Але Тайбе перебуває в облозі. Ізраїльські поселенці, підбадьорені десятиліттями неконтрольованої агресії та зазіхань на місто, піддають жителів Тайбе систематичним переслідуванням та насильству. У 1977 році на землі, яку  конфіскувала у міста Армія оборони Ізраїлю, було засновано поселення Рімонім. Згідно з угодами Осло 1995 року, 35% території Тайбе було визначено як зона B, а 65% — як зона C. Зона B підпадає під цивільну адміністративну владу Палестинської автономії, але нагляд за безпекою покладається на ізраїльську владу, яка здійснює повний контроль над Зоною C. Протягом останніх трьох десятиліть спостерігалося розширення поселень, прилеглих до Тайбе, а також постійні зазіхання та конфіскації сільськогосподарських угідь жителів Тайбе, включаючи підпали будинків. Атмосфера безкарності поселенців щодо Тайбе переросла на початку липня в напади, що поставило під загрозу безпеку громади міста та загрожувало спадщині християн на Святій Землі.

7 липня 2025 року поселенці підпалили історичне кладовище та церкву Святого Георгія, і це лише остання провокація, організована форпостами поселенців, які місцеві священники називають «базою для подальших нападів на землю та її людей». 8 липня лідери місцевих церков звернулися з терміновим закликом розслідувати напади, закликаючи притягнути винних до відповідальності, застосувати дипломатичний тиск з метою захисту потерпілих, скерувати міжнародні делегації для збору свідчень та підтримати економічні та сільськогосподарські ініціативи Тайбе.

Втрати від цих нападів на Тайбе вражають: поранено 58 палестинців, 67 були змушені покинути свої домівки. І це не поодинокі випадки. У 2013 році поселенці підняли ізраїльський прапор над монастирем у місті, що було виразним актом провокації та домінування. Церкви, кладовища та релігійні символи в умовах окупації є загрожені, а місцеві громади перебувають у жаху, під постійною загрозою з боку своїх сусідів, без захисту чи можливості звернутися за допомогою.

Після нападів Рада патріархів і глав церков Єрусалиму організувала візит солідарності до села та закликала до «негайного та прозорого розслідування того, чому ізраїльська поліція не відреагувала…», підтримавши заклики греко-православних, латинських та мелькітських греко-католицьких священиків Тайбе притягнути винних до відповідальності.

Утім погрози жителям Тайбе продовжуються, як і в усіх інших частинах окупованого Західного берега, що межують з розширюваною мережею поселень. Напади на Тайбе та розширення поселень збільшують ризик подальшого знищення палестинського життя та є символом ширшої картини гомогенізації Святої Землі, релігійний плюралізм якої дедалі більше стирається. Посилення жорстокості екстремізму поселенців лише змушує замовкнути тих, хто виступає за плюралістичне суспільство, де всі могли б жити пліч-о-пліч у мирі.

Християнське населення Палестини скорочується. Сьогодні християни становлять лише близько 1% населення палестинських територій, що приблизно на 10% менше, ніж у 1948 році. Хоча це скорочення можна частково пояснити ширшими регіональними та економічними проблемами, значна його частина пов’язана з цілеспрямованим насильством з боку ізраїльських поселенців, дискримінаційною політикою та конфіскацією земель, що належать християнам. Реальність очевидна: палестинські християни залишають країну не за власним бажанням. Їх звідти витісняють.

Церкви за мир на Близькому Сході (Churches for Middle East Peace – CMEP) задокументували численні подібні випадки проти християнських громад упродовж багатьох років. На Західному березі річки Йордан християнська родина Кайсія спостерігала, як ізраїльська влада зруйнувала їхню ферму та ресторан, а їхню землю захопили поселенці. Подібний тиск відчуває християнська сімейна ферма «Намет націй» поблизу Вифлеєму. Незважаючи на наявність офіційних документів, що датуються понад століття тому, вони є свідками того, як гектари їхніх сільськогосподарських угідь вилучають для розширення ізраїльських поселень.

Напади на Тайбе не можна ігнорувати. Вони служать як свого роду тривожний дзвіночок маленькому християнському містечку, чиє виживання символізує виживання всіх християн на землі. Виживання християн підкреслює ціну екстремізму поселенців і відображає гноблення, з яким стикаються їхні мусульманські сусіди упродовж тих самих десятиліть військової окупації.

Християнська громада в Старому місті Єрусалиму відчуває подібний страх і переживає таке ж насильство, як і християни в Тайбе. Під загрозою знищення перебуває стародавній Вірменський квартал. Суперечлива земельна угода та судові процеси можуть позбавити Вірменський патріархат 25% його землі. Йдеться не лише про квадратні метри. Йдеться про те, чи християнська присутність у Єрусалимі надалі процвітатиме, чи перетвориться у символічний пережиток минулого.

Священне місто Єрусалим має служити світові мультикультурною мозаїкою, яка приймає всіх, справжнім втіленням міста миру. Грецький православний патріарх Єрусалиму, Його Блаженство Теофіл III, зазначає: що Єрусалим служить «взірцем співіснування авраамічних релігій, цивілізації та культур. Це те, чого потребує світ сьогодні».

Альтернативний сценарій виражається в атаках у порядку відплати та в законодавчих, економічних та судових діях, які шкодять релігійно-культурному плюралізму, що є основою миру на Святій Землі. Цю альтернативу підсумовує в рекламний щит, встановлений поселенцями перед Тайбе, на якому написано: «Тут для вас немає майбутнього».

Тайбе — це яскраве та болісне нагадування про те, що поставлено на карту. Не можна ігнорувати руйнування святих місць, переслідування християнських родин та постійний відхід вірних із землі, в якій народився Христос. Якщо ця тенденція продовжиться, церкви та монастирі залишаться лише порожніми будівлями, музеями віри, яка колись жила та наповнювала цю землю.

Ми звертаємося з цим закликом до християн усього світу: не відводьте погляду. Місце народження нашої віри спустошується. Це не абстрактні заголовки чи далекі історії. Це наші брати та сестри у Христі, які живуть на тих самих пагорбах і в тих самих селах, де ходив, навчав і любив Ісус.

Ми повинні діяти не лише молитвою, а й захистом, солідарністю та ресурсами. Ми повинні голосно вимагати дій від міжнародних організацій, включно з урядом США, щоб притягнути Ізраїль до відповідальності за відмову від захисту християнських громад. Ми повинні підтримувати місцеві християнські установи та громади на місцях, щоб вони могли вистояти та процвітати.

Святі місця Палестини повинні залишатися живими, не лише в камені, а й у дусі, в молитві та в живій присутності місцевих християн. Тож зробімо так, щоб у цих священних місцях продовжували лунати гімни та літургії, і щоб вони не замовкали під тягарем несправедливості.

Крістофер Хут, Мей Еліз Кеннон

Джерело: PUBLIC ORTHODOXY

Дванадцять років тому поява Папи Франциска на балконі базиліки Святого Петра була чимось більшим, ніж простою спадкоємністю після несподіваної відставки Бенедикта XVI. Це був момент глибокої перебудови для Римо-Католицької церкви, яка обрала своїм лідером людину з Глобального Півдня, де зараз міцно знаходиться чисельний центр тяжіння католицизму. Це був акт сміливості та духовної відваги.

Спочатку багато духовенства та вірян, можливо, не до кінця розуміли значення обрання Хорхе Маріо Бергольйо, єзуїта з Аргентини, континенту, звиклого до ідеологічних та соціальних потрясінь. З самого початку його екуменічна відданість була поставлена ​​під сумнів настільки, що ніхто не знав, чого очікувати від його папства. Присутність Його Всесвятості Вселенського Патріарха Варфоломія на його інсталяції була багатообіцяючим знаком у цьому відношенні. Присутність Патріарха на похороні Франциска стала ще одним підтвердженням унікального бачення Папи щодо примирення. Між цими історичними подіями Варфоломій і Франциск знову зустрілися в Єрусалимі в 2014 році, щоб відсвяткувати 50-ту річницю історичної зустрічі між Папою Павлом VI та Вселенським Патріархом Афінагором. Того ж року Папа Франциск також відвідав Вселенський Патріархат. У 2016 році вони разом відвідали грецький острів Лесбос, щоб підвищити обізнаність про трагедію кризи біженців у Середземномор’ї. Того ж року він також зустрівся з Його Блаженством Патріархом Московським Кирилом на Кубі, за кілька років до того, як назвав його, після вторгнення в Україну, «вівтарником Путіна».

Завдяки таким діям Папа Франциск виявив себе не лише як папа наступності, а й як понтифік сміливості, борець, готовий вийти на будь-яку арену боротьби, де Рим здавався тривожним чи вразливим. Перший папа-єзуїт, сформований у духовній дисципліні святого Ігнатія Лойоли, прийняв динамічне бачення Церкви: в якій Євангеліє не просто викладається, а живе з любов’ю, яка може подолати традиційні розбіжності.

Те, що стало суттєвим і, можливо, найтривалішим аспектом понтифікату Папи Франциска, – це не доктринальна революція, а зміна методу. Замість того, щоб протистояти сучасному світу жорстким вченням, він наполягав на його прийнятті в дусі милосердя. Його педагогіка була супроводом, запрошуючи кожну людину до особистого нового відкриття євангельської істини, Самого Христа. Він вжив це почуття співчуття та терміновості у створення таких основоположних документів, як Laudato si (2015) про довкілля та Fratelli Tutti (2020) про братерство та соціальну дружбу.

Франциск був папою периферії, захисником тих, кого залишив безголосими каток глобалізації. Однак його метод часом було важко розпізнати. Через глибоку турботу про Іншого він ініціював безпрецедентний діалог з ісламом, юдаїзмом та багатьма релігійними традиціями. Водночас він дозволив, за суворих умов, благословення одностатевих пар не як схвалення нових моральних норм, а як вияв пастирського милосердя та співчуття. Проте він недвозначно підтвердив засудження Католицькою Церквою абортів та підтримував дисципліну священицького целібату. Милосердя та доктрина, окремі, але не розділені, співіснували в його баченні.

Тим не менш, парадокс залишається: Франциска часто більше цінують поза Католицькою Церквою, ніж у ній. Багато в чому це є ознакою його справжнього апостольського запалу. Він прагнув змістити свідчення Церкви від вузького моралізаторства до нагальних соціальних питань епохи глобалізації: бідності, міграції, несправедливості, війни та спустошення навколишнього середовища. У цьому Франциск показав себе дитиною «Теології народу» – аргентинського відгалуження Теології визволення, яке відкидає марксистську ідеологію, але залишається відданим гідності кожної нації та кожної бідної людини.

Як і слід було очікувати, його звинуватили в популізмі, зокрема за його підозру щодо інституційних структур Римської курії, віддаючи перевагу прямому контакту з пересічними віруючими та світовими лідерами. Його папство було позначено самотнім здійсненням влади, часто в обхід традиційних каналів управління. У цьому також православні можуть розпізнати знайомі закономірності: напругу між соборним управлінням або синодальністю та харизматичним лідерством, напругу, яку нелегко вирішити в жодній апостольській Церкві. Останній Синод про синодальність безпосередньо торкнувся цього православного досвіду.

Однак у США папство Франциска оголило значний розкол у самому католицизмі. Його акцент на місії та милосерді поляризував католиків на два широкі табори: «ідентитаристів», які наголошують на традиціях та культурній безперервності, та «місіонерів», які віддають перевагу євангелізації та адаптації. Цей внутрішній поділ певною мірою відображає православний досвід напруженості між тими, хто наголошує на збереженні національних традицій, і тими, хто закликає до відновлення взаємодії з плюралістичним світом. Ця напруженість не є невідомою; однак, оскільки папство є символом єдності, вплив цієї напруженості на Православну Церкву призвів до ще більшої фрагментації.

У православно-католицьких відносинах епоха Франциска відкрила новий горизонт можливостей. 1700-річчя Першого Вселенського Нікейського собору мало стати винятковим святом, особливо в рік, коли християни Сходу та Заходу разом святкували Воскресіння Христового. Час покаже, чи стануть розмови, викликані надією на єдину дату Великодня/Пасхи, її тривалою спадщиною, новим мостом примирення.

Але скажемо останні слова Його Всесвятості Вселенському Патріарху Варфоломію: «В атмосфері великої пасхальної радості, цього ранку, у понеділок Тижня оновлення, прийшла сумна звістка про кончину Папи Франциска, дорогоцінного брата у Христі, з яким з самого моменту його сходження на папський престол нас пов’язувала братня дружба та співпраця заради блага наших Церков, заради їхнього подальшого зближення та заради блага людства».

Преподобний доктор Ніколас Казарян, екуменічний співробітник та директор з міжправославних екуменічних та міжконфесійних відносин Грецької православної Архієпархії США

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: PUBLIC ORTHODOXY