Перш за все треба відзначити, що деякі згадані автори не завжди правомірне вважають, що І. Огієнко при висвітленні даної теми виходив зі світового руху «за утворення національної церкви» [3; 32], бо, мовляв, він про це навіть писав відповідні статті [22]. Нам же видається, що ця тема в енциклопедичній спадщині вченого органічно пов’язується передусім з культурою та духовністю українського народу, бо саме в цьому напрямку думки вченого і великого патріота постійно перепліталися з такими ключовими поняттями, як народ, його культура, мова, церква і Слово Боже [24; 27; 30]. У цьому плані на підтвердження другої думки найпереконливішим є спостереження З. Тіменника, який вважає, що такий погляд найяскравіше випливає з контексту тріади мова — народ — церква, яка, напевно, логічніше звучала би, як народ — мова — церква. При розгляді названої теми важливе ще і таке застереження: публікації І. Огієнка з даної проблеми стосуються лише української православної церкви, хоча розгляд її цікавий і для інших українських релігійних конфесій [2; 9-98].

Висвітлення цієї теми у творах І. Огієнка мало інколи опосередкований, а інколи цілеспрямований характер. Наприклад, у різноманітних публікаціях про історію української мови, у яких він не торкався спеціально мови богослу­жінь, завжди якимось чином виникало питання про мову в церкві. Крім того, у його працях не раз перепліталася проблематика про націю і про релігійність на­роду, де знову ж ставилися питання про церковну та літературну мови [3; 17; 18; 25; 112 та ін. ]. Тут особливо варто згадати про фундаментальну монографію «Українська літературна мова ХVІ ст. та Крехівський Апостол» [25], яка й досі не втратила свого наукового значення. На основі рукопису «Крехівського Апо­стола», який зберігається у відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України [шифр № 1291], проаналізовано українську пи­семну мову того часу та мову церкви в тому числі, бо пам’ятка призначалася для церковного користування.

Аналогічні висновки напрошуються і при вивченні посібника «Історія української літературної мови» [13], у якому автор в одному з перших розділів стверджує, що українська літературна мова бере початок з княжої доби, коли користувалися церковнослов’янською писемною мовою [13; 59], тексти якої читалися з українською вимовою, а згодом до цих текстів при переписуванні книг в Україні підсвідомо вставлялися українські слова або свідомо на полях чи в тексті — внутрішньорядкові або покрайні глоси. Цей стан тривав і в ХV-XVП ст. , коли жива, т. зв. «проста», українська мова, почала опановувати конфесійні тексти, а в церкві теж «одна була вимова богослужбового тексту, українська», — стверджував вчений [13; 83].

Свої думки стосовно використання української мови в церковних богослужіннях І. Огієнко висвітлював у працях про українську культуру, про друкарство або в інших публікаціях, які він видавав з метою піднести мовну культуру не лише громадян, учителів, студентів, учнів, а й священнослужителів [11; 43; 18; 21; 34], бо вважав, що за допомогою мови більшою мірою можна релігійніс­тю захопити слухачів, розкрити їм сенс вічної Істини.

Глибше і безпосередньо висвітлюється тема про мову в українській церкві в тих працях вченого, які спеціально присвячені цьому питанню. У дослі­дженнях, про які мова, яскраво виділяються три основні аспекти використання української мови в церковних богослужіннях.

1) Перший аспект — традиційність існування української мови, яка в церкві українській започаткована ще з княжих часів. Обстоюючи в 20-х рр. ХХ ст. введення української мови в українське церковне богослужіння, І. Огієнко стверджує, що тут не порушуються церковні традиції, не здійснюється наси­льницька українізація таким самим чином, як це робить насильно російський патріархат над українською церквою після ліквідації української митрополії 1686 р. , а лише відновлюється те, що існувало в Україні з давніх-давен і було знищене колоніальною владою.

Українська вимова церковних текстів, український наголос, викорис­тання української лексики, доводить професор І. Огієнко, засвідчуються вже в перших церковних пам’ятках України-Русі, а з XVI ст. українською мовою пе­рекладаються Євангелія та інші богослужбові книги [8; 9; 10; 15; 16; 19 та ін. ], готуються, публікуються та виголошуються проповіді, на що вказує поява Єван­гелій учительних.

Учений, зокрема вказує, що велике значення для збереження українсь­кої мови в українській церкві мали праці Д. Туптала [23], якого в іншому місці називає Д. Тупталенком, проповіді І. Галятовського [14], твори К. Ставровець- кого, З. Копистенського, А. Радивиловського, Л. Барановича. Їх переклади та оригінальні твори не лише зберігали українську мову в церквах, а й сприяли її утвердженню та самозбереженню [5; 25-28]. Українською вимовою відправлялися і богослужіння. Така традиція протягом віків не занепадає, як переконує нас у своїх дослідженнях автор, а поступово розвивається і утверджується.

Вплив української вимови у церковних богослужіннях був настільки сильним, що поширився навіть на сусідні слов’янські мови, зокрема на московську, яка вийшла з української, перейняла багато її особливостей, але намагала­ся знищити українську після 1686 р. Глибокий аналіз цих традицій української мови в церкві виклав І. Огієнко в двотомній праці «Українська церква» [30,1,75; 17; 26] та в інших публікаціях, які цій мові присвячені, де, між іншим, писалося: «Уже в XVI ст. Українська Церква кохалася у церковній проповіді і то в живій народній мові, чого зовсім не знала, наприклад, Церква Московська… Деякі проповідники, наприклад, Йоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський, Лазар Баранович і інші стали відомими і далеко за межами України. Церковним співом Україна славилася від найдавнішого часу і витворила свій «лаврський напів». Українські хори відомі були за межами України, а особливо в Московщині» [30, 1; 224-264].

Про традиційність української мови в українській церкві І. Огієнко переконливо писав і в наукових мовознавчих працях. У рецензії на «Історичний слов­ник українського язика» за ред. проф. Є. Тимченка, що вийшов у 1930-1932 рр. , І. Огієнко стверджував, що найбільшим недоліком цієї праці є те, що вона не бере до уваги українських пам’яток XI — XIV ст. , якими є церковні книги, де, як підкреслює рецензент, є значна кількість українських слів, що читалися по-українському [12; 2].

2) Безпосередньо із вивченням проблеми про стан української мови у православній церкві пов’язується аспект питань про переслідування української мови та української православної церкви, а згодом — і української греко-католицької, які зазнавали переслідувань від російського патріархату, святійшого Синоду, російських царської та більшовицької влад. Учений засуджував те, що в Москві спалювали українські церковні книги, які протягом віків служили Московській Церкві [30, 1, 194; 35; 37 та ін. ], критикував царський уряд та святійший Синод, які забороняли друкувати в Україні не лише церковні, а й загальноосвітні книги, навіть букварі, писав про те, що в Україні проводилася насиль­ницька росіянізація українських духовних пастирів та їхніх дітей, українських навчальних закладів, зокрема Києво-Могилянської академії, переселення укра­їнських священиків у Росію [13; 106-122; 30; 1-212; 36; 38].

З ліквідацією української митрополії в Україну присилаються російські батюшки, які не знали української мови і вели себе як представники колоніза­торського режиму, відправляли богослужіння і читали проповіді російською або здеформованою старослов’янською мовами. Бо що таке мова в храмі? Це перш за все думка, яка виливається у слові та стає виявом спілкування особистості пастиря та парафіян з Богом. «Огієнко визначає історичну обґрунтованість соці­ального значення проповідницької діяльності православних ієрархів, наголошуючи, що від пастиря великою мірою залежить здоров’я народу, дух нації» [1; 30-32]. Тому найкраще виявляється молитовність та збереження зв’язку Святого Письма з душевним сприйняттям мирян у тих випадках, коли мова Святого Письма наближається до мови парафіян, тобто тоді, коли здійснюється зближення сакрального та світського. Якщо ж мова віддаляється від мови мирян, і суть Святого Письма перестає нормально сприйматися, свята Істина занепадає. Це давно зрозуміли отці церкви всіх країн і поступово переводили богослужіння на рідну мову. На це, зрештою, вказував і апостол Павло: «Земля родить добрі рослини для тих, що їх обробляють» [7; 234], а в Книзі Есфір записано: «Щоб ко­жен чоловік був паном в домі своєму й говорив мовою свого народу» [1; 22]. З цього приводу І. Огієнко зауважує: «Це дуже важливе для поневолених народів місце св. Синод дає так: «Да будет страх им в жилищах их» [20; 521].

Якщо пастирі порушують наведені вказівки, вони здійснюють насильство над громадянами даної країни, виконують замовлення колонізаторів і роблять злочин супроти народу, який приходить молитися Богові, приходить вірити в Істину, закладену в Святому Письмі. Самі миряни спочатку не усвідомлюють обману і поступово починають самі пристосовуватися до стану, відрікатися від рідного розуміння і переходять на сприймання чужої мови, на сприйняття понять, висловлених чужою мовою. А це калічить душу. У таких випадках церква виконує не релігійну функцію, а шкодить пригнобленому народові, примушує зраджувати традицію свого народу, своїх предків. Саме проти такої діяльності московської церкви гостро виступає митрополит Іларіон [30; 194], а в «Історії української літературної мови» таких, що переслідували українську мову, називає скорпіонами української мови [13; 174].

3) З двома попередніми аспектами пов’язується третій, який, по суті, випливає із тих, зокрема аспект про стан української мови в тогочасній українській автокефальній православній церкві. Митрополит Іларіон особливо скрупульозне підходить до обговорення цього питання у працях останнього періоду своєї творчості, коли безпосередньо став служителем церкви і її найвищим ієрархом [27; 29, 5; 31]. Ці праці висвітлювали не лише самі теоретичні міркування автора, а призначалися як посібники, які мали прийти на допомогу священнослужителям [33; 34]. У цих публікаціях стверджується, що рідна мова — це душа церкви, що вона єднає народ з Богом, є шляхом до Бога. Церква без рідної мови стає мертвою. Рідна мова є ключем для людської душі. Горе тому народові, що в своїй церкві має чужу мову. Ці думки вчений та ієрарх підтверджує посиланнями на Святе Письмо, висловами з проповідей Ісуса Христа, Отців церкви, різних богословів [27; 3].

З характеристикою названих аспектів творчості І. Огієнка пов’язується і практична діяльність в Україні та поза її межами визначного громадянина України. Це особливо стосується його перекладацької діяльності в тому числі перекладів Святого Письма українською мовою, яке він здійснював [8; 9; 10; 15; 16; 19]. Його переклади відзначаються чистотою літературної мови, намаганням якнайкраще передати думку тексту, порівнюючи його з грецькими та гебрайськими оригіналами. Тим більше, він навіть виступав проти тих неточностей і перекручених перекладів Святого Письма, які зустрічав у перекладах іншими мовами, зокрема російською [30, 1, 81]. Це свідчить про глибоку обізнаність вченого. Обстоюючи всенаціональний характер українського християнського вірування, І. Огієнко пов’язує історію рідної церкви з історією народу, зокрема вказує, що доцільно «подавати історію свого народу, як правдиве тло життя своєї церкви, бо церква і народ разом діяли, бо православна церква й український народ — нерозірване ціле, бо Україна — то православна Церква» [39; 23­25]. Якщо обійти патетику цього вислову, все ж на аналізі прикладів з україн­ської історії можна побачити, що суть міркувань І. Огієнка знаходить підтвер­дження. Це особливо стосується періоду української історії XV!! ст. , зокрема доби Руїни, коли український народ і українська церква справді становили єди­не ціле, коли П. Конашевич-Сагайдачний підтримував Києво-Могилянську ака­демію як духовний і освітній заклад, І. Мазепа розбудовував церкви, розуміючи важливість цієї єдності [30; 31; 32; 40, 21-23]. Саме такі переконання спонукали 1917 року приват-доцента Київського університету імені князя Володимира, пізніше — професора, а ще згодом — митрополита Іларіона розпочати активну діяльність за відродження мови в українській церкві [39, 23]. Він доводив, що рідна мова має велике значення для виборення і національної незалежності народу та церковної незалежності. Вона ніби єднає їх. Якщо вони існують, утверджуються, то починають стимулювати і рідну мову.

У 1917-1920 рр. української незалежності І. Огієнко активно поринув у відродження української православної церкви, особливо після того, коли став міністром освіти та віросповідань [1919 р. ]. Він усвідомлював, що розбудова церкви невіддільна від розбудови держави. Вчений і громадський діяч у цей час підтримує українську мову в церкві ще й тим, що перекладає молитви, які вважав перлинами поезії [27; 4], та богослужбові посібники, разом з Василем Липківським обстоює ідею заводити українську мову в богослужіння. Ці нововве­дення він проголошує на церковних з’їздах, як представник уряду в грудні 1919 року створює комісію, яка мала б перекладати українською мовою церковні книги, твори церковних діячів, житія святих, видає розпорядження вести богослужіння, виголошувати проповіді, здійснювати церковне діловодство українською мовою [4; 65-66, 28; 7]. Із розвитком і утвердженням української мови в УАПЦ пов’язаний факт утворення ним у 1921 року видавництва «Українська автокефальна церква», його виклади української мови в учительській семінарії у Львові, старослов’янської мови та палеографії у Варшавському університеті. Велику діяльність у цьому напрямку він проводить і тоді, коли стає митрополи­том України.

Отже, у діях та наукових працях визначного українського громадського та церковного діяча знаходимо гідні приклади для наслідування, цінні й актуальні досі думки та поради стосовно використання у справі побутування української мови в церковних обрядах, у церковних творах. У сучасних умовах церковного та державного будівництва ці думки повинні посісти гідне місце в усіх без винятку українських церквах, бо пізнання Істини Божої, бо Слово Боже найкраще сприймається і розуміється рідною мовою.

Посилання:

1. Біленко Г. Т. Слово проповіді і діалектика сакрального і світського. До концепції І. І. Огієнка // Духовна і науково-педагогічна діяльність І. І. Огієнка… — С. 30-32.

2. Горбач О. Мовостиль новітніх перекладів Св. Письма на українську мову в ХІХ — XX ст. // Зб. мовознавчої комісії. : Наук. конгрес у 1000-ліття України-Руси / НЗ т. 13, Мюнхен, 1988. — С. 29 — 98 і ін. статті цього зб.

3. Духовна і науково-педагогічна діяльність І. І. Огієнка в контексті українсь­кого національного відродження / До 110-річчя від дня народження // Тези доп. наук. -теорет. конф. — Кам’янець-Подільський, 1992. — 219 с.

4. Завальнюк О. І. Огієнко і українізація освітнього та духовного життя в 1918 — 1920 рр. // Духовна і педагогічна діяльність І. І. Огієнка . . . — С. 65 — 66.

5. Захлюпана Н., Невідомська Л. І. Огієнко про роль перекладів Св. Письма у формуванні української літературної мови// Розвиток мовознавства в Західній Україні в 20-30 рр. XX ст. : Тези доп. регіон. наук. конф. , присвяченої В. Сімовичу, 28 — 29 січня 1992 р. — Львів, 1992. — С. 25 — 28.

6. Іван Огієнко: Незабутні імена української науки // Всеукр. наук. конф. , присвячена 110-річчю від народження проф. І. Огієнка [26 — 27 травня 1992 р. ] / Тези доп. — Львів, 1992. — Ч. 1, 2.

7. Книга Естери // Святе Письмо… : Старий завіт — С. 521 [див. посилання №20].

8. Огієнко І. Акафіст пресвятій Богородиці перед її чудотворним образом Холмським — Xолм, 1941.

9. Огієнко І. Великий канон св. Ан. Критського. З грецької. — Xолм, 1942.

10. Огієнко І. Вечірня утреня. — Xолм, 1942.

11. Огієнко І. Духовенство і рідна мова // Рідна мова. — 1935. Ч. 10. С. 431.

12. Огієнко І. Історичний словник українського язика: Критично-методологічні уваги. — 1931. Відбитка: Prace filologiczne. — Варшава, 1931. — Т. XV. С. 2.

13. Огієнко І. Історія української літературної мови. — Вінніпег, 1949.

14. Огиєнко И. Легендарно-апокрифический элимент «В небе новом» Иоаникия Галятовского, южнорусского проповедника XV!! в. — К. , 1913.

15. Огієнко І. Літургія св. о. нашого І. Золотоустого. З грецької. — Xолм, 1942.

16. Огієнко І. Методологія перекладу Св. Письма. — 1927.

17. Огієнко І. Мова українська була вже мовою церкви. — 1921.

18. Огієнко І. Навчаймо дітей своїх української мови: Проповіді — Вінніпег, 1961.

19. Огієнко І. Плач св. Богородиці — Xолм, 1943.

20. Огієнко І. Послання ап. Павла до євреїв // Святе Письмо Старого і Нового за­вітів. — 1991: Новий завіт — С. 234.

21. Огієнко І. Ритмічність мови Святого Письма // Рідна мова. — 1939. Ч. 2 [74]. С. 57-62.

22. Огієнко І. Світовий рух за утворення живої народної національної церкви. — 1921.

23. Огієнко І. [Митрополит Іларіон]. Святий Дмитрій Туптало. Його життя і праця. Історично-літературна монографія — Вінніпег, 1960.

24. Огієнко І. Українська культура. — К. , 1918. Передрук: 1991.

25. Огієнко І. Українська літературна мова XVI ст. і Крехівський Апостол: В 2-х т. — Варшава, 1930.

26. Огієнко І. Українська мова в церкві. — Xолм, 1943.

27. Огієнко І. Українська мова як мова богослужбова — 1921. — С. 7.

28. Огієнко І. Українська мова в час Руїни — Вінніпег, 1956. — С. 8.

29. Огієнко І. Українська Церква: В 2-х т. — К. : Україна, 1993.

30. Огієнко І. Українська церква за Богдана Хмельницького. — Вінніпег, 1955.

31. Огієнко І. Українська церква в час Руїни. — Вінніпег, 1956.

32. Огієнко І. Українська церковна вимова. Практичні вказівки. — Холм, 1942.

33. Огієнко І. Церковний словничок. — Холм, 1942.

34. Огієнко І. Як Москва взяла під владу вільну церкву українську. — 1927.

35. Огієнко І. Як Москва знищила волю друку Києво-Печерської Лаври. — 1921.

36. Огієнко І. Як на Москві палили українські книги. — 1927.

37. Огієнко І. Як цариця Катерина обмосковлювала церкву українську. — 1921.

38. Плисюк В. , Козловська О. І. Огієнко — борець за відродження української церкви… — С. 23.

39. Шевченко О. Проблеми української православної церкви другої половини XVП ст. в працях І. Огієнка // Духовна і науково-педагогічна діяльність І. І. Огієнка… — С. 21 — 23.

Полюга Л.