological Association, St. Thomas University MN, USA

25   Peter Bylen   United States

26 Dr. Tamara Grdzelidze Ilia State University Tbilisi, Georgia

27 Doctoral Student John Monaco Duquesne University Pittsburgh, PA (USA)

28 Retired Anastasios Gounaris Formerly of Greek Orthodox Archdiocese of America Chania, Crete, Greece

29 Professor Tatiana Pronina Leningrad State University Pushkin St. Petersburg, Russia.

30 Rev. Dr. Perry Hamalis North Central College Naperville, IL, USA

31 Ms Olga Kariatlis   Australia

32 Dr. David Bentley Hart University of Notre Dame IN, USA

33 MA Nina Dippon Dippon   Colorado Springs, CO

34 Prof. Dr. Georgi Kapriev St. Кliment Ohridski University Sofia, Bulgaria

35 Archim. Prof. Cyril Hovorun Stockholm School of Theology Sweden

36 V. Revd. Dr. John A. Jillions Institute for Orthodox Christian Studies Cambridge, UK

37 Dr. Pantelis Kalaitzidis Volos Academy Greece

38 Prof. Christos Karakolis National and Kapodistrian University of Athens Greece

39 Prof. Dr. Assaad Elias Kattan University of Münster Germany/Lebanon

40 Dr. Lisa Holsberg Fordham University New York

41 Dr. Nikos Kouremenos Volos Academy Greece

42 Prof. Paul Ladouceur Trinity College, University of Toronto ON, Canada

43 Dr. Sr. Vassa Larin Coffee with Sister Vassa Catechetical Programs Vienna, Austria

44 Mika Peltola Finland

45 Dr. Lucian N. Leustean Aston University Birmingham, UK

46 Inga Leonova The Wheel Boston, MA, USA

47 James L.M. Bloodworth   United States

48 M.A. Elijah John McKnight Orthodox Church in America United States

49 Olga Lossky-Laham   Paris, France

50 Daniel Lossky Institut Orthodoxe Saint-Jean-le-Théologien Brussels, Belgium51 Lecturer Roger Coresciuc Faculty of Theology «Dumitru Staniloae» Romania

52 V. Revd. Prof. Andrew Louth Durham University, UK and St Irenaeus Orthodox Theological Institute, Radbout University, Nijmegen Netherlands

53 Prof. Vasilios Makrides University of Erfurt Germany

54 Dr. Ina Merdjanova Trinity College Dublin Ireland

55 Prof. Paul Micevych University of California Los Angeles CA, USA

56 Dr. Alexandra de Moffarts Institut Orthodoxe Saint-Jean-le-Théologien Brussels, Belgium

57 PhD Universite de Paris IV-Sorbonne Teodor Baconschi Romanian MFA Bucharest Romania

58 Prof. Dimitrios Moschos National and Kapodistrian University of Athens Greece

59 Dr. Hermina Nedelescu Scripps Research CA, USA

60 Prof. Michael Ossorgin Fordham University New York, NY, USA

61 Dr. Paul Meyendorff St Vladimir’s Orthodox Theological Seminary NY, USA

62 V. Revd. Prof. Michael Plekon The City University of New York — Baruch College NY, USA

63 Dr. Ashley Purpura Purdue University IN, USA

64 Dr. Teva Regule President, Orthodox Theological Society of America USA

65 V. Revd. Richard René University of Toronto ON, Canada

66 Prof. Svetoslav Riboloff Sofia University «St. Kliment of Ochrid» Bulgaria

67 Dr. Sarah Riccardi-Swartz Arizona State University AZ, USA

68 Revd. Dr. Anthony Roeber St. Vladimir’s Orthodox Theological Seminary New York, NY, USA

69 Dr. Robert Saler Christian Theological Seminary Indianapolis, IN, USA

70 Prof. Kerry P. C. San Chirico Villanova University PA, USA

71 Deacon Ron Boyer www.gci.org U.S.A.

72 Prof. Stephen J. Shoemaker University of Oregon Eugene, OR, USA

73 Dr. Constantin Sigov National University of Kyiv-Mohyla Academy and “Dukh i Litera” [Spirit and Letter] Research and Publishing Association Kyiv, Ukraine

74 Dr. Cyrille Sollogoub Institut Orthodoxe Saint-Jean-le-Théologien Brussels, Belgium

75 Prof. Katerina Tsalampouni Aristotle University of Thessaloniki Greece

76 Captain Alexander N. Soukhanov   United States of America

77 Prof. Lucian Turcescu Concordia University Montreal, QC, Canada

78 M.Th Georgios Vlantis Volos Academy Greece/Germany

79 Dr. Nicolae Roddy Creighton University USA

80 Dr. Katherine Kelaidis   USA

81 Archim. PhD Anton C. Vrame Holy Cross Greek Orthodox School of Theology MA, USA

82 Prof. Gayle Woloschak Northwestern University Chicago, IL, USA

83 Diane Beck All Saints of North America Orthodox Church Albuquerque, NM, USA

84 Dr. Nathaniel Wood Fordham University New York, NY, USA

85 Revd. Dr. Victor Yudin   Leuven, Belgium

86 MDiv Orthodox Theology John Heropoulos   USA

87 Dr Sebastian Brock Oriental Institute, Oxford University UK

88 Katie Cokinos   Saugerties, New York, USA

89 Lars Ahlbäck Finland

90 Prof. Nicholas Sooy Fordham University NY, USA

91 Reverend Protopresbyter Robert Athas Metropolis Of Boston Brookline, Massachusetts

92 Prof. Luis Salés Scripps College Claremont, California

93 Dr. Jane Yank   United States

94 (Rev) Dr Reijnen Anne Marie Theologicum ( Institut Catholique de Paris) / Paris ( France)

95 Professor Petr Kratochvíl Sciences Po Paris

96 Dr. Dimitrios Keramidas Center for Ecumenical, Missiological and Environmental Studies «Metropolitan Panteleimon Papageorgiou» (CEMES) Rome, Italy

97 Hratsch Sarkissian   Armenia

98 Dr. Dimitrios Baltas Athens Greece

99 Doctor Anna Meyendorff   Washington, DC

100 David Kinasevych   Canada

101 Professor of English Scott Cairns Seattle Pacific University USA

102 Rev. Dr Athanasius McVay Chair of Ukrainian Studies, University of Toronto Edmonton, Alberta

103 Mykola Osypenko University of Fribourg Switzerland

104 Revd Dr Andreas Andreopoulos University of Winchester United Kingdom

105 Mr. Nektarios Cooper N/A Cave Spring, GA, USA

106 V. Rev’d Dr. Cyprian Robert Hutcheon McGill University, Montreal (retired) Canada

107 Dr. Daniel F. Stramara, Jr. Rockhurst University Kansas City, MO USA

108 Kristjan Otsmann   Estonia

109 Professor Emeritus Daniel J. Sahas University of Waterloo Waterloo, Ontario CANADA

110 Professor Torstein Theodor Tollefsen University of Oslo Norway

111 Associate Professor Nicolae Turcan Babeș-Bolyai University Cluj-Napoca

112 Theologian Vasiliki Giannoutaki Volos Academy Greece

113 Mr. Staasi Heropoulos   USA

114 Rev Dr Geoffrey Ready Orthodox School of Theology at Trinity College, University of Toronto Toronto, Canada

115 MA Theology Ruth Nares   UK

116 The Ignacio Ellacuria Chair of Catholic Social Thought Peter Phan Georgetown University USA

117 Prof.Dr. Hille Haker Loyola University Chicago USA

118 Professor Charles Lock University of Copenhagen Denmark

119 Dr Viorel Coman KU Leuven Belgium

120 Lecturer David Goodin McGill University Montreal

121 Dr. Candace Hetzner Boston College Boston

122 Dr. Fellow. Dr. Christina Nellist Oxford Centre for Animal Ethics London, UK

123 Dr. Alexei Bodrov   Moscow, Russia

124   Cécile Joris   Belgium

125 Dr. Cergan Daniel Bucharest University Romania

126 The Rev. C. Brent Hoy-Bianchi ELCA Reno, Nevada, USA

127 Private citizen Michael Żurowski none Warsaw, Poland

128 Associate Professor Kyriakos Kalaitzidis University of Ioannina Greece

129 Assoc. Prof. Athanasios Papathanasiou Highest Ecclesiastical Academy of Athens Greece

130 Colin Justin Grimmond   Windsor, Ontario, Canada

131 Professor Joseph Famerée Université catholique de Louvain (Louvain-la-Neuve) Belgium

132 PhD Archdeacon Vsevolod Borzakovsky Member Archdiocesan Council — Archdiocese of Western Europe Rome

133 Rev. Bohdan Hladio Toronto School of Theology Toronto

135   Metropolitan of Nigeria Alexander Gianniris Patriarchate of Alexandria and all Africa Nigeria

136 Assistant Professor Theodor Avramov Sofia University “St. Kliment of Ochrid” Bulgaria

137 Doctor in Theology de Saint Chamas Loys Studium Notre-Dame de Vie France

138 Dr Vitalii Tkachuk City Museum «Spiritual Treasures of Ukraine» Ukraine

139 Archimandrite Alexis Milyutin Métropole Orthodoxe en France ( PO). Vicariat de St Marie et St Alexis d’Ugine France

140 Margaret Klarer St.Anthony Orthodox Church in Bergenfield NJ Jersey USA United States of America

141 Aleksandar Miljkovic   London

142 Doctor Isaia Gazzola Theologicum — Institut catholique de Paris Paris

143   Richard Crook   Jackson, NH USA

144 Dr. jur. Diogenis Karagiannakidis None Thessaloniki — Greece

145 Revd. Dr. Mark Roosien Yale Institute of Sacred Music CT, USA

146 Christian A. Schwarz NCD International Emmelsbüll, Germany

147 Miss Susan Parkinson Bachelder Trinity Episcopal Church Lenox, Ma.

148 Prof. Nathan Dinneen Rochester Institute of Technology Rochester, New York, USA

149 DESS Droit public Javanni Jean Retired PARIS

150 Dr. and Mrs. Raymond and Irene Benton Loyola Iniversity Chicago Chicago, Illinois, USA

151 Professor Antoine Courban Higher Education Council LEBANON

152 Dr Nadia Delicata Faculty of Theology, University of Malta Malta

153 Dr Tornike Metreveli Lund Universitz Sweden

154 Mr. Michael Koulos   NAPERVILLE, IL USA

155 Basil Lourié Scrinium. Journal of Patrology and Critical Hagiography Russia

156 Sîrghi Ana-Maria   Bucharest, Romania

157 Mykola Osypenko University of Fribourg Switzerland

158 Assistant Professor Stavros Yangazoglou National and Kapodistrian University of Athens, Greece Athens

159 Dr. Georgios Basioudis   Germany

160 Dr Deirdre Good Stevenson School of Ministry Harrisburg, PA

161 Professor Daniel Struve Paris Cité University Paris, France

162 Rossitza Osthus Bochum, Germany

163 Msc, Teacher of Theology Leonidas Telios Lykeum of Larissa Larissa Greece

164 LMSW Demetra DeFeo Fordham University United States

165 Dr. Ioannis Kaminis Sofia University «St. Kliment Ohridski» Sofia

166 Prof. Dr. Norbert Hintersteiner Westfälische Wilhelms Universität Münster Germany

167 Dr. Dominika Kurek-Chomycz Liverpool Hope University UK

168 Hugh Allen Orthodox Parish of the Holy Prophet Elias Exeter

169 PhD. Petr Jandejsek Charles University Prague Czech Republic

170 Prof. dr. Didier Pollefeyt Faculty of Theology and Religious Studies KU Leuven Belgium

171 Professor Gregory Bloomquist Faculty of Theology of Saint Paul University Canada

172 Ph.D. Mary Jane Maxwell USAID Washington DC

173 Professor Lyle Mook University of Rhode Island Kingston, RI, USA

174 Professor Anne Vandenhoeck KU Leuven Belgium

175 Prof. Dr. Reimund Bieringer Katholieke Universiteit Leuven Belgium

176 Rod Miller-Boyer Landers

177 Layperson Deborah (Malacky) Belonick graduate of St. Vladimir’s Orthodox Theological Seminary, USA Warren, OH

178 George Bedrin United States

179 Dr. Adjunct Professor, Retired William Samsonoff SUNY Albany School of Public Health USA

180 Dr. Will Cohen University of Scranton U.S.

181 Tony Chakar Beirut, Lebanon

182 Dr Patrick Hampshire FRSA United Kingdom

183 The Very Rev. Dr. Michael Sniffen Cathedral of the Incarnation Garden City, NY

184 John Paterakis Vice Chairman, The Ecumenical Trust New York

185 John Babetas Montreal, Canada

186 Prof. Lavinia Stan St. Francis Xavier University Canada

187 Igor Babich Ukraine

188 Colin MacIntyre Calvary Community Church Canada

189 Dr. Charalambos Dendrinos Royal Holloway, University of London United Kingdom

190 ArchPriest Daniel Guenther Orthodox Church in America Saskatoon, Canada

191 Yelena Bolshakova Belgium

192 None Dale Simison None United States

193 Dr Chrysovalantis Kyriacou Theological School of the Church of Cyprus Cyprus

194 V. Revd. Prof. Sergio E. Mainoldi Milan, Italy

195 Artist and Icon Painter Edith Mary Isabel Reyntiens Thyateira Diocese of the Greek Patrirchate Scotland

196 Rev’d Fr. David Austin Anglican Manchester UK

197 Michael Berrigan Clark Editorial Staff, The Wheel USA

198 ABD Dr. Theology Pantelis Levakos National and Kapodistrian University of Athens Greece

199 Mark Anthony Sweere OCA United States

200 V. Rev. Dr. Isaac Skidmore Southern Oregon University Ashland, OR, USA

201 The Rev. Robert Michael Pickel Brunswick, Maine USA

202 Dr Nikolaos Raptis Mary Raptou School SA Larissa Greece

203 Orthodox Christian Carol Kerler USA

204 Jack Darakjy Syriac Orthodox Church of Antioch USA

205 Revd Dr Helen Paynter Centre for the Study of Bible and Violence, Bristol Baptist College UK

206 Professor Michael Budde DePaul University Chicago, USA

207 Mary Werbiansky United States

208 Rev. Constantine Wright Athens, GA USA

209 Lecture in Orthodox Canon Law Vladimer Narsia Ilia State University (Georgia) Georgia

210 Aiad Jabbour Germany

211 Prof. Terence Cuneo University of Vermont US

212 Reader Daniel (Maximus) Nicholas Archangel Gabriel Orthodox Church (OCA) Ashland, Oregon, USA

213 Rt Revd Dr Lynn Elizabeth Walker Orthodox Catholic Church of America New York

214 Dr. Chrysostom Koutloumousianos Cambridge Institute for Orthodox Christian Studies Naxos, Greece

215 Dr. Maria Calisi St. Peter’s University Jersey City, NJ, USA

216 Mth Guram Lursmanashvili Sulkhan-Saba Orbeliani University Tbilisi

217 V. Revd. Dr. Leonide Ebralidze Pontifical Lateran University Rome, Italy

218 VRev. Professor Denis J. M. Bradley Bradley Georgetown University /St. Nicholas Cathedral Washington

219 M.A, ThM Claire Koen Fordham Boston

220 Jacob Pederson St Gregorios Orthodox Church Spokane

221 Journalist following religious issues Riccardo cristiano Reset doc Rome

222 Student Steven Roberts Saint Vladimir’s Orthodox Theological School United States

223 ΜΑ Maria Nanou University of Thessaly Volos, Greece

224 Dr Norman Russell St Stephen’s House, University of Oxford France

225 Just another sinner Kathleen Licoppe St-Demetrios Greek Orthodox Church Winnipeg Canada

226 Professor, DPhil Kalin Yanakiev Sofia University «St. Kliment Ohridski» Sofia

227 Dr. Gocha Barnovi Sulkhan-Saba Orbeliani Univeristy Tbilisi, Georgia

228 Professor of Clinical Medicine Emeritus Christopher Mathews University of California San Diego United States

229 Anna Pasechnik UK

230 Rick Zajac USA

231 Father Gabriel Talley Retired Orthodox Priest USA

232 Ryan Klein Boston College Boston

233 Barbara Coker England

234 Adrian Tanasescu-Vlas Fundaţia Culturală «Gândul Aprins» Bucharest, Romania

235 Director of Catholic Studies Michael Baxter Regis University Denver CO

236 Dr. Raluca Arfire Bucuresti, Romania

237 Doctoral Student Christopher Larsen Fielding Graduate Institute Santa Barbara California USA

238 Rt. Rev. Dr. Stephen Duncan OCCA Galveston, Texas

239 Diethelm Adlunger Deutschland / NRW

240 James Bouse USA

241 Maguire University Professor of Ethics D. Stephen Long Southern Methodist University USA

242 Assoc. Prof. (Emerita) Patricia Hardesty James Madison Univ. USA

243 Undergraduate student of Theology Guram Papava Aristotle University of Thessaloniki Georgia

244 Rev’d David-John Williams University of Saint Katherine and The Institute for Orthodox Christian Studies, Cambridge. San Diego

245 Katherina Wlasenko Canada

246 Amber Schley Iragui Portland, Oregon

247 Dr Alexis Richard Cooper McGill University Canada

248 Judith Phillips Waterford, Michigan USA

249 PhD Candidate; Editor Giacomo Sanfilippo Trinity College, University of Toronto; Orthodoxy in Dialogue Toronto, Canada

250 DPT Joanna Efstathiou-Dittmar White Plains, NY, USA

251 Mifflin Ann Saavedra Concord International Church USA

252 Professor of Theology Barry Harvey Baylor University USA

253 Dr. Aram G. Sarkisian Northwestern University Evanston, IL, USA

254 Executive Presbyter Lisa Allgood Presbytery of Cincinnati, PCUSA Cincinnati, OH

255 PhD candidate Paraskevi Arapoglou Aristotle University of Thessaloniki Greece

256 Dr Laura Archer Independence, OR, USA

257 Andrew Taylor USA

258 Bojidar Kolov University of Oslo Norway

259 Dr Thomas Arentzen Uppsala University Sweden

260 Pr. Răduț Seliște Marcel Romanian Orthodox Church România

261 M. Sc. Andre Sytnyk Ukrainian Orthodox Church in Ukraine U.S.A

262 Daniel Lightsey Southern Methodist University Dallas, Texas, USA

263 Presvytera Dr. Kyriaki FitzGerald Co-founder & Exec. Director, Saint Cathrine’s Vision Sandwich, Massachusetts, U.S.A.

264 VREV Peter Baktis Orthodox Church in America USA

265 M.A. Daniel Heide McGill University Canada

266 Rev. Dr. Emanuel Chris, M.D., M.Div. Mansfield, MA

267 Fr. Dr. Arsenius Mikhail St. Athanasius & St. Cyril Theological School Anaheim, California, USA

268 Theodore Stepp Majuro, Republic of the Marshall Islands

269 Dr Razvan Porumb Institute for Orthodox Christian Studies Cambridge

270 Petra Gorisek Kiev Messianic Jewish Congregation Croatia

271 M. Rev Lazar Puhalo OCA Dewdney, Canada

272 Paul Shannon NL

273 Mihaela Tarpa Paris, France

274 Archimandrite James Babcock Eparchy or Newton Oceanside CA

275 David Mohler St. Paul the Apostle Orthodox Church Dayton, OH

276 Educator Edward Stepanian Mr USA

277 Soultana Gargana Greece

278 Rt. Rev. John F. Newbauer Orthodox-Catholic Church of America Fort Wayne, IN 46825

279 Mr Philip Babcock Christian Church USA

280 Professor William Cavanaugh DePaul University Chicago, USA

281 Kristjan Mänd Estonia

282 Pauline Costianes Westland, MI USA

283 Yvette Cuny United States

284 Professor Stamatis Vokos California Polytechnic State University San Luis Obispo, CA, USA

285 Dr. Andrew Nosal University of San Diego San Diego, CA, USA

286 Aarne Lozano USA

287 V Rev. Dr. Gabriel Rochelle St. Sophia Orthodox Theological Seminary; New Mexico State University New Jersey and New Mexico, USA

288 Professor Heather Bailey University of Illinois Springfield USA

289 Mr Daniel Li University of Exeter Exeter

290 Matt Salter None but Christian solidarity with good people around the world. United States

291 Leslie Luppino USA

292 Dr. Charles Tieszen Fuller Theological Seminary Austin, USA

293 Dr Annette Bakker Children’s tumor foundation Usa

294 Rev. Konstantinos Sarantidis Portland, Maine USA

295 Tamara Penwell UK

296 V. Rev Marc Dunaway Eagle River Institute Eagle River, Alaska

297 V. Rev Marc Dunaway Eagle River Institute Eagle River, Alaska

298 Adjunct Professorial Lecturer Eric Terzuolo American University, School of International Service Washington, DC

299 Paul Pasarivakis University of Laval Canada

300 Caitilin Kane USA

301 Albert Edward Meisenbach III USA

302 John Congdon Oberlin College Oberlin, Ohio, United States of America

303 Jeffrey Stephens City of Durham, USA

304 Richard Mohr Fountain Valley, California

305 Steven Fullmer USA

306 Rev’d Dr. Theodore Pulcini Carlisle, PA

307 Professor Caryl Emerson Princeton University

308 Presbytera Dr. Catharine Roth independent scholar United States

309 Nicholas Palos NYS Courts New York

310 Very Reverend Matyas of Canada Orthodox Church of Canada Toronto

311 Wayne Tatusko St. Mark OCA Annandale, VA

312 Fr. Paul Schmidt Holy Wisdom Orthodox Church United States

313 Rev. Dr. Stephen V. Sprinkle Brite Divinity School Fort Worth, Texas USA

314 C. Stoppa Canada

315 Dr. Scott Ables Oregon State University Portland, Oregon, USA

316 Metropolitan EDMUND Cass Holy Cross Minastery Greenville, SC

317 Associate Professor of Historical Theology and Christian Worship L. Edward Phillips Phillips Emory University, Candler School of Theology United States of America

318 Cathy Nemtsov United States

319 Very Reverend Joel Weir Orthodox Church in America Crawfordsville, IN

320 Fr Dragos Herescu Institute for Orthodox Christian Studies Cambridge

321 Rev. Andrew Wollitzer Berkeley Covenant Church Berkeley, Ca

322 Retired professor/ independent scholar Valerie Karras St. Louis, Missouri, USA

323 B.Mus. Horia Vlad Guzu Guzu.ca Montreal, QC, Canada

324 Basil Varghese India

325 The Rev. Deacon James Neal Orthodox-Catholic Church of America United States

326 Matthew Dodrill United States

327 Dr. Oucèma Lionel Karam Ohio University USA/France/Lebanon

328 Dr. Vasyl Rudeyko Ukrainian Catholic University Lviv Ukraine

329 V. Rev. Dr. Gregory Roth Spokane Falls Community College USA

330 Dr Tarek Mitri Saint George University Beirut. Lebanon

331 Rev. Andrew Wollitzer Berkeley Covenant Church Berkeley, Ca, USA

332 Dr. Maria Rybakova Nazarbayev University Kazakhstan

333 Dr. Alison Kolosova University of Tartu Estonia

334 Enseignant-chercheur JEROME CLER Sorbonne-Université FRANCE

335 Ph Doctor in Foundametal Theology Claudio Monge Black Friars Istanbul

336 Barbara Personnaz Montreux, Switzerland

337 Dr James Chater France

338 Kristin Rountree USA

339 LLM Manos Androulakakis Heraklio Crete

340 Rev Dr Craig de Vos North Adelaide, Australia

341 PhD Candidate Raul-Ovidiu Bodea KU Leuven Leuven, Belgium

342 Professor emeritus theological ethics Burggraeve Roger Catholic University Leuven Belgium