Отже, існування інституту канонізації зумовлене наявністю самої ідеї святості в колективній свідомості суспільства, що відображає ментальний простір певної епохи та релігійної традиції. У такому розумінні канонізація постає особливою формою церковної діяльності, що відповідає глибинній потребі людини віднайти й пережити святе як у межах особистого духовного досвіду, так і в площині колективної пам’яті.

Для визнання особи святою Церква спирається на певні богословські критерії, що відображають розуміння святості у православній традиції.

Так, за свідченням Константинопольського патріарха Нектарія (XVII ст.), істинна святість у людині ґрунтується на трьох засадах:

- непохитна православна віра, чиста від будь-якого відступництва;

- звершення всіх чеснот і готовність стояти за віру аж до пролиття крові;

- надприродні знамення і чудеса, які Бог являє через людину як свідчення Своєї благодаті.

Ці критерії відображають богословський ідеал святості у її догматичному вимірі. Водночас у реальній практиці православ’я виявлення святості не завжди зводилося лише до цих трьох аспектів. Історична динаміка та специфіка локальних церковних традицій зумовили варіативність підходів до визначення критеріїв святості. Серед них можна виокремити такі:

- віру Церкви у святість подвижника як того, хто догодив Богові, послужив поширенню Євангелія та зберіг чистоту віри;

- мученицьку смерть за Христа або страждання за віру;

- чудотворення, звершені за молитвами святого або від його чесних мощів;

- високе пастирське чи архієрейське служіння, звершене у вірності Христу та любові до людей;

- великі заслуги перед Церквою і народом Божим;

- добродійне, праведне життя, навіть якщо воно не супроводжувалося явними чудесами;

- глибоке народне шанування праведника, яке нерідко виникало ще за його земного життя.

Проте зміст цих критеріїв залишався незмінним: у центрі завжди перебуває свідчення істинної віри, любові до Бога та ближніх, а також служіння Церкві й народові.

На сучасному етапі розвитку Православної Церкви України канонізація набуває особливого богословського та суспільного значення. Вона постає не лише актом вшанування минулого, а й засобом осмислення святості в контексті новітньої історії. Інститут канонізації в ПЦУ виконує функцію утвердження духовної та історичної ідентичності Церкви, засвідчує спадкоємність української православної традиції та визначає місце українського православ’я в духовному просторі сучасного світу.

Отже, канонізація постає виявом духовної зрілості Церкви, що сприяє утвердженню моральних ідеалів і ціннісних орієнтирів, необхідних для подальшого розвитку релігійного та національного життя України.

Одним із ключових прикладів канонізації в Православній Церкві України є прославлення святителя Йосифа (Нелюбовича–Тукальського), митрополита Київського, Галицького і всієї Руси, екзарха Константинопольського патріарха XVII століття. Його канонізація, здійснена 11 грудня 2021 року, стала першою після здобуття Томосу про автокефалію й символізує важливий етап у відновленні церковної традиції ПЦУ. Святитель Йосиф вирізнявся глибокою вірою, жертовністю та непохитною відданістю Церкві в складний період Руїни, коли українські землі переживали численні політичні й соціальні потрясіння. Він доклав значних зусиль для консолідації православної спільноти, прагнучи зберегти єдність Церкви в умовах зовнішніх загроз і внутрішніх викликів. Таким чином, канонізація святителя Йосифа стала важливим чинником зміцнення засадничих позицій українського православ’я [5].

Враховуючи значущість канонізації святителя Йосифа як символа церковної єдності та стійкості в період кризових трансформацій, постає необхідність розгляду канонізації інших визначних церковних діячів, чия життєва і пастирська діяльність також була спрямована на зміцнення української православної традиції в умовах історичних викликів. Зокрема, до таких постатей належить Патріарх Володимир, життя і служіння якого впродовж XX століття характеризуються відданістю справі утвердження церковної єдності та духовної самобутності українського народу. Обґрунтування його канонізації стає логічним продовженням церковної практики, започаткованої через прославлення святителя Йосифа, і спрямоване на подальше зміцнення духовного фундаменту Православної Церкви України.

«Піп серед дисидентів – дисидент серед попів» – так отця Василя Романюка, майбутнього Патріарха Володимира, охрестили співкамерники в мордовських таборах ще у 1970-х роках ХХ століття. Така доля випадає обраним – доля страдника і великомученика за народ, за Церкву, за державу [6].

Життєвий шлях Романюка, від напівголодного дитинства до виснажливих таборів Колими й Магадана, повернення на Батьківщину та страдницького священничого служіння, що завершилося новими арештами, засланнями до Мордовії та Якутії, переслідуванням родини і смертю дружини, – явилися етапами його власної «хресної дороги». Вже за життя, 1976 року, за розпорядженням митрополита Мстислава (Скрипника), отця Василя почали поминати в українських православних церквах США й діаспори як «сповідника віри».

Перебуваючи на засланні, Романюк рішуче відмежувався від радянської системи: у 1976 році відмовився від радянського громадянства, задекларував свою приналежність до Української автокефальної православної церкви (звернувшись до митрополита Мстислава із заявою про перехід), у листопаді 1979 році приєднався до Української Гельсінської спілки. Його світоглядна позиція виявилася провісною, адже ідеологічно випередила суспільно-політичні процеси в колишньому Радянському Союзі.

У квітні 1990 року отець Романюк був пострижений у чернецтво з іменем Володимир і хіротонізований в єпископа Ужгородського і Виноградівського, ставши невдовзі одним із фундаторів УПЦ Київського патріархату. У 1993 році був призначений архієпископом Львівським і Сокальським, а після смерті Патріарха Мстислава – возведений у сан митрополита. 21-24 жовтня 1993 обраний Патріархом Київським і всієї України-Руси на Всеукраїнському Православному Соборі та інтронізований у Софійському соборі.

«Патріаршество» Володимира стало духовно найважчим періодом його життя, що завершився трагічними подіями «чорного вівторка». «І, нісши Свого хреста, Він вийшов на місце, Череповищем зване, по-гебрейському Голгофа» [Ів.19:17], [1]. І був похований під брамою Софії Київської: «Мають нори лисиці, а гнізда небесні пташки, Син же Людський не має де й голови прихилити…» [Мт. 8:20], [1].

Пізніше в інформаційному просторі надовго закріпиться вислів, що Патріарх Володимир своєю смертю зробив більше, ніж своїм життям. «Немає пророка у Вітчизні своїй», цитуючи Новий Заповіт, напише син Патріарха у своїх спогадах про батька.

Минуло майже три десятиліття від дня кончини Патріарха Володимира. За цей час Українська Держава пережила Революцію Гідності (2013-2014), анексію Криму, роки війни на Сході (АТО/ООС) та початок повномасштабного російського вторгнення в Україну (2022). Проте роль постаті Патріарха у формуванні національної свідомості залишається визначальною. Своїм життям він утвердив найголовніший закон людського буття – закон любові й вірності обраному шляху, а своєю смертю визначив і викрив для нас ворога – від тоталітарної радянської системи до сучасної російської імперської сили, що постає під ідеологічною маскою «русского міра», однією з іпостасей того самого зла, проти якого він стояв усе життя. Віра Василя Романюка, як акт прориву через мертву абсурдну дійсність, постійно долала ту межу між розпачем і надією, до самого кінця.

Разом з Євхаристією Христос подарував нам незліченну кількість благ, один із таких незліченних дарів – символ. Багато символів було подаровано народам, так було даровано і нашому. Життя Патріарха Володимира стало пророчим відображенням майбутнього: він визначив систему координат для сучасного українського народу, вказавши на необхідність інституційної незалежності держави і Церкви як єдиного орієнтира збереження української ідентичності. Такі величні постаті становлять собою духовну закваску нації.

«Ми віримо і знаємо, що близький вже час, як здійсниться заповітна мрія наших батьків, і в Києві буде воздвигнуто престол Всеукраїнських Київських Патріархів, і Київ знову стане стольним градом Незалежної Соборної Української Держави, за що невтомно боролися і молилися усі мученики нашої Церкви», – проголошував єп. Володимир під час своєї хіротонії [6]. Нині настав його час бути офіційно зарахованим до сонму «мучеників нашої Церкви». 23 вересня 2011 року була висунута пропозиція Архієрейського Собору УАПЦ про внесення до лику святих (у чині сповідників-страстотерпців) у Бозі спочилого Святійшого Патріарха Володимира (Романюка) [8]. Як і в давніх актах прославлення, у цьому рішенні втілено основоположну мету: Церква впізнає в ньому свого святого, а через нього – свою історію спасіння.

Протягом двадцяти років, щомісяця 13 числа, біля могили Патріарха Володимира здійснюється молитва за єдність Церков в Україні, ініційована мирянським рухом «Схід і Захід під Покровом Пресвятої Богородиці». Також відомо про численні випадки отримання благодатної допомоги: жінки, які моляться тут про дарування дитини, свідчать про диво материнства, що сталося за заступництвом Патріарха. Це сприймається вірянами як видимий знак духовної опіки спочилого предстоятеля.

Постать Патріарха Володимира вшанована у численних культурно-релігійних формах: йому присвячено духовні пісні й богослужбові піснеспіви, а його образ втілено у трьох іконах. Масштабне увічнення пам’яті Патріарха представлене розгалуженою географією меморіальних об’єктів: пам’ятники споруджено у Косові, Химчині та Космачі, а меморіальні дошки встановлено у Криворівні, Акрешорах, Рожнові, Пістині, а також у місті Косові. Візуальна пам’ять про святителя зберігається в кінематографі, зокрема у документальному фільмі «Бог і Україна: дві великі любові Патріарха Володимира Романюка» та низці тематичних короткометражних стрічок. Унікальним свідченням епохи стали також збережені як відеоінтерв’ю, так і аудіозаписи розмов із Патріархом, у яких зафіксовано його живий голос та пастирські настанови.

Життєвий шлях та спадщина Романюка стали предметом численних учнівських, студентських та фахових дослідницьких робіт, а пам’яті Патріарха регулярно присвячують науково-практичні конференції. Особливого значення це вшанування набуло нині, адже 2025 рік на Прикарпатті офіційно оголошено Роком Патріарха Володимира Романюка та Митрополита Андрея Шептицького – з нагоди 100-річчя від дня народження предстоятеля. На честь двох духовних лідерів засновано обласну премію імені Романюка–Шептицького, якою відзначають митців, іконописців та літераторів за вагомий внесок у розвиток сакрального мистецтва й духовної культури України.

«Поки Пилат сидів на місці для судді, його дружина надіслала до нього сказати: «Не роби нічого цьому Праведникові, бо сьогодні уві сні я багато страждала через Нього»» [Мт. 27:19], [1]. Тож нехай наші страхи не стануть стіною між нами та Божественною істиною.

Список використаних джерел:

1. Біблія. Новий Заповіт / пер. І. Огієнка. URL: https://uk.wikisource.org/wiki/Біблія_(Огієнко)/Новий_Заповіт.

2. Вебер М. Господарство і суспільство як загальні поняття // Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика / пер. з нім. М. Кушнір. Київ : Основи, 1998. С. 67–82.

3. Дюркгайм Е. Первісні форми релігійного життя / пер. з фр. Г. Борисюк. Київ : Юніверс, 2002. 424 с.

4. Зізіулас І. Буття як спілкування. Дослідження особистісності і Церкви / пер. з англ. Київ : Дух і Літера, 2005. 276 с.

5. Перша канонізація в Православній Церкві України URL: https://www.pomisna.info/…/persha-kanonizatsiya-v…/.

6. Романюк Т. В. Патріарх Володимир, або спогади про батька : документальний нарис. Косів : Писаний Камінь, 2024. 184 с.

7. Статут (Положення) про управління Православної Церкви України URL:https://www.pomisna.info/…/statut-polozhennya-pro…/.

8. Швець І. (єп.) Академія Державника Святійшого Володимира Патріарха Київського і всієї України: 100 років від дня народження, 30 років від дня упокоєння. Київ, 2025.

митрофорний протоієрей Іван Рибарук, настоятель Храму Різдва Пресвятої Богородиці с. Криворівня Верховинського району

Вікторія Печериця, здобувачка вищої освіти кафедри регіональної політики ННІ публічного управління та державної служби Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Патріарх Володимир (Василь Романюк), Предстоятель Української Православної Церкви Київського Патріархату (1993-1995)

Не часто буваю поблизу Софії. Дуже не часто. Зараз вирішив подивитися. Не Томос, могилу старого зека Василя Романюка, волею долі ненадовго став українським патріархом. Першим.

У таборі з ним не зустрічався. Він відбував свій термін в Мордовії, я – на Уралі. Познайомився вже тут, в Києві в перші роки нашої незалежності. Нас представив один одному Євген Олександрович Сверстюк. Встигли знайти спільних знайомих у радянських таборах, більш довга розмова не відбулася через велику кількість його шанувальників та друзів навколо. Люди збиралися на черговий мітинг.

Я не історик церкви. Можу не знати подробиць. Головне: колишній зек Романюк був обраний Патріархом. Хоча це місце готував собі інший, владолюбний колишній офіцер КДБ, що різко порвав з вищою московською церковною челяддю. Так було. Про це писали, про це говорили, такі були часи.

Сьогодні думаю, що другий, який тоді Патріархом не став, краще Романюка знав канон, був він краще церковно освідчений. Не те що неодноразово судимий зек, що не мав в своєму гіркому житті таких можливостей.

У 1995 році український Патріарх раптово помер. Хворів, тюремні роки зруйнували його тіло. Але – не душу. Та й його патріарше життя було нелегким, про це, сподіваюся, коли-небудь посміють написати церковні історики …

Ховали його важко. Бридко, огидно. Політичні екстремісти під керівництвом широко відомого авантюриста агресивно і жорстко намагалися понести труну в Софію, поховати його там. Оскільки Софія тоді була поза конфесійної приналежності, українська влада молодих людей з труною всередину не пустила. Не знаю, чи збереглися міліцейські та есбеушні відеозаписи цього огидного протистояння з труною на плечах та на руках. Так починалася церковне життя в уже незалежній Україні.

Розумію, пройшло багато років. Пішло в інший світ багато учасників подій і свідків. Але знати це необхідно. Не вкриваючи словами доброти наш зовсім не простий початок державності.

І ось я у Софії. Де вчора демонстрували народу ще не цілком підписаний Томос. Як і раніше, український Патріарх, світла людина, лежить у півтора метрах від паркану, як великий грішник і самогубець. Сотні людей ідуть в Софію, то чи на службу, то чи в музей. Сотні виходять. А я мовчки стою біля могили лагерника Василя Романюка, поклавши на плиту квітку. Одну квітку, живому. Попередньо забравши руками сніг.

Зруйновані водою і часом облуплені літери, раніше яскраві. Вчора тут було свято ще не підписаного Томосу. Свято Петра Олексійовича Порошенка. Але не мученика Романюка.

Ніхто не зупиняється, розумію, вони не знають, що поруч – могила. Нічого не знають про самого Романюка, про приховане протистояння з «номером другим», який не зумів тоді стати первосвящеником. Про побутові чвари, про принизливе поводження з «квартирантом» …

Семен Глузман, дисидент, психіатр

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: LB.ua

Народився Василь Романюк 9 грудня 1925 р. в Данях — долішньому куті села Хімчина, в простій селянській родині Анни і Омеляна Романюків.

У хімчинській сільській церкві Покрови Пресвятої Богородиці йому було уділено Тайну Хрещення з ім’ям Василь на честь великого угодника Божого і Богомудрого учителя Церкви Василія Великого, архієпископа Кесарійського (330-379 рр.).

Життєва голгофа майбутнього патріарха розпочалася у вересні 1944-го року, коли його, дев’ятнадцятирічного юнака, звинуваченого у зв’язках з ОУН-УПА, було заарештовано, а 26 вересня того ж року вищим трибуналом НКВС Станіславської області ув’язнено на 10 років каторжних робіт у виправно-трудових таборах ГУЛАГу, а всю сім’ю Романюків вивезли до Сибіру. При цьому слід зазначити, що Василь Романюк, за свідченням його сина о. Тараса Романюка, безпосередньої участі в русі опору тоді ще не брав, проте й не приховував свого негативного ставлення до радянської влади.

Полтавська сільгоспколонія, Харків, Володимирська в’язниця, Урал, Сибір, Колима — такими були страдницькі шляхи його першого ув’язнення. Але наголосити необхідно на тому, що ані табірна жорстокість, ані зло, спрямовані на духовну руйнацію, не зламали тоді Василя Романюка.

Сам Василь Романюк період свого життя, що обмежувався 40-50 рр. минулого століття, називав “мої університети”.

Відбуваючи всі страждання сталінських таборів, Василь Романюк прийшов до глибокої віри в Бога. Саме там, в магаданському таборі, він прийняв одне з найважливіших для себе рішень: «Якщо вдасться вийти живим з цього пекла, то служитиму Богу і Церкві».

Потрібно зауважити, що в Романюка ще з дитячих років було закладене традиційне релігійне почуття, він змалку, у своєму рідному Хімчині, прислуговував священику у вівтарі. В таборах це почуття підсилилося.

Перебуваючи на засланні в Магадані, Василь Романюк познайомився і 24 серпня 1954 року одружився з Марією Антонюк з Рівненщини, яка теж відмучилась десять літ у сибірському спецтаборі за зв’язки з ОУН-УПА. У 1958 році їм було дозволено повернутися на Прикарпаття, а вже через рік у них народився син Тарас, 16 листопада 1959 року, після закінчення Вищих Богословських курсів при єпархіальному управлінні у Станіславі, Василь Романюк Преосвященним Йосифом, архієпископом Івано-Франківським і Коломийським був висвячений у сан диякона — на священика не дозволяли через судимість.

«Непримиренному націоналісту і бандерівцю» працювати не дозволяли, навіть більше: не приписували і наказали забратися з міста. Він з родиною був змушений виїхати з районного центру і переїхати на південь України. Впродовж 1961-1963 років В. Романюк працював кіномеханіком у селищі Курган Балаклійського району Харківської області.

Заповітна мрія В. Романюка стати душпастирем сповнилася 26 квітня 1964 року. За тиждень до Світлого Хрестового Воскресіння
— у Вербну неділю — в Івано-Франківському кафедральному соборі архієпископ Івано-Франківський і Коломийський Йосиф (Сабодаш) здійснив хіротонію В. Романюка у священики. Після чого, з квітня 1964 по січень 1972 рр. пресвітер В. Романюк ніс пастирське служіння у парафіях Івано-Франківської та Коломийської єпархій Російської Православної Церкви.

Першою парафією, куди направили о. Василя Романюка, було село Новоселиця Снятинського району. Окрім Новоселиці новопризначений священик служив у храмах сусідніх сіл — Джурові та Попельниках. Тоді ж він вступив на заочне відділення Московської Духовної семінарії, а по її закінченні — “до Московської Духовної академії. Однак у 1970 році, коли почалися нові переслідування о. Василя, його, під надуманим приводом, було з академії виключено.

1968 року о. Василь Романюк отримав призначення у село Космач, де працював трохи більше як три роки — від літа 1968 до лютого
1971 року.

Добре відомо, що у майбутнього Патріарха було особливе ставлення до Гуцульщини, до Карпат. Як стверджує отець Тарас, син В. Романюка, «…батько чомусь любив називати себе гуцулом».

Космач, окрім неймовірно мальовничої природи, славилося ще й тим, що тут був епіцентр історичного руху опору гуцулів: карпатських опришків під проводом Олекси Довбуша, Дмитра Марусяка, Василя Баюрака та Івана Бойчука у XVIII-XIX ст., а також опору ОУН-УПА 40-50-х років XX ст. У селі жили ще люди, які воювали в Гуцульському курені Січових Стрільців за часів Австро-Угорщини.

Слід зауважити й те, що Космач впродовж 30-70-х років XX ст. був Меккою української інтелігенції. Саме тому, з новопризначеним священиком, слава про якого розійшлася далеко за межі Прикарпаття, з радістю знайомляться письменник Борис Антоненко-Давидович, поети Іван Гнатюк та Ігор Калинець, журналіст Михайло Осадчий та історик Валентин Мороз, політичний в’язень Данило Шумук та поет Іван Світличний, художник Опанас Заливаха та «дисидентський генерал» В’ячеслав’ Чорновіл. Останнього отець В. Романюк у Космачі охрестив.

З часом ці знайомства переросли у міцні контакти, які тодішні Органи державної безпеки характеризували як антирадянські вияви. Місцевий «актив» узявся відразу виховувати непоступливого священика, намагаючись, передусім, переконати його в тому, що недоцільно, щоб церкву відвідував його син Тарас. Але о. Василь Романюк був категоричним: син до церкви ходити буде. А голові сільської ради та директору місцевої школи свою позицію пояснював так: «Я ж закликаю людей, щоб йшли до церкви, а моя сім’я сидітиме вдома?! Сім’я священика повинна показати приклад…».

Неймовірна активність і гуцульська впертість космацького священика, правозахисна діяльність щодо представників національно-свідомої інтелігенції, його зв’язки з тодішнім дисидентським рухом призвели до того, що в лютому 1971 року о. Василя Романюка було переведено з гомінкого й престижного Космача з сімома тисячами населення та тридцять двома присілками до тихої Прутівки, що біля Снятина. Саме в цьому селі, що розташоване на березі гірського Прута, 20 січня

1972 року В. Романюка заарештували за захист В. Мороза. Відповідно до статті про «антирадянську агітацію і пропаганду», Івано-Франківський обласний суд на закритому судовому засіданні засудив обвинуваченого на 7 років позбавлення волі і три роки заслання. Ув’язнення «особливо небезпечний рецидивіст» відбував у Володимирській в’язниці (1972-1973) та в 1-му таборі особливого призначення у є. Соснівці в Мордовії. Там, у мордовських політичних таборах, під час другого ув’язнення, В. Романюк «сидів» разом з В. Стусом, О. Тихим, М. Руденком, Л. Лук’яненком і Ю. Шухевичем.

Як свідчать матеріали використаних авторами літературних джерел, перебуваючи у мордовському спецтаборі, отець Романюк брав активну участь у боротьбі політв’язнів за свої права. Він, зокрема, був автором багатьох звернень до державних і церковних діячів світу.

Так, у звернені до предстоятеля УАПЦ, о. Романюк зазначає: «…1976 року я відмовився від радянського громадянства…, бо називатися громадянином радянської країни, де здійснюються великі злочини проти миру і людяності, вважаю ненормальним…». При цьому, він оголошує себе членом УАПЦ, пориваючи зв’язки з Російською ПЦ, владики якої славили «мудру ленінську політику» і робили вигляд, начебто в СРСР немає переслідувань за віру.

У зверненні до президента США Д. Картера у листопаді 1977 року В. Романюк пише: «Минуло вже 60 років, як у нашій країні вбили свободу в будь-який спосіб виявляти свої власні переконання. Країна стала фортецею найчорнішої реакції і дикого осатаніння».

1977 року у зверненні «На захист отця Романюка», надісланому Святішому Престолові Всесвітньої Ради Церков, друзі-політв’язні пишуть: «Знущання над ним такі зухвалі й цинічні, що не можуть не обурити кожну чесну людину. …Ми сподіваємося, що міжнародні християнські церкви і все християнство, прикладуть максимум зусиль, щоб зупинити розправу над вірним сином церкви, мучеником ХХ-го сторіччя за віру Христа».

З 1979 року, вже будучи відомим правозахисником, о. Василь Романюк стає членом Української Гельсінської спілки.

На захист в’язня совісті виступили предстоятелі УПЦ в США і УАПЦ в діаспорі митрополит Мстислав і митрополит Віталій — першоієрарх РПЦза кордоном, інші відомі церковні та громадські діячі, а також різні організації. Церковний провід УАПЦ в діаспорі оголосив отця Романюка «ісповідником віри», а митрополит Мстислав звернувся з проханням про його захист до Вселенського Патріарха Димитрія І, ієрархів та керівників православних, католицьких і протестантських Церков, провідників гуманітарних організацій і державних керівників. На захист «в’язня сумління» виступив академік А. Сахаров.

Але тодішня «тюрма народів» — СРСР — не зважала ні на чиї протести й звернення. Саме тому отцю Василю довелося відмучитися у Володимирській в’язниці та мордовських таборах, як мовиться, «від дзвінка до дзвінка», тобто повних сім років, а потім ще відбути трирічне заслання в Якутії.

Наприкінці вересня 1981 року о. Романюк повертається зі спецпоселення до Косова. Але тут, на превеликий жаль, він спокою теж не мав: місцева влада поставилась.до нього вороже. «Особливо небезпечний рецидивіст», який відбув два ув’язнення за «дії проти держави», зразу отримав «персонального наглядача» з органів державної безпеки. Окрім того, за розпорядженням прокурора, він не мав права відлучатися з дому від восьмої години вечора до восьмої години ранку, не мав також права виїжджати за межі Косова без попереднього узгодження поїздки з «органами».

Як стверджує, вже неодноразово цитований вище син В. Романюка о. Тарас: «…фактично це був домашйій арешт. …Таких жорстких «годинних» умов батько не мав й на засланні». Такий режим тривав до весни 1983 року. Між тим, Косівська прокуратура дала батькові офіційне попередження, щоб він влаштувався на роботу, в іншому разі — «стаття за тунеядство». Батько був змушений влаштуватися сторожем у центральній районній лікарні (де перед цим працювала санітаркою наша мати), і одночасно виконував функції двірника. В лютому 1983 року він переніс перший інфаркт міокарда».

Весною 1983 року отцю Романюку врешті-решт дозволили служити в храмах Косівського району. Спочатку це було гірське село Бабин (1983-1986 рр.), потім Рожнів і Рибне (1986-1987 рр.). Але політичні переслідування продовжувалися: «пильне око» КДБ відстежувало діяльність «неблагонадійного» душпастиря. Так, у Бабині місцеві гуцули часто інформували священика, що під час літургій у церкву заходили люди в цивільному, вмикали магнітофон, записуючи його проповіді.

10 червня 1984 року за сумлінну й чесну службу Божій Церкві в Україні Преосвященний Андрій, єпископ УАПЦв Америці, за благословенням Його Святості Вселенського Патріарха Димитрія І, отця Василя Романюка нагороджено вищою священицькою відзнакою — митрою.

З другої половини 1986 року о. Романюка почали відвідувати його колишні побратими-політв’язні Михайло Осадчий, Зіновій Краківський, Богдан Ребрик, Тарас Мельничук, подружжя Калинців та інші. Все це, за словами його сина Тараса, сприяло піднесенню духу душпастиря, підсилювало вроджений оптимізм, вселяло надії на ліпше майбутнє. :987 року отець Василь отримує нове призначення, на цей раз у село Пістинь. Як виявиться пізніше, це була остання парафія священицького служіння В. Романюка в Україні.

У червні 1988 року, на запрошення предстоятеля Ґреко-Православної Української Церкви у Канаді Блаженнійшого митрополита Вінніпегу і всієї Канади Василія (Федака), який у цій справі особисто звертався за допомогою до президента США Р. Рейгана, отець Василь Романюк разом з сином Тарасом виїхав до Канади.

За океаном він продовжує пастирське служіння в українських громадах Торонто, Монреаля, Нью-Йорка, Ватерлоо, Чикаго, Вашингтона, перебуваючи під юрисдикцією Блаженнійшого митрополита Василія.

У серпні 1988 р,. під час богослужіння, яке здійснював митрополит Мстислав у Давид-Бруці, що неподалік Нью-Йорку, отець Василь був піднесений до сану митрофорного протоієрея і отримав найвищу церковну нагороду — митру, якою був відзначений, як зазначалося вище, у червні 1984 року «за його боротьбу і участь у справі унезалежнення Української Православної Церкви в Україні».

Окрім пастирської, отець В. Романюк у США, Канаді та Великобританії займається просвітницькою та місіонерською діяльністю, виступає з лекціями про стан справ із правами віруючих у СРСР, пише статті і проповіді, які друкують в україномовній пресі, а потім видадуть окремою книжкою у перекладі англійською мовою під назвою «Голос в пустелі».

Бурхливі політичні події в Україні кличуть отця Василя додому. «Я їду в Україну, моє місце там», — вирішує він, і наприкінці грудня 1989 р. повертається на рідну землю.

29 квітня 1990 року в селі Космачі, де й почалася активна дисидентська діяльність отця В. Романюка, в храмі Петра й Павла відбулася його хіротонія в сан єпископа Ужгородського й Хустського, місійного вікарія для східних областей України з іменем Володимир, на честь першосвятителя України-Руси. На хіротонії нововисвячений єпископ Володимир сказав, серед іншого, таке: «Оце стою перед вами «у немочі і страху, і великім тремтінні», бо усвідомлюю собі, яку велику відповідальність беру на себе в цей надзвичайно важливий час для нашої Церкви і всього українського народу, котрий прагне волі і незалежності…».

У вересні 1990 року його призначають єпископом Білоцерківським, вікарієм Київської єпархії УАПЦ. 1991 року він став архієпископом Вишгородським, в лютому 1993 року — архієпископом Львівським і Сокальським, а в червні 1993 року — митрополитом Чернігівським і Сумським й Місце-блюстителем Київського Патріаршого престолу.

Основним прагненням і змістом життя архієрея в ті роки була діяльність, спрямована на об’єднання усіх українців у єдину Церкву. З цього приводу він наголошував: «Створення єдиної Помісної Православної Церкви в Україні є необхідною передумовою міцної Української держави. Ніколи незалежність України не буде повною, якщо 60 відсотків її православних належатимуть до іншого духовного центру…Тому єдиним нашим порятунком в даній ситуації є об’єднання всіх православних України саме довкола Києва як нашого духовного центру, нашого національного Єрусалиму. Тільки при такій умові ми зможемо стати повноцінною нацією, тільки при такій умові нас буде поважати світ».

21 жовтня 1993 р. на засіданні Всеукраїнського Православного Собору Української Православної Церкви Київського Патріархату абсолютною більшістю голосів митрополита Володимира було обрано на Патріарший Престол. Його інтронізація відбулася за Божественної Літургії в соборі святої Софії в Києві 24 жовтня 1993 року.

У своєму першому виступі Патріарх Володимир звернувся до вірних усіх християнських конфесій України з такими словами: «Нас об’єднує єдиний обряД, єдина церковна традиція, служіння одному й тому ж українському народові. Закликаю вас, брати і сестри, прийняти простягнуту вам руку примирення, розпочати братній діалог, разом дбати про відбудову храмами української духовності та Української держави…».

Новообраний Патріарх вів активну діяльність, постійно здійснював пастирські поїздки в міста і села України, що негативно позначилося на його, вже добре підірваному тюрмами, таборами та цькуванням каральними органами, здоров’ї. Як результат, на початку травня 1994 року предстоятель УПЦ КП переніс третій, і знову обширний, інфаркт міокарда.

Навесні 1995 року Європарламент нагородив Владику золотою медаллю — за працю на благо Християнської Церкви та за хресну дорогу в довголітній неволі. Вручення нагороди мало відбутися у серпні…Але 14 липня 1995 року під час вечірньої прогулянки університетським ботанічним садом раптово зупинилося серце Патріарха Володимира. Причиною смерті став черговий, четвертий за рахунком, інфаркт.

Патріарха поховано під Великою цзвінницею поблизу кафедрального собору Святої Софії.

Впродовж усього свого земного життя патріарх Володимир щиро молився за незалежну Українську державу, робив усе можливе для відродження соборної Української Православної Церкви, за що і пішов на Голгофу. Сьогодні він молиться за нас перед Богом…

Саме тому, найважливішою турботою його земляків, жителів тих сіл, де здійснював свою пастирську діяльність отець Василь Романюк, зараз має бути належне увічнення його імені, його справи. Причому, це потрібно не так йому, як потрібно нам, його нащадкам, щоб .самим стати кращими, добрішими, більш свідомими.

…Люди — найцінніший скарб будь-якої землі у будь-які часи. Як стверджував філософ А. Гулига, життя людини, наче якесь збільшувальне скло, через яке можна чітко роздивитися життя країни та епохи. Хресна дорога Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира (Українська Православна Церква Київського Патріархату), у миру — Василя Омеляновича Романюка — є найкращим об’єктом для вивчення української історії другої половини XX ст., оскільки він був і творцем її, і важливою складовою — живою клітинкою того величезного організму, ім’я якому Український народ.

Ярослав Радиш,
цоктор наук з державного
управління, професор Національної
академії державного управління
при Президентові України.

Василь Ропар,
Рожнівський сільський голова.