В той же час свого князя (Лже-Димитрія) росіяни впізнати не могли. Така атмосфера єпископів, які ностальгують за часами радянської Росії. Так і українці не впізнають своїх святих. Так ізраїльтяни не впізнали свого Месію.

Православна Українська Церква впізнає і визнає своїх святих і вболіває, щоб українці не пішли шляхом ізраїльтян, які не впізнали обіцяного їм Богом Месію. Христос казав, що треба буде впізнати час, ознаки кінця і піти за проведінням Божим.

Скільки було зазіхань імперій, які хотіли ковтнути Україну і ставалося, що ковтнули, але пройшов Богом допущений термін і український народ вибирався на свободу.

Ніхто не хоче погодитися, що це Господь керує світом і Україною. Світ це не зрозуміє та християни, єпископи, священики, коли варті дивитися правду Божу крізь призму Св. Письма, здатні бачити волю Божу, а саме: час приходу Месії.

Такими нездатними виявилися священики Старозавітньої Церкви. Ісуса Христа називають самарянином, опанованим нечистим духом. Ісус Христос їм показує, що Господь Бог більше бачить ніж вони можуть. Христос у притчі про побитого розбійниками дає відповідь старозавітнім священикам про хворого самарянина. Господь дав левитів, священство, закон Божий, закон моралі, та священики місії не виконали — всі стали погані, і Господь мусить карати полоном.

Людський розум не здатний збагнути, яку жертву любові дарує Христос, але Ісус Христос, зневажливо названий самарянином, приносить Себе в жертву за своє непокірне, зловредне і зловмисне створіння. Приводить його до Церкви, дарує таїнства і тут непокірне створіння не хоче ковтнути уже готового. Не міркує як подякувати Господу Богу за любов жертовну, а дуже спритно бере на себе місію князів пекла і вишукує чужі недомагання, випадкові помилки або ще не визрілий духовний стан і гонить ближніх і братів своїх до пекла. Апостол Павло сказав, що коли злому духові треба, то він приймає на себе образ світлого ангела. Така виявилася потреба у світлому ангелі в російській Церкві. Таку підозру ангела світлого приймає на себе російський святий Андрій Боголюбський. Як подають історики Андрій Боголюбський ходив грабувати Київ і серед награбованого виявилася чудотворна ікона Пресвятої Богородиці названа Вижгородська, яку княгиня Анна привезла з Константинополя. Цю святиню він вивіз з Києва до Володимира на Клязьмі.

Сам Київ 12 березня 1169 року було піддано жахливому розгрому з боку організованої ростово-суздальським князем Андрієм Боголюбським армії з нащадків голяді, асимільованих русичами, та союзними дванадцятьма смоленськими (Ростиславичі) та південноруськими князями Переяславщини та Чернігівщини. Військо очолив Мстислав Андрійович під урядуванням “герцога” (воєводи) Бориса Жидиславича. Два дні суздальці, смоленці та чернігівці нищили місто: “…и не бисть помилования никомуже ни откудуже церквам горящим, крестьяном убиваемом, другым вяжемым, жены ведома быша в плен, разлучаемы нужею от мужей своих, младенцы рыдаху зряще материй своих, и взяша именья множьство и церкви обнажиша, иконами и книгами и ризами и колоколы… и бысть в Киеве на всих человецех стенание и туга и скорбь не утешимая и слезы непрестанныя”. Запалений був навіть Печерський монастир Пресвятої Богородиці.

Наступного, 1170 року, Боголюбський двигнув свої полки, які очолив його син Роман, на Новгород. Формальною причиною була суперечка за “двинське мито”, яке отримував Новгород від угро-фінських племен і яке з 1169 р. двинці почали платити Суздалю.

Коли об’єднана армія суздальців, муромців, полочан, переяславців 22 лютого 1170 р. підступила під стіни “Господина Великого Новгорода”, його архієпископ Іоанн молився вдень і вночі. На третю ніч він почув голос: “Іди, візьми ікону Богоматері, неси на стіну міста і побачиш спасіння”. З наступного ранку архієпископ здійснив перед нею служіння і вона сама зрушила з місця на слізні благання спасти. Ікону перенесли на міську стіну. Нападники (військо Андрія Боголюбського), а вони теж ідуть під знаменами ікони Богородиці, вкраденої в Києві, випустили по Новгороду хмару стріл. Одна стріла влучила в ікону, яку виніс на стіни міста і перед якою молився святитель Іоанн, та обернула її до міста. Сльози потекли з очей Божої Матері і падали на фелон святителя: вони були знаменням її молитов і плачу перед Сином і Богом. На військо Боголюбського раптово нападає жах і у сум’ятті воїни вражають один одного.

Святитель Іоанн встановив свято Чесному Знаменню Богородиці 27 листопада та заклав Благовіщенський монастир. Парадокс той, що тільки в 1702 році з політичних міркувань були “виявлені” мощі Андрія Боголюбського і він був причислений до лику святих. І це при тому, що узурпатор, плід зв’язку Юрія Довгорукого з половчанкою, розпочав братовбивчу війну, вигнав свою мачуху – візантийську принцесу та позбавив своїх молодших братів заповіданих їм батьком княжінь. Узурпатор свавільно проголосив автокефального від Києва митрополита і зробив ним єретика Федорця.

До того ж, як зазначає історик О. Панченко, з московських князів святості удостоєний тільки засновник дому – Даниїл Олександрович. Навіть Дмитро Донський, визнаний національний герой, через втручання у духовні справи, бо домагався для Москви неканонічної автокефалії, а, як не парадоксально, противником автокефалії був Сергій Радонезький. Та ще й Русь і Орда були шоковані жорстокістю та підступністю московського князя Юрія Даниловича, який вбив свого двоюрідного вуйка, тверського князя Михайла Ярославича. Останнього Церква причислила до лику мучеників, тим самим виносячи національне поганьблення Москві.

Росія має ще одного ангела світла, про якого російські історики Соловйов, Ключевський та інші писали мало і туманно, розглядали його неоднозначно. Мова йде про Олександра Невського. Героєм в Російській імперії він не був. Героя з нього зробив Сталін. Саме тоді Езенштейном було знято фільм «Александр Невский», саме тоді придумано і вкладено у вуста актора знамениту фразу «Кто к нам с мечом придет, тот от меча и погибнет». І саме Олександр Невський підкорив Великий Новгород владі Орди. При цьому він не соромився – якщо скласти трупи людей новгородських, яких убив цей «благовірний», вийде гора не менша, ніж знамениті донецькі терикони. “Святий” Олександр Невський не просто був вірним холуєм ординських ханів. Він жорстоко придушував будь-які спроби визвольного руху. Він різав носи та вуха, випалював очі, рубав голови тим, хто наважувався виступати проти Орди. Саме за це, очевидно, він й канонізований Російською Православною Церквою… Саме такого святого запропонувала Російська Церква Римо-Католицькій Церкві, і остання не запротестувала, благородно визнала такого святого і побудувала в Києві на честь Олександра Невського костел і століттями моляться за спасіння своїх вірних. Але, Господи, прости нам, бо ми не маємо права посварити святих. Господь Ісус Христос Своїй Церкві дав право в’язати і розрішати. На цьому праві Церква, супроводжуючи померлого в загробний світ, благає Господа, щоб Господь прийняв померлого і вніс його у Свою предвічну пам’ять (сотвори йому вічну пам’ять). Тобто, Господи, пам’ятай і опікуйся ним усю вічність. Де беруться ті смільчаки, які тих, кого Господь прийняв у Свою опіку на всю вічність, можуть проклинати, анафематствувати? Вони вже на правді і вони свою місію гідно несуть Господу Богу. Будьмо мудріші…

Була потреба у таких святих і їх породили. А коли стала політична потреба християнізувати політичну ситуацію, то сам процес відбувався таким же методом, як канонізація вище згаданих святих.

Чудо перетворення татарської державності у російську відбулося завдяки напруженому горінню релігійного почуття, завдяки православно-релігійному підйому, що охопив Росію в епоху татарського ярма. Це релігійне горіння допомогло стародавній Русі облагородити татарську державність, надати їй нового релігійно-етичного характеру і зробити її своєю. Сталося обрусіння і оправославлення татарщини, і московський цар, який опинився носієм цієї нової форми татарської державності, отримав такий релігійно-етичний престиж, що перед ним зблякли і поступилися йому місцем всі інші хани західного улусу. Масовий перехід татарської знаті у православ’я і на службу до московського царя виявився зовнішнім виразом цієї моральної притягальної сили.

На фоні діяльності Російської Церкви і канонізації нею святих, гетьман України Петро Сагайдачний, навіть в тому випадку, що він був воїном, гетьманом, його життя благородне і не викликає гніву ані підозри, ані сумніву в його християнській порядності. Він турбувався про Українську Православну Церкву не як московські правителі в тому часі про свою. В 1666 році відбулося жахливе для православного світу дійство: в Москву для проведення Собору цар Олексій Михайлович запросив патріархів Паїсія Александрійського та Макарія Антіохійського, знаючи, що вони вже Собором ієрархів Східної Церкви позбавлені сану за відкриту симпатію (унію) до Риму. Греко-Католицька Церква за 40 років свого існування знищила весь єпископат Української Православної Церкви. Гетьман Петро Сагайдачний запропонував патріархові Єрусалимському Феофану ІІІ для безпеки перебування в Україні кілька тисяч козаків і прохав патріарха завершити відродження єпископату Української Православної Церкви. Чи не має право такий гетьман бути зачисленим до лику святих? Яка шанобливість до священства і яка турбота про Українську Православну Церкву і про український народ.

прот. Микола Йоник, «Православний Духовний Центр апостола Івана Богослова» м. Чернівці

Не гнівімо Бога, бо наші батьки і діди вже пережили кризу духовну. Вони не мали можливості навіть по радіо послухати Літургії, бо російська безбожна влада навіть по радіо гасила хвилі і не давала послухати. Ми тепер маємо таку розкіш, таку благодать. У кожному селі великому і найменшому служиться Літургія, приноситься свята Жертва, а ми навіть не спромагаємося прийти, взяти участь. Ми швидко забули як російська влада закривала храми і не допускала віруючих до храму. Пов’язку взяти на уста, не так багато кривди. Якщо уста закриті, то ми можемо Літургію бодай слухати і бодай подумки взяти живу участь в Літургії.

Дорогі парафіяни, подаємо до Вашого розуміння тексти-зітхання молитв Святої Літургії, спомину Кривавої Жертви Христовою, тобто з соборного Богослужіння.

Що таке соборні молитви? Соборна молитва має ту перевагу, що зосередження в Бозі набуває будь-який член зборів на молитву і молитва приймається в Бозі від усіх. Для розуміння треба сказати ще так. Коли священник читає молитву, тоді Церква, собор віруючих, засилає думки молитви, яку читає священик, до Господа Бога, а коли собор віруючих читає молитву, тоді священик заносить думки, акцентуючи молитву віруючих перед Богом. Таким чином соборна молитва є прогресивною і завжди Небо її вислуховує. Якщо декілька членів розсіяні увагою, а один зосереджений, то молитва одного приймається за всіх і в цьому саме прогрес соборної молитви. А коли немає собору віруючих, то Ісус Христос сказав, що де зберуться двоє чи троє, там Він серед них. Спаситель передбачив наше недбальство і все одно не покинув тих, які прагнуть спасіння, бо сказав: багато покликаних, та, нажаль, мало обраних. Ми тут не будемо торкатися індивідуальної, домашньої, хатньої молитви. Вона має вартість, силу, якщо ми у святкові і недільні дні перебуваємо у Церкві.

Зосереджуємо Вашу увагу на думках молитв, які священник тихо читає на Святій Літургії. Саме слово Літургія гр. Λειτουργία перекладається як «спільна справа», тобто справа, на звершення якої усі сходяться разом, щоб спільними зусиллями звершити її.

Перша молитва священнослужителя за віруючих на Проскомидії, коли священик готує хліб (агнець) і вино до освячення і там поминає імена зі списочків віруючих, які подали пом’яник на молитву, і за тих, які особисто присутні у храмі з даної парафії чи з чужої прийшли у гості, з якоїсь нагоди і перебувають у храмі.

Наступна молитва за тих, що принесли і за тих, за кого принесли: «пом’яни тих, що принесли, і тих, за кого принесено». Кого поминати як нема тих, хто принесли, ні тих, за кого принесли? Ми такі створили обставини, що вже майже промовляємо з сатаною до Ісуса Христа: скажи нехай це каміння стане хлібами (Мт 4:3). Тобто, пропонуємо Богу підміну і обман. Бо ми не присутні у церкві на Богослужінні, але в той же час кажемо, що взяли участь у ній онлайн. Господь творить людину з неживого каменя і творить дітей Авраамові. Але наша тільки присутність у храмі на Богослужінні перетворює нас з бездушних черствих на духовних живих, перетворює нас у дім Божий, храм Бога живого. Якщо ми будуємо цей духовний дім Божий із себе самих, це значить, що ми в основу Церкви кладемо своє реальне духовне життя, а не віртуальне, і формуємо собою Церкву — Тіло Христове, стаємо живим каменем, на якому Христос поклав Свою Церкву і ворота пекла таку Церкву не здолають.

Наступна молитва: «…зглянься на нас і на святий храм цей і подай нам і тим, що моляться з нами…» Хто молиться з нами? Де є ті, що повинні бути присутні в храмі? Більшість з нас буває в храмі, нажаль, двічі – коли принесли похрестити і коли принесли похоронити. Не обманюємося, дорогі парафіяни. В розвалку в кріслі за чашкою кави вдома через телевізор чи онлайн-трансляції не доберемося до Неба. Є такі, що радіють: ой, було переглядів 6 тисяч чи 8 тисяч, але це випадково. Натиснули кнопку і вийшли, а навіть якщо й залишаються на зв’язку, це не означає, що вони присутні в храмі за Святою Літургією.

Наступна молитва: «…освяти тих, що люблять красу дому Твого, прослав їх…» Кого освятити, хто прийшов любити красу дому Божого? Кого прославити? Тих, що сидять у хаті, п’ють каву і засуджують священиків?

Наступна молитва: «… прийми ці спільні і однодушні молитви… як Ти обіцяв виконати прохання двох або трьох, що згодяться в ім’я Твоє, Сам і – нині прохання рабів Твоїх на благо їм сповни…». Де є ті, що зібралися в ім’я Христове? І в якій спільній молитві може священнослужитель їх об’єднати? Церква – це собор людей, об’єднаних вірою, яких очолює священнослужитель – носій Духа Святого. Якщо ми сидимо вдома за чашкою кави, кого і як може очолити носій Духа Святого — священник? Кого освятить Дух Святий, як нас немає у храмі?

Наступна молитва: «… вчини, щоб з нашим входом відбувся і вхід святих ангелів…» До кого прийдуть ангели, з ким будуть вхід робити як ми сидимо вдома або на природі? Господь же кличе нас вийти з Єгипту духовного розслаблення і прийти до Церкви на молитву.

Наступна молитва: «…Ти удостоїв нас і в цю годину стати перед славним Твоїм жертовником і належне Тобі поклоніння і хвалу приносити…» Хто прийшов принести Богу молитву і поклоніння? Справді, поки не було епідемії, ми ставали на коліна і робили поклони доземні Господу Богу. Це було вразливо, здавалося, що з нами присутні собори ангелів, було відчуття небесної величі, а сьогодні ми повтікали. Від Кого повтікали, куди повтікали? До пекла? Пекло на нас зачекає. Ми ні молитви не творимо, ні поклонів нашому Спасителеві за Його жертовність і за понесені тортури хресні. Чи це не сповнюється пророцтво пророка Даниїла: мерзота запустіння на святому місці?

Наступна молитва: «…Сам, Владико, прийми з наших грішних уст Трисвяту пісню цю…» З чиїх уст? Як ми можемо з дому приєднатися до Трисвятої пісні?

Наступна молитва: «…Поглянь з неба, Боже, прийди й подивись на виноградник цей, і утверди його…» Виноградник – це собор віруючих, зібраних в Церкві. Про такий виноградник Господь сказав, що відніму огорожу і дам вхід диким звірам, щоб його нищили, і диким кабанам, щоб його виривали з коренем. Чи ми не готуємо собі це? Якщо ми вдома, ми втекли з Церкви. Який ми вдома виноградник, де виноградник? І тепер злий дух має право нас знищувати як дикі звірі і виривати з корінням рід наш, як це робить дикий кабан з виноградником.

Наступна молитва: «…Засяй в серцях наших богопізнання Твого нетлінне світло, і відкрий мисленні очі наші на розуміння євангельської проповіді Твоєї. Всели в нас страх блаженних заповідей Твоїх, щоб ми, подолавши всі тілесні похоті, провадили духовне життя і думали і чинили все вгодне Тобі…».

Кому відкрити очі на євангельські правди, хто буде перемагати похіть як ми сидимо вдома, і Церква не освячує нас на подвиг? Апостол Павло навчає, що хто «незаконно, тобто поза Церквою, подвизається, вінця не здобуде». Господь Бог дав Адамові велетенський розум, а коли він згрішив, злий дух перевернув і обмежив розум Адама. Господь Адама вигнав з Раю, але коли Адам заридав, то Господь обіцяв, що поверне райське блаженство, тобто поверне розум, втрачений сваволею Адама. І повернув. Святе Письмо, Свята Біблія — це є той велетенський розум, який був даний Адамові. Ми Святим Письмом повинні відновити, відродити, розум втрачений в Адамі. Тоді з такими людьми Премудрий Господь може ділити Свою вічність. Так Пречиста Діва Марія, виростаючи в храмі єрусалимському, слухала закон Божий, що читали левити по суботах і настільки підняла себе, що виявилась здатною розмовляти з архангелом у час Благовіщення. З яким розумом предстанемо ми перед Богом? Ми наче Євангелію слухаємо, але розуму не хочемо прибавляти, бо не виконуємо написане у святій Євангелії. З ким зможе Господь ділити Свою вічність, яке буде нам у Ньому благо, якщо не відновлений розум. Ми нашим розумом здатні лише вдосконалювати падіння, розпусту, крадіж, помсту. Ми чесноту Євангельську розумово не так ретельно опрацьовуємо. А от помсту, розпусту ми так вишукано обмірковуємо, щоб сталося так, як ми хочемо. Тижнями, місяцями, роками виношуємо помсту, щоб докладніше вчинити гріх. Князі пекла з обіймами чекають на нас таких.

Виголошує священнослужитель «будьмо уважні». Кому виголошує, як нас немає? Хто має бути уважним: хоругви, стіни? Спаситель казав, що як ці замовкнуть, то каміння заговорить. Замовкаймо, дорогі парафіяни, Господа Бога прославить нежива природа.

Наступна молитва: «… прийми від рабів Твоїх цю щиру молитву, і помилуй нас з великої милості Твоєї, і пошли всю щедрість Твою на нас і на всіх людей Твоїх…» На яких людей, де ті люди, для яких священик просить зіслати всю щедрість Сотворителя, Відкупителя? Дорогі віряни, чи ми бачимо, що кожна молитва Святої Літургії підноситься за віруючих, за нас, християн, а ми втекли???

Наступна молитва: «…сподоби нас і нині стати перед святим Твоїм жертовником і припасти до милосердя Твого за людську несвідомість…» ця молитва направду розкриває всю нашу недбалість, лінивство, безвідповідальність.

Наступна молитва: «…дав нам безвинно і неосудно стояти перед святим Твоїм жертовником. Дай же нам і тим, що моляться з нами….» Священники за себе сказали, що «дав нам», бо стоять перед жертовником. А де ті, що моляться з нами, кому дати ласки чи благословення чи спасіння, хто молиться? Кому?..

Наступна молитва: «… Ми, що херувимів з себе тайно являємо…» Чи може бути більша честь, як уособлювати херувимів? Це ж честь стояти в ряду найдостойніших ангелів перед троном Царя Всіх? І ми таку честь кинули під ноги і сидимо вдома. Невже пов’язка на устах завадила би нам бути в достоїнстві херувима?

 «щоб підняти Царя всіх…» У цьому тексті покладено дію царя переможця. Коли східні царі поверталися з війни з перемогою, воїни клали щит військовий, цар ставав на цей щит. Тоді воїни піднімали списами щит до верху, щоб показати усім царя-переможця. Цей образ Церква використали у святій Літургії, щоб показати Ісуса Христа, Який переміг пекло. Ми сидимо вдома, п’ємо каву, гудимо на духовенство, а хто піднесе Царя – Переможця пекла, Переможця смерті? Чи не залишимося ми з переможеним царем у пеклі і під владою смерті?

Наступна молитва: «щоб Благий Дух благодаті Твоєї вселився в нас, і в принесених дарах цих, і в усіх людях Твоїх…» У кого вселиться, як нікого нема? Коли ми прийдемо віддати Йому належне і прийняти те, що ми могли би прийняти, тобто набути право прийняти? Прийняти здобуті Христом і даровані нам задармо заслуги і спасіння від прокляття і смерті.

Наступна молитва: «… коли ми впали в гріх, Ти знову нас підніс і безперестанно все діяв, поки нас на Небо привів…» Ми в гріх впали, беззаперечно. Не будемо нарікати на Адама, бо ми власними гріхами добре обіклалися і не хочемо з гріха встати. Спаситель розіп’явся, щоб привести нас до Неба, та кого підняти, кого до Неба вести як нас немає у храмі? Христос навіть розбійника ввів до Раю, коли той був на місці і зітхнув до Спасителя, а ми як розслаблений жалівся: «немає людини, яка би мене вкинула в купіль». Немає того, хто вигнав би нас з дому, аби ми ввійшли в купіль жертви Христової і зцілилися від наших гріхів.

Наступна молитва: «… за всі Твої до нас благодійства…» Ісус Христос покидає велич і славу Небесну і приймає приниження, приймає впалу людську природу. Народжується, терпить переслідування від Ірода, втікає в Єгипет, повертається в Назарет назад, а в Назареті – ні житла, ні харчів. Виходить на народну проповідь і заявляє користолюбивому учневі: птиці мають гнізда і лисиці нори, а ти біля Мене не забагатієш, бо Я сам не маю, де голови прихилити, тобто переночувати. Приймає бичування, розп’яття і ганебну смерть за нас хитрих і «дуже мудрих». І сьогодні Спаситель являє Свою присутність у храмі серед віруючих і освячує тих, які зібралися в ім’я Його. Освячує кожного по його спроможності прийняти святість, здобуту Ним бичуванням і розп’яттям, ганебною смертю. А ми втекли, щоб святість Небесну, здобуту тортурами не прийняти, а Він подає і закликає: прийдіть.

Наступна молитва: «…Дякуємо Тобі і за цю службу, що з рук наших Ти зволив прийняти…». Хто з нас дякує, як нас немає? Яку службу приймає від нас, як ми втекли зі служби? Колись Господь Бог приймав молитву віруючих, що зібралися на молитву за ув’язнених апостолів Якова і Петра. За молитвою Церкви земля хиталася і двері в’язниці відкривалися. Молитва Церкви, яка зібралася, не може бути не почута, не може бути не виконана. Але ми налякані віддалися розслабленню. Нема тих, за чиїми молитвами природа б поступилася і повернула все у здорове русло, у мирний стан, щоб повернути мирний будень нашого християнського і земного життя.

Наступна молитва: «З цими блаженними Силами… і ми виголошуємо і промовляємо…» Де є ті, що мали приєднатися до небесних сил? Це ж ангельський світ співає Богу «Осанна». Хто приєднається як ми втекли з храму, нас нема на святій Літургії?

Наступна молитва: «…щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув…» За кого віддав Отець Небесний на ганебну смерть Сина Свого? За лінивих, недбалих, зарозумілих, хитрих, себелюбивих? Яків застерігає: віра без діл мертва. Чи наші діла засвідчують нашу віру? Чи такі наші діла чи  така наша віра варті Неба?

Наступна молитва: «прийміть, споживайте – це є Тіло Моє, що за вас ламається на відпущення гріхів…» Чи чуємо? За вас! На відпущення гріхів грішника. Чи то ми такі праведні, що нам не треба цієї жертви, чи ми так впали, що вже не варті такої жертви?

Наступна молитва: «пийте з неї всі, це є Кров Моя, що за вас і за багатьох проливається на відпущення гріхів». Тіло бичоване, потрощене, кров пролита і дарована нам на споживання, щоб нам благодаттю Божою споріднитися з Ним природою, тобто стати Його подобою. Він прийняв нашу впалу природу, щоб нас споріднити з Своєю святою Божественною природою, тобто щоб нас обожнити, а ми від такої святості втекли, заховалися. Куди втекли, від Кого втекли?

Наступна молитва: «Тому і ми, споминаючи все, що ради нас сталося:…» Христос не відпочивав, споглядаючи з неба, а прийшов, принизив себе, прийняв тортури, а ми навіть не можем прийти до храму, і то навіть не прийти, а переїхати пару метрів і зайти до храму. Коли ми винаймуємо робітника, а він не працював, ми йому не платимо. Яка нас чекає заплати як ми не працюємо?

Наступна молитва: «тобі приносимо за всіх і за все». За кого, нас же ж нема у храмі? А за всі Його ласки ми ніколи не дякували Йому і не маємо наміру прийти і дякувати.

Наступна молитва: «… удостой нас причаститися небесних…» Кого удостоїть, кого причастить як нас немає? Якщо ми вже не причащалися, то бодай прийняли би благодать, бо сам храм освячує. Христос казав: якщо ви не були у чужому вірні, то хто вам довірить своє? Якщо ми те, що Христос нам довірив, не виконуємо, то хто нам, себелюбам, довірить освячення, прославлення у вічності?

Наступна молитва: «…на спільність із Духом Святим…» З ким спільність, нас же ж нема? Святі апостоли заради прийняття Духа Святого покинули доми, свої сім’ї і перебували у постах і в трудах, терпіли гоніння і переслідування і тільки тоді Дух Святий освятив їх. А ми наче боїмося вірусу, але більше лінуємося постояти годину чи дві у храмі на Богослужінні. Та, нажаль, ми не лінуємося піти в ресторан, сходити на природу, погуляти в парку, вигулювати хатніх тварин пів дня …

Наступна молитва: «…зглянься з Неба на тих, що вклонили свої голови перед Тобою…» Хто вклонив, де є ті, що вклонили голови Богу? Ми ж кланяємся гріховним задоволенням: їжі, напиткам, одягу, машинам…

Наступна молитва: «прийди освятити нас…» Кого? Тих, що в розвалку сидять і ніжаться в кріслах? А може й на природі по онлайну без одягу щиро моляться?

Наступна молитва: «…і сподоби державною Твоєю рукою подати нам…» Принизився, прийняв впалу природу, розіп’явся, а ми не спромагаємося прийти приняти Його милості. Чи, може, ще Свої ласки принесе нам кожному до дому чи на природу? Хіба мало нам того, що Христос заради нас терпів сором, утікав від тих, хто хотів Його камінням побити?

Наступна молитва: «Дякуємо, що і сьогодні сподобив нас Небесних Твоїх і Безсмертних дарів… і утверди нас…» Знову кого сподобив, кому подасть Безсмертні дари? Ми ж на природі, на морі ніжимося.

Наступна молитва: Після причастя вірних священник згортає до чаші з дискоса часточки з просфори, вийняті за віруючих, що подавали пом’яники і були в Церкві присутні і молиться: «Омий, Господи, гріхи тих, що тут поминалися, Кров’ю Твоєю Чесною, молитвами святих Твоїх». Петре, як не обмию тебе — не будеш мати частки зі Мною. Якщо ми не прийшли до храму, щоби Христос нас обмив, яка наша частка в Ісусі Христі? Ми ж не з немочі, а з лінивства і з недбальства не прийшли по свою частку.

Священник в імені Христа благословляє народ, який обмитий кров’ю Христовою, і промовляє: «Спаси, Боже, людей Твоїх і благослови насліддя Твоє.» Кого Христос обмив, кому Христос подасть благословення? Той самий зміст мають і всі інші благословення: «мир всім», «Благословення Господнє на вас». Христос у 17-й главі Євангелії від Івана каже: Отче, молю Тебе не за всіх, а за тих, яких ти дав Мені, які повірили по слову апостолів. Пилатові сказав, що хто від істини, той почує голос Мій, тобто Ісуса Христа. Чи ми не попадемо в ту категорію, яку Христос виділив поняттям «не за всіх благаю»?

Наступна молитва: «Ми бачили Світло істинне, прийняли Духа Небесного, знайшли Віру істинну, Нероздільній Тройці поклоняємось, бо Вона спасла нас.» Хто ми? Де ті, що можуть сказати – ми? Хто побачив «світло істинне» і хто прийме Духа Святого Небесного? Ми ж на морі по онлайну молимося. Може хтось знає, що Христос чи апостоли відпочивали, ніжилися на морі чи може у сауну ходили як ми? Ті, що обнажаються і оглядають сором, не удостоюються оглядати славу Лиця Господнього. Що спільного у світла з темрявою? Христос застеріг: всяку рослину, яку не насадив Мій Отець Небесний, вирвуть і викинуть геть.

Наступна молитва: «Нехай повні будуть уста наші похвалою Тобі, Господи…» Чиї уста прийшли до храму віддати хвалу Господу? Тих, що сидять вдома і у кріслах розкішних потіють, втомилися від молитви щирої?

Наступна молитва: Ти виконав спасіння наше, «…наповни радістю та веселістю серця наші». Кого наповнити радістю як нас нема? Христос усе необхідне звершив, спасіння здобуте, але кому спасіння дати? Де ті, кого Христос «придбав ціною життя», ціною крові Своєї.

Наступна молитва: «Благословення Господнє на вас…» На кого благословення? Нас же ж нема, ми ж на природі, або на базарі.

Завершуємо наші з Вами роздуми, біль, крик нашої душі словами Святої Літургії: «…Спаситель Господь наш Ісус Христос, поживши в цьому світі, дав заповіді на спасіння, відвернув нас від ідольської омани, привів до пізнання Істинного Бога і Отця, придбав Собі в нас людей вибраних, священство царське, народ святий і, очистивши водою й освятивши Духом Святим, віддав Себе як викуп за смерть, в якій держано нас, проданих в неволю гріха. І, зійшовши через хрест до пекла, щоб наповнити Собою все, Він знищив муки смерті, і воскрес на третій день, і проклав усім людям путь до воскресіння мертвих І, зійшовши на небеса, сів праворуч величі Бога-Отця на висотах і прийде віддати кожному за діла його».

Думаймо, що робимо.

 Прот. Микола Йоник,

Православний духовний центр апостола Івана Богослова

Відразу потрібно відзначити, що питання військового духовенства (капеланства) в Україні серйозно не розглядалося практично до початку війни з РФ. Жодна юрисдикція не мала чіткого розуміння цього служіння. Воно обмежувалося благословенням духовенством військових на різних святкових заходах та епізодичними службами на території військових частин. Практично зрозумівши тільки в 2015 р. потребу постійного координованого пастирського служіння в зоні АТО, потребу у співпраці з військовим керівництвом, забезпечення військових священиків відповідною формою, в навчанні і т.п., Українська Православна Церква Київського Патріархату створює СУВД. Від початку – як орган координування духовенства, яке з благословення своїх правлячих архієреїв виїжджало на фронт. Отже, від початку склад СУВД, за виключенням кількох осіб, служив за принципом ротації. Священик перебував у статусі капелана тільки під час ротаційного служіння, а потім повертався у статус парафіяльного. Однак, вже з кінця 2016 – початку 2017 рр. СУВД почав формувати «власний штат капеланів», якому видавалися відповідні посвідчення та форма. І ось тут почалися проблеми…

По-перше, формуючи свій штат, СУВД реально порушило православні канони, бо прийняті в його штат священик одночасно залишався парафіяльним, який знаходиться під керівництвом свого правлячого архієрея, без благословення якого священик нічого не може робити, тим більше – залишати свою парафію. Таким чином, військовий священик не може виконувати накази СУВД без їх дублювання єпархіальним архієреєм. У свою чергу, відповідно до архієрейської присяги та канонам Православної Церкви, що унормовують його служіння, правлячий єпархією найперше керується не вимогами СУВД, а інтересами архіпастирської опіки над ввіреною йому пастви (духовенства й мирян).

По-друге, оскільки священики зголошуються бути військовими священиками з благословення правлячого єпархіального архієреї, при цьому не виходячи зі штату єпархії, керівник СУВД ПЦУ, митрополит Іоан (Яременко) канонічно не може «включити» або «виключити» зі штату цієї структури будь-якого священика без згоди єпархіального архієрея, тим паче не інформуючи його про рішення СУВД. Натомість, керуючись інтересами єпархії або власними пастирськими рішеннями, будь який єпархіальний архієрей може відкликати свого священика з СУВД, у тому числі з посади «головного капелана єпархії».

По-трете, капелани СУВД не є військовими, тому на них не поширюється нормативна база, якою окреслено життя діючого військослужбовця силових структур України. Священик мусить нести послух своєму єпископу, через якого він отримує відповідно до канонічного права Православної Церкви постанови і розпорядження Вселенських, Помісних соборів та рішення й постанови Помісного, Архієрейського соборів ПЦУ, Священного Синоду. При цьому саме правлячий єпископ звершує нагляд за виконанням духовенством його єпархії канонічного права і звершує суд у разі потреби. Тому керівник СУВД не може заборонити священикам-капеланам бути членами (або навіть засновниками) громадських організацій, творчих спілок, депутатом місцевих рад і т.п., коли на це є благословення правлячого єпархіального архієрея. На сьогодні ми виявили тільки кілька подібних загальноцерковних заборон: а) Священик не може бути членом політичної партії; б) Священик не може балотуватися або бути депутатом Верховної Ради; в) Священик не може працювати на постійній основі у законодавчих та виконавчих органах місцевого самоврядування.

Усі інші заборони – це не тільки свавільство, а і порушення конституційних прав, бо, крім усього іншого, священик є громадянином України.

Звичайно, для кожного єпархіального архієрея є обов’язковими постанови та розпорядження Помісного Собору, Архієрейського собору або Священного Синоду. Але ці постанови не можуть йти в розріз з канонічним правом, а тим більше обмежувати права єпископа щодо керування довіреною йому єпархією. Тому ПЦУ не може поставити керівника будь-якої синодальної комісії або управління «вище» єпархіального архієрея на його канонічній території.

Для вирішення вищезгаданих проблем, ми звернулися до організаційно-канонічного досвіду тих Помісних Православних Церков, які мають військових капеланів або здійснюють звичайне духовне служіння серед військових.

І. Постійна офіційна капеланська служба

У ряді Помісних Православних Церков, зокрема Польської, Еладської, Сербської та Болгарської досягнуто угоди з державою про організацію капеланського служіння на постійній фаховій основі. Що це значиться і як це працює?

Служба військового духовенства організована з двох груп священиків: діючих капеланів та капеланів запасу, якими керує аналог нашого СУВД, але з певними відмінностями

Діючі капелани отримують відповідну підготовку (духовну, психологічну, військову) і не є парафіяльними священиками. Вони проходять службу безпосередньо у військових частинах. Їм можуть надаватися військові звання, або вони можуть просто бути зрівняними зі старшими офіцерами. Усі вони знаходяться у безпосередньому канонічному підпорядкуванні архієрею, який призначений Церквою до керування капеланською службою. При цьому закон та військовий статут чітко прописують їх обов’язки та права щодо взаємовідносин з військовим командуванням.

Капеланами запасу є священики, які з благословення свого правлячого архієрея єпархії зголосилися бути військовими священиками у надзвичайних обставинах, але не покидають свого парафіяльного служіння. З благословення правлячого архієрея такі капелани можуть бути викликані на певні курси або збори, але персоналізацію участі здійсняє саме єпархіальний архієрей. Тобто керуючий капеланами Помісної Церкви не може на власний розсуд (без узгодження єпархіального архієрея) викликати на збори відразу всіх капеланів запасу. Крім того, включення або виключення до чи зі складу цього резерву також здійснюється правлячим єпархіальним архієреям. Також у більшості Православних Церков капеланське служіння в запасі регулюється віком та станом здоров’я священика.

Отже, таке врегулювання служіння штатних військових священиків та військових священиків запасу, чітко виконуються всі канонічні приписи Православної Церкви у царині підпорядкування священика одному конкретному єпископу. За цим зразком архієрей, якому Помісна Православна Церква доручила опікуватися військовими, може мати у своєму підпорядкуванні визначену групу священиків (штатних), яких і задіює як їхній правлячий єпископ. Єпархіальні ж архієреї мають гарантію того, що через діяльність СУВД (чи іншої аналогічної церковної установи), у них не «оголяться» парафії та не буде потреби шукати заміну парафіяльному священику, що за регулярних незручностей призведе до конфлікту і хаосу в єпархії та Церкві загалом.

ІІ. Непостійне капеланське служіння та його організація

У деяких країнах посади штатних православних військових священиків не передбачені. Це відбувається з багатьох причин: секуляризації, особливостей релігійного законодавства, невеликої кількості православних військових тощо. Але Церква не може залишити своїх вірних без духовної опіки, тому в цьому випадку матеріальний тягар служіння цілком або частково вона бере на себе. Як це, за звичай, відбувається?

Для духовної опіки над військовими, коли немає можливості запровадити військове священство на постійній фаховій основі, у деяких Православних Церквах випрацювана т.зв. «дворівнева» схема.

Перший рівень складається з невеликої групи священиків, які проходять служіння в системі керівництва Помісної Церкви (пул Предстоятеля). Вони можуть бути підпорядковані як самому Предстоятелю через окремого благочинного, так і вікарному архієрею, якому доручено займатися опікою православними військовими. Ці священики не є парафіяльними, вони служать (співслужать): або в кафедральному соборі, або приписані до якогось монастиря. Головна задача цих священиків виїжджати у військові частини або навіть у закордонні місії. Зазвичай, ці священики є целібатами або ієромонахами, що обумовлено особливостями їх послуху.

Другий рівень – це покладання духовної опіки над військовими на єпархіальних архієреїв, які займаються цим у частинах, що мають постійну дислокацію на їх канонічній території. Через особисту (або благочинних) комунікацію з командуванням, вони надають священика.  Зазвичай єпархії мають від одного до п’яті звичайних єпархіальних священиків, які пройшли відповідну підготовку для опіки над військовими, але військовими священиками вони не рахуються. Також існує практика, коли військові частини на території певної єпархії віддаються під опіку одного або кількох монастирів, бо вони мають можливість завжди надати священика без шкоди статутним богослужінням.

Таким чином, з одного боку, Помісна Церква має «оперативну групу» священиків, які відряджаються туди, куди не можуть бути відряджені парафіяльні священики єпархії (віддалені райони, полігони, закордонні місії), а з іншого центральний апарат визволений від поточних справ на місцях, які цілком беруть на себе єпархіальні структури.

ІІІ. Певні пропозиції в українських реаліях

Проаналізувавши реальне становище, державні постанови та накази Міністерства Оборони України, інших силових відомств, «Православний Духовний Центр ап. Івана Богослова», у співпраці з військовими капеланами, випрацювали певні пропозиції, які мусять усунути непорозуміння, повернути служіння військового духовенства у канонічно-організаційне поле Православної Церкви

1) Оцінивши матеріальні можливості ПЦУ, готовність МО України та інших силових структур забезпечувати служіння військових священиків, вважаєм за доцільне створити групу штатних священиків СУВД, які будуть здійснювати виключно капеланське служіння. Вони канонічно підпорядковуються голові СУВД та не можуть бути парафіяльними. Для таких священиків Священним Синодам мусить бути прийнято окреме положення, вони мусять мати відповідну підготовку та стан здоров’я;

2) Опіка над військовими у місцях їх постійної дислокації, яка носить епізодичний характер, мусить бути цілком покладено на відповідних єпархіальних архієреїв, які виділяють для цього окремих священиків. У деяких моментах, можливо буде доцільно заснувати храми у постійних військових містечках. Священики, яких призначають архієреї та які діють з їх благословення, не знаходяться у підпорядкуванні СУВД;

3) У єпархіях, шляхом добровільності та (або) призначенням правлячого архієрея, формується резерв військового священства, який може бути оперативно використаний СУВД у надзвичайних ситуаціях. В таких випадках єпархіальний архієрей передає капеланів у підпорядкування голові СУВД, призначеним ним благочинним на час їх відрядження. Спілкування з капеланами резерву в звичайний період відбувається виключно через їх правлячого архієрея, який також визначає кількість та поіменний склад у випадку прохання СУВД про відрядження. Виключення священика з капеланського резерву може здійснювати єпархіальний архієрей через: прохання самого священика; віку та стану здоров’я; порушення ним суспільної моралі та (або) канонічних норм. Керівник СУВД, якого не задовольняє служіння капелана резерву у часі відрядження, мусить подавати відповідний рапорт правлячому єпархіальному архієрею, який розглядає його через єпархіальний церковний суд. Керівник СУВД не має право ніяким чином втручатися в служіння, духовне, громадське або суспільне життя капелана резерву, яке той веде в межах єпархії, до якої він належить, бо це є виключно прерогатива правлячого єпархіального архієрея;

4) Нагородження капеланів резерву церковними нагородами відбувається виключно через представлення його правлячого архієрея, навіть коли його представлено до нагороди за поданням відповідних установ чи осіб.

прот. Микола Манілик, військовий священик Чернівецько-Буковинської єпархії ПЦУ;

прот. Микола Йоник, голова «Православного Духовного Центру ап. Івана Богослова», м. Чернівці.

Коли він так помислив, Ісус показує на прикладі двох боржників, яка між ними, фарисеєм і жінкою-грішницею, різниця. Іншим разом Господь навчав нас у притчі про фарисея і митаря, яка різниця буває між людьми віруючими. Бог бачить людину в її самоусвідомленні себе грішником або тим, хто переконаний, що достатньо служить Господу Богу.

Фарисей бачив себе виокремленим з-поміж інших людей і навіть з-поміж народу Божого. Отже, фарисей милується собою, бо навчений закону Мойсея і виконував його, а через закон він сподівався отримати у Бога визнання. Тому зміст його молитви виражає нарцисизм: Боже дякую тобі, що я не такий як ось цей. Таким чином фарисей засуджує ближнього, для себе ж сподівається винагороди і першості. На що, власне, Христос і вказує словами, що фарисей стояв попереду і підняв очі свої до Неба.

Фарисей перетягнув на себе те, що належить єдиному Господу Богу — суд над людиною. Святе Писання вчить не судіть, бо суд і помста належать Мені. Апостоли нас вчать: хто ти такий, щоб судити чужого рада? Він перед Господом ходить, ти ж пильнуй себе. Господь наш Ісус Христос каже: як ти кажеш братові твоєму дай я вийму скалку з ока твого, коли в тебе у оці колода? Вийми спершу колоду зі свого ока, а тоді побачиш як вийняти скалку.

Господь повертає наше усвідомлення себе не проти ближнього, а направляє його в нас самих. Святе Писання вже у Старому Завіті каже до людини про те, що потім підхопили філософи, але спотворили його зміст. А саме: пізнай самого себе, вникни в себе. Тому апостоли нас вчать: випробовуйте чи ви ще у вірі, чи ви ще Христові. Так пізнаєте волю Божу і побачити чи ви ще Божі чи відступили від віри. Таке самоусвідомлення, самопізнання відкриває в душі людини митареве покаяння. Митар б’є себе в груди і плаче, не наважуються підняти очей своїх до Неба, і зітхає: Боже, будь милостивий до мене грішного, Боже помилуй мене. Господь каже, що цей пішов виправданий більше до дому ніж фарисей.

Сьогодні ми слухаємо в читанні святої Євангелії про ще одну людину — грішницю, що прийшла у Бога випросити прощення. Якщо ми розглянемо осуд фарисеєм цієї жінки, зупинимо увагу на його докорі Ісусові за те, що дозволяє їй торкатися Себе, дозволяє їй до Себе звертатися, то ми побачимо себе самих у нашому будні. Тоді зрозуміємо як ми часто не бажаємо спасіння тому хто поряд. Побачимо, що ми, коли б це реально залежало від нас, ставили б завзято перешкоди кожному, хто хоче прийти до Христа. Ми цьому навчилися у нашому змаганні за владу, за посади, заробіток і за честь, за прихильність. Ми, християни, навчилися цього лукавого змагання від світу. Більше того, ми й дітей своїх навчаємо тому ж. Саме тому, коли комусь із нас вдається досягнути хоч трішки того, що сподівалися й чим марили, і бачимо водночас, що ще хтось поряд зростає або важиться здобути у своєму житті чогось більшого, ми обов’язково шукаємо як завадити йому і присікти такий порив ближнього.

Якщо у нас є влада і можливість, ми обов’язково руйнуємо життя ближніх своїм впливом або через тих людей, від яких залежить прийняття рішень чи дозволів. Тобто ми й інших людей не вагаючись залучаємо до руйнування ближньому добрих стосунків і порозуміння з людьми. Свідомість наша не приймає можливість кращого, як нам здається, життя для ближнього.

Так от, саме цю звичку, характер світу цього ми переносимо і в наше духовне життя. Так як не можливо відокремити наше духовне чи церковне буття від нашого буденного клопоту і внутрішній наш світ проявляється у зовнішньому, в нашому буденному бутті, бо із серця людини виходять усі помисли й діла її. Ми є людина, яка створена Богом тілесно-духовною і покликана Ним до вічності, до блаженного життя у Царстві Божому. Тому якщо ми у церкві тільки поводимо себе благоговійно і стримано, відповідально й чесно, для церкви лише одягаємось пристойно і скромно, у церкві тільки розмовляємо тихо, спокійно й розважно, а поза храмом забуваємо ходити перед лицем Божим чи вважаємо, що з відсутністю в нашому оточенні священика, ми можемо себе поводити по-світському, тоді ми зреклися віри, немає у нас віри.

Ось тут криється для нас небезпека. Нас цілком природно манить духовна атмосфера у церкві, душа наша відчуває, що нам добре у церкві з Богом бути, совість наша пробуджує в нас добре почуття після виконання заповіді. Нам приємно, коли люди на нас дивляться і говорять: о, ця людина ходить до церкви, вона богобоязна; ось, ця людина постить, а я не можу, ця людина молиться. Але якраз тут і є небезпека для нас, щоб ми не перетворилися на фарисея, який і довго молиться, і постить, і милостиню дає, але робить все це на показ, робить це все позірно в очікуванні, що люди хвалитимуть і прославлятимуть.

Якщо християнин збудував цей химерний фарисейський світ довкола себе і раптом бачить, що ближній реально, а не фіктивно, живе благочестивим богобоязним життям і люди його побачили та починають про це щей, “не дай Боже”, говорити, такий духовний фарисей обов’язково докладе зусиль або з прокляттям слово вимовить, або хоча й подумки, якщо не є можливим щось зробити, бажатиме ближньому невдачі в духовному житті, щоб не успадкував ласки в Бога, щоб не помилував його Господь, а навпаки щоб покарав Господь його як найстрашнішими карами. Для себе ж у своїх очах духовний фарисей помилування, виправдання, винагород і похвали достойний усякчас.

Сьогоднішнє євангельське читання повертає нас до правди Божої. Учні, каже євангелист, Іван та Яків звертаються до Ісуса: ми хочемо, щоб один праворуч, а інший ліворуч Тебе сів, коли Ти прийдеш у славі, тобто станеш царем Ізраїля. Господь наш Ісус Христос показує відвічну правду Божу, бо каже одразу: сісти ліворуч чи праворуч не від Людського Сина залежить, а від Отця Небесного. Син Божий вчить, що не людина визначає кому яка честь і винагорода, а Господь Бог, Який бачить помисли сердечні, знає наміри, потаємне серця. Тільки Богу Небесному відомо почуття, з якими людина живе, з якими несе свій подвиг.  Лицемірство чи справжність — все це Отець Небесний бачить і Він виноситиме вирок, бо суд належить Йому. Він єдиний, Хто має владу судити і єдиний справедливий Суддя, що прийде саме суд творити над людством.

Тому замислімося як ми будуємо своє життя. Чи радіємо ми, коли ще хтось крім нас долучився до Христа, до Церкви? Чи радіємо ми з того, що ще хтось став жити праведно, приніс щиросердечне покаяння? Чи здатні ми сприйняти, наприклад, що наш в минулому кривдник сьогодні стане поряд з нами у церкві і буде молитися, буде жити святим християнським богобоязним життям? Чимало з нас, напевно, замість молитви подумки скаже сам собі: якби Він знав, який це чоловік чи яка це жінка, то не дозволив би доторкатися до себе, бути в Церкві, не дозволив би прийняти Святе Причастя. Ось ми вже на місці фарисея з сьогоднішнього читання.

Направду не просто довіритися Господу Богу і прийняти Його слова, що прийде час, коли будуть сидіти поряд і лев і ягня і мирно в Божому Царстві співіснуватимуть. Саме це ми й бачимо сьогодні у Церкві Христовій, бо і колишній наш кривдник, тобто сильніший за нас, і ми, покривджені, тобто слабкіші за нього, нині обоє у Церкві перед Владикою Неба і землі стають поряд на коліна. Обоє — і лев і ягня, увірувавши в Госопда Бога нашого Ісуса Христа, живуть по-іншому, вітаються по-іншому, розмовляють один з одним по-іншому, не втрачаючи соціальних позицій як начальник і підлеглий, як той, хто має скромну хату, а другий іншу. Але перед Христом обидва стають як рівні, бо Господь не зважає на особу і суд Свій  виносить праведно і знає про людину все і не потребує, щоб хтось свідчив Йому, бо Він Сам все бачить і знає і передбачив ще до того, як ми почали бути.

Що ж робити нам? Думаю, що ми повинні зосереджуватися на словах Святого Писання, запам’ятовувати якнайкраще слова Ісусові і шукати кожного дня — Господи, як мені реалізувати Твоє слово? Навчи мене, відкрий мені, утверди мене у вірі. Подібно до жінки, що прийшла в покаянні омити слізьми ноги Ісусові, або як митар, який б’є себе в груди, пробуджуймо в собі розуміння, що ми жили до цього не у вірі, були чужинцями Богу. Ми викуплені дорогою ціною – кров’ю Христовою, і Він нас хоче бачити серед Своїх учнів. Він хоче нас бачити Своїми друзями, але від нас залежить чи Він знайде місце в нашому житті чи ми Його не впустимо у своє життя.

Подібно до щойно сказаного ми чинимо також і по відношенню до Господа нашого Ісуса Христа. Якщо Спаситель з Його високою мораллю, з Його святістю, Синівською величністю, божественністю, жертовною безмірною любов’ю до нас заважає нам робити те, що ми хочемо, здобути  те, що ми поставили собі за мету, тоді ми і Христа не хочемо бачити у своєму житті. Тому що це передбачає певні труднощі, певний подвиг, це передбачає відповідальність, співстраждання, любов. А любов не може бути абстрактною чи умовною. Апостол нас навчає: якщо ти кажеш, що любиш Бога, а ближнього зневажаєш, то ти неправдомовець. Як ти можеш любити Того, Кого не бачиш, якщо ти зневажаєш і кривдиш того, кого бачиш? А він – образ Божий, він твій ближній і подібний до тебе. Господь дав немочі нашим ближнім або попускає невдачі у їхньому житті, що ми, які поряд живемо і є сильними, духовними, проявили себе і показали віру, свою ревність, виявили любов до Господа Бога через любов до ближніх. Вони, як і показав нам Христос, є людиною однієї природи з нами, від одного праотця Адама і від єдиного Бога народжені з Висоти для вічного життя.

Апостол Павло каже, що в печерах, проваллях земних тиняються ті, кого весь світ не вартий, але вони моляться за нього, щоб Господь помилував, щоб не допустив загибелі цього світу, але кожному дав і мудрості і духа покаяння, духа віри, любові. Світ ненавидить таких, але він не вартий їх — носіїв Духа Святого. Кожен з нас покликаний бути носієм Духа Святого. Проте, кожен з нас не тільки покликаний, а й має все необхідне для цього від Бога дарованим. Людина сама обирає життя або смерть. Коли кажемо, що вона обирає смерть, це не значить, що вона хоче померти або обирає смерть. Вільний вибір людини гріховного життя породжує смерть, бо саме через гріх прийшла у світ смерть. Ми всі це знаємо, ми всі це розуміємо, але обираємо добровільно смерть.

З безмежної любові до людей Господь не віддав нас безнадійності, відчаю. Більше того, слово Його було: ніхто не може вас забрати у Мене. Хоч усі люди й чують Христові застереження і обітниці, хоч всі люди чули й знають, що Він нас сотворив, що Він нас покликав і хоче нам дарувати Царство Небесне, вічні блага, вічне життя, блаженство, все одно обираємо смерть, зв’язуємо себе гріхом, віддаємось у руки зла. Якщо людина обирає Бога, вона обирає життя; якщо людина обирає добро, вона обирає вузький тернистий складний шлях, а відтак вона здобуває мир, вічну любов до Бога, непохитну віру. Багато разів своєю вірою християни долають перешкоди на шляху до Царства Небесного. Коли людина обирає шлях просторий розкішний легкий, вона обирає шлях, що веде до смерті, до погибелі.

Отже, в нашій владі, у нашій силі обрати добро чи зло, стати на шлях життя або на шлях смерті. Самі не йдемо до Христа, та ще й своїми ж  руках зачиняємо двері перед Христом, коли Він йде на зустріч нам. Проте коли  ми реально впустимо Господа у своє життя, ми станемо ревнувати, щоби й інші люди пізнали Його, знайшли спасіння і увійшли в дім Отця Небесного, єдиним серцем і єдиними устами славлячи й прославляючи Бога.

прот. Микола Йоник