Євангеліст Іоан в Євангелії Великодньої літургії (Ін. 1:1-17) розповідає про те, як Бог Слово став людиною. Він одягнувся в людську плоть і жив серед людей, відкриваючи їм таким чином Свою Божественну славу. Він – справжнє Світло, просвіщає кожну людину, яка приходить у світ. Але щоб людина змогла відчути Божественну присутність, вона повинна, перш за все, просвітитися Божественним світлом за допомогою Хрещення в ім’я Троїстого Бога. Приєднання до Тіла Христа, Церкви, і Причастя Святих Тайн, робить людину здатною сприйняти Божественне світло.

Одночасно потрібна постійна людська згода і прагнення до досконалості, що досягаються за допомогою аскези. «Очистимо відчуття і побачимо незлочинне світло Воскресіння», – пише святий гімнограф. Цьому сприяють піст, покаяння, помірність, внутрішній злом і невпинне почуття любові до ближнього. Одні бачать у Христі тільки Бога, інші – тільки людину. Для перших Він знаходиться так високо, що вони не можуть Його досягти. Другі, навпаки, позбавляють Його божественності і тому забирають у людини можливість стати богом по благодаті, подолати тлінність і смерть.

Але Христос як Боголюдина відкриває людям шлях до перемоги над смертю і стає «Первістком з мертвих». Цим шляхом може слідувати і християнин – розпинати свої пристрасті і воскресати разом з Христом. Християнин помирає через покаяння і сльози про гріховність життя, щоб і в земному житті відчуті блага Воскресіння. Він старанно дотримується Божественних заповідей і здобуває чесноти, які звільняють його від тлінності і смерті. «Смерть не має над ним влади» (Рим. 6: 9).

Світло Воскресіння щедро виливається в світ. Але необхідно мати чисті почуття і ясний погляд, щоб розпізнати силу світла Воскресіння. Часто духовна сліпота заважає цьому єднання. Але в Світле Свято Воскресіння всі люди відчувають, нехай і ледь помітно, промінь Божественного світла, що просвіщає їх розум і серце. У східній православній традиції, не дивлячись на людське відчуження, збереглися народні звичаї, які показують, що люди ще зберігають пам’ять про світло свого Хрещення. Свічки, великодні привітання і знаки любові, загальний стіл, відвідування кладовища – все це приклади таких традицій.

Великодня свічка, яку, згідно з традицією, дарує хрещений батько, плавиться і яскраво світить, випромінюючи хрестовоскресне світло. Привітання «Христос Воскрес!», «Воістину Воскрес!», Які в деяких місцевостях на сорок днів замінюють звичайні привітання, означають переживання Воскресіння. Відвідування могил померлих в ці святі дні показує віру людей в те, що Воскресіння Христа надихає їх душі і передбачає Воскресіння всього людського роду.

Але кульмінацією прагнення людини стати причасником страстей і Воскресіння Христа – це його внутрішня потреба брати участь в таїнстві святої Євхаристії. Досить, щоб це здійснювалося з «чистою совістю», «освіченим серцем» і з любов’ю до ближнього. І тоді, як пише святий Іоан Златоуст, «Трапеза готова – насолоджуйтесь усі. Всі прийміть багатство благодаті. Ніхто не ридає про своє убозтво, бо для всіх настало Царство! Ніхто не плаче про свої гріхи, тому що засяяло із гробу прощення. Ніхто не боїться смерті, бо звільнила нас смерть Спасителя. Воскрес Христос, – і радіють ангели! Воскрес Христос і торжествує життя». Царює закон, і благодать переповнює людські серця!

Протопресвітер Василіос Калліакманіс

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

По суті, відлучення від Церкви з церковної покути стає адміністративним заходом для досягнення соціального порядку. Незважаючи на його часте застосування в темні століття Турецького панування, воно не було до кінця прийнято свідомістю всієї Церкви, в результаті чого остаточно зійшло нанівець. Крім того, воно не увійшло до зводу церковних законів, єксомологітарії, євхології і літургійних книг Церкви.

Святий Никодим Святогорець був противником відлучення від Церкви як єпитимії, вважаючи його антиканонічним. Зокрема, він виділяв три види відлучення: 1) святе, 2) канонічне, і 3) «виходить за рамки канонів-правил». Крім того, він поділяв відлучення свого часу і того, що застосовувалося в більш ранні епохи. Він вважав, що, якщо раніше відлучення зводилося до заборони брати участь у Церковних таїнствах, то зараз воно, фактично, є великою анафемою.

Зокрема, звертаючись до свого двоюрідного брата Єрофія, єпископа Єврейського, він рекомендував йому не вдаватися до прокльонів і уникати відлучень, так як це – ознака варварства і неуцтва, забороняється святими канонами. Святий Никодим вважав, що завдання архієрея – молитися і благословляти свою паству, так само як і її ворогів (згідно євангельським словом), але не проклинати їх.

Протопресвітер Василіос Калліакманіс

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Усвідомлення цього факту може призвести до пробудження і тверезого пильнуванню тих, хто обмежився лише зовнішнім дотриманням християнських традицій, залишаючись при цьому непричетними небесної благодаті. Цьому пробудженню сприяє і уважне прочитання житія святих. Старець Паїсій радісно говорив, що в день своєї пам’яті святі «пригощають духовними тістечками». Він надавав великого значення вивченню житій святих кожного дня. Зокрема, він учив: «Якщо можеш, читай щодня житіє святого, пам’ять якого сьогодні святкується, щоб бути пов’язаним з усіма святими. Читання житія святого, що ми святкуємо, так само як і Синаксаре в цілому, дуже допомагає, оскільки зігріває душу і спонукає її наслідувати святих. Житія святих сприяють набуттю духовної мужності, допомагають у скорботах»(Слово про молитву).

Багато святих, перш ніж рішуче звернутися до християнської віри, проявляли жорстокість, ненависть, впадали в гріховні крайності. Відомий приклад – Костянтин Великий, який був замішаний у інтригах і вбивствах, але після прийняття хрещення духовно перетворився і став шануватися як святий. Це відбувалося і з іншими святими, і, таким чином, виконувалися біблійні слова: «Коли примножився гріх, стало більше благодаті» (Рим. 5:20). Іншими словами, там, де є безодня гріха, благодать Божа перекриває її з надлишком.

Щось подібне ми спостерігаємо і в житії Київської княгині Ольги, яка удостоєна називатися рівноапостольною, як і Костянтин Великий. У житії святої Ольги, пам’ять якої наша церква шанує 11 липня, ми читаємо, що після вбивства її чоловіка, київського князя Ігоря, вона повела себе з неймовірною жорстокістю, показово помстившись не тільки вбивцям, але і всьому народові, до якого вони належали. Історик Микола Карамзін, виправдовуючи Ольгу, що проявила таку жорстокість, пише, що, тогочасна релігія і язичницькі закони допускали беззастережну помсту, і нам слід судити героїв історії, згідно вдач і звичаїв епохи, в яку вони жили.

Але, згодом, Ольга звернулася в християнську віру. Згідно автору житія, вона прибула до Константинополя, де була з почестями зустрінута імператором Костянтином VII Багрянородним і, як вважається, прийняла хрещення від патріарха Полієвкта і була наречена Оленою. Повернувшись до Києва, вона спробувала навернути до християнства свого сина Святослава (945 – 972), але той залишився ревним язичником.

Коли син узяв на себе кермо влади, Ольга «якийсь час жила в світі, насолоджуючись любов’ю сина і народу, рівним чином вдячних їй». У цей період вона намагалася передати світло Євангелія своїм онукам, але не хрестила їх через протиборства батька. Проте один з них, Володимир, після смерті Ольги в 988 році прийняв хрещення, слідуючи святому прикладу своєї бабусі, і наказав охреститися в річці Дніпро всім жителям своєї держави. Так, завдяки далекоглядності і молитвам святої рівноапостольної Ольги, розпочалася офіційна християнізація народу Київської Русі.

Протопресвітер Василіос Калліакманіс

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Йосип являє собою прообраз і приклад Христа в Старому Завіті. «Йосип був гарного стану та вродливого» – пише автор книги Буття (Бут. 39:6). Він представляв собою непересічну особистість, у якій дивним чином поєднувалися тілесна привабливість і краса внутрішнього світу. Коли ми читаємо про Йосипа, ми мимоволі згадуємо про прекрасного Жениха Церкви, що «красою перевершує всіх людей» і закликає на свій духовний бенкет всі спраглі і голодні душі. Страсний тиждень, по істині, являє собою духовну трапезу, в якій кожен з нас покликаний взяти участь, але насичуються духовною їжею лише ті, хто має «шлюбні одяг», сльози покаяння і страх.

Як Христос «не вчинив ніякого гріха, i не було лукавства в устах Його» (1 Петр. 2:22), так і Йосип був чесний з самим собою, з Богом своїх батьків і зі своїми ближніми. Навіть у моменти, коли йому погрожували спокуси хтивості і помсти, Йосип, прикрашений благочестям, не зрадив честь свого пана і не помстився своїм братам, що продали його в рабство. І, незважаючи на те, що дружина начальника царської Фараона Потифара бачила в Йосипа вмістилище насолоди, він не піддався цій пристрасті. Непохитний, він «уникнув гріха, і не засоромився своєї наготи, як перша людина до гріхопадіння».

Але Йосип дорого заплатив за свою чесність – він був відправлений у в’язницю. Проте й тут Божа благодать не покинула Йосифа. Навпаки, як пише преподобний Никодим, «витлумачивши сни ув’язнених у темниці царських засуджених, він був звільнений, представлений фараону, і став паном всієї єгипетської землі». Навіть у важких життєвих обставинах Йосип твердо дотримувався волі Всевишнього і голосу своєї непорочної свідомості. Незважаючи на те, що брати, рухомі ревнощами до любові батька до Йосипа, продали його, він не тільки прийняв і підтримав їх у їх слабкості як «намісник Єгипту», а й вважав продаж ізраїльтянам як прояв Божественної волі.

Духовному прикладу Йосипа наслідували мудрі діви, які підтримували вогонь своїх світильників, наповнюючи їх маслом – святими чеснотами. А також вірні учениці, блудниця, що розкаялася, розсудливий розбійник. У період Страсного тижня благочестивий християнин і не знає, ким із цієї праведної і боголюбивої плеяди йому захоплюватися в першу чергу: чуванням п’яти мудрих дів, сліз і стогонів блудниці, покаяння розбійника, щирості і відвагу учениць Христа. Всі вони надихають і таять в собі паростки духовного життя.

Завершують цю плеяду перелякані, збентежені і скептично налаштовані учні. Незважаючи на те, що сам Господь посвятив їх у таємницю своєї Хресної жертви, ці події виявилися вищими понад їх сили і привели в замішання. Юда зраджує свого Вчителя і залишається у диявольській самоті і пристрасті сріблолюбства. Петро відрікається від Христа, інші учні не діють, треті розсіюються, «як вівці, позбавлені пастиря». Знадобилися сльози покаяння, світло Божественної любові і Воскресіння, перш ніж учні та апостоли знову стали причасниками Життядавці Христа.

Але є й інші люди, які не просто спостерігають за подіями здалеку, а звинувачують у злиднях благодійника, в беззаконні законодавця, осуджуючи загального Царя. І це не тільки книжники та фарисеї, а й відступники і фанатики всієї людської історії, що засуджують ближніх, але не вчиняють ні найменшого зусилля ввійти в Царство Небесне. Жорстокосердість і зарозумілість заважають їм полюбити Бога і ближнього, залишаючи їх за межами чертога Спасителя Христа.

Протопресвітер Василіос Калліакманіс

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»