Куди б в житті я не глянув – скрізь підстерігає смерть. І всі ми знаємо, що за нею залишається останнє слово, вона – остаточний переможець. Смерть знає про це, і ми пам’ятаємо, що всіх нас чекає неминучий кінець.

Протягом життя я переживаю безліч смертей до настання самої останньої з них. Це смерть моїх очікувань кращого життя. Крах моїх планів. Життя наше сповнене мрій, прекрасних надій, але більшість з них не здійснилися, вони вмирають і залишають відчуття гіркоти і виправдання нашої поразки тим, що «таке життя».

Я бачу, як смерть забирає мої сили, молодість і, нарешті, мої розумові здібності. Намагається стерти пам’ять, робить волосся сивим, не дозволяє бачити світ.

Багато чого я можу сказати, але, мабуть, це й не потрібно, адже всім нам знайоме страшне обличчя смерті (Хемінгуей). І якщо хтось скаже, що його це не стосується і він може поглянути в очі смерті з презирством та іронією, плюнути їй в обличчя на годину, коли вона буде розлучати з життям, я б його зрозумів. Я знаю, що значить померти гідно.  Альберт Камю так прекрасно описав це. Однак смерть знову мене перемагає.

Смерть улюблених – найсумніша. Як я можу перенести смерть всього того, що люблю? Як прикро бачити, як вмирають квіти та інші прекрасні речі! Але найжахливіше – бачити смерть людей, яких я люблю. Любов – це основа мого життя. Без неї життя не має сенсу. Моє життя – це відносини з іншими людьми. Зрештою, моє життя – це інша людина. Про це прекрасно говорить філософія. Моє життя – це відносини, постійний діалог з іншою людиною. Навіть думка є не що інше, як діалог. Коли помирає інший, поступово починаю вмирати і я. Тому що мої стосунки закінчуються, і мною оволодіває самотність.

Подих смерті ховається всюди і починає показуватися в ночі, яка і сама є якоюсь смертю.

Тепер я можу побачити, чому Воскресіння Христа має таке значення у моєму житті. Адже якщо Він воскрес, значить, воскресну і я. Але про що я говорю? Воскреснуть і ті люди, яких я любив. Вони воскреснуть, бо воскрес Христос. Мої улюблені воскреснуть і стануть досконалими, будуть схожими на Христа.

Оскільки Христос воскрес тілесно, людська природа виявилася назавжди пов’язана з Богом і вже ніколи не розлучиться з Ним. Навіть моє гріхопадіння не зможе змінити цей факт. У цьому полягає глибокий зміст догмату, затвердженого в Халкідоні на четвертому Вселенському Соборі. До гріхопадіння людська природа не була об’єднана з Богом, і після падіння вона встала на шлях прагнення до нуля – до смерті. Через Воскресіння і Вознесіння наша природа з’єдналася з Богом незмінно, неподільне і нероздільно. Христос не просто спасає нас від гріхів: для цього було б достатнього і вибачення. Він прийшов з тим, щоб перемогти смерть. І це, зрештою, є найважливішим.

Деякі з нас, немов вірні послідовники Платона, у разі чиєїсь смерті кажуть: «Ти повинен радіти, адже тепер його душа поруч з Богом». Однак який же тоді сенс у воскресінні? Адже смерть – це щось, що ми повинні оплакати. До цього нас закликає і заупокійна служба нашої Церкви.

Воскресіння Христа є обіцянкою не тільки воскресіння тих, кого я люблю, але й життя іншої якості. Адже відтепер людська природа назавжди з’єднана з Богом, нероздільно і неподільно. Таке останнє таїнство, таїнство Божественної любові. Це дві різні речі: любити когось, наприклад, свою собаку і ставати собакою. Одна справа – відчувати, інше – ставати з кимось єдиним цілим. Це скоїв для нас Христос, оскільки любить нас. Любить нас без всякої на те причини і зобов’язання, незалежно від того, чи гідні ми цього чи ні.

Тіло воскреслого Христа – це образ майбутнього моїх улюблених і мене самого. Досконале, що перевершує будь-які потреби і закони природи. Таким стане і наше тіло – досконалою красою у світлі Божому.

Один мій друг з Китаю говорив, що для нього не має значення смерть, оскільки він вірить в реінкарнацію. Але, врешті-решт, чи не є реінкарнація гіршою смертю? Адже в цьому випадку я не можу полюбити назавжди. Як я можу сказати комусь: я буду любити тебе вічно? Я не маю права говорити про вічність, адже в цьому житті я люблю тебе, а в наступному полюблю когось іншого. Іншого разу я буду чоловіком, жінкою, твариною … Отже, моє ставлення до коханої людини далеко від досконалості.

Хтось скаже, що в цьому немає трагедії: зростає мій життєвий досвід, у своїх перевтіленнях я роблюся все більш зрілим. І навіть якщо ми закриємо очі на те, хто я є в кінцевому підсумку, і що робить мене мною в кожній наступній реінкарнації, залишається очевидним недолік досконалої любові: я використовую іншого для особистого вдосконалення, але не можу з’єднатися з ним остаточно. А якщо і з’єднаюся, то це буде тимчасово. Як сильно відчувається в східній філософії ця важка німа смерть. Звідси і спроба розірвати сумне коло перевтілень. Припинення життів-смертей. Жахливо знати, що життя – це, зрештою, смерть. Як казав Сартр, інший – це моє прокляття, адже в ньому я бачу свою обмеженість. Реінкарнація показує, що саме життя є смерть, і, врешті-решт, я не можу полюбити навічно. Але що відбувається, коли коло перевтілень переривається? Існує не особистість, але якесь загальний стан, зване щастям. Однак і це не любов. По-перше, тому що відсутня плоть, а я знаю, що люблю людину у плоті. По-друге, тому що не існує Бога, а значить, відсутня досконале і вічне існування особистості.

Бог є любов. І Він не просто відчуває любов, а й Сам є нею. Я, може, і маю трохи любові, але сам любов’ю не є. Бог є любов, оскільки являє собою спілкування трьох осіб: Отця, Сина і Святого Духа. Якщо не існує одного з них – значить, не існує і двох інших, не існує і Бога. Однак якщо не буде існувати мого друга, і якщо хтось не буде любити мене, я продовжую існувати. Бог закликає нас до такого роду життя.

І оскільки я приймаю цей Божественний дар, я можу любити когось вічно.

Коли я буду прикрашати квітами плащаницю, труну Христову, я буду розуміти, що в цих кольорах відчувається не подих смерті, але райські пахощі. Адже вони, так само як і всі творіння, будуть жити. Адже тіло Христове, що несе на собі все творіння, живе в Божественній досконалості. Відтепер усі творіння можуть мати надію. Павло, який чув плач і стогони всього творіння, так само як і інші великі вчителі Сходу, що йдуть досконалими в гармонії з природою – гармонії, якої раніше не існувало, адже за красою ховалася смерть, – лише зараз можуть сказати мені про те, чому так прекрасна квітуча черешня.

пресвітер Іонас Муртас

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»