І ось через деякий час приніс Каїн Богові жертву від плоду своїх трудів на землі. Авель також поспішив принести жертву Богові від первородних із своєї отари. Принесена Авелем жертва сподобалася Богові більше, ніж жертва Каїнова, бо була принесена у вірі від душі і в смиренні, про що свідчить апостол Павло: «Вірою Авель приніс кращу жертву Богові, ніж Каїн, нею дістав свідчення, що він праведний… нею він і по смерті ще говорить» (Євр., 11:4).

На Каїнову ж жертву Отець Небесний навіть не подивився, адже: «Що більше: золото чи храм, який освячує золото?» (Мт., 23:17), бо Господь, Який бачить все і чує, знав істинний стан душі Каїна і знав усю нещирість, з якою той приніс Йому жертву. Сказав Господь про таких: «Зовні здаєтеся людям праведними, а всередині повні лицемірства і беззаконня!» (Мт., 23:28). В народі кажуть: «Чужа душа – темрява». Але перед Господом нічого приховати не можна і ніщо для Нього не є таємним. І тому, коли гордий і заздрісний Каїн дуже розгнівався за таку зневагу, а серце його запалало помстою, це помітив Господь і запитав у нього: «Чому ти гніваєшся, що й лице твоє посмутніло?»

Будь-хто з батьків сказав би в такому випадку своєму синові: «Не тримай зла і гніву в своїй душі, бо то найперший шлях до гріха». Так само говорить і Господь Каїнові: «Спинися, бо коли добре робитимеш, то піднімеш обличчя своє», тобто будеш прощений. «А коли недобре, то в дверях гріх підстерігає».

Цими словами Господь застерігає рід людський про те, що гординя призводить до скоєння найстрашніших гріхів і злочинів, гординя є протилежним почуттям людини відносно до смирення – почуття доброчесного. Адже коли б у Каїна було смирення, то він би послухався поради Отця Небесного і не піддався б на смертний гріх братовбивства.

Отець застерігав: «До тебе його (гріха) пожадання, а ти мусиш над ним панувати». У пророка Михея також знаходимо вказівку Господа: «Тільки чинити правосуддя, і милосердя любити, і з твоїм Богом ходити сумирно» (Мих., 6:8). І якби Каїн був чоловіком розумним, розважливим і виховав у своєму серці віру і смирення, котрі б не давали розростатися пристрасті гордовитості, то бажання помсти навіть не вродилося б у його душі. Але зарозумілість і заздрість взяли над ним гору і штовхнули на злочин проти рідного брата – Каїн підступно убив Авеля.

Пролилася перша праведна кров на землі. Чи не тому пророк Михей вигукує: «Згинув побожний з землі й немає поміж людьми правдивого. Вони всі чатують на кров, один одного ловлять у сітку» (Мих., 7:2), а ми нині констатуємо, що ці слова, як ні в які інші часи, яскраво характеризують стан нашого українського суспільства, яке поринуло в глибоку прірву духовної розпусти, а особливо ті з нас, котрі при владі й повинні вести народ по шляху життя як зрячі, а не сліпі…

Апостол Павло писав до Тита, а ми нині й до себе повинні приміряти його визначення такого ганебного стану людей, коли вони: «Говорять, що знають Бога, але вчинками відрікаються, будучи огидними і непокірними та до всякого доброго діла нездатними», тому то й: «Докоряй їм суворо, щоб вони були здорові у вірі» (Тит., 1:116, 13). Як давно говорились ці слова, але як співзвучні вони з нашим часом: «Для чистих усе чисте, а для осквернених і невірних немає нічого чистого, у них осквернені і розум, і сумління» (Тит., 1:15).

Звичайно, люди впали тому, що втратили віру, або й зовсім не мали її, бо так і не набули, а будь-яке порожнє місце ніколи не буває порожнім, бо його рано чи пізно хтось чи щось займає. А займає диявол. І тоді людина, спокушена ним духовно, а за тим і тілесно, падає. Та тут варто наголосити на тому, чи для кожного, хто тим чи іншим чином упав, такий стан є нестерпним, як говорив пророк Йов: «Життя моє стало бридке для моєї душі…» (Йов 10:1)? Коли спостерігаєш за тим, що діється навколо нас і з нами, виникає великий сумнів.

Чи варто наголошувати на тому, що гордовитість і самолюбство призводять до приниження іншого і є таким різноманітними й поширеними, що сміливо можна говорити про захворювання душі? Варто лише неупереджено подивитися на людину зором віри, щоб упевнитися в цьому. Духовно хвора людина схожа на людину, яка вся зранена і рани її не загоюються, а гниють і від них розноситься сморід.

Принагідно згадаймо притчу про Самарянина і чоловіка, що потрапив до рук розбійників, щоб підкріпити ці слова. Розбійники роздягнули його, побили, всього зранили, кинули спливаючого кров’ю помирати і пішли собі геть. Я запитую – кого мав на увазі Ісус Христос, показуючи нам цього побитого і зраненого чоловіка?

Звичайно, що нас із вами, змучених пристрастями світу цього і дияволом. І головне: якби цей чоловік сказав нам (та ще й палко переконував), що він не відчуває ніякого болю, щоб ми про нього подумали? Вірно – дивлячись на його рани, ми б подумали, що він при смерті, бо вже втратив будь-які відчуття в своєму тілі. Подібно до цього ми можемо охарактеризувати і стан людини гордовитої.

Чим іншим, як не гординею і зарозумілістю, можна пояснити молитву фарисея до Бога, в якій він говорив, самовихваляючись, так: «Боже, дякую Тобі, що я не такий, як інші люди: здирники, неправедні, перелюбники, або як цей митар. Постую двічі на тиждень, даю десятину з усього, що придбаю» (Лк., 18:11-12).

Але Бог залишився невдоволений такою молитвою, бо засліплений гординею фарисей забув з Ким він говорить. Коли ще можна лукавством якось прикритися від народу, то від Бога не приховаєш нічого. Він бачив, що грішник уявив себе праведником, знов же таки забувши, що бесідує з Всевидячим.

Фарисеї були вчителями віри, хвалилися знанням Закону Божого і дуже тим пишалися, зміцнюючи в собі почуття гордині і лукавства, яке породжувало великий гріх, адже: «Зачиняєте Царство Небесне перед людьми, бо самі не входите і бажаючих увійти не допускаєте!» – говорить про таких Господь (Мт., 23:13), а «Хто звеличує себе, той буде принижений» (Мт., 23:12), тому що, як каже апостол Яків: «Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать» (Як., 4:6).

Ось таким смиренним і виявився митар, притчу про якого розповів Ісус Христос. Він не говорив багато, а навпаки – схиливши голову і опустивши погляд долу, дуже шкодував і докоряв собі за гріхи, які вчинив, бив себе в груди і повторював щиро одне: «Боже, милостивий будь до мене, грішного!» (Лк., 18:13).

Молитва – то велике діло для людини віруючої, бо молитвою вона розмовляє з Богом – дякує Йому за те милосердя, яким Він обдаровує її, і славить Його, як свого Творця, молитва повинна виходити з глибини зажуреного серця і в розчуленні душевному. Ось такою й була молитва митаря – небагатослівна, але палка і слізна, і ті сльози покаяння омивали його зболілу в каятті душу, і знайшли відгук у Бога. Тому вона й припала до серця Богу і потішила Його, і, як сказав Господь: «Цей пішов до дому свого виправданий більше, ніж той (фарисей)» (Лк., 18:14). Бо сказано й у Старому Заповіті: «Знижує Він спину пишного, хто ж смиренний, тому помагає» (Іов, 22:29).

Тож завжди слід пам’ятати, що краще згадувати свої власні гріхи, яким немає ліку, аніж перераховувати гріхи чужі, бо кожен із нас відповідає перед Богом лише за свої вчинки. Тому, в смиренні згадуючи свої гріхи і слізно шкодуючи, що вчинили їх, будемо молитися і така молитва буде приємна Господу, Він зглянеться на смирення нашого серця і розчулення нашої душі зарахує нам на спасіння. Де б ми не молилися – вдома на самоті чи в церкві на людях, ми повинні творити молитву в смиренні перед Богом і перед людьми, бо смиренних Бог милує і спасає.

Так хай же Господь дарує нам смирення митаря і очищає нас від гордовитих помислів фарисея.

Боже, милостивий будь до мене, грішного! Амінь.

+Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський ПЦУ

«То ж благаю вас, браття, через Боже милосердя,- віддайте ваші тіла на жертву живу, святу, приємну Богові, як розумну службу вашу, і не стосуйтесь до віку цього, але зміниться відновою вашого розуму, щоб пізнати вам, що то є воля Божа,- добро, приємність та досконалість» (Рим. 12:1-2),- каже нам апостол Павло.

Треба все ж зуміти розпізнати в собі гординю (її в кожному по самі вінця, а в багатьох перехлюпує і за край), прийти до усвідомлення всеохопної вищості Бога й того, що лише у вірі Божій людина отримує опору в житті, незважаючи на всілякі негаразди, без яких того ж таки життя й бути не може. Інша річ, як їх переносити і які висновки робити, аби вони не псували урівноважений колобіг життя.

Є молитва оптинських монахів: «Отче, дай мені з душевним спокоєм зустріти все, що принесе мені прийдешній день. Дай мені цілком віддатися волі Твоїй святій, в усякий час цього дня, в усьому настав і підтримай мене. Які б я не одержав звістки протягом дня, навчи мене сприймати їх із спокійною душею і твердим впевненням, що на все свята воля Твоя. В усіх словах та справах моїх керуй моїми думками і почуттями. В усіх несподіваних випадках не дай мені забути, що все послано Тобою. Навчи мене прямо й розумно обходитися з кожною людиною, нікого не соромлячи й не засмучуючи. Отче, дай мені сили знести утоми прийдешнього дня та всі події сьогодення. Керуй моєю волею і навчи мене молитися, вірити, надіятись, терпіти, прощати й любити. Амінь».

Ця молитва читається вранці по закінченню вранішнього моління. Але уважно вникніть у смисл слів цієї молитви, бо він є визначальним чи не в усьому. Без усвідомлення кожного із прохань – його внутрішньої суті, того, що просиш, не отримаєш, бо для цього потрібна життєва практика. Тобто, все життя людини повинне бути приведе у відповідність із Божими заповітами, церковними правилами, які вчать людину добра і любові. А добро і любов, як дар Божий, не може призводити ні до чого поганого, а лише до доброчинного. Оптинські ченці виробили цю молитву, маючи велику духовну практику і весь устрій їхнього життя було укладено у відповідності до настанов святих отців Церкви. Без цього досягти якоїсь ґрунтовної опори в житті неможливо.

Сказано ж апостолом Павлом: «Тому то, хто думає, ніби стоїть він, нехай стережеться, щоб не впасти! Досягла вас спроба не інша, тільки людська…» (1 Кор. 10; 12-13). Ось чому людині для тілесного дихання потрібне чисте повітря, а для душі потрібна віра Божа й Церква, провідниця знання і спасіння. Одинока ж бо людина є легким здобутком для сатанинської сили, а отже життя неправедного.

Сатанинське бере людину підступом, силою, а святі небесні сили дають людині самій можливість по власній волі вибирати з ким вона – з Отцем Небесним чи сатаною, кого слухати і кому підкорятися: святим небесним силам, ангелам світла чи ангелам темряви, демонам.

Перше здійснити складніше, бо вимагає постійної духовної праці, яка є нелегкою і навіть тяжкою. Друге легке, бо, наприклад, коли тебе образили, спричинили зло, безпричинно чи й причинно, а тобі треба це спокійно перенести і не відповісти таким же злом, то людині, в душі якої змією в’ється гординя, дуже тяжко просто сказати: «Бог із тобою»та й усе. Набагато легше дати пристрасті закипіти в душі злістю, щоб вирвалася вона назовні парою лайки, бійки, вчинення чогось негідного, поганого, такого, аби воно якнайдошкульніше вдарило по кривднику. Вчинивши так один раз, уже не в силі втриматися, аби не вчинити так вдруге і… людина втрапляє в духовну розбещеність, коли відповідь злом на зло стає нормою. Ось чому, не маючи віри Божої в душі (а без Церкви і участі в божественних літургіях істинно вірувати неможливо, бо надто слабка духовно сучасна людина), такого розмаху в нашій країні набрало озлоблення і ненависть, якими просякнута кожна клітина нашого хворого суспільства.

І таке суцільне захоплення телевізією та інтернетом цьому є сумним підтвердженням – пристрасті людям миліші. Не хочуть задуматися, що від пристрастей одна лише шкода і біда, що через них ми караємося на кожному кроці свого гріховного життя, а каяття немає, бо відсутня віра, бо майже ніхто не ходить до церкви, не передплачує релігійно-духовної літератури, звідки можна почерпнути знання про віру, про каяття, як спасіння. Бо без щирого каяття Господь не дає і прощення, бо лише через каяття, через участь в євхаристії – вживання Тіла і Крові Христових, як свідчення прощення, свідчення примирення з Богом, Який віддав Себе на розп’яття заради спасіння нас, людей, ми продовжуємо перебувати в гріху і він роз’їдає нашу душу, збриджує її, мучить і руйнує і душу, і тіло. Людина ж, уражена найстрашнішою заразою – гординею, відкидає навіть думку про віру, про участь у Божественних літургіях, тобто ходіння до церкви на служби Божі, про постування, каяття і причастя, власне, оцерковлення свого життя. «Бог противиться гордим, а смиренним дає благодать!» (1 Пет. 5:5).

Скажіть, чому ми так намагаємося обов’язково охрестити дитину, лиш тільки вона народиться, чому намагаємося поховати померлого по православному чину поховання з відправою священиком? Чому ж тоді не ходимо до церкви постійно, не дотримуємося церковних правил? А це не менш важливо від попередніх правил. Я вже багата разів писав про те, що недостатньо бути охрещеним, адже, щоб істинно перебувати в Христі, а Христос у нас щоб перебував, треба вірувати істинно і провадити життя своє, звіряючи його з Божими заповітами і церковними правилами і беручи участь в житті Церкви. А як по іншому перебувати в молитовному єднанні з Господом, якщо не брати участі в божественних літургіях, не каятися перед Ним у гріхах і не приймати від Нього з рук священика святих Дарів – Тіла і Крові Христових? Як тоді можна сподіватися на Божу милість, Божу допомогу?

Але ж за плином нашого неспокійного життя ми то забуваємо, то випускаємо з пам’яті, то ще щось, що нам робити, як діяти та, здебільшого, й не знаємо як його й робити, як поводитись чи в храмі, чи по за ним. Тому й треба передплачувати релігійно-духовні видання, які ведуть постійну роз’яснювальну і навчальну роботу, передплачувати, щоб було з чого черпати духовні знання. Без такої просвітницької роботи, зрозуміло, що і духовний стан людей буде низький, а самі люди темні і неспасенні. А завдання людини полягає в тому, аби спасти свою душу перед тим, як відправитися на Суд Божий. Та й так, коли переважна більшість людей віруватиме в Бога, намагатиметься дотримуватися заповітів Божих, церковних правил, то настільки ж то поменшає зла і ненависті, і настільки побільшає добропорядності, милостивості, і настільки стане духовно легше нам жити!

«Тож підкоріться Богові та противтеся дияволові, то й утече він від вас. Наблизьтесь до Бога, то й Бог наблизиться до вас. Очистіть руки, грішні, та серця освятіть, двоєдушні!.. Смиріться перед Господнім лицем,- і Він вас підійме!» (Як. 4:7-8,10).

Чому ми цього не хочемо зрозуміти, чому не хочемо (хоч про це постійно говоримо) жити без такої кількості негараздів і бід? А їх така навала через нашу неповагу до Бога. Пам’ятаю, як ми із священиком приїхали на запрошення одного голови господарства освятити поле. Коли голова зупинив один з автомобілів, що саме перевозив зелену масу на силос і сказав йому, що, мовляв, отець зараз буде освячувати поле і треба бути присутнім, то той відказав таке: «Тю, а я думав, що щось серйозне». То ж, відповідно, не треба тоді й на Бога нарікати, бо яке наше ставлення до Нього, таке і Його до нас. То ж чомусь мучимось, караємось, але… не каємось.

+ Афанасій (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський ПЦУ