А.

Протиставлення віри і науки та, як наслідок, конфлікт між ними є проблемою, характерні для західноєвропейської думки (франко-латинської), але є псевдо-проблема для православної святоотцівської традиції. Ця думка базується на історичних даних цих двох регіонів.

Дилема, що віра протилежна науці, з’являється в Західній Європі у XVII столітті при одночасному розвитку емпіричних наук. Приблизно в цей же час з’являється перша з даного питання Православна позиція. Важливо відзначити, що ці події на Заході відбуваються поза Православ’ям. Ці останні століття стали періодом духовної відчуженості і зростаючого відмінності між [раціональним] Заходом і православним Сходом. Цей факт, характеризується відступом від православної традиції і секуляризацією західного європейського світу, привнесенням у віру схоластики та юридизму, і остаточного її формування як релігії Західної Європи. І таким чином, ця релігія є спростуванням Православ’я і, на думку священика Іоана Романідіса, є «хворобою людською». Тому Православ’я історично залишалося поза формуванням справжньої західної європейської цивілізації, яка також відрізняється за своїми масштабами від цивілізація Православного Сходу.

Наступні моменти цього процесу є поворотними змінами в Західній Європі: прояв схоластики (ХІІІ століття), виникнення номіналізму (ХІV століття), початок епохи гуманізму / Відродження (ХV століття), Реформація (ХVІ століття) і виникнення руху Просвітництва (ХVІІ століття). Ці, по суті, революції, були, в той же час, недоліками і проломи в структурі західноєвропейської цивілізації, що було обумовлено діалектикою цих двох протилежних рухів.

У підмурку схоластики лежить прийняття поглядів Платона. Наш світ задуманий як образ трансцендентного універсалізму (реалізм, архетип). Інструментом пізнання є розум-інтелект. Пізнання (в тому числі пізнання Бога) здійснюється шляхом проникнення логіки в суть буття. Це є основою метафізичної теології, яка передбачає принцип Подоба Буття (лат.), Важливих онтологічних відносин між нествореним Богом і створеним світом. Номіналізм стверджує, що універсалізм (філ. Загальні поняття) є просто імена, які в реальності не існують. Це, по суті, боротьба між платонізмом і аристотелівською думкою, вираження європейської думки. Однак, номіналізм виявився, свого роду, ДНК європейської цивілізації, істотними елементами якої є філософський дуалізм і соціальний індивідуалізм. Процвітання стане основним пошуком західної людини, заснованої на схоластичному богослов’ї середньовіччя. Номіналізм (тобто дуалізм) є основою наукового розвитку західного світу, тобто розвитку емпіричних наук.

Православний Схід пройшов іншу духовну еволюцію. Його розвиток ішов під керівництвом його духовних наставників – святих, і тих, хто пішов за ними, істинно віруючими, які залишилися вірними пророчою-апостольської-святоотцівської традиції. Ця традиція протилежна схоластики і всім історичним подіям духовного розвитку Європейського світу. На Сході ісихазм, або серцева молитва, є домінуючим началом (і є основою святоотцівської традиції). І це виражається в аскетичному досвіді причетності Істині, вираженому як спілкування з Несотвореним. Віра як можливість з’єднання з Богом і світом (Творцем і його творінням) історично збереглася на Православному Сході. І це означає відмову від будь-якої форми дуалізму. Наука ж, а вона досягла високого рівня у Римсько-Візантійської імперії, розвивалася вже у рамках цього світогляду.

Наукова революція в Західній Європі 17-го століття посприяла поділу областей віри і знання. Це призвело до наступного аксіоматичного принципу: нова (емпірична) філософія приймає тільки істини, які перевіряються через раціональне знання. Це абсолютний критерій західного мислення. Істини цієї нової філософії – існування Бога, душі, чесноти, вічності та суду. Ухвалення цих істин, звичайно, може бути тільки при божественній освіті, бо ми також знаходимо атеїзм серед структурних елементів сучасної думки. Церковні догмати, які були відкинуті раціоналізмом – це потрійна природа Бога, Боговтілення, прославлення, спасіння і т. д. Така природна і логічна релігія, з точки зору Православної віри, не тільки не відрізняється від атеїзму, але набагато гірше його. Атеїзм менш небезпечний, ніж його спотворення!

В. Православна гносеологія

Було сказано, що на Сході протистояння між вірою і наукою є псевдо-проблемою. Виникає питання, чому? Тому що гносеологія на Сході визначається об’єктом, який повинен бути відомий в двох аспектах: нестворений і створений. Тільки Свята Трійця є нествореною. Всесвіт (або всесвіти), у якому ми існуємо, був створений. Віра є пізнання нествореного, а наука є знання всього створеного. Таким чином, існують два різні способи пізнання, кожен з яких має свій власний метод і засоби пізнання.

Віруючий, перебуваючи в області надприродного, або в пізнанні нествореного, не тільки шляхом метафізичним, або логічним, але переживає досвід перебування з Богом, перебуваючи у спілкуванні з Ним. Це досягається прийняттям на себе способу життя, або традиції, який веде до Богопізнання.

У тому випадку, якщо б християнство перших століть було б явлено в наш час, було б правильно стверджувати, що воно прийняло б форму інституту терапії, лікарні, щоб відновити у першепочатковому положенні діяльність людини як психосоматичної істоти. Ось чому святитель Іоан Златоуст називає Церкву духовною лікарнею. Надприродне-богословське пізнання у Православ’ї розуміється як драматичні події (життєвий досвід), як участь та спілкування з трансцендентною і недосяжною особистістю істиною нествореного, і, звичайно, не як просто вправа пізнання. Таким чином, християнська віра не є абстрактним споглядальним прийняттям метафізичних істин, це, скоріше, досвід сприйняття Істинно Існуючого: досвід спілкування з надприродною Трійцею.

Природно, що у Православ’ї саме у досвіді знаходиться сила. Досвід причетності Несотвореного, бачення Несотвореного (що виражається терміном і «обожнення» і «освіта»), ґрунтується не на текстах або на Писанні. Передання Церкви не зберігається у текстах, але у людях. Тексти надають допомогу, але самі по собі не є носіями Священного Передання. Традиція зберігається Святими. Люди є носіями Євангелія. Якщо вважати тексти вище реального досвіду спілкування з Нествореним (відображення факту перетворення віри у релігію), то це призводить до їх ідеологізації та насправді перетворенню їх в ідолів. Це, у свою чергу призводить до абсолютного авторитету тексту (фундаменталізм), і все чудово розуміють наслідки цього.

Передумовою для пізнання Нествореного, в Православ’ї, є відмова від будь-якої аналогії (філ. або Буття або Віри) у відносинах між творінням і Творцем. Святий преподобний Іоан Дамаскин сумарно викладає цю раніше існуючу святоотцівську традицію наступним чином: неможливо знайти у творенні образ, який би розкривав образ буття Святої Трійці. Тому що, як можна для створеного, яке є складним і мінливим, і описуваним, яке володіє формою і є тлінним, осягнути надприродну Божественну Сутність, яка є вільною від усіх цих категорій? (PG 94 821/21).

Таким чином, тепер стає зрозуміло, чому шкільна освіта і філософія в більшій мірі, згідно зі святоотцівською традицією, не можуть бути умовами для пізнання Бога (Богопізнання). Ми в рівній мірі віддаємо честь як великому вченому свт. Василю Великому (+379), також і прп. Антонію (+350), який за критеріями вченості не володів світською мудрістю. Тим не менш, вони обидва є вчителями віри. Обидва свідчать про пізнання Бога, прп. Антоній як людина неосвічена, а святитель Василій Великий, як той, хто мав більше освіченості ніж Аристотель. Блаженний Августин (+430) відрізняється (це те, що Захід визнає для себе кілька обтяжливим, якщо про це там відомо) від святоотцівської традиції в той момент, коли він ігнорує духовну і святоотцівську гносеологію і, по суті, виявляється неоплатоніком! З його аксіомою ( «я вірю для того, щоб зрозуміти»), він ввів принцип, що людина може дійти до логічного сприйняття Боговідкриття через віру. Цим віддається перевага інтелекту (розуму), який вважається якоюсь формою пізнання, щоб бути знаряддям або інструментом пізнання як природного, так і надприродного. Бог розглядається як пізнаваний об’єкт, який може бути осягнуть людським інтелектом (розумом) так само, як може бути пізнаний будь-який природний об’єкт. Після блаженного Августина наступний крок у цій еволюції (в неї буде привнесена схоластика Фоми Аквінського +1274) буде зроблений Декартом (+1650) з його аксіомою «Сogito, ergo sum» («Думаю, значить – існую»), в якому інтелект (розум) проголошений в якості головної основи існування.

С. Два варіанту пізнання

Саме Православна традиція вважає кінець цієї теоретичної колізії в області гносеології. Це досягається шляхом відмінності двох типів знання і мудрості:

1. божественне або те, що «вище»,

2. секулярне (світське) або що нижче.

Перше пізнання це надприродне, а друге це пізнання природне. Це відповідає чіткій відмінності між Несотвореним і створеним, між Богом і його творінням. Ці два типи пізнання вимагають і двох методів навчання. Метод божественної мудрості-пізнання – це спілкування людини з Несотвореним через серце. Це досягається завдяки присутності нествореної енергії Бога у серці людини. Метод світської мудрості-пізнання це – наука, що складається у вправі інтелектуальної логічної сили людини. Православ’я встановлює чітку ієрархію двох типів пізнання і їх методів.

Метод надприродного пізнання-гносеології, в Православній традиції називається ісихазм і ототожнюється з тверезістю і очищенням (грец nepsis і катарсис) серця. Ісихазм ототожнюється з Православ’ям. Православ’я, кажучи по-святоотцівському, немислимо поза ісихастською працею. Ісихазм за своєю суттю, є аскетичної лікувальною практикою-працею по очищенню серця від пристрастей, щоб відродити розумний продукт як дар у серце. Слід зазначити, що в той же час, метод ісихазму як лікувальної практики також науковий і передбачає практику. Таким чином, богослов’я, ц силу суттєвих умов, належить до прикладних наук. Академічна класифікація богослов’я серед теоретичних наук, або гуманітарних, почалася ц ХІІ столітті на Заході з причини переходу від богослов’я до метафізики. Тому, ті особи на Сході, хто засуджує наше власне богослов’я, лише демонструють свій перейнятий з Заходу образ мислення, оскільки вони, по суті, засуджують і відкидають невпізнанну карикатуру того, що вони вважають богослов’ям. Але що є розумне продукт? У Святому Письмі є, вже, відмінність між духом людини (його розумом) і інтелектом (логосом або розумом). Дух людини у патристиці називається розумом, щоб відрізнити його від Святого Духа. Дух, розум, це очі душі (див. Мт. 6:22).

Розумна здатність називається дією розуму всередині серця і є духовною функцією серця, одночасно її призначенням є робота серця як органу, який переганяє кров по нашим тілам. Це розумна здатність є системою пам’яті, яка існує у клітинах мозку. Ці два положення відомі і виявлені у рамках людської науки, але які наука не може, однак, сприйняти своїм розумом. Коли людина досягає стану просвіти Святим Духом і стає храмом Божим, самолюбство змінюється на безумовну любов, і тоді стає можливим побудова реальних суспільних відносин, які будуються на безумовній взаємності (готовність йти на жертви заради наших ближніх), а не на корисливих претензіях особистих прав у відповідності до духу західноєвропейського суспільства.

Таким чином, ми повинні зрозуміти деякі висновки: по-перше, що християнство в його істинному розумінні трансцендентне до релігії і вище концепції Церкви лише як інституту правил і обов’язків. Крім того, Православ’я не може бути визначено як прийняття деяких принципів істини, нав’язаної зверху. Це інославна версія догмату (абсолютного принципу, нав’язані істини). Концепції і смисли у Православ’ї розглядаються через їх емпіричне підтвердження. Діалектико-інтелектуальний стиль мислення про богослов’ї, а також як і догматизування, чужі справжній Православній Традиції.

У цьому сенсі, вченим та професором у пізнанні Нествореного, у Православної Традиції, є старець (старець, або духівник), керівник або «вчитель пустелі». Осягнення обох типів пізнання передбачає дослідне знання носія такого явлення-феномена.

Те ж саме справедливим виявляється і в області науки, де тільки фахівець розуміє дослідження інших вчених тієї ж області. Ухвалення висновків і результатів або відкриттів у науковій галузі нефахівцями (тобто тих, хто не в змозі експериментально вивчити дослідження фахівців) засновано на довірі фахівцям. В іншому випадку, не було б науково-технічного прогресу.

Те ж саме відноситься і до науки віри. Емпіричне знання святих, пророків, апостолів, отців і матерів всіх віків прийняте і засноване на тієї ж самої довірі. Святоотцівська традиція і церковні Собори гуртуються на цьому доказовому досвіді. Немає, і не може бути Вселенського Собору без присутності прославлених / обожнених  осіб (theoumenoi), тих, хто володіє знанням Божественного (у цьому складається і проблема Церковних Соборів у наші дні!) Православного вчення у результаті таких відносин між Богом і людиною.

Таким чином, Православна віра є догматикою у такій же мірі, як і наука. Ті, хто говорить про тенденційність і упередження в області віри, не повинні забувати слова Марка Блока, що всі наукові дослідження тенденційні з самого початку, в іншому випадку дослідження не було б можливим. Те ж саме відноситься і до віри. Православ’я, робить відмінність між двома типами пізнання (і мудрості), і їх методами і способами, таким чином, щоб уникати плутанини між ними, а також будь-якого конфлікту. Дорога залишається відкритою для плутанини та конфліктів тільки там, де важливі положення і суть християнства будуть втрачені. Однак, в середовищі православних, є деякі нелогічні аналогії. Такі, як існування особистості, яка визнається великою в області науки, проте у погляді на божественне пізнання є дитиною; і навпаки, хтось великий у божественному пізнанні і повністю неписьменний у людській мудрості, як вищезгаданий Св. Антонія Великий. Ніщо, однак, не виключає можливості володіння обома типами мудрості / пізнання, як це було у Святих Великих Отців і Матерів Церкви. Це саме те, про що говорять церковні піснеспіви третього століття, присвячені премудрій в математиці святій Катерині Мудрої, яка володіє обома типами знань: як мучениця вона отримала мудрість від Бога, а з самого дитинства, дізналася всю світську мудрість …

Д. Боголюдська діалектика

Таким чином, віруюча людина дослідно осягає два способи пізнання-мудрості Боголюдської діалектики. І користуючись Христологічною термінологією, кожне знання має залишатися на своєму місці і діяти у своїх межах. Проблема кордону кожного виду знань ставиться таким чином: перехід за ці кордони призводить до змішання цих функцій і, нарешті, до їх конфлікту. Відповідно до вищесказаного, Святі Отці захищали правильне використання науки і освіти. Святитель Григорій Богослов говорить: «Не повинно принижувати вченість» [1]. Той же святий отець у своєму другому слові про богослов’ї також встановлює кордони обох видів мудрості. Святитель Григорій каже, що древній мудрець (Платон Тімейський) сказав: «зрозуміти Бога важко, а описати неможливо» [2]. Однак теж грек, але вже християнин, свт. Григорій розуміє, що неможливо висловити (описати) Бога словами, більш того абсолютно неможливо Його зрозуміти! Тобто, Платон вже вказав на кордони людського розуму, і важливо додати, що немає раціоналізму в давньогрецькій філософії. Святитель Григорій також свідчить про неможливість перемогти ці кордони і осягнути ідею Несотвореного за допомогою знань створеної людини.

На відмінність і одночасно ієрархічність цих двох видів знання були вказані свт. Василем Великим, коли він стверджує, що віра повинна переважати над словами про Бога і над доказами зробленими розумом. Ця віра походить від дій і енергії Святого Духа. Віра для свт. Василія Великого є освітою Святого Духа у серці (PG 30104 B-105B). Він також являє собою класичний приклад православного людини, який використовує наукові знання у своїй роботі «Шестиднів» (PG 29, 3-208). Він відкидає космологічні теорії філософів про вічність і самостійне існування світу, і переходить до синтезу біблійних і наукових фактів, за допомогою яких він перевершує наукове знання. Крім того, відкидаючи матеріалістичні і єретичні вчення, він надає богословську (але не метафізичну) інтерпретацію природі створеного. Основна ідея цієї роботи полягає в тому, що логічне доказ догмату не може ґрунтуватися тільки на науці. Догмат належить до іншої сфери. Він вище розуму і науки, але у рамках іншого знання. Використання догмату у світському знанні призводить до перетворення науки у метафізику. У той час як використання розуму в області віри підтверджує і свідчить про його слабкість і відносності. Таким чином, неправильно заявляти, що у Православ’ї немає місця гносеології, але кожна область має свої власні критерії: наука з її передумовами і Божественне Знання з його передумовами.

Найбільш трагічним виразом відчуженості християнства по відношенню до науки є церковне ставлення на Заході до вченого Галілео Галілея. Цей випадок може бути охарактеризований як переважаючий межі юрисдикції. Але набагато більш серйозним є змішання кордонів знань і їх конфлікту. Незаперечним фактом є те, що втрата вищої мудрості на Заході, і спосіб для її досягнення зробили інтелект (розум) як інструмент не тільки для осягнення людської мудрості, але і Божественної Премудрості теж. Використання інтелекту в області науки неминуче призводить до відмови від надприродного, як незрозумілого і незбагненного, а його використання в області віри може привести до заперечення науки, коли вважається, що вона повинна бути у конфлікті з вірою. Такий же спосіб мислення і та ж втрата критеріїв виявляються в ситуації з відмовою від системи Коперника на Сході (1774-1821). Наука, в свою чергу, мстить Римської Церкви за засудження Галілея, в особі Дарвіна, з його теорією еволюції.

Е. Насадження проблеми Заходу на Православний Схід

Європейське Просвітництво було боротьбою між фізичним емпіризмом і метафізикою Аристотеля, а просвітителі також є філософами і раціоналістами. Грецькі просвітителі, на чолі зі своїм «патріархом» Адамантом Кораїсом, були метафізиками у богослов’ї, і саме вони переносять конфлікт між емпірикою і метафізикою у Грецію. Проте, православні ченці Афону, отці Коливали і інші отці-ісихасти залишилися емпіриками – прихильниками досвіду в їх методі богослов’я. Введення метафізики у наше народне і академічне богослов’я пов’язано, головним чином, з Кораїсом. З цієї причини Кораїс став авторитетом для наших академічних богословів, а також для популярних рухів за моральність. Це означає, що очищення серця перестало розглядатися в якості важливій умови для богослов’я, і його місце зайняла схоластична освіта. Та ж проблема з’явилася в Росії за часів імператора Петра Великого (XVII-XVIII століття). Таким чином, отці стали вважатися філософами (в основному неоплатоніками, як і святий Августин) і соціальними діячами. Це стало прототипом пиєтистів у Греції. Крім того, ісихазм став відкидатися як обскурантизм і мракобісся. Що стосується, так званих прогресивних ідеї Кораїса, то необхідно розуміти та усвідомлювати, що сам Кораїс був прихильником кальвінізму, а не Римо-католицької метафізики, і його богословські праці зазнали сильного впливу кальвініського пиєтизму (моралізму).

Однак, для Святих Отців, Православ’я є антиметафізичним, бо воно постійно шукає дослідне підтвердження за допомогою ісихастського методу. Саме тому ісихазм святих отців коливадов є і емпіричним і науковим. Раціональне, згідно прп. Никодиму Святогорці, є емпіричним. Це ілюструється ісихастами XVIII століття в їхньому шляху, на якому вони приймають науковий прогрес Заходу. Отці Коливади визнавали наукову точку зору, як, наприклад, прп. Никодим Святогорець використовував її в своїй праці, Symbouletikon, де він розглядає останні теорії свого часу, що стосуються роботи серця. Святитель Афанасій Парийський не бореться з самої наукою, але з тим, як вона використовується західними просвітителями грецької нації. Вони вважали науку Божим ділом і засобом  поліпшення життя. Але використання науки у метафізичної боротьбі проти віри, як це було на Заході, і як воно було перенесено на Схід, суперечило, і абсолютно справедливо, традиційним богословам XVIII і ХІХ  століть. Помилки необхідно віднести на рахунок грецьких просвітителів, які, не маючи жодного стосунку до патристики і її науковим поглядам, хоча самі вони були священиками і ченцями, однак вони перенесли з Заходу конфлікт метафізики і досвіду-емпірики у Грецію, кажучи про ірраціональності релігії. У той час як Святі Отці Православ’я, розрізняючи між двома видами знань, роблять в той же час відмінність між раціональним з надраціональним.

Проблема конфлікту між вірою і наукою, крім плутанини у знанні, викликала тенденцію до зведення в абсолют двох видів знання. Таким чином, це у християнстві привело до слабкої і млявою апологетики (наприклад, грецький професор апологетики багато років тому ввів математичний доказ існування Бога!). У Православ’ї, однак, цей дуалізм не є само собою зрозумілим. Ніщо не виключає співіснування віри та науки, коли віра – не уявлюваного метафізика, а наука не дискримінує її позитивний характер, вдаючись до метафізики. Існуюча наукова мова дає можливість взаємного розуміння науки і віри.

Принцип невизначеності (що не існує причинності явищ) є свого роду «апофатизмом» у науці. Тому звернення до Святих Отців допомагає подолати цей конфлікт. Прийняття кордонів двох видів знань (Творця і його творіння) та використання відповідного апарату, або інструменту, для кожного з них, є елементом Православного вчення і Святих Отців, які ставили земну мудрість нижче вищого і божественного знання.

На противагу цьому, змішання двох типів знання у західній думці сприяє їх взаємному помилковому тлумаченню, і продовжує та посилює конфлікт. Церква, яка ґрунтується на метафізичної теології, буде завжди змушена просити вибачення за Галілея, а наука, яка також ігнорує свої кордони, буде скочуватися у метафізику і або буде неминуче мати справу з існуванням Бога (але Який не є її компетенцією), або цілком відкидати Бога.

Примітки:

1. Слово 43, надгробне Василю, архієпископу Кесарії Каппадокійської.

2. Слово28, друге про богослов’я.

протопресвітер Георгій Металлінос, професор Афінського Університету

переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Єдиної і абсолютною метою життя у Христі є обожнення, тобто єднання з Богом, при якому людина, долучаючись до Нествореної енергії Божої, стає «по благодаті» тим, чим є Бог за природою своєю (тобто безначальним і безкінечним). Така суть спасіння в християнстві. Воно полягає не в моральному вдосконаленні людини, але в його відтворенні у Христі, в новому творінні людини і суспільства через буттєвий і екзистенційний зв’язок з Христом, Який є явленням Бога у плоті в історії. Це відображають слова апостола Павла (2 Кор. 5:17): «хто в Христі, той створіння». Досягнення єднання з Христом є новим творінням. І тому в християнстві втілення Слова Божого, спасительне «вторгнення» Вічного і позачасового в історичний час знаменує початок нового світу, в повному розумінні цього слова «нової ери» (Νew age), що продовжується впродовж століть в хорах справжніх християн, тобто святих. Церква як Тіло Христове і як спілкування у Христі присутня у світі, щоб нести спасіння, і знаменує собою вступ на шлях відродження. Ця спасенна місія Церкви здійснюється особливим цілющим способом, отже, Церква по суті своїй грає в історії роль всесвітньої Лічниці. «Духовною лікарнею» називає Церква святої Іоан Златоуст (+407). Далі будуть дані відповіді на наступні питання: 1) Яку саме хворобу зцілює православне християнство; 2) який метод зцілення воно застосовує і 3) яка сутність справжнього християнства і чим воно докорінно відрізняється від єресі і від усіх форм релігії.

1. Хвороба людської природи є наслідком гріхопадіння людини і всього творіння, страждаючого («сукупно стогнучи і страждаючи» (Рим. 8: 22)) разом з ним. Цей діагноз може бути поставлений будь-якій людині, незалежно від того, чи є вона християнином чи ні, віруюча або невіруюча, на підставі вихідної природної єдності всього людства (див. Діян. 17: 26). Православ’я не замикається у вузьких рамках віросповідання, що піклується лише про своїх послідовників, але, подібно Богу, «хоче, щоб усі люди спаслися і досягли пізнання істини» (1 Тим. 2:4), адже Господь «людям Спаситель, найбільше ж вірних »(1 Тим. 4:10). Отже, недуг, про який свідчить християнство, є загальнолюдським (Рим. 5: 12 «і смерть перейшла на всіх людей, тому що … (з причини цієї смерті) всі згрішили» (значить, зійшли з шляху до обожнення). І оскільки гріхопадіння (недуг) є явищам загальнолюдським, то і зцілення-спасіння безпосередньо пов’язане з внутрішнім світом кожної людини.

Природний (справжній) стан людини визначається, згідно святим отцям, дією в їй трьох систем пам’яті, дві з яких досліджує і контролює медицина, тоді як третій потрапляє в сферу пастирського зцілення. Перша система – це клітинна пам’ять (ДНК), що визначає все в людському організмі. Друга система – це клітинна пам’ять головного мозку, її діяльність, визначає наші відносини з самим собою і з нашим оточенням. Обидві ці системи вивчає медицина, і вона ж піклується про їх правильне функціонування.

За свідченням святих, існує ще одна системи пам’яті: серцева або душевна пам’ять, що зосереджена в серце. Серце, згідно з православним ученням, виконує не тільки фізіологічну функцію – насоса, що перекачує кров. Святі отці вчать, що нашу самосвідомість сконцентрована не в головному мозку і не в нервовій системі, але в серці. Бо серце володіє не тільки природними, а й переважаючими єство функціями. При наявності певних умов воно стає простором спілкування з Богом, тобто з Його Нествореною енергією. Очевидно, що це можливо осягнути лише з досвіду святих, а не на основі логічного мислення чи інтелектуального мудрування. Святий Никодим Святогорець (+1809), підбиваючи підсумок всієї святоотцівської традиції у своїй книзі «Повчальне керівництво», називає серце центром як природним і надприродним, але і протиприродним, коли надприродна сторона слабшає і серце управляється пристрастями. Надприродна робота серця є необхідною умовою для завершеного і остаточного формування людини, тобто для його обожнення як повного її включення в спілкування у Христі.

У своїй надприродною сфері серце стає простором активізації розуму. Відповідно до термінології православ’я, розум, званий в Новому Завіті «духом» людини і «оком душі його», є енергія душі, за допомогою якої людина пізнає Бога, досягаючи духовного споглядання Бога – богобачення. Звичайно, необхідно обмовитися, що пізнання Бога означає не пізнання його недоступної і незбагненної Божественної сутності, але Божественної енергії. Розрізнення сутності й енергії в Богові є найважливішою відмінністю православ’я від інших віросповідань християнства. Діяльність розуму в серці називається «розумною роботою» (noetic faculty). І знову відзначимо, що Розумність і Логос (Розум) в православ’ї не ототожнюються, бо розумність зосереджений в мозку, а розум в серце.

Розумна робота здійснюється як безперервна молитва (порівняй 1 Фес. 5:17) Святого Духа в серці (порівняй Гал. 4:6; Ром. 8:26; 1 Фес. 5:19) і називається святими отцями «пам’яттю Божою». Людина, маючи в серці «пам’ять Божу», тобто, чуючи у своєму серці Його «поклик» (1 Кор. 14: 2; Гал. 4; 6 і т. д), Відчуває, що Бог «живе в ньому» (Ром. 8: 11). Василій Великий в другому листі каже, що пам’ять Божа перебуває в нас невпинно, якщо розум не розсіюється на земні турботи, але «сходить» до Бога, тобто осягає спілкування з Богом. Однак це не значить, що віруючий, налаштований у своїй діяльності на Божественну енергію, повністю відмовляється від необхідних життєвих речей, перебуваючи в бездіяльності або в якомусь екстазі, але означає лише звільнення розуму від турбот, якими повинен займатися розум. Покажемо це на зрозумілому прикладі. Вчений, який навчився працювати за допомогою своєї розумності, за її допомогою вирішує наукові питання, тоді як розум, укладений в його серці, зберігає незмінною пам’ять Божу. Людина, що зберігає всі три вищевказані системи пам’яті, є святою. Таку людину православ’я вважає здоровою (normal). І тому православне зцілення полягає у приведенні людини до такої святості.

Зупинка або уповільнення дії розумної енергії людини складає сутність гріхопадіння. Горезвісний «первородний гріх» є не що інше як нездатність людини на самому початку свого історичного шляху зберегти пам’ять Божу, тобто єдність з Богом у своєму серці. Це хворобливий стан охоплює всіх нащадків прабатьків, бо мова йде не про особистий злочин проти моральності, але про недугу самого єства людського. «Єство наше захворіло гріхом», – зауважує святий Кирило Олександрійський (+444), і недуг цей передається з покоління в покоління, подібно до того, як хвороба дерева передається всім його гілкам.

Приведення в бездіяльність розумної роботи або пам’яті Божої, а також їх змішання з діяльністю мозку, що часто відбувається з усіма нами, укладає людину в полоні постійного стресу, в полоні його оточення, боротьби за матеріальний добробут, яке досягається індивідуалізмом і антигромадською поведінкою. У хворобливому стані гріхопадіння людина використовує Бога і ближнього для захисту своєї особистої безпеки і щастя. Використання Бога відбувається за допомогою «релігії», що може виродитися в самообожнення («самоістукан є», як говорить святий Андрій Критський в «Великому Каноні»). Використання ближнього і, в цілому, всього творіння здійснюється шляхом їх експлуатації будь-яким можливим способом. Такий, стало бути, недуга, в ім’я зцілення якого людина повинна повністю увійти в «духовну лічницю» Церкви.

2. Метою присутності Церкви як спілкування у Христі у світі є зцілення людини шляхом відтворення серцевого спілкування з Богом, тобто розумного діяння. За словами професора отця І. Романідіса, «святоотцівська традиція не є ні соціальною філософією, ні етичною системою, ні релігійної догматикою, але способом зцілення. І в цьому зв’язку вона багато в чому нагадує медицину, головним чином, психіатрію. Розумна енергія душі, безперервно і розумно випливає із серця, є орган нашого організму, який присутній у всіх і якому необхідно лікування. Ні філософія, ні будь-яка інша з відомих точних або гуманітарних наук не спроможна зцілити цей орган [....]. І тому, зазвичай, незцілений навіть не підозрює про наявність у нього даного органу».

Необхідність зцілення людини, згідно вищевикладеному, є загальнолюдським завданням, пов’язане, насамперед, з відновленням природного стану кожної людини і з повторним стимулюванням дії третьої пам’яті. Вона охоплює, однак, і місце людини в соціумі. Для того щоб людина могла знаходитися в братському спілкуванні зі своїм ближнім, необхідно, щоб її корислива зацікавленість, яка є в кінцевому підсумку проявом себелюбства, перетворилася в безкорисливість (див. 1 Кор. 13: 8: «Любов … не шукає свого»). Безкорислива любов Троїстого Бога (Рим. 5: 8, 1 Ін. 4: 7 і далі), що дає все безоплатно. І тому соціальною рисою православного християнства є не «спільна власність», а «безкорисливість» – відсутність будь-якої власності як добровільна відмова від будь-яких домагань. Бо лише тоді можлива справедливість.

Метод зцілення, пропонований Церквою, є духовне життя, життя у Святому Дусі. Духовне життя проживається шляхом аскези і прилучення до розлитої в церковних таїнствах Нествореної Благодаті. Аскезою долається наша відособлена і вбита гріхом природа, яка прагне до духовної або ж вічної смерті, тобто до вічного видалення від Благодаті Божої. Аскеза веде нас до перемоги над пристрастями, пригнічуючи розвиток хвороби в її внутрішніх вогнищах в душі людини, і роблячи нас спільниками хресної смерті і Воскресіння Христового. Християнин, що живе в аскезі під керівництвом свого цілителя-духівника, стає сосудом благодаті, яку він приймає через участь в таїнствах Тіла Церкви. Християнин, що не живе в аскезі, подібний на хворого, який не дотримуються лікування, яке запропоноване йому його лікарем.

3. На підставі всього сказаного можна сформулювати непорушні цінності, що визначають сутність православного християнства:

а) Церква як Тіло Христове виконує роль шпиталю-лікарні. В іншому випадку, вона є не церквою, а релігією. Клірики обираються спочатку з числа зцілюваних, з тим щоб надалі служити цілителями. Цілюща робота Церкви і донині зберігається, насамперед, в монастирях, які, протистоячи секуляризації  у суспільство (secularism), продовжують традиції Церкви апостольських часів.

б) Фахівцями церковного зцілення є вже зцілені. Той, хто не пережив на своєму особистому досвіді зцілення не здатний бути цілителем. У цьому лежить істотна відмінність пастирського зцілення від медицини.

Фахівці церковного зцілення (святі отці і матері) вказують наступних цілителів, подібно до того, як професора медицини призначають своїх наступників.

в) Зведення ролі Церкви лише до відпущення гріхів з метою посмертного входу в рай є збоченням її суті і рівнозначно тому, як якби медицина прощала хворого з тим, щоб він вилікувався після смерті! Церква не може послати людину ні в рай, ні в пекло. Крім того, рай і пекло не є визначеними місцями, але способами існування. Церква, зцілюючи людину, готує його до вічного споглядання Христа в нествореному Його світлі, тобто в раю, а не в пеклі, тобто в «вогню що поїдає» (Євр. 12: 29). І все це, природно, стосується будь-якої людини, бо всі люди будуть вічно споглядати Христа як Суддю світу.

г) Актуальність наукового знання визначається досягненням з його допомогою поставлених цілей (наприклад, для медицини – лікування хворих). Таким чином, можна відрізняти справжню науку від шарлатанства. Критерієм пастирської цілющої діяльності Церкви є досягнення духовного зцілення і відкриття шляху до обожнення. Це зцілення не переходить в посмертне життя, але завершується в житті людини в цьому світі (hinc et nunc). Підтвердження тому – перемагання природного процесу розкладання – нетлінні мощі святих, наприклад, святих Іонічних островів: Спиридона, Герасима, Діонісія і імператриці Федори. Нетлінні святі мощі є незаперечним доказом обожнення, інакше кажучи, успішного завершення аскетичного зцілення Церкви. Я б хотів привернути особливу увагу медичної громадськості нашої країни до факту існування нетлінних святих мощів, адже вони не тільки не піддавалися науковому втручанню, а й явили собою дію Божественної Благодаті, так як саме в той момент, коли починається руйнування клітинної системи, процес розкладання припиняється і замість смороду виливає запашність. Обмежимося медичними характеристиками, і не будемо описувати чудеса, що є доказами обожнення, бо вони відносяться вже до іншої сфери.

д) Нарешті, священні тексти Церкви (Письмо, пояснювальні і святоотцівські тексти) не є зборами правил певної християнської ідеології, але мають цілющий характер і виконують роль, подібну університетським підручниками по медицині. Це також відноситься і до літургійних текстів, наприклад, до молитов. Просте читання молитви без одночасного включення віруючого в цілющу роботу Церкви не відрізняється від випадку, коли хворий звертається до лікаря з сильним болем, а той, замість того, щоб надати йому лікарську допомогу, обмежується тим, що укладає хворого на хірургічний стіл і читає йому присвячений його захворюванню розділ з книги.

Така в кількох словах суть православ’я. Не важливо, приймаєте ви його чи ні. Звертаючись в цей момент до вчених, я спробував, як колега з наукової діяльності, відповісти вам науково на питання «що є православ’я». Будь-яка інша версія християнства є спотворення і перекручення його духу, навіть якщо видає себе за православ’я.

протопресвітер Георгій Д. Металлінос

Переклад українською мовою «Київське Православ’я»