Інше ми знаходимо в протестантство, де наданий повний простір рідної мови, де немає ніякого сорому того, щоб служби відбувалися у своїй мові, але, за загальним поглядом протестантизму, мова визнається просто «природним» явищем, немає навіть ідеї про освячення мови.

У нас, православних, є переконання, що через освячення мови в Церкві відбувається глибоке впровадження церковності в душу вірника. Те, що церковні служби відбуваються у нас на рідній мові, найтіснішим чином пов’язує релігійну та національну сфери.

Це лише приклад того, як різні відносини між Церквою і природними силами душі в різних сповідання; основна тема-питання про те – як розумілася святими отцями природа людини. Основою для побудови православної антропології треба вважати догмат Халкедонського собору. Згідно з ученням Халкедонського собору в Господі Ісусі Христі, при єдності Його особистості, було дві природи (божественна і людська). У цьому вченні важливо для побудови антропології те, що тут наводиться відмінність між «природою» людини і особистістю у неї, бо одна і та ж особа в Господі «володіє» двома природами. І оскільки Господь Ісус Христос, за вченням Халкедонського собору, був істинний Бог і істинна Людина, то ми можемо сказати, що таємниця людини розкривається лише у Христі.

Це означає, що при побудові антропології потрібно виходити з того основного розрізнення природи й особистості, яке лежить в основі Халкедонського догмату, але, крім цього, ми маємо в Церкві багато інших даних для побудови православної антропології, можливо найважливіше те, що ми православні відчуваємо на святах Пасхи. У великодніх службах ми, як ніколи відчуваємо радість за людину; великодні переживання дають нам віру в людину. Це є справжнє одкровення про людину, яке захоплює нас. І важливо те, що це дає не тільки радість за людину, але саме віру в людину, віру в той божественний образ, який укладений у людину і який не може бути, ні за яких обставин, скасований.

З повним правом можна сказати, що можливо найважливіша особливість нашої антропології, – це саме віра в людину. Ніякі гріхи не можуть скасувати у людині цей образ, знищити в їй нашого брата.

Вчення про образ Божий в людині, про її дії в ньому і є основа нашої антропології: основне в людині зв’язано з тим випромінюванням світла Божого, яке створює можливість в їй духовного життя, завдяки якому в людині йде «внутрішнє» життя.

«Внутрішня людина», про яку говорить апостол Петро, є джерелом її зрілості. Ця та серцевина в їй, від якої ллється світло від Бога. Тому вчення протестантів про те, що образ Божий у людині немов стерся, зник – неприйнятне для нас. Католицьке вчення про образ Божий ближче до нас, але воно теж не збігається з нашим. Різниця між нами і католиками полягає в тому, що образ Божий приймається католиками як «недосконале» начало в людині. Це особливо видно у вченні про «початкову праведність» перших людей в раю, до гріхопадіння. («Justitia originalis»).

Католицьке богослов’я вчить, що образ Божий був недостатній, щоб правильно розвивалася людина, що потрібна була «додаткова благодать» – gratia superaddita.

Не вдаючись у критику цього вчення, треба вказати, що ми православні інакше дивимося на первинний стан людини в раю, і спасіння людини мислиться нами як відновлення первозданної людини. Визнаючи всю силу образу Божого в людині, ми цим визнаємо, що в нас є провідник світла Божого; вся внутрішнє життя людини живиться від цього Божого світла, який через образ Божий світиться в нас.

Але звідси зрозуміло і те, що образ Божий, як провідник світла Божого у душу людини, відкриває можливість наближення душі до Бога, можливість духовних осяянь та безпосереднього сприйняття вищого світу.

Звідси стає зрозумілим православне вчення про співвідношення внутрішнього життя в людині і аскетичного життя в ньому. Весь сенс православного розуміння аскетизму полягає в тому, щоб придушувати все те, що усуває духовні осяяння, щоб панувати над чуттєвим матеріалом в душі. У цьому є і сенс слів преподобного Серафима про те, що завдання життя складається в набутті Святого Духа. Дія Святого Духа проходить в людську душу саме через образ Божий. З іншого боку, вчення Святих Отців про «обожнення» (теозису) як ідеал, і полягає в тому, щоб образ Божий не затемняється «нижчими» рухами душі, щоб образ Божий і духовні осяяння вели людини вгору. Значення Ісусової молитви у духовному дозріванні людини полягає саме в цьому. Але що ж таке зло в людині? Тут ми перш за все не можемо погодитися з католицьким вченням про те, що «тваринний бік» (animalische Seite), обмежуючи духовні сили людини, є джерелом гріха і провідником зла. Ані тіло (про яке сказано апостолом Павлом, що воно є «храмом Духа Святого»), ані стать, не є джерелом гріха.

Зло духовно за своєю природою. Можна навіть говорити (хоча це важко відразу прийняти) про можливість «темної» духовності, бо ж злі духи, все ж духи. Духовна природа зла означає, що крім образу Божого в людині, є й другий центр в їй – первородний гріх.

Тепер може бути зрозуміло, що первородний гріх пов’язаний в людині з його «природою», а не з «особистістю». Людина в своїй особистості вільна, але обмежена у своїй природі, несе первородний гріх і весь процес духовного розвитку полягає в тому, що все те, що є темного в людині, як гріх, відкидається людиною. Щоб це до кінця зрозуміти, треба ввести ще одне додаткове навчання, саме те, що за своєю природою люди в своїй цілості утворюють певну єдність, це те, що має говорити про єдиносутність людства ( «В Адамі ми всі згрішили», – каже апостол Павло). Це є вчення про «соборність» людства, про соборну природі людини. Спокутний подвиг Спасителя зцілив природу людини, але кожна особистість повинна засвоїти собі спасительну силу подвигу Христа.

Справа кожної людини полягає саме в тому, щоб зв’язати свою особистість з особистістю Христа. Це не усуває нашої взаємної любові, але кожна людина повинна особисто (особливо в покаянні і навернення до Бога) засвоїти через Церкву те, що Господь дав нам.

Таким чином, у відмінності природи і особистості, встановленому на Халкедонському соборі, дається ключ до розуміння таємниці людини. Може здатися парадоксом, що спасіння ми знаходимо лише в Церкві. Але особистість знаходить себе тільки в Церкві і тільки в Церкві може засвоїти те, що Господь дав нашій природі через спокутний подвиг. Тому природу людини ми можемо розвинути у сенсі розкриття її глибини тільки в Церкві, без Церкви не може людська природа звільнитися від падіння. Ми тому і розрізняємо церковний розум від індивідуального, т. як. Індивідуальний розум може впасти в помилки і тільки в благодатної допомоги Церкви він отримує для себе потрібну силу. Це вчення про Церковний розумі лежить в основі всього вчення Православ’я (його гносеології); звідси вчення про Соборах, які є джерелом Істини завдяки дії Святого Духа. Без дії Святого Духа собори, навіть канонічно бездоганні, не є джерелами істини. Але те, що сказано про розум, відноситься і до свободи, як функції Церкви. Свобода дана Церкви, а не окремій людині, – ми вільні в повному розумінні слова лише в Церкві. Це і кидає світло на наше розуміння свободи як дару Церкви, на те, що свободу ми можемо здійснити тільки в Церкві, поза ж її, не можемо опанувати до кінця дар свободи. Той же принцип стосується і совісті. Індивідуальна совість може постійно впадати в помилку. (Це добре виражено в одній таємній молитві на літургії, де священик молиться, щоб Господь урятував його від «лукавій совісті».) Це означає, що індивідуальна совість не є завжди провідником правди, лише у совісті Церкви здійснюється її сила.

Для православного розуміння людина розкривається тільки в Церкві. Цей зв’язок людини з Церквою – є найсуттєвіше в нашому розумінні людини, – і, може бути, тепер більш зрозуміло, чому в пасхальних переживаннях так яскраво розкривається природа людини. У великодніх переживаннях окрема людина забуває себе; ми більше належимо Церкви, ніж собі. Звичайно, ставлення окремої людини до Церкви має в собі багато таємничого, – це не потрібно забувати. Так, одна зовнішня близькість Церкви не означає нашого «воцерковленя». І можливо, що навпаки, – людина, яка зовні мало пов’язана з Церквою, внутрішньо, може бути більше пов’язаний з нею, ніж ті, які зовні ближче до Церкви. Сама Церква є Боголюдський організм, у ній є людська і божественна сторона, які не зливаючись, залишаються нероздільними. Людина, живучі в Церкві, збагачується її силами, святими Таїнствами і всім тим, що має Церква, як Тіло Христове.

Це і є розкриття внутрішнього серця людини, за словом апостола Павла.

прот. професор Василь Зеньковський

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»