Будь-яке діяння, яке діється всередині святої Церкви в ім’я Ісуса Христа, відбувається Духом Святим, сприяючи таким чином вашому оправданню перед Господом.

Хоча я сумніваюся у своїй здатності вести бесіди на тему родинного життя, мій невеликий досвід сповіді і духовного наставництва наших братів, що живуть в світі і що борються на цьому благословенному терені, підказав мені обмежитися лише відповіддю на питання, яке ми часто чуємо від людей сімейних: «Отче, ми живемо у світі, знаходимося в суспільстві, маємо сім’ю, як же ми можемо спастися? Чи можливо нам досягти рівня тих святих, про які ми читаємо в книгах?»

Я думаю, ми можемо зупинитися на цій темі і подивитися, як розгортається духовна боротьба усередині родини, як тут можна битися з пристрастями, як зцілюється і освячується тут людина.

Ми знаємо, що святі канони нашої Церкви зберігають непорушною справжню православну моральність. Перше правило Гангрського Собору говорить: «Якщо хтось засуджує шлюб, і гребує вірною і благочестивою дружиною, що лягає зі своїм чоловіком або її засуджує, як таку, що не в змозі увійти в Царство, той нехай буде під клятвою». Безсумнівно, строгість і різкість цього правила, так само як і багатьох інших, йому подібних, дає нам міцну основу для вирішення цього питання і тепер нам залишається лише розглянути духовну боротьбу усередині родини на практиці.

Християнське життя і, особливо, розглянута нами життя родинне, являє собою образ триіпостасність Божественності. Родина як спілкування особистостей відображає у всій повноті любові єдність Святої Трійці, де кожна особа зберігає свою іпостась, не порушуючи цього єднання і живучи єдиною природою трьох осіб. Класичний термін «єдність в Трійці і Трійця в єдності» ясно висловлює всю тонкість і стрункість цих Божественних взаємин, одночасно будучи архетипом кожної справжньої сім’ї.

Відповідно, мораль виводиться з догми, а православний погляд на людину всередині родини – це збереження, так само як і заповнення особистості в єдності сімейного союзу, заснованого на любові, де всі члени складають єдине непорушне і неподільне тіло.

Всі святі отці сходяться на тому, що розкол і розділення виникають з особистісного руйнування і розмивання в кожній окремій людині її створення за образом Божим її природної краси. Результатом цього є індивідуалізм і відчуженість з усіма їхніми сумними наслідками. Як наслідок гріхопадіння, приходять пристрасті, що представляють собою хворобу нашої природи, постійного і підступного ворога нашого спасіння.

Тому кожен з нас, де б він не знаходився, має перед собою стіну пристрастей, яку необхідно подолати для того, щоб отримати можливість спілкування в любові з живим і істинним Богом, Який створив його, так само як і з людьми – образами Божими і його братами. І більшою мірою – усередині родини, де зв’язок повинний бути настільки сильним, щоб скласти згуртоване і неподільне тіло, що несе на собі всі турботи, немов одна людина.

Наші святі, керуючись своїм особистим досвідом і Божественною мудрістю і, головним чином, всегідним і зразковим життям нашого Господа, виділяють серед пристрастей три основоположні, називаючи їх гігантами пристрасті, від яких, як з джерела, розливаються і інші пристрасті, утворюючи заплутаний лабіринт усіх спрямованих проти нас хитрувань ворога нашого спасіння.

Вони нічим не відрізняються від тих, якими сатана спокушав Господа, коли Той постив в пустелі, через що вони по праву вважаються найголовнішими. Адже якби вони не доповнювали весь круг диявольських спокус, диявол не був би повністю обеззброєний.

Цими пристрастями є: марнославство, самолюбство і хтивість. І оскільки вони осаджують кожну людину і стають перешкодами на його шляху до Христа, давайте ж розглянемо, як вони діють в просторі родини, як боротися з ними, щоб вони не досягли своєї мети – загального поділу, який починається всередині нас самих, поширюється на наших близьких, нашу родину, і закінчується відходом від Бога і Спаса нашого.

Чесноти і пороки усередині родини

Перший порок – марнославство, або, краще сказати, егоїзм – є джерелом і коренем всього розбещення та гріха після гріхопадіння. Марнославство засліплює розум і виганяє мир Божий, через що людина робить страшні помилки, адже діє вона в змозі смертоносного сп’яніння, що штурхає її в безодню нещастя. Марнославство змушує людину не помічати і не розуміти дійсність, внаслідок чого вона живе в уявному світі, що створений її хворою егоїстичною фантазією.

Ця згубна пристрасть виліковується в просторі родини за допомогою поблажливості, терпіння і ради ближнього. Коли людині стає недостатньо її власних суджень і рішень і вона прислухається до думки інших людей, їй слід, відсікаючи свою волю і жертвуючи їй, скидати з себе тісні і душачи кайдани егоїзму. Так перед їй відкриваються простори смирення.

Смирення – це невід’ємна частина серця Христа, завжди йдуть рука об руку зі своїм вірним другом – лагідністю. Дві цих чесноти – смиренність і лагідність – стовпи, на яких ґрунтується вся фортеця родини, якій доводиться виносити як внутрішні, так і зовнішні бурі і натиски. У колі родини, де її члени різні за фізичним і духовним вікам, і де кожен росте і розвивається по-різному, лагідність стає матеріалом, який сполучає, об’єднує і з’єднує членів сім’ї, мирно і неухильно ведучи їх до загального досконалості і зрілості.

Другий руйнівний порок, що народжується від попереднього і слідуючи за нашим тілом, ніби тінь, – це себелюбство – надмірна любов до себе, культ свого я, що вимагає, щоб все крутилося навколо нього, за нашим бажанням і думками. Себелюбство – це крайній індивідуалізм у всій його повноті, що руйнує всяке спілкування і зв’язок через нездатність відректися від свого я.

Самолюбство породжує бунтівливість і норовливість, в результаті чого ми, на жаль, стаємо свідками щоденних сімейних конфліктів. І якщо ми придивимося до їх причин, то переконаємося, що вони полягають ні в чому іншому, як в індивідуалізмі, себелюбстві і норовливості або подружжя, або дітей у їхніх взаєминах. Коли мірою всіх наших рухів і почуттів стає наша особистість, наше задоволення і спокій, то стає зрозуміла причина всіх численних розлучень, що перетворює на руїни і наносить рани одними своїми звичними фразами: «Мені це не подобається», «Він не сприяє моєму самовираженню», «Він не розуміє мене», «Ми не підходимо один одному». Себелюбство робить нас жорстокими, безжалісними, по-справжньому сліпими і байдужими, оскільки, прагнучи задовольнити лише свої потреби, ми залишаємося байдужими до всього, що відбувається навколо, до всіх ран і втрат, від яких страждають інші члени родини та особливо діти.

Ліками від себелюбства, згідно святим отцям, є безкорислива любов. Любов, що дає життєві сили, щоб убити «я» і дати життя «ти» і «ми» в спілкуванні. Любов, яка «не шукає свого» і має своїм учителем Христа, який пожертвував собою заради життя світу і тим самим заснував Церкву.

Любов – це забуття нашого «я» і відродження нашої особистості, адже це самий правдивий здоровий рух душі. Але щоб ми змогли «зменшити себе, своє «его» і виповнитися життя, любов наша повинна, насамперед, звернутися до Бога, а через Нього поширитися на людину і все творіння. Тому життя у Христі необхідна і членам родини, щоб вони зуміли по-справжньому зрозуміти істину сутність любові, де вона починається і де закінчується, який її істинний шлях і рух, щоб вона була чиста і вільна від гріховних почуттів і людських критеріїв.

Третя пристрасть, яка міцним ланкою з’єднується з ланцюгом вищезазначених пороків, – це згідно святим отцям, сластолюбство.

Сластолюбство у своєї загальної прояві – це заперечення будь-якої праці і обмеження на благо іншого, а також абсолютизація і обожнювання задоволення. Цей порок корениться в духовній хворобі гріхопадіння і потьмарення далекого від Бога розуму, поширюючись і роблячи вплив на тіло людини, яке є храмом Святого Духа і частиною тіла Христового.

Родина як церква.

Сластолюбство бачить першочерговою метою і сенсом шлюбу і життя в цілому, насолоду, і на цій основі будується вся поведінка людини, яка піддалася цьому гріху. Сластолюбство позбавляє її спілкування та зв’язку з іншими людьми, знецінює особистість людини, перетворюючи її в річ, зосереджується на зовнішньому вигляді, а не на внутрішній глибині, не приносить людині задоволеності, роблячи її життя скороминущим. Якщо сластолюбство запанує над людиною, воно перетворить її на справжнього раба і бранця, повівши від свободи Церкви, завдавши смертельного удару по сімейному союзу істинної любові і зруйнувавши все хороше і благородне, що є в шлюбі.

Ліками від цієї хвороби є працьовитість, прагнення до будь-якої боротьби і чесноти, адже благо досягається працею і скорботою закріплюється. А наша Церква, згідно святому Максиму Сповіднику, є необхідною умовою для правильного ставлення до всього.

Працьовитість, боротьба і, насамперед, любов, любов Божественна перетворюють опановану пристрастями людину, освячують її душевне і тілесне життя, звільняючи тим самим її вершину – розум. Саме ця любов допомагає людині правильно судити про все, ведучи тіло до освячення і цнотливості, утримуючи людини на висоті «образу Божого» і роблячи її шляхи та цілі «подобою Божою».

Таким чином, ці три найбільші пристрасті (марнославство, самолюбство і сластолюбство) долають кожну людину як в чернецтві, так і на терені шлюбу і родини, опановують людиною різними знаряддями і методами, але з єдиною метою – перешкодити їй знайти освячення і спасіння.

Святий Іоан Златоуст вчить нас: «Зроби свій дім Церквою». Церква є храмом і місцем поклоніння Богові. Так і при щоденній родинній молитві, коли всі члени родини разом стоять перед небесним Отцем, шукаючи Його Божественної милості, любові, що гуртує і наближає до Нього, каються у щоденних помилках і приймають на себе благодать Святого Духа.

Церква – це також місце духовного зцілення від пристрастей. Рівне таким чином діє в Православ’ї істинний кіновіальний монастир. Співіснування, спільне життя, подружжя і, в цілому, спілкування домашньої Церкви – сім’ї – сточують гострі кути характеру, розширюють простір серця і вчать, що без любові у Христі та вдосконалення, родинне життя кожну мить може легко зруйнуватися.

Полістроєм, стадіоном і гімнастичній школою цей же отець Церкви називає родину, адже це воістину важка і довга дорога, а перешкоди, спокуси і скорботи, що зустрічаються на шляху сім’ї, часом нестерпні. Тому необхідно опертися на непохитний камінь – Христа і Його Церкву, щоб хвилі не забрали нас в пучину.

«Тайна ця велика; я говорю щодо Христа i Церкви» (Еф. 5:32). Господь принизив себе, ставши людиною, заснував Церкву і з тих пір «годує та гріє її», як Небесний Наречений, залишаючись її главою. Ні Церква не могла б існувати без Христа, ні Христос не зміг би без Церкви відкривати людині Свої богадієві таїнства. Так і в родині один не може існувати без іншого, і, подібно тілу, сім’я не може перебувати в цілісності, якщо главою її не є Христос.

Потрібно відзначити також, що доброзичлива по відношенню до кожного з нас Божественна воля – це наше спасіння і обожнення. У цьому мета і підсумок всього нашого життя. Отже, і родина, і чернецтво, є не самоціллю, а засобом спасіння. І родина – це метод спасіння, який повинен не зводитися в абсолют сам по собі, але вести нас до Бога. Всі освіти нашого життя тимчасові і минущі, і важливо лише те, наскільки вони можуть привести нас до вічного Царства Божого. Якщо родина не веде до Бога, то все звершення її тимчасові, слабкі і приречені на загибель, як і вона сама, якщо стає лише способом життя нинішнього віку.

Родина досягає своєї мети не тоді, коли її члени домагаються світського успіху, і не тоді, коли вона до кінця зберігає свою цілісність, але лише в тому випадку, якщо її члени досягають освячення і обожнення.

Будь-яка інша оцінка родини по людським і світським критеріям ущемляє родину і істотно обмежує її можливості.

Хочу закінчити словами одного сучасного преподобного афонського аскета: «Коли ми вчимося долати своє я, ми стаємо справжніми членами своєї родини. Якщо ми стаємо справжніми членами нашої родини, подолавши себе, ми робимося істинними членами родини всього людства, родини Адама, і відтепер можемо молитися Богу за весь світ. І це є не що інше, як поселення в нашому серці Святого Духа. Невипадково, що за трьома найбільшими ієрархами нашої Церкви стоять святі матері, святі отці, святі родини. Якщо ми хочемо змінити світ, ми повинні змінити себе і свої родини».

Я бажаю, щоб Господь благословив всіх вас, згуртував та зберіг ваші родини благодаттю Святого Духа. Амінь.

Митрополит Афанасій Лимассольський

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»