І подібні до них книги – халдейська та еллінська байки – теж блюзнірські. І якщо божевільний запитує, чому святі зберігали ці книги, ви відповідаєте: у святих був добрий і нелицемірний розум, дарований їм Богом; читаючи ці книги, вони жили не за їх вченням, а за словами пророка та апостолів. Читали єретики і святі книги, але, не маючи доброго розуму від Бога, вони зрадили і стали відступниками від Бога, а їхні душі смерділи від цього смороду, трон, на якому спиралися їхні розум, був зруйнований, і йому не було місця, і оселився у їх диявольський розумі. І вчення про диявола зародилося у єретиків, і вони почали блюзнити на Бога, не розуміючи притч книг, не слухаючи мудрих, не приймаючи правильних вчень і ненавидячи вчителів, які своїм вченням вели їх до вічного життя (а той, хто не слухає і не підкоряється, – йде на вічні муки). Раніше апостол Павло заповідав віддавати непокірних та неслухняних дияволу на тортури. І Святі Отці, не маючи змоги розум цих єретиків, що був божевільний та непокірний, навчити вченню книжковому, – не віддавали їх сатані на тортури, а проклинали, бо знали, що той їх не покарає, а очікує їх вічна мука, коли будуть сковані вони разом з дияволом – наставником їх, бо він – непокірний вчитель для всіх непокірних. Так пише і Павло до святих, єпископів та священиків: «Коли хто спокуситься неправдою книжною, навчите того; коли ж не послухає вас і не покориться після першого та другого покарання – нехай буде проклятий», Коли ж зараз багато марнословів не скоряються і після сотого – що зробиться з тими! Чи не будуть вони разом з проклятими?

Ми ж, брати, зробимось смиренними та слухняними, будемо виконувати Божі заповіти книг святих, заглиблюючись у їхню мудрість; не з п’яним розумом, а з тверезим вшануванням життя з усіма праведними смиренними заради Христа Ісуса, нашого Господа, якому ми віддаємо хвалу.

«…блаженні убогі духом, бо їхнє є Царство Небесне» 

Мт. 5:1-3

Блаженні, – сказано, – убогі духом, бо їхнє є Царство Небесне. Блаженство, на мою думку, є обсяг усього, що подається як благо, в якому немає недоліку ні в чому згідному з добрим побажанням. Ознака блаженства – безперервна радість, яка не має тіні і походить від чесноти. Блаженному можливо веселитися і радіти на запропоноване йому в насолоду, а лихому – печалитися і засмучуватися тим, що у нього є. Тому воістину все блаженним є саме Божество: тому що, чим лише не уявимо Його собі, блаженством буде те чисте життя, невимовне і незбагненне благо, невимовна краса, джерельна благодать, мудрість та сила, істинне світло, джерело всякої благості, влада, що все перевищує; єдина висока ласкава, завжди незмінна, постійна радість; вічна радість, про яку, якщо хтось скаже все, що може, не скаже за достоїнством ще нічого. Бо розуміння не осягає Сущого, і якщо встигнемо уявити про Нього щось найбільш піднесене в розумі, то уявлене неможливо висловити ніяким словом. Оскільки Той, Хто створив людину, «за образом Божим сотворив її» (Бут. 1:27), то на другому місці блаженним буде назване так через причастя до істинного блаженства. Людське єство, будучи образом найвищого блаженства, і саме відрізняється доброю красою, коли показує на собі блаженні риси. Але оскільки гріховна скверна спотворила красу образу, то прийшов Той, Хто омиває нас Своєю власною водою, живою і такою, що тече «в життя вічне» (Ін. 4:14), щоб, коли відкладемо гріховну мерзенність, знову оновився в нас блаженний образ. Той, Хто мальовничо описує нашу душу за подобою єдиного Блаженного, все за порядком, що служить до блаженства, зображає словом, і спочатку каже: «Блаженні убогі духом, бо їхнє є Царство Небесне».

Що означає зубожіти духом, чим досягається право здобути Царство Небесне? Убогість буває двоякою: одна відкидається, а інша схвалюється. Тому хто зубожів цнотливістю або дорогим надбанням – справедливістю або мудрістю, або розсудливістю, або виявляється і убогим, і не користолюбцем і убогим через якусь іншу коштовність, яка багато вартує, той бідує від убогості і жалюгідний через не надбання того, що для людини є дорогим. Але хто добровільно зубожів від усього, що є порочним, і не відкладає в свої схованки жодної диявольської коштовності, але палає духом і через це збирає собі як скарб убогість на погані діла, той, за вказівкою Слова, – перебуває у блаженній убогості, плодом якої є Царство Небесне.
Господь каже: Блаженні убогі духом. Сказано було деяким чином і раніше, і тепер знову буде сказано, що кінець побожного життя – уподібнення Божеству. Але Безпристрасне і Чисте повністю не підвладне наслідуванню для людей, бо зовсім неможливо, щоб пристрасне життя уподібнилося єству, яке не допускає в собі пристрастей. Тому якщо блаженним є «єдиний Бог», як називає Його апостол (1 Тим. 6:15), а для людей причастя у блаженстві можливе через уподібнення Богу, наслідування ж це є вкрай важким, – то виходить, що й блаженство людського життя є недоступним. Але і в Божестві є щось таке, що, як можливе, пропонується бажаючим для наслідування. Що ж саме це є? Як мені здається, – убогість духа; нею Писання іменує добровільну смиренномудрість. Як її приклад апостол показує убогість Божу, кажучи: «Він, будучи багатим, заради нас став убогим, і ми Його убогістю збагатилися» (2 Кор. 8:9). Отже, оскільки все інше, що вбачається належним до Божественного єства, перевищує міру людського єства, а смиренність є чимось з нами спорідненим і таким, що зростала разом з нами, які по землі ходимо, із землі складаємося і в землю повертаємося, то і ти, уподібнившись Богу в тому, що для тебе природне і можливе, сам одягаєшся в цей блаженний образ. І нехай ніхто не вважає легким і зручним до здобуття успіх в смиренномудрості. Навпаки, така справа є важчою за всяке доброчесне починання. Чому? Тому що коли людина, прийнявши в себе добре насіння, заснула, ворог нашого життя вкоренив в нас головне з протилежного насіння – кукіль гордості. Оскільки пристрасть звеличування вроджена майже кожному, хто належить до людського роду, то Господь через це і починає говорити про блаженства, начебто якесь первородне зло, викорінюючи із нашої вдачі гордість тим, що радить уподібнюватися Тому, Хто добровільно зубожів, Хто істинно блаженний, щоб і ми, в чому можемо, скільки є у нас сил, уподібнившись Йому добровільною убогістю, здобули собі і причасність у блаженстві. То ось, – сказано, – «почування нехай будуть у вас, як у Христі Ісусі, Він, будучи образом Божим, не вважав за захват бути рівним Богові, але принизив Себе Самого, прийнявши образ раба (Флп. 2:5-7).

Але добре буде розглянути уважно нерозумність пристрасті хизування, щоб, коли з великою охотою і зручністю досягнемо успіху в смиренномудрості, і досягнення блаженства стало для нас успішним. Ми, упокоривши розумом хизування суєтністю, легкодоступним для себе робимо шлях смиренномудрості. Бо немає підстави впасти в таку пристрасть тому, хто дивиться на себе, а не на те, що оточує його. Наш Прикраситель, до величі готуючи людське благородство, від тління веде родовід єства; і твоє благородство, твоя знатність, гордовитий, звідти ж ведуть рід і у родстві з плінфою. Ті, які на позорищі життя величаються своєю начальницькою владою, не думають про те, що було незадовго і що буде незабаром після цього. Як розширюються надуті бульбашки, так і вони підносяться при гучному заклику оповісника, надягають на себе будь-яку чужу личину, природний вигляд обличчя змінюючи на похмурий і страшний, і голос роблять суворішим, який до жаху слухачів стає схожим на звірячий. Не залишаються вони вже в межах, відведених людині, але втілюють себе в таких, які нібито володіють Божою могутністю і Божою владою. Хоча для применшення їхнього марнославства достатньо лише того, що багатьох із начальників під час їхнього правління бачили викраденими з начальницьких тронів і віднесеними до могили, де голос оповісника замінив плач. Тому як володарем чужого життя бути тому, для кого і своє життя є чужим? Але і він, якщо стане убогим духом, зважаючи на Того, Хто добровільно зубожів заради нас, і маючи перед очима рівночесність нашого єства, однорідне з ним не зневажить ніяким плачевним видовищем мрійливо виявленого володарювання; то воістину буде блаженний, на тимчасову смиренномудрість змінивши Царство Небесне.

Тому якщо належить нам зійти у горнє, то зубожіймо тим, що тягне донизу, щоб стати в горньому. Господь зубожів, щоб і ти не побоявся зубожіння. Але Той, Хто зубожів заради нас, царює над всім творінням. Тому якщо і ти зубожієш із Зубожілим, то будеш і царювати разом із Царюючим. Тому що «блаженні убогі духом: бо їхнє Царство Небесне», якого і ми нехай сподобимося у Христі Ісусі Господі нашому! Йому слава і держава навіки віків! Амінь.

Підготував: Духовний центр св.ап. Івана Богослова

Від природи ми прагнемо до прекрасного. Але що краще від Божої краси? Чи можемо ми уявити собі що­небудь дивніше, ніж Божа велич? Яке душевне бажання таке сильне й нездоланне, як бажання, звернене до Бога, в душі, що очистилася від пороку? Вона з правдивою щирістю говорить: «Я знемагаю від любові» (Пісня Пісень,2,5). Справді, невимовні й несказанні світлосяйні блискання Божої краси: слово не може виразити, слух не може сприйняти!

Скажеш про блискання зорі, або про сяйво місяця, чи про блиск сонця, – але це не гідне й подоби влади Істинного Світла, і в порівнянні з Ним темніше від пітьми глибокої ночі перед найяскравішим світлом полудення. Краса ця, – не зрима тілесними очима, а осяжна тільки думкою, – коли осявала кого­небудь із святих, то залишала в них непереможне поривання до неї, так що вони вже починали томитися тутешнім життям і говорили: «Горе мені, що я перебуваю» (Пс.119,5)! «Коли я прийду і з’явлюсь перед лице Боже» (Пс.41,3)? «Для мене життя – Христос, і смерть – придбання; маю бажання померти і бути з Христом, бо це незрівнянно краще» (Флп.1,21,23); «Жадає душа моя до Бога сильного, живого» (Пс.41,3) та: «Нині відпускаєш раба Твого, Владико», (Лк.2,29). Обтяжені цим життям, наче темницею, такі були нестримні в своєму прагненні ті, нині душі торкнулося сяйво Божої краси! Невтомно жадаючи споглядати божественну красу, вони підносили молитву, щоб бачення краси Господньої поширювалось для них на все життя (Пс.26,4). Люди за природою прагнуть прекрасного, але в справжньому розумінні прекрасне й достойне любові – тільки добре; До доброго все прагне: отже, – все прагне до Бога.

Що ми чинимо з доброї волі, – якщо наш розум не зведений лукавим, – те нам і вроджене. Відчуження та віддалення від Бога нестерпніше за муки геєни і тяжче для душі, ніж для ока позбавлення світла, або для живої істоти позбавлення життя. В усіх народжених від народження є ніжна любов до тих, що їх породили; це доводиться і прихильністю безсловесних істот, і любов’ю дітей до матерів від самого з’явлення на світ. Таким чином, ми виявимось нерозумнішими за немовлят і бездушнішими від звірів, коли не матимемо любові до Того, Хто створив нас, і будемо віддалятися від Нього! І навіть якби ми гадали, що ніяких дарів божественної милості самі ми не одержали, то вже за те одне, що від Бога ми одержали буття, ми повинні, з усією ніжністю безмірно любити Його і безперестанно пам’ятати про Нього, як діти люблять і пам’ятають своїх матерів.

Ще вище почуття любові має бути до Того, Хто благодіє нам незліченними дарами. Адже прихильність до тих, що дали нам яке­небудь благо, властива, так само не тільки людям, але й тваринам. Сказано в Писанні: «Віл знає власника свого, а осел — ясла господаря свого» (Іс.1,3).

О, коли б не було сказано наступних слів: «А Ізраїль не знає Мене, народ Мій не зважає» (Іс.1,3)! Чи треба розповідати про те, як собака та інші тварини прив’язані до тих, хто їх годує!

Отож, любов і прихильність до благодійників ми також маємо за природою, і потреба вдячності за виявлене нам благодіяння зрушує нас на всяку роботу. Але яке ж слово може належно зобразити Божі дари нам? Вони такі численні, що перевищують всяке число; такі великі значенням, що досить і одного, щоб зобов’язати нас до безмежної вдячності Подателю. Не вистачило б часу пояснювати про незліченні дари Божі роду нашому. Тому, не будемо говорити про схід сонця, про фази місяця, про добре поліття, про те, як міняються пори року, про воду з хмар і воду з землі, про море і суходіл, про те, що росте на землі, і про те, що живе у водах, про відмінність клімату, про незчисленні види тварин, про все, призначене служити нашому життю.

Та одного, якби й бажав хто, годі проминути: про один дар ніяк не можна промовчати тому, хто має здоровий розум і слово. А втім, ще більш неможливо сказати про цей дар, як належить.

Перед ним інші дари – це блиск зірок перед промінням сонця. Безмірний величчям і милістю, світлозарний дар цей є промислительне відношення Бога до людини. Бог, створивши людину за образом Своїм і подобою, удостоїв її богопізнання, дав їй насолоду безмірними благами раю, поставив людину на чолі всього, що на землі, а потім, коли змій звів людину і вона впала в гріх, а через гріх у смерть та все, що сполучене із смертю, – Бог не погордував нею, але дав їй на поміч закон, приставив ангелів охороняти людину й піклуватися про неї, посилав пророків викривати гріхи й навчати доброчинства, погрозами спиняв порочні прагнення, викликав обіцяннями охоту до добрих діл, неодноразово показував наслідки пороку і чеснот на різних людях, щоб врозумити інших, – і від тих, що при всьому такому безмірному піклуванні за­лишались у непокорі, не відвернувся, Не були ми залишені без милості Владики, і наша невдячність за незаслужені нами дари, одержані від Бога, що ображала Того, Хто благодіяв нам, не перервала любові його до нас. Але Він покликав нас від смерті до нового життя через Самого Господа нашого Ісуса Христа. Ще більше чудо містить у собі самий спосіб добродіяння. Бо Син Божий, «бувши образом Божим, не вважав за загарбання бути рівним Богові» і «умалив Себе Самого, прийнявши вигляд раба» (Флп.2,6­7). І «Він узяв на Себе наші немощі та поніс хворості» (Мф.8,17; Іс.53,4), «поранений був за гріхи наші», щоб «ранами Його ми уздоровились» (Іс.53,5); «викупив нас від прокляття закону, ставши за нас клятьбою» (Гал.13,13); витерпів найганебнішу смерть, і щоб нас вивести до славного життя. І не тільки оживотворив нас мертвих, але ще дарував нам спосіб прямувати до богоподібності, наготував нам вічне упокоєння, величчю блаженства перевищив усяку думку людську. Що ж віддамо Господеві за всі добродіяння його для нас (Пс.115,3)? Але Він такий добрий, що не вимагає відплати і задовольняється тільки нашою любов’ю за всі Його незліченні дари.

Наші душі це насіння, то згодом Він спитає звіту і про плоди від нього. Він каже: «Заповідь Мою даю вам, щоб ви любили один одного» (Ін.13,34). І бажаючи спонукати душу нашу до виконання цієї запо­віді, вимагає на доказ того, хто є його ученик, не ознак і чудес незвичайних (хоча в Дусі Святому дарував силу на це). Чого ж вимагає Господь від Своїх учеників? Ось слова Господні: «З того і знатимуть усі, що ви Мої ученики, коли будете любов ма­ти між собою» (Ін.13,35). Скрізь Господь поєднує заповідь про любов до Бога із заповіддю про любов до ближнього, так що добродіяння ближньому має за послугу Собі: «Голодував Я, і ви дали Мені їсти; жадав пити, – і ви напоїли Мене; був мандрівником, і ви прийняли Мене; був нагий, і ви вдягнули Мене; нездужав, і ви відвідали Мене; у в’язниці був, і ви прийшли до Мене» (Мф.25,35­36), і «коли ви вчинили це одному з цих братів Моїх най­менших, то Мені вчинили» (Мф.25,40).

Отже, через любов до Бога можна здобути успіх у любові до ближнього, а через любов до ближнього знов повернутися до любові до Бога; хто любить Бога, той любить і ближнього. Господь сказав: «Хто лю­бить Мене, той держатиме слово Моє» (Ін.14,23); «Це є Моя заповідь, щоб ви любили один одного, як Я полюбив вас» (Ін.15,12). Хто любить ближнього, той виконує обов’язок своєї любові до Бога, Який переносить усе милосердя на Самого Себе Тим­то вірний служитель Божий Мойсей і виявив таку любов до братів, що волів бути викресленим із книги Божої, де був записаний, якщо не буде прощений гріх народові (Вих.32,32). А апостол Павло мав сміливість молитися про те, щоб йому бути відлученим від Христа за братів своїх, рідних йому тілом (Рим.9,3), – бажаючи, подібно до Господа, самому стати спокутною ціною спасення інших, а разом і знаючи, що не може бути відлучений від Бога той, хто з любові до Бога, ради найважливішої серед заповідей, відмовляється від милості Божої, бо такий одержить набагато більше від того, чим пожертвував. Зі сказаного видно, що святі досягали найвищого ступеня любові до ближнього.

Яку любов треба мати одному до одного? Таку, яку Господь показав і якої Він навчив, кажучи: «Щоб ви любили один одного, як Я полюбив вас. Немає більшої від тієї любові, як хто покладе душу свою за ближніх своїх» (Ін.15,12­13). Якщо треба покласти і душу, то тим більше треба всіляко старатися про користь кожного, дбаючи тільки про те, щоб догодити Богові. Як можна досягнути любові до ближнього? По­перше, треба боятися відповідаль­ності за порушення заповіді Самого Госпо­да, Який сказав: «Хто не вірує в Сина, не побачить життя, а гнів Божий перебуває на ньому» (Ін.3,36). Потім, треба прагнути вічного життя, бо «заповідь Його є життя вічне» (Ін.12,50). А «перша і найбільша заповідь» (Мф.22,38) така: «люби Господа Бога всім серцем твоїм і всією душею твоєю і всім розумінням твоїм і всією силою твоєю» (Мк.12,30; Мф.22,37); «друга ж, подібна до неї: люби ближнього твого, як себе самого» (Мф.22,39; Мк.12,31). Нарешті, треба старатися наслідувати Господа, Який сказав: «Заповідь нову даю вам, щоб ви любили один одного, як Я полюбив вас» (Ін.13,34).

А ще можуть сприяти любові до ближнього і такі міркування. Коли брат наш робить нам добро, то й ми полюдськи повинні виявляти до нього любов; таку любов мають і язичники, як ясно говорить про це Господь в Євангелії: «Коли ви любите тих, хто вас любить, то якої вам за те дяки? Адже і грішники люблять тих, хто їх любить» (Лк.6,32). Якщо ж ближній чинить зло, то й тоді ми повинні любити його, – не тільки за заповіддю Божою, але і як благодійника свого, коли тільки віруємо в слова Господа: «Блаженні ви, коли вас будуть ганьбити і гнати, та всіляко неправедно лихословити за Мене. Радуйтесь і веселіться, бо велика нагорода ваша на небесах» (Мф.5,11­12).

У чому виявляється любов до ближнього за Господньою заповіддю, і з чого можна пізнати, коли хто любить ближнього не згідно із заповіддю? У любові дві відмінні властивості: сумувати і хвилюватися, якщо любимому погано, і радіти, коли йому добре, всіляко старатися сприяти його благополуччю. Тому, блажен той, хто сумує за тим, хто грішить, бо він зазнає страшної небезпеки. Блаженний і радіючий за того, хто чинить правильно, бо такий, за словом Писання, одержує незрівнянний набуток. Про це свідчить і апостол Павло, кажучи: «Коли ж страждає один член, страждають з ним усі члени» (1Кор.12,26), розуміючи, очевидно, в цьому випадку нездужання щодо належного догоджання Богові.

Підготовка до публікації – «Київське Православ’я»

Тому слід цуратися віри латинської. (І) ні звичаїв їхніх дотримуватися, (ні) причастя їхнього приймати, і ні слухати, що кажуть вони, оскільки неправедно вірують і нечисто живуть, їдять-бо із псами, із кішками, п’ють свою сечу — зло є і прокляте це — і їдять черепах, і диких коней, і ослів, і удавленину, і ведмежатину, і бобровину.

Першого ж тижня Великого Посту, у вівторок, їдять м’ясо, і мнихи їхні їдять сало. В суботу ж пестяться. Християнам же своїх доньок не слід давати за них, ані брати в них за себе, ні брататися з ними, ні кумитися, ні цілувати їм хреста (у чомусь); ні їсти з ними, ні пити з однієї посудини. Тим же, що просять у вас, давати Бога ради їсти, але в їхньому посуді; якщо ж не буде в них посуду, дайте у своєму, а потім, вимивши, молитву над ним прочитайте.

А за гріхи свої не від Бога пробачення просять, але прощають їх попи за дари їхні [3]. Попи ж їхні не женяться законним шлюбом, але з рабинями блудять і службу здійснюють, гріха за собою не знаючи. Єпископи ж їхні мають наложниць, і на війну ходять, перстень на руці носять. Мертвих кладуть на захід ногами, а головою на схід, і руки уздовж кладуть, очі, вуха ж і ніс воском заліплюють. І, женячись, беруть сестер. І мертвим тілом служать, бо Господа вважають мертвим, ми ж службу творим живим тілом, самого Господа бачачи, Що сидить одесную Отця, і знову прийде судити живих і мертвих. Вони — латиняни — мертві, бо мертву службу здійснюють; ми ж Богу живу жертву чисту й бездоганну приносячи, отримаємо життя вічне. Пишеться-бо: «Воздається кожному по ділах його» [4]. Харxe ж їхнього не приймати, бо багато в них зла і несправедливості. Розпусна і погибельна віра їхня. Того і жиди не творять, що вони творять. Багато у Савелієву єресь вступили. Найгірші і найзліші з усіх народів є, бо не можна вберегтися їх, а поган можна. Латиняни (бо) Євангелію і Апостол мають, і ікони святі, і до церкви ходять, але віра їхня і закон — нечисті. Багатьма єресями своїми весь світ заразили, оскільки в усіх землях варяги є. Велика печаль од них правовірним християнам, котрі живуть серед них. А коли хто вбережеться від них, пронісши віру чисту, перед Богом стане одесную, радіючи, коли ж хто за власним бажанням наблизиться до них, то з ними стане ошую, плачучи гірко. Нема-бо життя вічного для тих, хто живе у вірі латинській чи в сарацинській, ні честі зі святими в майбутній вік.

Не подобає віру їхню хвалити: бо хто хвалить їхню віру, той, виходить, свою гудить; або (хто) почне хвалити непрестанно чужу віру, од якої одреклося православне християнство, той стає двовірцем, і близький до єресі. Ти ж, чадо, од таких діянь бережи себе і не спілкуйся з ними, але уникай їх, свою віру непрестанно хвали, і, скільки можеш, підвизайся в ній добрими справами. Милостивим же будь, христолюбче, не лише до своїх домочадців, але й до чужих. І коли бачиш нагото, одягни його; чи голодного, чи в біді — помилуй їх. І якщо (навіть) буде іновірець — єретик і латинянин, всякого помилуй і з біди виручи. І не погрішиш перед Господом. Бог-бо сам харчує всіх — як поганих, так і християн. Поганами ж та іновірними (теж) піклується Бог, (та) в майбутній вік не прилучаться до воздання благих. Ми ж, хто живе в праведній вірі, і тут під опікою Бога, і в прийдешньому віці врятовані будемо Господом нашим Ісусом Христом. А кому доведеться по вірі сій святій ради Бога померти, то (хай) сміливо не лишає правої віри, а умре за Христа. «Святі-бо, — сказано, — що за віру померли, оживуть во Христі» [5]. Ти ж, сину, як побачиш іновірних, що з вірними борються і спокусою бажають звести од православної віри правовірних, ти ж, що істинно прийняв православ’я, не змовчи, але поможи правовірним проти зловірних. І, якщо можеш, як добрий пастир вівцю, маєш врятувати від уст левових. Коли ж змовчиш, то, як віднімуться (вони) у Христа і передадуться сатані, відповідатимеш за них у День Судний. І коли тобі каже хтось: «Сію віру і ту Бог дав», ти ж відказуй: «Хто ти є, кривовірцю? Вважаєш Бога двовірцем? Чи не чув, окаянний і розбещений злою вірою, написане: «Так каже Господь: один Бог, одна віра, одне хрещення» [6]. І Господь мовить так: «Належить нам виконувати усю правду» [7]. І це все виконавши, по тому зійшов на небеса, і учнів Своїх послав проповідувати в усі кінці Всесвіту. Ти ж, зловірний, стільки років тримався православної віри, а тепер спокусився на зловір’я та повчання сатани. То чи не чув апостола Павла, що казав: «Деякі баламутять вас і бажають перекрутити Благу Вість Христову. Коли й ангел, зійшовши з небес, благовістить вам краще, але не так, як благовістимо ми, то буде проклятий» . Ви ж, відкинувши проповідь Апостольську, і святих отців настанови, прийняли неправу віру і вчення зіпсуте і сповнене погибелі. Тому від нас, врешті, й були відлучені. Тому нам з вами недостойно жити й Пречистих Таїн прилучатись; не (можна) причащатись чи брати вам участь у нашій Божественній Службі, бо незліченні єресі ваші».

Переклад Ірини Жиленко-молодшої

1. Цей вступ — результат пізнішої обробки. Найбільш вірогідним варіантом авторського вступу може бути відповідний фрагмент із Паїсіївського збірника: «Слово у мене є до тебе, княже боголюбивий. Я, Феодос, негідний раб Пресвятої Трійці, Отця, і Сина, і Святого Духа, в чистій і праведній вірі народжений і вихований в добрі правовірними батьком та матір’ю, що наказували мені…»

2.  Прп. Феодосій має на увазі, що католики зливають в одне дві Божественні іпостасі: Отця і Сина, кажучи, що Дух Святий походить від Отця і Сина (в православ’ї — лише від Отця).

3. Маються на увазі індульгенції.

4. «Син Чоловічий має прийти у Славі Отця Свого з Ангелами своїми, й тоді віддасть кожному згідно з його ділами» (Мт. 17, 27).

5. Такі цитати можна знайти ледь не в кожного християнського письменника. Можливо, прп. Феодосій має на увазі одне з повчань прп. Федора Студита.

6. «Одне-бо тіло, один дух, як і були ви покликані в одній надії вашого покликання. Один Бог, одна віра, одне хрещення. Один Бог і Отець усіх, що над усіма, і через усіх, і в усіх» (Ефес. 4, 4-6).

7. «… залиши це тепер, бо так личить нам здійснити всяку правду…» (Мт. З, 15).