Так і у випадку похорону блаженного архієпископа Кіпру, ми вважали за краще бачити «загальну картину» за відсутністю чотирьох Церков (Росії, Сербії, Польщі та Чеських Земель і Словаччині), пояснюючи їхній вибір кризою через українське церковне питання, відносно якого Блаженніший зайняв позицію, протилежну позиції вищезгаданих Церков, одна з яких викреслила його, як відомо, зі своїх диптихів.

Тож усі в ті дні говорили про жорстокість Російської Церкви, яка не погоджувалася на перемир’я навіть на день поховання, а також про ставлення її «сателітів», які також подбали про те, щоб утриматися від загальноправославної скорботи за колишнім братом. і співслужителем – архієпископом Хризостомом, сумлінно дотримуючись послання, яке Москва хотіла передати всьому світу. Але серед нас навіть найромантичніше не очікували такої безрозсудності Москви. Її ставлення не справило жодного враження або, принаймні, ніякого додаткового негативного враження. Москва – це та, яку ми всі знаємо і, на щастя, багато хто «пізнав» останнім часом. Чехія та Польща також відомі своїми варіантами. Від них теж без сюрпризів. Сербія, однак, інша справа.

У той час, коли ця стражденна балканська країна піднімала свій хрест, багато ієрархів грекомовного православ’я поставили собі за мету життя всіляко підтримувати сербський народ, який бачив, як гине життя у вогні війни. Тоді Хризостом Пафосський перевернув «світ» на підтримку «братів-сербів». Він займався збором коштів, збирав їжу, купував одяг, приймав дітей та родини. Владика Хризостом не був із тих, хто задовольнявся словами підтримки та молитвами. Зрештою, відчувши на своїй шкірі люте відчуття пожежі війни, яка спалила його власну країну кілька десятиліть тому, він не з чуток знав, що означає ця ситуація.

Минали роки. Полум’я війни згасла. Сербія встала на ноги. Життя йшло далі. Владика Хризостом уже не був Пафосом, а Предстоятелем Кіпрської Церкви, зберігаючи ті самі почуття, які він мав до «сестринської» Сербської Церкви та її народу. Звичайно, деякі його рішення, особливо щодо української мови, відрізнялися від сербської церкви. Але, на жаль, Церкви, здається, мають у своїй ДНК проблему, особливо коли мова йде про питання управління, території та впливу.

Але те, чого вони не мають у своїй ДНК, або принаймні не повинні мати, так це невдячність. І це не тому, що воно не є політкоректним і не тому, що його накладають правила доброї поведінки, а з тієї дуже простої причини, що в християнському вченні така поведінка вважається смертним гріхом. І добре, люди недосконалі. Ми робимо помилки, робимо гріхи, помиляємося. Але Церкви?

Коли блаженний чорногорець відійшов у вічність, уражений короновірусом, ніхто, назвемо його для розуму «грецьким світом», не згадав про колосальні розбіжності, які виникли з ним за останні роки. «Дощем» лунали оголошення, співчуття та заяви про жалобу від усіх. Тому що кожен відчував, що втратив друга, навіть якщо він ставився до речей інакше.

І коли Сербія втратила свого Предстоятеля, за часів якого Сербська Церква сіла на «колісницю» російського церковного фанатизму, хтось із «потойбіччя» зневажливо поставився до таємниці його смерті?. Вселенський патріарх у розпал пандемії приїхав до Белграда, щоб вшанувати померлого. Він міг сидіти вдома, ніби нічого не сталося, як це зробила сербська ієрархія у випадку з Кіпром.

Щоб випередити вас, цими посиланнями я не намагаюся сказати, що грецькі архієреї стоять вище, але що вони мають передбачливість, яку ставлять вище будь-яких розбіжностей або навіть конфліктів, це щось набагато більше та важливіше за них. Єдність віри.

Тож я дуже боюся, що Церква Сербії є не тільки благословенною невдячною людиною, але навіть гірше, що день у день перетворюється на найбезпечнішого ворога. Не Вселенського патріархату чи грекомовного православ’я в контексті боротьби за владу між грецьким і слов’янським світом, а самої віри. Віра, яка, як усе свідчить, уже не має сили проти інтересів.

Тож коли Церква відмовляється сказати просте «Дай Боже спокій» для людини, яка принесла їй користь лише тому, що інтереси, яким вона служить, більше не дозволяють цього, то я дуже боюся, що «українська проблема» перед обличчям того, що має прийти, є просто незначною.

Андреас Лаударос, церковний журналіст з 1999 р., член ESIEA

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Orthodoxia Info

Церква не відвертається від тіла, а навпаки, шанує його. Людина являє собою образ Божий не тільки з точки зору душі, але і з точки зору тіла. Образ Божий – це душа і тіло разом. І мета людини як істоти, що відображає Бога, полягає в тому, щоб зберігати Його в собі. Все інше входить до складу цієї мети або підпорядковується їй. І якби спалення мертвих якимось чином служило цій меті, воно було б не просто прийнятним, але навіть бажаним.

Християни, яких стратили шляхом спалення, не відмовлялися від нього, а терпіли, бачивши в цьому шлях до об’єднання з Богом. Показовою є молитва, до святого Ігнатія де Богоносець зобразив свою долю: «Вогонь і хрест, натовпу звірів, розчленовування, розсипані кістки, відрізання частин, роздроблення всього тіла … все мені довелося випробувати, тільки щоб з Ісусом Христом зустрітися». Це бажання повного знищення не є наслідком ворожості по відношенню до тіла або матерії, але любов’ю до Христа. Це прагнення явити істинність Божественного образу.

Неприязнь до тіла спостерігається в східних релігіях і язичництві. Церква не дивиться на тіло з презирством і не вважає його «гробницею», як це робив Платон, бажаючи його знищити. Людське тіло – це храм Святого Духа. Це жива церква, всередині якої людина покликана славити Бога. І ті, хто істинно служить Богу, засновують на своїх мощах справжні церкви, що захищають живих. Тому церква і шанує мощі святих і зберігає їх як дорогоцінні багатства.

Для Церкви людська природа настільки свята і зріднена з Богом, що вона може скласти з Ним неподільну сутність. Так, у Христі людське тіло нерозривно й непорушно об’єднано з Його Божественністю, в той час як в людській сутності тіло приймає нестворену Божественну благодать і бере участь у Божественному житті. Тому християнин не відкидає своє тіло і не бажає позбутися від нього, як від ворога, але прагне до його оновлення у Христі і позбавлення від тлінності.

Той, хто дивиться на мертве тіло, як на мощі, чесні останки людської істоти, бажає віддати йому шану. І в такому випадку поховання або зберігання останків набуває священний сенс. Крім того, ми знаємо, що навіть висохлі кістки зберігають живу біологічну своєрідність померлого, на відміну від попелу. Але людина, що бачить в мертвому людському тілі лише похмурий труп, звичайно, захоче його знищення. Така людина не розрізняє духовних символів, її цікавить лише фізична сторона предметів і їх споживче або матеріальне значення. Вона забуває серце і мислить логічно, знаючи про проблеми великих міських центрів, вона вважає більш розумним і практичним кремацію померлих.

Протягом всієї старозавітної і неподільної християнської історії спалювання мертвих асоціювалося з язичницькою традицією і вважалося ганебним діянням. Зокрема, смерть за допомогою вогню в Старому Завіті пов’язана з тяжкими злочинами. Новий Завіт вважає поховання мертвих самим собою зрозумілим, в той час як в історії Церкви тільки гонителі християнської віри вдавалися до кремації тіл християн, щоб віддати їх забуттю і похитнути надію на їх воскресіння. Нарешті, в новітній час спалення мертвих набуло вигляду такого собі очищення світу від їх присутності.

Прагнення до знищення або збереження мертвого тіла в могилі безпосередньо пов’язано зі ставленням людини до смерті. Коли вона хоче забути про смерть, природно, вона захоче стерти з лиця землі все, що якось пов’язано зі смертю або нагадує про неї. І в цьому їй допомагають відповідні установки нашого суспільства. Усе спрямовано на мовчання про смерть. Природним наслідком цього є прагнення до знищення мертвого тіла. Надгробний камінь зберігає пам’ять не тільки про померлого, а й про смерть. І щоб людина зберігала цю пам’ять і це не завдавало їй біль, необхідно вірити в перемогу над смертю.

Християнин вірить в цю перемогу і очікує воскресіння: «очікую воскресіння мертвих». Це воскресіння цілком торкнеться психосоматичного єства людини. Християнин чекає воскресіння оновленої людини з тіла, схильного до тління – нового колоса, що росте з насіння, гниючого в землі. Коли людина володіє цією вірою і цим сподіванням, її ставлення до смерті і до мертвого тіла стає відповідним. Така позиція підтримує мораль, що сформувалася століттями, в той час як кремація – це атрибут нової моралі.

Спалення мертвих не заперечує безпосередньо віру в воскресіння. Воно ображає почуття і моральність, які народжує ця віра, змінюючи очікуванням Церкви, що стосуються людини. У свою чергу, це стосується і закону, який органічно пов’язаний з мораллю і життям Церкви. Коли була поширена практика спалення мертвих, утвердилося християнське віровчення, що закріпило згодом традицію поховання померлих. Це символічний акт, який вже Апостолом Павлом порівнюється з пшеничним зерном і безпосередньо пов’язується з очікуванням вічного життя. Коли це сподівання згасає, поховання мертвих втрачає своє символічне значення.

професор Георгій Мандзарідіс

Переклад українською мовою «Київське Православ’я»