1.

Але врешті-решт, коли вони покаялися, царем став Кир, про якого можна сказати, що він повівся краще, ніж сини Ізраїлеві, що опоганили жертовні святині. Бог змінив образ думок Кіра та зробив його віруючим в Бога Небесного. І ось, Кір дарує ізраїльтянам свободу, дає їм гроші, дерево для будівництва храму, зводить їм стіни навколо Єрусалима і проявляє таку доброту та таке благоговіння, якого, нехай буде дозволено сказати, не виявляли навіть [самі] ізраїльтяни (1Езд. 1:1 і нижче). І все тому, що народ покаявся і змінився (2 Езд. 8:88-92). Бачите, як покаяння сприяє зникненню зла!

2. Бувають випадки, коли хтось нечасто ходить до церкви, але має в собі благоговіння, доброту, і тому Бог знаходить Собі місце і мешкає в ньому. Якби ці люди брали участь в таємничому житті Церкви, то вони б досягли неабияких успіхів в житті духовному. А інші ходять в храм, сповідаються, причащаються, роблять все, що потрібно, і, проте, Бог не знаходить Собі місця, щоб вселитися в них, оскільки в них немає смирення, доброти, справжнього покаяння. Для того, щоб прийти до належного улаштування, однієї сповіді перед духівником недостатньо. Повинно бути і покаяння. І кожну молитву треба починати зі сповіді Богу. Не так, звичайно, щоб, не перестаючи, плакатися: «Я такий, сякий, такий собі!» – а потім продовжувати свою стару пісню. Це не переживання гріха. Переживаючи, людина стає хоч трохи, але краще.

3. Коли людина перестає молитися, віддаляється від Бога і стає, як віл: працює, їсть, спить. І чим більше вона віддаляється від Бога, тим гірше стає. Серце охолоджується, і потім вона вже зовсім не може молитися. Щоб прийти в себе, серце повинно пом’якшити та звернутися до покаяння, розчулитися.

Преподобний Паїсій Святогорець

4. Слава Господу, що Він дав нам покаяння, і покаянням всі ми спасемося, без винятку. Чи не врятуються лише ті, які не хочуть каятися, і в цьому я бачу їх відчай, і багато я плачу, шкодуючи їх. Вони не пізнали Духом Святим, яке велике Боже милосердя. А якби кожна душа знала Господа, знала, як сильно Він нас любить, то ніхто не тільки не зневірився б, але навіть і не поремствував б ніколи.

5. Господь милостивий, і нам Дух Святий дає силу бути милостивими. Брати, змиримося і покаянням отримаємо собі милосердне серце, і тоді побачимо славу Господню, яка пізнається душею і розумом по благодаті Святого Духа.

6. Ось знак прощення гріхів: якщо ти зненавидів гріх, то пробачив тобі Господь гріхи твої.

7. Покаяння повинно бути єдиним шляхом нашим до Бога. Покаяння властиво відроджувати нас і робити подібними Самому Христу. … Коли нам приходить якась думка, яка не відповідає закону Євангельському, ми говоримо: «Господи, зціли мій розум». Коли в серці нашому з’являються роздратування або подібне, ми говоримо: «Господи, зціли моє серце». Це приймає загальний характер боротьби, і ми безмовно, але кричимо нутрі: «Господи, зціли мене … Прийди до мене, що лежить на землі, і підними мене від моїх низьких думок і пристрастей, від низьких рухів серця мого!» Так проходить наша боротьба.

Преподобний Силуан Афонський

8. Не дивно, що біжить спотикається. Йому потрібно тільки мати терпіння і покаяння кожну мить. Тому постійно приноси покаяння, коли тих, хто грішить, і не втрачай часу. Бо чим більше гаєшся, з тим щоб попросити вибачення, тим глибше дозволяєш лукавому пускати в тобі коріння. Не дай йому посилюватися тобі на шкоду. Отож, не впадай у відчай, падаючи, але, піднімаючись, з ретельністю приноси покаяння, кажучи: «Прости мене, Христе мій, я людина і немічний».

Старець Йосип Ісіхаст

9. Покаяння має велику силу. Воно вугілля перетворює в діамант, вовка – в ягнятка, зухвалу людину робить святою. Воно зробило кровожерного розбійника першим мешканцем Раю! Саме тому, що покаяння має таку силу, диявол робить все можливе, щоб відвернути від нього людину. Цим пояснюється те, що так багато людей виступає проти покаяння та сповіді.

Дехто каже так: «Я ж знаю, що все одно знову зроблю цей гріх, так навіщо мені йти і сповідатися?»

Брат, гріх – це як хвороба! Хворієш не один раз. Можна багато раз хворіти однією і тією ж хворобою. Але кожен раз, захворівши, ти йдеш до лікаря і приймаєш ліки, які він тобі виписує. Так і з нашою душею. Кожен раз, коли тебе вражає хвороба – нехай вона одна і та ж, – поспішай покаятися і сповідувати гріх. Прийде час і ліки благодаті абсолютно зцілить твою хворобу.

Архімандрит Єфрем Філофейський  

10. Початкова ступінь покаяння – це жаль про вчинені помилки, наступна ступінь – виправлення помилкової дії, яке стало причиною порушення заповіді. … вся діяльність людини бере початок від розуму. … За неправильними помислами слідують настільки ж неправильні вчинки. Покаяння в буквальному сенсі означає звернення розуму до попереднього стану, тобто до правильного порядку речей.

Старець Йосип Ватопедський

Отже, покаяння є умовою для прийняття людиною Царства Божого і Євангелія Господа. Покаяння не є чимось статичним, але якимось динамічним поривом до Бога, тому Господь не говорить – давайте покаємося, але каже – покайтеся. Для того, щоб християнин зміг прийняти Христа і Його Євангеліє, йому необхідно жити в стані безперервного покаяння. З цієї точки зору для нас, православних, покаяння є життєвою позицією. Тому ми говоримо про життя в покаянні, а не просто про хвилини покаяння.

В даному випадку мені б хотілося нагадати і про те нашому відміну від протестантів, які вірять, що якщо хто-то одного разу покаявся і прийняв Ісуса Христа як особистого спасителя, то він є спасенним і виправданим. Для нашої православної віри і благочестя покаяння передбачає подвиг, боротьбу аж до кінця нашого життя, до останнього подиху. Прагненням християнина є те, щоб придбати через покаяння «серце розбите і смиренне» (Пс. 50).

Характерною особливістю Святих, виходячи з їх житій, є те, що наші Святі, незважаючи на їх близькість до Бога, мали дух постійного покаяння. Подивимося, отці, на те, що Святі, виснажуючи себе в подвигу і в покаянні, коли досягали останніх годин свого життя, казали: «Залиш мене, Господи, щоб я ще пожив, щоб принести покаяння», хоча вони нічого так не робили , як то, що жили в плачі і покаяння.

І в богослужінні нашої Церкви, в священних її текстах, в гімнографії і в молитвах ми бачимо, що священні письменники вважають в якості необхідної умови християнського життя покаяння. У Великому каноні ми читаємо: «згрішили, без числа, неправдою передою Тобою …», і в Божественній літургії священик приносить жертву «за наші гріхи і за людське незнання…».

Отже, стан віруючого із Богом – це завжди стан покаяння. Розкаюваний людина хвороби і визнає, що його шлях помилковий, що клав свого Господа і Творця. І вона через  це засмучена і вона щиро шукає того, як залишити свій власний шлях, який є помилковим, і щоб сином встати на шлях свого Господа. Вона в покаянні визнає, що цей гріховний стан не згідний з природою, але суперечить природі, що він не є здоров’ям, але недугою, що через гріх вона розділяється з Богом і Церквою, і в кінцевому підсумку вона здійсняє бажання диявола.

Частиною щирого покаяння є сповідання своїх гріхів перед Богом, Церквою і її служителями, що передбачає смиренність. Без справжнього смирення не існує покаяння. Не всяка сповідь є покаянням та смиренністю, але таким є тільки така сповідь, яка приноситься перед Богом і Церквою. Тому що досить часто ми відчуваємо потребу розповісти про наші гріхи тим особам, до яких ми маємо довіру, або психіатра, але ця сповідь не є сповіддю перед Богом. Тільки та сповідь, в якій ми розкриваємо наші гріхи перед Богом і Церквою, ґрунтується на реальному смиренні.

Ми, в принципі, ніколи не можемо відокремлювати Бога від Церкви. Через сповідь в Церкві і її служителю сповідник упокорюється по суті. Він усвідомлює, що його гріх не є індивідуальним припущенням, чимось тим, що стосується виключно тільки його, або його й Бога тільки, але це стосується і Бога і Церкви, і що необхідний послух Церкви і її звичаями. Дехто каже: «Яка необхідність йти сповідатися священику? Я гріхи розповідаю безпосередньо Богу!» З того самого моменту, коли ми почнемо, тим не менш, усвідомлювати, що через священика ми отримаємо прощення, тоді приходить в нашу душу смиренність, ми проявляємо послух Христові і Церкві, які хочуть, щоб через священика ми отримували відпущення гріхів, а не через особисте спілкування з Богом, як роблять протестанти.

Тим самим ми визнаємо церковне, а не індивідуалістичне спасіння, тобто що ми не спасаємось індивідуально, але в тілі Христовому, яким є Церква. Ми приймаємо те, що Бог в нашій Церкві нас прощає і нас лікує, що гріх лікується тоді, коли ми приходимо до лікаря, що людина не може сам себе звільнити, позбутися від гріха, а служитель Церкви, хоча і є звичайною людиною, може допомогти віруючому очиститися від гріху та знайти шлях до Бога.

Все це передбачає смиренність, і людина, яка її знайде, упокорюється по суті, і, отже вона робить великий і рішучий крок у християнському житті. Відбувається подолання егоцентризму і самолюбства, які є в духовному житті смертю. Людина, яка довіряє своїй самодостатності, не може в дійсності, з’єднатися ні з Богом, ні з Церквою. Своїм центром вона має самого себе, але не Бога. Отже, через сповідь ми наносимо серйозну рану нашої самодостатності, антропоцентризму і нашому егоцентризму. Тому не буде перебільшенням нам говорити про те, що справді християнське життя починається з того моменту, коли християнин почне в покаянні сповідатися.

Так, сповідь з покаянням це не щось, що нам християнам просто допомагає, але вона є тією умовою, без якої неможливо знайти наше спасіння. Люди, які взяли хрещення від Іоана Хрестителя в Йорданській пустелі сповідали свої гріхи, блудний син висповідався своєму батькові після свого повернення. А митник також висповідався з покаянням. Господь же дарував святим апостолам і їх наступникам «в’язати і розв’язувати» гріхи народу. Церква завжди давала через покаяння і сповідь сповіднику прощення.

архімандрит Георгій (Капсаніс +2014), ігумен священної обителі прп. Григорія, Свята Гора Афон

Джерело: Ο ΟΣΙΟΣ ΓΡΗΓΟΡΙΟΣ», Έκδ. Ι. Μ. Οσίου Γρηγορίου Αγίου Όρους, τ. 12 (1987), άρθρο: «Η εν μετανοία εξομολόγησις», σελ. 22 (απόσπασμα)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Апостол Петро в день Святої П’ятидесятниці на питання тих що слухали його проповідь: що нам робити?, – і відповів: покайтеся і нехай же охреститься кожен із вас у Ім’я Ісуса Христа на відпущення ваших гріхів і отримаєте дар Святого Духа (Діян.2,38). Так призиваються всі перейнятися вірою в Христа як Сина Божого і покаятися в гріхах своїх проти Бога і тим підготувати себе до таїнства Хрещення, нерозривно пов’язаного з Покаянням.

У писаннях мужів апостольських (наприклад, в посланнях апостола Варнави зустрічаються вказівки на Покаяння, що служить підготовкою до Хрещення. Воно було обов’язковим для тих, хто вступав в Церкву Христову.

Однак в практиці древньої Церкви існувало Покаяння, як окреме таїнство, незвязане з Хрещенням. До нього вдавалися ті що раніше хрестилися, чия совість час від часу відчувала потребу в очищенні від гріхів і в отриманні благодатної допомоги для подальшої боротьби з ними. У книзі «Пастир» Єрм запитує ангела: «Господи, я чув від деяких вчителів, що немає іншого покаяння, крім того, коли сходили в воду і отримували відпущення колишніх гріхів наших». Ангел відповідає, що хоча той хто отримав відпущення гріхів при Хрещенні не повинен більше грішити, але «люди слабкі і за намовою диявола можуть впасти. Тому Господь поклав Покаяння».

 «Потрібно каятися всім, – каже блаженний Симеон Солунський, – мирським і чернецтву, клірикам, ієреям і архієреям, і нікому не усуватися від покаяння, бо всі згрішили, і грішимо і повинні каятися всі» ( «Разговор о священнодействиях и таинствах Церкви». Т. 2, с. 315).

Православна Церква вчить, що будь-який гріх (а не тільки особливо тяжкі гріхи) відокремлюють людину від Бога і Його Святої Церкви. І тому перед розрішальними словами в таїнстві Покаяння пастир читає молитву: «примирити і з’єднай Його Святій Твоїй Церкві у Христі Ісусі Господі нашому».

Покаяння Церква ще іменує другим хрещенням.

У «Заповіті», з яким духівник звертається до того хто кається, йдеться: «Від цих всіх відтепер повинен єси оберігатися, бо другим хрещенням хрестишся в таїнстві християнському» (там же, с. 316).

Скільки б разів ми не приступали до таїнства Покаяння, воно завжди для нас є дверима, що відкриває шлях в Церкву Христову – Царство Боже.

Таїнство Покаяння, каже преподобний Ісаак Сирін, дарується людям як благодать на благодать, воно є друге відродження від Бога («Слова подвижнические». Сергиев Посад, 1911, с. 390).

Ось чому ще до настання Великого посту Церква від імені своїх чад взиває до Бога: покаяння відкрий мені двері, Життєдавче. Лине бо зранку дух мій до Храму святого Твого. Храм же мій тілесний осквернений весь. Ти ж, як Щедрий, очисти з добросердної Твоєї милости.

Ступені покаяння

У таїнстві Покаяння, як і у будь якому іншому таїнстві, слід розрізняти три сторони: морально-психологічну, благодатну і виховну.

Прагнення іншого, кращого життя – психологічна основа появи в людській душі покаянного настрою.

Грецьке слово «метанія» (покаяння) означає не тільки усвідомлення своєї гріховності, а й зміна ставлення до Бога, людини і до самого життя, що є початком покаянного діяння і виправлення.

Але в духовному житті важко позначається «завзятість в гріхах» (єпископ Феофан Затворник), холодну байдужість, втрата зв’язку з Богом і відчуження від людей.

Шлях повернення до Бога і до духовного відродження повинен початися з повернення в свій внутрішній світ. До собезійди, чоловіче … нехай оновлюється в тобі всякого життя шлях (13 вересня, стихира на «хвалітех»).

У притчі про блудного сина цей стан виражено словами: «У себе прийшов» (Лк.15,17).

 «Зайди в себе, – закликає преподобний Єфрем Сирин, – і звернися до Господа всім серцем» (Творения. Ч.5. Изд. 2-е, с. 171).

Початковою сходинкою покаяння, а тим самим і поновлення людської душі, і слід вважати входження в таємну оселю своєї душі. «Увійшовши в неї, він побачить, – говорить преподобний Симеон Новий Богослов, – свій важкий внутрішній стан, відчує, що душею він хворий, темний і страждаючий» (Творения.Т.I, с.65). Його внутрішньому погляду відкриється необхідність єднання з Богом, яке неодмінно призводить до духовного зв’язку і з ближніми. У свою чергу, серцеві, доброзичливі відносини з ближніми наближають людину до Бога (див. 1Ін.4,20).

У Молитві Господній прощення Господом гріхів (провин) наших ставиться в залежність від прощення нами провин своїм винуватцям (Мф.6,12). Ми повинні керуватися словами Спасителя: «Якщо ти принесеш дар твій до жертовника і там згадаєш, що брат твій має щось проти тебе, залиш там дар твій … і піди, примирись перше з братом своїм і тоді прийдеш і принесеш дар твій» (Мф.5,23-24). На питання апостола Петра: «Скільки разів прощати брату моєму … чи до семи раз?» Христос відповів: «… аж до семидесяти раз» (Мф.18,21-22), тобто прощати завжди.

Прощення гріхів один одному і примирення з ближніми є найважливішою, непорушною заповіддю для християн, і особливо перед таїнством Покаяння і Причастя.

Не можна нести в храм дар свій, не примирившись з рідними і знайомими, ближніми і далекими, як заповів Ісус Христос. Важко прощати, але ще важче просити вибачення, особливо гордій людині. Якщо вона і прощає інших, і примиряється з ними, то найчастіше формально, щоб відвести від себе закиди. Тому всім нам потрібно вжити чималих зусиль, щоб розташувати себе до щирого примирення.

Примирення, взаємне прощення – другий ступінь покаянного діяння.

Покаянне почуття зазвичай виникає під дією закликаючої благодаті Божої, як це видно з притчі про блудного сина. Душа пом’якшується, і внутрішнім зором людини відкривається «морок пристрастей, котрі, на зразок вихору, заважають бачити, що істинно, добре і блаженне … і занурюють в розпусту» («Иноки Каллист и Игнатий». «Добротолюбие».Т.V,с.335).

Покаянне почуття, котре пробуджується супроводжується сум’яттям свідомості, боротьбою помислів, владними спалахами пристрастей і одночасно почуттям страху Божого, усвідомленням своєї немочі, духовної убогості, своєї нікчемності перед Богом. Але «Блаженна людина, яка пізнає свою неміч, бо пізнання це робиться для нього коренем і початком всякого доброго успіху» («Слова подвижнические преподобного Исаака Сирина». Слово 61, с.328-329). Важливо розпізнати, яка з володіючих душею пристрастей є панівною: обжерливість, блуд, грошолюбство, гнів, печаль, смуток, марнославство або гордість? Бачення своєї зраненої душі могло б привести грішника до безвихідного розпачу, якби не була відкрита перед ним можливість бачення образу Божого, що живе в ньому, що прагне звільнення. Так народжується в душі надія на цілющу допомогу Божу, що підкріплюється діючою в ній благодаттю Божою.

Розвиваючись і заглиблюючись, ці переживання піднімають того хто кається на щабель усвідомлення відповідальності за гріхи свої, провини перед Богом.

Але шлях до щирого покаяння раптово перегороджує звичка завжди і в усьому виправдовувати себе, пояснювати причини свого гріхопадіння сторонніми впливами, поганим оточенням, хворобами і неміччю або спокусою від лукавого.

Такого роду самовиправдання і застереження розглядаються Церквою як слова лукавства.

Трапляється, що душа, знемагаючи від внутрішньої боротьби, не знаходить в собі більше сил заглибитися далі в покаянний подвиг. Буває і навпаки: гострота внутрішньої боротьби посилює свідомість винності перед Богом і викликає покаянну скорботу, сокрушення серця і щирий плач над своїми гріхами.

На цій новій ступені покаянного подвигу виникають виняткові труднощі.

Далеко не кожна людина, котра щиро і глибоко розкаюється, може входити в тривалий розгляд гріхів своїх. Нерідко душу охоплює байдужість, скам’яніння нечутливість: Горе мені, великогрішному, що діламии і думками осквернився, не маю ні краплі сліз від жестосерддя. Відбувається це ще й тому, що людина жахається незліченності гріхів – і нових, і старих, і великих, і малих, явних і таємних, своїх і людських, неотмоленних і неоплаканих. Та й скільки потрібно сліз, щоб оплакати їх? У стародавньому Патерику розповідається про авву Діоскора, який постійно плакав у своїй келії. Один з учнів запитав його: «Про що ти плачеш?» Старець відповів: «Плачу над своїми гріхами, чадо». Учень заперечив: «Не маєш гріхів, отче». Старець сказав: «Запевняю тебе, сину мій, якби можна було бачити мені гріхи свої, то мало було б ще чотирьох осіб, щоб разом зі мною оплакати їх» (Древний Патерик. М., 1874, с.46). Деякі подвижники мали дар постійних покаянних сліз. Серед них таким даром особливо відрізнявся преподобний Єфрем Сирин. Про це свідчать всі його творіння і особливо «слізне благання на кожен день тижня» (див.Творения.Ч.4, с.19-50).

Покаянне бачення і відчуття провин своїх, слізний жаль за них розвиваються в душі каянника невпинною духовною тверезістю, частою сповіддю і святим причастям.

Може виникнути питання: як говорити про сповідь і причастя, якщо не пройдено ще всі щаблі покаянного подвигу? Однак відсутність безперервної скорботи, серцевого плачу за гріхи, постійного покаянного плачу не повинно перешкоджати тому, щоб людина на тривалому шляху свого духовного відродження час від часу приступала до таїнств Покаяння та Причастя. Бог, що бачить таємне серце кожної людини, приймає і малий жаль, бо від Нього, не прихована навіть маленька слізна крапля.

Господь бачить не тільки окремі гріхи наші, а й наш загальний духовний стан. Якщо в душі не згасають благі розташування і устремління до Бога, моральної чистоти, сердечній участі в житті ближніх, то заради зміцнення і підтримки людини у всіх цих прагненнях вона може бути допущена до таїнств Покаяння і Причастя, бо «Господь милує благі наміри, якщо вони пов’язані з бажанням віддалятися від зла творити благо» (Епископ Феофан, покаянии, причащении святых Христовых Тайн и исправлении жизни. Изд: 6. М., 1909, с. 72).

Наступна ступінь покаянного подвигу полягає в твердій рішучості каяника залишити гріховне життя покласти початок благому життю в Бозі. Без такої рішучості набуття ворожнечі і ненависті до гріха ні пізнання своїх гріхів, ні усвідомлення своєї провини, ні навіть щирий жаль і сльози не можуть привести до істинного покаяння.

 «Хто любить страсті пристрасні, – говорить преподобний Ісаак Сирін, той мимоволі і підручний їм і, не бажаючи того, є рабом пристрастей … Неможливо людині залишити навик гріховний перше перед набуттям ворожнечі до нього і неможливо отримати прощення гріхів перше від сповідання їх» («Слова подвижнические преподобного Исаака Сирина»., слово 71, с. 358).

Людина, котра зненавиділа свій гріх, не повинна озиратися назад і залишати у своєму серці місце для улюбленої пристрасті. Саме відсутністю справжньої ненависті до гріха і твердої рішучості назавжди покінчити з ним пояснюється те, що багато християн, покаявшись у будь-якому гріху і отримавши через духівника розрішення незабаром знову впадають в нього.

З іншого боку, повернення до колишнього гріха може статися, якщо той, хто кається не сповідав гріхів своїх перед пастирем Церкви Христової.

Починаючи саме з цієї ступені морально-психологічна сторона покаяння входить в безпосередню близькість з благодатною стороною. Для людини, котра зненавиділа свій гріх і твердо вирішила почати нове життя, гріх, як тягар, обтяжує душу. З граничною глибиною це переживання виражено в словах псалмоспівця: немає спокою в кістках моїх від лиця гріхів моїх. Бо беззаконня мої перевищили голову мою і, як тягар великий пригнітили мене (Пс.37,4-5).

Звільнення від гріховного тягаря неможливо без сповідання своїх гріхів перед Богом і пастирем.

Я відкрив Тобі гріх свій, і не сховав був провини своєї. Я сказав: визнаю перед Господом беззаконня мої, і Ти простив провини серця мого (Пс.31,5).

Ця потреба зняти з душі тягар гріховний природна для людини в рішучі хвилини життя, і особливо в передсмертний час, коли нерідко душа відкривається перед ким-небудь з близьких.

Зрозуміло, сповідь церковна, яка є найважливішим елементом таїнства Покаяння, докорінно відрізняється від такого роду природної сповіді, бо в ній повідомляється Самим Сердцевідцем Богом: «Я сказав: визнаю Господеві провини мої … і Він зняв гріх провини моєї». На цей істотний момент покаянного переживання і вказує духівник, кажучи перед кожною сповіддю: «Ось, чадо, Христос невидимо стоїть, приймаючи сповідь твою».

Не можна не звернути уваги і на наступні слова духівника: «Несоромся, і не бійся». Ці слова вказують на необхідність присоромлення себе за скоєні гріхи, і особливо за приховані, сороміцькі, особливо негожі гріхи. Людське самолюбство уражається, коли вказують на гріховні справи його не тільки люди, але і сама совість грішника. І він зазвичай всіляко приховує ганебні гріхи свої від людей і приглушує їх у своїй совісті. А тим часом почуття сорому, яке відчуває людина, є наслідок, приховуваної серйозної хвороби душі.

Разом з тим самодокір допомагає позбутися від гріха, гостро усвідомленого. Слова духівника вказують, що необхідні мужність і рішучість для такого самодокору: не соромся, не бійся, і не затаюй нічого від мене … а якщо затаїв би від мене подвійний гріх матимеш. Отже, подумай, бо ти прийшов до лічниці, щоб не відійти тобі невилікуваним.

Хто приховує свій гріх, соромлячись назвати його, творить сугубий, подвійний гріx. А тим часом саме на сповіді «чим більше буде сорому і страху, тим спасительніше. Бажаючи цього таїнства, бажай більшого присоромлення і більшого трепету» (Епископ Феофан, О покаянии, причащении святых Христовых Тайн и исправлении жизни. Изд: 6. М., 1909). А це і створює ту благодатну лічницю, і тоді каянник, що щиро і смиренно кається отримає зцілення.

Завершальною сходинкою покаяння є звернення до Бога з молитвою про прощення, помилування за все скоєне, розкрите і висповідане.

Таким зверненням завершуються всі приклади покаяння, що містяться в Євангелії. Боже, будь милостивий до мене, грішного, – взиває митар в притчі про митаря і фарисея. Отче, я згрішив перед небом і перед Тобою і вже не гідний називатися сином Твоїм. Прийми мене, за одного з наймитів Твоїх, – молиться Отцеві блудний син після свого повернення. Благорозумний розбійник, сила покаяння якого  в одну мить сподобила його райського блаженства, звертається до розп’ятого Спасителя з молитвою: Пом’яни мене, Господи, коли прийдеш у царстві Твоїм.

Молитовне звернення до Бога є виразом свідомості того хто кається, що власними силами він не може звільнитися і очиститися від тяжіючого над ним гріха. Молитва – сполучна ланка між суб’єктивно-душевною і об’єктивно-благодатною сторонами таїнства Покаяння. Цей зв’язок в чині сповідання виражається в тому, що молитву про помилування каяника і примирення його з Богом і з Церквою читає не сам той, хто кається, а духівник.

Перед початком сповіді він назвав себе свідком того, хто кається. Тепер, коли сповідь підійшла до завершення, духівник, як предстоятель Церкви Христової, підносить до Престолу Божого благання про прощення, про помилування: Господи Боже спасіння рабів Твоїх, Милостивий і Щедрий, і Довготерпеливий, що вболіваєш над злобою нашою, Ти що бажає смерті грішника, але щоб він навернувся і живий був. Сам і нині змилуйся над рабом Твоїм і покажи йому дорогу покаяння, дай прощення і відпущення гріхів, прощаючи йому всякий гріх, вільний й невільний; прийми і з’єднай його з святою Твоєю Церквою через Ісуса Христа, Господа нашого.

Благодатна сторона таїнства і його виконавці

Покаяння стає таїнством тільки в Церкві Христовій, яка дає пастирям право дарувати тим що каються благодать відпущення гріхів. «За вченням Церкви, без таїнства Покаяння не може очиститися дух людський від рабства гріха і гріховної гордості, він не може сам вирішити свої власні гріхи, бо ми владні тільки засуджувати себе, а не виправдовувати, і що одна тільки Церква має силу виправдання, тому що в ній живе повнота Духа Христового» (А. Хомяков. Сочинения. Т. II, с. 18).

Першим виконавцем таїнства Покаяння був Сам Ісус Христос. Він почав Своє суспільне служіння з призову: Покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне (Мф.4,17).

Тим хто приходли до Нього за допомогою і зціленням він говорив: Прощаються тобі гріхи твої і слідом за тим дарував зцілення і духовне оновлення.

У перший день Свого воскресіння, з’явившись учням і сказавши їм: мир вам, – Він дмухнув і каже до них: Прийміть Духа Святого, кому відпустите гріхи, тому простяться; на кому залишите, на тому залишаться (Ін.20,22-23).

«І це, – говорить блаженний Симеон Солунський, – постійно відбувається донині. Ця сила Духа проявляється і діє через священнослужителів».

Благодать таїнства Покаяння з апостольських часів подавалася через покладання рук пастирів на голову того хто кається.

Сучасне покладання єпитрахилі на голову того хто кається і дотик до неї благословляючої руки пастиря з проголошенням розрішальної молитви сходить до стародавнього звичаю-рукопокладання (хіротесії). Через всі зазначені дії той хто кається отримує благодать відпущення висповіданих гріхів, відбувається примирення його з Церквою і відновлення порушеного гріхом єднання з Господом.

Засвоєння цього благодатного дару при щирому каятті і повному сповіданні гріхів народжує тиху радість, розчулення перед милосердям Божим, почуття духовного оновлення.

Таїнство Покаяння здійснилося. Однак в душі того що покаявся можуть викликати деяке здивування слова пастиря: подай йому образ покаяння, прощення гріхів і відпущення.

Якщо покаяння вже закінчилося і належить отримати розрішення від гріхів, то незрозуміло, про який образ покаяння молиться пастир?

У «Діяльних і богословських словах» преподобного Симеона Нового Богослова говориться: «Через покаяння відбувається відмиття скверни колишніх непотрібних справ, а після такого очищення буває пришестя Святого Духа, але не просто, а в силу віри, розташування і смиренності тих що каються від щирого серця». Інакше кажучи, благодатний дар прощення, отриманий через розрішальну молитву пастиря дарується в міру віри, розташування і смиренності того хто кається, як запорука постійного співперебування душі зі своїм Владикою і Господом. Для того, щоб це співперебування і надалі було дієвим, покаянний процес має продовжуватися і після сповіді і прийняття Святих Христових Таїн протягом усього подальшого життя.

Святий Василій Великий (правило 84-е) чином покаяння пропонує вимірювати образ лікування (епітимії) відповідно тим головним гріхам якими хворіє кожен, хто прийде на сповідь і з якими і надалі доведеться боротися. Ця боротьба і є образ покаяння, про який пастир-духівник молиться перед розрішальною молитвою.

З питанням про спосіб покаяння тісно пов’язане питання про епітимії, що накладаються духівником-пастирем на деяких членів його пастви для виправлення і духовного зростання.

Виховна сторона таїнства і епітимій

Епітимія – виховний захід, до якої іноді вдаються пастирі Церкви Христової, стурбовані духовним станом пастви.

У стародавній Церкві епітимійні устави були надзвичайно суворими і покути накладалися на тривалі терміни. Так, по Номоканону клятвопорушники відлучалися від Святого Причастя на 10 років, кровозмісники – на 20, розпусники – на 15, злодії – на 2 роки і так далі.

Епітимії в нашій Церкві рідкісні. Вони накладаються на окремих, найбільш зранених гріхами віруючих людей і на тих, хто кається, щодо яких пастир не впевнений, що вони будуть активні і послідовні в боротьбі із долаючим їх гріхом.

Епітимія, отже, не міра покарання грішника, а міра лікування, яка надає допомогу йому в боротьбі з гріхами.

У своїй основі єпитимія – благочестиві вправи, призначені до неухильного виконання для виправлення грішника. З епітимій та особливо корисна, яка виховує страх Божий, страх гріха і створює стійке прагнення до позбавлення від гріховної скверни, що видаляє грішника від служіння Богові і ближнім.

Одна єпитимія може бути замінена іншою, більш дієвою і рятівною. Буває, що той що кається і сам просить накласти на нього іншу, більш складну епітимію і тим свідчить про свою добру волю, готовності до виправлення. В цьому випадку єпитимія – особливий стимулюючий і постійно діючий засіб, що духовно оновлює життя грішника.

Епітимії призначаються пропорційно ступеня зараженості віруючого гріхом. При призначенні їх пастир проявляє розумну милість і поблажливість, бо пастир не суддя тому хто кається, а слуга в справі його спасіння. Духовна влада його полягає в тому, щоб допомогти грішникові. Пастирська співчутлива любов пом’якшує серце грішника, підбадьорює його і допомагає глибше усвідомити свою гріховність і необхідність боротьби з нею.

Велелюбний і турботливий пастир при призначенні епітимії приймає до уваги і особливості гріха, і душевний стан, і навіть зовнішнє становище того, хто згрішив (34-е, 84-е правила святого Василія Великого. Пор .: його ж 3-е правило і Слово про священство святого Іоанна Златоуста, 2, с. 26).

За вченням святого Григорія Нисського, важливі не стільки час або тривалість покути, скільки вчинок того грішника, що перебуває під єпитимією (8-е правило).

З Житія святого Василія Великого відомо, що юнака, який відрікся від Христа, він сподобив Святого Причастя через 40 днів покаяння – таке велике було прагнення святого отця швидше повернути в лоно Церкви відпалого грішника. З іншого боку, якщо і сам грішник виявить особливу заклопотаність про свій духовний стан і «покається від щирого серця, і більш вже не буде грішити, то і в три дні прийме його Бог», – говорить преподобний Пімен Великий (див. Древний Патерик. М., 1914, с.30).

Епітимії призначаються за найбільш небезпечні гріхи і пороки. Відповідно їм і призначається образ покаяння. «Якщо ти, наприклад, викрав чуже? – Вперед давай і своє. Довгий час жив у перелюбі? – Тепер утримуйся від спілкування зі своєю дружиною в певні дні і звикай до стриманості. Ображав і кривдив кого? – Тепер благословляй тих, що кривдять тебе. Ти перше віддавався сластолюбству і пияцтву? – Тепер пости і пий одну воду. Перше ти солодкими очима дивився на красивих жінок? – Надалі зовсім не дивися на них, бо сказано: відвернися від зла і твори добро» (Святой Иоанн Златоуст. Беседа 10-я на Евангелие от Матфея, с. 189-190).

Цьому ж вчить і святий Василій Великий: «Ти прокляв,? – Благослови. Вкрав? – віддай. Упивався? – пости. Гордився? – смиряйся. Заздрив? – кинь» (Толкование на 32-й псалом, с. 265).

Призначаючи духовні епітимії, пастир радить, застерігає, закликає приборкувати язик, зберігати зір і слух, утримуватися від надмірностей у їжі і питті. Нерідко тим котрі розкаялися рекомендується засвоювати найважливіші молитви, як-то: «Отче наш», «Царю Небесний», «Богородице, Діво, радуйся», Молитву Ісусову, молитву митаря, молитву преподобного Єфрема Сирина, Символ віри та ін. Ці засоби захищають від подальших падінь. І тому легше попередити гріх, ніж боротися з ним після його скоєння.

Домашнє покаяння і сповідь

Таїнство Покаяння виправдовує, відроджує людину і разом з таїнством Святого Причастя найтіснішим чином з’єднує його з Христом, примиряє з Церквою і Богом, відновлює в синівську гідність.

Всі ці дари даються християнину в результаті тривалої і наполегливої боротьби з гріхом за допомогою благодаті Божої. Як полегшити труднощі духовного сходження християнина, що допоможе йому в підготовці до таїнства Покаяння і сповіді?

Зазвичай віруючі церковні люди беруть участь в таїнстві Покаяння час від часу в храмі при неодмінній участі пастиря. Таке покаяння можна умовно назвати храмовим.

Але християнину необхідно також приносити Богові щоденне покаяння, під час вечірньої молитви, перед відходом до сну: після прочитання вечірніх молитов той хто молиться, згадуючи гріхи минулого дня, серцево кається в них перед Богом.

Гріхи називаються вголос, розбірливо, зосереджено й так, щоб в словах сповіді відображався покаянний стан духу і прагнення як би відірвати гріх з його коренем і звільнитися від нього. Тоді між людиною і її гріхом встають совість і Сам Бог та зміцнюють рішучість звільнитися від гріха, що полонить людину, підпорядковує собі її духовні сили, звільняючи себе в момент покаяння від влади гріха.

Відокремлене щоденне домашнє покаяння, коли в ньому беруть участь тільки совість християнина і Бог, допомагає людині знайти образ Божий в собі, привчає до самоконтролю і дозволяє вчасно припинити в собі і гасити дію на душу гріховних помислів і пристрастей, і тим полегшити подальшу боротьбу з ними.

Так боротьба з гріхом творить духовну культуру людини, визначаючи і  її зовнішню поведінку.

Якщо ми, браття і сестри, свідомо не утримаємося від грубих, образливих слів, і не звикнемо у взаємної поваги, якщо не виробимо в собі поступливості, терплячості, сердечності, співчутливості у житті інших, то буде важко зберегти її і серед навколишнього суспільства. Перебуваючи в постійній духовній тверезості, ми повинні завжди відсікати від себе все, що таїть в собі спокусу і всю привабливість гріха, перевіряти і зміцнювати себе покаянною молитвою і сповіддю перед Богом в кінці кожного дня.

Коли навик до домашнього покаяння і сповіді придбаний, той що кається на сповіді в храмі знає, що сказати духівнику-пастирю. Він вміє відкрити свою душу перед Богом навіть тоді, коли духівник не може вислухати його особисту сповідь, що буває зазвичай при загальній багатолюдній сповіді. В цьому випадку підготовлений сповідник, стоячи в храмі серед інших сповідників, тихим голосом кається у своїх гріхах безпосередньо перед Самим Богом, твердо вірячи, що буде Ним почутий.

Підходячи під розрішальну молитву до пастиря, він повинен зуміти сказати йому про свої найбільш болючі гріхи, щоб пастир встановив духовно-молитовний зв’язок з ним і взяв його в своє серце. При дотриманні всього сказаного зберігаються, хоча і в неповній мірі, умови дієвості таїнства Покаяння, котре вимагає особистого сповідання гріхів, того що кається і знання гріхів його пастирем, від якого сповідник з нетерпінням чекає добрих слів: «Прощаю і розрішаю», щоб Господь не сказав нам: «А Я засуджую».

Царство Христове проявляє себе в Церкві Христовій дією благодаті Святого Духа, що народжує людину в нове життя.

Нове народження відбувається у святому Хрещенні, коли охрещуваний відрікається від зла, з’єднується зі Христом та освячується водою, яка освячена Духом Святим.

«Всі хто сподобився святого Хрещення, – говорить преподобний Симеон Новий Богослов, – є вже живими, як би воскреслими з мертвих. Душі їх, оживотворившись, приймають благодать Святого Духа, як мав її Адам до свого падіння. Потім охрещувані помазуються святим миром … і пахнуть надзвичайно. Зробившись таким чином гідними того, щоб бути спільниками Бога, вони споживають плоть Його і п’ють Кров Його, і за допомогою освячених хліба і вина стають співтілесними і потаємними втіленому Богу що приніс Себе в жертву» (Указ. Соч. Т. I. Слово 5, с. 24-25).

Профессор-протоиерей Александр ВЕТЕЛЕВ

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»