Цілком природно, що українська влада більш не могла терпіти присутності РПЦвУ в Києво-Печерській та Почаївській лаврах, які вже давно зробилися центрами пропаганди «русского мира». Припинення угоди з РПЦвУ щодо використання храмів та приміщень цих монастирів цілком виправдано, адже ці святині щороку відвідує десятки тисяч прочан, які робляться об’єктом проросійської пропаганди. Крім цього, більш 50% громадян загалом вимагають заборонити діяльність Московського патріархату в Україні [1], а його реальна підтримка опустилася до 6%. Але коли в процесі визволення Києво-Печерської Лаври та передачі її храмів Православній Церкві України, спротив чинили тільки прибічники РПЦвУ, то в випадку з Почаївською лаврою «неочікувано»?! з’явився третій гравець – Українська Греко-Католицька Церква, яка, через своїх офіційних та неофіційних речників, почала висувати претензії на передачу їй цієї православної святині…

Дискусія набула особливої гостроти ще на початку 2023 р., коли митрополит Нестор (Писик) опублікував на своій сторінці в ФБ статтю «Почаївська Лавра – історична святиня Українського Православ’я». Дійшло до того, що через численні скарги греко-католиків сторінка цього архієрея ПЦУ була заблокована, про що ми будемо казати згодом. У подальшому в соціальних мережах регулярно з’являлися дописи щодо передачі Почаївської Лаври в користування УГКЦ.

Новий витік вже відомої дискусії розпочався після того, як Священний Синод ПЦУ, на своєму черговому засіданні 2 лютого 2025 р., ухвалив рішення про створення в Тернопільській єпархії «релігійної організації «Почаївський Свято-Духівський чоловічий монастир»» та призначив митрополита Тернопільського та Кременецького Нестора (Писика) настоятелем цього монастиря. Тобто, ПЦУ однозначно заявила – Почаївська Лавра зі всіма своїми скитами, мусить бути її монастирем.

Отже, давайте розберемось, на що реально мають сподів греко-католики; чому їх історичні аргументи хибні та на чию користь виникають ці заяви.

І. «Почаївська проблема» – рудимент московщини та радянщини

Коли ми подивимось на контекст усіх сьогоднішніх заяв та суперечок щодо Почаївської лаври, головним меседжем буде «передати в користування». Це йде від того, що в Російській імперії, а згодом і в СРСР, православні храми та монастирі були власністю держави. Цю практику успадкувала і Україна, тобто юридично всі будівлі та історичні пам’ятки Почаївської лаври є власністю держави, яка керує ними через Міністерство культури. Відповідно, саме держава буде вирішувати з якою конфесією або юрисдикцією заключити нову угоду про оренду. Тобто УГКЦ апелює саме до цього рудименту московщини та радянщини.

Однак, коли ми звернемось до історії, то побачимо, що все цілком інакше.

Так, до анексії Почаївської лаври греко-католиками (чому це була саме незаконна анексія, ми розповімо згодом), її власником була Київська православна митрополія Константинопольського Патріархату, яка надала певну самоврядність собору братії монастиря. Потім, без аніякої згоди Константинопольського Патріархату, її двічі анексували (відбирали у законного власника): Перший раз – Католицька Церква в особі Київської унійної митрополії, а другий – Російська імперія, у особі «Священного урядового синоду».

Разом з тим, після розпаду Російської імперії, коли Почаївська лавра опинилася на території міжвоєнної Польщі, справедливість була відновлена – монастир передали у власність Польської Автокефальної Православної Церкві. Те, що Польща підійшла до цього питання суто в юридичної площини, свідчить той факт, що питання приналежності Почаївської лаври навіть не піднімалася під час т.зв. санації, коли багата храмів міжвоєнної Польщі було переведено в Католицьку юрисдикцію.

У 1939 – 1946 рр., Комплекс Почаївської лаври був переведений у власність СРСР, але було дозволено існування монастиря РПЦ. До сьогодні достеменно невідома доля ченців, які не прийняли Московський патріархат. Але знаємо, що частина з них явно не підгримувала радянську владу. Зокрема прп. Амфілохій Почаївський здійснював підтримку УПА.

Таким чином, згідно міжнародного та канонічного права, Почаївська лавра залишалася в юридичному підпорядкуванні Константинопольського Патріархату, який, через Томос про автокефалію ПАПЦ, передав їй ці права. Але, оскільки канонічна територія ПАПЦ визначається в «межах Полькою держави», у 1945-1946 рр. вона втратила канонічне право на Почаївську лавру, а оскільки Вселенський Патріархат ніколи не визнавав анексії Київської митрополії, канонічно вона повернулася під омофор Вселенського Патріарха…

Звичайно, РПЦвУ це не визнала. Вона давно наповнила Почаївську лавру «своїми» ченцями, які зробили її одним з центрів «русского мира» в Україні.

У 2018 р. була відновлена Київська митрополія Константинопольського патріархату, а в 2019 – їй був наданий Томос про автокефалію. Згідно канонічному праву, усі храми та монастирі, зокрема і Почаївська лавра, зробилися структурами Православної Церкви України. Саме через це, Священний Синод ПЦУ призначив архієпископа Нестора (Писика) святоархімандритом Почаївської лаври…[2]

Отже, коли ми звернемось до канонічного та юрисдикційного права, долю Почаївської лаври мусить вирішувати навіть не український уряд у особі Міністерства культури, а Православна Церква України, яка єдиним законним канонічним правонаступником Київської Православної митрополії Константинопольського Патріархату та міжвоєнних адміністративних структур ПАПЦ на території сучасної України. Коли ж греко-католики починають апилювати до держави стосовно передачі їм Почаївської лаври, повстає питання про законність передачі УГКЦ багатьох історичних храмів та монастирів, які були переведені на унію через державний тиск Речі Посполитої, Австро-Угорською імперією або через релігійну політику міжвоєнної Польщі. А також, передачі греко-католикам храмів у 90-х роках, яке здійснила ще влада СРСР та сучасної України.

ІІ. Деякі історичні відомості, якими спробують апелювати РПЦвУ та УГКЦ

Ми не будемо переказувати історію заснування та функціонування Почаївської Свято-Успенської Лаври з 1527, коли з’явилися перші писемні відомості про неї, й до початку XVIII ст. Зупинимось тільки на деяких важливих моментах, а саме про перевід її в унію, а також повернення в православ’я.

Отже, 26 червня 1700 р., король Речи Посполитої видає грамоту, у якій підтверджує всі права Почаївського Свято-Успенського монастиря саме як православної святині та забороняє уніатам чинити тиск на її ченців. Одночасно грамота підтверджувала самоврядність – ченці мали право самостійно обирати собі ігумена, а світські особи не мали право втручатися в цей процес. Тобто монастир ще раз офіційно визнається приналежність монастиря Київської православної митрополії, а будь які «переходи» можливі тільки через загальне рішення собору братії…

І ось тут ми стикаємось з кількома дуже цікавими фактами.

Греко-католицькі джерела подають, що монастир перейшов на унію у 1713 р. Ця дата фігурує і в статті «Вікіпедії»[3]. Однак ще митрополит Іларіон (Огієнко) переконливо доказав – Почаївська Свято-Успенська Лавра залишалася православною до 1721 р. Зокрема, це доводитися тим, що її ігумен Гедеон Левицький був православним та не брав участі в уніатському Замойському Синоді…

Більш того, як зазначає той же митр. Іларіон (Огієнко), жодних документів про добровільне приєднання Почаївського Свято-Успенського монастиря до унії немає. Він був банально захоплені католиками за допомогою державної влади Речи Посполитої, а більшість братії, яка не погоджувалася переходити на унію, була вимушена покинути монастир…[4]

Таким чином, ніякого «добровільного» переходу Почаївського монастиря на унію не було, а було рейдерське захоплення за допомогою польської влади. Тобто, захопили чужу власність, вигнали господарів та почали господарити…

Багата хто каже, що греко-католики розбудували монастир. Але проблема в тому, що там була не тільки «розбудова», але і знищення. Зокрема був зруйнований Свято-Троїцький собор, про це переконливо доводить у своій статті архієрей ПЦУ, митрополит Нестор (Писик) [5]. Загалом, усі докази греко-католиків нагадують сьогоднішній наратив Росії, коли вона каже, що «багато було збудовано в Україні саме за часів СРСР… тому Україна мусить бути зобов’язана Росії, як правопереємниці СРСР». Тобто, вкрасти (анексувати), а потім там щось побудувати та через це вважати своїм….

Те саме зробила і Російська імперія, коли через підтримку католицькими  ченцями польського антиросійського повстання 1830-1831 рр., анексувала Почаївську лавру та передала її в користування РПЦ. Але тут є нюанс…

Справа в тому, що волинська православна шляхта ставила одну з умов своєї підтримки повстання гарантування прав Православної Церкви у відновленої Речи Посполитої, повернення їй анексованих католиками святинь, зокрема і Почаївського монастиря. Саме невиразна позиція керівництва повстання зробилася причиною того, що в Україні воно було інфіковане саме як «польське», а православна шляхта та селяни втрималися від його широкої підтримки.

Отже, нейтральне ставлення української шляхти та селян до антиросійського повстання 1830-1831 рр., зокрема і підтримки його греко-католицьким ченцями Почаївської лаври, чітко дає нам зрозуміти, що вони не вважали тогочасний монастир українським, але саме польським.

Повернення Почаївської лаври в православ’я, яке було здійснено урядом Російської імперії, не зустріло аніякого спротиву українського населення Волині. Не викликав цей акт протесту і керівництва тогочасної Київської унійної митрополії, хоча до остаточної ліквідації уніатства залишалося ще більше семи років…

Не витримує критики і наратив РПЦвУ, яка вважає монастир «своїм» через «православ’я». Адже під юрисдикцію РПЦ, частиною якої сьогодні є і РПЦвУ, монастир потрапив через анексію Москвою Київської митрополії Константинопольського Патріархату. А передача його РПЦ в 1832 та 1939 роках – результатом імперської політики Російської імперії, а потім і СРСР.

Натомість передача Почаївської лаври під юрисдикцію ПАПЦ (1924 р.) не зустріла жодного заперечення, як влади міжвоєнної Польщі, так і Вселенського Православ’я (за виключенням РПЦ).

Таким чином, ані РПЦвУ, ані УГКЦ, не мають жодних переконливих історичних відомостів щодо володіння Свято-Успенською Почаївською Лаврою. Вони реально були викрадачами, які захоплювали її через сприяння державної влади (Речи Посполитої, Російської імперії та СРСР).

ІІІ. Хто і для чого розпалює «проблему» приналежності Почаївської лаври

Коли ми подивимось на релігійні події кінця 80-х – початку 90-х років в Україні, то побачимо, що УГКЦ ніколи офіційно не претендувала на передачу їй Почаївської лаври. Боротьба точилася між РПЦвУ та УАПЦ (пізніше – УПЦ КП). Так, митрополит Яків (Панчук), який на той час був єпископом Почаївським і намісником Успенської Почаївської Лаври, після сумнозвісного «Харківського собору» підтримав майбутнього предстоятеля УПЦ КП Філарета. 10 червня 1992 року призначений керуючим Тернопільсько-Кременецькою єпархією УПЦ КП, а також затверджений намісником Почаївської лаври… На великий жаль, тоді РПЦвУ виявилося сильнішою й перевести лавру під юрисдикцію УПЦ КП не вдалося.

Але сьогодні ситуація кардинально змінилася. Так, за даними «Київського міжнародного інституту соціології»: «Лише 4% зараз ідентифікують себе з Українською Православною Церквою Московського Патріархату … порівняно з 2021 роком частка тих, хто ідентифікує себе з Православною Церквою України, зріс з 42% до 54%. Натомість з 18% до 4% знизилася частка тих, хто ідентифікує себе з Українською Православною Церквою Московського Патріархату»[6]

Зважаючи на суспільний запит та дані соціологічних досліджень, державна влада України поставила питання про передачу Свято-Успенської Почаївської Лаври в юрисдикцію Православної Церкви України, зокрема таке рішення прийняла і Тернопільська обласна рада.

Варто зауважити, що, і український уряд, і Тернопільська обласна рада, керуються не тільки загальної соціологією, а і конфесійною ситуацію в Кременецькому районі Тернопільської області. Справа в тому, що ця територія відноситься до історичної Волині, а не до Галичини, до сьогодні переважну більшість там складає саме православне населення.

Також і з погляду міжконфесійних відносин, передача Почаївської лаври до канонічної Православної Церкви України нічого не змінює. Коли відкинути політичний чинник, у цьому випадку відбувається тільки заміна ім’я Предстоятеля та правлячого архієрея, які поминаються у часе богослужіння.

Повстає закономірне питання: Чому саме зараз, коли Почаївську лавру хочуть очистити від московщини та передати ПЦУ, УГКЦ почала пред’являти претензії на її?

Зважаючи на особливі відносини Ватикану, особливо папи Франциска, з Росією загалом та Московським патріархатом зокрема, багаторазові спроби поставити нападника та жертву на один шабель, цілком природно виникає гіпотеза про «московський слід». Тобто спробу Католицької Церкви, використовуючи УГКЦ, допомогти Росії та РПЦ. На користь цієї гіпотези маємо кілька факторів:

По-перше, таки заяви УГКЦ вже породили міжконфесійну ворожнечу в українському суспільстві. Це можна легко зауважити, коли подивитися дискусії саме в українських групах соціальних мереж. Крім того, це підтверджує і безпрецедентна атака на профіль архієпископа Нестора (Писика) у ФБ після публікації його наукової на виваженої статті щодо приналежності Почаївської лаври. Так, вже 14 лютого 2023 р., на його сторінці з’явилося наступне повідомлення: «Дорогі друзі! Якщо ви бачите це повідомлення, значить мене розблокували на декілька годин, невідомо наскільки точно. На мою сторінку йде постійна бот-атака, якісь люди, яким не подобається мій допис про Почаївську лавру, проплатили мережу ботів, щоб вони постійно відправляли скарги на мій профіль (краще б вони ці гроші на церкву дали). Таким чином за 4 дні мене вже блокували тричі і не думаю, що це кінець. Тому якщо вам важливі якісь мої дописи (а, в першу чергу, той допис, який так занепокоїв цих осіб), то не робіть репостів, а копіюйте текст і фото і розміщуйте у себе, я не заперечую. Правду не спинити блокуваннями з боку професійних шкідників. А я буду намагатися знайти вихід з цієї ситуації. «Пізнаєте істину, і істина визволить вас» (Ін. 8:32)». Хто сьогодні найбільш зацікавлений в розпалюванні цього протистояння – тут тлумачення не потрібні.

По-друге, заяви УГКЦ щодо приналежності Почаївської Лаври дають РПЦвУ кілька дуже цікавих інформаційних меседжів, які можна використовувати, як у зовнішній, так і внутрішній компаніях по дискредитації чинної української влади та ПЦУ: «Українська влада веде війну проти канонічного православ’я, щоб віддати православні святині католикам»; «ПЦУ – це прихований католицький проект, щоб знищити православ’я та поширити унію» і т.п.

По-трете, відкриття протистояння між ПЦУ та УГКЦ за приналежність Почаївської лаври, дає РПЦвУ шанс ще довго залишатися в їй. Адже у часі війни держава буде всіляко уникати конфліктів саме в патріотичному середовищі. Крім того, Москва побачила розвиток подій у Києво-Печерської лаврі, а саме те, що перехід храмів та святинь з однієї православної юрисдикції в іншу, аніяк не викликав реального протистояння в суспільстві. Тому можна прогнозувати, що і передача Почаївської лаври ПЦУ буде сприйнята їм цілком спокійно.

Загалом, у нас залишається тільки одне питання: Чи дійсно УГКЦ виконує вказівку Ватикану та чи усвідомлює руйнівні наслідки своїх заяв щодо приналежності Почаївської Лаври?

IV. Деякі висновки

Свято-Успенська Почаївська лавра – це святиня Українського Православ’я. Її анексія уніатами в ХVІІІ ст. та РПЦ в ХІХ – ХХ стст. цілком антиканонічна, тому аргументи щодо «будівництва», «прикрашення» і т.д. тут не працюють. А оскільки єдиним законним канонічним спадкоємцем Київської митрополії Константинопольського патріархату є Православна Церква України, тому саме вона мусить отримати в свою юрисдикцію (користування, власність) Свято-Успенську Почаївську Лавру.

Щодо заяв офіційних та неофіційних речників УГКЦ щодо претензій на володіння Почаївською лаврою – вони є провокативними та грають виключно на користь агресора – Росії та Московського патріархату, як її ідеологічного відомства. Тому керівному проводу УГКЦ, як і її вірним, варто проявити мудрість та відмовитися від подібних заяв.

Посилання:

1. Восьме загальнонаціональне опитування: Україна в умовах війни (6 квітня 2022) 

2. Розпорядження №25. Священного Синоду Української Православної Церкви (Православної Церкви України) 

3. Почаївська Успенська лавра.

4. Іларіон, митр. Фортеця православ’я на Волині. Свята Почаївська лавра. Вінніпег, 1961 (ст. 113-120) 

5. архієпископ Нестор (Писик). Почаївська лавра – історична святиня Українського Православ’я.

6. Київський Міжнародний Інститут Соціології. Динаміка релігійної самоідентифікації населення України.

прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр апостола Іоана Богослова» м. Чернівці.

Святий Мефодій Почаївський (1091-1228), засновник Почаївського монастиря

Сьогодні ми живемо в час, коли всі чомусь дуже зацікавились Почаївською лаврою. Про неї – кожен другий допис в соцмережах. І більшість цих дописів про те, що Почаївську лавру треба передати УГКЦ, тому що вони її заснували. А як не заснували, то побудували. А як не побудували, то розбудували. І по всіх дописах виглядає, що до того, як лавра потрапила в унію, на Почаївській горі нічого не було. Або майже нічого. Або щось було, але нічого цінного. Не берусь судити ініціаторів цього шуму, але, оскільки люди мають доступ тільки до частини інформації і не можуть/не хочуть/не вважають за потрібне цю інформацію перевірити, то просто наведу ряд фактів з історії Почаївського монастиря, про які забули (або спеціально промовчали) провокатори, які, на користь москви, розпалюють на заході України ворожнечу між УГКЦ та ПЦУ. Що робити з цими фактами – нехай кожен вирішує сам, але це історична реальність, яку неможливо заперечити, навіть попри намагання історію спотворити. Отже, почнімо.

Знайомтесь, Мефодій Почаївський (зобр. 1), неканонізований святий, засновник чернечого життя на Почаївській горі (до речі, в статті на Вікіпедії його ім’я спотворено на латинський манер – МеТодій). Близько 1213 року прибув на Почаївську гору з Афону. Взнавши, що тут неодноразово являлась Богородиця побожному чоловіку Туркулу, він заповів, що на цьому місці має постати монастир. Та й повернувся на Афон. Туркул вирушив за ним і переконав отця Мефодія повернутись на Волинь. Вони повернулись в 1219 році і побудували на Почаївській горі монастир та храм(!) в ім’я Преображення Господнього. Цей монастир був келіотського типу, тобто монахи подвизались як самітники, збираючись разом тільки на богослужіння. Помер преподобний Мефодій в 1228 році. Після нього монастир існував як келіотський аж до кінця XVI століття, до преп. Іова.

В 1240 (за іншими даними 1261) році на Почаївській горі було явлення Пресвятої Богородиці (зобр. 2), очевидцями якого були не тільки місцеві монахи, але й пастухи з сусіднього села (переказ доніс ім’я одного з них – Іван Босий). Після цього явлення залишився видимий знак – відбиток стопи Діви Марії, з якого било джерело, вода якого зціляла хвороби, за свідченнями очевидців різних століть. Незабаром після цього явлення під горою був побудований невеликий храм на честь Успіння Пресвятої Богородиці, а навколо стопи вже в XVII ст. був побудований інший храм, про який буде згадано трохи пізніше.

Знайомтесь, Ганна Гостська (частіше вживається полонізована форма імені Анна Гойська) (зобр. 3). Вдова луцького земського судді. Володіла Почаєвом та навколишніми селами. Мала замок в селі Орля (нині хутір Вірля Кременецького району), до сьогодні не зберігся. Там у неї гостюював грецький митрополит Неофіт і подарував їй ікону, від якої 1597 року зцілився сліпонароджений брат Ганни Филип Козинський (до речі, на місці, де знаходилась замкова каплиця, і де, очевидно, і сталось це чудо, зараз стоїть храм і діє монастир Православної Церкви України). Після цього ця ікона, яку ми сьогодні знаємо як Почаївську (не розміщую її зображення, думаю вона всім добре знайома) була перенесена в Почаївський монастир і стала його головною святинею. Але цим благодійництво Гостської не обмежилось. Вона склала фундуш, згідно якого передавала монастирю землі та грошову допомогу, а також поставила умову «А Ігумен мусить бути чоловік Християнської Віри Східньої Церкви, Святих Правил нашого Грецького Ісповідання … Судити незгоду в манастирі має Владика не іншого Ісповідання, а тільки Грецького, Східньої Церкви». Її ж стараннями на Почаївській горі з’явився перший ігумен, з яким ми зараз познайомимось.

Знайомтесь, преподобний Іов Почаївський (зобр. 4), перший ігумен Почаївського монастиря (з 1604 до 1651 року), який ввів замість келіотського спільножитній устав, стараннями якого в монастирі було побудовано сім (!) храмів та мур з 5 вежами. Твердо стояв у православній вірі, постійно захищаючись від нападок її ворогів, надихав до цього братію монастиря та місцевих жителів. І це при тому, що місцева влада фактично позбавила православних на території Польщі всіх громадянських справ. Багато хто знає, що спадкоємець Гостської Анджей Фірлей, після того як роками тероризував монастир, в 1623 році напав на нього з своїми гайдуками та пограбував, викравши між іншим і Почаївську ікону. Але мало хто знає, що суд розглядав позов монастиря проти Фірлея 25 років, перш ніж ухвалити рішення повернути награбоване майно. Суд Божий був набагато швидший і дружина Фірлея тяжко хворіла, поки її чоловік не повернув ікону в обитель (причому більшу частину решти награбованого не повернув).

Якщо про попередніх історичних осіб в більшій чи меншій мірі чули всі, то про наступну подружню пару напевно не знають і більшість паломників, які не раз бували в Лаврі. Тому знайомтесь, Федір і Єва Домашевські, православна шляхетська родина (зобр. 5). А знаєте, що за храм на цьому портреті вони тримають в руках? Це Троїцький собор Почаївського монастиря, побудований на їх пожертви в стилі Ренесансу і освячений 1649 року. Собор був побудований так, що стопа Богородиці опинилась всередині самого храму.

До речі, цей ж собор видно на картині «Явлення Богородиці на горі Почаївській 1675 року» (зобр. 6) (ця картина є в Лаврі, вона 1800 року, але вона є копією з більш ранньої картини, автор якої малював Троїцький собор з оригіналу). Цей величний собор, справжня памятка архітектури, був знищений 1773 року базиліанами, щоб на його місці побудувати сучасний Успенський собор і стерти память про православне минуле монастиря (що, в певній мірі, їм вдалось).

Знайомтесь, Микола Василь Потоцький (зобр. 7), староста богуславський, канівський і корсунський. Найбільший фундатор і жертводавець Почаївського монастиря періоду перебування останнього в унії. Дуже любив Почаївський монастир, навіть хотів вступити до нього простим монахом. Дав монастирю протягом 1761-1765 рр. на будівництво нового собору і корпусу 2 244 000 злотих (фантастичну суму на той час) і багато років просив монахів почати за ці гроші будівництво, навіть погрожував судом Божим і що забере гроші назад (всі ці переписки збережені в архівах). Натомість ігумен монастиря Білинський пише, що є загроза, що в

монастир повернуться православні, тому просив акт, що ці гроші передані саме тим монахам, які знаходяться в унії. А якби Почаївський монастир повернувся «схизматикам», то щоб ці гроші були передані іншим уніатським монастирям. Потоцький такого акту не дав, натомість переїхав з Бучача до Почаєва і 1771 року почав будівництво за свої кошти (тих 2 мільйони так і лишились у базиліан) нового собору Успіння Пресвятої Богородиці в стилі європейського рококо на місці зруйнованого ренесансного Троїцього собору Домашевських. Цікаво що загроза, що плоди його праці опиняться в руках православних, Потоцького не лякали, він навіть неодноразово звертався до ігумена Білинського з проханнями клопотатись перед Римом про те, щоб разом з коронуванням Почаївської ікони відбулась канонізація глибоко шанованого Потоцьким преп. Іова Почаївського. Ігумен відповідав, що звертався до папи з цього питання, але жодної відповіді не отримав (хоча, знаючи відношення тодішніх насельників монастиря до св. Іова можна бути впевненими, що жодних звернень не було). Може насправді Потоцький в душі більш тяжів до православ’я, просто за свого життя не встиг побачити православні богослужіння в Почаївському монастирі?

Деякі католицькі дослідники стверджують, що православні навіть не домагалися повернення Почаївської Лаври, як і інших визначних монастирів. Але це не відповідає дійсності.

Так, у 1791 р. відбулася Пінська православна конгрегація. яка вирішила вивести Київську митрополію з під-влади Російської Церкви та вимагала фактичної автокефалії. Однією з її вимог до влади Речи Посполитої було повернення православним шерегу визначних святинь, які раніше були анексовані уніатами. Зокрема і Почаївського монастиря.

Також у часі повстання Т. Костюшко 1794 р., однією з вимог православної шляхти до повстанського керівництва було повернення Київської православної митрополії історичних святинь, зокрема і Почаївського монастиря.

Я не хочу торкатись періоду перебування Почаївського монастиря в складі УГКЦ, щоб не провокувати нові конфлікти, сварку і ворожнечу між вірними різних Церков. Хочу тільки сказати, що після того, як почаївські базиліани підтримали польське повстання (оскільки завжди більше тяжіли до Польщі, ніж до України), в 1831 році монастир перейшов до Православної російської Церкви. В монастирі знову оселились українці і місцеві жителі потягнулись до обителі. Окремою чорною сторінкою в історії Почаївського монастиря було перебування в ньому російського митрополита на Волині Антонія (Храповицького), який в 1906-1912 рр. побудував новий Троїцький собор в чисто російському новгородському стилі. Його сподвижником в русифікації Лаври був архім. Віталій (Максименко), який керував лаврською друкарнею та друкував у ній проросійські чорносотенні видання. Потім Лавра страждала під владою Польщі в 1920-1930х рр., під німецькою окупацією в 1940-х, та під атеїстичною радянською владою в 1940-1980х рр. Наприкінці 1980х років серед української братії монастиря був великий підйом патріотизму, найбільшим ініціатором якого був тодішній намісник, архім. Яків (Панчук) (зобр. 8), але монахів-українців швидко розпорошили по різних монастирях, замінивши представниками інших націй, а о. Якова вигнали (потім він став єпископом Київського Патріархату). Таким чином Почаївська лавра і прийшла до стану форпосту “рузького міру” на Тернопільщині. Молимось і сподіваємось, що в найближчий час ситуація зміниться.

Які висновки можна зробити з даної інформації?

1. Більшу частину своєї історії Почаївський монастир був православний:

1219-1721 – 502 роки був православним, спочатку в складі Київської митрополії Константинопольського патріархату, а останні 34 роки (1687-1721) в складі російської Церкви

1721-1831 – 110 років у складі УГКЦ

1831 – донині – 192 роки в підпорядкуванні російської Церкви

Простий математичний результат: 694 > 110

2. Греко-католики не отримали в 1721 році пустку, а потужний розбудований монастир з сімома храмами, один з яких був величним собором, багатьма корпусами і мурами.

3. За православну історію монастиря ми маємо великий ряд чудес, чудотворну Почаївську ікону, двох святих, шанованих у всьому православному світі, та любов місцевих людей, виражену в піснях, кантах та інших творах. Це не був «задрипаний провінційний монастир», який зробили величним василіани.

4. Не василіани розбудували Почаївський монастир, а шляхтич Микола Потоцький, який трудився не заради василіан, а заради самого монастиря.

Отже, хто вклався найбільше і хто справді розбудував та зробив славним Почаївську Лавру – висновки робіть самі. Кожна епоха вклала свою частку в розбудову святині і доводити зараз хто кому винен – недоцільно. Хто зна, як би виглядав зараз монастир, якби в 1721 році не став греко-католицьким чи в 1831 році – православним. Він – поєднання праці багатьох поколінь насельників та багатьох жертводавців. Тому якщо починати мірятися вкладом, хто зна, хто переможе. Тому треба не шукати за що ми ще можемо посваритись, а об’єднуватись для духовного блага українського народу, що я нам всім і бажаю.

P.S. Я постарався як можна більше пом’якшити текст, щоб уникнути міжконфесійних конфліктів. Тому прошу всіх утриматися від коментарів.

P.S.2. Хто хоче більше дізнатися про справжню історію Почаївського монастиря – відсилаю до праці митр. Іларіона (Огієнка) «Фортеця православ’я на Волині. Свята Почаївська лавра».

Високопреосвященний Нестор (Писик), архієпископ Тернопільський і Кременецький ПЦУ

- Московський церква, а сьогодні через свого сателіта – УПЦ МП, гонила та руйнувала православну українську церкву за допомогою окупаційних провладних інституцій, захопила Українську святиню – Почаївську лавру, добудувала на нашій землі свої будівлі і тепер претендує на цю землю та на саму святиню.

- Римо-католицька церква, гонила та руйнувала православну українську церкву за допомогою окупаційних провладних інституцій, створила сателіта УГКЦ, захопила Українську святиню – Почаївську лавру, добудувала на нашій землі свої будівлі і тепер претендує на цю землю та на саму святиню.

На сьогоднішній момент, ці два гіганта – Московська та Римська церква, через своїх сателітів, УПЦ МП та УГКЦ – в рівній мірі набудували на території Почаївської лаври будівель та церков. Проблема тільки ось у чому:

1. Почаївська лавра для християн це не будівлі, а в першу чергу – святе місце, Чудотворна ікона, Мощі Іова та Амфілохія Почаївських, печерка Іова, самі монахи та історія монастиря. Без них майже такий самий комплекс стоїть у Кременці-Преображенський собор, але я не бачу такої ярої війни за нього. Зарваниця теж була православна святиня, і католики претендували на неї навіть без будівель, просто святе місце і історія, а також пам’ять про Зарваницьку Ікону, навіть без її фізичної наявності. І вона стала абсолютним магнітним центром усіх греко-католиків України.

2. Це українська православна святиня. З 1240 року до 1713 року, поки не прийшли перші окупанти, Римська церква зі своїми сателітами Греко-Католиками, а потім, після 1831р., і Московськими окупантами з сьогоднішньою УПЦ МП. А може ми віддаймо наші міста Харків, Одесу і Херсон, бо їх найбільше розбудували Російська імперія та Радянський союз, поки окуповали нас та нищили. Це ж така логіка?

Задайте собі просте запитання, а що католики робили в Почаївському православному монастирі, який довший час був одним із найзатятіших борців з унією та католиками. А це питання найкраще задати ордену єзуїтів, одному з найпалкіших борців проти православних нашої багатостраждальної України та православної Литви та Білорії, бо «ціль виправдовує засіб», як вони декларують. Скільки було зруйновано та захоплено церков та монастирів України. А скільки людей постраждало за те, що сповідували православ’я. Простий люд боровся, а продалася та прогнулася шляхта під тиском польських католиків, зійшли з вузької дороги спасіння і поміняли віру на посади. А потім знову продали, тільки на цей раз ще й націю і свою українську душу на посади та комфорт уже в російській імперії. І уже своїми руками та руками царських цензорів московії, знищили українські богослужбові твори, українську еліту та духовенство, уже не говорячи про історію та спадщину.

Для католиків ця святиня дуже не зручна, бо Чудотворний образ Божої матері був православною святинею, яку вони привласнили після захоплення монастиря, і саме основне, Іов Почаївський, який побудував перший кам’яний храм на горі, повісив цей чудотворний образ над царськими вратами, був великим борцем з тими ж самими уніатами, тобто УГКЦ сьогодні, а також друкував багато літератури на тему боротьби з католиками. Тому, коли католики захопили монастир, то мощі прийшлося сховати від людей. А як буде зараз? Вони будуть ігнорувати історію, а також тих двох суто православних святих, мощі яких зберігає монастир?

Проблема церкви, яка має свого керівника за межами держави, дуже схожа. УПЦ МП не зручно і не комфортна відповідати за патріарха московського Кирила Гундяєва, а греко-католики пробують оправдати проросійську стратегію Папи Франциска, хоч в якихось словах знайти підтримку України (Папа не це мав на увазі, Папа він не знав і тощо). А просто він боїться втратити свою владу над вірними на територіях підконтрольних «русскому миру», а українці все степлять, бо Папа заплакав. Я не маю права судити їх, їх розсудить Бог, вони просто люди зі своїми страстями, які вартують мільйони життів, бо ціна всьому ВЛАДА і ГРОШІ. Добре, що ми не воюємо з Польщею, і тому не побачимо істинне обличчя римської церкви і їх сателіта УГКЦ, цікаво на чиєму боці тоді була би їх церква?

І наостанок:

Перепрошую питання, для чого у такий важкі моменти для країни, а також у час становлення ПЦУ, як вістря патріотичної боротьби з «русским миром», потрібен цей медійний вкид або ніж у спину від «братів – католиків» і тим самим створити, ще одне релігійне протистояння. До речі саме цікаве ведмедя, шкіру якого вони вирішили поділити, ще не вбили, а напруження створене.

прот. Миколай Зінкевич

Пам’ять 6/19 травня

Іов Почаївський, Іван Залізо (1550—1651) — православний святий, ігумен Почаївського монастиря, ієромонах, автор збірки моральних порад і повчань «Пчола Почаївська». У своєму звеличенні «чернечої бідності» як найвищої моральної цінності він доходить до того, що вимагає поширення її на світських людей. Єдине, що світська людина може мати більше від ченця, це дружина; в усьому іншому мирянин і чернець повинні суворо дотримуватися принципу некористолюбства.

Преподобний Іов народився у 1551 році в Галичині, на Покутті, що лежить між Карпатами та Дністром, біля міста Коломиї. Батьки його, побожні та христолюбиві люди, Іоан та Агафія на прізвище Залізо при святому хрещенні дали хлопчикові ім’я Іван, на честь пророка та Предтечі Господнього Іоана.

Дитинство.

Маленький Іоан з дитинства увібрав у себе дух батьківської побожності, щирості й любові до Бога та Православної Церкви. Приклади великих християнських подвижників, насамперед тезоіменитого йому Предтечі Господнього Іоана, пізніше твори преподобного Іоана Лєствичника, житія преподобних Сава Освящений та Іоана Дамаскіна були азбукою християнського благочестя для майбутнього Преподобного. «Малий літами, але досконалий розумом», як пише його біограф Досифей, хлопчик вже тоді відрізнявся від звичайних дітей своїми високими духовними прагненнями. Ніколи слово й діло, знання та вчинки не йшли в нього всупереч, але завжди була між ними повна відповідність. Все подальше життя Преподобний ніколи не прагнув до слідування таким |аскетичним подвигам і чеснотам древніх подвижників і святих людей, до яких не почував себе спроможним, а завжди вибирав для наслідування тільки те, що найбільше відповідало його духовному зростанню і потребам душі. Тож і не дивно, що в душі, яка прагнула до самітництва та пустельного подвижницького життя, любов до Бога взяла верх над сильною любов’ю до батьків, і Іоанн вирішив залишити їх, щоб стати монахом — воїном Христовим.

Чернець в Угорницькому Спасо-Преображенському монастирі

У десять років хлопчик таємно покидає батьківську оселю і вирушає до найближчого Угорницького Спасо-Преображенського монастиря, що знаходився в Галичині, та просить ігумена прийняти його «послужити братії». Прозорливий ігумен, передбачаючи в хлоп’яті Божого обранця, радо прийняв його та поставив нести послух церковний. Отрок Іоан ревно віддається своїм обов’язкам, але, не задовольняючись ними, прагне вгодити кожному з найменших монастирських робітників різними послугами, виявляючи доброзичливість, покірливість та братолюбство. Смиренням та аскетичними подвигами Іоан очищав і вдосконалював свою душу та тіло. Ігумен, бачачи його добрі норовом та глибоке смирення, прийняв його до числа іноків обителі і незабаром (з загальної згоди братії), як говорить його біограф, постриг (на дванадцятому році життя) в чернецтво, давши йому ім’я Йов. З цього часу перед просвітленим розумом ченца постав новий великий взірець для наслідування — образ життя вітхозавітного праведника, багатостраждального Іова. «Не ім’ям тільки, говорить про юного Йова описувач його житія Досифей, але й самим ділом багатостраждальному вітхозавітному Іову блаженнійший отець наш Йов не тільки переймав, але, скажу краще в усіх скорбутах житія далеко перевершив. Тому що в того скорбота від скорботи, хвороба від хвороби народжувались попущенням Божим; цей же добровільно, за власним бажанням, томився, не жаліючи себе, при проходженні ступенів найжорстокішого подвижницького життя».

Життя преподобного Йова після прийняття іноцтва настільки було чистим і бездоганним, не зважаючи на весь тягар чернечого подвигу, що Досифей у написаному ним житії Преподобного уподібнює його ангелу. «Был, -говорить він про Преподобного, — инок весьма искусный, нє так летами как добродєтєлями украшенный, живя посреди братии, как ангел и с каждым днем все более и более совершенствуясь в добродетели». Так вдосконалювався Преподобний і, не зважаючи на свої роки, став прикладом і взірцем для братії, своїм життям даючи зрозуміти їм їхні достоїнства та недоліки, чи, як говорить Досифей, «быв всем на позор и на пользу». Угорницький настоятель не помилився, коли визнав у ньому «доброго воїна» Церкви. Проводячи рівноангельне життя і зростаючи в чеснотах, Іов дійшов повноліття — 30 років (десь у 1581 р.). Тоді настоятель монастиря запропонував йому прийняти сан священика. Смиренний чернец довго відмовлявся від цієї високої честі, але, поступаючись перед волею настоятеля, мусив задля святого обов’язку послуху прийняти пресвітерський сан.

Сяючи світлом віри й побожності, Іов скоро став відомим по всій Галичині та на Волині.

Ігумен в Дубенському Хрестовоздвиженському монастирі.

В цей час для православних Білорусі та України, за попущенням Божим, настало важке випробування. Король польський на Люблінському сеймі 1569 р. присягав на хресті Господньому, що всім народам, об’єднаним під його владою, не буде кривди в його королівстві, а всім буде однаковий захист і один закон, справедливий для всіх. Але він та його шляхтичі зламали свою присягу і обманули довірливих. Вони склали вигідну для себе конституцію, за якою споконвічні українські землі було захоплено польськими та ополяченими українськими магнатами. Позбавивши українських людей усяких прав, польське магнатство, заохочуване єзуїтами, наклало свою руку на свободу совісті українського народу. Віру Православну вони віддали на приниження, ганьбу та переслідування, називаючи її «хлопською вірою». Православні храми часто силоміць передавались уніатам і навіть католикам, а іноді нарівні з шинками й млинами віддавались в оренду, і орендарі тільки за плату дозволяли відправу в церкві. Внаслідок таких насильств велика кількість української шляхти відцуралася свого народу, Православної віри і подалася за королівсько-панською ласкою до латинства. Але ще було чимало древніх шляхетних родів, які залишалися вірними рідному народові та Православ’ю. Їх очолював сильний, мудрий й авторитетний навіть при королівському дворі князь Констянтин Острозький. Йому потрібні були помічники для зміцнення Православ’я в боротьбі з войовничим католицизмом. Довідавшись про святого подвижника, князь Констянтин зупинив свій вибір на молодому угорницькому священоінокові. Він почав просити ігумена Угорницького монастиря відпустити Іова до Дубенської обителі, що знаходилася у маєтностях К. Острозького, щоб Іов своїм прикладом підтримав в ній дух істинно християнського православного чернецтва. Йому хотілося бачити в ченцах істинних монахів, якими вони повинні були бути, виконуючи настанови законоположників чернецтва, — людьми особливо твердими в вірі та провідниками в життя своїх переконань, людьми з повною відповідністю між словом, почуттям і ділом, стійкими проти спокус іновір’я та єресей. Він бажав, щоб монастирі, що знаходяться в його володіннях, були розсадниками таких істинних представників православного чернецтва, і через це протиставити їх з одного боку протестантським общинам, з другого — католицьким чернечими орденам і, особливо, єзуїтському. Такій задачі князя Острозького відповідало життя преподобного Іова. Острозький знав, що Преподобний з дитинства любив займатися читанням книг і намагався уподібнюватися своїм життям взірцям древнього чернецтва. Знаючи це, він не раз звертався до ігумена Угорницького Спасо-Преображенського монастиря, просячи його відпустити блаженного Іова до |Хрестовоздвиженської обителі, що знаходилася в місті Дубно, на острові, для того, щоб він своїм прикладом показав ченцам цієї обителі «образ працелюбного та богоугодного житія», вчив братію та керував її життям духовним. З жалем у серці вислуховував ці прохання ігумен Угорницький, але в силу того, що вони повторювалися безперервно, повинен був задовольнити прохання князя і відпустити Іова з Угорницької обителі.

Незабаром, після переходу до Дубенського монастиря, братія обирає Іова своїм ігуменом. Це звання додавало Преподобному нових обов’язків в зв’язку з пригнобленим становищем Православ’я тодішнього західного краю та особливим розташуванням Дубенського Хрестовоздвиженського монастиря (знаходився біля самого міста, і будучи одним із відомих центрів громадського життя, повинен був виконувати роль світильника для населення околиць).

Апологетична діяльність і літературна праця.

У Дубенській обителі та її околицях він своїм словом і прикладом підтримував дух народної відданості Православній вірі, а тому його обитель у той час була одною з твердинь Православ’я на Західній Україні. При сприянні та покровительстві князя Дубенський ігумен одразу ж виступає на захист гнобленого Православ’я. Преподобний розумів, що першим засобом має бути церковна просвіта в дусі чистої віри, а тому докладає усіх зусиль до переписування та поширювання книг духовно-релігійного змісту. З цією метою він зібрав навколо себе ціле братство, яке за його вказівками вивчало та перекладало слов’янською потрібні книги та переписувало їх для поширення у великій кількості. Преподобний і сам, як оповідає його житіє, «писанием книг церковних упражняшеся». Перший автор «Жития блаженного отца нашего Иова Железо», учень його, ієромонах Досифей пише, що ці книги «до сего дне в том же монастире обретаются» (вид. у Почаєві, с. 5). І, справді, в Почаївській Лаврі зберігалась до 1932 року, як пам’ятник літературної праці Преподобного, «КНИГА БЛАЖЕННОГО ІОВА ПОЧАЄВСКОГО, ВЛАСНОЮ РУКОЮ ЄГО НАПИСАННАЯ» (каталог, № 127), що містила в собі до 80 повчань, бесід і проповідей Преподобного. На превеликий жаль, цю книгу, разом з іншими архівними документами, було забрано до Варшави під час буржуазно-польського панування. Але, на наше щастя, цю книгу, написану Преподобним слов’янською мовою, було перекладено і видано в 1884 р. під редакцією професора Київської духовної академії Н. І. Петрова під назвою «Пчела Почаевская». Отже в нас є повна змога оцінити писанні праці Преподобного на захист Православної віри. Переглядаючи її, бачимо, що вона містить власні повчання преподобного Іова, а також виписки із святоотецьких творів, аскетичної літератури та творів інших авторів, спрямованих проти іновірців, єретиків та сектантів, які сіяли смуту серед тогочасного українського населення.

У XVI столітті в Західній Україні поширювалися різні протестантські погляди (зокрема соцініанські), які проповідували монотеїзм в іудейській формі і ставили Мойсейові книги вище Євангелія. Ці єретики відкидали догмат Святої Трійці, Божество Ісуса Христа, втілення та викуплення, а також Пріснодівство Божої Матері і християнські Таїнства. Ця єресь прийшла і на Волинь, де проживав єресіарх Ігнатій Косой. Там він мав чимало громад із своїми школами, вчителями та проповідниками. Природно, що преподобний Іов не міг бути байдужим спостерігачем діяльності сектантів. У його книзі знаходимо апологетичні тлумачення найважливіших догматів Православ’я — про Св. Трійцю, про Божество Іісуса Христа, про істинну Божественну та людську природу Його, про Пресвяту Богородицю, про хрещення та все те, що відкидалося єретиками.

Однак, борючись з протестантськими сектами, Преподобний не випускав з поля зору і латинство. В слові на Великий четвер зустрічаємо його виступи проти католиків, які відправляють таїнство Євхаристії на опрісноках, зневажаючи цим приклад Самого Христа та передання всієї Церкви. Видання слав’янської Острозької Біблії, цієї величної пам’ятки просвіти XVI ст., не обійшлося, зрозуміло, без порад та благословення Преподобного. Обороняючи Православ’я від іновірців, преподобний Іов насамперед пильно виконував також свої обов’язки настоятеля монастиря, дбав про зовнішнє та внутрішнє впорядкування його життя, що знаходилось у крайньому занепаді не тільки в Хрестовоздвиженському, але й у всіх південно-західних монастирях того часу. Сучасник преподобного Іова, ігумен Троїце-Сергієвої Лаври, старець Артемій, писав наступне: «о общежительном чине обретохом писано от святих, яко прежде многих лет разрушися таковое жительство». Намагаючись відновити порядок у монастирі Преподобний звернувся до Студійського уставу, який засновники монастиря поклали за взірець. Зрозуміло, що при тодішньому становищі спільножитнього устрою Преподобний помітив багато відхилень від основного уставу ввіреного йому монастиря.

У обителі Феодора Студіта, за зразком якої було влаштовано Хрестовоздвиженський монастир, з початком Великого посту монастирські ворота зачинялися і відчинялися для мирян тільки в Лазареву суботу. В афонському уставі 971 року, складеному за редакцією студійського ігумена Євфимія, було обов’язковим для насельників, щоб у святу чотиридесятницю всі: і ті, хто подвизається наодинці, і ті хто живе спільно, перебували у безмовності і не ходили один до другого без вагомої причини або без крайньої потреби лікування срамних помислів. Та й самим ігуменам не дозволяється в ці святі дні, крім субот, здійснювати роботи, або робити що-небудь інше, крім духовного, без особливої необхідності. Навряд чи дотримувалися цього всього в Хрестовоздвиженському монастирі до ігуменства Іова; тим часом, він відновив такий порядок життя в монастирі. Недарма побожний князь Констянтин Констянтинович полюбляв усамітнюватися в Дубенській обителі, проводячи тут іноді по цілому тижневі і відкриваючи душу святому ігумену.

Існує переказ, що Констянтин Острозький, маючи особливу любов і повагу до цього монастиря, на першому тижні Великого посту усамітнювався для молитви та посту, готував себе до сповіді й святого Причастя, скидаючи з себе тут княже вбрання і зодягаючись в чернече.

Запроваджуючи такий порядок спільного життя, преподобний Іов, звичайно, перш за все піклувався про піднесення духу чернечого життя в монастирі та найбільшого його наближення до того високого прикладу, який було покладено за основу. З турботою про духовність обителі Преподобний звертає також увагу на підняття внутрішнього духового життя у ввіреній йому обителі. За статутом настоятель кожну седмицю декілька разів повинен був повчати братію або сам, або через кого-небудь іншого. Так, наприклад, у перші шість тижнів Великого посту, за винятком субот і неділь, у Хрестовоздвиженському монастирі для братії проводились читання з «Лєствиці» преподобного Іоана Синайського. Між рукописами обителі збереглася ця книга сучасна преподобному Іову, з вказівками читань із неї протягом шести седмиць Великого посту на кожний день тижня, за винятком субот і неділь. Після Лазаревої суботи повчальні читання не припинялися, але вже набували іншого характеру, — складалися зі святоотецьких і власних слів, бесід Преподобного, висвітлюючи найважливіші моменти та таємниці глибин нашого покаяння. Сам Преподобний ревно виконував усі вимоги статуту, являючи собою взірець чернечого життя.

Преподобний також і сам займався складанням книг. Він робив виписки з творів святих отців і складав повчання та бесіди. Така діяльність ігумена, його слава та святість приваблювали до себе віруючий народ та робили його широко відомим. «Сего ради, — оповідає Досифей, — начаша вся окрестния страны совирдясь, чєстию и похвалами стужати ему». Це було не до душі смиренному ченцу, бо не того він шукав, прийшовши до монастиря ще в ранні роки.

Тому в преподобного Іова виникає бажання залишити Дубенський монастир і шукати собі іншого місця для подвигів, подалі від слави людської. На той час князь Острозький, змагаючись з католицизмом, бажав перетворити усі монастирі на своїх землях у спільножительні за уставом святого Василія Великого, що скасовувало можливість самітницького життя, до якого з дитинства прагнула душа Іова. Тому-то і пішов він на гору «от древле светлостию чудес многих сияющую», бо бажав спасатися тут в тиші безмовного пустельництва.

Оселення на Почаївській горі

Таємно покинувши у 1604 році Лубенський монастир після 20 років ігуменського служіння, та, уславивши його над усіма монастирями того краю, преподобний Іов у вигляді простого монаха оселяється на Почаївській горі, яка була відома чудесним з’явленням на ній Матері Божої. Монахи там проводили затворницьке життя в окремих печерах і сходилися до церкви тільки на молитву. Але недовго Божому праведникові судилося бути в усамітненні. Промисел Божий судив інакше.

У 1597 році володарка Почаєва, побожна Ганна Гойська, передає до збудованої на Почаївській горі Успенської церкви чудотворну ікону Богоматері (дарунок грецького митрополита Неофіта благочестивій поміщиці за її гостинність), яка до того часу перебувала в домі Гойської, і обдарувала обитель землею та маєтками з тим, щоб монастир з пустельницького було перетворено на спільножительний.

Порядок життя монастиря тільки почав створюватися. Ми не знаємо імен перших насельників Почаєва, знаємо тільки, те, що на той час, коли преподобний Іов оселився на горі, братія була дуже нечисленною. Але відчувши у Преподобному велику духовну силу, єдинодушно зі слізними проханнями поставила його ігуменом та начальником нововлаштовуваної обителі. Цікаво, що ні письмові свідоцтва, ні усні передання не зберегли ніяких свідчень про настоятелів, які б передували преподобному Іову. До нього Почаївськії пустельники, за прикладом 12 пустельників Афону, могли і не мати особливих настоятелів, а тільки керувались настановами духовних старців, імена яких не збереглися. Преподобний Іов був першим справжнім організатором Почаївської обителі, що тільки-но виникала.

За словами Досифея, «сицєвого стража зело подвижна и искусна изволи имєти Прєсвятая Дева Богородица Мария в своєй небеси подокящєйся обитєли». Преподобний ввів в своїй обителі древній Студійський устав, влаштовуючи в ній життя за прикладом Києво-Печерської Лаври.

Подвижник, який шукав усамітнення, знову став пастирем душ людських. Цього разу йому довелося прийняти на себе ще більше турбот і праці, ніж колись у Дубні. В ті перші «післяуніатські» роки потрібно було мати велику мудрість, твердість волі, глибоку впевненість та стійкість в Православ’ї не тільки для того, щоб керувати обителлю, що будується, але і просто для того, щоб зберегти свою віру. І ось, великий аскет, любитель молитовної тиші та пустельництва ревно береться за цю, Богом дану йому справу, не нехтуючи тягарем тієї праці, що пов’язана з матеріальним влаштуванням обителі.
І весь цей тягар та клопоти, такі чужі його внутрішньому духовному устрою й високій молитві та подвигам, з покорою несе він до кінця свого життя, тому що такі задачі покладалися на нього Промислом. І в подальшому ми бачимо Преподобного у ролі ревного захисника інтересів Православ’я та обителі. Виникало багато турбот. Ці турботи були не тільки матеріального характеру, але й спричинялися тією самою боротьбою з латинством і протестантством.

Ворогів Православ’я дедалі більшало, а лави його оборонців серед білоруської та української шляхти рідшали. Померли головні захисники Православ’я — князь Констянтин Острозький і Гедеон Балабан єпископ Львівський, син Костянтина Острозького Януш зрадив батьківській вірі, окатоличився та потягнув за собою чимало православної шляхти. Перейшли до латинства знатні білоруські та українські вельможні роди — Потоцькі, Сангушки, Вишневецькі, Слуцькі, Сапіги, Четвертинські, Любомирські, Чарторийські та ін. і стали для простого українського православного люду не меншими гнобителями, ніж польські магнати.

Помер у 1612 році і Перемишльський єпископ Михаїл Копистенський, а в його особі православні люди в Україні та Білорусі втратили останнього православного єпископа. Уніатська навала була такою сильною, що в деяких місцевостях православні могли збиратися на богослужіння лише таємно, вночі, під загрозою розгону з боку уніатів та їх польських покровителів.

Діяльність преподобного Іова в цей важкий час набуває особливого значення. Духовною висотою свого життя він прихилив до себе серця багатьох православних християн і зосередив у своїх руках керівництво їх життям. Заможні волинські шляхтичі, які залишалися вірними Православ’ю, щедро жертвували на обитель Почаївську, і вона скоро набула свого внутрішнього благоустрою. Чудотворна ікона Богоматері, передана Гойською, збирала безліч богомольців, число братії зростало, а тому постала потреба розбудови нового великого храму.

Господь послав преподобному ігуменові побожних фундаторів — подружжя Феодора та Єву Домашевських. Вони не тільки прийняли на себе розбудову церкви, віддавши на це всі свої родинні кошти, але й відписали на утримання монастиреві на майбутнє 33000 злотих — велику на той час суму. Храм в ім’я Живоначальної Трійці було збудовано на тому місці, де в 1240 році з’явилася Божа Мати у вогненному стовпі.

Цілюща стопа Богоматері містилась під склепінням церкви, а Чудотворна ікона була влаштована над царською брамою і, «сияя чудєси», укріпляла православних у вірі, а багатьох відступників навертала до віри їх батьків — Православ’я. Впорядкування обителі вимагало від Преподобного виснажливої боротьби з ворогами Православної Церкви, які всіляко шкодили їй.

Особливо складною була боротьба з Андрієм Фірлеєм, племінником благодійниці монастиря Ганни Гойської, який зрадив Православ’ю. Ще за життя Ганни Фірлей з ненавистю ставився до Почаївського монастиря за ті жертви, які подарувала обителі Гойська. Ставши власником спадщини, Фірлей задумав вижити монахів з Почаївської гори. Домагаючись цього, він заборонив ченцям брати воду з с. Старого Почаєва і преподобний Іов, помолившись Пресвятій Діві Марії, з братією змушений був копати криницю в скелястих ґрунтах монастирської гори.

Це вимагало величезної праці при тодішніх технічних засобах. Але Господь не залишив тих, хто уповає на Нього: на глибині 46 метрів з’явилася вода. Цією криницею монастир користується й дотепер. Фірлей, однак, на цьому не зупинився: кілька разів він грабував монастир і відбирав у нього землі, подаровані Гойською. А в 1623 році Фірлей наслав на монастир своїх буйних слуг і вони, пограбувавши обитель, побили багатьох монахів та забрали чудотворний образ Божої Матері. «ИБО, ДУМАЛ ОН, — говорить „Преславна гора Почаївська“, — єсли возьму ЧУДОТВОРНОЮ ИКОНУ, ИНОКИ НЄ ВОЗМОГУТ ОСТАВАТЬСЯ НА ЭТОМ МЄСТЄ». Чверть сторіччя Преподобному довелося вести судові процеси по захисту монастиря у судових установах Кременця та Луцька.

Для Фірлея ця «війна» з Богородицею та Преподобним закінчилася очевидною поразкою та напоумленням. Одного разу, скликавши гостей та добряче їх пригостивши, Фірлей, «ОТ радости диавольской НЄ вєдая, что БОЛЕЕ делать», зодягнув свою жінку у церковне облачення та дав їй у руки потир, а для більшого знущання приніс ще й чудотворну Почаївську ікону Божої Матері, збираючись, напевне, потішитися на людях яким-небудь безбожним спектаклем.

Але Пречиста не допустила такого знущання над Своєю святинею, і ледве розпочалось це біснування, як на Фірлеєву жінку ‘напал бєс лют, которым она удручаєма была чрєз долгоє врємя”. Це «стрясєниє бєсом» справило враження навіть на самого Фірлея, і він змушений був повернути ікону обителі.

Тільки після цього біс покинув його жінку. Отже після довгої судової тяганини перед самою своєю смертю (1647 р.) Фірлей, нічого не здобувши, змушений був закінчити боротьбу актом примирення з ченцями, «які не були в складі унії» та повернути не тільки ікону, але й частину викраденого монастирського добра. Подібну боротьбу, разом із судовими процесами по захисту майна, заповіданого монастирю різними благодійниками, Іову доводилося вести і з іншими поважними особами, які виявляли вороже ставлення до обителі.

Преподобний Іов відстоював інтереси не тільки свого монастиря, а й сусідніх із монастирем православних церков, будучи для них взірцем, тобто доглядачем. Все це вимагало від нього постійного напруження та багатьох зусиль, але не зважаючи на це, він нікого не уповноважував займатися судовими позовами, а завжди сам ніс їх тягар. Як випробуваний воїн, він до кінця свого життя стояв на сторожі обителі Почаївської, сподіваючись лише на допомогу Божу.

Багато праці вклав Преподобний в устрій і процвітання дорученої йому Богом обителі. Він брав участь в усіх монастирських роботах, в усе вникав, мав про все постійне піклування, подаючи братії приклад працьовитості та подвигу. Своїми руками копав городи, садки, насаджував, прививав, чистив, обкопував плодові дерева, копав та чистив монастирські ставки (вони збереглися дотепер), брав участь у будівництві гребель, і ніхто ніколи не бачив його бездіяльним. Турботи його були великими, і, за словами оповідача його житія, тільки «самому Богу, тайная сєрдєц чєловєчєских проникающєму, удобно их сочислити».

Дбаючи про добру славу своєї обителі, Преподобний продовжував справу, яку він розпочав у Лубенському монастирі, — видання та поширення православних книг. Маючи тепер більше матеріальних засобів, він заснував при монастирі друкарню, що набула особливого значення для цілого краю. В той час, коли, за свідченням істориків, усі древні друкарні України в першій половині XVII ст. поступово припиняли своє існування, на Волині була тільки одна «українська друкарня Почаївська».

В Почаївській друкарні видавалися книги проти помилок і неправдивих вірувань протестантів, католиків та уніатів, а також різні молитви, послання, проскомідійні листи, і взагалі все, необхідне для задоволення духовних потреб православних. Велике значення мало видання в 1612 р. книги «Діоптра мирозрительная», перекладеної з грецької мови ієромонахом Дубенського монастиря Віталієм. На її цінність для сучасників Преподобного вказує те, що вона витримала декілька видань. Не без керівництва Преподобного у 1618 р. було видано книгу «Зерцало Богословія» Кирила Траквилліонова, що була спрямована проти католиків.

Дослідники життя преподобного Іова вважають, що «сам преподобний Іов у певних випадках виступав із словом навчання, маючи здібність промовляти проповіді експромптом» (Н. Й. Петров. Пчела Почаевская, с.74), внаслідок чого багато його апологетичних виступів проти латинян не було записано.

Апологетична діяльність преподобного Іова не обмежувалася територією Волині та сусідніх з нею Західних областей України, авторитет Почаївського ігумена на той час був дуже високим в православному світі Речі Посполитої. Преподобний беріг істину та чистоту вчення Православної Церкви. Зокрема він був учасником діянь Київського Собору, що відбувся в 1628 році під головуванням митрополита Іова Борецького і стосувався питань упорядкування церковних справ та розгляду питання про відступництво відомого Полоцького архієпископа Мелетія Смотрицького.

На цьому Соборі преподобний Іов був одним з найактивніших членів його, які присягнули «твердо в вере Православной стояти, никако об отпадении в иноверие не мыслити, й к сему возбуждати й весь народ православний». Цю постанову підписав преподобний Іов своїм схимницьким іменем: «Іоан Жєлєзо, ігумен Почаєвский» (Історично не відомо коли преподобний Іов прийняв схиму в якій йому було повернено ім’я Іоан, в народному вшануванні він залишився назавжди з іменем святий Іов Почаївський).

Преподобний Іов був вірним сином своєї вітчизни та народу. Коли гетьман Богдан Хмельницький підняв на боротьбу народ України, преподобний Іов давав у себе в монастирі притулок тим, кого війна позбавила дому й засобів існування, надаючи їм духовну та матеріальну допомогу. Багато з них не забули цієї любові та піклування Преподобного про беззахисних і по закінченні воєнних дій віддячували Почаївській обителі своїми пожертвуваннями на її благоустрій.
В Почаївському ігуменові ми бачимо поєднання рис характеру, властиве багатьом православним святим, яке досягається лише безперервною внутрішньою роботою та життям за Євангельськими заповідями. Твердість характеру поєднувалась у ньому зі смиренням, великою любов’ю до людей та повною незлобивістю. Так, одного разу, заставши чоловіка, який крав монастирську пшеницю, Преподобний сам допоміг йому перекинути на плечі наповненого краденим зерном мішка, тільки нагадавши йому про заповіді Божі та Страшний суд, коли кожен повинен буде дати відповідь за вчинене.
І злодій, розкаявшись, впав до ніг святого. Був же він людиною відомою в окрузі і тому більше за все боявся розголошення свого вчинку. Але Почаївський ігумен зберіг його таємницю; житіє, що згадує цей епізод, так і не розкриває імені тієї людини.
Був Преподобний миролюбивим, небагатослівним та мовчазним, наслідуючи приклад від преподобних Сави Освяченого, Петра Афонського, Антонія Печерського та ін., що за словами Досифея, тільки і можна почути було від нього : «Господи Иисусє Христе, помилуй мя…»

Внутрішнє життя православних святих найчастіше залишається таємницею, яка відома тільки Господу, «испытующему все глубины сердца» (Притч. 20, 27). Про неї до нас доходять лише окремі свідоцтва: розповіді учнів, повчання, що народилися з досвіду молитви. У випадку преподобного Іова таким свідоцтвом стала відома його печера, куди повзком і зараз може залізти не без зусиль не будь-яка людина, і де неможливо ні зручно сісти, ні лягти, ні випростатися. Кожен, хто побував в ній, пам’ятає її слизькі стіни та відчуття повної замкненості й тісноти, що мимоволі наводять на думку про гріб і кінець людського життя…

На цілі дні і навіть тижні залишав святий ігумен свою братію, щоб проводити їх в безперервній молитві, за словами оповідача його житія, «слезами токмо от чистого сердца изливаемыми питаемый». Той самий Досифей, описуючи його духовні подвиги, додає: «Єсли бы каменная пещера, в которй обитал он, имела уста, то она поведала бы нам все тайные подвиги сего многострадального Иова, за словами Євангельськими: ащє люди умолкнут, камени возопиют(Лк. 19, 40).» В ній і зараз можна помітити сліди, що утворилися в гірській породі від численних коліноприклонінь святого.

Серед таких подвигів від довгочасного стояння ноги Преподобного так набрякали, що вкривалися ранами, сліди від яких дотепер залишилися на нетлінних мощах його. Так молився він, за словом того ж учня, «о благостоянии мира во зле лежащего», а одного разу бачив Досифей, як незвичайне світло осяяло печеру Преподобного під час молитви і протягом двох годин світло це, що виходило з глибини печери, освітлювало протилежний бік церкви. «Я же, — говорить свідок, — увидев сие, падши на землю, чрезвычайно напугался, странным таковым видением побежден».

Так усе життя Преподобного проходило в молитвах, подвигах, в піклуванні про добрий лад Дубенського та Почаївського монастирів, а толовим чином, у захисті Православ’я від католиків, уніатів і сектантів, які намагалися відірвати білоруський та український народ від Православної віри.

Кончина і нетління молей

Серед великих подвижницьких трудів, серед постійних тривог і турбот минали роки життя Преподобного. Не дивлячись на безперервні піклування по благоустрою монастирському, на жорстокі подвижницькі труди і на весь, сповнений життєвих скорбот тягар, Преподобний прожив рівно сто років. 28 жовтня 1651 року, передрікши за тиждень час своєї кончини, преподобний Іов відслужив літургію і «воздав братии последнее целование», безболісно та мирно відійшов до Господа.

Почив він в усамітненні, тому що, під кінець свого життя, саме в 1649 р., почуваючи слабкість сил своїх, передав ігуменські справи отцю Самуїлу (Добрянському), продовжуючи однак і після цього іменуватися ігуменом Почаївським. Іноки з щирими сльозами погребли виснажене подвигами тіло свого великого наставника й отця, але воно недовго перебувало в землі. Господь прославив угодника Свого даром чудес і нетлінням мощей. Сім років і дев’ять місяців пролежало тіло преподобного Іова після його погребіння. За переданням в цей час люди іноді бачили незвичайне сяйво над його могилою.

А одного разу Преподобний явився у сонному видінні тодішньому київському митрополиту, Дионисію Балабану з наступними словами: «Извествую твоєму Преосвящен­ству, яко тобою Бог хощет открыти кости мои». Митрополит був людиною не схильною до марновірства та досить освіченою, і хоча він і впізнав старця, але не поспішав одразу вірити і слідувати снам. Видіння повторилось ще раз і ще, і втретє Преподобний вже пригрозив владиці бідою, і тоді той зрозумів, що сни ці були «от Божия произволения».

Того ж дня митрополит вирушив до Почаївської обителі і, розвідавши про життя почилого ігумена, наказав негайно відкрити гріб, у якому лежали мощі його. Мощі було знайдено «без всякого нетления, как бы того часа погрєбєнньїє, и исполненные нєдоразумєнного благоухания». 28 серпня 1659 року митрополит Київський Дионисій Балабан з архімандритом Феофаном та братією обителі відкрили гріб преподобного Іова; святі мощі Божого угодника було знайдено нетлінними.

З належними почестями перенесли їх до нещодавно побудованої  церкви Живоначальної Трійці й там поставили для всенародного поклоніння. Цей день став великим святом не тільки для Почаївського монастиря, а і для всіх людей православних областей Західної України.

На свято знайдення мощей преподобного Іова — 28 серпня до Лаври щороку звідусіль сходиться велика кількість людей молитовно вшанувати пам’ять великого подвижника та борця за Православ’я, за віру і волю рідного народу. Тепер мощі угодника Божого спочивають у храмі, присвяченому його імені, поруч із тією печерою, де він ніс свої молитовні подвиги.

Тропар преподобного Йова, ігумена Почаївського, глас 4

Багатостраждального праотця довготерпіння стяжав, / стриманості Хрестителя уподібнювався, / Божественну ж ревність від обох успадкував, / їх імена гідно прийняти удостоївся / і істинної віри був ти проповідником безстрашним;/ цим безліч ченців до Христа привів ти, / і всіх людей в Православ’ї затвердив ти , / Іов преподобний отче наш, / моли Господа Бога, щоб спас душі наші.

Кондак преподобного Йова, ігумена Почаївського, глас 4

З’явився ти Справжньою віри стовпом, / Євангельських ж заповідей ревнитель, / гордині викривання, смиренним же молитовник і вчитель. / Тому і нам, що прославляють тебе, відпущення гріхів випроси / і обитель твою неушкодженою збережи, / Іові отче наш, / Багатостраждальному подібний.

І дійсно, коли потрапляєш у ці краї, відчувається якась незвична енергетика землі. Не випадково тут народилося стільки видатних людей. Із цих країв походили славнозвісний Дмитро Байда-Вишневецький, засновник Запорозької Січі, добре знаний класик польської літератури Юліуш Словацький, один із найвизначніших українських прозаїків ХХ століття Улас Самчук… Цей список можна продовжувати. 

Коли ви їдете з Кременця до Почаєва, вас не можуть не вразити місцеві краєвиди. На рівнинних полях ніби зненацька виростають вкриті лісом мальовничі гори. Особливо вражає гора Божа. Це дійсно якийсь «енергетичний вихор». Місцеві жителі кажуть: коли з Божої гори йде хмара, то обов’язково буде дощ, і, навпаки, коли гора ясна — буде погода. А ще на Божій горі, майже на самому вершечку — диво дивнеє! — є джерело. Можете зачерпнути з нього холодної (і, кажуть, цілющої) води. А за кілька кілометрів звідси б’є джерело святої Анни. Тут цілорічно вода має однакову температуру — 4 градуси тепла. Можливо, Божа гора чи це джерело мали б стати основним місцем паломництва. Але в силу різних, здавалось би, чисто людських обставин «пощастило» Почаєву.

Уже в кінці ХVIII — на початку ХIХ століть для українців, поряд із Києвом і його лаврою, монастирями та церквами, важливим місцем святості виступав Почаїв. Про це можна довідатися, наприклад, із творів Т. Шевченка, який дуже тонко вмів передавати народні релігійні уявлення. Ряд героїв його творів ідуть на прощу до Києва й Почаєва. Це бачимо в поемах «Слепая», «Невольник» та «Петрусь».

Десь тоді й витворилась своєрідна міфологія Почаївського монастиря, яку ви можете зараз почути в цій обителі чи прочитати в православних виданнях. Дуже поширеною є легенда, ніби цей монастир був заснований у 1240 р., коли ченці Києво-Печерського монастиря втікали від монголо-татар й осіли на Почаївській горі. До речі, подібні легенди розповідають і про інші монастирі. Вважалося престижним доводити своє походження від знаменитої київської обителі.

Насправді немає ніяких реальних свідчень, що Почаївський монастир існував із 1240 р. Ні тоді, ні пізніше про нього немає згадок в автентичних документах. Перша згадка про село Почаїв належить до 1450 р. Хоча заради справедливості варто відзначити, що на території Почаєва існувало давньоруське поселення. Спочатку село належало Кременецькому замку, а потім шляхтичам Гойським.

Можна зустріти думку, ніби перша історично задокументована згадка про Почаївський монастир належить до 1527 р. Насправді ж, цю згадку дуже проблематично вважати повідомленням про існування монастиря. Це грамота польського короля Сигізмунда I кременецькому старості Якову Монтовичу, в якій говориться, щоб він не втручався в справи почаївських землевласників Гойських і щоб під час свята Успіння Пресвятої Богородиці в Почаєві не брав податків із людей, які привозять на продаж продукти. Із цього документа ми можемо лише зробити висновок , що в той час у Почаєві існувала Успенська церква, а на її храмове свято в селі відбувалися торги.

Реальна історія Почаївського монастиря починається не раніше кінця ХVI ст. Власниця Почаєва Анна Гойська, вдова луцького судді, 14 листопада 1597 р. фундувала тут монастир, надавши відповідну грамоту. Подарувала вона також монастирю 10 волок орної землі (понад 200 гектарів), сінокоси та ліси. На користь монастиря вона виділяла щорічно певну суму грошей і десяту частину збіжжя

Відповідно до легендарної традиції, 1597 р. за наказом Анни Гойської до Почаєва було перенесено ікону Богородиці, яка вважалася чудотворною. Перед нею ніби зцілився сліпонароджений брат Анни. Зараз ця ікона є головною святинею лаври. Наскільки ця легенда відповідає реаліям — судити складно. Принаймні жодних історичних документів про цю подію не збереглося. Швидше за все, вона по-своєму на рівні міфологічному відобразила факт заснування монастиря.

Велику роль у становленні Почаївської обителі відіграв Іов Залізо (бл. 1550—1651 рр.). У 1582 р. він став ігуменом Дубнівського Чеснохресного монастиря, який знаходився під опікою князя Василя-Костянтина Острозького. У цьому статусі Іов перебував близько 20 років. Десь на початку ХVII ст. він покинув Дубно й оселився на Почаївській горі. Що було причиною цього, можна лише здогадуватися.

Маючи значний досвід монастирського управління, Іов зорганізував у Почаєві суспільножитний монастир, запровадивши в ньому статут чернечого життя Федора Студита. Йому довелося зустрітися з чималими труднощами. Після смерті Анни Гойської власником Почаєва став її внук Андрій Фирлей, який сповідував протестантизм. Між ним та ченцями Почаївської обителі виник конфлікт, що, ймовірно, мав майновий характер. Подібні конфлікти були доволі частими тоді. Адже монастирі виступали не просто релігійними осередками, а й прибутковими господарськими структурами.

Власне, конфлікт полягав у тому, що Фирлей послав свого слугу Григорія Козинського з воїнами в Почаївський монастир, щоб вони пограбували його. Нападники забрали ікону, а також церковні дорогоцінності — золото, срібло, коштовні камені, дорогий одяг. Зараз розповідають, ніби дружина Фирлея вчинила наругу над іконою Богородиці та іншими цінностями монастиря. Через це вона захворіла. А чоловік, перелякавшись, віддав ікону монастирю. Насправді ж Фирлей змушений був повернути пограбовані монастирські цінності через рішення Люблінського трибуналу.

Часто цей конфлікт між Фирлеєм та почаївськими черницями подається як конфлікт конфесійний: власник-протестант проти православних ченців. Звісно, різниця в конфесійній приналежності могла дати знати про себе. Проте такі конфлікти виникали тоді й між православними шляхтичами та черницями православних монастирів. Також зустрічаються відомості й про напади на ці монастирі українських селян, які, звісно, були православними за віровизнанням. Так, повстанські загони селян у 1648 р. розгромили Почаївський монастир, забравши собі його майно, худобу та хліб. У цій ситуації, хоч як це парадоксально, захисником монастиря виступив князь Єремія Вишневецький, якого православні представляють як свого лютого ворога. У липні 1651 р. цей князь видав монастиреві охоронний універсал і взяв його під захист польського війська.

Іову Залізо вдалося не лише вистояти в цих конфліктах, а й суттєво розбудувати монастир. Він знайшов багатих українських землевласників, які жертвували на обитель. Були це православні шляхетські родини Ушківських, Долинських, Куликовських, Жабокрицьких, Пузин, Малинських, Сташкевичів, Ясногірських та інших. Серед них варто виділити Федора та Єву Домашевських, власників села Бережці під Почаєвом, які зробили на монастир великі грошові пожертви. Завдяки їм на Почаївській горі була побудована в 1649 р. Троїцька церква, куди перенесли чудотворну ікону Богородиці.

До того ж часу відносяться початки формування почаївського культу Богородиці. Набуває поширення легенда, що маленьке джерельце на Почаївській горі — це залишок стопи Божої Матері. Того ж 1649 р. над цим джерельцем було споруджене укриття. У 1665 р. у львівській друкарні Тимофія Сльозки побачила світ робота Іоаникія Галятовського «Небо новоє з новими звіздами…» У ній зустрічаємо розповідь, ніби дуже давно, десь аж у середині ХIII ст. селянин Іван Босий побачив на Почаївській горі Богородицю, з під стопиякої почало текти невелике джерельце з чистою та цілющою водою.

Іще одним важливим моментом у формуванні культу Почаївської Богоматері стала легендарна оповідь про захист нею обителі від нападу турків у липні 1675 р. Згідно з цією оповіддю, Іов Залізо, який на той час уже помер і був канонізований, з’явився з Богородицею над Троїцькою церквою. Мати Божа відвертала від монастиря стріли й кулі турків. Вражені нападники перелякалися й покинули Почаїв.

Ця легендарна подія знайшла відображення в піснях «Ой зійшла зоря вечоровая…», «Пасли пастирі вівці на горі…» та інших зразках української релігійної народної лірики. З часом з’явилися й інші легенди про Почаївську Божу Матір. Важливим моментом зростання релігійного авторитету монастиря стала канонізація в 1659 р. київським митрополитом Діонісієм Балабаном Іова Залізо.

Отже, монастир отримав свого святого, сформувалися відповідні легенди про покровительство над монастирем Матері Божої. Він почав розглядатися як святе місце. Однак це не значить, що обитель у ХVII ст. користувалася особливою популярністю. Це був монастир «місцевого значення». Таких на українських землях тоді було чимало. Принаймні на Волині в той час існували набагато відоміші монастирі. Наприклад, знаменитий Дерманський монастир.

Популярним Почаївський монастир стає у ХVIII ст. І пов’язано було це із, здавалось би, досить прозаїчними речами. Десь на початку цього століття обитель перейшла до рук греко- католиків. Називаються різні дати цієї події — 1712 чи 1713 і 1721 рр. Найправдоподібнішою датою, очевидно, варто вважати останню.

Власниками монастиря стали ченці-василіани. Відбулося це 1739 р. Маючи вже значні традиції організації монастирського життя, вони швидко перетворили обитель не лише на потужний релігійний, а й фінансово-господарський та культурно-освітній осередок. Монастир мав значні земельні володіння, тут було зорганізовано ряд майстерень. Уміле господарювання, а також пожертвування визначали фінансову могутність монастиря, який фактично взяв на себе функції банку, надаючи грошові позички. При монастирі діяла школа (новіціат), у якій проходили підготовку ченці. Такі школи в Руській провінції, до складу якої входив Почаїв, існували лише тут і ще в одному монастирі. До послуг ченців та новіціїв була багата бібліотека.

Особливо відомою стала Почаївська друкарня, видання якої розходилися по всій Україні. Першою значною книгою, виданій у друкарні почаївських ченців-василіан, був «Служебник» 1735 р. Відомими друками стали збірник ораторської й повчальної прози «Народовіщаніє» (видання 1756, 1768, 1778 рр.) та «Богогласник» (1790 р.), що містив вірші й пісні релігійного характеру. Показово, що ряд книг вийшов мовою, близькою до розмовної української. Так, у «Богогласнику» абсолютна більшість творів, 214 одиниць, надруковані українською розмовною мовою або мовою церковнослов’янською в українській редакції.

Розквіт Почаївської монастирської друкарні припав на 1772—1795 рр. Саме тоді вийшло найбільше почаївських видань. Після того як монастир опинився на території царської Росії, його видавнича діяльність згортається. Хоча друкарня й далі продовжувала функціонувати. За сто років свого існування в «уніатський період» тут було надруковано близько 200 книг (дехто вважає — близько 300). У даний час це був один із найбільших видавничих осередків України.

У другій половині ХVIII ст. споруджується архітектурний ансамбль Почаївського монастиря, який і сьогодні визначає обличчя цієї обителі. Здійснено це було за значної фінансової підтримки графа Миколи Потоцького. Існує легенда, ніби цей магнат одного разу хотів застрелити свого візника, що через необережність перевернув його карету. Але візник звернувся з молитвою до Почаївської Богоматері. І пістолет, із якого стріляв магнат, дав осічку. Після цього, мовляв, Потоцький став шанувати цю святиню, став греко-католиком і виділив великі гроші для монастиря. Не важко побачити, що поява цієї легенди була визначена культом Почаївської Богородиці.

Та, схоже, жертвуючи гроші на монастир, Потоцький керувався й честолюбивими намірами. Адже ця чернеча обитель на той час була достатньо відома. Долучившись до її розбудови, Потоцький мав можливість прославитися. Не кажучи уже про те, що для людей того часу жертвування грошей на монастир розглядалося як богоугодна справа, що гарантувала людині прощення гріхів та спасіння. А Потоцький, як розповідають, був великим грішником.

Як би не було, але за фінансової підтримки Потоцького в 1771—1783 рр. на місці старої Троїцької церкви, яку було розібрано, спорудили Успенський собор за проектом Готфрида Гофмана. Ця велетенська споруда, яка піднімається над Почаївською горою майже на 60 метрів і гармонійно вписується в навколишній краєвид, є видатною пам’яткою пізнього бароко.

Також Потоцький виділив кошти на урочистості з приводу коронування ікони Почаївської Богоматері. Ця подія відбулася 8 вересня 1773 р. Тоді католицька церква на чолі з папою Климентом ХIV, за згодою якого відбулося коронування, визнала святість і чудодійність цієї ікони.

Після того, як волинські землі, й Почаїв теж, потрапили до складу царської Росії, тут розпочався тиск і наступ на греко-католицьку церкву. Розроблялися також плани, як відібрати монастир у греко- католиків і передати його православним. Приводом для цього слугувало польське повстання 1830—1831 рр. Почаївських ченців-василіан звинуватили в тому, що вони підтримали повстанців. Їх насильно виселили, а монастирські приміщення перейшли до православних. Бажаючи закріпити православ’я на західних форпостах імперії, синод Російської православної церкви 13 жовтня 1833 р. представив імператору Миколі I доповідь, у якій пропонувалося присвоїти Почаївському монастирю звання лаври й поставити її на четверте місце після існуючих трьох. (До речі, саме в той час, коли Почаївський монастир належав греко-католикам, його почали іменувати лаврою). Цар затвердив цю доповідь. І Почаїв став офіційно вважатися одним із найбільших монастирських центрів Росії.

Високопоставлені особи імперії робили щедрі пожертвування на монастир. Побували тут російські царі Микола I (1842 р.) й Олександр II (1859 р.), які дали лаврі багаті дарунки. Постійним жертводавцем монастиря виступала графиня Антоніна Блудова, батько якої був високопоставленим імперським чиновником (у різні роки займав посади міністра внутрішніх справ, юстиції, голови Державної Ради та Ради міністрів). Найщедріші пожертви на монастир зробила фрейліна царського двору, графиня Анна Орлова-Чесменська. В 1842 році вона подарувала лаврі мистецьку срібну труну (раку) для мощів преподобного Іова вагою 147 фунтів, срібні лампади вагою 4 фунти, а в 1850 — срібний, пишно позолочений кивот, що коштував близько семи з половиною тисяч карбованців. Після своєї смерті графиня заповідала на монастир 30 тисяч карбованців. На той час це була величезна сума.

Не дивно, що відповідна політика царського уряду, щедрі пожертви представників імперської верхівки перетворили Почаїв на опору російського православ’я на західноукраїнських землях.

У середині 40-их рр. ХIХ століття Почаївську лавру відвідали видатні діячі українського національного відродження М. Костомаров і Т. Шевченко. Тоді тут ще зберігалося чимало «пережитків уніатства». На це вказує Костомаров у «Автобіографії», описуючи свою подорож до Почаєва.

Шевченко прибув до Почаєва, виконуючи завдання Київської археографічної комісії, не пізніше 20 жовтня 1846 р. Принаймні, цим числом були датовані записи в його робочому альбомі деяких пісень, записаних у Почаєві. Шевченко мав зробити для Археографічної комісії малюнки Почаївської лаври — передусім її зовнішній і внутрішній вигляд, а також вигляд із тераси на околиці. Для Шевченка це не було складним завданням. Подібні роботи він неодноразово виконував. У Почаєві він намалював чотири акварелі, два ескізи та начерк олівцем. Незважаючи на те, що це ніби були «технічні роботи», вони ще раз продемонстрували великий талант Шевченка, а також засвідчили, що надійшов новий етап у його творчості як живописця. Почаїв, без сумніву, справив враження на Кобзаря. Це містечко й надалі фігурує в кількох його творах.

На початку ХХ ст. тодішній Волинський архієпископ Антоній Храповицький почав виношувати ідею будівництва на території лаври храму, який би був за архітектурою «російськоправославним». Він виявляв крайнє незадоволення архітектурою Успенського собору, навіть привселюдно кричав: «Не буду служити в католицькому храмі», «Не можу службу правити лицем на захід».

На місці колишнього палацу графа М. Потоцького було споруджено Троїцький собор. Це будівництво тривало п’ять років (1906—1911 рр.), і на нього було затрачено величезні на той час кошти — близько чверті мільйона карбованців. Даний храм був точною копією Троїцького собору Сергієвської лаври, що під Москвою. Він явно дисгармоніював із іншими будівлями Почаївської лаври. На це навіть вказували високопоставлені православні ієрархи.

Під час Першої світової війни та війни громадянської лавра зазнала значної руйнації. Почаїв якраз опинився в прифронтовій смузі. В липні 1915 року з монастиря найбільш цінні речі було вивезено на схід (до Житомира, Ніжина, Харкова й інших міст). 24 серпня цього ж року Почаїв зайняли австрійсько-німецькі війська. Завойовники не особливо церемонилися з почаївськими ченцями та святинями. Ченців арештували й вивезли до концентраційного табору в м. Васергени (Угорщина). В Успенському соборі почали служити католицькі меси, а Троїцький храм перетворили на місце демонстрації кінофільмів.

У травні 1916 року Почаїв знову переходить до росіян. До лаври почали повертатися її святині та ченці. Проте в 1919 вона знову зазнала жорстокої руйнації. Тоді місто захопили більшовики й пограбували монастир.

На початку вересня 1920 року Волинь зайняли польські війська. Почаїв — у складі Польської держави. Тут було зорганізовано автокефальну православну церкву, яка в політичному плані мала пропольську, а в плані культурному — проросійську орієнтацію. Тим не менше, Волинь стала регіоном, де йшла активна боротьба за українізацію православної церкви. Не могла вона незачепити й Почаєва.

На день преподобного Іова 28 серпня (10 вересня) 1933 р. в Почаєві відбулася грандіозна українська маніфестація (кількість її учасників сягала 20 тис. осіб), спрямована проти русифікаторської поведінки тодішнього глави Польської православної церкви, митрополита Діонісія. Перед закінченням богослужіння двоє юнаків повісили на дзвіниці довжелезного жовто-блакитного прапора. І як тільки він замайорів, на монастирському подвір’ї з’явилися чисельні українські прапори та транспоранти. Написи на транспорантах були переважно такого змісту: «Хочемо Української церкви»: «Хочемо тільки українського єпископату», «Хочемо української богослужбової мови», «Діонісію, геть до Москви», «Почаївська лавра мусить бути українською» тощо.

Почаївське духовенство змушене було піти на поступки. Принаймні, проповіді в лаврі почали виголошуватися українською мовою, цією ж мовою почав виходити журнал «Церква і народ», позникали написи російською мовою. Проте це були швидше заходи косметичного характеру. В лаврі й далі продовжували домінувати русофіли.
Осередком русофільства Почаївська лавра залишалася й під час Другої світової війни та й після неї.

За радянських часів, особливо в 60 ті рр., було намагання закрити Почаївську лавру. Проте, напевно, враховуючи високий рівень релігійності місцевого населення, влада не пішла на такий крок.

Як не парадоксально, але саме за радянських часів відбулася «тиха українізація» лаври. Саме через те, що релігійність українського населення, особливо в Західній Україні, була помітно вищою, ніж російського, саме українці переважно поповнювали лави православних священнослужителів і ченців. Не була винятком і Почаївська лавра.
У роки незалежності України ця обитель цілком могла стати осередком українського православ’я. Буквально в перші дні створення Української православної церкви Київського патріархату керівництво лаври виявилося готовим підтримати цю конфесію. Та сталося не так, як гадалося. Терміново прислані з Росії ченці виступили проти тодішнього настоятеля лаври, змусивши його покинути монастир.

Почаївська лавра так і залишилася осередком російського православ’я. Якщо ви зараз опинитеся в цьому монастирі, то з уст ченців часто почуєте російську мову. Цією ж мовою переважно друкується література в лаврі. В її книжкових крамницях повністю домінує російськомовна література, аудіо- та відеопродукція. І це в місті, яке абсолютно українськомовне!

Історія Почаївської лаври — це історія нашої ментальної безалаберності. Ми маємо чудову святиню, яка зрощена працею наших предків. Сюди приїздять не лише з усієї України, але й із різних куточків світу. Навіть у сучасному глобалізованому світі вона вражає нас своєю величчю, красою. Поєднана з навколишньою природою, лавра творить дивну молитовну атмосферу. Проте, опинившись тут, ти з особливою силою починаєш розуміти фразу «на нашій не своїй землі».

Кралюк П.

Пам’ять 28 серпня/10 вересня

Після татарської навали вся Україна була спустошена й розорена, майже збезлюділа. Через сто років її звільнило білоруське військо Великого Князівства Литовського під предводительством благовірного князя Ольгерда

В 1559 р. приїхав на Волинь грецький митрополит Неофіт і привіз із собою чудотворну ікону Божий Матері. По голосу Господа він залишив її в будинку благочестивої поміщиці Ганни Гойської.

В 1596 р. над православною вірою, по промислу Божому, вибухнула страшне біда: справа була в тім, що, переслідуючи православних, польський уряд намагався зробити так, щоб єпископські кафедри заміщалися особами не стійкими в православ’ї, і ці єпископи погодилися визнати владу папи на соборі, скликаному в Бресті.

Православний обряд зберігався, але особи, що дали згоду на це з’єднання, або унію, стали католиками. А народ, що залишився вірним православ’ю і не визнавав Брестську унію, католики стали ще більше тіснити та пригнічувати.

Тоді багато хто пішов в степи, і тоді на задніпровських порогах утворилося вільне козацьке військо, що багато разів піднімало повстання для захисту православної віри.

Інші сталі поєднуватися в церковні братства або ж пішли під захист вельмож, що залишилися вірними православ’ю. Самим видним з них був князь Костянтин Острозький, навколо якого утворилося коло вчених. Він заснував у своєму місті Острозі духовну академію та друкарню, і вони багато писали творів на захист православ’я.

На наступний же рік після оголошення унії, Ганна Гойськая, заради зміцнення православ’я, передала чудотворну ікону, що зберігалася в неї, ченцям-пустельникам, що жили на горі, і з тих пір вона стала називалася Почаївською, іконою Божої Матері.

Почаївська гора перебувала недалеко від маєтку Ганни Гойської та зробилася відомою давно, ще в часи татарської навали в 1240 році. Сама Пресвята Богородиця з’явилася на ній пастухам, причому на згадку цього побажала залишити слід Своєї стопи, що так і називається «Стопа Пресвятої Богородиці». З тих пор на цій горі почали жити пустельники, на ній знайшли притулок і ченці зруйнованого Києво-Печерського монастиря. Із часу перенесення на Почаївську гору чудотворну ікону Божої Матері там заснувався монастир.

Саме в такий період лихоліття жив Преподобний Іов.  Він народився в 1550 р. у Галичині і називався в миру Іоанн Залізо. Десятилітнім отроком він пішов в Угорницький монастир. У цьому ранньому віці він так добре виявів себе у чернечих подвигах, що у віці 12-ти років був уже пострижений у мантію з ім’ям Іова. По досягненні потрібного віку був зведений у сан священика, а  у тридцять років визнаний гідним великої схими, причому йому було повернуте ім’я Іоанн. Він особливо любив це ім’я і завжди їм підписувався, але до лику святих він був прилічений з ім’ям Іова.

На прохання князя Острозького, преп. Іов був переведений в Дубинський монастир, що знаходився у його володіннях, де був обраний настоятелем і багато писав на захист православ’я. Однак, спрага подвижника, відокремленого від життя змусила його перейти на св. гору Почаївську, проте і там його обрали настоятелем. Для молитовних подвигів він вийшов у кам’яну печеру: ноги його покрилися ранами так, що оголилися кості.

Він жив у безперестанній молитві Ісусової — «Господи, Ісус Христос, помилуй мене, грішного», що доводить подвижника до високих духовних ступенів. От, що про нього оповідає його учень і сподвижник Досифій, що став по кончині преподобного його спадкоємцем по ігуменству. «Один раз, коли молився преподобний у тій печері, раптом огорнуло його світло благодаті Божої, що сіяла по всій церкві протягом двох годин безперестану. Я ж, побачивши його, у великому жаху впав на землю, переможений таким дивовижним баченням».

Якої сили досяг святий старець над грішною душею людської, показує наступний випадок: один раз, прийшовши вночі на гумно монастирське, він побачив злодія, що хотів звалити собі на спину мішок зерна. Преподобний допоміг йому підняти цей мішок, але нагадав йому про відповідь на страшному Суді Христовому. Вражений коротким словом святого, грішник упав йому в ноги із благанням про прощення.

В обителі преп. Іов увів устав загального життя. Обитель він оточив огорожею за допомогою благочестивих поміщиків Федора й Єви Домашевських і спорудив Свято-Троїцький собор, а потім і ще шість менших церков. Він створив Почаївську друкарню і продовжував писати твори на захист православ’я. Збереглася одна з його книг під заголовком «Книга Іова Заліза, ігумена Почаївського, власною його рукою написана». В 1889 році вона була видана під заголовком «Почаївська Бджола».

Багато прикрості приніс преподобному Іовові спадкоємець Ганни Гойської, лютеранин Фирлей. Він заволодів монастирськими землями і навіть чудотворною іконою. Але св. ікона була повернута монастирю, після того як дружину Фирлея осягло за блюзнірство над нею Боже покарання, а землі були повернуті судом незадовго до кончини преподобного.

У вільний час преп. Іов любив займатися садівництвом і створив у Почаєві чудовий сад.

В 1620 р. він брав участь у Київському Соборі, що засудив унію й постановив твердо стояти за православ’я. Під постановою цим є підпис: «Іоанн Залізо, ігумен Почаївський».

Помер преподобний Іов 28-го жовтня 1651 року. Мощі його були відкриті в 1659 році після триразової появи його митрополитові Київському Діонісію. Незабаром, після цього в обитель приїхала на богомілля Єва Домашевська. Уночі вона побачила, що у Троїцькій церкви сіяє світло й почула спів. Служниця її, дівиця Ганна, пішла довідатися, яке служіння відбувається, і до свого жаху побачила, що церковні двері відкриті, а посередині церкви, між двома ангелами, молиться в надзвичайно світлому одіянні преп. Іов. Звернувшись до дівиці, він наказав їй покликати ігумена Досифія, у цей час безнадійно хворого, і дав їй для нього хустину, змочену у миро. Хворий, одержавши цю хустину, помазався єю і одержав зцілення.

В 1675 р. татари осадили Почаївський монастир. На третій день облоги, під час читання акафіста, над монастирем з’явилася Сама Цариця Небесна. Татари пробували пускати стріли в небесне явище, але стріли верталися назад і вражали їх самих. Тоді татари стали утікати.

В 1721 р. Почаївським монастирем заволоділи уніати. Чудотворну ікону Божої Матері вони шанували, але доступ до мощів преподобного для віруючих закрили. Однак же через 20 років чудеса преподобного змусили їх допустити до них віруючих.

В 1831 р. уніати були примушені  покинути Почаївський монастир. Мощі преподобного були знову врочисто відкриті, а монастир оголошений Лаврою.

Тропар на знаходження мощів преподобного Іова Почаївського, голос 4

Поклав на себе хрест Христовий ще юнаком, / преподобний отче Іов, / багато років свято жив ти / у набожному благочесті в монастирі Угорницьком і на острові Дубинському, / і, прийшовши до гори Почаївської, / знаменитою чудесною стопою Пресвятої Богородиці, / у тісній печері кам’яної / для набожних думок і молитви багаторазово замикав собі, / і, благодаттю Божественної зміцнені, / мужньо потрудився ти / на користь Церкви Христової й обителі твоєї, / разом з тим і супроти ворогів Православ’я й благочестя християнського славно боровся. / і, будучи наставником ополченню чернечому, / перемігши їх, відійшов до Владики й Бога. / Через це молися, щоб урятувалися душі наші.

Кондак на знаходження мощів преподобного Іова Почаївського, глас 8

Засяяв з землі скарб нетлінних мощів твоїх, / праведник Божий, / бо благочестиво проживши у вірі Христа Бога нашого, / досягнув ти досконалості, / і, покинувши насолоду життя земного, / у печері гори Почаївської в потребах, молитвах і праці свято жив, / і цим тіло своє підкорив собі. / Тепер, перейшовши до Бога в безтурботний і вічний спокій, / молишся про усіх, що з вірою до тебе прибігають. / Радуйся, Іов, славний достойник Божий / і монастиря Почаївського прикрашення .

Кондак 1

Непереможній Воєводі рабів християнських і країни нашої визволительки похвальні пісні принесімо, вірні, зібрані на святій її горі; Ти ж, що маєш Милосердя невимовне, о Владичице Богородице, благання нашого, що перед чудотворним Твоїм образом підносимо, не відкинь, щоб у зворушеності сердець ми взивали до Тебе:

Радуйся, Похвало Почаївська і всього світу Надіє і Втіхо.

Ікос 1

Архангел Гавриїл раніше “радуйся” Тобі приніс, Владичице, коли благовістив зачаття Сина Божого, після преславного ж Твого Успіння всі Небесні Сили ту ж похвалу на Небесах Тобі безперестанно приносять; як же ми, грішні, насмілимося свої голоси з’єднати з голосами безплотних? Однак, згадуючи Твоє Милосердя до всіх, хто кається, відкриваємо наші вуста зі страхом і любов’ю, промовляючи так:

Радуйся, Милості Безодне; радуйся, любові Невичерпне Море.

Радуйся, роду християнського Блага Заступнице; радуйся, обителі Почаївської Стіно Непорушна.

Радуйся, православних людей на гору Почаївську сльозам любові приводиш Ти; радуйся, усяку печаль від душ їхніх відганяєш Ти.

Радуйся, Її ж чудотворний образ, як зірка, від гори Почаївської нас веде дорогою; радуйся, бо молитви, що до Неї возносяться, всілякі пристрасні спокуси відганяють.

Радуйся, бо Ти явленням Своїм на горі цій людей втішаєш; радуйся, слід стопи Твоєї на ній нам залишила.

Радуйся, вірних Постійна Сміливосте; радуйся, тих, хто має сумнів, Добре Утвердження.

Радуйся, Похвало Почаївська і всього світу Надіє і Втіхо.

Кондак 2

Почаївські пустельники і простець Іван босий, побачивши Пресвяту Богородицю, що на скалі у вогняному стовпі явилася, слід стопи Її цілували і водою, що витекла тут із каменя, окроплялися, взиваючи до Бога: алилуя.

Ікос 2

Розум незрозумілий у Твоєму, Владичице, явленні бажаючи зрозуміти, у такій надії утверджуємося, бо спочатку від агарян, а потім від єретиків твердиню православ’я на горі Почаївській утвердити Ти благозволила; заради цього приходячи у святий храм Твій, теплою вірою серця наші наповнюємо, промовляючи:

Радуйся, істинної віри утвердження; радуйся, зловір’я явне викривання.

Радуйся, бо ти в давнину в Неопалимій Купині Синайській була прообразована; радуйся, християнам у Стовпі Вогняному тут явилася.

Радуйся, бо в палаючій печі, росою спасенні, Авраамові юнаки Тебе провістили; радуйся, бо водою від стопи Твоєї зцілені Благодать Твою проповідують.

Радуйся, землю нашу, в давнину агарянами розорену, явленням Твоїм тоді Ти утішила; радуйся, і нині тих, хто молиться, багатьма знаменнями Ти підбадьорюєш тут.

Радуйся, тих, хто кається, Ти скоро чуєш; радуйся, тим, хто подвизається, Ти Поміч і Пристановище.

Радуйся, і невідаючих Напоумлення; радуйся, і слабкодухих Укріплення.

Радуйся, Похвало Почаївська і всього світу Надіє і Втіхо.

Кондак 3

Силу особливої Благодаті явила Ти, Владичице, на горі Почаївській, коли місце Твого явлення після трьохсот років чудотворною іконою Твоєю збагатила, яку рукою грека святителя Неофіта, грядущого із Москви, спочатку боярині Анні дарувала, а потім від неї в обитель Почаївську Ти прийняла; люди ж раділи і співали Богу: алилуя.

Ікос 3

Маючи у своєму домі ікону Твою, Владичице, бояриня Анна, побачивши зцілення від неї сліпонародженого брата свого Филипа, зразу ж запалала духом ревності по славі Твоїй, побудувала пустельникам почаївським кам’яну церкву в Ім’я Пречистого Успіння Твого, в якій, чудотворному образу Твоєму поклоняючись, взивала так:

Радуйся, багатий скарб у Твоїй іконі нам дарувала; радуйся, рукою святителя подарованим образом Твоїм землю нашу Ти освятила.

Радуйся, душі наші від земного багатства Ти відвертаєш; радуйся, славу Божу оспівувати Ти нас навчаєш.

Радуйся, бо, бачачи чудеса Твої, ми підносимося серцями своїми до Небес; радуйся, бо ми в обителі Твоїй як у переддвер’ї раю знаходимося.

Радуйся, православних людей іконою Твоєю Ти втішаєш; радуйся, бо Ти людей з усіх країн молитися в обитель Почаївську закликаєш.

Радуйся, бо Тобою віра утверджується; радуйся, бо Тобою безнадійність відганяється.

Радуйся, ченців почаївських повсякчасне радування; радуйся, мирських людей непосоромлене уповання.

Радуйся, Похвало Почаївська і всього світу Надіє і Втіхо.

Кондак 4

Буря єретичного шаленства, що на святу обитель Твою піднялася, Владичице, і святу ікону Твою рукою злих іконоборців полонила і на ганьбу віддала, незабаром гнівом Божим була стримана, коли невидима сила хулителів, що безсоромно бенкетували, як Артаксеркса і Ірода, скрутила і в недугу вкинула, що над святинею Твоєю наругу вчинили і не співали Богові:алилуя.

Ікос 4

Почаївські й усі православні люди, почувши, що свята ікона Твоя після сімдесяти років єретичного полону у святу обитель від посоромлених хулителів повертається, зразу ж назустріч їй вийшли і, плач свій на радість змінивши, взивали до Тебе:

Радуйся, християн пристановище; радуйся, єретиків викривання.

Радуйся, бо Ти не позбавила ікони Твоєї обитель Почаївську; радуйся, бо Ти злохуління іконоборців посоромила.

Радуйся, бо ти не падати в бідах і у відчаї настановляєш; радуйся, бо Ти правосуддю Божому вірувати нам повеліваєш.

Радуйся, нею ж православ’я в країні нашій утвердилося; радуйся, бо через неї і вся вселенна Втілену Істину прийняти сподобилася.

Радуйся, Довготерпінню Божому Ти уподібнюєшся; радуйся, людей Твоїх у терпінні утверджуєш.

Радуйся, бо смиренні Тобою утіху приймають; радуйся, бо Тобою горді смиряються.

Радуйся, Похвало Почаївська і всього світу Надіє і Втіхо.

Кондак 5

Боготічною Зіркою тим, хто шукає спасіння, явилася Ти, Владичице, приводячи їх до Сонця Правди, бо як у земному житті Твоєму Заступницею за людей перед Сином Твоїм явилася Ти в Каш Галилейській, так і після преславного Твого на Небо відходу моління за вірних, що з усіх кінців землі приносяться, до Сина Твого возносиш; і тут, на горі Почаївській, зцілення різноманітні від Нього людям подаєш, що взивають до Бога: алилуя.

Ікос 5

Люди, що на гору Почаївську як у давнину, так і нині приходять, бачачи безліч зцілень, які Тобою подаються, утверджуються в бажанні спасіння душі своєї і за гріхи свої покаяння тепле приносять, взиваючи до Тебе:

Радуйся, сліпих Прозріння і кульгавих Зцілення; радуйся, біснуватих від демонів Визволення.

Радуйся, бо Ти полоненого ченця в обитель Твою на повітрі чудесно повернула; радуйся, немовля Симона напівмертвого за молитвою стариці Ти воскресила силою Сина Твого.

Радуйся, бо в цих знаменнях сила давніх чудес Твоїх людям знову явилася; радуйся, бо зцілення від святої ікони Твоєї і в останні дні не припинилися.

Радуйся, у всьому світі джерело зцілень від святих ікон Твоїх подаєш Ти; радуйся, більше за них духовними даруваннями тих, хто молиться, збагачуєш Ти.

Радуйся, Нею ж православні роди хваляться; радуйся, бо до Твоєї помочі і маловірні звертаються.

Радуйся, земнородних Уповання; радуйся, Небесних чинів Радування.

Радуйся, Похвало Почаївська і всього світу Надіє і Втіхо.

Кондак 6

Проповідниками слави Пречистої Діви явилися агаряни, що на обитель Почаївську напали і спочатку видіння Пречистої Богородиці з преподобним Іовом не зрозуміли; коли ж стріли, ними пущені, знову до них повернулися, зразу ж зрозуміли силу Владичиці і принесли покаяння у своєму безумстві, з вірою взиваючи: алилуя.

Ікос 6

Засяяло видіння Твоє, Владичице, на горі Почаївській, коли братія обителі, дуже агарянами утиснена, з великим плачем благання перед Твоєю іконою і перед ракою преподобного Іова возносила; і коли братія побачила агарян, які, вражені цим видінням, стали втікати, зраділа і співала Тобі так:

Радуйся, Визволення наше і Спасіння; радуйся, роду християнському Повсякчасна Допомога.

Радуйся, бо Ти нечестивих ворогів від Твоєї святині відігнала; радуйся, бо Ти до покаяння їх привела.

Радуйся, бо від Неї і невидимі вороги нашого спасіння тремтять; радуйся, бо Тобі святі ангели і спочилі праведники на Небі поклоняються.

Радуйся, бо Ти преподобного Іова на молитву з Собою взяла; радуйся, бо Ти агарян Своїм видінням до святого хрещення привела.

Радуйся, бо Тобою вірні від страху смертного визволилися; радуйся, бо заради Тебе деякі з агарян стали тут богобоязними ченцями.

Радуйся, істини виявлення повсякчасне; радуйся, заблудлим добре напоумлення.

Радуйся, Похвало Почаївська і всього світу Надіє і Втіхо.

Кондак 7

Бажаючи хотіння вічного життя розпалити в серцях християнських, Пресвята Богородиця хворих чудесами Своїми зцілює, бісів виганяє, полонених визволяє, мертвих воскрешає, щоб усі ми, зрозумівши силу Божу, земне зненавиділи і піклування про душі свої доклали, безперестанно взиваючи Богу: алилуя.

Ікос 7

Нові й тяжкі біди перетерпіла обитель Почаївська, коли разом з усією країною від православ’я оманою була відірвана і у володіння єретиків віддана, однак через сто десять років знову православним християнам була повернена; православні ченці, прийшовши до неї, святі мощі преподобного Іова з-під спуду відкрили і, до чудотворного образа Владичиці припадаючи, промовляли:

Радуйся, православ’я Захиснице; радуйся, єретиків Викривальнице.

Радуйся, обитель Твою до кінця не залишила; радуйся, страху Божому Ти навчаєш нас.

Радуйся, бо заступництвом Твоїм край Волинський знову до православ’я повернувся; радуйся, бо з давніх років багато єретиків Твоїм напоумленням виправилося.

Радуйся, у святу лавру Твою вірних на молитву Ти знову закликаєш; радуйся, і невірних тут поклонитися православній святині Ти навчаєш.

Радуйся, бо Тебе праведники і праведниці постійно оспівують; радуйся, до неї і падші в покаянні приходять.

Радуйся, відступників до віри Навернення; радуйся, обманутих до світла істини Піднесення.

Радуйся, Похвало Почаївська і всього світу Надіє і Втіхо.

Кондак 8

Дивне чудо бачимо на Тобі, Богомати, бо як тілесні недуги цілуванням ікони Твоєї і водою почаївською окропленням зцілюються, так і душевні пристрасті баченням святині Твоєї відганяються, віра утверджується, і серця наші розчуленням наповнюються тих, хто співає Богу: алилуя.

Ікос 8

Весь я, недостойний, гріхами наповнився, до мирського життя вдався і до спасіння свого став байдужим, однак на святу ікону Твою, Владичице, дивлячись і бачачи просвіщення безлічі людей, які сюди приходять, знову на путь спасіння повертаюся і в радості серця оспівую Тебе так:

Радуйся, чистоти Скарбнице; радуйся, милостей Безодне.

Радуйся, до Сина Твого моління за вірних Ти завжди приносиш; радуйся, бо Ти моління грішних не відкидаєш.

Радуйся, бо Тобою багато хто гріховного відчаю позбавляється; радуйся, бо ті, хто закликає ім’я Твоє, від падіння дивно піднялися.

Радуйся, бо Тобою єресь іконоборча у вселенній посоромилася; радуйся, бо через Тебе істинна віра Волинському краю повернулася.

Радуйся, бо Ти на подвиг цнотливості душі закликаєш; радуйся, бо Ти навчаєш прощати образи.

Радуйся, сердець наших Зворушення; радуйся, душ наших Уповання.

Радуйся, Похвало Почаївська і всього світу Надіє і Втіхо.

Кондак 9

Всяке відступництво і єретичну оману народу Волинського краю, який покаявся, Ти, Владичице, відпустила і знову джерело зцілень від чудотворної ікони Твоєї, від стопи Твоєї на горі Почаївській у православній лаврі Твоїй Ти людям відкрила, тільки якщо вони приносять Богу покаяння у своїх гріхах і у Твоїй помочі не мають сумніву, взиваючи до Нього: алилуя.

Ікос 9

Красномовцями Твоєї слави, Владичице, явилися сліпі й кульгаві, які отримали зцілення від Твоєї ікони, православним людям поверненої; вони напоумили і одну єретичну жінку хвору закликати Тебе на поміч і після зцілення істинну віру сповідати і поцілувати ікону, нас же взивати до Тебе так:

Радуйся, Царя Небесного Ублагання; радуйся, земнородних постійне Заступництво.

Радуйся, від лютеранської омани одну жінку через зцілення Ти відвернула; радуйся, Ти упевнила в істині православ’я всіх людей.

Радуйся, бо Тобою православні люди багаторазові агарянські зваблювання перемагали; радуйся, бо Тобою ті, що були спокушені латинянами, знову православну віру прославили.

Радуйся, бо до чудотворної ікони всі вірні молитовно очі піднімають; радуйся, її і ті, що моляться за упокоєння померлих, на поміч закликають.

Радуйся, бо Ти і тим, що приходять до Тебе в недолі, допомагаєш; радуйся, бо тим, що терплять всілякі злі обставини, кріпкість даруєш.

Радуйся, христолюбивому воїнству на війні Допомого; радуйся, тих, хто бореться з демонами, блага Наставнице.

Радуйся, Похвало Почаївська і всього світу Надіє і Втіхо.

Кондак 10

Бажаючи спасти одну просту старицю, яка була засліплена латинством і мала малу онуку, православ’ям просвічену, а тілесними очима засліплену, Пресвята Богородиця обом вклала благе бажання, щоб вони поклонилися на горі Почаївській чудотворному образу, і там зразу ж сліпу отроковицю чудесно зцілила, а старицю сповідати православну віру навчила, взиваючи Богу:алилуя.

Ікос 10

Стіна Нерушима істинної віри явилася Ти, Владичице, бо як нечестиві єретики вперто відвернулися від прославлення Тебе як істинної Богородиці, так православні твердо перебувають у вірі Твоїй і ніколи не перестають звертатися до Тебе з молитвами, і тому не приймають у вуха свої єретичних слів, але вдячним серцем прославляють Тебе, промовляючи:

Радуйся, християн Відрадо і Втіхо; радуйся, ангельських чинів Славо і Похвало.

Радуйся, від облесливих слів єретиків ти нас відвертаєш; радуйся, бо Ти розум наш підносиш до Бога, щоб ми пам’ятали про Твої милості.

Радуйся, бо Ти апостолів на Успіння Твоє на повітряних хмарах покликала; радуйся, і грішних людей у той день на гору Почаївську тисячі тисяч кожного літа збираєш.

Радуйся, заради Неї християни труднощі дороги, як солодкий спокій, сприймають; радуйся, бо і ліниві заради Неї намагаються їм уподібнюватися.

Радуйся, бо Ти благодаттю Твоєю допомагаєш ченцям мирські насолоди забути; радуйся, бо Ти грізними сновидіннями устрашаєш тих, хто озирається назад.

Радуйся, Церкви Христової Найкращий Діаманте; радуйся, держави нашої Щите Нездоланний.

Радуйся, Похвало Почаївська і всього світу Надіє і Втіхо.

Кондак 11

Спів подячний за Твої, Владичице, благодіяння в усьому світі від християн возноситься, як фіміам безперестанно на небо піднімається; і наші убогі хваління не відкинь, благаємо Тебе, ще ж і благодать покаяння дарувати Тебе просимо, з надією співаючи: алилуя.

Ікос 11

Світло життя земного і уповання життя вічного явилася Ти, Владичице, одному чоловікові в Бессарабїї, який мав померти, але раптом після споживання води від святині Почаївської став здоровим; родичі його, побачивши це, зі страхом і розчуленням до Тебе взивали:

Радуйся, хворих Зцілення; радуйся, бо ти скорботних чуєш.

Радуйся, бо Тобою відганялася смерть, що прийшла; радуйся, бо Тобою дарувалася нам віра несумнівна.

Радуйся, бо проречення Гавриїла на очах наших збувається; радуйся, бо від усіх родів, за Словом Твоїм, нині і завжди Ти ублажаєшся.

Радуйся, гору Почаївську, як місце перебування Твого, Ти освятила; радуйся, як Назарет, її явила.

Радуйся, бо Ти ніколи уповання нашого не осоромила;  радуйся, бо Ти молитвами всіх тепло приймаєш.

Радуйся, бо Ти до спасіння нас приводиш.

Радуйся, Похвало Почаївська і всього світу Надіє і Втіхо.

Кондак 12

Благодать зцілень і молитовне розчулення від Твоєї, Владичице, ікони виточується, щоб не даремно ми трудилися для спасіння наших душ, хоч і впадаємо у закам’янілу без чуйність заради гріхів; однак Ти маєш владу мертвих воскрешати, розбуди і наше душевне умертвіння і добрими помислами серця наші просвіти, щоб, зненавидівши гріховну оману, ми оспівували Бога: алилуя.

Ікос 12

Оспівуючи Твої чудеса, явлені в обителі Почаївській, благаємо Тебе, Владичице: Лиця Твого від країни нашої не відверни, але всім, хто приходить на святу гору Твою і милості у Тебе шукає, прохання на благо сповни, щоб усі співали Тобі так:

Радуйся, Всеправедного Бога умилостивлення; радуйся, сміливосте християн до Христа.

Радуйся, бо Ти являєш торжество віри в лаврі Твоїй; радуйся, серця людей любов’ю розпалюєш.

Радуйся, бо подібне давнім чудесам тут бачити люди сподобляються; радуйся, бо гора ця, як другий Синай, у країнах християнських прославилася.

Радуйся, бо Ти Бога, що на землі явився, в утробі Своїй носила; радуйся, бо Ти молитвою Твоєю людей до Бога підносиш.

Радуйся, ікону твою, як Проповідницю спасіння в обителі Твоїй залишила Ти; радуйся, слід стопи Твоєї, цілющою водою наповнений, Ти чудесами прославила.

Радуйся, бо Ти з Небесних Висот на рабів Твоїх споглядаєш; радуйся, бо Ти на благі діяння вірних наставляєш.

Радуйся, Похвало Почаївська і всього світу Надіє і Втіхо.

Кондак 13

О Всехвальна Мати Христа Бога, що всі роди християн Собі усиновила, ми, грішні, не розуміємо, як достойно прославити Тебе, однак, любов’ю Твоєю переможені і до чудотворного образа Твого очі свої підносячи, благаємо Тебе: у борінні і недолі нашій не залиш дітей Твоїх, які заступництву Твоєму тепло вірять і Сину Твоєму взивають: алилуя.

Цей кондак співається тричі. Після цього знову читаються ікос 1 і кондак 1.

Молитва до Пресвятої Богородиці

До Тебе, о Богомати, молитовно звертаємося ми, грішні, згадуючи Твої чудеса, явлені у святій Почаївській лаврі, і за свої уболіваючи гріхи. Знаємо, Владичице, знаємо, що не подобає нам, грішним, чого-небудь просити, тільки того, щоб Праведний Суддя беззаконня наші простив. Усе бо, що ми в житті перетерпіли, скорботи, і недолю, і хвороби, як плоди наших беззаконь, виросли нам; Бог попустив це для нашого виправлення. Тому все це істиною і судом Своїм навів Господь на грішних рабів Своїх, що в печалях своїх до Заступництва Твого, Пречиста, вдаються і з розчуленим серцем до Тебе взивають так: гріхів і беззаконь наших, Блага, не пом’яни, але піднеси пречисті руки Твої до Сина Твого і Бога, щоб Він простив нам вчинене нами, щоб за незчисленні наші невиконання обіцяння лиця Свого від рабів Своїх не відвернув і щоб Благодаті Твоєї, яка допомагає нам у спасінні, від душ наших не відняв. Так, Владичице, будь спасінню нашому Заступницею і слабкодухістю нашою не погордуй, зглянься на стогони наші, що в бідах і скорботах наших перед чудотворним Твоїм образом возносимо. Просвіти зворушливими помислами розум наш, віру нашу укріпи, надію утверди, дар найсолодшої любові сподоби прийняти. Цими ж, Пречиста, даруваннями, а не хворобами і скорботами, життя наше до спасіння приводиться, але від зневіри і відчаю душі наші охорони, позбав нас, слабких, від бід, що надходять на нас, і недолі, і наклепів людських, і нестерпних хвороб. Даруй мир і благоденство Україні нашій заступництвом Твоїм, Владичице, утверди православну віру в країні нашій і в усьому світі. Церкву апостольську і соборну на приниження не віддай, устави святих отців навіки непохитними збережи і всіх, хто до Тебе вдається, від рову загибельного спаси. Ще ж і єрессю зваблених братів наших або тих, що спасительну віру у гріховних пристрастях згубили, знову до істинної віри і покаяння наверни, щоб, разом з нами Твоєму чудотворному образу поклоняючись, Твоє заступництво сповідували. Сподоби ж нас, Пречиста Владичице Богородице, ще в цьому житті перемогу істини Твоїм Заступництвом побачити, сподоби нас Благодатну радість раніше нашої кончини сприйняти, як у давнині насельників почаївських Твоїм явленням переможцями і просвітителями агарян показала Ти, щоб усі ми, вдячним серцем разом з ангелами, і пророками, і апостолами, і з усіма святими Твоє Милосердя прославляючи, віддавали славу, честь і поклоніння в Тройці славимому Богу, Отцю, і Сину, і Святому Духу, навіки-віків. Амінь.

Пам’ять 23 липня / 5 серпня

«Співайте Господу, бо Він створив велике, – нехай знають це по усій землі.»

(Ісая 12:5)

Почаївська ікона Божої Матері знаходиться у Почаївській обителі. На горі, де зараз розташований монастир, оселилися два ченці у 1340 році. Один чернець після молитви пішов до вершини гори і, раптом, побачив Божу Матір, яка стояла на камені і оточену полум’ям. Він покликав брата подивитися на диво. Третім свідком бачення пастух Іван Босий. Він вибіг на гору, і вони втрьох прославили Бога. На камені, де стояла Пресвята Богородиця, назавжди залишився відбиток Її правої стопи.

У 1559 році Константинопольський митрополит Неофіт, проїжджаючи через Волинь, відвідав дворянку Анну Гойську, яка жила в маєтку Орля, недалеко від Почаєва. У благословення він залишив Ганні привезену з Константинополя ікону Богородиці. Стали помічати, що від ікони виходить сяйво. Коли перед іконою зцілився брат Ганни Пилип, вона передала в 1597 р. чудотворний образ насельникам, що оселилися на Почаївській горі. Святий образ був поставлений в храм, споруджений на честь Успіння Божої Матері. Пізніше там заснований монастир, на утримання якого Анна Гойська передала великі кошти.

Чудотворна ікона стала називатися Почаївською. Серед багатьох свідчень про допомогу Цариці Небесної відомо наступне.

Чернець Почаївського монастиря був захоплений у полон татарами, Перебуваючи в неволі, він згадував Почаївську обитель, її святині, Богослужіння, піснеспіви. Особливо сумував інок при настанні свята Успіння Пресвятої Богородиці і слізно молив Божу Матір про визволення з полону. І ось, за молитвами Пресвятої Діви, одного разу зникли стіни в’язниці, а інок опинився біля стін Почаївської обителі.

Святкування Почаївській іконі здійснюється також у п’ятницю на Світлій седмиці

Тропар Почаївської іконі Божої Матері, глас 5

Перед святою Твоєю іконою, Владичице, / ті, що моляться, зцілень сподобляються, / віри істинної пізнання приймають / і агарянські нашестя відбивають. / Тому ж і нам, що до Тебе припадаємо, / гріхів прощення випроси, / помислами благочестя серця наші просвіти / і до Сина Твого молитву нашу вознеси / за спасіння душ наших.

Кондак Почаївської іконі Божої Матері, глас 1

Джерело зцілень і віри Православної ствердження / Почаївська Твоя ікона, Богородиця, є, / цим же і нас, до неї прибігаючих, / від бід і спокус звільни, / лавру Твою неушкодженою збережи, / Православ’я в усіх країнах затверди / і гріхи відпусти молитовникам Твоїм : / бо можеш Ти все, якщо захочеш

Пам’ять 28 жовтня/10 листопада

Йов Почаївський, Іван Залізо (1550—1651) — православний святий, ігумен Почаївського монастиря, ієромонах, автор збірки моральних порад і повчань «Пчола Почаївська». У своєму звеличенні «чернечої бідності» як найвищої моральної цінності він доходить до того, що вимагає поширення її на світських людей. Єдине, що світська людина може мати більше від ченця, це дружина; в усьому іншому мирянин і чернець повинні суворо дотримуватися принципу некористолюбства.

Преподобний Іов народився у 1551 році в Галичині, на Покутті, що лежить між Карпатами та Дністром, біля міста Коломиї. Батьки його, побожні та христолюбиві люди, Іоан та Агафія на прізвище Залізо при святому хрещенні дали хлопчикові ім’я Іван, на честь пророка та Предтечі Господнього Іоана.

Дитинство

Маленький Іоан з дитинства увібрав у себе дух батьківської побожності, щирості й любові до Бога та Православної Церкви. Приклади великих християнських подвижників, насамперед тезоіменитого йому Предтечі Господнього Іоана, пізніше твори преподобного Іоана Лєствичника, житія преподобних Сава Освящений та Іоана Дамаскіна були азбукою християнського благочестя для майбутнього Преподобного. «Малий літами, але досконалий розумом», як пише його біограф Досифей, хлопчик вже тоді відрізнявся від звичайних дітей своїми високими духовними прагненнями. Ніколи слово й діло, знання та вчинки не йшли в нього всупереч, але завжди була між ними повна відповідність. Все подальше життя Преподобний ніколи не прагнув до слідування таким |аскетичним подвигам і чеснотам древніх подвижників і святих людей, до яких не почував себе спроможним, а завжди вибирав для наслідування тільки те, що найбільше відповідало його духовному зростанню і потребам душі. Тож і не дивно, що в душі, яка прагнула до самітництва та пустельного подвижницького життя, любов до Бога взяла верх над сильною любов’ю до батьків, і Іоанн вирішив залишити їх, щоб стати монахом — воїном Христовим.

Чернець в Угорницькому Спасо-Преображенському монастирі

У десять років хлопчик таємно покидає батьківську оселю і вирушає до найближчого Угорницького Спасо-Преображенського монастиря, що знаходився в Галичині, та просить ігумена прийняти його «послужити братії». Прозорливий ігумен, передбачаючи в хлоп’яті Божого обранця, радо прийняв його та поставив нести послух церковний. Отрок Іоан ревно віддається своїм обов’язкам, але, не задовольняючись ними, прагне вгодити кожному з найменших монастирських робітників різними послугами, виявляючи доброзичливість, покірливість та братолюбство. Смиренням та аскетичними подвигами Іоан очищав і вдосконалював свою душу та тіло. Ігумен, бачачи його добрі норовом та глибоке смирення, прийняв його до числа іноків обителі і незабаром (з загальної згоди братії), як говорить його біограф, постриг (на дванадцятому році життя) в чернецтво, давши йому ім’я Йов. З цього часу перед просвітленим розумом ченца постав новий великий взірець для наслідування — образ життя вітхозавітного праведника, багатостраждального Іова. «Не ім’ям тільки, говорить про юного Йова описувач його житія Досифей, але й самим ділом багатостраждальному вітхозавітному Іову блаженнійший отець наш Йов не тільки переймав, але, скажу краще в усіх скорбутах житія далеко перевершив. Тому що в того скорбота від скорботи, хвороба від хвороби народжувались попущенням Божим; цей же добровільно, за власним бажанням, томився, не жаліючи себе, при проходженні ступенів найжорстокішого подвижницького життя».

Життя преподобного Йова після прийняття іноцтва настільки було чистим і бездоганним, не зважаючи на весь тягар чернечого подвигу, що Досифей у написаному ним житії Преподобного уподібнює його ангелу. «Был, -говорить він про Преподобного, — инок весьма искусный, нє так летами как добродєтєлями украшенный, живя посреди братии, как ангел и с каждым днем все более и более совершенствуясь в добродетели». Так вдосконалювався Преподобний і, не зважаючи на свої роки, став прикладом і взірцем для братії, своїм життям даючи зрозуміти їм їхні достоїнства та недоліки, чи, як говорить Досифей, «быв всем на позор и на пользу». Угорницький настоятель не помилився, коли визнав у ньому «доброго воїна» Церкви. Проводячи рівноангельне життя і зростаючи в чеснотах, Іов дійшов повноліття — 30 років (десь у 1581 р.). Тоді настоятель монастиря запропонував йому прийняти сан священика. Смиренний чернец довго відмовлявся від цієї високої честі, але, поступаючись перед волею настоятеля, мусив задля святого обов’язку послуху прийняти пресвітерський сан.

Сяючи світлом віри й побожності, Іов скоро став відомим по всій Галичині та на Волині.

Ігумен в Дубенському Хрестовоздвиженському монастирі

В цей час для православних Білорусі та України, за попущенням Божим, настало важке випробування. Король польський на Люблінському сеймі 1569 р. присягав на хресті Господньому, що всім народам, об’єднаним під його владою, не буде кривди в його королівстві, а всім буде однаковий захист і один закон, справедливий для всіх. Але він та його шляхтичі зламали свою присягу і обманули довірливих. Вони склали вигідну для себе конституцію, за якою споконвічні українські землі було захоплено польськими та ополяченими українськими магнатами. Позбавивши українських людей усяких прав, польське магнатство, заохочуване єзуїтами, наклало свою руку на свободу совісті українського народу. Віру Православну вони віддали на приниження, ганьбу та переслідування, називаючи її «хлопською вірою». Православні храми часто силоміць передавались уніатам і навіть католикам, а іноді нарівні з шинками й млинами віддавались в оренду, і орендарі тільки за плату дозволяли відправу в церкві. Внаслідок таких насильств велика кількість української шляхти відцуралася свого народу, Православної віри і подалася за королівсько-панською ласкою до латинства. Але ще було чимало древніх шляхетних родів, які залишалися вірними рідному народові та Православ’ю. Їх очолював сильний, мудрий й авторитетний навіть при королівському дворі князь Констянтин Острозький. Йому потрібні були помічники для зміцнення Православ’я в боротьбі з войовничим католицизмом. Довідавшись про святого подвижника, князь Констянтин зупинив свій вибір на молодому угорницькому священоінокові. Він почав просити ігумена Угорницького монастиря відпустити Іова до Дубенської обителі, що знаходилася у маєтностях К. Острозького, щоб Іов своїм прикладом підтримав в ній дух істинно християнського православного чернецтва. Йому хотілося бачити в ченцах істинних монахів, якими вони повинні були бути, виконуючи настанови законоположників чернецтва, — людьми особливо твердими в вірі та провідниками в життя своїх переконань, людьми з повною відповідністю між словом, почуттям і ділом, стійкими проти спокус іновір’я та єресей. Він бажав, щоб монастирі, що знаходяться в його володіннях, були розсадниками таких істинних представників православного чернецтва, і через це протиставити їх з одного боку протестантським общинам, з другого — католицьким чернечими орденам і, особливо, єзуїтському. Такій задачі князя Острозького відповідало життя преподобного Іова. Острозький знав, що Преподобний з дитинства любив займатися читанням книг і намагався уподібнюватися своїм життям взірцям древнього чернецтва. Знаючи це, він не раз звертався до ігумена Угорницького Спасо-Преображенського монастиря, просячи його відпустити блаженного Іова до |Хрестовоздвиженської обителі, що знаходилася в місті Дубно, на острові, для того, щоб він своїм прикладом показав ченцам цієї обителі «образ працелюбного та богоугодного житія», вчив братію та керував її життям духовним. З жалем у серці вислуховував ці прохання ігумен Угорницький, але в силу того, що вони повторювалися безперервно, повинен був задовольнити прохання князя і відпустити Іова з Угорницької обителі.

Незабаром, після переходу до Дубенського монастиря, братія обирає Іова своїм ігуменом. Це звання додавало Преподобному нових обов’язків в зв’язку з пригнобленим становищем Православ’я тодішнього західного краю та особливим розташуванням Дубенського Хрестовоздвиженського монастиря (знаходився біля самого міста, і будучи одним із відомих центрів громадського життя, повинен був виконувати роль світильника для населення околиць).

Апологетична діяльність і літературна праця

У Дубенській обителі та її околицях він своїм словом і прикладом підтримував дух народної відданості Православній вірі, а тому його обитель у той час була одною з твердинь Православ’я на Західній Україні. При сприянні та покровительстві князя Дубенський ігумен одразу ж виступає на захист гнобленого Православ’я. Преподобний розумів, що першим засобом має бути церковна просвіта в дусі чистої віри, а тому докладає усіх зусиль до переписування та поширювання книг духовно-релігійного змісту. З цією метою він зібрав навколо себе ціле братство, яке за його вказівками вивчало та перекладало слов’янською потрібні книги та переписувало їх для поширення у великій кількості. Преподобний і сам, як оповідає його житіє, «писанием книг церковних упражняшеся». Перший автор «Жития блаженного отца нашего Иова Железо», учень його, ієромонах Досифей пише, що ці книги «до сего дне в том же монастире обретаются» (вид. у Почаєві, с. 5). І, справді, в Почаївській Лаврі зберігалась до 1932 року, як пам’ятник літературної праці Преподобного, «КНИГА БЛАЖЕННОГО ІОВА ПОЧАЄВСКОГО, ВЛАСНОЮ РУКОЮ ЄГО НАПИСАННАЯ» (каталог, № 127), що містила в собі до 80 повчань, бесід і проповідей Преподобного. На превеликий жаль, цю книгу, разом з іншими архівними документами, було забрано до Варшави під час буржуазно-польського панування. Але, на наше щастя, цю книгу, написану Преподобним слов’янською мовою, було перекладено і видано в 1884 р. під редакцією професора Київської духовної академії Н. І. Петрова під назвою «Пчела Почаевская». Отже в нас є повна змога оцінити писанні праці Преподобного на захист Православної віри. Переглядаючи її, бачимо, що вона містить власні повчання преподобного Іова, а також виписки із святоотецьких творів, аскетичної літератури та творів інших авторів, спрямованих проти іновірців, єретиків та сектантів, які сіяли смуту серед тогочасного українського населення.

У XVI столітті в Західній Україні поширювалися різні протестантські погляди (зокрема соцініанські), які проповідували монотеїзм в іудейській формі і ставили Мойсейові книги вище Євангелія. Ці єретики відкидали догмат Святої Трійці, Божество Ісуса Христа, втілення та викуплення, а також Пріснодівство Божої Матері і християнські Таїнства. Ця єресь прийшла і на Волинь, де проживав єресіарх Ігнатій Косой. Там він мав чимало громад із своїми школами, вчителями та проповідниками. Природно, що преподобний Іов не міг бути байдужим спостерігачем діяльності сектантів. У його книзі знаходимо апологетичні тлумачення найважливіших догматів Православ’я — про Св. Трійцю, про Божество Іісуса Христа, про істинну Божественну та людську природу Його, про Пресвяту Богородицю, про хрещення та все те, що відкидалося єретиками.

Однак, борючись з протестантськими сектами, Преподобний не випускав з поля зору і латинство. В слові на Великий четвер зустрічаємо його виступи проти католиків, які відправляють таїнство Євхаристії на опрісноках, зневажаючи цим приклад Самого Христа та передання всієї Церкви. Видання слав’янської Острозької Біблії, цієї величної пам’ятки просвіти XVI ст., не обійшлося, зрозуміло, без порад та благословення Преподобного. Обороняючи Православ’я від іновірців, преподобний Іов насамперед пильно виконував також свої обов’язки настоятеля монастиря, дбав про зовнішнє та внутрішнє впорядкування його життя, що знаходилось у крайньому занепаді не тільки в Хрестовоздвиженському, але й у всіх південно-західних монастирях того часу. Сучасник преподобного Іова, ігумен Троїце-Сергієвої Лаври, старець Артемій, писав наступне: «о общежительном чине обретохом писано от святих, яко прежде многих лет разрушися таковое жительство». Намагаючись відновити порядок у монастирі Преподобний звернувся до Студійського уставу, який засновники монастиря поклали за взірець. Зрозуміло, що при тодішньому становищі спільножитнього устрою Преподобний помітив багато відхилень від основного уставу ввіреного йому монастиря.

У обителі Феодора Студіта, за зразком якої було влаштовано Хрестовоздвиженський монастир, з початком Великого посту монастирські ворота зачинялися і відчинялися для мирян тільки в Лазареву суботу. В афонському уставі 971 року, складеному за редакцією студійського ігумена Євфимія, було обов’язковим для насельників, щоб у святу чотиридесятницю всі: і ті, хто подвизається наодинці, і ті хто живе спільно, перебували у безмовності і не ходили один до другого без вагомої причини або без крайньої потреби лікування срамних помислів. Та й самим ігуменам не дозволяється в ці святі дні, крім субот, здійснювати роботи, або робити що-небудь інше, крім духовного, без особливої необхідності. Навряд чи дотримувалися цього всього в Хрестовоздвиженському монастирі до ігуменства Іова; тим часом, він відновив такий порядок життя в монастирі. Недарма побожний князь Констянтин Констянтинович полюбляв усамітнюватися в Дубенській обителі, проводячи тут іноді по цілому тижневі і відкриваючи душу святому ігумену.

Існує переказ, що Констянтин Острозький, маючи особливу любов і повагу до цього монастиря, на першому тижні Великого посту усамітнювався для молитви та посту, готував себе до сповіді й святого Причастя, скидаючи з себе тут княже вбрання і зодягаючись в чернече.

Запроваджуючи такий порядок спільного життя, преподобний Іов, звичайно, перш за все піклувався про піднесення духу чернечого життя в монастирі та найбільшого його наближення до того високого прикладу, який було покладено за основу. З турботою про духовність обителі Преподобний звертає також увагу на підняття внутрішнього духового життя у ввіреній йому обителі. За статутом настоятель кожну седмицю декілька разів повинен був повчати братію або сам, або через кого-небудь іншого. Так, наприклад, у перші шість тижнів Великого посту, за винятком субот і неділь, у Хрестовоздвиженському монастирі для братії проводились читання з «Лєствиці» преподобного Іоана Синайського. Між рукописами обителі збереглася ця книга сучасна преподобному Іову, з вказівками читань із неї протягом шести седмиць Великого посту на кожний день тижня, за винятком субот і неділь. Після Лазаревої суботи повчальні читання не припинялися, але вже набували іншого характеру, — складалися зі святоотецьких і власних слів, бесід Преподобного, висвітлюючи найважливіші моменти та таємниці глибин нашого покаяння. Сам Преподобний ревно виконував усі вимоги статуту, являючи собою взірець чернечого життя.

Преподобний також і сам займався складанням книг. Він робив виписки з творів святих отців і складав повчання та бесіди. Така діяльність ігумена, його слава та святість приваблювали до себе віруючий народ та робили його широко відомим. «Сего ради, — оповідає Досифей, — начаша вся окрестния страны совирдясь, чєстию и похвалами стужати ему». Це було не до душі смиренному ченцу, бо не того він шукав, прийшовши до монастиря ще в ранні роки.

Тому в преподобного Іова виникає бажання залишити Дубенський монастир і шукати собі іншого місця для подвигів, подалі від слави людської. На той час князь Острозький, змагаючись з католицизмом, бажав перетворити усі монастирі на своїх землях у спільножительні за уставом святого Василія Великого, що скасовувало можливість самітницького життя, до якого з дитинства прагнула душа Іова. Тому-то і пішов він на гору «от древле светлостию чудес многих сияющую», бо бажав спасатися тут в тиші безмовного пустельництва.

Оселення на Почаївській горі

Таємно покинувши у 1604 році Лубенський монастир після 20 років ігуменського служіння, та, уславивши його над усіма монастирями того краю, преподобний Іов у вигляді простого монаха оселяється на Почаївській горі, яка була відома чудесним з’явленням на ній Матері Божої. Монахи там проводили затворницьке життя в окремих печерах і сходилися до церкви тільки на молитву. Але недовго Божому праведникові судилося бути в усамітненні. Промисел Божий судив інакше.

У 1597 році володарка Почаєва, побожна Ганна Гойська, передає до збудованої на Почаївській горі Успенської церкви чудотворну ікону Богоматері (дарунок грецького митрополита Неофіта благочестивій поміщиці за її гостинність), яка до того часу перебувала в домі Гойської, і обдарувала обитель землею та маєтками з тим, щоб монастир з пустельницького було перетворено на спільножительний.

Порядок життя монастиря тільки почав створюватися. Ми не знаємо імен перших насельників Почаєва, знаємо тільки, те, що на той час, коли преподобний Іов оселився на горі, братія була дуже нечисленною. Але відчувши у Преподобному велику духовну силу, єдинодушно зі слізними проханнями поставила його ігуменом та начальником нововлаштовуваної обителі. Цікаво, що ні письмові свідоцтва, ні усні передання не зберегли ніяких свідчень про настоятелів, які б передували преподобному Іову. До нього Почаївськії пустельники, за прикладом 12 пустельників Афону, могли і не мати особливих настоятелів, а тільки керувались настановами духовних старців, імена яких не збереглися. Преподобний Іов був першим справжнім організатором Почаївської обителі, що тільки-но виникала.

За словами Досифея, «сицєвого стража зело подвижна и искусна изволи имєти Прєсвятая Дева Богородица Мария в своєй небеси подокящєйся обитєли». Преподобний ввів в своїй обителі древній Студійський устав, влаштовуючи в ній життя за прикладом Києво-Печерської Лаври.

Подвижник, який шукав усамітнення, знову став пастирем душ людських. Цього разу йому довелося прийняти на себе ще більше турбот і праці, ніж колись у Дубні. В ті перші «післяуніатські» роки потрібно було мати велику мудрість, твердість волі, глибоку впевненість та стійкість в Православ’ї не тільки для того, щоб керувати обителлю, що будується, але і просто для того, щоб зберегти свою віру. І ось, великий аскет, любитель молитовної тиші та пустельництва ревно береться за цю, Богом дану йому справу, не нехтуючи тягарем тієї праці, що пов’язана з матеріальним влаштуванням обителі.
І весь цей тягар та клопоти, такі чужі його внутрішньому духовному устрою й високій молитві та подвигам, з покорою несе він до кінця свого життя, тому що такі задачі покладалися на нього Промислом. І в подальшому ми бачимо Преподобного у ролі ревного захисника інтересів Православ’я та обителі. Виникало багато турбот. Ці турботи були не тільки матеріального характеру, але й спричинялися тією самою боротьбою з латинством і протестантством.

Ворогів Православ’я дедалі більшало, а лави його оборонців серед білоруської та української шляхти рідшали. Померли головні захисники Православ’я — князь Констянтин Острозький і Гедеон Балабан єпископ Львівський, син Костянтина Острозького Януш зрадив батьківській вірі, окатоличився та потягнув за собою чимало православної шляхти. Перейшли до латинства знатні білоруські та українські вельможні роди — Потоцькі, Сангушки, Вишневецькі, Слуцькі, Сапіги, Четвертинські, Любомирські, Чарторийські та ін. і стали для простого українського православного люду не меншими гнобителями, ніж польські магнати.

Помер у 1612 році і Перемишльський єпископ Михаїл Копистенський, а в його особі православні люди в Україні та Білорусі втратили останнього православного єпископа. Уніатська навала була такою сильною, що в деяких місцевостях православні могли збиратися на богослужіння лише таємно, вночі, під загрозою розгону з боку уніатів та їх польських покровителів.

Діяльність преподобного Іова в цей важкий час набуває особливого значення. Духовною висотою свого життя він прихилив до себе серця багатьох православних християн і зосередив у своїх руках керівництво їх життям. Заможні волинські шляхтичі, які залишалися вірними Православ’ю, щедро жертвували на обитель Почаївську, і вона скоро набула свого внутрішнього благоустрою. Чудотворна ікона Богоматері, передана Гойською, збирала безліч богомольців, число братії зростало, а тому постала потреба розбудови нового великого храму.

Господь послав преподобному ігуменові побожних фундаторів — подружжя Феодора та Єву Домашевських. Вони не тільки прийняли на себе розбудову церкви, віддавши на це всі свої родинні кошти, але й відписали на утримання монастиреві на майбутнє 33000 злотих — велику на той час суму. Храм в ім’я Живоначальної Трійці було збудовано на тому місці, де в 1240 році з’явилася Божа Мати у вогненному стовпі.

Цілюща стопа Богоматері містилась під склепінням церкви, а Чудотворна ікона була влаштована над царською брамою і, «сияя чудєси», укріпляла православних у вірі, а багатьох відступників навертала до віри їх батьків — Православ’я. Впорядкування обителі вимагало від Преподобного виснажливої боротьби з ворогами Православної Церкви, які всіляко шкодили їй.

Особливо складною була боротьба з Андрієм Фірлеєм, племінником благодійниці монастиря Ганни Гойської, який зрадив Православ’ю. Ще за життя Ганни Фірлей з ненавистю ставився до Почаївського монастиря за ті жертви, які подарувала обителі Гойська. Ставши власником спадщини, Фірлей задумав вижити монахів з Почаївської гори. Домагаючись цього, він заборонив ченцям брати воду з с. Старого Почаєва і преподобний Іов, помолившись Пресвятій Діві Марії, з братією змушений був копати криницю в скелястих ґрунтах монастирської гори.

Це вимагало величезної праці при тодішніх технічних засобах. Але Господь не залишив тих, хто уповає на Нього: на глибині 46 метрів з’явилася вода. Цією криницею монастир користується й дотепер. Фірлей, однак, на цьому не зупинився: кілька разів він грабував монастир і відбирав у нього землі, подаровані Гойською. А в 1623 році Фірлей наслав на монастир своїх буйних слуг і вони, пограбувавши обитель, побили багатьох монахів та забрали чудотворний образ Божої Матері. «ИБО, ДУМАЛ ОН, — говорить „Преславна гора Почаївська“, — єсли возьму ЧУДОТВОРНОЮ ИКОНУ, ИНОКИ НЄ ВОЗМОГУТ ОСТАВАТЬСЯ НА ЭТОМ МЄСТЄ». Чверть сторіччя Преподобному довелося вести судові процеси по захисту монастиря у судових установах Кременця та Луцька.

Для Фірлея ця «війна» з Богородицею та Преподобним закінчилася очевидною поразкою та напоумленням. Одного разу, скликавши гостей та добряче їх пригостивши, Фірлей, «ОТ радости диавольской НЄ вєдая, что БОЛЕЕ делать», зодягнув свою жінку у церковне облачення та дав їй у руки потир, а для більшого знущання приніс ще й чудотворну Почаївську ікону Божої Матері, збираючись, напевне, потішитися на людях яким-небудь безбожним спектаклем.

Але Пречиста не допустила такого знущання над Своєю святинею, і ледве розпочалось це біснування, як на Фірлеєву жінку ‘напал бєс лют, которым она удручаєма была чрєз долгоє врємя”. Це «стрясєниє бєсом» справило враження навіть на самого Фірлея, і він змушений був повернути ікону обителі.

Тільки після цього біс покинув його жінку. Отже після довгої судової тяганини перед самою своєю смертю (1647 р.) Фірлей, нічого не здобувши, змушений був закінчити боротьбу актом примирення з ченцями, «які не були в складі унії» та повернути не тільки ікону, але й частину викраденого монастирського добра. Подібну боротьбу, разом із судовими процесами по захисту майна, заповіданого монастирю різними благодійниками, Іову доводилося вести і з іншими поважними особами, які виявляли вороже ставлення до обителі.

Преподобний Іов відстоював інтереси не тільки свого монастиря, а й сусідніх із монастирем православних церков, будучи для них взірцем, тобто доглядачем. Все це вимагало від нього постійного напруження та багатьох зусиль, але не зважаючи на це, він нікого не уповноважував займатися судовими позовами, а завжди сам ніс їх тягар. Як випробуваний воїн, він до кінця свого життя стояв на сторожі обителі Почаївської, сподіваючись лише на допомогу Божу.

Багато праці вклав Преподобний в устрій і процвітання дорученої йому Богом обителі. Він брав участь в усіх монастирських роботах, в усе вникав, мав про все постійне піклування, подаючи братії приклад працьовитості та подвигу. Своїми руками копав городи, садки, насаджував, прививав, чистив, обкопував плодові дерева, копав та чистив монастирські ставки (вони збереглися дотепер), брав участь у будівництві гребель, і ніхто ніколи не бачив його бездіяльним. Турботи його були великими, і, за словами оповідача його житія, тільки «самому Богу, тайная сєрдєц чєловєчєских проникающєму, удобно их сочислити».

Дбаючи про добру славу своєї обителі, Преподобний продовжував справу, яку він розпочав у Лубенському монастирі, — видання та поширення православних книг. Маючи тепер більше матеріальних засобів, він заснував при монастирі друкарню, що набула особливого значення для цілого краю. В той час, коли, за свідченням істориків, усі древні друкарні України в першій половині XVII ст. поступово припиняли своє існування, на Волині була тільки одна «українська друкарня Почаївська».

В Почаївській друкарні видавалися книги проти помилок і неправдивих вірувань протестантів, католиків та уніатів, а також різні молитви, послання, проскомідійні листи, і взагалі все, необхідне для задоволення духовних потреб православних. Велике значення мало видання в 1612 р. книги «Діоптра мирозрительная», перекладеної з грецької мови ієромонахом Дубенського монастиря Віталієм. На її цінність для сучасників Преподобного вказує те, що вона витримала декілька видань. Не без керівництва Преподобного у 1618 р. було видано книгу «Зерцало Богословія» Кирила Траквилліонова, що була спрямована проти католиків.

Дослідники життя преподобного Іова вважають, що «сам преподобний Іов у певних випадках виступав із словом навчання, маючи здібність промовляти проповіді експромптом» (Н. Й. Петров. Пчела Почаевская, с.74), внаслідок чого багато його апологетичних виступів проти латинян не було записано.

Апологетична діяльність преподобного Іова не обмежувалася територією Волині та сусідніх з нею Західних областей України, авторитет Почаївського ігумена на той час був дуже високим в православному світі Речі Посполитої. Преподобний беріг істину та чистоту вчення Православної Церкви. Зокрема він був учасником діянь Київського Собору, що відбувся в 1628 році під головуванням митрополита Іова Борецького і стосувався питань упорядкування церковних справ та розгляду питання про відступництво відомого Полоцького архієпископа Мелетія Смотрицького.

На цьому Соборі преподобний Іов був одним з найактивніших членів його, які присягнули «твердо в вере Православной стояти, никако об отпадении в иноверие не мыслити, й к сему возбуждати й весь народ православний». Цю постанову підписав преподобний Іов своїм схимницьким іменем: «Іоан Жєлєзо, ігумен Почаєвский» (Історично не відомо коли преподобний Іов прийняв схиму в якій йому було повернено ім’я Іоан, в народному вшануванні він залишився назавжди з іменем святий Іов Почаївський).

Преподобний Іов був вірним сином своєї вітчизни та народу. Коли гетьман Богдан Хмельницький підняв на боротьбу народ України, преподобний Іов давав у себе в монастирі притулок тим, кого війна позбавила дому й засобів існування, надаючи їм духовну та матеріальну допомогу. Багато з них не забули цієї любові та піклування Преподобного про беззахисних і по закінченні воєнних дій віддячували Почаївській обителі своїми пожертвуваннями на її благоустрій.
В Почаївському ігуменові ми бачимо поєднання рис характеру, властиве багатьом православним святим, яке досягається лише безперервною внутрішньою роботою та життям за Євангельськими заповідями. Твердість характеру поєднувалась у ньому зі смиренням, великою любов’ю до людей та повною незлобивістю. Так, одного разу, заставши чоловіка, який крав монастирську пшеницю, Преподобний сам допоміг йому перекинути на плечі наповненого краденим зерном мішка, тільки нагадавши йому про заповіді Божі та Страшний суд, коли кожен повинен буде дати відповідь за вчинене.
І злодій, розкаявшись, впав до ніг святого. Був же він людиною відомою в окрузі і тому більше за все боявся розголошення свого вчинку. Але Почаївський ігумен зберіг його таємницю; житіє, що згадує цей епізод, так і не розкриває імені тієї людини.
Був Преподобний миролюбивим, небагатослівним та мовчазним, наслідуючи приклад від преподобних Сави Освяченого, Петра Афонського, Антонія Печерського та ін., що за словами Досифея, тільки і можна почути було від нього : «Господи Иисусє Христе, помилуй мя…»

Внутрішнє життя православних святих найчастіше залишається таємницею, яка відома тільки Господу, «испытующему все глубины сердца» (Притч. 20, 27). Про неї до нас доходять лише окремі свідоцтва: розповіді учнів, повчання, що народилися з досвіду молитви. У випадку преподобного Іова таким свідоцтвом стала відома його печера, куди повзком і зараз може залізти не без зусиль не будь-яка людина, і де неможливо ні зручно сісти, ні лягти, ні випростатися. Кожен, хто побував в ній, пам’ятає її слизькі стіни та відчуття повної замкненості й тісноти, що мимоволі наводять на думку про гріб і кінець людського життя…

На цілі дні і навіть тижні залишав святий ігумен свою братію, щоб проводити їх в безперервній молитві, за словами оповідача його житія, «слезами токмо от чистого сердца изливаемыми питаемый». Той самий Досифей, описуючи його духовні подвиги, додає: «Єсли бы каменная пещера, в которй обитал он, имела уста, то она поведала бы нам все тайные подвиги сего многострадального Иова, за словами Євангельськими: ащє люди умолкнут, камени возопиют(Лк. 19, 40).» В ній і зараз можна помітити сліди, що утворилися в гірській породі від численних коліноприклонінь святого.
Серед таких подвигів від довгочасного стояння ноги Преподобного так набрякали, що вкривалися ранами, сліди від яких дотепер залишилися на нетлінних мощах його. Так молився він, за словом того ж учня, «о благостоянии мира во зле лежащего», а одного разу бачив Досифей, як незвичайне світло осяяло печеру Преподобного під час молитви і протягом двох годин світло це, що виходило з глибини печери, освітлювало протилежний бік церкви. «Я же, — говорить свідок, — увидев сие, падши на землю, чрезвычайно напугался, странным таковым видением побежден».
Так усе життя Преподобного проходило в молитвах, подвигах, в піклуванні про добрий лад Дубенського та Почаївського монастирів, а толовим чином, у захисті Православ’я від католиків, уніатів і сектантів, які намагалися відірвати білоруський та український народ від Православної віри.

Кончина і нетління мощів

Серед великих подвижницьких трудів, серед постійних тривог і турбот минали роки життя Преподобного. Не дивлячись на безперервні піклування по благоустрою монастирському, на жорстокі подвижницькі труди і на весь, сповнений життєвих скорбот тягар, Преподобний прожив рівно сто років. 28 жовтня 1651 року, передрікши за тиждень час своєї кончини, преподобний Іов відслужив літургію і «воздав братии последнее целование», безболісно та мирно відійшов до Господа.

Почив він в усамітненні, тому що, під кінець свого життя, саме в 1649 р., почуваючи слабкість сил своїх, передав ігуменські справи отцю Самуїлу (Добрянському), продовжуючи однак і після цього іменуватися ігуменом Почаївським. Іноки з щирими сльозами погребли виснажене подвигами тіло свого великого наставника й отця, але воно недовго перебувало в землі. Господь прославив угодника Свого даром чудес і нетлінням мощей. Сім років і дев’ять місяців пролежало тіло преподобного Іова після його погребіння. За переданням в цей час люди іноді бачили незвичайне сяйво над його могилою.

А одного разу Преподобний явився у сонному видінні тодішньому київському митрополиту, Дионисію Балабану з наступними словами: «Извествую твоєму Преосвящен­ству, яко тобою Бог хощет открыти кости мои». Митрополит був людиною не схильною до марновірства та досить освіченою, і хоча він і впізнав старця, але не поспішав одразу вірити і слідувати снам. Видіння повторилось ще раз і ще, і втретє Преподобний вже пригрозив владиці бідою, і тоді той зрозумів, що сни ці були «от Божия произволения».

Того ж дня митрополит вирушив до Почаївської обителі і, розвідавши про життя почилого ігумена, наказав негайно відкрити гріб, у якому лежали мощі його. Мощі було знайдено «без всякого нетления, как бы того часа погрєбєнньїє, и исполненные нєдоразумєнного благоухания». 28 серпня 1659 року митрополит Київський Дионисій Балабан з архімандритом Феофаном та братією обителі відкрили гріб преподобного Іова; святі мощі Божого угодника було знайдено нетлінними.

З належними почестями перенесли їх до нещодавно побудованої  церкви Живоначальної Трійці й там поставили для всенародного поклоніння. Цей день став великим святом не тільки для Почаївського монастиря, а і для всіх людей православних областей Західної України.

На свято знайдення мощей преподобного Іова — 28 серпня до Лаври щороку звідусіль сходиться велика кількість людей молитовно вшанувати пам’ять великого подвижника та борця за Православ’я, за віру і волю рідного народу. Тепер мощі угодника Божого спочивають у храмі, присвяченому його імені, поруч із тією печерою, де він ніс свої молитовні подвиги.

Тропар преподобного Йова, ігумена Почаївського, глас 4

Багатостраждального праотця довготерпіння стяжав, / стриманості Хрестителя уподібнювався, / Божественну ж ревність від обох успадкував, / їх імена гідно прийняти удостоївся / і істинної віри був ти проповідником безстрашним;/ цим безліч ченців до Христа привів ти, / і всіх людей в Православ’ї затвердив ти , / Іов преподобний отче наш, / моли Господа Бога, щоб спас душі наші.

Кондак преподобного Йова, ігумена Почаївського, глас 4

З’явився ти Справжньою віри стовпом, / Євангельських ж заповідей ревнитель, / гордині викривання, смиренним же молитовник і вчитель. / Тому і нам, що прославляють тебе, відпущення гріхів випроси / і обитель твою неушкодженою збережи, / Іові отче наш, / Багатостраждальному подібний.