«Ось ми йдемо в Єрусалим і Син Людський буде виданий первосвященикам і книжникам, і засудять Його на смерть, і видадуть Його язичникам, – сказав Ісус Христос учням по дорозі в це священне місто. – І насміхатися будуть над Ним, і плюватимуть на Нього, і битимуть Його, і вб’ють Його, але третього дня Він воскресне»

Мк. 10:33-34

Цими словами Ісус передвіщав Свої майбутні страждання на Голгофі, бо Він наперед знав усі подробиці того, що з Ним буде в Єрусалимі, але сміливо йшов назустріч найвищому випробуванню – послужити спасінню всього світу, спасінню всіх, хто живе в ньому, навіть тих, які розіпнуть Його на хресті.

Пройде небагато часу і на Тайній Вечері Він скаже їм ще більше, коли переломить хліб і візьме чашу з виноградним вином, запропонує, розкриваючи Таїну спасіння світу Голгофською Жертвою: «Прийміть, споживайте, це – Тіло Моє… Пийте з неї всі, бо це – Кров Моя Нового Заповіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів» (Мт. 26:26-28). І коли правовірні юдеї, виконуючи закон Мойсея, приносили в жертву Богові на жертовниках вже не людей, як було до того, а первородних ягнят, і текли ріки крові вже тварин, а не первородних з людей, грішних тілом, Ісус Христос, заради викуплення з гріха всіх, приніс добровільно у жертву Себе, пролив Свою кров і цією жертвою дав людям тисячоліттями омріяне ними вічне спасіння. І коли пожертва тваринами була тимчасовою і вимагала все нових і нових пожертв заколенням тисяч і тисяч тварин, то Жертва Христова не була тимчасовою, принесеною у вигляді тварини на жертовник до храму, Його жертва має вселенське і вічне значення, бо пролита Сином Божим, Який був вільним від гріха, непорочним, а, живучи в світі, служив не пристрастям, як то всі люди, одержимі бісами, а: «Духом Святим приніс непорочного Себе Богу» (Євр. 9:14), – як зазначає Апостол Павло у посланні до євреїв, розкриваючи їм розуміння того, наскільки більшою і вищою є кров Христа, яка очищає не тіло, а душу і совість нашу від гріхів, щоб уже далі ми жили не за хіттю тіла людського, а по волі Божій (1 Пет. 4:2).

Тому й Господь поступово готував Своїх учнів, щоб вони, як люди, прийняли суд у тілі і жили у Богові духом (1 Пет, 4:6) і щоб, коли Він буде виданий у руки римських воїнів і поведуть вони Його на судилище, а потім на страту, вони не спокусилися поганьбленням Його імені й не відреклися ні від Нього, ні від нового вчення, яке приніс Він на землю від Отця Небесного, щоб збулося пророковане ще до Нього всіма пророками і очікуване всіма народами.

Він усіляко оберігав Своїх учнів, знаючи їхню долю наперед, знаючи й те, що їм доведеться, долаючи шалений опір представників тогочасної віри Старого Заповіту, переслідування влади в усіх краях, куди вони понесуть нове вчення про Царство Небесне і покаяння, багато страждати від голоду, холоду, побоїв і знущань, а первоверховного Апостола Петра, розіпнуть на хресті головою вниз, бо: «Якщо Мене переслідували, то будуть переслідувати й вас» (Ін. 15:20).

Більше того, Він знав, що коли Його схоплять, то вони спочатку розбіжаться, а апостол Петро так і взагалі відречеться від Нього тричі перше, ніж проспіває півень опівночі, бо смерть і йому загляне прямо в очі біля багаття на подвір’ї синедріону запитанням служниці: «І ти був з Ісусом Галілеянином?» Заметався тоді сполоханими очима Петро і відрікся перед усіма, хто був поряд із ним і чув її слова, сказавши: «Не знаю, про що ти говориш» і швиденько став виходити геть з двору, аби й собі не бути схопленим воїнами. А в цей час знущалися тут-таки над Ісусом Христом: плювали Йому в лице, били по щоках, били й киями, насміхаючись! Зустрілись погляди Ісуса і Петра, учня Його, якому Він говорив, що: «Ти – Петро (камінь) і на камені цьому побудую Я Церкву Мою, і ворота пекельні не здолають її» (Ін. 16:18), а ще раніше, коли Петро, зневірившись, став потопати в морських хвилях, Ісус простяг йому руку і врятував від смерті, думаю, що Петро прочитав у зболеному погляді Ісуса: «Я шматком хліба ділився з тобою, а ти не знаєш Мене? Я життя тобі врятував, а ти відрікаєшся від Мене?» Тоді то й заспішив Петро, уражений докором совісті, із двору, де відбувалося судилище над Ісусом, та побачила його й інша з жінок і сказала до присутніх: «Цей був з Ісусом Назарянином». І знову він, гнаний страхом, переборовши в душі голос совісті, відрікся, клянучись, що не знає цього Чоловіка. Але ж люди пам’ятали його серед учнів Ісусових і стали стверджувати, що: «Ти теж із них, бо й мова твоя видає тебе». І тоді Петро почав ще з більшою запопадливістю клястися та божитися, що не знає цього Чоловіка. І раптом… півень заспівав. І тільки тоді Петро спохопився – що ж він робить! Бо тієї миті згадав слова, сказані йому Ісусом: «Перше, ніж заспіває півень, ти тричі відречешся від Мене», і серце його здригнулося і зайшлося пекучим болем, він вибіг із того двору геть, гірко плачучи. (Мт. 26:67-75).

Згадаймо ж, як на Тайній Вечері Ісус сказав учням: «Усі ви спокуситеся Мною цієї ночі, бо написано: «Уражу пастиря і розбіжаться вівці» (Мк. 14:27).

Згадаймо, що й на Голгофі біля розп’ятого на хресті Ісуса стояла, плачучи, Його Мати Марія та ще стояв наймолодший, зовсім юний із учнів Його Іоанн. А де ж були інші десять? Чому вони не оплакували таку страшну мученицьку смерть свого Учителя? Їх страх розігнав по закутках великого міста, бо серця їхні були уражені тілесною неміччю Того, Кого вони мали до цього за Господа і називали Сином Божим, маловір’я закрило їм духовний зір пеленою непроглядною, адже говорив їм Ісус, коли вони запитали Його, чому не змогли вигнати з юнака біса: «Через невір’я ваше» (Мт. 17:20). Ось яку підступну силу має маловір’я, а невір’я так і поготів призводить до погибелі!

А було ж, коли йшли всі учні Його з Ним дорогою до Єрусалиму, а Він провіщав їм Свою скору смерть і воскресіння третього дня після того, то навіть вони не второпали всієї глибини сказаного Ним, а Яків та Іоан, сини Зеведея, підійшли до Нього і як звичайні (але не просвітлені знанням Євангелії) люди, що переслідували свої власні інтереси, звернулись до Нього: «Господи, дозволь нам, щоб ми сиділи один праворуч Тебе, а другий ліворуч у славі Твоїй» (Мк. 10:37). Як Йому було це чути від Своїх учнів, навчаючи яких, Він доклав стільки старань, а їм треба було не ще більше знань, а всього лише погрітися біля Його багаття, насолоджуватися Його славою, як від звичайного смертного царя земного.

Пам’ятаєте: «О роде невірний і розбещений, допоки буду з вами, допоки буду терпіти вас?» (Мт. 17:17). Що ж тоді говорити про звичайних людей, коли й Апостоли, люди Божі, а й ті мріяли про звичайне задоволення тілесних потреб! Але ж це їм говорив Христос: «Я шлях і істина, і життя. Ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене» (Ін. 14:6)! Якщо вони цього не зрозуміли, то хто ж тоді мав це зрозуміти?! Оте знавісніле юрмовисько, що товпилося, штовхалося, лаялося біля підніжжя Голгофи, наче перекупки та роззяви в очікуванні видовища? Але й вони, коли побачили, врешті, знамення з неба, якого так прагнули й домагалися від Нього, бо: «І темрява наступила по всій землі, аж до дев’ятої години. Сонце затьмилося, і завіса в храмі роздерлась надвоє» (Лк. 23:44-45), і навіть сотник воїнів, побачивши, що сталося, вигукнув: «Істинно Він був Син Божий!» (Мт. 27:54), то навіть вони, вражені цією неправедною стратою і такими неймовірними знаменнями, бо ще й земля затряслася і скелі розкололись, розбігалися звідти, б’ючи себе в груди, врешті усвідомивши, Кого вони відправили на розп’яття. «Істинно, Він був Син Божий!» – аж ось коли, побачивши знамення з неба, увірували в Нього! А Він же хоч і говорив до фарисеїв, але ж одночасно й Апостолів застерігав: «Рід лукавий і перелюбний знамення шукає, та знамення не дасться йому» (Мт. 16:4).

Іоанн залишився з Учителем до останнього, не побоявшись зійти з Ісусом і на Голгофу – не злякався ні зневаги людей, ні побиття від них, ні можливої смерті від римських воїнів, що загрожувала йому як соратнику Ісуса, а залишився біля розп’ятого Господа до останнього Його подиху.

Та навіть Іуда не витримав тягаря своєї зради, бо пекли не руки, а душу йому пропікали ті тридцять срібляників, що їх заплатили іудейські первосвященики і старійшини, аби він видав Господа. Він розкаявся в страшному гріхові, що сподіяв, прийшов до них і кинув їх їм: «Згрішив я, видавши невинну кров» (Мт. 27:4). Пішов від них і повісився. Такий страшний кінець зрадника Іуди Іскаріота, але й він покаявся!

А що ж нинішні іуди? Чи хоч трішки ворухнулося каяття в їхніх задубілих серцях у тому злочині, який вони вчинили і проти доленосної й святої справи автокефалії Української Православної Церкви, у відновленні її первородних канонічних прав та незалежності від Москви, і проти всього українського православ’я, розколовши його в угоду тій же Москві, бо завжди і в усьому вона любить панувати над іншими, і проти самої України, бо розкололи не тільки Церкву, а й народ навпіл? Боже, який страшний і пекельний гріх вчинили ці люди! Прости їх, Господи!

Учні ж Христові, хоч на початку й розбіглися, але згодом зійшлися всі до одного, сумували за Ісусом, згадуючи життя поруч із Ним, але знову ж таки: «О роде невірний і розбещений, допоки буду з вами?» Бо коли після воскресіння Христос явився Марії Магдалині, з котрої свого часу вигнав сім демонів, і сказав, щоб вона повідомила братів про Його воскресіння, то її свідченню про Нього, воскреслого, вони не повірили. «О немудрі й задубілі серцем!» (Лк. 24:25) – вигукує Христос до двох Апостолів, яких зустрів, коли вони йшли до села, і з їхньої розмови зрозумів, що вони так і не повірили пророцтвам пророків із Святого Письма про Його прихід у світ, хоч усе те бачили, як підтвердження, своїми очима, адже постійно перебували з Ним.

А вже коли Він тлумачив їм ті пророцтва зі Святого Письма, коли взяв при вечері хліб, поблагословив, розламав і подав їм, як те робив, коли ще був живий у тілі й навчав їх, тоді спала полуда з їхніх очей, та Він став для них невидимий. І, нарешті, коли вони зібралися всі одинадцять разом, Ісус увійшов крізь зачинені двері й став перед ними: «Мир вам!» – сказав, вітаючи їх, але вони знов налякалися, бо подумали, що бачать духа. Знов наголошую на тому, яку силу має маловір’я – навіть Апостолів воно робило полохливими й змушувало відрікатися від свого Вчителя.

Та повторюю – учні, врешті, визнали в Ньому воскреслого Ісуса Христа, свого Господа, а Він докоряв їм за невір’я та отвердіння серця, тому що не повірили одразу тим із них, які бачили Його воскреслого. Він сказав їм: «Ідіть по всьому світу й проповідуйте Євангелію всьому творінню. Хто увірує й охреститься, той буде спасенний, хто ж не увірує, той осуджений буде» (Мк. 16:14-16). І ще Він сказав їм: «І такі ознаки будуть супроводити тих, хто увірує – в ім’я Моє будуть виганяти демонів… будуть класти руки на хворих і ті будуть зцілені» (Мк. 16:17-18).

І як працею гнаних повсюди Апостолів, що воістину увірували й за свою віру отримали від Отця Небесного за молитвою Ісуса Духа Святого, Який, за словами Господа: «Утішитель, Дух Святий, Котрого пошле Отець в ім’я Моє, навчить вас усього й нагадає вам усе, що Я казав вам» (Ін. 14:26), постала на увесь світ Церква Христова, так і завдяки наполегливій праці тих небагатьох, хто лишився вірним автокефалії українського православ’я, яке стало скарбницею всіх Дарів Христових для українського народу, постане єдина Помісна Церква, а ми – архієреї, священство, чернецтво й увесь народ Божий – зберемося у свої храми й будемо славити Бога рідною мовою, як славили Його й святі Апостоли. Тільки в рідній Церкві і в єдності ми відчуємо всю повноту благодаті Божої і радість від слів Христа, що Він їх сказав Апостолам: «Ви будете сумувати, але смуток ваш перетвориться на радість вам… і радості вашої ніхто не відніме від вас» (Ін. 16:20,22). Адже мова, слово є найбільшим виявленням благодаті Святого Духа в кожному народі, є невичерпним джерелом Святого Духа, який вливається в серця вірних і виявляє Свою божественну сутність на спасіння й життя світу й людства, бо сказано: «Спочатку було Слово, і Слово було в Бога, і Слово було Бог» (Ін. 1:1). Найпевніший шлях кожного народу до Ісуса Христа – це його рідна мова, бо й Христос, коли посилав Апостолів проповідувати, то дав їм дар говорити всіма мовами, щоб слово, яке вони говоритимуть до людей, було тим людям зрозумілим. І тому рідна мова народу з’єднується з невичерпним джерелом Святого Духа, який наснажує Церкву кожного народу, як наснажує й нашу Українську Церкву живою благодаттю, й ніколи глибина цього живодайного джерела не зміліє, бо Дух один і той же скрізь і в усьому. Ще не всі це усвідомили, ще не всі це прийняли в своє серце, але час українського народу і його віри православної настане.
Дух Святий прийшов від Отця не тільки до Апостолів, Він прийшов і для всього світу, бо й Христос прийшов для спасіння не котрогось одного чи тих, кого обрав, а всіх у цьому світі. Різниця полягає лише в тому, що Апостолам Він став Утішителем, а нам, грішним, Докором нашої совісті в наших повсякденних вчинках, адже: «Коли Він прийде, то докорить світу за гріх, і за правду, і за суд: за гріх, що не вірують у Мене» (Ін. 16:8). Ми ж бо молимося, кажучи: «Царю Небесний, Утішителю, Душе істини, що всюди перебуваєш і все наповняєш, прийди і вселися в нас…», чому ж тоді шукаємо в усьому і чекаємо знамень, про які Господь наш Ісус Христос говорив: «Чого рід цей вимагає знамення? Істинно кажу вам: не дасться роду цьому знамення» (Мк. 8:11).

Любі мої, Господь як Милостивий і Милосердний, Спаситель всього світу, хоче прийняти під Своє крило, обдарувати Отцівською ласкою і любов’ю всіх до одного – і тих, хто прийшов до рідної Церкви вранці, і тих, хто прийде до неї під вечір, Він хоче дати відзнаку всім, хто прийде до Його Церкви, щоб об’єднатися в єдине духовне тіло. А це можливо лише за умови єднання душ і на ґрунті того, що є спільне між українцями – рідної мови, українського духу і відданості Україні. Тільки за цієї умови збудуться слова Ісуса Христа: «Збудую Церкву Мою і ворота пекельні не переможуть її».

То помолимось, брати мої і сестри, до Господа такими словами: «Отче Небесний, прослав народ наш український, щоб і він прославив Тебе». Амінь.

Високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський

Хоча, чому раптом? Ніщо з нічого й нізвідки не з’являється! Творцем від самого початку як людині, так і цілому народу, який формує суспільство, закладено всі ті риси характеру, що згодом тією чи іншою мірою проявляються в історичних реаліях.

Будь-який народ стає нацією лише тоді, коли утворює державу, аби за допомогою її інституцій розвиватися вже на більш вищому історичному щаблі в сукупності всіх складових, які й рухають його розвиток: державотворчих, мовних, культурологічних, духовних, освітніх, наукових, навіть побутових.

Я не знаю, що буде з європейськими народами, які не зупинилися в своєму історичному розвитку, переходячи у більш високий рівень своєї свідомості – націю, в подальшому. Маю на увазі те, чи будуть розвиватися й надалі їхні самобутні національні риси, утверджуючи їх в історії, чи ці самобутні риси, досягнувши якоїсь вершини розвитку, почнуть стиратися, нівелюватися й поступово зливатися в щось одне, скажімо європейське.

Але, аналізуючи хід розвитку народів ще з древніх часів, можна констатувати, що жоден із народів, які не зупинялися в поетапних змінах свого внутрішнього духовно-морального стану й світоглядних установлень, не зійшов з історичної арени. Навпаки, навіть не маючи тривалий час власної держави як об’єднуючого начала, без якого неможливо розвивати притаманні народу складові, народ все ж їх зберігає і часто навіть непомітно розвиває їх у глибинах свого єства.

Коли ж настає час, то те, що закладене від початку саме цій людності й накопичувалося, перш за все, у внутрішньому розвитку впродовж століть, раптом вибухає такою потужною силою прагнення до життя й утвердження, що навіть кількісно й територіально невеликий народ перемагає найбільшу потугу вчорашніх поневолювачів і здобуває свободу – духовну, моральну й державотворчу.

Тобто, поступальний розвиток народу в загальному процесі розвитку людської цивілізації ніколи не припиняється. Він лише через ті чи інші внутрішні й зовнішні причини, що часто не залежать від самого народу, може на певні більш тривалі чи менш тривалі історичні періоди наче б як завмирати, накопичуючи духовну силу для прориву із своєрідної дрімоти.

Це як зернина, що, дозрівши, потрапила в землю, пролежала там у повній темені, куди не дістає жоден сонячний промінь, перележала осінні холодні дощі, зимові морози, ранньовесняні приморозки, але тільки настало весняне тепло, як одразу ж в її зародку пробудилися життєві процеси росту. Ще там, у цілковитому мороці, крізь шкаралущу зовнішньої оболонки вже прокльовується зародок, який переростає в росток, що пробивається крізь товщу землі, виривається назовні, де світло й тепло, і виростає в стебло й колосок із плодами, даючи перспективу розмноження й розвитку уже в наступні періоди з більшою силою й критичною масою.

Прикладом цього якраз і є наш український народ, який впродовж багатьох століть, навіть тисячоліть, то пробивався крізь товщу історії, творячи власну державу, то знову залягав у її глибини й, здавалося, що вже ніколи не виб’ється на поверхню, щоб побачити Сонце правди, під променями якого розквітне в усьому розвої своєї національної самобутності. Скільки разів народ опускав у безнадії руки, скільки наші вороги пролили української крові, щедро поливши нею українську землю, що вона, напоєна нею вщерть, можливо й стала такою родючою. Здавалося, що вже ніколи наш народ не зуміє вхопити свіжого повітря перемін.

Але приходив час, приходила благословенна година і процеси життя, що розвивалися в самому осерді народу, запускали такий могутній маховик росту національної самосвідомості, що, не зважаючи ні на які негативні історичні чинники, душа народу розривала шкаралущу еволюційних умовностей, які до цього тримали її під гнітом чужорідної сили, й виривалася на волю, на історичний простір.

Звичайно, поступальний розвиток народу може бути призупинений, перемога може бути відтермінована навіть на тривалий період, коли настає такий стан того чи іншого суспільства, що майже стираються характерні риси корінного народу, який творить основу даної державної спільноти. Але навіть найжорсткіші заходи нівеляції, спрямовані на стирання відмінностей між пануючою нацією і підпорядкованою, перестають діяти у повному своєму обсязі.

Адже, коли різнобічне гноблення приводить націю до межі існування, за якою вже починається відлік неповернення, рано чи пізно гноблена нація, навіть у більшості своїй сприйнявши за основу свого буття чужу мову й культуру, раптом проявляє свій національний дух, який живить непохитність патріотизму. І тоді свідома частина нації, відкинувши всі перестороги, не шукає опертя на когось стороннього, щоб виграти у двобої із суперником, часто набагато сильнішим, а самовіддано стає на національно-визвольну боротьбу, бо там, у глибині сердець, відроджується основа, яку вклав кожному народу Творець, коли їх творив, та основа, яку неможливо знищити нікому і яка, так чи інакше, виокремлює кожен народ.

Скажіть, чи сподівалися на перемогу хлопці й дівчата на Галичині й Волині, коли боролися за волю України в тридцятих-сорокових роках минулого століття? Навряд. Надто могутнім силам вони намагалися протистояти, щоб навіть хоч якось похитнути їхні основи. Вони просто боролися, жертвуючи собою, за Вітчизну, за рідну землю, бо вже не бачили смислу життя в старих умовах підневільного існування.

Їхній внутрішній духовний стан, накопичуючись із покоління в покоління, набрав такої сили волі, що їм було вже однаково – чи загинуть, чи виживуть, вони прагнули показати, що вони – люди, що вони – українці, а їхня любов до Вітчизни, до рідної землі для них важливіша навіть за власне життя. Це й визначало їхній вибір – тяжкий, небезпечний, смертельний, але водночас героїчний і жертовний. Вони утверджувалися в своїй людській і національній гідності ціною власної крові й життя. А це почуття вище від вартості земного життя, бо вони воліли краще гідно померти за Вітчизну, ніж жити без гідності, пристосовуючись до поневолювача.

Нині ми побачили обличчя нового українця не в сенсі матеріально багатої людини, як то свого часу говорили про «нових» росіян, а в сенсі духовно багатої людини з новими життєвими цінностями й пріоритетами, що виходять за межі меркантильного сприйняття світу.

Ми побачили молодь, яка не хоче жити по старому, а хоче жити по новому – з людською гідністю в серці й добробутом у побуті. Це вже нове покоління, яке в стійло німої покірності й безликості вже ніхто не зажене. Вони вже народжуються вільними і за цю волю готові пожертвувати своїм життям, бо в клітці, навіть позолоченій, вони жити вже не зможуть, таке життя для них протиприродне. І тому вони зметуть всіх і все, що стане їм на перешкоді руху до нового життя. Вони молоді, освічені, з новими європейським поглядами, по здоровому амбітні, вони прагнуть застосувати свої знання на практиці, втілити в життя власне бачення суспільних відносин, де всі в однаковій мірі вільні й мають рівний доступ до надбань народу. Не якогось гіпотетичного «народу», а кожного члена суспільства.

Майдан нинішнього року якраз і став продовженням процесів творення нації в її новому вимірі, що ніколи не припинялися в її глибинах щонайменше впродовж попередніх століть, коли споріднені народності стали викристалізовуватися в єдиний народ. Особливо це стало помітним у другій їхній половині, починаючи десь із 15-го століття, коли українство почало переходити із стану народу в свою вищу стадію розвитку – націю. Всі темні сили, які особливо згрупувалися в на той час у слабкому й ще не визначеному в своїй перспективі духовному стані народностей Мосха, що згодом взяв на себе спільне наймення Москва, Московія, намагалися завадити цьому історичному процесу.

Але те, що визначено Богом, людина, якою б вона не здавалася сильною і навіть могутньою, ні зупинити, ні знищити не в силі. Бо сила насправді знаходиться тільки в Бога – сила творення й правди. І чим більше людина опирається силі Божій, чим із більшим завзяттям вона намагається утвердити власне бачення й розуміння власного місця й ролі в суспільстві, в історії загалом, нехтуючи волею Творця, з якої тільки все й твориться в цьому світі, тим у більш програшне становище вона себе загонить.

Так сталося і з тими, хто став вважати, що їм ніпочім навіть Сам Бог, що вже вони – боги. В цій своїй зарозумілості вони прогавили процес внутрішніх змін у свідомості нового покоління українців не тільки україномовних, які вже в силу цього повинні начебто бути більш патріотичними, а й, що цікаво, російськомовних, яким повинне б бути більш притаманне тяжіння до людності Мосха, тобто росіян.

Воістину, якщо Бог хоче когось покарати, то позбавляє розуму.

Я не знаю, чи буде вірним говорити, що народ змінився після Майдану. За такий короткий термін, навіть героїчний і жертовний, народ змінитися не може. Просто те, що вже нуртувало в душах більшості громадян України – не тільки українців, а й представників інших національностей, об’єднаних таким поняттям як «російськомовні», адже в більшості з них у жилах тече або українська кров, або там її значний домішок, – нарешті вирвалося назовні.

Ми раптом побачили, що нинішня молодь вже зовсім інша, що пролита кров трьохсот студентів під Крутами на початку минулого століття, десятками тисяч молоді в Галичині й на Волині в середині століття в часи національно-визвольної боротьби, переважила полохливу кров меншовартості та явила народу і всьому світові нову якість уже всього українства, від якої в усіх у світі захопило дух.

Тим паче, захопило дух самих українців, піднесло його на ту висоту, з якої все бачиться і сприймається вже по новому, по сучасному. І хай поки що на підсвідомому рівні, але вже почало осмислюватися те нове майбутнє, що раптом стало проростати окремими елементами і в нинішньому житті.

На Майдані зійшлися минуле, нинішнє і майбутнє. Саме між цими трьома світоглядними домінантами й точилася запекла боротьба не на життя, а на смерть у самому серці України – в Київі. І якби ми стали іншими за останні два місяці Майдану, то його ідеї не перемогли б. Надто короткий для історії термін, хоч і героїчний. Майдан тому й вибухнув яскраво й потужно, тому й приніс перемогу, що народ вже був готовий не просто до протесту, а до повстання й стояння до останнього. Тому повстання й відбулося. Й не тільки відбулося, а й переможно прокотилося майже по всій Україні. Слабкіше на початку проявилося на Півдні й Сході, майже не проявилося на Донбасі, але в сукупності єдиного національного організму його лікування відбулося й почався процес оздоровлення, який поступово охопить всі краї єдиної української держави.

Так, він ще потребує тривалого періоду ремісії, але процес уже зрушив із місця і його нікому не зупинити. Навіть північному сусіду, якою б сильною не була його військова потуга.

Я пригадую світлину періоду Майдану в Інтернеті: по тротуару в центрі Київа йде молода мама, а поряд з нею троє її синочків – схоже шести, семи й восьми рочків, які котять кожен по автомобільній шині на барикади. Яка ж то мудра мама, що таким, на перший погляд незвичним, але для майбутніх захисників Вітчизни героїчним у їхньому віці вчинком, гартує їхні серця! Одразу ж виникла асоціація з дівчатками Вірою, Надією, Любов’ю і їхньою матір’ю Софією, які в древні часи витерпіли жахливі тортури від язичників, але віри християнської й любові до Господа Ісуса Христа не зрадили, не відступилися.

А в наші часи уже цим трьом хлопчикам, які з часом підростуть, як і мільйонам їхніх ровесників, брати в руки прапор національного відродження і й ти з ним до перемоги, як ішла до перемоги нинішня молодь, жертовно виборюючи волю й майбутнє для українства на Майдані.

Дивлячись на нечуваний до цих днів патріотизм українців, особливо молоді, навіть малих дітей, як ось ті хлопчики, дивуєшся – невже в Кремлі думають, що можуть перемогти народ, у якого підростає така зміна?! Воістину Бог, коли карає, то спершу відбирає розум…

Нас переконують в тому, що люди повстали, відстоюючи європейський вибір. Слава Богу, що останнім часом почали говорити про революцію гідності.

Може, й революція гідності, може, й європейський вибір, але суть усього, що відбувалося й продовжує відбуватися в Україні, полягає в боротьбі за зовсім інші цінності – національні цінності українського народу, за його національне відродження.

Ось коли, нарешті, спрацювала національна ідея, яку впродовж останніх двадцяти років принижували, насміхалися, замовчували, нехтуючи нею, а вона взяла й потужним тараном пробила крижану товщу інфантильності, духовної сплячки, байдужості до долі Вітчизни, товщу тих гірших якостей, які з такою наполегливістю втокмачували в українську свідомість наші вороги, яких у нас дуже багато. Як же ж тільки їх багато!

Ніхто й ніколи не бажав нашому народу добра. Навпаки, всі намагалися з нас висмоктати все, що тільки можна – нещадно експлуатували вроджену працьовитість, проти нас же самих використовували нашу толерантність, мирність душі й відвагу сердець, визискували нашу землю і все, що на ній і в ній Бог щедро дарував українському народу. Але рано чи пізно терпець в народу вривається. Увірвався він і цієї зими – Майдан, акумулювавши всі героїчні набутки попередніх поколінь українців, водночасся все перемінив і поставив, як кажуть, з голови на ноги. Відбулася нова Україна. Але ще кожному з нас треба пізнати цю нову Україну, усвідомити даність перемін у самому собі, без чого все зведеться нанівець, відкрити для себе нові шляхи в новому житті.

Зараз найголовнішим для всіх нас є те, щоб та переоцінка життєвих цінностей і позицій, яка розпочалася з подіями на Майдані, не зупинилася й не топталася на місці, а щоб набирала все нових і нових обертів у серці й свідомості кожного українця. А для цього треба, щоб центральна влада розробила чітку програму національно-патріотичного виховання у навчальних закладах усіх рівнів, а також розгорнула потужну ідеологічну кампанію в засобах масової інформації і постійно контролювала її втілення в життя на місцях. Цього ж, на жаль, в необхідному обсязі, який би суттєво вплинув на свідомість українців, не робиться.

Що цьому стоїть на заваді? Можливо те, що не всіх, хто прийшов нині до влади, хвилює вкрай наболіле для нації питання національного відродження, а більше цікавить питання власного збагачення, що можливе лише за умови поверхового, декларативного патріотизму, а ще краще цілковитої національної яловості більшості народу.

А, можливо, й розуміння того, що коли народу дати волю у здійсненні його споконвічної мрії вільного життя на власній землі, тоді їм не буде в новій Україні місця. Саме через це, окрім патріотичної риторики, ніяких серйозних кроків на шляху українського національного відродження в загальнодержавному масштабі й не робиться.

А все тому, що влада, попри певні кроки, як вона намагається втілювати, все ж, по великому рахунку, боїться народного прозріння, консолідації в будівництві нового життя, адже народ, який любить свою Вітчизну не за шмат сала, а всім серцем і всією душею як рідну Матір, вже не потерпить ні казнокрадства, ні хабарництва, ні гноблення, ні здачі національних інтересів. Патріот ставить на найвищий щабель своїх інтересів – інтереси Вітчизни. А патріотизм треба виховувати щоденно й щомиті. Найменший спокій духовно вбиває ціле покоління. Нині ж для нас це неприпустима й злочинна розкіш. Треба нагадувати владі, що для людини, яка любить Україну не словом, а серцем, нічого дорожчого за Вітчизну не існує. А що для них в житті найдорожче?

В поета Павла Гірника є ранній вірш про те, як із теплих країв до рідного дому поверталися дикі гуси й коли під ними зазеленіли поля й засиніло плесо: «ватаг крикнув, що Україна, і серце стало». Нехай же серця вірних синів і доньок України не зупиняються, а палахкотять любов’ю до Вітчизни і запалюють нею серця інших. Нехай краще зупиняються серця в наших ворогів. І то – до роблення зла, а в добрі й любові до ближнього, нехай розквітають, як дерева навесні.

+Афанасій (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський (ПЦУ)