2.Якщо храм переходить в ПЦУ, УПЦ МП піднімає ґвалт. Але Онуфрій і УПЦ мовчать, коли керівництво рпц забрали 8 єпархій, тисячі храмів!!! Жодна церква, що була б самостійною – не мовчала б. Мовчання, яке триває і до собору у Феофанії і всі довгі 4 роки після цього собору можливе лише тому, що УПЦ це і є РПЦ, проти своїх дій протесту не роблять.

3.На початках думали, що Онуфрій із своїм авторитетом в РПЦ і Росії допоможе звільнити полонених, захоплених мирних жителів, особливо дітей. Онуфрій відмовився діяти, вести перемовини, добиватися свого, призначив і послав кого попало, і далі – роки мовчання про наших полонених, про наших дітей – він лише російським воїнам, що в нашому полоні співчував і роздавав шоколадки, молився і запевняв у знищеному братерстві, цінував які російські воїни гуманісти!

4. Будь-який очільник православної церкви вже б звернувся до всіх інших помісних церков з проханням визнати самостійність УПЦ, – Онуфрій це перший випадок в історії, коли свідомо прийнято рішення мовчати і не просити, – чекати поки самі дадуть, хоча без прохань ніхто нічого дати не може!!!

Отже, все мовчання про російські злочини – щоб залишатися в РПЦ. Пусті слова про власну українськість раз в рік – лише для того, щоб мати право далі вести щоденну інформаційну війну проти України. Робіть висновки.

Про мовчання митрополита Онуфрія після удару росіян по Лаврі

https://youtu.be/9Xe3XZkiKLc?si=R4vq7TKleZLZ0pl1

Після ефіру з’явилося звернення настоятеля Лаври від УПЦ МП митрополита Павла.

Згідно з Владикою Павлом у враженні Успенського собору винні:

а) диявол;

б) влада, що виселяє МП з Лаври;

в)всі, хто виступає у храмах;

г) ПЦУ, яка теж «кощунствує» не менше Клопотенка;

д) сили зла, які посварили братні народи, які все одно об’єднаються навколо «президента миру» Путіна. https://youtu.be/DvvJj5vWqaQ?si=IAsKQ2-LL_vrTv8o

Отже, дно пробили не лише росіяни, але й УПЦ МП – і мовчанням і зверненням владики Павла, яке є відкритим актом інформаційної війни проти України, є відкритим виправданням агресивних дій Росії!!!

Розчаровує пасивність України як держави, таке враження, що систематичне знущання УПЦ подобається цій владі та СБУ! Жодна європейська країна такого б не терпіла б роками!!!

Варвари, які цілеспрямовано хотіли зруйнувати наші святині, розуміють тільки силу! Тому давайте будемо сильними і озброїмо наших снайперів найкращим чином для подвійної помсти!!!

Приват 4731219647256100

Банка https://send.monobank.ua/jar/7uwhtDGmiD

моно 4441111401087840

проф. Юрій Чорноморець

Ще важливіше те, що сама Московська патріархія ніколи не визнавала, що ця структура відокремилася від Російської церкви. Навпаки, вона продовжує вважати її своєю невіддільною частиною і ніколи не заявляла про її вихід зі складу Російської церкви чи припинення євхаристичного спілкування, і продовжує іменувати митрополита Онуфрія канонічним предстоятелем Церкви в Україні. Ще більш показово, що Російська церква чітко заявила: ці зміни, ухвалені Українською Православною Церквою під проводом митрополита Онуфрія, мали бути розглянуті та схвалені Московським патріархом згідно зі Статутом Російської церкви. Вже лише це розвіює міф про «повну незалежність». Адже жодна справді незалежна церква не потребує схвалення від іншої церкви щодо своїх внутрішніх рішень. Її канонічний стан є ясним, визнаним і беззаперечним. Їй не потрібно постійно доводити публічно свою незалежність. Навіть сьогодні, через чотири роки після синодального засідання 2022 року, дискусія постійно точиться навколо того, чи справді ця Церква відокремилася від Москви. І цей факт сам по собі є вельми показовим. Адже коли церковна інституція дійсно набуває повної відокремленості від іншої, це не стає об’єктом тривалих дискусій і не підлягає діаметрально протилежному тлумаченню з боку зацікавлених сторін.

Проблема стає ще серйознішою на практиці. Бо, попри декларації про «незалежність», багато єпископів та духовенства цієї структури продовжують поминати патріарха Кирила. Тобто вони продовжують визнавати Москву літургійне та еклезіологічне своєю церковною владою.

Риторика про «повну незалежність» виглядає радше як спроба політичного виживання в українському суспільстві, ніж як чіткий церковний акт. Ця Церква намагається балансувати між двома світами: з одного боку, дистанціюватися від російської війни та руйнівної позиції патріарха Кирила і виглядати незалежною в межах України, а з іншого — не розривати реально свої зв’язки з Москвою. Ця невизначеність слугує інтересам Московської патріархії, яка прагне зберегти свій церковний контроль в Україні навіть після російського вторгнення. Та дозволяє Москві продовжувати позиціонувати цю структуру як власний церковний орган на території України.

Нещодавню позицію Сербської православної церкви на підтримку цієї структури слід тлумачити саме в цьому ключі. Синод Сербської церкви, апелюючи до «переслідувань канонічної церкви в Україні», по суті, обстоює не Українську Православну Церкву, а російський церковний наратив. Її справжній інтерес полягає не в мирі в Україні чи єдності Православ’я, а в політичній та церковній підтримці Московського патріархату. Адже, якби Сербська церква справді була зацікавлена у встановленні церковного миру та дотриманні канонічності, вона мала б визнати факт існування в Україні Автокефальної церкви, яка отримала Томос від Вселенського патріархату. Сербська церква вперто представляє Українську Православну Церкву під керівництвом митрополита Онуфрія як єдину «канонічну церкву». І доки Автокефальна церква має Томос про автокефалію від Вселенського патріархату та чітку церковну ідентичність, Сербська церква відкидає його, обираючи захист церковної структури, яка навіть сьогодні не спроможна чітко відповісти на просте запитання: якщо вона не належить до Москви, то до кого саме вона належить?

І тут розкривається велике протиріччя Сербської Церкви, яка, звинувачуючи Православну Церкву України в «розколі», толерує церковну ситуацію, в якій структура, яку вона підтримує, оголошує себе незалежною, не маючи визнаної автокефалії, без чіткого канонічного статусу та не розірвавши зв’язків із Москвою. Іншими словами, вона приймає певну церковну неясність лише тому, що це відповідає інтересам Російської Церкви, оскільки ця структура залишається останнім основним інструментом російської церковної присутності в Україні. Це доводить, що питання полягає не в канонічності, а в геополітичному та церковному союзі з Москвою.

Православна церква України (ПЦУ), зі свого боку, є єдиною справді незалежною Українською Церквою. Вона має Томос про автокефалію від Вселенського патріархату, не залежить від Москви та виражає потребу українського народу в церковному звільненні від російського впливу. Ті, хто продовжує заперечувати цю реальність, по суті, захищають не канонічність, а геополітичний вплив Москви у православ’ї. Наразі це набуває дедалі більшої очевидності в контексті поточних геополітичних процесів.

У своїх заявах архієпископ Сильвестр порівнює становище Української православної церкви (УПЦ) під керівництвом митрополита Онуфрія з Церквою Північної Македонії, щоб виправдати неясний і суперечливий статус цієї української церковної структури. Це порівняння, однак, не є ні історично, ні еклезіологічне обґрунтованим. Перш за все, випадок із Північною Македонією є продуктом глибоко проблематичного церковного процесу, який створює більше запитань, ніж рішень. Сербська церква намагається поставати в ролі уявного дарувальника автокефалії, видаючи відповідний «Томос», попри те, що право надавати автокефалію канонічно та історично належить виключно Вселенському Патріархату. Це не просто інше тлумачення церковної традиції, а пряме оскарження привілеїв та обов’язків Вселенського престолу в межах Православ’я. Історичний акт Церкви є чітким: новіші автокефалії у православному світі були надані через Вселенську Патріархію, яка функціонує як центр Всеправославної єдності та канонічного порядку.

Цим своїм кроком Сербська Церква на практиці намагається нав’язати паралельну модель надання автокефалії, що цілком відповідає російському еклезіологічному розумінню поліцентричного православ’я без координуючої першості. Це небезпечна логіка, яка неминуче веде до церковної роздробленості та своєрідного «православного національного феодалізму», за якого кожна впливова помісна церква могла б на власний розсуд створювати або визнавати нові автокефальні церковні структури.

Втім, випадок із Північною Македонією не має суттєвого зв’язку з Православною Церквою України. У Північній Македонії відбувся принаймні один чіткий процес. Євхаристичне спілкування було відновлено Вселенською Патріархією, згодом воно було визнано Сербською церквою, і зрештою було надано специфічний статус, хоча й неканонічний щодо способу його надання. У випадку з Українською Православною Церквою цього також не існує. Не існує акту про надання автокефалії — ні канонічного, ні антиканонічного, відсутнє синодальне визнання її незалежності від Москви іншими церквами, немає чіткої еклезіологічної позиції, ані навіть чіткого припинення залежності від Російської Церкви.

Більше того, сама Сербська Церква спростовує власну позицію. З одного боку, вона відкидає автокефалію Православної Церкви України, надану Вселенським Патріархатом — канонічно компетентною інституцією, — а з іншого боку, ухвалює церковні рішення шляхом односторонніх дій без загальноправославної згоди. Лицемірство є очевидним. Коли Вселенський Патріархат надає автокефалію Україні відповідно до своїх привілеїв, Сербська Церква звинувачує його у нібито неканонічному втручанні. Однак, коли Сербська церква намагається надати автокефалію Північній Македонії, не маючи на те історичного та канонічного привілею, то це подається як нібито відновлення єдності. Насправді єдиним стабільним критерієм для цих кіл є не канонічність, а геополітична прив’язка до московської осі.

Автокефальна Церква (ПЦУ) залишається єдиною українською церквою з чіткою канонічною основою, з Томосом про автокефалію від Вселенського патріархату та без зв’язків підпорядкування російській церковній владі. Натомість ті, хто наполягає на підтримці нечіткого статусу Церкви під проводом митрополита Онуфрія або використовують антиканонічні приклади, як-от випадок Північної Македонії, по суті, сприяють руйнуванню канонічного устрою Православ’я на користь геополітичних планів Москви.

ієромонах Микита Пантократорський

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Φως Φαναρίου

Навряд чи хтось в українському суспільстві очікував, що справа про корупцію переросте в серйозний церковно-політичний скандал, який торкнеться не лише місцевої влади, а й клірика Вселенського патріархату. Але саме це й сталося, коли в матеріалах справи проти Олексія Чернишова, колишнього віце-прем’єр-міністра та голови Нафтогазу, з’явилося несподіване ім’я: єпископа Команського Михаїла Аніщенко, екзарха Вселенського патріарха в Києві (Україна).

І не просто як свідок, а як гарант, готовий поручитися в суді за чиновника, обвинуваченого в отриманні понад мільйона доларів і сотень тисяч євро в квартирі, пов’язаній з Андрієм Деркачем – звичайним політичним гравцем, давнім агентом ФСБ, якого Кремль згодом винагородив місцем у російській «Раді Федерації» за його внесок у поширенні російського впливу в Україні.

І хоча екзарх Вселенського Патріарха в Києві Михаїл Аніщенко ручається за Чернишова в суді за звинуваченням у корупції, водночас спокійно додає, що той не узгоджував цю дію зі Вселенським Патріархатом. Ця картина виглядає настільки абсурдною, що першою реакцією деяких аналітиків було пошук помилки чи непорозуміння. Як можливо, що представник однієї з найшановніших церковних інституцій — саме тієї, яка надала Томос про автокефалію українській церкві, та яка послідовно протистоїть претензіям Москви — міг опинитися в орбіті особи, пов’язаної з російськими агентами? Відповідь, здається, набагато складніша за «збіг обставин», і факти, що з’являються з усіх боків, малюють картину впливової залежності, старих зв’язків, маніпуляцій і, ймовірно, цілеспрямованої гібридної операції.

Згідно з текстами, що були оприлюднені, Деркач – це особа, яка фактично була координатором російських інтересів в УПЦ МП. Саме він виконував обов’язки куратора відносин між УПЦ МП та структурою РПЦ у Москві, відповідав за ЗМІ, політиків, експертів, священиків та ченців, як пояснив капелан ПЦУ отець Сергій Дмитрієв. Гірка іронія полягає в тому, що протягом тривалого часу він викладав дисципліну «державно-церковні відносини» в академії в Лаврі. Але що ще більше турбує, так це те, що, за даними розслідувань, саме йому належала низка «квартир» – квартир, які використовувалися для неофіційних та публічних зустрічей та роздачі грошей. У розслідуванні корупції в «Енергоатомі» колишній віце-прем’єр Чернишов фігурує як особа, яка користувалася послугами грошової «пральні», розташованої в квартирі Андрія Деркача. За даними прокуратури, саме в такій квартирі Чернишов отримував вищезгадані величезні суми готівки. Правоохоронці задокументували передачу підозрюваному та його довіреній особі понад 1,2 мільйона доларів США та майже 100 тисяч євро готівкою. Розпочато кримінальне провадження за статтею 368-5 Кримінального кодексу України (незаконне збагачення).

У такому глибокому корупційному скандалі фігура єпископа Михаїла Аніщенко з’явилася разом з українськими бізнесменами, провідниками російського впливу та політиками в церковних колах, щоб поручитися за особу, проти якої є серйозні підозри та звинувачення. І нікого в Константинополі про цей жест не повідомили, а екзарх діяв «самостійно», без благословення.

Капелан ПЦУ, отець Сергій Дмитрієв, написав на своїй сторінці ФБ: «Я не хотів торкатися теми Мідасгейту, бо навколо нього забагато відкритих питань, на які чекає відповідей вся Україна. Але відео із суду, на якому корумпованого чиновника Чернишова взяв на поруки єпископ Михайло Аніщенко, екзарх Вселенського патріархату в Україні, не дозволяє мені мовчати. В принципі, я не вірю в теорії змови. Зазвичай все пояснюється простіше – дурістю чи жадібністю. Але коли у справі фігурує Деркач, куратор РПЦ в Україні (за версією слідства, Чернишов «відмивав» гроші саме у своїй квартирі), і коли поруч із ним «випадково» з’являється його «християнський захисник» – єпископ Аніщенко, то мені важко повірити, що це просто збіг обставин. Пахне російським слідом».

Отець Сергій описує Деркача як обвинуваченого у державній зраді та агента ФСБ, який роками видавав себе за українського політика, людину з великим впливом у ЗМІ, який навіть деякий час вважав себе прозахідним, бо підтримував Ющенка у 2004 році. Але його головним завданням в Україні була координація діяльності Української православної церкви, пов’язаної з Московським патріархатом. На практиці він був неофіційним куратором УПЦ МП та людиною, близькою до митрополита Онуфрія, і багато церковних питань – як політичних, так і фінансових – вирішувалися через нього. Путін винагородив його депутатським кріслом у Росії.

Капелан ПЦУ не боїться сказати неприємні слова про єпископа Аніщенко: «Мені важко уявити, які зобов’язання він має мати перед «Че Геварою» (прізвисько), щоб потоптати власний високий церковний сан і публічно стати на бік корупційної мафії. Тим більше, що він сам зізнався, що не узгоджував свої заяви зі Вселенським патріархом, якого він нібито офіційно представляє в Україні. Більше того, Аніщенко вже давно безбідно живе в орбіті Москви – його біографія це доводить. А тепер він видає себе за Святого Миколая, готовий захищати «бідного» чиновника, двічі звинуваченого в корупції. Але Святий Миколай ніколи не захищав злодіїв і мародерів, які наживаються на війні».

Його слова виражають не просто особисте обурення, а позицію частини духовенства, яке вбачає в цій ситуації можливий інструмент російського впливу, спрямований на дискредитацію самої Ставропігії в Україні. Тут виникає велике питання: чи діяв Аніщенко під впливом, під тиском, чи завдяки власним давнім зв’язкам? За даними деяких українських ЗМІ, він мав давню історію контактів у колах, близьких до Москви, зокрема з колами навколо УПЦ МП. Ці зв’язки, можливо, були невинними в минулому, але після 2014 року і особливо після 2022 року такі контакти зараз розглядаються як потенційний ризик. Інші коментатори наголошують, що він часто демонстрував амбіції грати ширшу політичну та громадську роль — те, що в поєднанні з перехідними українськими елітами може призвести до недоречних «покровительських» жестів.

Але є й більш тривожна гіпотеза: поява Аніщенко може бути не особистою помилкою, а частиною ретельно спланованої схеми. Москві стратегічно вигідно дискредитувати Вселенський патріархат, який протистоїть його претензіям на лідерство в православному світі. Що може бути краще, ніж припустити, що екзарх Константинопольський в Україні виступає на захист корумпованих українських політиків — та ще й у справі з російським слідом? Це дало б аргументи структурам РПЦ, різним проросійським ЗМІ та тим, хто намагається стверджувати, що автокефалія ПЦУ є «нечистою» або «політичною».

Той факт, що сам екзарх є гарантом у справі, що стосується майна російського агента, майже надто зручний для Кремля. Це викликає підозри, що хтось, можливо, прагнув саме такого результату: удару по авторитету Вселенського патріархату, сумнівів у його людях, занепокоєння українського суспільства та подарунка інформаційним операціям Москви.

Для ПЦУ ситуація є особливо болючою. Церква намагається утвердитися як інституція, яка підтримує українську державу в її найскладніші моменти та чітко відрізняє себе від впливу Москви. Поява екзарха як гаранта загрожує затьмарити ці зусилля. Українське суспільство, надзвичайно чутливе до будь-яких дій, що нагадують «старий світ зв’язків», сприймає це як зраду очікувань щодо чистоти, прозорості та принципів.

Ситуація вимагає реакції Константинополя (або чіткого дистанціювання, або пояснення), яка заспокоїть ситуацію. В іншому випадку ця справа може стати довгостроковим інструментом для пропагандистських атак проти Вселенського Патріархату та його присутності в Україні.

Зрештою, ця історія показує щось глибше, ніж особиста помилка єпископа чи політичний гріх урядовця. Вона показує, як працюють російські гібридні операції — через поєднання корупції, агентів, релігійного впливу, публічних жестів та символів. І як легко в країні, що перебуває під постійним тиском, навіть невелика дія, мотивована суто гуманітарними мотивами, може викликати шок.

Незрозуміло, чим закінчиться справа проти Чернишова. Також незрозуміло, яким буде майбутнє єпископа Аніщенко у Ставропігії Вселенського Патріархату в Києві. Але одне зрозуміло: такі справи є випробуванням стійкості українських світських та релігійних інституцій проти спроб проникнення, маніпуляцій та зовнішнього впливу. І якщо в цій історії є якийсь урок, то він полягає в тому, що в Україні вже не буває «незначних» дій — будь-яка помилка може бути зброєю в руках Кремля, який роками намагається тримати країну розділеною суперечностями.

Ренета Трифонова, журналіст.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Християнство.бг

А про що дискусія? Напевно щось про другий шлюб священників, який за фактом давно уже практикується в УПЦ МП? Ні – про автокефалію!

Тобто тема, яка століттями була предметом дискусії в усіх православних церквах, окрім Московської, де автокефалія була утворена за рішенням московського (золотоординського) князя, нарешті пробила віками формований мур і добралася й до голів кліру УПЦ МП. «Впали кайдани» і можна, нарешті, демократично поговорити про «автокефалію» – бо раніше про це демократично могли говорити лише «раскольнікі» і «автокефалісти».

А хто у нас на чолі опозиції?

Так, вірне чадо митрополита Антонія Паканича, яке після «непримиренних» дискусій із шефом, їздить до нього на богослужіння, де потім, за чаєм, вони обговорюють подальші «безкомпромісні батли» про церковні канони.

На мові спецслужб це називається «контрольована опозиція» (це щоб «неконтрольована» раптом не з’явилася).

А у народі кажуть простіше – «коли випивку (подію) не можна зупинити – її треба очолити».

Тобто у жорстку опозицію та протистояння з «проросійською партією» в УПЦ МП, яку очолює один з найвпливовіших «сірих кардиналів» та керуючий справами цієї церкви митрополит Бориспільський Антоній Паканич вступив ректор Київської духовної академії та семінарії УПЦ МП архиєпископ Сильвестр Стойчев. Сьогодні у нього роль «непримиренного опозиціонера» і глави «проавтокефальної (але, зауважте – не проукраїнської) партії в УПЦ МП».

Щоб зрозуміти, які близькі багаторічні стосунки пов’язують митрополита Антонія Паканича та архиєпископа Сильвестра Стойчева, достатньо подивитись офіційну біографію останнього. З неї неозброєним оком видно, що архиєпископ Сильвестр є креатурою і протеже митрополита Антонія і його багаторічним найближчим і вірним помічником.

Отже, згідно офіційної біографії, майбутній архиєпископ Сильвестр Стойчев народився (1980 р.) і жив в Одесі. Закінчив Одеську духовну семінарію МП (1998-2002). З Одеської єпархії МП направлений у 2005 р. на навчання до Московської духовної академії, де швидко здобуває прихильність тісно пов’язаного із ФСБ церковного керівництва. Аж настільки, що йому, студенту, доручають викладати на факультеті психології Російського православного університету апостола Іоанна Богослова (2006-2007).

Чи не мав він у ці роки російське громадянство – питання відкрите…

Після закінчення Московської духовної академії його направляють із Москви до Київської духовної академії і семінарії УПЦ МП. Тодішній ректор (у той час нещодавно призначений) Антоній Паканич (також відряджений до Києва з Московської духовної академії РПЦ – про це я детально писав свого часу) одразу ж прийняв Олександра Стойчева у штат на посаду викладача.

Цікавим є інше – зелений випускник московської академії одразу ж стає помічником ректора та відповідальним редактором (!!!) офіційного сайту КДАіС та журналу «Академічний літописець» (в оригіналі – «Академический летописец»). Одночасно він виконує послух послушника та іподиякона єпископа Антонія Паканича.

Тобто рекомендаційні листи з Москви були настільки серйозні, що у Паканича, таке враження, просто вибору не було. Прям найрідніша людина, духовний брат приїхав…

2 квітня 2009 р. молодий послушник Олександр Стойчев архиєпископом Антонієм Паканичем пострижений у ченці з ім’ям Сильвестр, а 21 травня того ж року тим же Антонієм Паканичем рукоположений у сан ієромонаха.

У 2013 р. ректор КДАіС архиєп. Антоній Паканич призначає о.Сильвестра Стойчева своїм заступником – проректором з навчально-методичної роботи КДАіС. А 23 жовтня 2014 р., за поданням митрополита Антонія Паканича, він включений до складу одного з керівних органів Моспатріархії – Міжсоборної присутності Московського патріархату (пора повертатися у московську церковну тусовку).

Вже 21 грудня 2017 р. (майже одразу після приїзду із Архиєрейського Собору у Москві), митрополит Антоній Паканич робить подання на 37-річного о. Сильвестра Стойчева щодо обранння його єпископом Білогородським, вікарієм Київської митрополії, та ректором Київської духовної академії і семінарії УПЦ МП. Призначення на посаду ректора духовної академії здійснено за особистим наполяганням Антонія Паканича. Логіка митрополита зрозуміла – на посаді ректора треба поставити свою вірну людину, щоб і надалі в ручному режимі продовжувати керувати провідним навчальним закладом УПЦ МП.

З 8 грудня 2020 р. єпископ Сильвестр Стойчев, за пропозицією митрополита Антонія Паканича, став членом Комісії з богословської освіти Міжсоборної присутності Московського патріархату.

Протягом всього періоду роботи в Київській духовній академії і семінарії УПЦ МП єпископ Сильвестр Стойчев завжди був найвідданішим прихильником і помічником свого покровителя і куратора митрополита Антонія Паканича, який фактично (і про це багато хто пише) й надалі продовжує в ручному режимі керувати справами в цьому навчальному закладі.

Отже, наскільки серйозно можна сприймати архиєпископа Сильвестра як нового «лідера проавтокефальної партії», або появу останнім часом полеміки у фейсбуці щодо теми автокефалії між лідером «проросійської партії» й керуючим справами УПЦ МП митр. Антонієм Паканичем та його протеже?

З огляду на їхні багаторічні тісні зв’язки і навіть залежність архиєпископа Сильвестра від митрополита Антонія, ця дивна «полеміка» дуже вже нагадує заздалегідь узгоджений і розіграний для зовнішньої публіки (влади та суспільства) спектакль задля відволікання уваги.

Постійно виникає відчуття, що дискутують дві голови, але тіло одне. І пір’я стирчить догори.

Нічого не нагадує?

P.S. Навіяно коментарями.

Так, люди змінюються. І це – добре, якщо зміни на краще.

Навіть відносини між людьми змінюються. Це теж природньо.

Але…

За ректорства єп. Сильвестра Стойчева студентами КДАіС були такі одіозні проросійські діячі, як Вадім Новинський, Олексій Пєртін, Сергій Трофімов. Ці «студенти» фінансово забезпечували цей навчальний заклад і його керівництво.

Доцентом КДАіС був резидент ГРУ Генштабу РФ та ФСБ Андрій Деркач, який з початком повномасштабної війни втік до РФ і став там сенатором та членом Комітету безпеки і оборони Ради Федерацій РФ. «Фахівець» із «Державно-церковних відносин» (так називався його курс у КДАіС). Резидент – він же просто «викладав», тобто відпочивав у КДАіС від своєї резидентської справи, чи не так?

Можна згадати і про «ватного» духівника КДАіС та завідуючого заочним відділенням академії доцента-архімандрита Маркела Павука.

Нинішня «зірка» соцмереж митрополит черкаський Феодосій Снєгірьов теж відзначився «професорством пастирського богослов’я» у КДАіС (навчався в Московській духовній академії і теж був відряджений до КДАіС).

Тож КДАіС і справді «проавтокефальний центр» УПЦ МП.

Напевно…

проф. Олександр Саган

На тлі цих подій, знову піднялася хвиля голосів шукачів «цивілізаційного шляху об’єднання православних в Україні» або «мирного співіснування двох юрисдикцій».

Отже, у цій невеликій розвідці ми спробуємо аргументовано відповісти на аргументи тих, хто сьогодні спробує бути адвокатом РПЦвУ та (або) критиком ПЦУ.

І. «Ми вірні УПЦ (не МП)»: соціологічний аналіз

Упродовж останніх років досить велика група вірян УПЦ (РПЦвУ) намагається переконати суспільство, що вони не є вірними Московського патріархату, а УПЦ – автокефальна (незалежна) церква. На доказ цієї тези приводиться кілька фактів, зокрема дані певних соціологічних досліджень, у яких відсоток тих, хто заперечує зв’язок РПЦвУ з Москвою, сягає 35-45%%. Але це вірно тільки тоді, коли брати загальну кількість респондентів, які вказали свою приналежність саме до УПЦ (РПЦвУ). Ми поставили певні фільтри та побачили цілком іншу картину.

Почнемо з виявлення віку більшості вірних РПЦвУ (УПЦ). Соціологія показує – від 85 до 87% мають вік 50+, а в сільської місцевості він сягає 60-62+. При цьому 70-75% мають низький рівень освіти (неповна середня, середня, професійно-технічна).

Отже, «відсікаємо» від соціологічної вибірки «УПЦ не МП» респондентів з низьким рівнем освіти, які проживають у сільської місцевості. Бо для майже 80-90% цієї групи єдиним беззаперечним авторитетом є священновладдя РПЦвУ та парафіяльний священник. У всіх розмовах та опитуваннях, вони просто повторюють слова свого духовенства. Тому, коли не брати під увагу цю групу, картина різко змінюється:

Тільки 8-10% вірних УПЦ вважають її дійсно незалежною від Московського патріархату. При цьому, включаючи додаткові фільтри вибірки, адже щирість деяких респондентів у цьому питанні нам подається сумнівною, відсоток буде значно менший – 3-5%.

Висновок очевидний: Практично всі вірні РПЦвУ чудово розуміють, що вона є частиною Московського патріархату.

ІІ. Чи є в Україні «релігійний конфлікт»?

Усі релігійні конфлікти діляться на три основні групи:

а) міжконфесійні;

б) внутрішньоконфесійні (міжюрисдикційні);

в) внутрішньоюрисдикційні.

Природньо, що конфлікт РПЦвУ (УПЦ) та ПЦУ відноситься до міжюрисдикційного. І ось тут виникають дуже цікаві аналогії, які корінним чином мусять змінити погляд на нього.

Отже, оскільки жодних догматичних (щодо канонічних будемо розглядати згодом) причин цього конфлікту немає, його мусимо визнати політичним. Саме таким був конфлікт між Московським патріархатом і РПЦЗ; між офіційною Сербською ПЦ та Вільною Сербською Церквою, а також внутрішній конфлікт 90-х років у Болгарській ПЦ. Усі ці розділення через політичні обставини були успішно подолані після усунення політичної складової. Але у нашому випадку є важливий нюанс – коли РПЦвУ (УПЦ) позиціонує себе саме «українською», то жодної політичної причини не сідати за стіл перемов з ПЦУ немає.

2.1. Канонічне питання подолання розколу

Звернемося до історії розколу в Болгарської ПЦ та його подолання.

У 1992 р., три митрополити: Неврокопський — Пімен (Енев), Старозагорський — Панкратій (Дончев) і Врачанський — Калинник (Александров), перейшли в опозицію до патріарха Максима. Фактично утворилася паралельна структура — Болгарська Православна Церква Альтернативного Синоду (БПЦАС).

У липні 1996 Альтернативний Синод скликав у м. Софії Церковно-народний собор, який ухвалив новий Статут церкви. Статут вводив патріаршу форму правління. На патріарха було обрано митрополита Неврокопського Пімена. Інтронізацію Пімена у храмі св. Параскеви у м. Софії здійснив предстоятель Української православної церкви Київського патріархату Філарет (Денисенко). Священний синод БПЦ, під проводом патріарха Максима, оголосив анафему новообраному Патріархові Пімену і позбавив санів всіх єпископів, рукопокладених у БПЦАС. Канонічно ситуація цілком аналогічна з українськими подіями 1992 – 2018 рр.

Для подолання розколу, 30 вересня — 1 жовтня 1998 р. у м. Софії був скликаний Позачерговий і розширений Собор БПЦ («Святий розширений і Всеправославний Собор») під головуванням Константинопольського патріарха Варфоломія. На Соборі були присутні 7 патріархів та понад 20 митрополитів — представників помісних церков. Собор примирив ворогуючі сторони — повноваження Патріарха Максима були підтверджені, а першоієрарх Пімен і ще 13 ієрархів повернулися до церкви (були зняті анафеми та збережено архієрейські сани, які вони отримали в розколі). Таке рішення підтримав і Московський патріархат.

Таким чином, єпископату РПЦвУ (УПЦ), коли вона дійсно «українська» і причин політичного конфлікту немає, нічого не заважала прийти на Київський Об’єднавчий собор 2018 р., який відбувся під головуванням представників Вселенського патріарха, та ліквідувати конфліктне розділення православних в Україні. Ба більше, інсайдерська інформація свідчить: у випадку такого рішення РПЦвУ (УПЦ), на собор були готові приїхати представники інших Помісних церков.

2.2. Конфлікт православних юрисдикцій в Україні або політично-ідеологічне зіткнення та зіткнення ідентичності?

Мусимо почати з того, що структури РПЦ на українських землях ніколи не працювали на користь українців. Так, були окремі представники духовенства, які через політичні обставини здійснювали служіння та працю у структурах РПЦ, намагаючись щось зробити на користь свого народу. Це були поодинокі особи, більшість з яких ми сьогодні знаємо поіменно. Однак не будемо вдаватися в загальну історію діяльності РПЦ в Російської імперії та СРСР, а відразу перейдемо до постання Української Незалежності.

Найперше, визнаймо той факт, що навіть після розпаду СРСР, Росія ніколи не покидала своїх імперських амбіцій. І єдиною реальною адміністративною ланкою, яка зв’язувала Москву з новітніми незалежними державами, зокрема і з Україною, залишилася тільки РПЦ. Тому керівництво Росії від самого початку робила все, щоб не тільки зберегти, а й максимально зміцнити її закордонні структури, як базу повернення свого імперського статусу. Зі свого боку, Московський патріархат випрацював стратегію, яка враховувала нову ситуацію:

1) Намагатися зберегти за собою максимальну кількість храмів та монастирів, особливо тих, що мають історичне значення.

2) Виховати на російської культурі та імперської ідеології нове покоління духовенства з числа місцевого населення. І їй це вдалося, бо серед сьогоднішніх єпископів та священиків, які є колаборантами, етнічні українці, або люди які народилися в Україні, складають від 85 до 90%%. Тут мусимо враховувати – у цього духовенства може бути гарна українська мова, вони будуть знати історію України і т.д., але інтерпретація буде російська або приховано проросійська.

3) Використовуючи загальну політичну та економічну ситуацію, яка виникла через розпад СРСР, укорінити в свідомості вірних міф про «спільну небесну батьківщину». Ця «батьківщина» була названа «Свята Русь» та зберегла все, що було, за російською версією, втрачено з розпадом СРСР: велика країна, спільна праця в надвеликому проєкті під умовною назвою «світле майбутнє» і т.д. Усе це було міцно приправлено «шаманізмом» — різними російсько-православними замилуваннями («богообраністю», «обороною слов’янства від гріховного Заходу», «особливим православним шляхом»…). Для цього активно використовувалося та використовується нейролінгвістичне програмування, якому навіть навчають в духовних закладах Московського патріархату.

Мусимо відзначити, що РПЦвУ досить успішно виконала ці завдання, які сьогодні складають головні причини конфлікту з ПЦУ. Цей конфлікт побудований на трьох позиціях, які до релігії де-факто не мають жодного стосунку: політичного, ідеологічного та конфлікту ідентичності.

З першими двома, які переважно стосуються практично всього єпископату та 90% духовенства ПЦУ, все зрозуміло. Так, за інформацією СБУ, стосовно священників РПЦвУ: «розпочато 174 кримінальних проваджень; про підозру повідомили 122 клірикам УПЦ МП; винесено 31 обвинувальний вирок». І, на нашу думку, це тільки «верхівка айсбергу». А ось з «конфліктом ідентичності», які практично ніхто не досліджував, усе більш складана. Натомість саме він складає основну проблему.

Соціологія засвідчує: від 65 до 75% «серцевини», «активу» громад РПЦвУ – це люди, які російською вільно не володіють, і, умовно, у «вєлікой русской культурє» обізнані на рівні радянських другорічників (телевізійної пропаганди). А коли брати сільські громади, то цей відсоток зростає від 89 до 95% залежно від регіону. Саме вони є найбільш чисельною базою РПЦвУ. Виникає природне запитання: Так що їх реально тримає в Московському патріархаті? Відповідь дуже проста – це своєрідна «православна» ідентичність, яку сформувало духовенство РПЦвУ.

Досліджуючи феномен цієї «православної» ідентичності, ми стикаємось з тим, що частина найбільшого «активу» РПЦвУ, про який ми писали вище, немає власне «української ідентичності». Своє українство вони сприймають виключно як складову частину православного неослов’янофільства. Для них «слов’янство» – це єдиний великий пазл, у якому окремий елемент не може існувати самостійно. Тобто вони передусім члени великої спільноти «православних слов’ян» (в їх свідомості слов’янин може бути тільки православним), а вже потім українці. Духовним та об’єднавчим центром цієї «слов’янсько-православної ідентичності» є Московський патріархат, бо «він «наддержавний», діє по всьому світу, збираючи православних (слов’ян)».

Україна, як Незалежна Держава, для носіїв ідентичності неослов’янофільства, немає особливої цінності, на відміну від паралельної «небесної держави», яку в Україні уособлює РПЦвУ, а загалом – Московський патріархат. На думку вірних РПЦвУ, саме «небесна держава» захищає їх від «політики». Цей захист дозволяє зняти з себе відповідальність, бо рішення перекладаються на «своїх князів церкви» (єпископат РПЦвУ), довіра до яких є безумовно незаперечною. Тому вони можуть цілком щиро не любити Путіна та навіть критикувати патріарха Кирила (у межах дозволенного своїм священновладдям).

Ще один цікавий феномен ідентичності, який із допомогою нейролінгвістичного програмування вихований у більшості духовенства та вірних РПЦвУ – відхід від Вселенськості Православ’я в юрисдикційність. РПЦвУ маркується у свідомості як «своя церква», а всі інші Православні церкви, є чужими, часом – ворожими. Цей феномен присутній навіть у тих, кого умовно можна назвати проукраїнською або «сірою» частиною. Так, один зі священиків РПЦвУ опублікував на сайті «Софійського Братства» свої роздуми, у яких, після досить жорсткої критики свого єпископату, підсумовує «Я, звичайно, всерівно в Церкві – в тій, в якій народився, в якій мене покликав Христос до служіння». Там же, вже мирянка Наталія Марінкіна, критикуючи РПЦвУ, фактично доповнює цього священика: «Так, я в УПЦ, але не підтримую Москву. Моя Церква — в Україні».

Описаний вище феномен юрисдикційністі, яка ставиться вище Вселенськості, почав формуватися в Московському патріархаті задовго до розпаду СРСР. Зокрема прот. Георгій Флоровський описує дуже цікаву розмову з митр. Никодимом Ротовим, яка відбулося ще в 1963 р.: «Архієпископ Никодим (Ротов) мене дуже засмутив і здивував своїм запитанням наодинці: «Чи не шкодуєте Ви в глибині душі, що Ви не в тій Церкві, в якій були хрещені?» — На що я лише з подивом відповів: «Я ніколи не думав, що був хрещений у «російській Церкві» і що така взагалі існує. Є тільки Православна Церква» Для нього це було дивно. Оце применшення або, по суті, забуття вселенськості чи кафоличності Православ’я мене спокушає і ранить».

Отже, навіть поверхневий аналіз ідентичності більшості духовенства та вірних РПЦвУ доводить, що вони жорстко і до останнього триматимуться за приналежність до «своєї» РПЦвУ, бо вона дає їм ілюзію, що вони є «обраними» та через це «вище» всіх інших православних, зокрема і вірних ПЦУ.

Крім того, коли політичні та (або) ідеологічні погляди можна якось змінити, то ідентичність, особливо в сегменті «свій-чужий», змінити дуже важко. Для цієї зміни, найперше, потрібне бажання самої людини. У процесі цього дослідження ми попрохали кілька професійних психіатрів з різних регіонів України, на умовах анонімності, порозмовляти з колишніми багаторічними парафіянами РПЦвУ, які вже перейшли до ПЦУ. Виявилося, що на підсвідомому рівні 89% з них продовжують вважати РПЦвУ (УПЦ) «своєю», їм психологічно, часом навіть критично, не вистачає спілкування з колишніми одновірцями з цієї юрисдикції. А їх перехід стався внаслідок конфлікту із політичних або (та) ідеологічних причин з парафіяльним священником (єпархіальним архієреєм). Ба більше, навіть коли вони вже вірні ПЦУ, очільник РПЦвУ, митрополит Онуфрій, залишається для 55-59% з них найбільшим духовним авторитетом.

2.3. Деякі висновки цього розділу

Мусимо визнати, що Російська ПЦ, як мінімум з початку XVIII ст., була не церквою у повному розумінні, а частиною імперської машини. З її допомогою імперія намагалася максимально асимілювати населення захоплених земель. Після розпаду СРСР, роль РПЦ, зокрема і РПЦвУ, зробилася чи не основною в справі просування імперських інтересів Росії в нових незалежних державах, адже вона залишилася єдиною російською структурою, керівний центр якій знаходився в Москві.

Тому конфлікт, а ліпше казати протистояння, між РПЦвУ та ПЦУ тільки зовні подається релігійним. Направду, це протистояння російської імперської політики та вихованої нею відверто проросійської (або приховано російської) ідентичності з самою Україною як Незалежною Державою, з її прагненням бути частиною вільного демократичного світу, а не частиною «русского міра». Саме тому велика кількість колабораціоністів серед духовенства та вірних РПЦвУ – це цілком природна річ. І ніякі «майданчики порозуміння» тут не допоможуть. Ті кілька десятків кліриків-маргіналів та вірних РПЦвУ, яким поблажливо дозволяють виступати на тих майданчиках, просто мусять створювати «новий імідж» цієї структури. Щоб з цим «новим іміджем» ще активніше воювати проти України, зокрема і проти ПЦУ, на різних закордонних майданчиках. Найперше – у міжнародних організаціях та ЗМІ.

ІІІ. Нова тактика інформаційної війни Московського патріархату: РПЦвУ = ПЦУ

Не є секретом, що критика України загалом та ПЦУ зокрема, якою активно займається РПЦвУ, а також афілійовані з нею ЗМІ, найперше скерована на західного споживача. Ця критика мусить підтримати антиукраїнські наративи, які просуває Росія. Немає сумніву – це є своєрідна диверсійна діяльність проти України. Але довіра до інформації від РПЦвУ досить різко впала, особливо після повномасштабного російського вторгнення 2022 р. Для підтвердження цього факту ми звернулися до журналістів різних закордонних православних ЗМІ, зокрема і тих, хто досить різко критикує Вселенського патріарха Варфоломія, та запропонували їм висловить довіру до безпосередньої інформації від РПЦвУ за десятибальною шкалою. І тут виявився цікавий факт: жодний з опитаних не поставив більш 3,5 бали за цією шкалою. При цьому, найвищу довіру висловили тільки болгарські та сербські релігійні журналісти.

Отже, РПЦвУ потрібно було створити якось джерело, яке давало б можливість критикувати ПЦУ та реабілітувати РПЦвУ з великим рівнем довіри, як серед західних політиків, так і ЗМІ. Вочевидь, це джерело мусіло бути формально незалежним та мати членами представників ПЦУ. І така організація була створена в 2024 р. – це ГО «Софійське Братство, серед 32 засновників якого – 19 представляли саме РПЦвУ.

Ми далекі від думки, що всі засновники «Софійського Братства», а також ті, хто до нього долучився або підтримує, свідомо бажали (бажають) допомогти РПЦвУ в просуванні московських наративів та гнобленні ПЦУ. Ба більше, ми впевнені: духовенство та вірні ПЦУ, які пішли в цю організацію – це ідеалісти та (або) мрійники, що дійсно вірять у можливість примирення через різні «круглі столи» та «руйнування міфів». Певний відсоток таких є і серед представників РПЦвУ, але тут все більш складно…

Навіть поверхневий аналіз реакції священновладдя РПЦвУ на несанкціоновані контакти, а тим більш спільну працю, своїх священників з представниками ПЦУ показує: Якби РПЦвУ не бажала б, щоб «Софійського Братства» не було – жоден її клірик там не був би. Значить, воно їм потрібне, найперше для підвищення довіри західних ЗМІ до критики України та (або) ПЦУ через «спільний» голос представників УПЦ (РПЦвУ) і ПЦУ. Для цього вони готові навіть втратити кількох маргіналів-мрійників з числа свого духовенства через перехід у ПЦУ.

Наведемо кілька прикладів як це працює.

1) 29 травня 2025 р., у 10:42 за європейським часом, на порталі «Orthodox Times», з’являється стаття Ефі Ефіміу (Efi Efthimiou) під назвою «What sources from Phanar and Kyiv reveal to Orthodox Times about the situation in Ukraine» («Що джерела з Фанару та Києва розповіли Orthodox Times про ситуацію в Україні»). У статті наводиться жорстка та безпідставна критика керівництва ПЦУ, фактично повторюються деякі московські наративи. Але вона написана в дусі прислів’я «одна бабця сказала» та від початку не притягує до себе уваги інших релігійних ЗМІ.

Але вже через кілька годин переклад цієї статті, без жодного коментаря, з’являється на сайті «Софійського Братства». Оскільки першоджерело написано англійською мовою та вочевидь адресована західному суспільству, таке швидке з’явлення україномовної версії саме на ніби нейтральному українському православному сайті, сприймається як погодження досить впливових осіб ПЦУ, які є членами «Софійського Братства», з викладеними у ній фактами. При цьому, коли на наступний день, професор Юрій Чорноморець зробив відеострим з руйнуванням тверджень цієї статті, сайтом «Софійського Братства» ця інформація була проігнорована.

Менш ніж через місяць, 19 червня 2025 р., на тому ж порталі з’являється нова стаття того ж автора «Metropolitan of Chalcedon vs Orthodox Times on Ukraine» («Митрополит Халкідонський проти Orthodox Times про Україну»), яка є продовженням першої. І в ній автор відкрито каже про «позитивний відгук від всіх юрисдикцій з України» на першу статтю. Вочевидь йдеться про реакцію саме «Софійського Братства», у якому присутні представники обох юрисдикцій та навіть Константинопольського Патріархату.

Після цих двох статей у закордонних релігійних ЗМІ з’являється кілька матеріалів, скерованих проти ПЦУ, які посилаються на «Orthodox Times» як першоджерело, у якому переклад на порталі «Софійського Братства» (і «позитивний відгук») трактується як підтвердження правдивості інформації.

2) 18 червня 2025 г., на порталі «Софійського Братства» з’являється досить провокативна офіційна заява цієї організації «Коментар Софійського братства щодо подій у Свято-Духівському соборі в Чернівцях». Автор цієї розвідки дискутував щодо неї з одним священником ПЦУ, який є членом цього «братства». У процесі дискусії він сказав наступне: «братчики від УПЦ дуже хотіли, щоб було оприлюднено більше матеріалу того конфлікту, тільки дякуючи нам з‘явилась тільки ось та заява в дусі ООН, а не розгромний аналіз події». Те, що РПЦвУ очікувала від «своїх» просування більш жорсткого тексту, у подальшому підтвердив священник РПЦвУ Олександр Клименко під час програми «Чернівці. Храм, як поле бою» каналу «Віче». При цьому відзначається: «Програму створено за ініціативи ГО «Софійське Братство» та за підтримки фонду Renovabis».

3) Практично від часу відродження УАПЦ в 1989 р., РПЦвУ кожний перехід громади з храмом трактує як «захоплення», а реальною православною громадою вважає тільки ту частину, що залишилася в Московському патріархаті. Особливо гостро вона почала маніпулювати цим терміном після початку масових переходів громад у ПЦУ. Але на тлі війни Росії проти України, діяльності Московського патріархату на тимчасово окупованих територіях, ця риторика РПЦвУ вже не находить підтримки в західному демократичному середовищі, зокрема і серед православних. Навіть неприємні силові моменти, коли вірні ПЦУ мусять силою входити у свої храми після переходу з РПЦвУ, сприймаються з розумінням. Адже все це є наслідком недосконалого законодавства, яке дозволяє роками вести судові суперечки, та певної бездіяльності чинної влади й виконавчих служб…

І ось, на тлі подій в Чернівцях, коли священники РПЦвУ здійснювали рейдерське непотребство в Чернівцях руками своїх фанатиків-активістів, звезених зі всієї Буковини, особливо з монастирів, «за ініціативи ГО «Софійське Братство»», 27 червня 2025 р., як вже відзначалося вище, на каналі «Віче», виходить програма «Чернівці. Храм, як поле бою», у який публіцистка Тетяна Деркач заявляє, що підтримує наратив РПЦвУ – «припинення захоплення храмів, як передумови початку перемов з ПЦУ». Тобто діячка, яка увесь час позиціонувала себе як вірянка УПЦ КП та ПЦУ, жорстко критикує ПЦУ з позиції РПЦвУ, пропонує зупинити переходи громад, трактуючи його чисто в дусі РПЦвУ – «захоплення храмів»… Ліпшого подарунку пропагандистам Московського патріархату годі шукати.

4) 5 липня 2025 р, на порталі «Софійського Братства» зміщається допис кандидата богослов’я, кандидата історичних наук, проректора з наукової роботи Волинської духовної семінарії РПЦвУ (УПЦ), прот. Олександра Федчука, під назвою: «Що може зробити Вселенський патріарх, щоб українські православні припинили ворожнечу?». У ньому автор висловлює кілька цілком неправдивих фактів та знову спробує пропагувати формулу кризи – ПЦУ=РПЦвУ у небажанні примирення, а також, опосередковано, кидає звинувачення Константинопольському патріархату. Отже давайте подивимося, що каже цей клірик РПЦвУ.

а) Почнемо із найголовнішого, про що автор допису навіть не згадує. Жодні перемовини між ПЦУ та РПЦвУ, у яких Вселенський патріарх теоретично міг бути посередником, нині неможливі. Бо РПЦвУ розірвало з ним не тільки співпричастя, а загалом практично всі стосунки. Крім того, Константинополь не може втрутитися без згоди (запрошення) обох сторін конфлікту. І коли ПЦУ багато разів пропонувала прямі перемовини та не висувала жодних попередніх умов, РПЦвУ ніколи на ці пропозиції не відповідала.

б) Від самого початку автор обвинувачує Вселенського патріарха Варфоломія у тому, що він «якраз і став однією з вагомих причин формування цієї впертості серед значної частини духовенства та вірян УПЦ. Висловлені в різний час ним та канонічно й духовно підпорядкованими йому архієреями «грецького світу» слова з однозначною підтримкою УПЦ і заявами про безблагодатність УПЦ КП та УАПЦ турботливо тиражувалися в УПЦ й всмоктувалися у свідомість її пастви». Але це є цілком неправдиве твердження.

Вселенський патріарх ніколи не казав про «безблагодатність УПЦ КП та УАПЦ». Мова йшла виключно про знаходження цих українських юрисдикцій у «сірій зоні», поза Вселенським православ’ям. Разом з тим, Константинопольський патріархат не тільки визнавав Таїнства хрещення та шлюбу, здійснені в УАПЦ та УПЦ КП, а навіть приймав до себе їх священиків в існуючому сані.

Ба більше, Вселенський патріарх Варфоломій двічі був готовий надати УАПЦ, а потім і УПЦ КП, канонічне визнання без будь-яких умов.

Перший раз це відбулося вже у травні 1992 р., під час візиту до Константинополя архієреїв УАПЦ: патріарха Мстислава з митрополитом Антонієм. Домовленості були зірвані через дії тогочасного президента України Леоніда Кравчука та колишнього Київського митрополита Філарета (Денисенко). Як відзначає єпископ Борис (Харко), усе було зроблено для «зняття з реєстрації та дискредитації УАПЦ, тобто церковному рейдерству у переддень визнання УАПЦ Вселенським Патріархом Варфоломієм»

Друга спроба створення канонічної структури на базі УАПЦ та УПЦ КП була здійснена Константинопольським Патріархом під час його візиту в Україну літом 2008 р. Йшлося про відновлення Київської митрополії шляхом об’єднання цих українських юрисдикцій. Оговорювалося – автокефалія буде обов’язково надана після створення 5 тисяч парафій та був підготований відповідний акт. Жодних канонічних умов (пересвячення архієреїв та духовенства) не висувалося. Але знов же це було зірвано саме «патріархом» Філаретом (Денисенко).

в) прот. Олександр Федчук стверджує, що ПЦУ виступає проти створення юрисдикційної структури Константинопольського патріархату в Україні, куди перейдуть представники духовенства та мирян РПЦвУ, які «поки не готові долучитися до ПЦУ». Але сором’язливо замовчує, що на практиці така структура не тільки ще більш заплутає канонічну ситуацію в Україні, а й практично не має жодного сенсу. Адже Вселенський патріархат має повне співпричастя з ПЦУ. Тому всі клірики та миряни РПЦвУ, які перейдуть у цю структуру Константинопольського патріархату в Україні, автоматично входять у євхаристичне спілкування з ПЦУ. Тобто жодної різниці між прямим переходом у ПЦУ та переходом у структуру, яку автор умовно називає «екзархатом Константинопольського Патріархату», немає…

Можна приводити ще багато прикладів, але висновок очевидний: подібні неафілійовані «майданчики», за участю духовенства ПЦУ та РПЦвУ, допомагають останній просувати московські наративи та збільшувати до їх довіру закордонних політиків та ЗМІ.

IV. «Війна за храми»: Чи можливе «цивілізоване рішення»?

«Війна за храми», силове протистояння вірян ПЦУ та РПЦвУ, давно зробилася чи не головною темою обговорення на різних «майданчиках порозуміння». Певна частина вірян, які є в ПЦУ, також засуджує «захоплення» та закликає до «цивілізованого вирішення питання». Звичайно, що бійка – це загалом погано. Але ж треба уважно подивитися на справжні причини цієї проблеми. Спробуємо розібратися.

Храми для РПЦвУ, особливо в містах, значно більш ніж просто місце здійснення богослужінь. Вони служать центрами прямого або прихованого розповсюдження ідей «русского міра», де можуть легально збиратися його прибічники. Цей факт вже доведений українськими силовими структурами, які робили обшуки у деяких з них, а також тим, що покидають після себе представники Московського патріархату після виходу із храмів та прихрамових будівель. Саме тому вони до останньої можливості намагаються втримати кожний храм.

В Україні є два варіанти культових споруд, які можуть змінити юрисдикційну приналежність:

– Історичні, які належать державі та надані громадам в користування на правах оренди.

Перший варіант: Власник може розірвати угоду та передати храм (монастирський комплекс) ПЦУ. Це дозволяє зробити закон, який чітко каже про релігійні організації афілійовані з країною-агресором. Крім того, частина храмів та монастирів Київської митрополії Константинопольського патріархату були просто анексовані РПЦ у часи Російської імперії та (або) СРСР. Наприклад, Києво-Печерська лавра була ставропігійним монастирем Вселенського патріархату і ніколи канонічно не переходила в РПЦ. Також і вже в Незалежній Україні культові приміщення передавалися в користування РПЦвУ без врахування історичних обставин. У випадку такої зміни орендатора, єдиним цивілізованим підходом є передача представнику тієї самої конфесії. У нашому випадку – ПЦУ.

Другий варіант: Громада храму, яка є орендарем, приймає рішення про зміну юрисдикції. Але в багатьох подібних випадках тут виникають проблеми, про які ми будемо казати згодом. Разом з тим, ситуацію може врятувати угода про почергове служіння.

– Храм належить громаді (парафії).

Єдиним цивілізованим способом тут є голосування саме громади. І ось тут від початку закладений конфлікт, причиною якого є різні підходи та розуміння членів громади. Адже православне канонічне право та чинне законодавство України, не потребують фіксованого членства. Розгляньмо два підходи до цього питання.

а) ПЦУ виходить з православного канонічного права територіальності. Єпархія, благочиння або парафія мають свої кордони. У нашому випадку – це селище (селища), або райони міста. Тобто всі православні християни, які в них проживають, автоматично вважаються парафіянами. І цей підхід є цілком природним, бо в храм «не продають квитків» та не заносять кожного, хто його відвідав, в окремий зошит. Людина може відвідувати храм, молитися та причащатися, але не бути у т.зв. «активі».

б) РПЦвУ вважає членами парафій тільки тих вірян, яких священик вніс у окремий «парафіяльний список». Саме про такий парафіяльний список РПЦвУ відверто написав на порталі «Софійського Братства» якийсь Микола Кіккас: «В нас на парафії є спеціально затверджені списки учасників парафіяльних зборів. Я особисто складав ці списки разом із настоятелем, робили якраз для подібних випадків (голосування за перехід в ПЦУ – авт.)». Цілком зрозуміло, що жодний прибічник переходу в ПЦУ, навіть потенційний, у цей список не потрапить. Тому згаданий вище автор і зазначає: «ніхто з наших парафіян за перехід і нову редакцію статуту не голосував, я це знаю достеменно. Тепер там служить інший священник, ходять інші люди». Ба більше, відсутність територіального принципу дозволяє духовенству РПЦвУ формувати ці «списки» самовільно, включаючи туди осіб, які часом навіть не проживають у конкретному селищі або районі міста, а надалі маніпулювати цим, як це було в Чернівцях.

Природньо, що вкрай різні підходи до того, хто має право голосувати на парафіяльних зборах, створює конфліктну ситуацію. Але її можна було б уникнути, коли б духовенство РПЦвУ погоджувалося на почергове служіння. Однак представники РПЦвУ вже традиційно відкидають таку можливість (вона заборонена окремим розпорядженням митрополита Онуфрія) та вдаються до загострення конфлікту. Бо саме конфліктного протистояння вимагає від них московське керівництво.

Паразитуючи на демократичному законодавстві України, РПЦвУ роками веде судові суперечки щодо належності храмів. Це відбувається навіть тоді, коли воля громади цілком зрозуміла, а на боці священника РПЦвУ залишається тільки кілька людей (його родина та близькі родичі). Ми вже звикли до повідомлень ЗМІ, у яких говориться «через кілька років після переходу в ПЦУ, громада нарешті ввійшла у свій храм».

У процесі підготовки цієї розвідки ми дослідили дуже багато переходів громад з РПЦвУ у ПЦУ. Як таких, де був відкритий конфлікт стосовно храму та (або) церковних споруд, так і таких, де реального конфлікту не було. На підставі цієї інформації можна зробити висновок, що конфліктів не було переважно в селах, де духовенство РПЦвУ просто немало змоги втримувати храм. У всіх інших випадках, особливо в містах, силовий конфлікт був присутній у різному ступені інтенсивності. При цьому духовенство РПЦвУ до останнього намагалося втримати за собою храм, навіть у тому випадку, коли його передача ПЦУ була неминуча. Тому немає сумнівів – священновладдя РПЦвУ свідомо провокує конфлікти.

Чи можливий у таких умовах «цивілізаційний підхід» без «богослов’я болгарок», про які увесь час волають деякі особи? Так, можливий, але тільки за кількох умов:

1) ПЦУ визнає позицію РПЦвУ, коли громадою та, відповідно власникам чи безумовним орендарем храму є тільки ті, кого священик вніс у відповідний список. Але в цьому випадку жодний храм не перейде в користування ПЦУ, навіть коли прибічників Московського патріархату в селищі або районі міста залишиться кілька вірян. Але тут повстає інше питання – права тих вірян, які будували чи розбудовували храм і громаду, але не потрапили у список.

2) Після переходу в ПЦУ, громада роками буде без храму або, коли мова йде про храм у місті, роками буде спостерігати за кублом «русского міра» та його прибічниками. Чи погодиться на такі умови парафія, яка перейшла в ПЦУ, особливо в час війни – запитувати зайве…

3) Держава відмовиться від багаторічної судової тяганини, спираючись виключно на волю громади, яка представляє православне населення селища або району міста. При цьому саме представники державного силового блоку мусять забезпечити права парафії, яка вирішила перейти, на храм. Але далеко не факт, що при цьому вдасться уникнути силового протистояння. Прикладів цьому є багато. Наприклад, у Чернівцях «актив» РПЦвУ нападав навіть на поліцейських…

Зрештою, коли дивитися на коментарі прибічників т.зв. «цивілізаційного шляху», які критикують ПЦУ, ніхто з них не дав дієвого рецепту, як вирішувати конфлікти. Особливо в умовах, коли РПЦвУ явно бажає саме «картинки» із протистоянням та не йде на жодні перемовини з ПЦУ.

Отже, можна зробити висновок, що силове протистояння РПЦвУ та ПЦУ за храми буде продовжуватися. Питання тільки в тому – це буде протистояння активу РПЦвУ з православною громадою селища або міста, чи протистояння з українськими силовиками (виконавчими службами судів).

V. Деякі висновки

Ми мусимо прийняти той факт, що повне об’єднання православних в Україні, під яким розуміється об’єднання (порозуміння) між ПЦУ та РПЦвУ, ніколи не відбудеться. Адже це цілком різні світи, з різною ідентичністю. Так, будуть окремі переходи священиків, парафій, але це тільки зацементує РПЦвУ в її промосковської ідентичності. І жодні «майданчики порозуміння», навіть громадські організації, у яких членами будуть представники обох юрисдикцій, цю проблему не вирішать, бо тут немає саме релігійного конфлікту. Реально в Україні відбувається конфлікт ідеологічний, конфлікт української та російської (так званої «слов’янофільської») ідентичності.

Основна проблема православ’я в Україні – це наявність певної ідеологічно-політичної структури із яскравими зовнішніми релігійними ознаками, яка створювалася і у всі часи щедро фінансувалася Росією для просування своєї імперської політики. Саме за цим принципом в Україні підбирався архієрейський склад, виховувалися священики та парафіяльний актив. Невелика проукраїнська група, яка з різних причин опинилася в РПЦвУ, є в цій структурі маргінальною. Всі їх члени раніше або пізніше перейдуть в ПЦУ. Ба більше, на певному етапі РПЦвУ сама позбавиться усіх, хто не поділяє її проросійську ідентичність.

Силове протистояння активу РПЦвУ та православних громад селищ та міст – це наслідок курсу цієї промосковської структури на загострення конфлікту і створення відеокартинки для закордонного споживача з метою маніпулювання їх свідомістю. Реально ніхто не має жодних рецептів мирного розв’язання цього питання, зокрема і самі ж прибічники т.зв. «цивілізаційного шляху», які є критиками ПЦУ. Навіть коли держава реально та активно почне підтримувати громади, що перейшли в ПЦУ в справі володіння храмами (а саме – виконувати рішення своїх та міжнародних судів), – буде продовжуватися силове протистояння з поліцією та (або) судовими виконавцями. І цей державний, ніби цивілізований, крок знову буде приводом «критики» України (і ПЦУ).

прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр ап. Івана Богослова», м. Чернівці.

У цих умовах певна група духовенства та мирян обох юрисдикцій організовує дискусії на нейтральних майданчиках, декларуючи спроби «зруйнувати міфи» та «консолідувати суспільство». Звичайно, теоретично такі спроби можна тільки вітати. Але, на превеликий жаль, учасники цих дискусій до сьогодні не відповіли або не бажають відповісти на головне питанні: Що сьогодні являє собою РПЦвУ? Чому більшість її єпископату, духовенства та мирян уникають об’єднання? Чи загалом є можливість і сенс об’єднання православних в Україні (ПЦУ і РПЦвУ) або принаймні «мирного співіснування», в сучасних умовах?

Отже, у цієї невеликій розвідці ми спробуємо проаналізувати певні міфи та соціологію.

І. Три основних міфи, розвінчання яких уникають  прибічники «діалогу»

1.1. Міф перший: Реальна назва та статус РПЦвУ (УПЦ)

На всіх дискусійних майданчиках, а також у різних експертних висновках, звучать дві назви: «Православна Церква України» (ПЦУ) та «Українська Православна Церква» (УПЦ). І коли з ПЦУ все зрозуміло, бо вона отримала Томос і її назва цілком прийнятна для науково-канонічного вжитку, то з УПЦ це не працює.

Почнемо з того, що такої юрисдикції (автокефалії або автономії) як «УПЦ» у Вселенському Православ’ї немає. Ця самоназва була вигадана українським екзархатом РПЦ та підтримана керівництвом Московського патріархату виключно для маскування в нових політичних умовах. Реально, коли ми діємо у науковому та (або) канонічному полі, наукова об’єктивність вимагає від нас чітко називати реальний статус цієї структури: сукупність єпархій та парафій РПЦ в Україні (РПЦвУ), а самоназву «УПЦ», виключно при потребі, вживати саме як додаткову – «РПЦвУ (УПЦ)». Це дозволити уникнути дезорієнтації суспільства, зокрема і закордонного, ніби обидві юрисдикції є українськими.

Прикладом такого підходу є позиція румунських науковців та богословів. Сукупність єпархій та парафій РПЦ в Молдові вони практично не називають їх самоназвою – «Молдавська Православна Церква». Вживається абревіатура «РПЦвМ (МПЦ)».

Також відповідним чином робить Вселенський Патріархат та Елладська Православна Церква, коли мова йде про Македонську Православну Церкву – вживається виключно назва «Охридська архієпископія».

Висновок: У всіх наукових виступах, публікаціях, а також у часі різноманітних дискусій, мусимо відмовитися від вживання самоназви (УПЦ) та  точно визначати юрисдикційну (канонічну) приналежність цієї структури – «РПЦвУ»

1.2. Міф другий: різноманітність РПЦвУ

Від прибічників діалогу, особливо з-поміж духовенства та вірних РПЦвУ (УПЦ) чуємо тезу про «різноманітність в УПЦ» (РПЦвУ – ред.). Дійсно, до ключових подій, а саме до надання канонічної автокефалії ПЦУ та початку повномасштабної війни в лютому 2022 р., можна було казати про реальну наявність певних груп. Ще у 2019 р., к.філос.н. Володимир Волковський загально визначив три групи у своєї статті «Долі ідентичності в українському православ’ї». Але тільки одна з них була саме проукраїнською по своїм поглядам («українська + православна + канонічна»). Серед респондентів, які чітко вказали свою приналежність до РПЦвУ, згідно з соціологічними дослідженням 2019 – 2021 рр., ця частина складала 25-35% (за найбільш сміливими підрахунками – до 50%). Але коли ми виділимо тільки духовенство позначеного вище періоду, відсоток відразу робився значно меншим – 9-13%%.

Однак, після надання Томосу про автокефалію ПЦУ, небажання керівництва РПЦвУ розірвати свій канонічний та адміністративний зв’язок з Московським патріархатом, а особливо після початку повномасштабної війни, почали відбуватися масові переходи парафій (про індивідуальні переходи мирян навіть не згадуємо) в ПЦУ. Серед православних українців, кількість вірян, які чітко позиціонують себе з РПЦвУ, знизилася по різнім оцінкам до 4-5,5%%. І тут ми стикаємось з дуже цікавим явищем, а саме з тим, що зменшення кількості вірних цієї структури сприяло значному підвищенню її проросійської монолітності.

Так, дослідження 2023-2024 рр. показують зменшення умовно «проукраїнської частини» серед тих, хто вказав свою приналежність до РПЦвУ (УПЦ), практично до відсотка соціологічної похибки – 2,8-3,5%%. Серед духовенства ця група ще менша. Навіть коли вірити «Софійському Братству» щодо кількості священників РПЦвУ, які прагнуть діалогу та проукраїнські налаштовані (близько 500 осіб заявлених братством, але за нашими даними їх сьогодні не більш 200-250 осіб) – це менше ніж 2,5-3%% від заявленої кількості духовенства РПЦвУ (більш 9.000 священнників та ченців).

Цілком незрозуміло, як такий відсоток священнників планував (планує) змінити проросійську ідентичність РПЦвУ. А головне для чого це робити, коли вже є цілком канонічна та проукраїнська ПЦУ та що заважає цим священникам перейти в її.

Враховуючи, що переходи, зокрема і священників, продовжуються, сьогодні можна впевнено зробити Висновок: Різноманітність РПЦвУ – це міф, які створений нею самою.

1.3. Міф третій: Через діалог ми можемо знайти форму об’єднання або співіснування

Прибічники «пошуку нової форми об’єднання» або «нормального співіснування», особливо з-поміж членів «Софійського Братства», кажуть про можливість якихось новітніх шляхів примирення православних в Україні. Зокрема, про те, що через діалог вірних ПЦУ та РПЦвУ (УПЦ) на різних майданчиках можна зробити винахід новітніх моделей, ще невідомих Вселенському Православ’ю.

Отже, розглянемо можливі сценарії, які знаходяться в канонічному полі.

а) Об’єднання

Жодної реальної форми об’єднання, ніж приєднання до ПЦУ просто не існує. Є кілька моделей, які давно відомі та використовуються:

– Звичайне приєднання до вже існуючих єпархій ПЦУ по територіальному принципу. Це найбільш раціональний та такий, що цілком відповідає канонічному праву;

– Перехід у ставропігію Предстоятелю ПЦУ. Такий варіант явно має тимчасовий характер та несе в собі загрозу ізольованості від решти парафій конкретної територіальної єпархії. Хоча це може бути виходом при індивідуальному переході священника (без парафії);

– Перехід до конкретного архієрея без врахування територіального розміщення його єпархії. При переході з парафією – це теж шлях в ізольованість. Але при індивідуальному – є дійсно виходом для священника, бо є можливість отримати нове місце служіння.

– Створення окремої адміністративної структури по прикладу РПЦЗ в Московському патріархаті. У принципі такий шлях можливий, але тут є кілька проблем.

По-перше, РПЦЗ долучалася до РПЦ МП як юрисдикційна структура. Тобто зі своїми архієреями, єпархіями і т.д. При цьому переважна більшість її структур знаходилася в закордонні відносно Російської Федерації. В Україні, на сьогодні, жодний архієрей РПЦвУ не висловив бажання перейти з єпархією в ПЦУ навіть на таких умовах. Крім того, переважна більшість парафій РПЦвУ знаходиться саме в Україні – значиться де-факто ніяким об’єднання не буде.

По-друге, така форма об’єднання передбачає встановлення євхаристичного спілкування з ПЦУ. Враховуючи, що основна частина парафій РПЦвУ саме в Україні, що вже відзначалося вище, така форма немає сенсу.

По-третє, оформлення РПЦвУ як окремої структури в ПЦУ несе певну загрозу саме скінченності об’єднавчого процесу. Адже збережена структура дозволяє архієреям у будь-який момент вийти з ПЦУ та знову приєднатися до Московського патріархату.

б) Мирне співіснування

Ми не будем розглядати варіант мирного співіснування, коли зберігається саме РПЦвУ. Адже для цього потрібні титанічні зміни в самому Московському патріархаті, а саме відновлення євхаристичного спілкування з Константинопольським Патріархатом та повне визнання ПЦУ. І навіть коли гіпотетично допустити, що таке станеться, то тоді мусимо визнати: за таких умов існування РПЦвУ загалом втрачає сенс.

Отже, дуже важко уявить «мирне співіснування» зі структурою, яка не визнає не тільки саме ПЦУ, її архієреїв та духовенство, а навіть хрещення, яке здійснив священник ПЦУ. Хоча, визнає хрещення Католицької Церкви, Вірменської Апостольської Церкви та деяких неопротестантських спільнот. Власне це питання можна адресувати ініціаторам різних «майданчиків», зокрема і «Софійському Братству», де священники РПЦвУ де-юре не визнають священниками своїх партнерів у перемовинах (дискусіях).

Також розрив РПЦвУ з Московським патріархатом та оголошення свого автокефального (незалежного) статусу не врятує ситуацію. Адже РПЦвУ (УПЦ) відразу опиниться в «сірій зоні» неканонічного православ’я. Єдиним виходом з цього статусу буде прохання до Константинопольського Патріарха щодо визнання своєї автокефалії. Але Томос вже наданий ПЦУ і в ньому відзначена «вся територія України». Навіть з погляду максимальної канонічної ікономії, визнання ще однієї автокефальної юрисдикції не буде – буде вимога приєднання до ПЦУ.

Дехто з новітніх «шукачів єдності» кажуть про необхідність створення ще однієї адміністративної структури в юрисдикції Вселенського Патріархату. Дійсно, де-юре така структура може бути створена на базі Ставропігії Вселенського Патріархату в Україні, статус та права якого до сьогодні невідомі суспільству (зауважимо – ПЦУ демонструє повну відкритість, бо її Статут, рішення Помісних та Архієрейських Соборів, Синоду, є у вільному доступі). Але з погляду православного канонічного права, така адміністративна структура буде вкрай незаконною. Ба більше, саме так поступив Московський патріархат, коли вдерся на канонічну територію Олександрійського патріархату. Тому створення паралельної структури Константинопольського Патріархату в Україні практично неможливе.

Також учасники «спільних майданчиків», декларуючи неможливість об’єднання українських православних у досяжному майбутньому, вбачають створення якось «нової ідентичності співіснування». На думку цієї групи, ПЦУ та РПЦвУ на сьогодні мають дві протилежні ідентичності. А на «майданчиках» може сформуватися «нова ідентичність» – ідентичність «сірої зони», у якій священники та віряни двох юрисдикцій будуть мирно співіснувати на «горизонтальному рівні». Згідно з поглядами цієї групи, базою мусять бути речі, які об’єднують. Вочевидь тут мається на увазі «проукраїнська частина» РПЦвУ. Але і в цьому посилі є багато маніпуляцій.

По-перше, для того, щоб подібна ідея «мирного співіснування» здійснювалася, потрібно цілком відкрита та рівне партнерство. Тобто «проукраїнське» духовенство РПЦвУ мусить публічно визнати духовенство ПЦУ – прийняти повноцінну форму співіснування канонічних юрисдикцій у Вселенському Православ’ї. Що буде зі священником РПЦвУ, коли він це публічно задекларує, здогадатися неважко…

По-друге, ми вже маємо приклади, коли «мирне співіснування» закінчується, як тільки парафія «проукраїнського» священника РПЦвУ, або його родичів чи друзів, вирішить перейти в ПЦУ. Це підтверджує і соціологія – 96-97% умовно «проукраїнського» духовенства РПЦвУ загалом негативно ставляться до зміни юрисдикції громад та розривання договорів оренди історичних храмів.

Висновок: Пошук якогось «альтернативного об’єднання» або форми «мирного співіснування» (створення «нової ідентичності» через «дискусії на майданчиках» – це міф.

ІІ. Чи чують діалог та обміркування на «майданчиках» в РПЦвУ?

Ми недарма винесли саме це запитання як назву цього розділу. Адже певна частина духовенства та вірних ПЦУ має надію якось вплинути на вірних РПЦвУ для руйнування московських наративів. Саме для цього організується запис виступів та дискусій, створюються різноманітні сайти і т.д. І ось тут нас очікує велике розчарування – переважна більшість духовенства та вірних РПЦвУ дивиться та читає тільки ЗМІ своєї юрисдикції.

Так, згідно з соціологічним опитуванням, 87-91%% респондентів, які чітко означили свою приналежність до РПЦвУ (УПЦ) беруть інформацію тільки з джерел, які їм рекомендує їх священновладдя (для ПЦУ цей покажчик значно нижче – 49-53%%).

Відзначену вище тенденцію закритості вірних РПЦвУ (УПЦ) підтверджує і аналіз підписників на ресурси цієї юрисдикції в мережі ФБ. Для вивчення цього феномену проаналізуємо ресурси, які вказав прот. Сергій Прокопчук у своєї статті «Вплив інформаційних ресурсів та соціальних мереж на формування міфологічного світогляду серед православних українців». Оскільки автор поділив усі ресурси на кілька груп, ми також будемо дотримуватися цього, але розглядаємо виключно ресурси, орієнтовані на православних українців.

а) «1 група –  це ті ресурси, котрі прямо пов’язані з Українською Православною Церквою, і цей зв’язок навіть відмічений у їхніх назвах, а в профілі їхніх власників чи адмінів зазначено, що вони працюють в УПЦ»

Найбільш численним ресурсом є «Почаївський листок», тому саме його підписників беремо за основу. Картина вражає – його підписники складають 97,8% підписників усіх інших ресурсів, а саме «Українська Православна Церква», «Православна Віра. УПЦ», «Святая Троица. УПЦ», «Православ’я з Онуфрієм. УПЦ» та «Група підтримки православних в Україні»

б) «2 група – це ті ресурси, власниками та адмінами яких є у більшості своїй українці, та розраховані вони для українського споживача»

Маємо ту саму картину – підписники найбільш численного ресурсу цієї групи, «Духовного камертону», складають 94,8% підписників інших ресурсів: «Слава Богу за все», «Віра вічна, віра славна, наша віра православна» та «Його же царствія не буде кінця».

Ба більше, ці підписники цих двох груп перетинаються. Наприклад, 96,1% підписників «Почаївського листка» є також підписниками «Духовного камертону» та «Слава Богу за все».

А що з «майданчиками порозуміння»?

Загалом можна відзначити вкрай низький інтерес до дискусій щодо «порозуміння» або «мирного співіснування» між ПЦУ та РПЦвУ. Наприклад, на сторінку «Софійського Братства» у мережі ФБ підписано 2,9 тисяч людей, а середня кількість переглядів дискусій на каналі «YouTube» не перевищує 180-220 за кілька місяців…

Все це дозволяє зробити очевидний висновок: Сьогоднішня більшість РПЦвУ, яку В. Волковський окреслив кількома групами («православний» + «російський» та «православний» + «канонічний» + «російський»), загалом не цікавиться жодними «майданчиками», зокрема і аргументами на користь об’єднання з ПЦУ. Фактично, як влучно відзначив у коментарях соціальної мережі ФБ Віталій Нелепов, характеризуючи учасників «майданчиків, зокрема і «Софійське Братство», – це «вузький клуб вчорашніх УПЦшників і завтрашніх ПЦУшників…».

Проросійська по своїм поглядам паства РПЦвУ, зокрема і духовенство, не збирається полемізувати з прибічниками єдності православних в Україні. Їх погляди та ставлення до ПЦУ давно сформовані. Йдеться виключно про якийсь діалог з частиною духовенства, яку від переходу стримують певні особисті обставини та побоювання.

Щоправда, офіційні та неофіційні речники РПЦвУ активно спробують використовувати ресурси своїх майданчиків для спроб реабілітації своєї юрисдикції у очах православних українців та нападів на ПЦУ. Прикладом такої діяльності можна віднести певні матеріали на сайті «Софійського Братства», а саме виступ Сергія Бортника «Віра в єдину Церкву: міф чи реальність?», стаття Ефі Ефіміу «Що джерела з Фанару та Києва розповіли Orthodox Times про ситуацію в Україні» та інш.

ІІІ. Перехід духовенства РПЦвУ в ПЦУ: проблеми та побоювання

У цьому розділи ми спробуємо проаналізувати досить малу кількість переходів до ПЦУ духовенства РПЦвУ. Саме з тієї групи, яку називають «проукраїнською» та яка й бере участь у дискусіях на різних майданчиках.

Отже, у 2023-2024 рр. група польських соціологів анонімно опитала респондентів з-поміж духовенства РПЦвУ на предмет ставлення до різноманітних політичних, соціальних та релігійних викликів в Україні. Зокрема було поставлено питання щодо об’єднання (переходу) в ПЦУ. І тут ми побачили досить цікаву картину саме серед умовно «проукраїнської» групи духовенства

а) 86,8% вказали, що основним моментом, які стримує їх від переходу, є небезпека розриву соціально-родинних зав’язків. При цьому на практично обов’язковий розрив родинних стосунків, бо родичі воліють залишитися в РПЦвУ, вказали 94,5% учасників цієї групи.  Адже духовенство є корпоративною групою, а перехід може потягнути розрив стосунків у колі РПЦвУ та потрібність будувати їх фактично наново в ПЦУ;

б) Побоювання втрати парафії та, відповідно, критичність у фінансової та житловій сфері, вказало 78,4% респондентів;

в) Побоювання негативного ставлення єпархіального архієрея ПЦУ та (або) співбратів-священників висловило 63,4%. Тут треба уточнити, що таке побоювання висловлювали священники, які не є настоятелями та (або) не мають власної парафії ;

г) Побоювання виключно фінансових проблем у випадку переходу – 44,2%;

д) Сумнів у канонічності самої ПЦУ, її архієреїв та духовенства, які прийняли хіротонії в УАПЦ або УПЦ КП – 13,4%.

Таким чином, перехід проукраїнських священників РПЦвУ до ПЦУ сьогодні стримують переважно соціальні, а не релігійно-канонічні питання. Тобто для їх проросійська ідентичність РПЦвУ поки менш важлива, ніж власний добробут та спокій. Але долучення до ПЦУ священників цієї групи тривають, чому сприяє не стільки «дискусійні майданчики», скільки сама промосковська політична ідентичність РПЦвУ.

IV. Каталізатори переходу в ПЦУ священників РПЦвУ

Ми мусимо визнати, що на сьогодні певна частина священників РПЦвУ ніколи її не залишить. Але опитування показують, що є т.зв. «сира зона» – духовенство, яке у «несприятливих умовах» може долучитися до ПЦУ. Треба відзначити, що це не «проукраїнська частина», а звичайні «заробітчани», для яких священнство тільки спосіб заробляння грошей.

Отже, умови, які будуть для цієї групи «несприятливими»:

а) Заборона РПЦвУ, коли не буде змоги легального служіння. Вочевидь, на це влада України не піде;

б) Повне виконання закону №8371 про заборону релігійних організацій, пов’язаних з Російською православною церквою. Обов’язкове вказання належності РПЦвУ до Московського патріархату може привести до відходу парафіян, що приведе до фінансових проблем;

в) Позбавлення місця служіння (храму). Особливо це лякає духовенство РПЦвУ, яке служить у історичних храмах і монастирях, наданих державою в оренду;

г) Різке погіршення фінансового стану. Тут досить цікаво, що цей привід до переходу називається останнім. Можна висунути гіпотезу: Духовенство РПЦвУ отримує певні кошти, які напряму не залежать до здійснення служіння. Опосередковано цю гіпотезу підтверджує факт продовження служіння в приватних помешканнях з парафією у 5-10 осіб, після переходу громади в ПЦУ.

V. Деякі висновки

Після створення канонічної ПЦУ, а особливо повномасштабне російське вторгнення в лютому 2022 р., яке підтримав Московський патріархат, почалися досить масові переходи в ПЦУ парафій РПЦвУ. Тут треба відзначити, що російська агресія суттєво збільшила частину РПЦвУ, ідентичність якій В. Волковський позначив як «українська + православна + канонічна». На початок червня 2025 р., доля православних в Україні, які декларують свою приналежність до Московського патріархату складає 4-5,5%%.

Разом з тим, переходи частини, яку визначають «проукраїнською», роблять РПЦвУ монолітною проросійською силою. Вже сьогодні немає навіть тієї «різноманітності», яка існувала в цієї юрисдикції до 2019-2022 рр. Отже, промосковська ідентичність вірних РПЦвУ (явна або прихована) практично робить неможливим мирне співіснування з українською ідентичністю ПЦУ. А різноманітні «майданчики порозуміння» використовуються представниками РПЦвУ для захисту своєї юрисдикції та атак на Українське Православ’я.

Основним фактором, які сьогодні стримує повну маргіналізацію РПЦвУ, є використання її самоназви – «УПЦ», що дозволяє маскувати свою справжню сутність в очах православних українців.

В РПЦвУ є невелика група духовенства, яка, на сьогодні, через причини соціально-родинного характеру, не бажає перейти до ПЦУ. Саме це духовенство йде на дискусійний діалог з представниками ПЦУ на різних «майданчиках» для забезпечення власного душевно-емоційного комфорту. Вихід цих священників з Московського патріархату неминучий, а їх кількість у ньому увесь час зменшується. Також серед духовенства РПЦвУ є т.зв. «сира зона» – священники, які готові покинути його через руйнування їх «зони життєвого комфорту».

Отже, основний висновок: Немає жодного рішення для подолання розділення православних України, крім об’єднання в ПЦУ.

прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр ап. Івана Богослова», м. Чернівці.

PS. Автор висловлює вдячність п. Андрію Грудню за надання соціологічних даних та допомогу в їх опрацюванні.

І. Від Старого Завіту до Другого Риму

У Старому Завіті Ізраїль описується як «вибраний народ» Бога (Вихід 19:5–6): «Ви будете Моїм уділом з-поміж усіх народів». Ідея «вибраності» була тісно пов’язана з укладенням Завіту — особливого договору між Богом і народом Ізраїлю. Бог обіцяв опіку та благословення, натомість вимагав вірності, дотримання заповідей і морального способу життя. Бути «вибраними» означало жити згідно з Божим законом і служити прикладом для інших народів. 

Стародавні римляни також вважали себе «вибраними», але в іншому сенсі — як носії вищої цивілізації, покликаної встановлювати порядок і владу над іншими народами. Їхня «вибраність» не ґрунтувалася на духовному Завіті з Богом, а на ідеї культурної та політичної переваги. У «Енеїді» Вергілій зображує Рим як інструмент волі богів, покликаний панувати над світом. Така риторика слугувала виправданням імперіалізму, надаючи завоюванням сакрального значення. На відміну від біблійного Ізраїлю, римська «місія» прославляла силу, закон і тріумф держави.

Ідея Другого Риму втілила собою поєднання двох моделей «вибраності» — біблійної та імперської. Константинополь постав як новий центр, де потужна світська влада імператора і цивилізація поєднувалася з його духовною місією — охороняти істинну віру. Православна церква стала головною опорою цієї ідеї, підкріплюючи переконання, що Візантія є єдиним законним спадкоємцем Риму і водночас новим Ізраїлем — народом не лише могутнім, а й обраним для збереження істини. Так сформувалася концепція про Другий Рим як священну імперію, в якій політика й релігія злилися в єдиний ідеологічний проєкт.

ІІ. Падіння Константинополя і зародження міфу

Міф про «особливість» або «вибраність» російського народу в сучасному вигляді він значною мірою сформувався в Московському царстві у XV–XVI століттях. Одним із ключових моментів стало падіння Константинополя в 1453 році, коли Візантійська імперія, центр православного світу, була завойована османами. Московські правителі та церковні ієрархи почали позиціонувати себе як спадкоємців візантійської традиції, що дало початок ідеї «Третього Риму».

Ця концепція була сформульована ченцем Філофеєм Псковським у його листах до великого князя Василія III на початку XVI століття. Філофей писав: «Два Рима впали, третій стоїть, а четвертому не бувати». Тут Москва проголошувалася новим центром християнства, а її народ — вибраним для збереження істинної віри. Ця ідея стала ідеологічною основою для обґрунтування централізації влади та експансії Московського царства. Починаючи з цього періоду Московія, а потім Росія виправдовувала завоювання сусідніх народів (татар, народів Сибіру, кавказців) як «божественне покликання» об’єднувати землі під «православним скіпетром». Це призвело до придушення культур і свобод інших народів, а іноді їх повного винищення.

ІІІ. Слов’янофільська інтерпретація міфу

У пізніші століття, особливо за часів Російської імперії, цей міф отримав нові деталі. У XIX столітті слов’янофіли, такі як Олексій Хомяков та Іван Кіреєвський, додали до нього романтичний і націоналістичний вимір, стверджуючи, що «російський народ» має особливу духовну місію, відмінну від «загниваючого Заходу». Інший представник цієї течії Іван Аксаков, голова Московського слов’янського комітету, стверджував: «Росія покликана взяти під своє заступництво всі слов’янські народи… Бог визначив росіянам бути найстаршим братом у великій родині слов’ян».

IV. Трансформація міфу у XX-XXI століттях

Після більшовицького перевороту 1917 року ідея російської винятковості не зникла, а трансформувалася в концепцію особливої місії радянського народу як авангарду світової пролетарської революції. Володимир Ленін у промові «Завдання спілок молоді» (1920) проголосив: «На місце старої Росії прийшла нова Росія… яка дає приклад усім». Йосип Сталін, попри початкове засудження «великодержавного шовінізму», поступово реабілітував російськоцентричне бачення. У знаменитому тості 1945 року він проголосив: «Я п’ю насамперед за здоров’я російського народу тому, що він є найвидатнішою нацією з усіх націй, що входять до складу Радянського Союзу…»

Відродження ідеології російської винятковості у пострадянський період йде через концепцію «российского міру», що підтверджується висловлюваннями патріарха Кирила, Путіна та офіційними документами РФ, які описані в багатьох дослідженнях.

Сьогодні цей міф активно використовується в політичній риториці, зокрема в Росії, для виправдання війни проти України та імперських амбіцій та створення образу «особливого народу», який нібито протистоїть зовнішнім ворогам і виконує історичну місію.

V. Критика з точки зору Біблії і православного богослов’я

5.1. Біблійне розуміння «вибраності»

З біблійної перспективи ідея «вибраності» одного народу в сучасному контексті суперечить основним принципам Нового Завіту. У Старому Завіті справді є концепція вибраного народу — Ізраїлю, який Бог обрав для укладення Завіту (Вихід 19:5-6). У книзі Повторення Закону (7:7-8) сказано: «Не через те, що численніші ви від усіх народів, уподобав вас Господь і вибрав вас, бо ж ви найменші від усіх народів, але з любові Господа до вас». Це не давало підстав для зверхності чи домінування, а радше покладало на Ізраїль духовну місію — свідчити про Бога у світі.

Пророк Амос (3:2) попереджає: «Тільки вас Я пізнав зо всіх родів землі, тому покараю вас за всі ваші провини». Тобто, вибраність у біблійному сенсі — це не перевага, а більша відповідальність і суворіший суд.

5.2. Новозавітне скасування вибраності та універсальність християнства

Проте з приходом Ісуса Христа цей Завіт розширюється на всі народи. У Посланні до Галатів (3:28) апостол Павло чітко зазначає: «Нема юдея, ні грека, нема невільника, ні вільного, немає чоловічої статі, ані жіночої, бо всі ви один у Христі Ісусі». Апостол Петро визнає: «Справді пізнаю, що не дивиться Бог на обличчя, але в кожнім народі приємний Йому, хто боїться Його й чинить правду» (Дії 10:34-35). Це підкреслює універсальність спасіння, яке не обмежується жодним етносом чи нацією.

Ісус Христос дає апостолам універсальне доручення: «Ідіть по цілому світові, та всьому створінню Євангеліє проповідуйте» (Мк.16:15). Універсальність християнського послання підкреслюється в Євангелії від Матвія (28:19): «Ідіть же, і навчіть всі народи, христячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа». Апостоли справді поширювали Благу Звістку серед різних народів, не виділяючи жоден з них як особливий. Ранні християнські громади формувались у Єрусалимі, Антіохії, Римі, Коринфі, Ефесі та інших містах без будь-якої етнічної ієрархії. 

Також у Євангелії від Івана (3:16) сказано: «Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Єдинородного», — тут «свій» охоплює все людство, а не окремий народ. Таким чином, спроба привласнити собі статус особливого чи «вибраного» суперечить духу християнства, яке відкидає національну винятковість на користь духовної єдності.

Апокаліптична перспектива Біблії говорить про Небесний Єрусалим як духовний центр (Об’явлення 21:2-3), а не про будь-яке земне місто як останній оплот істинної віри: «я, Іоан, бачив місто святе, Новий Єрусалим, що сходив із неба від Бога, що був приготований, як наречена, прикрашена для чоловіка свого. І почув я гучний голос із престолу, який кликав: Оце оселя Бога з людьми, і Він житиме з ними»

5.3. Біблійний погляд на гординю народів

Більше того, Біблія застерігає від гордині, яка часто супроводжує подібні претензії . Історія Вавилонської вежі (Буття 11:1-9) показує, як Бог протидіє людській гордині й намаганням народу возвеличитись. Книга Приповістей (16:18) попереджає: «Гордість іде перед загибеллю, а пиха — перед падінням».

Пророки регулярно проголошували суд над гордими народами та імперіями. Пророк Єзекіїль (16:49-50) називає гордість основною причиною падіння: «Оце була провина твоєї сестри Содоми: гордість, ситість хліба та безтурботний спокій… і бундючились, і робили гидоту». Ісая провіщає падіння Вавилону, називаючи причиною його гординю: «Як упав ти з неба, о сину зірниці досвітньої… Ти ж сказав був у серці своєму: Зійду я на небо… буду подібний до Всевишнього» (Ісая 14:12-14). Єзекіїль звіщає вирок Тиру: «Твоє серце загордилося через красу твою, ти занапастив мудрість свою через свою величність» (Єзекіїль 28:17)

Пророк Ісая застерігає Ассирію, яка вважала себе знаряддям Божого суду над Ізраїлем: «Чи буде сокира вихвалятися понад того, хто нею рубає? Чи пила величатиметься над тим, хто нею пиляє?» (Ісая 10:15). Цей уривок відображає біблійне ставлення до народів, які вважають себе «обраними» для здійснення суду над іншими. Адже міф про «вибраність” певної держави нерідко використовувався для виправдання агресії, насильства та придушення інших народів, що прямо суперечить заповіді «люби ближнього твого, як самого себе» (Мт. 22:39).

5.4. Критика з позиції православного богослов’я

Православне богослов’я також не підтримує ідею національної «вибраності». У православній традиції Церква розглядається як соборна (грецькою «кафолічна»), тобто вселенська, що об’єднує всіх віруючих незалежно від їхнього походження. Святий Іоан Златоуст у своїх творах наголошував, що Христос прийшов для спасіння всіх людей, а не для вивищення однієї нації. У православному розумінні «вибраність» належить не народові як етнічній групі, а Церкві як спільноті віруючих, яка є «Тілом Христовим» (1 Кор. 12:27).

Ідея «Третього Риму», яка лежить в основі міфу, також має сумнівне богословське підґрунтя. Вона більше відображає політичні амбіції Московського царства, ніж духовну реальність. Візантійська спадщина, на яку претендувала Москва, не була ексклюзивною — православ’я розвивалося в багатьох культурах (Грузія, Сербія, Румунія тощо), і жодна з них не претендувала на абсолютну винятковість. Богослови, такі як Володимир Лоський, наголошували, що православ’я – це не національна ідеологія, а шлях до обоження (теозису), доступний усім.

Крім того, православна традиція застерігає від змішування мирського і духовного. Використання релігії для обґрунтування політичної влади чи національної зверхності є спотворенням Євангелія. Святий Григорій Богослов писав, що «Царство Боже не від світу цього» (Ін. 18:36), підкреслюючи відокремлення духовного покликання від земних амбіцій.

VI. Міф про «вибраність» як інструмент імперської пропаганди: релігія на службі війни

Отже, міф про «вибраність» чи особливу місію російського народу є історичним конструктом, який виник у конкретних політичних обставинах і не має твердої основи ні в Біблії, ні в православному богослов’і. Біблійне вчення наголошує на універсальності спасіння і застерігає від гордині, а православ’я підкреслює соборність Церкви, а не винятковість окремого народу. Цей міф, таким чином, є радше інструментом ідеології, ніж відображенням християнської істини, і його використання часто призводило до спотворення духовних цінностей на користь мирських цілей.

Міф про «вибраність» використовується для політичних цілей — виправдання експансії, війни чи придушення інших народів. Таке змішування релігії з націоналізмом є класичним проявом етнофілетизму, адже Церква стає інструментом держави, а не духовною спільнотою.

У контексті війни в Україні міф про «вибраність» російського народу та ідеологія «российского міру» слугують для виправдання імперських амбіцій Росії, створення образу «особливого народу» та мобілізації суспільства проти уявних «зовнішніх ворогів». Ця риторика спирається на історичні спотворення та релігійні маніпуляції, але не витримує критики з позицій Біблії та православного богослов’я. Війна, яку вона підживлює, є трагедією, що суперечить християнським принципам миру, любові та соборності, оголюючи справжню природу цього міфу як інструменту влади, а не духовної істини.

cвященник Георгій Гуртовий, кандидат фізико-математичних наук, доцент кафедри математики та цифрових технологій Центральноукраїнського державного університету імені Володимира Винниченка

Джерело: Софійське Братство

Цілком природно, що українська влада більш не могла терпіти присутності РПЦвУ в Києво-Печерській та Почаївській лаврах, які вже давно зробилися центрами пропаганди «русского мира». Припинення угоди з РПЦвУ щодо використання храмів та приміщень цих монастирів цілком виправдано, адже ці святині щороку відвідує десятки тисяч прочан, які робляться об’єктом проросійської пропаганди. Крім цього, більш 50% громадян загалом вимагають заборонити діяльність Московського патріархату в Україні [1], а його реальна підтримка опустилася до 6%. Але коли в процесі визволення Києво-Печерської Лаври та передачі її храмів Православній Церкві України, спротив чинили тільки прибічники РПЦвУ, то в випадку з Почаївською лаврою «неочікувано»?! з’явився третій гравець – Українська Греко-Католицька Церква, яка, через своїх офіційних та неофіційних речників, почала висувати претензії на передачу їй цієї православної святині…

Дискусія набула особливої гостроти ще на початку 2023 р., коли митрополит Нестор (Писик) опублікував на своій сторінці в ФБ статтю «Почаївська Лавра – історична святиня Українського Православ’я». Дійшло до того, що через численні скарги греко-католиків сторінка цього архієрея ПЦУ була заблокована, про що ми будемо казати згодом. У подальшому в соціальних мережах регулярно з’являлися дописи щодо передачі Почаївської Лаври в користування УГКЦ.

Новий витік вже відомої дискусії розпочався після того, як Священний Синод ПЦУ, на своєму черговому засіданні 2 лютого 2025 р., ухвалив рішення про створення в Тернопільській єпархії «релігійної організації «Почаївський Свято-Духівський чоловічий монастир»» та призначив митрополита Тернопільського та Кременецького Нестора (Писика) настоятелем цього монастиря. Тобто, ПЦУ однозначно заявила – Почаївська Лавра зі всіма своїми скитами, мусить бути її монастирем.

Отже, давайте розберемось, на що реально мають сподів греко-католики; чому їх історичні аргументи хибні та на чию користь виникають ці заяви.

І. «Почаївська проблема» – рудимент московщини та радянщини

Коли ми подивимось на контекст усіх сьогоднішніх заяв та суперечок щодо Почаївської лаври, головним меседжем буде «передати в користування». Це йде від того, що в Російській імперії, а згодом і в СРСР, православні храми та монастирі були власністю держави. Цю практику успадкувала і Україна, тобто юридично всі будівлі та історичні пам’ятки Почаївської лаври є власністю держави, яка керує ними через Міністерство культури. Відповідно, саме держава буде вирішувати з якою конфесією або юрисдикцією заключити нову угоду про оренду. Тобто УГКЦ апелює саме до цього рудименту московщини та радянщини.

Однак, коли ми звернемось до історії, то побачимо, що все цілком інакше.

Так, до анексії Почаївської лаври греко-католиками (чому це була саме незаконна анексія, ми розповімо згодом), її власником була Київська православна митрополія Константинопольського Патріархату, яка надала певну самоврядність собору братії монастиря. Потім, без аніякої згоди Константинопольського Патріархату, її двічі анексували (відбирали у законного власника): Перший раз – Католицька Церква в особі Київської унійної митрополії, а другий – Російська імперія, у особі «Священного урядового синоду».

Разом з тим, після розпаду Російської імперії, коли Почаївська лавра опинилася на території міжвоєнної Польщі, справедливість була відновлена – монастир передали у власність Польської Автокефальної Православної Церкві. Те, що Польща підійшла до цього питання суто в юридичної площини, свідчить той факт, що питання приналежності Почаївської лаври навіть не піднімалася під час т.зв. санації, коли багата храмів міжвоєнної Польщі було переведено в Католицьку юрисдикцію.

У 1939 – 1946 рр., Комплекс Почаївської лаври був переведений у власність СРСР, але було дозволено існування монастиря РПЦ. До сьогодні достеменно невідома доля ченців, які не прийняли Московський патріархат. Але знаємо, що частина з них явно не підгримувала радянську владу. Зокрема прп. Амфілохій Почаївський здійснював підтримку УПА.

Таким чином, згідно міжнародного та канонічного права, Почаївська лавра залишалася в юридичному підпорядкуванні Константинопольського Патріархату, який, через Томос про автокефалію ПАПЦ, передав їй ці права. Але, оскільки канонічна територія ПАПЦ визначається в «межах Полькою держави», у 1945-1946 рр. вона втратила канонічне право на Почаївську лавру, а оскільки Вселенський Патріархат ніколи не визнавав анексії Київської митрополії, канонічно вона повернулася під омофор Вселенського Патріарха…

Звичайно, РПЦвУ це не визнала. Вона давно наповнила Почаївську лавру «своїми» ченцями, які зробили її одним з центрів «русского мира» в Україні.

У 2018 р. була відновлена Київська митрополія Константинопольського патріархату, а в 2019 – їй був наданий Томос про автокефалію. Згідно канонічному праву, усі храми та монастирі, зокрема і Почаївська лавра, зробилися структурами Православної Церкви України. Саме через це, Священний Синод ПЦУ призначив архієпископа Нестора (Писика) святоархімандритом Почаївської лаври…[2]

Отже, коли ми звернемось до канонічного та юрисдикційного права, долю Почаївської лаври мусить вирішувати навіть не український уряд у особі Міністерства культури, а Православна Церква України, яка єдиним законним канонічним правонаступником Київської Православної митрополії Константинопольського Патріархату та міжвоєнних адміністративних структур ПАПЦ на території сучасної України. Коли ж греко-католики починають апилювати до держави стосовно передачі їм Почаївської лаври, повстає питання про законність передачі УГКЦ багатьох історичних храмів та монастирів, які були переведені на унію через державний тиск Речі Посполитої, Австро-Угорською імперією або через релігійну політику міжвоєнної Польщі. А також, передачі греко-католикам храмів у 90-х роках, яке здійснила ще влада СРСР та сучасної України.

ІІ. Деякі історичні відомості, якими спробують апелювати РПЦвУ та УГКЦ

Ми не будемо переказувати історію заснування та функціонування Почаївської Свято-Успенської Лаври з 1527, коли з’явилися перші писемні відомості про неї, й до початку XVIII ст. Зупинимось тільки на деяких важливих моментах, а саме про перевід її в унію, а також повернення в православ’я.

Отже, 26 червня 1700 р., король Речи Посполитої видає грамоту, у якій підтверджує всі права Почаївського Свято-Успенського монастиря саме як православної святині та забороняє уніатам чинити тиск на її ченців. Одночасно грамота підтверджувала самоврядність – ченці мали право самостійно обирати собі ігумена, а світські особи не мали право втручатися в цей процес. Тобто монастир ще раз офіційно визнається приналежність монастиря Київської православної митрополії, а будь які «переходи» можливі тільки через загальне рішення собору братії…

І ось тут ми стикаємось з кількома дуже цікавими фактами.

Греко-католицькі джерела подають, що монастир перейшов на унію у 1713 р. Ця дата фігурує і в статті «Вікіпедії»[3]. Однак ще митрополит Іларіон (Огієнко) переконливо доказав – Почаївська Свято-Успенська Лавра залишалася православною до 1721 р. Зокрема, це доводитися тим, що її ігумен Гедеон Левицький був православним та не брав участі в уніатському Замойському Синоді…

Більш того, як зазначає той же митр. Іларіон (Огієнко), жодних документів про добровільне приєднання Почаївського Свято-Успенського монастиря до унії немає. Він був банально захоплені католиками за допомогою державної влади Речи Посполитої, а більшість братії, яка не погоджувалася переходити на унію, була вимушена покинути монастир…[4]

Таким чином, ніякого «добровільного» переходу Почаївського монастиря на унію не було, а було рейдерське захоплення за допомогою польської влади. Тобто, захопили чужу власність, вигнали господарів та почали господарити…

Багата хто каже, що греко-католики розбудували монастир. Але проблема в тому, що там була не тільки «розбудова», але і знищення. Зокрема був зруйнований Свято-Троїцький собор, про це переконливо доводить у своій статті архієрей ПЦУ, митрополит Нестор (Писик) [5]. Загалом, усі докази греко-католиків нагадують сьогоднішній наратив Росії, коли вона каже, що «багато було збудовано в Україні саме за часів СРСР… тому Україна мусить бути зобов’язана Росії, як правопереємниці СРСР». Тобто, вкрасти (анексувати), а потім там щось побудувати та через це вважати своїм….

Те саме зробила і Російська імперія, коли через підтримку католицькими  ченцями польського антиросійського повстання 1830-1831 рр., анексувала Почаївську лавру та передала її в користування РПЦ. Але тут є нюанс…

Справа в тому, що волинська православна шляхта ставила одну з умов своєї підтримки повстання гарантування прав Православної Церкви у відновленої Речи Посполитої, повернення їй анексованих католиками святинь, зокрема і Почаївського монастиря. Саме невиразна позиція керівництва повстання зробилася причиною того, що в Україні воно було інфіковане саме як «польське», а православна шляхта та селяни втрималися від його широкої підтримки.

Отже, нейтральне ставлення української шляхти та селян до антиросійського повстання 1830-1831 рр., зокрема і підтримки його греко-католицьким ченцями Почаївської лаври, чітко дає нам зрозуміти, що вони не вважали тогочасний монастир українським, але саме польським.

Повернення Почаївської лаври в православ’я, яке було здійснено урядом Російської імперії, не зустріло аніякого спротиву українського населення Волині. Не викликав цей акт протесту і керівництва тогочасної Київської унійної митрополії, хоча до остаточної ліквідації уніатства залишалося ще більше семи років…

Не витримує критики і наратив РПЦвУ, яка вважає монастир «своїм» через «православ’я». Адже під юрисдикцію РПЦ, частиною якої сьогодні є і РПЦвУ, монастир потрапив через анексію Москвою Київської митрополії Константинопольського Патріархату. А передача його РПЦ в 1832 та 1939 роках – результатом імперської політики Російської імперії, а потім і СРСР.

Натомість передача Почаївської лаври під юрисдикцію ПАПЦ (1924 р.) не зустріла жодного заперечення, як влади міжвоєнної Польщі, так і Вселенського Православ’я (за виключенням РПЦ).

Таким чином, ані РПЦвУ, ані УГКЦ, не мають жодних переконливих історичних відомостів щодо володіння Свято-Успенською Почаївською Лаврою. Вони реально були викрадачами, які захоплювали її через сприяння державної влади (Речи Посполитої, Російської імперії та СРСР).

ІІІ. Хто і для чого розпалює «проблему» приналежності Почаївської лаври

Коли ми подивимось на релігійні події кінця 80-х – початку 90-х років в Україні, то побачимо, що УГКЦ ніколи офіційно не претендувала на передачу їй Почаївської лаври. Боротьба точилася між РПЦвУ та УАПЦ (пізніше – УПЦ КП). Так, митрополит Яків (Панчук), який на той час був єпископом Почаївським і намісником Успенської Почаївської Лаври, після сумнозвісного «Харківського собору» підтримав майбутнього предстоятеля УПЦ КП Філарета. 10 червня 1992 року призначений керуючим Тернопільсько-Кременецькою єпархією УПЦ КП, а також затверджений намісником Почаївської лаври… На великий жаль, тоді РПЦвУ виявилося сильнішою й перевести лавру під юрисдикцію УПЦ КП не вдалося.

Але сьогодні ситуація кардинально змінилася. Так, за даними «Київського міжнародного інституту соціології»: «Лише 4% зараз ідентифікують себе з Українською Православною Церквою Московського Патріархату … порівняно з 2021 роком частка тих, хто ідентифікує себе з Православною Церквою України, зріс з 42% до 54%. Натомість з 18% до 4% знизилася частка тих, хто ідентифікує себе з Українською Православною Церквою Московського Патріархату»[6]

Зважаючи на суспільний запит та дані соціологічних досліджень, державна влада України поставила питання про передачу Свято-Успенської Почаївської Лаври в юрисдикцію Православної Церкви України, зокрема таке рішення прийняла і Тернопільська обласна рада.

Варто зауважити, що, і український уряд, і Тернопільська обласна рада, керуються не тільки загальної соціологією, а і конфесійною ситуацію в Кременецькому районі Тернопільської області. Справа в тому, що ця територія відноситься до історичної Волині, а не до Галичини, до сьогодні переважну більшість там складає саме православне населення.

Також і з погляду міжконфесійних відносин, передача Почаївської лаври до канонічної Православної Церкви України нічого не змінює. Коли відкинути політичний чинник, у цьому випадку відбувається тільки заміна ім’я Предстоятеля та правлячого архієрея, які поминаються у часе богослужіння.

Повстає закономірне питання: Чому саме зараз, коли Почаївську лавру хочуть очистити від московщини та передати ПЦУ, УГКЦ почала пред’являти претензії на її?

Зважаючи на особливі відносини Ватикану, особливо папи Франциска, з Росією загалом та Московським патріархатом зокрема, багаторазові спроби поставити нападника та жертву на один шабель, цілком природно виникає гіпотеза про «московський слід». Тобто спробу Католицької Церкви, використовуючи УГКЦ, допомогти Росії та РПЦ. На користь цієї гіпотези маємо кілька факторів:

По-перше, таки заяви УГКЦ вже породили міжконфесійну ворожнечу в українському суспільстві. Це можна легко зауважити, коли подивитися дискусії саме в українських групах соціальних мереж. Крім того, це підтверджує і безпрецедентна атака на профіль архієпископа Нестора (Писика) у ФБ після публікації його наукової на виваженої статті щодо приналежності Почаївської лаври. Так, вже 14 лютого 2023 р., на його сторінці з’явилося наступне повідомлення: «Дорогі друзі! Якщо ви бачите це повідомлення, значить мене розблокували на декілька годин, невідомо наскільки точно. На мою сторінку йде постійна бот-атака, якісь люди, яким не подобається мій допис про Почаївську лавру, проплатили мережу ботів, щоб вони постійно відправляли скарги на мій профіль (краще б вони ці гроші на церкву дали). Таким чином за 4 дні мене вже блокували тричі і не думаю, що це кінець. Тому якщо вам важливі якісь мої дописи (а, в першу чергу, той допис, який так занепокоїв цих осіб), то не робіть репостів, а копіюйте текст і фото і розміщуйте у себе, я не заперечую. Правду не спинити блокуваннями з боку професійних шкідників. А я буду намагатися знайти вихід з цієї ситуації. «Пізнаєте істину, і істина визволить вас» (Ін. 8:32)». Хто сьогодні найбільш зацікавлений в розпалюванні цього протистояння – тут тлумачення не потрібні.

По-друге, заяви УГКЦ щодо приналежності Почаївської Лаври дають РПЦвУ кілька дуже цікавих інформаційних меседжів, які можна використовувати, як у зовнішній, так і внутрішній компаніях по дискредитації чинної української влади та ПЦУ: «Українська влада веде війну проти канонічного православ’я, щоб віддати православні святині католикам»; «ПЦУ – це прихований католицький проект, щоб знищити православ’я та поширити унію» і т.п.

По-трете, відкриття протистояння між ПЦУ та УГКЦ за приналежність Почаївської лаври, дає РПЦвУ шанс ще довго залишатися в їй. Адже у часі війни держава буде всіляко уникати конфліктів саме в патріотичному середовищі. Крім того, Москва побачила розвиток подій у Києво-Печерської лаврі, а саме те, що перехід храмів та святинь з однієї православної юрисдикції в іншу, аніяк не викликав реального протистояння в суспільстві. Тому можна прогнозувати, що і передача Почаївської лаври ПЦУ буде сприйнята їм цілком спокійно.

Загалом, у нас залишається тільки одне питання: Чи дійсно УГКЦ виконує вказівку Ватикану та чи усвідомлює руйнівні наслідки своїх заяв щодо приналежності Почаївської Лаври?

IV. Деякі висновки

Свято-Успенська Почаївська лавра – це святиня Українського Православ’я. Її анексія уніатами в ХVІІІ ст. та РПЦ в ХІХ – ХХ стст. цілком антиканонічна, тому аргументи щодо «будівництва», «прикрашення» і т.д. тут не працюють. А оскільки єдиним законним канонічним спадкоємцем Київської митрополії Константинопольського патріархату є Православна Церква України, тому саме вона мусить отримати в свою юрисдикцію (користування, власність) Свято-Успенську Почаївську Лавру.

Щодо заяв офіційних та неофіційних речників УГКЦ щодо претензій на володіння Почаївською лаврою – вони є провокативними та грають виключно на користь агресора – Росії та Московського патріархату, як її ідеологічного відомства. Тому керівному проводу УГКЦ, як і її вірним, варто проявити мудрість та відмовитися від подібних заяв.

Посилання:

1. Восьме загальнонаціональне опитування: Україна в умовах війни (6 квітня 2022) 

2. Розпорядження №25. Священного Синоду Української Православної Церкви (Православної Церкви України) 

3. Почаївська Успенська лавра.

4. Іларіон, митр. Фортеця православ’я на Волині. Свята Почаївська лавра. Вінніпег, 1961 (ст. 113-120) 

5. архієпископ Нестор (Писик). Почаївська лавра – історична святиня Українського Православ’я.

6. Київський Міжнародний Інститут Соціології. Динаміка релігійної самоідентифікації населення України.

прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр апостола Іоана Богослова» м. Чернівці.

Отже, коли негативна роль колишнього очільника УПЦ КП Філарета на конечному етапі процесу, а саме практична відмова об’єднуватися з УАПЦ, добре відома, то історія спроб залучення РПЦвУ та особисто митрополита Володимира Сабодана до недавно була саме «білою плямою». Адже жодних документальних свідчень не було. Тому, коли ми з Володимиром Волковським писали статтю «День хрещення Руси: правда та міфи», яка потім вийшла окремою брошурою, інформація про перемови митрополита Володимира Сабодана (і єпископату РПЦвУ) з Президентом Віктором Ющенко була відомо тільки з сторонніх осіб. Але все таємне колись робиться явним…

Нещодавно Високопреосвященний владико Олександр (Драбинко), митрополит Переяславський і Вишневський, виклав дуже цікавий історичний документ – стенограму однієї зустрічі Президента Віктора Ющенко з єпископатом та духовенством РПЦвУ, на якій був присутній і митрополит Володимир Сабодан.

Як бачим з цього документу, Віктор Ющенко був готовий йти на будь-які поступки РПЦвУ заради початку реального діалогу щодо об’єднання та отримання канонічної автокефалії. Але не дивлячись на таку конструктивну позицію, проросійський єпископат відкинув навіть саму можливість перемов з «неканонічними юрисдикціями» – УАПЦ та УПЦ КП.

Особлива цікава позиція митрополита Володимира, якого сьогодні дехто спробує представити «українським патріотом» та «послідовним прибічником автокефалії». Заміст того, щоб шукати платформу для діалогу, він запропонував Президенту… долучитися до святкування «п’ятнадцятирічного ювілею Харківського собору». Думаю, що хто і для чого організував цей «собор» не потребує додаткових тлумачень.

Таким чином, завдяки відкритості та щирості Високопреосвященного владики Олександра, ми вводимо в науковий обіг цей цікавий документ.

прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний центр ап. Івана Богослова» м. Чернівці.

***

Зустріч Президента України Віктора Ющенка і єпископатом Української Православної Церкви (текстова версія)

Напередодні Нового року, 23 грудня (2007 р. – ред.), в Києво-Печерській Лаврі відбулася зустріч Президента України Віктора Ющенка с Предстоятелем Української Православної Церкви Блаженнішим Митрополитом Володимиром та єпископатом УПЦ. Зустріч в такому форматі відбулася вперше за часів незалежності України. Під час бесіди обговорювалося питання становлення в Україні єдиної Помісної Церкви, реституції церковного майна, впровадження курсу християнської етики тощо. Після зустрічі Митрополит Володимир зазначив, що ця подія була корисною, хоча ставлення Президента до питання помісності й не змінилося.

Нижче наводиться письмовий запис розмови із незначними скороченнями.

Віктор Ющенко, Президент України:

Шановні владики, я засвідчую вам своє глибоке розуміння того, що проблематика міжконфесійних відносин, проблематика становлення української держави для мене в багатьох позиціях є поняття тотожні і дуже близькі і взаємопов’язані.

Для віруючих та ієрархів питання зміцнення держави є великою печаллю і разом з тим викликом. На це запитання ми даємо відповідь – велику справу можна вирішувати великим гуртом, малим гуртом можна робити тільки малі справи.

Ми живемо одними і тими самими турботами, тільки в різних площинах. І не можна допустити ігнорування світським життям духовного, а в духовному житті ігнорування тих викликів, які постали історично. Не в тому сенсі, переборемо чи не переборемо. Безумовно, переборемо, питання стоїть – в якому поколінні і з ким? Дуже хотілося, щоб це відбулося при нас завдяки нашому унікальному часу і розумінню того, що ми повинні максимально співпрацювати.

Думаю, що побудова помісної Української Церкви – це та світла мета, про яку мріє кожна духовна особа і кожний віруючий. У цьому питанні багато спекуляцій і непорозумінь. Я хотів би викласти свою думку з цього приводу, бо для мене це дуже важлива частина роботи.

Є дві дороги розбудови Помісної Церкви. Перша – це дорога, в якій немає плану та відсутня послідовність. Ми можемо жити в стихії, як Бог на душу покладе. В мене немає сумніву, що ця дорога приведе нас до Помісної Церкви, але дорога буде дуже довгою, наповнена взаємними викликами, як для конфесій, так і для віруючих. В даному випадку я говорю як віруючий, а не як президент.

Друга модель – відчувати необхідність створення Помісної Церкви як наш духовний пріоритет і не соромитися про це говорити. Адже ця ідея направлена не проти когось, а для вирішення проблеми, як зібрати докупи українців, найбільш духовно відданих ідеї соборної України. На мій погляд, ця дорога найбільш правильна, хоча на її шляху є ряд викликів і небезпек. Вони починаються не з державної, а з духовної позиції.

Перший момент: як політику міжконфесійного взаємного ігнорування, взаємних нападів замінити на політику співіснування? Я не хочу аналізувати делікатні стосунки і моменти, що відносяться до так званої канонічності по цих питаннях. Я виходжу з іншої площини: є мільйони людей в одній Церкві, другій, третій – і це громадяни України, люди, які обрали свою дорогу. Я як президент шаную кожну дорогу, і не можу давати оцінки: вони так вчинили в своїй вірі чи не так. Як голова держави я повинен приймати людський вибір. Напевно, цей довгий, але омріяний шлях Помісної Церкви починається з політики співіснування. На рівні владик може бути надзвичайно багато ініціатив, які б забезпечили досягнення цієї маленької мети. Як домовиться, щоб не було хоча б півроку, хоча б рік самозахватів з буд-якої сторони. Це тільки допомогло б державі відчути дорогу діалогу, яка з маленької цеглинки може початися на довгі роки, і продемонструє нації, що ми можемо шукати діалог.

Другий момент: як від політики співіснування вийти на політику співпраці, і що може бути закладено у її підвалини? Я переконаний, щоб зробити цю політику змістовною, є багато можливостей. Держава буде союзником, вона ніколи не стане на позицію тієї чи іншої Церкви. Це не питання її ставлення до Церкви, це питання ставлення до віруючого. Ключове питанням є питання відсутності довіри, шляху, який би визнавався всіма сторонами стосовно об’єднання українського православ’я.

Я не кажу, що це легка дорога, але ми повинні говорити про неї відверто і чесно, бо це дорога національної ваги. І це питання не стосується лише жмені людей. Переконаний, що держава повинна дихати двома легенями: і світським, і духовним.

І коли ми говоримо про українську Помісну Церкву, йдеться про одну із ознак духовної незалежності України. Моїм завданням не є зараз формулювати низку правил, моментів порозуміння, або навіть певних умови для того, щоб ці розмови не почалися. На мій погляд, все це є коректним, якщо ми ставимо за мету те, що в першооснові ми повинні дійти до діалогу за круглим столом. В цьому питанні президент буде вашим першим партнером. В мене тільки одне прохання – для держави буде великою послугою, якщо духовенство запропонує цю карту, яка покаже, де місце держави, де місце світських органів, і у чому держава може допомогти. Я розумію, що це діалог віруючих і Церков, але не завадить, якщо і світська влада буде стороною, яка в цьому процесі не створюватиме штучні бар’єри, а формуватиме толерантну атмосферу для цього діалогу. В деякі моменти держава могла б виступати з тими ініціативами, з тими кроками, які виходять від вас, щоб донести їх до всієї держави.

Моє велике бажання, як Президента України (ми цьому присвячували Першу церковну раду), зрозуміти, як розпочати діалог, яка є формула цього діалогу, на якому рівні ми його можемо розпочати, як робити крок за кроком, що робить цілим частини цього змістовного діалогу, де повинна бути держава, Президент, щоб цей діалог підтримувати і оберігати, як формувати громадську думку підтримки такого процесу.

Я говорю так детально з однією метою, щоб ви зрозуміли правильно позицію президента. Бо коли я знайомився з матеріалами Синоду від 22 листопада, мені здавалося, що багато позицій президента є незрозумілі, не доведені, або не сприйняті. Я не є той президент, який не зацікавлений в усуненні розколу між українськими Церквами. Починаючи від всіх контактів від Вселенського Патріарха, зустрічаючись із лідерами Православних Церков в Україні, я з першого моменту ставлю за мету налагодити конструктивну співпрацю між державою і Церквою. А в заяві, яку було зроблено [на Синоді], на мій погляд, доводиться до віруючих той контекст, що у Президента немає бажання налагоджувати співпрацю із Церквою. Тому редакція тієї заяви нехай залишається на совісті людей, які формулювали її.

Ми повинні демонструвати повагу до всіх віруючих. Це один із принципів формування діалогу і толерантності відносин у суспільстві. Це є принцип, за яким будуються стосунки у кожній цивілізованій країні. Переконаний, що українське православ’я від такої позиції отримає підтримку і аплодисменти. Ми розуміємо, наскільки світ людського вибору є широким і різнобарвним.

Скажу ті слова, які вже говорив лідерам будь-якої Церкви: Українська держава максимально зацікавлена у передачі нерухомого і рухомого майна, яке належало Церкві та церковним інституціям. Переконаний, що найкраща доля, яка має бути дарована тим приміщенням, що будувалися як приміщення Церкви – це повернення їх назад господарю. І я буду першим прихильником того, щоб ці об’єкти передати Церкві. Що стосується процедур чи чіткості рішення подібного питання, то я б не заперечував, коли б при Церковній раді між Церквами і Президентом ми створили невелику оперативну групу. Вона б забезпечувала чітке супроводження рішення цих питань.

З однієї сторони, я бажаю робити все, щоб в нас відтворилася взаємна довіра до цього процесу, з іншої сторони – відчуття дотримання певних принципів домовленості. Не думаю, що для держави є великою честю тримати архіви у церковних приміщеннях. Ми можемо збудувати архів за рахунок державних коштів, не чіпаючи інтереси Української Православної Церкви. Сьогодні важливо дати тверде слово по тому чи іншому об’єкту, що він буде переданий Церкві.

Я підтримую ряд позицій, що висвітлені в заяві, в тому числі проголосити день пам’яті рівноапостольного князя Володимира державним святом.

Шановні владики, Ваше Блаженство, на завершення хотів би сказати, що я глибоко шаную наш діалог. Переконаний, що від його атмосфери, від його толерантності, від його взаємопорозуміння залежать не тільки процеси в духовному житті нашої країни, але і процеси державної розбудови. Тому я глибоко вдячний за можливість поспілкуватися з вами, і для мене буде великою честю відповісти на запитання, які стосуються державної позиції в тих чи інших питаннях, які вас цікавлять. Дякую за увагу.

Митрополит Чернівецький і Буковинський Онуфрій:

Коли я так чую стурбованість про побудову Помісної Церкви в нашій державі, мені на згадку приходить Америка. В Америці немає жодного Патріарха, немає Помісної Церкви, і всі люди бажають отримати американське громадянство. У нас іде спекуляція цим поняттям. Деякі політики замість того, щоб займатися своєю справою розбудови економічної сфери життя, перекладають цей тягар на себе: у нас немає Помісної Церкви, і тому ми погано живемо, у нас немає єдності народу, якби була Помісна Церква, то в нас все було б гаразд. Думаю, що якщо ми не працюватимемо над економічною базою, у нас не поменшає негараздів. Гадаю, що справа політиків – займатися матеріальною сферою країни, а Церкви – займатися духовним вихованням народу.

Віктор Ющенко:

Дякую, владико, за вашу думку. В даному випадку можу окреслити свою позицію, як позицію віруючого. Вважаю, що я маю право на полеміку.

Теза перша: впевнений, що історія життя США ніколи не починалася з єдиної Помісної Церкви. В Україні – навпаки – вся наша історія це історія єдиної Помісної Церкви.

Теза друга: думаю, мало яка країна останньої формації нафарширована такою кількістю протиріч, як Україна. Гадаю, що Польща не ділиться на Східну і Західну, Білорусь не ділиться на Східну і Західну, Болгарія не ділиться на Східну і Західну, Росія від Хабаровська до Калінінграду не ділиться на Східну і Західну, хоча там мешкає 130 націй – і в федерації існує одна державна мова. Маю на увазі те, що Україна по історичній площині живе дуже в складному векторі. Нас порівнюють історично: то Західна Україна, а то Східна Україна. Тому що одна Україна була під однією імперією, друга Україна – під іншою. Нашому поколінню слід зрозуміти, що це не те, що нас різнить. Різноманітність – це факт, але це не є приводом бути різними. Тому, коли ми доходимо до сфери духовного життя, можна сказати:             воно могло б виступити тим унікальним тлом, яке

продемонструвало б суспільству вискоку толерантність по дуже багатьох позиціях. По багатьох питаннях в нас би виник прекрасний приклад того, як діяти, тому що духовенство – це авангард, якому багато дано, але і багато спитається.

І останнє – сьогодні 52% віруючих підтримують думку створення Помісної Церкви.

Митрополит Донецький і Маріупольський Іларіон:

Пане Президенте, ви сказали, що немає Східної і Західної Болгарії. Нажаль, в Україні є і Східна, і Західна Україна. Її розділили, напевно, більше політики, і на сьогоднішній день це питання стоїть досить гостро. Чи не варто зайнятися питанням Помісної Церкви трохи пізніше, а спочатку об’єднати Україну як єдину політичну державу? Можу сказати: якщо ми штурмуватимемо питання Помісної Церкви, ми ще більше розділимо Україну на Східну і Західну. Мені буде дуже прикро, бо я родом зі Львова, і вже 15 років мешкаю на Донбасі, тому знаю питання і Сходу, і Заходу. Ми хотіли б попросити вас попрацювати з політиками, а з помісною церквою не поспішати, дати визріти цьому питанню.

Віктор Ющенко:

Я є тим політиком, який переконаний, що порозуміння між політиками Сходу і Заходу є сьогодні ключовим. Коли зайшла мова про порозуміння між «Партією регіонів» і партією «Наша Україна», я залишаюся тим політиком, який вважає, що найунікальнішою політичною відповіддю на виклики єдності було формування політичної коаліції в парламенті між цими силами, що репрезентують Східну і Західну Україну. Переконаний, що такий проект відбудеться, але для мене як для президента дорога в цьому питанні виявилася сьогодні дещо важчою, ніж я сподівався.

Я повністю поділяю вашу позицію щодо питання Помісної Церкви. Воно дуже делікатне і з ним не треба поспішати, щоб не нашкодити справі. Це питання потребує від нас зважливих, свідомих, продуманих дій і логіки поведінки.

Митрополит Одесский и Измаильский Агафангел:

Уважаемый Виктор Андреевич, Блаженнейший Митрополит, хочу поблагодарить вас за добрые слова. Спасибо, что вы как президент, как отец нации переживаете за то, чтобы было единство в устремлениях нашего украинского народа в созидании духовных основ общества, государственного строительства Украины, как государства европейского типа. Блаженнейший говорил, что вопрос Поместной Церкви – толерантный вопрос. Церковь — это живой организм, который имеет свои каноны, правила святых апостолов, постановления святых отцов, Вселенских соборов. Эти каноны на протяжении двух тысяч лет никто не отменял, они действуют, и каждый верующий человек должен их придерживаться. Это наша Конституция, которую никто не вправе нарушать. Все мы молимся, чтобы Господь сподобил нас иметь Поместную Церковь. Думаю, что в настоящее время мы имеем Поместную Церковь, главой которой является признанный всеми восточными Патриархатами Блаженнейший Митрополит Киевский и всея Украины Владимир.

Сейчас много говорили о толерантности. Со стороны УПЦ мы все толерантны в том, что мы граждане Украины, мы желаем ей процветания, мы признаем вас как Президента, гаранта Конституции, с большим уважением относимся к вам, знаем, что вы человек верующий, что вы как никто более заботитесь о возрождении духовных основ в обществе, о том, чтобы наше государство стало единым, независимым, суверенным. В этом направлении УПЦ почти на каждом заседании Священного Синода обращается к вам, приветствуя все ваши начинания на государственном уровне.

С другой стороны, проблема объединения тех Церквей, о которых вы говорили – это очень сложная задача. Те люди, которые ушли от нас, сделали это сами, они должны сами и вернуться в ту Церковь, из которой ушли. Потому что называть себя Церковью они не вправе, по канонам апостольским они лишены такого права. Эти люди не имеют сана, потому что они сами себе его присвоили. Согласно канонам апостольским, они отлучены от Церкви. Их толерантность проявляется в том, что на протяжении многих лет независимости они забрали и уничтожили три епархии на западной Украине – Львовскую, Тернопольскую, Ивано-Франковскую, где были захвачены храмы УПЦ. Эти разбои продолжались до недавнего времени. УПЦ не совершила ни одного деяния, которое бы оскорбило чувство верующих другой конфессии или нарушило закон. Поэтому нужно учиться толерантности, миру и согласию.

Что касается объединения, то мы готовы к этому шагу. Об этом говорилось в последнем обращении к вам: есть каноны, определения Священного Синода, в которых выражались наши принципы присоединения, а не объединения.

Хуже того – у нас наводнение сект различных нетрадиционных религий, у нас регистрируют сатанистов – тех, кто потерял моральные чувства и чувство ответственности. У нас сорят, у нас крадут православие, хотя у нас тысячелетняя история духовности, красота литургической жизни, которую изучают не только богословы, но и светские учебные заведения. Поэтому следует обратить внимание и на ту сторону, когда люди приходят к нам и проповедуют иного Христа, как будто у нас дикая пустыня. Иногда тяжело переживать действия тех, кто были с нами, но не были нашими. Вопрос присоединения – вопрос очень тонкий, его нужно решать богословам и рассматривать на Вселенских соборах всего вселенского православия.

Архієпископ Рівненський і Острозький Варфоломій:

Шановний пане Президенте, щиро вдячний вам, що ви сьогодні зустрілися з єпископатом нашої Церкви. Як керуючий Рівненською єпархією, хотів би сказати, що проблеми Помісної Церкви для Рівненського регіону дуже актуальні. І духовенство, і віруючі хотіти б мати Помісну Церкву. Але коли дивишся на вчинки, що роблять представники інших конфесій, це бажання зникає. Наші церкви захоплюють майже до сьогоднішнього дня. Це робиться за сприяння місцевої влади. Я хотів би, щоб ви, як Президент, дали відповідну вказівку губернаторам на місцях, що якщо залишається хоч десять представників нашої конфесії, церкву повернути. А то починаються суди, які можуть тривати роками, а толку немає ніякого.

Наша Рівненська єпархія УПЦ являється самою потужною, в нас більше 500 парафій. Київський Патріархат і Автокефальна Церква мають значно менше парафій. При цьому з боку місцевої влади до нас немає толерантності. Нас ігнорують: духовенство чи мене як керівника єпархії не запрошують на жоден державний захід, в жодну школу, інститут, бо ми «москалі», «не національна церква». Вперше за 15 років мене запросили на урочисте засідання до Дня незалежності.

Хотів би попросити вашого сприяння. Перше – в 1992 році розпорядженням представника Президента було узаконене захоплення нашого кафедрального собору Київським Патріархатом. На сьогоднішній день представники останнього за допомогою місцевої влади практично за державний кошт (90-95%) побудували величний собор у Рівному. Ми просимо – поверніть нам.

Друге: наш колишній губернатор В.Червоній видав багато розпоряджень, що стосувалися переходу на почергове богослужіння, передачі церков та ін. Приїжджала комісія з Міністерства юстиції, яка розглянула це питання, внесла зауваження, сказала, що ці розпорядження зроблено із порушеннями чинного законодавства. Новий губернатор, Віктор Йосипович Матчук, так і не відмінив попередні розпорядження, незважаючи на висновки юридичної комісії Міністерства юстиції.

Третє: напевно, в жодній області, в жодній єпархії немає такого, як у Рівненській області – головою комітету у питаннях релігії є священник Київського Патріархату. Ми зверталися і до вас, пане Президенте, листом, і до губернатора – зняти його. До цього часу питання не вирішується.

Намісник Києво-Печерської Лаври архієпископ Вишгородський Павел:

Шановний Вікторе Андрійовичу, Ваше Блаженство, я дуже вдячний, що з 1994 року я мав можливість жити з вами як з братом, другом, але влада людей міняє. Сьогодні кожен говорить про свою єпархію.

А я, по-перше, хочу сказати, що в нашого Блаженнішого Митрополита Володимира до сьогоднішнього дня немає кафедрального собору. Протягом п’ятнадцяти років ніхто не виділив землі. В нас одне прохання – виділити землю для кафедрального собору.

По-друге, нам дуже приємно, Віктор Андрійович, із ваших уст чути, що ми українці. Тому що для партії «Наша Україна» ми – «москалі», «вороги народу», яких потрібно посадити у вагон і кудись завести.

По-третє, я хотів би до вас звернутися відносно Києво-Печерської Лаври, якій не повернуто жодного монастирського приміщення. Ми змушені звертатись з проханнями, щоб кожної суботи і неділі в усіх храмах верхньої території Митрополит Володимир міг звершувати богослужіння.

В мене одне питання: за якими канонами в нашій державі нагороджуються люди? Ви нагородили Філарета «За заслуги перед Батьківщиною» за те, що розламав Церкву, за те, що виступає скрізь проти свого віруючого народу?

Віктор Ющенко:

Я – Президент, і впевнений, що жодному президентові у всьому світі такого питання не задали б. Я Президент України, і коли я приймаю рішення в даному випадку, в мене на руках рішення, де перед цим поставлено п’ятнадцять віз Комітету по нагородженню. Комітет очолює ректор Києво-Могилянської академії, і там немає жодного політика, лише громадські авторитети.

Що стосується землі під кафедральний собор, то, владико, я перший раз про це чую. ї беру це питання під свою персональну відповідальність.

Архімандрит Олександр (Драбинко):

Землю під кафедральний собор планували виділити на бульварі Дружби Народів – невелику ділянку, яку свого часу хотіла пожертвувати Генеральна прокуратура на чолі з Г. Васильєвим, але там почалося будівництво. Скільки потім не зверталися з проханнями виділити ділянку, як тільки начебто узгоджували питання — швиденько ця земля забиралася, забудовувалася, або віддавалася тим особам, які до кафедрального собору ставляться негативно.

Віктор Ющенко:

В понеділок зустрічаєтеся з Л.Черновецьким, і до наступного засідання міської ради я внесу пропозицію щодо виділення земельної ділянки.

Архімандрит Олександр (Драбинко):

Пане Президенте, сьогодні існує ще одна проблема в єпархіях – викладання православної етики. Сьогодні немає владики Філіпа, який очолює Синодальний відділ у справах катехізації, місіонерства і духовного просвітництва, його заміщає отець Георгій Тарабан.

Віктор Ющенко:

Я контролюю питання по написанню програми «Християнської етики», яка складалася соціалістами. На сьогодні вона впроваджена на 30%. Багато є недосконалих положень відносно викладання цієї програми, існує конфлікт щодо того, хто повинен викладати програму в школі. Педагогічна позиція зводиться до того, що це не повинні бути духовники. Відверто вам скажу – я не поділяю її цілком.

Шановні владики, враховуючі, що це дуже актуальне питання, ми проведем у найближчі 3-4 тижня міжцерковну раду, я запрошу міністра освіти – і ми разом заслухаєм це питання.

Протоієрей Георгій Тарабан:

Шановні присутні, сьогодні вам роздали міжнародні матеріали і українські законодавчі акти, серед яких ми не знайдемо жодного, який би суперечив конституційному праву громадян виховувати своїх дітей відповідно до власної культурно-історичної і релігійної позиції. За цю ініціативу дозвольте вам подякувати. Але, з одного боку, виникає питання з того приводу, що на сьогоднішній день не існує такого документу, де було б визначено, як саме викладатиметься курс «Християнської етики».

З іншого – в державному реєстрі не існує спеціальності «викладач християнської етики». Тому невирішеність цих питань гальмує підходи, що повинні мати місце у культурно- історичному середовищі України: як готувати фахівців, яким саме він має бути. Сьогодні немало робиться з науково-методичного забезпечення курсу. Але дослідження ситуації по Україні, яке проводило Православне педагогічне товариство, свідчить про те, що 30% – це не дуже оптимістично. Переважна більшість шкіл повідомляє, що викладається звичайна етика, яка відома нам ще з давніх часів. Тому ми хотіли б перевірити ці цифри, щоб знати, яка є тенденція на сьогоднішній день, що допомогло б нам у нашій роботі.

Віктор Ющенко:

Ми проведемо наступну нараду, запросимо голів міських адміністрацій. Багато чого по цьому питанню можна зробити через голів місцевих та обласних адміністрацій, коли йдеться про місцеву систему освіту. Стосовно методик, то, звичайно, важливо, щоб Міністерство освіти доповіло про стан розробці відповідних програм.

Архієпископ Сумський і Охтирський Марк:

Ваше Блаженство, шановний пане Президенте, я не можу не скористатися цією можливістю, і запрошую Митрополита Володимира і вас, Вікторе Андрійовичу, на освячення церкви в с. Хоружівка наступного року.

Віктор Ющенко:

Шановні владики, якщо це питання сформульовано на правовому рівні, я готовий як Президент в черговому порядку внести законопроект на розгляд у Верховну Раду стосовно виділення безкоштовних земельних ділянок для УПЦ.

Єпископ Житомирський і Нової рад-Волинський Гурій:

Пане Президенте, в мене два запитання. Перше, цей рік з вашої доброї волі був оголошений роком духовною захисту дитини. Священний Синод підтримав цю ідею і доручив Синодальному відділу у справах молоді розробити низку програм, яка виконувалася б на місцях. Ми звернулися з листом до Міністерства у справах сім’ї та молоді з пропозицією проводити деякі заходи разом. Отримали толерантну відповідь: «У вас своя програма, а у нас – своя».

Друге питання – як керуючого Житомирською єпархією. Протягом п’ятнадцяти років ми піднімаємо питання про повернення Хрестовоздвиженського собору Українській Православній Церкви. Зараз у соборі знаходяться макети звірів, птахів, мурашок, метеликів, чого завгодно – там музей природи. Нам відповідають, що музей природи нікуди перевести, а собор вже валиться, стіні поругані сатанинськими надписами. Прошу прийнять лист хресного ходу з підписами тисячі парафіян.

Віктор Ющенко:

Я все зроблю.

Ігуменя Серафима (Шевчик):

Ми сьогодні почули вашу позицію, пане Президенте, і вона багато в чому збігається з позицією Предстоятеля УПЦ. Ви знаєте, що у вас багато спільного на особистісному рівні із Блаженнішим – ви один одного відчуваєте серцем. Це інтелігентність, це патріотизм, духовність. Пане Президенте, комісію, яку ви запропонували створити по питаннях, що нас розколюють, надзвичайно потрібна. І першим кроком, мабуть, необхідно було б запропонувати, аби ця комісія вивчила пропозиції Предстоятеля УПЦ: вони конструктивні і давно вже озвучені. Я вважаю, що це є толерантний і конструктивний шлях.

Віктор Ющенко:

Перше: я почув постановку по темі соціальної політики Церкви. Що треба зробити нам для того, щоб перед вами відкрилися ті можливості, які ви бажаєте взяти на себе, починаючи з інтернату, з лікарні, з гуманітарної допомоги і спеціальних соціальних проектів?

Друге: я дивлюся на релігійний світ. Я сприймаю його таким, яким він є: в розумінні, нерозумінні, у конфліктах, в чомусь складному і магічному, а часом – і низькому. Такі ми є. Ви знаєте, можливо, і нас з вами не треба було б, якби світ був іншим – досконалим, гармонічним. Наша задача – своїм існуванням показувати щось краще. Я переконаний, ми робимо праведне діло.

Архієпископ Сарненський і Поліський Анатолій:

Так співпало, що коли відбувалися вибори Президента, ми проводили зібрання духовенства. Дехто вирішив зробити спекуляції на нашому засіданні духовенства: кинули пачку листівок, і сказали, що я проводжу зібрання проти майбутнього Президента Ющенка. Голова місцевої адміністрації подав позови до суду проти нашої Церкви. Сьогодні нас не пускають на жодне зібрання в нашому регіоні: День незалежності, чи 20-річчя Чорнобильської трагедії. Ми пройшли чотири суди, і довели свою непричетність до спекуляцій.

В мене є пропозиція іншого плану. В м. Кузнєцовськ, де знаходиться АЕС, побудовано прекрасний будинок, який ми змушені виставляти на продаж, бо немає коштів добудувати його. Там необхідно тільки зробити оздоблювальні роботи та запустити інфраструктуру. Нам потрібна допомога влади.

Віктор Ющенко:

Я дам необхідне розпорядження, і попрошу керівника АЕС взяти на себе опіку доведення цього будинку до ладу.

Архієпископ Львівський і Галицький Августин:

Пан Президент говорив, що ми повинні від чогось відштовхуватися по базових питаннях, щоб окреслити шляхи подальшого співробітництва. Якщо, що УПЦ набуде статус юридичної особи, вона сама зможе вирішувати ті питання, що стоять сьогодні перед вами: відносини з іншими конфесіями, реституція майна

Віктор Ющенко:

Я хотів би сказати від душі. Дивлюся на зв’язок світської і духовної влади в Росії – хто їздив за благодатним вогнем, хто привіз його в Росію, як потім його розповсюдили по країні завидки беруть. А в нас щось не так. Хочеться зробити те, що збере нас до купи.

Я з розумінням відношусь до репліки, яку ви сказали відносно служіння. Якби я чув пропозиції зробити таким чи іншим чином, я б як Президент максимально зробив так, щоб ваша присутність була повною, усесторонньою на всіх заходах. Я готовий іти назустріч. Прохання одне – дайте ті пропозиції, до яких я повинен прислухатися, дайте ті речі, з якими я повинен рахуватися, коли відбуваються події такого типу.

І. Васюк, Перший заступник голови Секретаріату Президента:

Ваше Блаженство, шановний Президенте, високоповажні владики, ми дуже переживали за цю зустріч. Мені здається, що треба всім нам зафіксувати унікальний результат. На моє переконання, нам не треба повертатися в минуле, а слід дивитися у майбутнє. Президент кожного дня запитуватиме нас по цих непростих питаннях. Важливо, щоб у питанні помісності Церкви народ почув, що і Президент, і Синод мають спільне бачення як важливості цього питання, так і самого процесу. Хочу всім подякувати і висловити повагу присутнім.

Блаженніший Митрополит Володимир:

Шановний пане Президенте, дякуємо вам за цю можливість зустрітися і обмінятися думками. Ви нас повинні зрозуміти, що не всі проблеми можна вирішити на рівні Священного Синоду. За нами стоять мільйони віруючих людей, які налякані подіями, що трапилися в Україні п’ятнадцять років тому, коли була мрія про автокефалію. Тепер зникла мрія, замість неї існує страх про ще більший розкол. Так що ми повинні враховувати переживання людей за чистоту віри. Ми віримо, про це треба молитися нам всім, бо порозуміння не дається так швидко і потребує часу. А більше всього є надія на Бога, який є джерелом нашого життя, нашої єдності.

Дякуємо вам за терпіння, що вислухали ту маленьку частку проблем, які турбують нас, Церкву і народ. Сподіваюся, що такі зустрічі будуть корисні, не дивлячись на вашу зайнятість, хай Господь допомагає нести вам державного хреста. Ми будемо молитися, співчувати і співпрацювати з вами.

Пане президенте, ми готуємося до знакової церковної події – п’ятнадцятиріччя Харківського собору, що буде в травні місяці наступного року, запрошуємо і вас.

Спершу гляньмо хто такий о. Петро Казновецький? Настоятель цілого церковного комплексу, побудованого на доходному місці – біля ринку «Нива». І хоча він підписується як настоятель комплексу «», але в цьому ж комплексі є церква «Нновомучєнікав Россійскіх». І це увів той же о. Петро. Ще недавно біля його ж церкви виставлялися лозунги- білборди, писані не українською мовою. Відповідна там пропаганда і всередині.

То може йому треба вірити, бо прозрів? Так, він доволі об’єктивно пише про стан, у якому перебуває керований митрополитом Онуфрієм уламок російської церкви. РПЦ він справедливо називає антихристиянською, державною, заполітизованою “на чолі з предтечею антихриста Путіним”. То що ж, питається в задачі, заважало досі і заважає сьогодні о. Петру вийти з такої церкви? І перейти у визнану, тобто канонічну, вселенським патріархом (а також Олександрійською, Еладською та Кіпрською церквами) Православну Церкву України? Відповіді на це питання нема. Хоча у листі о. Петро визнає, що УПЦ МП є невіддільною досі частиною РПЦ, що підтверджує статут РПЦ.

Добре, а що ж він пропонує? Вийти Онуфрію зі складу синоду російської церкви! Все. Крапка. І що далі? Якщо о. Петро знає і цитує канони, то розуміє, що це буде ще одна форма маскування залежності його церкви від РПЦ і патріарха Кіріла Кривавого. Тільки маскування. Бо вихід Онуфрія чи когось іншого з єпископату УПЦ МП зовсім не виводить його структуру з-під Москви. Тож доки о. Петро і подібні йому лукавлять, не переходячи у законну церкву – не вірю!

Зрештою, отець Петро мав би знати вимогу Святого Письма: «Говори «так-так» або «ні- ні». Все інше від лукавого».

п. Василь Чепурний, Чернігів