Намагаючись навісити на Вселенського патріарха ярлик «антихриста в рясі», російська влада передусім підкреслює ту роль, яка відведена Московському патріархату в системі державної влади та поширенні дезінформації.

Наприклад, європейські спецслужби та політичні аналітики описали цей порочний альянс так: у деяких частинах Північної та Східної Європи церкви та пов’язані з ними релігійні організації стратегічно розміщувалися поблизу важливих інфраструктурних об’єктів та транспортних шляхів, слугуючи прикриттям для російської розвідки.

На околиці стратегічно важливого міста Вестерос у Швеції росіяни збудували церкву, що викликала серйозне занепокоєння місцевої влади щодо її справжнього призначення та здатності до збору розвідданих.

Якою ж іронією є те, що російські спецслужби звинувачують Константинопольську церкву у перебуванні під впливом західних держав чи використанні її як інструменту іноземними гравцями, особливо враховуючи, що у цій країні державні та релігійні структури практично злилися воєдино.

Новий вибух емоцій у російських чиновників – це не стільки новина, скільки продовження та посилення їхніх нескінченних спроб підірвати авторитет Вселенського патріархату. І це ще раз показує, що для Кремля православ’я – ще одне поле битви в інформаційній війні. Багато років тому я докладно описав цю тенденцію у статті «Чому метою інформаційної війни Росії стала Константинопольська церква».

Останніми роками такі підступні тактики, точно описані у відповіді Фанару на заяву СЗР і сповнені «вигаданих сценаріїв, фейкових новин, образ та сфальшованої інформації…», стали досить витонченими та націлені передусім на новонавернених і всіх тих, хто шукає можливості вивчати православну віру на онлайн-платформах.

Прихильники Росії намагаються представити Константинополь як маріонетку Заходу, водночас вихваляючи Московський патріархат як єдиного хранителя істинного православ’я.

Незважаючи на напади та постійну дезінформацію, реальність на місцях виглядає зовсім інакше. У багатьох європейських країнах уряди, духовенство та віряни чинять опір і поступово виходять з-під юрисдикції Московського патріархату.

Наприклад, уряд Литви офіційно визнав новий екзархат під юрисдикцією Константинополя після візиту Вселенського патріарха Варфоломія до Вільнюса у 2023 році та подальших зустрічей на високому рівні.

У Болгарії та Чехії спецслужби розпочали розслідування у зв’язку з підозрами, що дії Московського патріархату можуть становити загрозу демократичному правопорядку. Болгарія вислала з країни пов’язаних із Росією священнослужителів, які намагалися впливати на політичні процеси в інтересах Кремля.

Аналогічна ситуація сталася у 2024 році в Естонії, коли уряд відмовив у продовженні посвідки на проживання місцевому митрополиту, підпорядкованому Москві, посилаючись на загрозу національній безпеці.

У багатьох російських єпархіях священнослужителі, які не підтримують військову агресію Москви або, що ще гірше, виступають проти неї, залишають свої посади і часто зазнають канонічних покарань, а дехто шукає притулку у Вселенському патріархаті.

Ці приклади показують, що не лише Україна намагається обмежити чи усунути вплив Москви, але й ширша коаліція країн, які вбачають небезпеку проникнення в їхні суспільства альянсу Кремля та Московського патріархату.

На цьому тлі Вселенський патріархат не поводиться як геополітичний суперник Москви, а лише виконує свої обов’язки відповідно до канонічних повноважень, наданих йому Вселенськими соборами.

Москва, навпаки, знову й знову ігнорує соборні та канонічні правила, особливо коли вони не вписуються в її плани, та в односторонньому порядку розриває євхаристичне спілкування, не приходить на всеправославні зустрічі, як-от на Святий і Великий Собор 2016 року на Криті, і наполягає на такій моделі першості, яка ґрунтується на політичній перевазі, а не на канонічному порядку.

Православ’я опинилося на роздоріжжі двох протилежних підходів. З одного боку стоїть Константинополь, який, попри постійні нападки, прагне бути об’єднуючим та пастирським центром, відкритим для діалогу та відданим свободі Помісних Церков у рамках канонічної традиції. З іншого боку стоїть церковно-державний комплекс, який дедалі частіше описують як такий, що перебуває у стані «інституційної банкрутства», і це слова, зокрема, одного з провідних російських ієрархів у Молдові.

Що більше російські спецслужби намагаються зобразити Вселенського патріарха Варфоломія як «погрузлого в смертному гріху», то яснішим стає цей контраст. Нещодавні нападки змушують багатьох віруючих, священнослужителів та уряди поставити запитання: яке бачення більше відповідає православ’ю та є вільним від державного контролю?

У цьому сенсі кампанія проти Вселенського Патріархату та Його Святості є непрямим визнанням – і нагадуванням – їхнього неминучого морального лідерства та духовного авторитету. Тоді як Москва використовує мову спецслужб та пропагандистські гасла, Фанар продовжує свою непомітну роботу, відповідаючи на нападки тишею молитви та словом істини, будучи впевненим у тому, що духовна свобода, а не інтриги спецслужб, є справжнім фундаментом Церкви та підґрунтям церковного життя.

Евангелос Сотіропулос (Evagelos Sotiropoulos)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Цілком очевидно, і тепер уже без жодних обмежень, позиції з церковних питань формуються російським державним органом, а не Церквою. Відносини між державою та Церквою в Росії функціонували так тривалий час, але тепер це відбувається відкрито. Не має значення, звідки походить оголошення церковного змісту в Росії. Російська Церква стала засобом просування світських, політичних та військових інтересів російської держави. Російська Церква повністю ототожнила себе з цією роллю. Нині стало очевидним, що роль Церкви в Росії зведена до придатку державного апарату, позбавленого змоги займати протилежну позицію з будь-якого питання, навіть сотеріологічного характеру. У цьому процесі, здається, вона забула, що Главою Церкви є Христос. Слово Христа та Євангеліє були замінені словами президента Путіна. Христос прагне миру, але президент Путін прагне перемоги. З ким повинна узгоджувати свою діяльність Церква Росії? Не існує християнського вчення, яке могло б виправдати будь-яку війну чи кровопролиття.

Ми стали свідками численних парадоксів, породжених Російською Церквою: охарактеризування цієї війни як святої війни проти диявола та Антихриста; благословення ядерної зброї; та гарантія раю для кожного, хто «загине» за батьківщину в цій війні. Окрім того, були складені спеціальні молитви, які всі священники зобов’язані були читати на кожній Божественній Літургії; прохання та молитви про перемогу у війні. Деякі побожні священники в Росії наважилися не тільки відмовитися читати ці молитви, але й замінити слово «перемога» словом «мир». Усіх їх, без винятків і другого шансу, було позбавлено сану. Багато з них знайшли притулок в обіймах Матері Церкви та були відновлені до лав священства, яке вони раніше займали. Така ж доля спіткала п’ятьох позбавлених сану кліриків Московського патріархату в Литві, які у своїх проповідях наважилися виступити проти цієї диявольської війни та на користь миру, тобто стати на бік слова Євангелія, а не «русского мира». Як і очікувалося, їх було позбавлено сану, а згодом вони звернулися до Матері Церкви. На основі цих кліриків було закладено підвалини для створення Екзархату Вселенського Патріархату в Литві.

Саме цей церковний розвиток спонукав іноземну розвідку висловити занепокоєння щодо ситуації в країнах Балтії. Але що ж насправді відбувається в цих країнах? Яка їхня церковна історія? Розгляньмо їх коротко. Ці регіони, перш за все, не мають жодного стосунку до інституційних меж, встановлених у Томосі Російського Патріархату, які були визначені відповідно до територіальних меж Царства Великої Русі та його «гіперборейських» частин у 1589 році. У той час балтійські регіони не належали до Царства Великої Русі, а до Речі Посполитої. У XVIII столітті ці території були зайняті імперією Царів, яка поставила існуючі православні структури в регіоні під юрисдикцію Московського Патріархату та заснувала нові.

Вселенський Патріархат не втручався до колапсу імперії, аж доки його не попросили надати канонічний захист, звернення, яке призвело до надання Томосу про Автокефалію Естонії у 1923 році. Вселенський Патріархат незмінно діяв саме так: втручаючись у належний час, після тривалого періоду терпіння щодо певних подій, завжди ставлячи спасіння вірних за свою головну мету. У своїй проповіді на свято Богоявлення Вселенський Патріарх зазначив: «Терпіння, очікування, довготерпіння, прощення та надія Материнської Церкви щодо її неслухняних дітей сприймалися як байдужість, зневага, слабкість або навіть некомпетентність. Минали час, часи та століття, і порушення встановлених меж сприймалися багатьма як нормальність, правильність, законність і навіть мовчазна згода. Проте вони забули, що у Святій Церкві Христовій антиканонічні дії не становлять міцної основи для їх легітимізації або побудови на них здорових та стабільних церковних структур.»

Кожна Церква може здійснювати свою юрисдикцію лише в межах, встановлених Томосом про автокефалію. Поза цими межами юрисдикція належить Вселенському Патріархату, як це чітко зазначено в 28-му каноні Четвертого Вселенського Собору (Κανόνας ΚΗ’), який надає Константинопольському архієрею пастирську відповідальність за регіони, що лежать поза географічними межами інших помісних Церков. У п’ятому столітті, коли цей канон був сформульований, такі регіони називалися «варварськими народами», тобто територіями за межами Візантійської імперії. Таким чином, цей канон роз’яснює положення Другого канону Другого Вселенського Собору, який стверджує, що Церкви у «варварських народах» мають керуватися «згідно з традицією, переданою святими Отцями».

Між 1918 та 1940 роками балтійські держави функціонували як незалежні країни. Їхнє насильницьке включення до Радянського Союзу після Другої світової війни супроводжувалося численними довільними та неканонічними діями з боку Російської церкви, яка нав’язала їхнє підпорядкування прямій юрисдикції Московського патріархату, скасувавши будь-яку форму церковної незалежності, що існувала. Церква в цих регіонах розглядалася радянською владою як складова державного апарату, що підлягає реорганізації, і фактично залишалася «у полоні» до розпаду радянського режиму та відновлення незалежності цих країн у 1991 році.

Варто зазначити, що Вселенський Патріархат ніколи не ухвалював синодального рішення, яке б визнавало юрисдикцію Московського Патріархату над балтийськими країнами. Те саме стосується інших країн, де Московський Патріархат діє неканонічно, зокрема Білорусі, Фінляндії, Молдови та інших. Таким чином, стає зрозумілим, що Вселенський Патріархат не створив проблему, як стверджує російська служба, а втрутився, щоб зцілити канонічний безлад, спричинений Московським Патріархатом, поділяючи страждання віруючих у час, коли знову нависла небезпека війни та відновлення влади. Дії Вселенського Патріархату, по суті, є зціленням травми, насильно завданої внаслідок Другої світової війни.

Нас також вражає повідомлення російської державної служби, в якому стверджується, що Вселенський Патріарх має намір надати автокефалію невизнаній так званій «Православній Церкві Чорногорії». Таке твердження може бути витлумачене як крик страху з боку того, хто усвідомлює скоєння тяжкого проступку і тепер очікує відповідальності. Усвідомлення того, що лише Вселенський Патріархат володіє владою вилікування розколів, відновлювати ієрархів і надавати церковний статус церковному утворенню, пояснює вдавання до образ, спрямованих не тільки на підрив самої інституції, але й на особисте дискредитування Вселенського Патріарха. У спробі зменшити ці привілеї Вселенського Патріархату у конкретному випадку Церкви Скоп’є, було неканонічно та поспішно надано Томосу Автокефалії Охридській Архієпископії. Однак, такий акт не може мати жодної канонічної дії, доки він не буде визнаний Материнською Церквою Константинополя. Щодо Чорногорії, історія зрештою визначить, чи буде цій Церкві надано Томос Автокефалії, чи ця церковна рана буде загоєна іншим шляхом. Метою Церкви, проте, залишається незмінною: спасіння вірних — істину, яку Вселенський Патріарх неодноразово стверджує з чіткістю та непохитністю.

У своїй заяві російська державна служба звинувачує Вселенського Патріарха у спричиненні розколу в Україні та, загалом, у православному світі, що є абсолютно необґрунтованим звинуваченням, враховуючи сучасні реалії. Процес надання автокефалії Україні здійснювався суворо відповідно до канонів та Священної Традиції Східної Православної Церкви. Розкол виник не з вини Вселенського Патріарха, а через дії Російської Церкви, яка продовжує його підтримувати та увічнювати. Натомість Вселенський Патріарх Варфоломій об’єднав три церковні фракції, що існували в Україні, і неодноразово закликав усіх, хто залишався поза євхаристичним спілкуванням, прагнути до єдності. Його найновіший заклик пролунав на свято Богоявлення, коли він знову запросив митрополита Онуфрія (РПЦвУ) та його прибічників до діалогу. І все ж, незважаючи на ці послідовні зусилля до примирення, його продовжують звинувачувати в байдужості до єдності. Якщо той, хто закликає до єдності, не зацікавлений, то хто ж? Той, хто не приймає запрошення?

Всупереч духу єдності, ієрархи Московського патріархату в Україні вперто відмовляються від діалогу. Вселенського Патріарха звинувачують у створенні розколу в той час, коли фактично саме Церква Росії розірвала спілкування з Матірною Церквою. Розкол спричинений не Вселенським Патріархатом, а самою Російською Церквою. Це чітко демонструється тим фактом, що Екуменічний Патріархат залишається в спілкуванні з усіма помісними Православними Церквами, тоді як Церква Росії розірвала спілкування з кількома з них. З цього приводу Вселенський Патріарх Варфоломій заявив у своїй проповіді: «Той факт, що нас не поминає Церква Росії, має дуже мале значення. Бо, у вірності істині, ми не можемо відступити заради інтересів невдячної Церкви. Ми продовжуємо поминати Москву, тому що для нас важлива єдність. Якщо Російський Патріархат лютує через втрату свого впливу в Україні і не виявляє жодного занепокоєння щодо єдності, нас це не хвилює! Ми продовжуємо підтримувати канонічний порядок Матері-Церкви, як це передбачено Святим Переданням, і прагнути до єдності у виконанні заповіді Христа: ἵνα πάντες ἓν ὦσιν (щоб усі були одним)».

Якщо розглядати питання у належній перспективі, то звинувачення, висунуте російською державною службою проти Вселенського Патріарха Варфоломія, фактично зводиться до такого: ніби він «роздирає живе Тіло Церкви». У такий спосіб його опосередковано порівнюють із лжепророками, згаданими в Нагірній проповіді: «До вас вони приходять у овечій одежі, а всередині — вовки хижі… Пізнаєте ж їх за плодами їхніми». Однак цей опис набагато точніше відповідає поведінці самої Російської Церкви та плодам, які вона явно приносить.

Лише справжній сповідник віри готовий бути принесеним у жертву заради істини та єдності, відкидаючи вузькі інтереси помісної Церкви на користь блага Єдиної, Святої, Соборної та Апостольської Церкви. Що, суто з мирського погляду, здобув Вселенський Патріархат, надавши автокефалію Україні? Що здобув Вселенський Патріархат? Образи, наклепи, безпідставні звинувачення, ганьба та приниження, як-от це ганебне оголошення. І все ж, парадоксальним чином і несвідомо, ці напади слугують виправданню самого Вселенського Патріарха. Завдяки накопиченню наклепів, безпідставних звинувачень, образ і принижень, у поєднанні зі стриманістю та терпінням, які Патріарх послідовно демонструє, він постає як справжній наслідувач Христа і стоїть у безперервності зі Святими Сповідниками. Вселенський Патріарх Варфоломій виявив мужність протистояти як небезпеці, так і загрозі заради істини, єдності та спасіння людства.

ієромонах Никита з монастиря Пантократор (Свята гора Афон)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: ORTHODOX TIMES

Милістю Божою Архієпископ Константинополя — Нового Риму і Вселенський Патріарх усій повноті Церкви

Ласка, милість і мир від Спасителя Христа, Який народився у Віфлеємі!

Преподобні брати архіпастирі,

Улюблені у Господі діти,

Знову спромоглися досягти великого свята Різдва по плоті Сина і Слова Божого, ми прославляємо «невимовне і незбагненне сходження» Спасителя людського роду та Спасителя всього творіння від тлінності і проголошуємо разом з ангелами: «Слава у вишнях Богу, і на землі мир, у людях добра воля!».

Христос відкрився як «Еммануїл», як «Бог з нами» і «для нас», як Бог поруч з кожним із нас і «ближчий до нас, ніж ми самі до себе». Предвічне Слово Боже, «єдиносущне Отцю», як це було визначено в догматі Першого Вселенського Собору, 1700-річчя якого християнський світ належним чином відзначав протягом цього року, «стає подібним до Свого творіння», втілившись від Духа Святого і Марії Діви, «щоб обожити людей».

Тропар Різдва сповіщає, що Різдво Христове «осяяло світло розуму» і відкрило «надприродний і всесвітній сенс» життя і історії, а саме ту істину, що тільки християнська віра може повністю задовольнити глибинні пошуки розуму і прагнення серця, бо «немає в жодному іншому спасіння», крім як у Христі. Відтепер «знання», які «наповнюють гордістю», судяться словами Господа: «Пізнайте істину, і істина визволить вас».

Надрозумова подія Втілення Бога переживається і повторюється духовно в житті віруючих, які люблять богоявлення Спасителя Христа. Як пише преподобний Максим Сповідник: «Слово Боже одного разу народилося по плоті, але бажає завжди народжуватися по духу через любов до тих, хто цього бажає». У цьому сенсі свято Різдва, Божого Втілення та обожнення людини по благодаті, не відсилає нас до події минулого, але спрямовує до «Міста майбутнього», до Небесного Царства Отця, Сина і Святого Духа.

У світі, де гримить відлуння війни та гуркіт зброї, лунає ангельське «спокій на землі», і голос Господа благословляє «миротворців», а Його Свята Церква молиться під час Божественної літургії «про мир згори» і «про мир усього світу». Справжня віра в живого Бога зміцнює нашу боротьбу за мир і справедливість, навіть коли ми стикаємося з людськими поглядами непереборними перешкодами. Як натхненно сказано в Посланні Святого і Великого Собору Православної Церкви — десятиліття якого ми відзначатимемо наступного року: «Олія релігійного досвіду має використовуватися для загоєння ран, а не для розпалювання вогню військових конфліктів».

Євангеліє миру особливо стосується нас, християн. Ми вважаємо неприпустимим залишатися байдужими перед обличчям роздробленості християнського світу, особливо коли ця позиція супроводжується фундаменталізмом і очевидним неприйняттям міжхристиянського діалогу, який у кінцевому підсумку спрямований на подолання поділу та досягнення єдності. Обов’язок прагнення до християнської єдності не підлягає обговоренню! Відповідальність за продовження зусиль засновників екуменічного руху, а також підтвердження їхнього бачення і праці, покладається на молодше покоління християн.

Ми належимо Христу, Який є «мир наш» і «повнотою радості» в нашому житті, тим «добрим словом», яке походить від переконання, що «істина прийшла» і «тінь минула», що любов сильніша за ненависть, а життя сильніше за смерть, що зло не має останнього слова в житті світу, яким керує Христос, Який «Той самий — учора, сьогодні і навіки». Ця віра має сяяти та проявлятися в тому, як ми вшановуємо Різдво та інші церковні свята. Радісне святкування віруючих має свідчити про перетворюючу силу нашої віри у Христа. Це має бути час доброї волі та духовного блаженства, досвід цієї невимовної «великої радості», яка є «синонімом Євангелія».

Всечесні брати та возлюблені діти,

У 2026 році Свята Велика Церква Христова відзначатиме 1400 років від дня, коли 7 серпня 626 року під час святої всенощної у Влахернському храмі «стоячи» співався Акафіст на знак вдячності Пресвятій Богородиці за порятунок Константинополя від нападу ворожих сил. З нагоди цієї історичної події Щорічник Вселенського Патріархату на 2026 рік буде присвячений пам’яті цієї важливої події для нашої традиції та самосвідомості, які невід’ємно і глибоко пов’язані з шануванням нашої вічноблагословенної і Пречистої Матері Божої, заступниці та охоронниці нашого (християнського) народу.

У цьому дусі, схиляючись перед Марією, що тримає на руках Дитятко Ісуса, та поклоняючись Божому Слову, Яке прийняло наше людське обличчя, ми бажаємо всім вам благословенних Свят, а також плідного на добрі справи та наповненого Божими дарами Нового року за милістю Господа, Якому належить усяка слава, пошана і поклоніння, нині і повсякчас, і на віки вічні. Амінь.

Різдво Христове 2025

+ Варфоломій Константинопольський,

Палкий молитовник за всіх вас перед Богом

ТА ПІДПИСАННЯ СПІЛЬНОЇ ДЕКЛАРАЦІЇ

Патріарший палац (Стамбул)

Субота, 29 листопада 2025 року

СПІЛЬНА ДЕКЛАРАЦІЯ

«Дякуйте Господу, бо Він добрий,

бо Його непохитне милосердя триває вічно»

Псалом 106 (105): 1

Напередодні свята Святого Андрія Первозваного Апостола, брата апостола Петра та покровителя Вселенського Патріархату, ми, Папа Лев XIV та Вселенський Патріарх Варфоломій, щиро дякуємо Богові, нашому милосердному Отцю, за дар цієї братньої зустрічі. Наслідуючи приклад наших шановних попередників та виконуючи волю Господа нашого Ісуса Христа, ми продовжуємо з твердою рішучістю йти шляхом діалогу, у любові та правді (пор. Еф. 4:15), до бажаного відновлення повного співпричастя між нашими Церквами-сестрами. Усвідомлюючи, що християнська єдність — це не лише результат людських зусиль, а дар, що походить згори, ми запрошуємо всіх членів наших Церков — духовенство, ченців, посвячених осіб та мирян — палко прагнути виконання молитви, яку Ісус Христос звернув до Отця: «щоб усі були одно, як Ти, Отче, у Мені, і Я в Тобі… щоб світ увірував» (Ін. 17:21).

Відзначення 1700-річчя Першого Вселенського Нікейського Собору, яке відзначалося напередодні нашої зустрічі, було надзвичайним моментом благодаті. Нікейський Собор, що відбувся у 325 році нашої ери, був провидінням події єдності. Однак метою відзначення цієї події є не просто нагадати про історичну важливість Собору, а спонукати нас бути постійно відкритими до того ж Святого Духа, який говорив через Нікейський Собор, коли ми боремося з численними викликами нашого часу. Ми глибоко вдячні всім лідерам і делегатам інших Церков і церковних спільнот, які були готові взяти участь у цій події. Окрім визнання перешкод, що перешкоджають відновленню повного співпричастя між усіма християнами – перешкод, які ми прагнемо подолати шляхом богословського діалогу, – ми також повинні визнати, що нас об’єднує віра, виражена в Нікейському символі віри. Це спасительна віра в особу Сина Божого, істинного Бога від істинного Бога, єдиного з Отцем, який заради нас і нашого спасіння втілився і перебував серед нас, був розп’ятий, помер і був похований, воскрес третього дня, вознісся на небо і знову прийде судити живих і мертвих. Через прихід Сина Божого ми посвячуємось у таємницю Святої Трійці – Отця, Сина і Святого Духа – і запрошені стати в особі Христа дітьми Отця та співспадкоємцями Христа благодаттю Святого Духа. Наділені цим спільним сповіданням, ми можемо зустріти наші спільні виклики, свідчачи про віру, висловлену в Нікеї, з взаємною повагою, і працювати разом над конкретними рішеннями зі справжньою надією.

Ми переконані, що відзначення цієї значної річниці може надихнути на нові та сміливі кроки на шляху до єдності. Серед своїх рішень, Перший Нікейський Собор також визначив критерії для визначення дати Великодня, спільної для всіх християн. Ми вдячні божественному провидінню, що цього року весь християнський світ святкував Великдень в один день. Наше спільне бажання — продовжити процес пошуку можливого рішення для спільного святкування Свята свят щороку. Ми сподіваємося та молимося, щоб усі християни «у всій мудрості та розумінні духовному» (Кол. 1:9) доклали зусиль для досягнення спільного святкування славного воскресіння Господа нашого Ісуса Христа.

Цього року ми також відзначаємо 60-ту річницю історичної Спільної декларації наших шановних попередників, Папи Павла VI та Вселенського Патріарха Афінагора, яка скасувала обмін відлученням 1054 року. Ми дякуємо Богові за те, що цей пророчий жест спонукав наші Церкви продовжувати «в дусі довіри, поваги та взаємної любові діалог, який, з Божою допомогою, призведе до повторного спільного життя, для більшого блага душ та приходу Царства Божого, у тій повній єдності віри, братерської злагоди та сакраментального життя, яка існувала між ними протягом першої тисячі років життя Церкви» (Спільна декларація Папи Павла VI та Вселенського Патріарха Афінагора, 7 грудня 1965 року). Водночас ми закликаємо тих, хто все ще вагається щодо будь-якої форми діалогу, прислухатися до того, що Дух говорить Церквам (пор. Одкр. 2:29), який за нинішніх історичних обставин закликає нас представити світові оновлене свідчення миру, примирення та єдності.

Переконані у важливості діалогу, ми висловлюємо нашу постійну підтримку роботі Спільної міжнародної комісії з богословського діалогу між Римсько-Католицькою Церквою та Православною Церквою, яка на поточному етапі розглядає питання, що історично вважалися такими, що викликають розбіжності. Поряд із незамінною роллю, яку богословський діалог відіграє в процесі зближення між нашими Церквами, ми також схвалюємо інші необхідні елементи цього процесу, включаючи братерські контакти, молитву та спільну роботу в усіх тих сферах, де співпраця вже можлива. Ми рішуче закликаємо всіх вірних наших Церков, а особливо духовенство та богословів, з радістю прийняти плоди, яких було досягнуто досі, та працювати над їх подальшим примноженням.

Мета християнської єдності включає в себе завдання зробити фундаментальний та життєдайний внесок у мир між усіма народами. Разом ми палко підносимо наші голоси, закликаючи Божий дар миру для нашого світу. На жаль, у багатьох регіонах нашого світу конфлікти та насильство продовжують руйнувати життя багатьох людей. Ми закликаємо тих, хто має громадянську та політичну відповідальність, зробити все можливе, щоб трагедія війни негайно припинилася, і просимо всіх людей доброї волі підтримати наше прохання.

Зокрема, ми відкидаємо будь-яке використання релігії та імені Бога для виправдання насильства. Ми вважаємо, що справжній міжрелігійний діалог, аж ніяк не є причиною синкретизму та плутанини, є важливим для співіснування народів різних традицій та культур. Пам’ятаючи про 60-ту річницю декларації Nostra Aetate , ми закликаємо всіх чоловіків і жінок доброї волі працювати разом над побудовою більш справедливого та сприятливого світу, а також піклуватися про творіння, яке довірено нам Богом. Тільки так людська сім’я зможе подолати байдужість, прагнення до панування, жадібність до наживи та ксенофобію.

Хоча ми глибоко стурбовані поточною міжнародною ситуацією, ми не втрачаємо надії. Бог не покине людство. Отець послав свого Єдинородного Сина, щоб спасти нас, а Син Божий, Господь наш Ісус Христос, дарував нам Святого Духа, щоб зробити нас учасниками свого божественного життя, зберігаючи та захищаючи святість людської особистості. Через Святого Духа ми знаємо та переживаємо, що Бог з нами. Тому в нашій молитві ми довіряємо Богові кожну людину, особливо тих, хто її потребує, тих, хто відчуває голод, самотність чи хвороби. Ми закликаємо кожного члена людської родини всяку благодать і благословення, щоб «їхні серця, з’єднані любов’ю, були підбадьорені для всього багатства певного розуміння та пізнання таємниці Божої», яким є Господь наш Ісус Христос (Кол. 2:2).

З Фанару, 29 листопада 2025 року

Вселенський Патріарх Варфоломій отримав престижну Темплтонівську премію в Нью-Йорку, що підкреслює багаторічне бачення Вселенського Патріархату щодо поєднання віри, науки та спільного майбутнього людства. У своєї промові Він закликав до нового союзу між наукою та вірою, засуджуючи заперечення та байдужість, водночас виступаючи за баланс, справедливість та колективні дії заради виживання творіння:

***

Шановні гості, дорогі друзі,

Стоячи перед вами як цьогорічний лауреат Темплтонської премії, я вражений вагою визнання, яке, безумовно, належить не окремій особі, а баченню, яке надихає Вселенський Патріархат понад три десятиліття: що Бог, який вдихнув у життя зірки та людей, є тим самим Богом, який сумує, коли падає один горобець, коли кораловий риф стає білим, як кістка, і коли дитина задихається, не даючи собі чистого повітря.

Вступ

Я приймаю цю честь від імені мого святого попередника, Вселенського Патріарха Димитрія, чий пророчий голос вперше закликав нашу Церкву прийняти свою роль охоронця творіння у 1989 році. У наступні роки всі Православні Церкви, а також Римсько-католицька Церква та Англіканська Церква, разом з незліченними християнськими конфесіями та екуменічними організаціями, прислухалися до заклику Вселенського Патріархату щорічно виділяти час молитви за захист природного середовища на 1 ^{вересня} .

Моя глибока вдячність також висловлюється Фонду Джона Темплтона, Всесвітньому благодійному фонду Темплтона та Релігійному фонду Темплтона за керівництво адмініструванням цієї чудової нагороди та сміливість повірити, що поєднання наукової ретельності та духовної сили може врятувати нас від самих себе. Їхні цінності «розширювати межі наукового та духовного розуміння» (з вебсайту Фонду Темплтона) спонукають нас зрозуміти взаємозв’язок обох.

І. Вселенська літургія

Протягом століть ми були свідками трагічного відчуження — релігія віддаляється до своїх святилищ, наука відступає до своїх лабораторій, кожна з яких підозріло ставиться до претензій іншої на істину. Занадто довго віра та наука обережно оберталися одна навколо одної, іноді наближаючись до взаємного примирення, частіше загострюючись у взаємного нерозуміння.

Однак такого розділення ніколи не мало бути. Отець Церкви четвертого століття та містик Григорій Ніський розумів те, що ми забули: божественна благодать «пронизує все творіння, нижча природа змішується з надприродним». Немає священного та світського, духовного та матеріального — лише одна істина, єдина реальність, що мерехтить взаємозв’язком, пульсує божественною присутністю.

Коли я бачу фізика, який вимірює прискорення танення льодовиків в Арктиці, та теолога, який розмірковує над стогонами творіння (Римлянам 8:22–23), я бачу двох людей, які читають одну й ту саму книгу — книгу природи та книгу Святого Письма — різними мовами. Коли я спостерігаю за стражданнями кліматолога через вмираючі ліси та чую, як пророк плаче, що «земля розривається дотла та сильно трясеться» (Іс. 24:19), я впізнаю те саме розбите серце, що б’ється в обох. Розрив між вірою та наукою має закінчитися. Вони обидві знаходяться на одній сторінці.

ІІ. Мистецтво робити все правильно

Релігія вдосконалила певні форми як невдачі, так і успіху, і чесність спонукає мене назвати їх. Наприклад, під час пандемії COVID дехто обрав теорії змови замість епідеміологічних даних, упередження замість науки, ідеологію замість простої математики зараження та смерті. Це не вірне свідчення; це духовна помилка.

Коли рівень моря піднімається, а ми говоримо лише про божественний суверенітет, ігноруючи викиди вуглецю, ми стаємо співучасниками страждань. Коли стародавні ліси вирубуються, щоб прогодувати наше споживання, а ми пропонуємо лише «думки та молитви» замість системних змін, ми практикуємо віру, настільки відірвану від реальності, що вона взагалі перестала бути вірою. Водночас ми помиляємося, коли не пов’язуємо крапки — між нашою культурою одноразового використання та переповненими сміттєзвалищами, між швидкою модою та вуглецевими слідами, між нашим прагненням до зручності та повільним задушенням річок пластиковими відходами. Ми помиляємося, коли ставимося до руйнування навколишнього середовища як до чиєїсь проблеми, замість того, щоб визнати це духовною кризою нашого часу.

Однак релігія також має унікальний дар робити все чудово правильно. Ми досягаємо успіху, коли пропонуємо те, чого світ відчайдушно потребує: довшу перспективу, глибшу історію, ширшу картину. Ми робимо це правильно, коли пам’ятаємо, що турбота про творіння — це не лише зміна клімату, а й зміна самих себе — фактично, зміна всього .

Ми розуміємо правильно, коли усвідомлюємо, що турбота про довкілля — це не просто обійми дерев — хоча містики нагадують нам, що дерева також заслуговують на наші обійми, — а поклоніння Богу, який обрав плоть, який освятив матерію, перебуваючи в ній. Ми розуміємо правильно, коли садимо сади на бетонних пустках, коли обираємо красу замість корисності, тишу замість шуму, спілкування замість споживання. Таке бачення розчиняє штучні межі між спогляданням та залученням. Коли ми справді бачимо, ми розуміємо, що повинні діяти.

ІІІ. Міра молитви, пильності та дисципліни

Здається, ми втратили священний ритм природного часу. У релігійній термінології саме в цьому полягає сила молитви. Наші предки розуміли те, що ми забули: а саме, що змістовне зростання вимагає терпіння, що глибина вимагає тривалості. Дерева не поспішають; зірки не поспішають зі своїм горінням; гори не турбуються про своє сходження. На жаль, ми створили цивілізацію, залежну від прискорення, де швидкість розширення важливіша за мудрість вдячності, де миттєве задоволення переважає сталий розквіт. Ми забули радість спостерігати, як насіння перетворюється на саджанці, саджанці перетворюються на дерева, які втішатимуть і захищатимуть покоління, яких ми ніколи не зустрінемо.

Це тимчасове запаморочення особливо вражає нашу молодь, яка успадковує світ, де майбутнє здається невпевненим і невизначеним. Нещодавні дослідження виявляють кризу психічного здоров’я, безпосередньо пов’язану з екологічною тривогою серед молоді. І коли наші діти втрачають надію на завтрашній день, ми повинні визнати це як моральний провал, так і духовну надзвичайну ситуацію. Їхній страх не ірраціональний — він символічний; він пророчий. Вони бачать те, чого ми вирішили не бачити: що світ, який ми їм залишаємо, може бути нестійким і навіть непридатним для життя. Проти онімілих сил байдужості та відчаю православна традиція пропонує дисципліну непсису — пильності, практики пильності або уваги до того, що насправді відбувається навколо нас. Ніколи це давнє мистецтво не було так нагально потрібним.

Розглянемо корабель, який загорівся та затонув біля берегів Шрі-Ланки у 2021 році, спричинивши те, що Верховний суд цієї країни назвав «найбільшим зареєстрованим розливом морського пластику у світі». Незліченна кількість морських тварин загинула, а тонни пластику поширилися у води, які забезпечують мільйони людей. Штраф у мільярд доларів, накладений на власників судна, не може воскресити втрачене морське життя чи відновити порушені екосистеми. Але він є важливим визнанням того, що руйнування навколишнього середовища має реальні витрати, які повинні оплачувати ті, хто його спричиняє, а не просто поглинати ті, хто від нього страждає. Непсіс вимагає від нас розглядати такі катастрофи не як поодинокі випадки, а як системні симптоми, які надають пріоритет прибутку над захистом, а зручності над наслідками.

Православна Церква також говорить про аскезу — не про похмуре самозречення, яке часто асоціюється з цим терміном, а про радісну самодисципліну усвідомлення того, скільки вже достатньо. У світі, сп’янілому від споживання, ця давня мудрість пропонує глибокі ліки для зцілення. Аскеза розриває замкнене коло нерозумної та нестримної жадібності — нескінченний цикл, де більше споживання вимагає більшого виробництва, що вимагає більше ресурсів, що створює більше відходів, що вимагає більшого споживання для вирішення проблем, створених, перш за все, споживанням.

Йдеться зовсім не про повернення до сучасної бідності чи первісної невинності, а про передвідкриття того, що грецькі філософи називали метроном — належною мірою, чудовим почуттям міри, яке дозволяє як людському процвітанню, так і екологічному балансу. Йдеться про вибір якості замість кількості, довговічності замість одноразовості, достатності замість надлишку та марнотратства. Така дисципліна зрештою стає не тягарем, а визволенням — свободою від виснажливої бігової доріжки нескінченних бажань, простором для відкриття глибшого задоволення, яке не може забезпечити жодна кількість земного споживання.

IV. Теологія взаємопов’язаності

Зрештою, нам відчайдушно потрібна «теологія взаємопов’язаності» — визнання того, що здоров’я нашої планети та добробут її людей — це не окремі проблеми, а аспекти єдиної реальності. Екологічна справедливість та соціальна справедливість — це не окремі причини, а різні назви для одного й того ж зобов’язання щодо процвітання та балансу всього життя.

Ця теологія визнає, що ми не можемо зцілити наші стосунки з планетою, не зціливши наші стосунки один з одним. Ми не можемо досягти екологічної стійкості, зберігаючи соціальну нерівність. Ми не можемо врятувати землю, не практикуючи справедливість. Саме тут виникає екуменічний імператив турботи про природне середовище. Зрештою, дехто може бути більш відповідальним або підзвітним за кризу, з якою ми стикаємося в сьогоденні; але лише разом ми можемо реагувати на неї та вирішувати її в майбутньому.

Стоячи на цьому роздоріжжі, ми стоїмо перед вибором, який луною луною лунає крізь час: чи пам’ятатимуть нас як покоління, яке, незважаючи на кращі знання, обрало комфорт замість совісті? Чи нас будуть славити як піонерів, які, незважаючи на величезні виклики, обрали трансформацію замість руйнування? Відповідно до переконання Джона Темплтона про те, що між наукою та релігією існує цінна синергія, наукові докази очевидні: у нас обмежений час і ресурси, щоб змінити нашу траєкторію. Духовних ресурсів достатньо: традиції мудрості підтримували людські спільноти під час попередніх трансформацій. І технологічні інструменти існують: відновлювана енергія, стале сільське господарство, регенеративний дизайн. Нам бракує не знань чи можливостей, а сили волі — колективної рішучості обрати складні істини замість зручної брехні, системні зміни замість особистої вигоди.

Висновок

На завершення дозвольте мені запропонувати не відповіді, а заклик – розглядати перетин науки та духовності не як інтелектуальну вправу, а як екзистенційну необхідність. Майбутнє нашої планети залежить від нашої здатності поєднати точність наукового методу зі сприйняттям духовного бачення, терміновість пророчого свідчення з терпінням споглядальної практики.

Нехай у нас буде мужність говорити правду владі та мудрість говорити любов страху. Нехай ми відкриємо, що турбота про творіння — це не тягар, а дар — можливість брати участь у невпинній творчості Бога, який словом створив світи і досі називає їх «дуже добрими» (як у Бутті, розділ 1). І нехай ми пам’ятаємо, навіть у темні моменти, що кожна криза — це також можливість, кожна смерть — можливість воскресіння. Земля стогне, але вона також сподівається. Питання в тому, чи приєднаємося ми до її пісні горя, чи до її хору вдячності.

Дякую за ваше терпіння. І ще раз дякую за шановну честь Темплтонської премії. Нехай Бог благословить вас усіх.

Вселенський Патріарх Варфоломій

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: RNN (THE RELIGIOUS NEWS NETWORK)

Милістю Божою

Архієпископ Константинополя, Нового Риму та Вселенський Патріарх

Благодать, мир і милосердя повноті Церкви

Від Творця всього творіння

Господь і Бог і Спаситель наш Ісус Христос

* * *

Найшановніші брати-ієрархи та благословенні у Господі діти,

З благодаті Бога, подателя всього, ми сьогодні розпочинаємо новий церковний рік, прославляючи Його небесне ім’я за безперервну та щедру плідність ініціатив Його Святої Великої Церкви в галузі захисту творіння. Вселенський Патріархат не лише з самого початку підкреслював серйозність екологічних проблем, але й зосереджував увагу на їхніх фундаментальних причинах – внутрішніх, духовних та моральних – та пропонував рішення, засновані на православному євхаристичному та аскетичному етосі.

Православ’я у своїй вірі, богослужінні та свідченні світові є, можна сказати, екологічно чистою формою християнства. Таким чином, проголошення свята Індикту днем молитви за захист природного середовища було не просто реакцією на сучасну екологічну кризу, а природним продовженням життя Церкви як «прикладної екології». З самого початку ми проголошували нероздільність поваги до творіння та людської особистості, розкриваючи спільний корінь та взаємозв’язок екологічних та соціальних проблем. Відчуження від Бога породжує власницьке та експлуататорське ставлення та поведінку щодо творіння та ближніх, тоді як життя у Христі та за Христом є джерелом екологічної чутливості та філантропічної діяльності. Як сказав Господь: «Кожне добре дерево родить добрі плоди, а зле дерево родить злі плоди. Не може добре дерево родити злих плодів, а зле дерево родити добрих» (Мт. 7:17–18).

Повага до духовних цінностей загострює наше розуміння того, що є добром, а що має бути зроблено. Байдужість до Трансцендентного та наступний за цим «антропомонізм» призводять до замкненості людини в земному, тобто до звуження її свободи до прагматичного вибору та рішень, завжди переплетених з поверховими поглядами на реальність та з ототожненням добра з «тим, що виявляється корисним». Своєчасний заклик до «екологічного покаяння» – окрім заклику до каяття за вже завдану екологічну шкоду – та до радикальної зміни мислення та поведінки щодо творіння також вказує на необхідність подолати помилкову позицію, яка підтримує погляд на екологічно руйнівну «саморегулювальну економіку» як єдиний шлях до розвитку. Ця позиція ще більше підживлює наївну віру в нібито здатність природи до нескінченного самовідновлення, незважаючи на тягарі, спричинені людиною, такі як посилення зміни клімату та її руйнівні глобальні наслідки. Сьогодні, до всього цього, додається ще й гамір бойових криків, бомбардувань, ракетних обстрілів та вибухів, що заглушає крики невинних жертв нещадного насильства та стогін творіння. Майбутнє життя на нашій планеті буде або екологічним та мирним, або взагалі не існуватиме.

Вселенський Патріархат, поряд зі своєю боротьбою за мир, справедливість та солідарність, продовжуватиме відігравати провідну роль у захисті природи, підтримуючи екологічні теми як центральні питання в міжхристиянському та міжконфесійному діалозі, а також пропагуючи значення християнських екологічних принципів та традицій у міжнародних інституціях, екологічних організаціях, наукових фондах та громадянському суспільстві. Ми впевнені, що співпраця в галузі екології зміцнює наше почуття спільної відповідальності за майбутнє та відкриває нові сприятливі перспективи.

Повертаючись до того, що ми висловлювали в попередньому Посланні, ми знову закликаємо митрополії Матері-Церкви по всьому світу, парафії та монастирі розробити скоординовані дії та конкретні заходи для мобілізації вірних, з акцентом на освіті молодого покоління. Застосування екологічних наслідків нашої віри на практиці є визначальним аспектом нашої православної ідентичності.

У цьому дусі ми бажаємо вам усім благословенного та плідного церковного року в добрих та богоугодних справах. Ми закликаємо дітей Святої Великої Церкви Христової по всьому світу жити справжнім екологічним способом та братерською любов’ю, молитися за творіння та мир, прагнути цілісності природного середовища та сталого розвитку, а також плекати культуру солідарності. За заступництвом та захистом Пресвятої Богородиці Паммакарист ми закликаємо до вас життєдайну благодать та велику милість Всемогутнього Творця та Всемилостивого Бога любові.

Благословенного Церковного року, брати і діти в Господі!

1 вересня 2025 року

† Варфоломій Константинопольський

Палкий молитвеник за всіх перед Богом

«Суперечності та передумови міжрелігійного діалогу»

Ваші Високопреосвященства,

Ваші Превосходительства,

Пане Генеральний секретарю,

Шановні члени Всесвітньої Ради,

Дорогі друзі та колеги,

У цьому Місті, каміння якого досі носить відлуння століть, коли ойкумена визначалася не як географічний простір, а як духовний горизонт, і де Вселенський Патріархат Константинополя продовжує свідчити про вселенське покликання православного християнства, сучасна свідомість скликається, щоб протистояти ситуації планетарної кризи. Однак виклик полягає не в першу чергу в її видимих проявах, в економічній нестабільності, яка перетворюється на задуху цілих народів, у нестримному технологічному прогресі, який ставить під сумнів саме поняття людської діяльності, а в чомусь глибшому, в глибинній умові, яка дозволяє цим явищам проявлятися з такою руйнівною інтенсивністю. Діагноз, сформульований у контексті ініціативи «Релігії за мир», визнає фундаментальною проблемою домінуючий, зазвичай невизнаний, світогляд. Він стосується панівного матеріалізму з характером редуктивного спрощення, способу бачення реального, який зводить людський процвітання до його матеріального виміру, систематично виключаючи будь-яке посилання на Священне. Ця потреба вийти за межі матерії, щоб наблизитися до істини, становить центральне ядро нашої духовної традиції. Як навчає Великий Каппадокійський Отець Церкви, святий Григорій Ніський, нікому неможливо піднятися на ту висоту, де видно світло істини, якщо мертвий і земний одяг зі шкір не буде знятий з основ душі… Це воістину те, що реально існує, і розуміння цього є пізнанням істини. 

Наслідки такого світогляду не просто філософські; вони глибоко екзистенційні та соціальні. Спотворення концепції людської повноти сприяє ізоляції, експлуатації та руйнуванню навколишнього середовища. Людина перестає розглядатися як реляційна істота, заснована на трансцендентній реальності, і перетворюється на автономну одиницю, яка претендує на своє благополуччя за рахунок інших та природного світу. Втрата зв’язку зі Священним призводить до втрати зв’язків, що складають суспільство, залишаючи після себе сукупність індивідів, що конкурують один з одним. У цьому ландшафті духовного спустошення міжрелігійний діалог постає не просто як теологічна турбота чи розкіш мирних часів, а як невблаганна необхідність, як акт колективного опору. Зустріч різних релігійних традицій, кожна з яких є носієм унікального досвіду Священного, стає необхідною умовою для протистояння глобалізованій безглуздості, для переосмислення дискурсу, який наважується говорити про любов, співчуття, милосердя, прощення та самопожертву не як абстрактні моральні цінності, а як активні елементи повнішої реальності. Потреба у спільних діях, висловлена з самого початку руху «Різні віри – спільні дії», передбачає спільне місце зустрічі, майданчик, де окремі голоси можуть висловити спільне свідчення.

Відповідь, що пропонується на цей екзистенційні виклик, набуває форми амбітної інтелектуальної структури: «Спільного Священного Світогляду» – структури, яка прагне функціонувати як теоретична основа для «Спільного Священного Розквіту». Це не спроба створити нову синкретичну релігію, ані заміна унікальних світоглядів, що характеризують кожну релігійну традицію. Її метою, навпаки, є висвітлення поля консенсусу, відображення тих точок, де сходяться різні переживання Священного, створюючи спільний фронт проти панування матеріалістичного редукціонізму. Намір полягає в тому, щоб чітко виявити зв’язок зі Священним, який раніше замовчувався в міжрелігійних ініціативах, одночасно дозволяючи кожній традиції зберегти свою особливу ідентичність.

Ця структура сформульована навколо чотирьох фундаментальних стовпів, які складають цілісний погляд на реальність. У центрі знаходиться саме Священне, кінцева, абсолютна реальність, яка виражається різними способами, як Бог, Аллах, Брахман або як Світлова Порожнеча. Ця реальність не є абстрактним принципом, а основою «спільноти буття», яка об’єднує все суще через Любов, Співчуття, Милосердя. По-друге, людські істоти за визначенням уявляються як реляційні істоти, саме тому, що вони засновані на Священному. Їхній потенціал повноти не вичерпується захистом прав, а актуалізується через культивування чеснот, де центральною є свобода, що випливає зі Священної Любові. По-третє, суспільство — це не проста сума індивідів, а «цілісність цілісних людських істот», структура взаємності між особами та інституціями спільного блага: сім’єю, освітою, економікою. Зрештою, Земля та мережа її життя, незалежно від того, чи вважаються вони священними самі по собі, чи вираженням Священного, визнаються всіма традиціями як засновані на Священному, вимагаючи поваги, яка виражається через такі чесноти, як стале споживання та структури, такі як відновлювані джерела енергії.

Сила цієї пропозиції полягає в її спробі подолати прірву між вірою та наукою. Спираючись на сучасні відкриття квантової механіки та біології, вона кидає виклик домінуючим механістичним моделям Всесвіту, проектуючи натомість образ цілеспрямованості та взаємопов’язаної цілісності, що узгоджується з духовними перспективами. Запрошення до «нової природної філософії», яка об’єднує наукові та духовні пошуки, є, мабуть, найсміливішим елементом цієї справи. «Спільний священний розквіт», таким чином, є не просто теоретичною концепцією, а керівництвом для спільних дій, основою, яка прагне доповнити навіть Цілі сталого розвитку Організації Об’єднаних Націй, додаючи критичний вимір стосунків людини зі Священним, вимір, який часто відсутній у суто світських проектах. Однак успіх таких амбітних теоретичних основ залежить від фундаментальної передумови. Як зазначали вчені, посилаючись на динаміку міжрелігійних зустрічей, існує важливість діалогу життя як передумови для міжрелігійного діалогу. Зближенню догм передує спільність життєвого досвіду; спільному світогляду – спільний шлях.

Ситуація, з якою покликаний боротися «Спільний священний світогляд», не є просто сучасною патологією. Людство живе в плюралістичних рамках з самого початку своєї зафіксованої історії. Здивування, що стоїть перед цим фактом, є фундаментальним: чому homo sapiens, чия біохімічна структура та генетичний потенціал є по суті спільними, чиї тонкі борозни кори головного мозку споріднені у всіх народів, не розмовляє спільною мовою? Чому замість єдиного лінгвістичного рішення, яке здавалося б абсолютно зрозумілим у світлі анатомічних та нейрофізіологічних універсальностей, ми стикаємося з чотирма чи п’ятьма тисячами мов, що вживаються, що є залишком ще більшої кількості, якими розмовляли в минулому? Ця «строката ковдра», це «божевільне розмаїття» становить не просто технічну перешкоду для спілкування, а потужну перешкоду для матеріального та соціального прогресу виду, джерело ненависті та взаємної зневаги, що народжується через нездатність до взаєморозуміння.

Міфологічна свідомість кожної культури має свою власну версію Вавилонської садиби, свій власний наратив про первісне розсіювання мов. Чи то як покарання за гордовитий вчинок, чи як божевільна вежа, запущена до зірок, чи як випадкове вивільнення лінгвістичного хаосу, стан багатомовності переживається як друге гріхопадіння. Людину було вигнано не лише з Раю, але й з єдиної людської родини, з впевненості в тому, що вона може осягнути та передавати реальність. Спогад про первісний, адамівський діалект, який дозволяв ідеальну відповідність між словами та речами, про мову, де надання імен було відображенням самого творчого акту Бога, переслідує людську думку як втрачена єдність. Історія людської лінгвістичної свідомості, з цієї точки зору, є не що інше, як трудомістке коливання маятника між Вавилоном та поверненням до гомофонії, до месіанського моменту відновленого розуміння.

Саме в цьому моменті сучасна пропозиція «Спільного священного світогляду» зустрічається з давнім міфічним пошуком. Її можна розглядати як секуляризовану, логічно оброблену спробу скасувати прокляття Вавилонської садиби вже не в галузі спільної мови, а в галузі спільного духовного посилання. Поліфонія релігій, як і багатомовність, постає як перешкода, яку необхідно подолати, як джерело плутанини, що сприяє переважанню нерелігійного матеріалізму. «Спільний священний світогляд» прагне функціонувати як граматична універсальність священного, система «глибинної структури», де поверхневі відмінності релігійних «мов» зводяться до спільних, фундаментальних принципів. Метою є створення металінгвістичної системи посилань, місця зустрічі, яке дозволить «переклад» окремих священних істин у загальнозрозумілу термінологію, здатну артикулювати мову до сучасного світу. Це спроба відбудувати вежу, вже не з цегли та асфальту, а зі спільних концепцій та взаємоприйнятих принципів, вежу, яка має на меті не підкорення неба, а захист землі від її відсутності. Благородні амбіції цього починання безперечні, так само як безперечні й муки, з яких воно випливає. Однак сама аналогія із загадкою Вавилонської статуї породжує критичне питання: чи може множинність бути не просто прокляттям, яке потрібно зняти, а умовою, що містить глибшу, можливо, навіть необхідну функцію? Чи може життєва сила людського духу бути збережена саме тому, що вона була розсіяна серед мов? Відповідь на це питання визначатиме не лише застосовність, але й саму сутність кожного зусилля для спільного погляду на Священне. Бо побудова нової єдності передбачає розуміння причин, через які була втрачена стара, і чи була вона справді втрачена, чи просто перетворилася на складнішу, вимогливішу форму спілкування.

Нездатність встановити спільну концептуальну відправну точку для Священного не скасовує необхідності діалогу; навпаки, робить його більш актуальним, зміщуючи центр ваги з простору теоретичної згоди до сфери спільної історичної відповідальності. Бо якщо релігійним традиціям важко зустрітися на високому рівні своїх догматичних істин, вони змушені зустрічатися в сфері земної реальності, там, де наслідки десакралізованого світу проявляються як конкретний біль, як колективна хвороба, як розрив соціальної тканини. Криза сучасності — це не абстрактний філософський стан. Це відчутна реальність, яка набуває плоті та кісток у двох, здавалося б, не пов’язаних між собою, але глибоко пов’язаних явищах, які переслідують світову спільноту: непідйомний тягар глобального боргу та неконтрольована поява штучного інтелекту. Це не просто технічні проблеми, що вимагають технократичних рішень; це симптоми глибокої духовної патології, фантоми, які породжує земне місто, намагаючись побудувати себе за відсутності Бога.

Глобальна боргова криза, особливо в країнах з низьким і середнім рівнем доходу, є найяснішим вираженням економіки, яка втратила будь-яку моральну основу. За безособовими цифрами та складними фінансовими продуктами прихована архаїчна реальність рабства. Цілі народи стають кріпаками абстрактного механізму, який, ґрунтуючись на структурній несправедливості та експлуататорських системах кредитування, виснажує їхнє багатство, придушує їхній розвиток та закладає їхнє майбутнє. Тут редукціоністський матеріалістичний світогляд знаходить своє найдосконаліше застосування: людина перестає розглядатися як особистість, як образ Божий, і перетворюється на одиницю виробництва та споживання, на цифру на балансі невидимого кредитора. Економічні відносини, які могли б бути сферою солідарності та взаємної підтримки, функцією спільності благ, спотворюються у відносини панування, які заперечують саму гідність людини.

Те, що Святе Письмо називає поклонінням Мамоні, — це не просто жадібність; це підпорядкування всього існування абстрактній владі, яка вимагає абсолютної віри та жертв. Не можна служити одночасно Богові та грошам (Матвія 6:24). Глобальний борг — це сучасна, інституціоналізована форма цього ідолопоклонства. Це система, яка породжує та відтворює нерівність, заважаючи біднішим суспільствам інвестувати у свою охорону здоров’я, освіту та інфраструктуру, роблячи їх вічно вразливими до кожної нової кризи. Його протистояння не може обмежуватися бухгалтерськими домовленостями, реструктуризацією та «стрижками». Воно вимагає радикальної моральної переоцінки, повернення до принципів справедливості та солідарності, яких навчають усі наші релігійні традиції. Воно вимагає визнання того, що існують борги, які є морально незаконними, що концепція ремісії, Ювілею, не є благочестивою утопією, а передумовою виживання людської спільноти.

Якщо борг є матеріальним проявом нелюдськості, то штучний інтелект (ШІ) постає як його цифровий фантом. Тут виклик є більш тонким, всепроникним і потенційно екзистенційно глибшим. Штучний інтелект — це не просто новий інструмент; це створення подоби людського розуму, інтелекту, відокремленого від свідомості, тіла та духу. Хоча він обіцяє безпрецедентний прогрес у медицині, освіті та безпеці, він одночасно порушує нагальні етичні питання щодо упереджень, стеження, нерівності та ерозії людської діяльності. Алгоритми, навчені на даних, що відображають існуючу соціальну несправедливість, ризикують консолідувати та посилити їх, створюючи невидиму, але всемогутню мережу контролю, яка визначає, хто має доступ до можливостей, а хто виключений. Людське судження з його нюансами, інтуїцією та співчуттям ризикує бути заміненим холодною ефективністю машини.

Глибший виклик штучного інтелекту, однак, стосується самого образу людини. Редукціоністський погляд, який розглядає людину як складний біохімічний комп’ютер, знаходить у штучному інтелекті своє остаточне виправдання. Якщо думка – це просто обробка даних, то машина справді може перевершити свого творця. З цієї точки зору, унікальна, неповторна та безмежно цінна людина, те, що християнське богослов’я сприймає як «в образі», зменшується до набору даних, до передбачуваної моделі поведінки. Свобода, творчість, любов, молитва – всі ці вираження людської унікальності позбавляються своєї таємничості та аналізуються як нейронні процеси. Людство ризикує втратити не лише контроль над своїми інструментами, але й саме відчуття того, що означає бути людиною.

Як глобальний борг, так і штучний інтелект, попри свою різну зовнішність, походять з одного філософського кореня: апофеозу абстракції та корисності. У випадку боргу абстракцією є гроші, відірвані від реальної економіки, яка ігнорує особу боржника. У випадку штучного інтелекту абстракцією є дані, які ігнорують унікальність суб’єкта. І в обох випадках логіка корисності, прагнення до максимальної продуктивності, чи то економічної, чи обчислювальної, переважає над будь-якою іншою цінністю. Це становить глибшу проблему, ідеологічне ядро, з яким необхідно зіткнутися. Як зазначалося, діалог має вестися «з релігійним ядром культурної зустрічі або з його ідеологічним ядром, як у випадку світської культури». Ідеологічним ядром сучасної світської культури є саме ця віра у всемогутність абстракції.

Отже, реакція релігійних громад не може бути захисною чи негативною. Засудження небезпек недостатньо. Потрібна проекція альтернативного, позитивного погляду на людину та суспільство, погляду, що ґрунтується на переконанні, що люди є «істотами, що живуть у стосунках», а суспільство – «цілістю у стосунках». Абстракції боргу релігії повинні протиставити конкретну реальність солідарності – практику справедливості, вимогу прозорості та моральної відповідальності у світових економічних справах. Абстракції штучного інтелекту вони повинні захищати неоціненну цінність особи, святість свідомості та недоторканність свободи. Розвиток етики технологій, заснованої на цінностях співчуття, відповідальності та гідності, є одним із найнагальніших обов’язків нашої епохи.

Ці два фронти, економічний та технологічний, оголошують про банкрутство суто світської концепції прогресу. Вони змушують нас повернутися до фундаментальних питань, які сучасність намагалася ігнорувати: Що таке людина? Що являє собою справедливе суспільство? У чому сенс людського існування? На ці питання технічні рішення та економічні приписи мовчать. Це слово належить до великих духовних та релігійних традицій людства, які покликані не давати готових відповідей, а наново відкривати горизонт мудрості, споглядання та молитви. Нездатність земного міста знайти щастя в абстракції показує його непереможну спрагу до спілкування.

Аналіз конкретних викликів, боргу та штучного інтелекту, повертає нас до початкового питання, але з новими термінами. Якщо відправна точка «спільної священної перспективи» виявляється філософськи ненадійною, і якщо світське місто не пропонує сенсу та єдності, де зрештою знаходиться місце зустрічі світових релігій? Відповідь полягає не в досягненні концептуального консенсусу, а в прийнятті спільної місії: місії свідчення. Кожна релігійна традиція покликана свідчити, з самого серця власного досвіду одкровення, проти нігілізму епохи, пропонуючи як протиотруту не загальну духовність, а багатство власної, неповторної інакшості.

Справжньою основою для спільних дій є не збіг навколо теорії, а спільна подорож у справі. Ця істина відображена в наголосі на важливості «діалогу життя як передумови міжрелігійного діалогу». Ми зустрічаємося по суті не тоді, коли наші теології збігаються, а коли наші спільноти діляться хлібом з голодними, піклуються про хворих, захищають скривджених. Єдність кується у спільному опорі силам, які намагаються стерти людське обличчя. У цій боротьбі різноманітність нашої духовної зброї є не слабкістю, а багатством.

Християнське свідчення, точніше, пропонує цьому діалогу перспективу, яка не прагне домінувати, а служити: образ Бога як спільноти Особистостей, як вічних стосунків любові. Мир, під цією призмою, не є статичним станом рівноваги, а динамічною, есхатологічною реальністю – очікуванням остаточного примирення всього у Христі. Спільна дія релігій, таким чином, черпає свій найглибший сенс не з існуючої угоди, а зі спільної надії на майбутній світ справедливості та любові.

Отже, ми не покликані створювати нову глобальну релігію консенсусу. Ми покликані, кожен з точки зору своєї віри, створити глобальний союз совісті, пророче свідчення, яке триматиме відкритим горизонт трансцендентності у світі, якому загрожує задуха в межах матеріального. Наша єдність ґрунтується не на тому, у що ми спільно віримо, а на нашій спільній любові до людства та на нашому спільному зверненні до таємниці єдиного Бога. Це єдиний життєздатний мир.

Дякую всім за вашу люб’язну увагу.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: ΟΙΚΟΥΜΕΝΙΚΟN ΠΑΤΡΙΑΡΧEION

+ ВАРФОЛОМІЙ

З Божої ласки, Архієпископ Константинополя – Нового Риму і Вселенський Патріарх

До Повноти Церкви: Нехай буде з вами Божа благодать і мир!

Ми підносимо гімн подяки всемогутньому та доброзичливому Богу в Трійці, який дозволив Своєму народові досягти 1700-річчя Першого Вселенського Нікейського Собору, який духовно засвідчив істинну віру в Слово Боже, народжене без початку та справді єдиносущне з Отцем, «Що заради нас і заради нашого спасіння зійшов, втілився і став людиною, страждав і воскрес на третій день, і вознісся на небо, що знову прийде судити живих і мертвих».

Нікейський Собор є вираженням соборної природи Церкви, кульмінацією її «раннього соборництва», яке нерозривно пов’язане з євхаристичною реалізацією життя Церкви, а також з практикою збирання разом для прийняття рішень «однодушно» (Дії 2:1) з актуальних питань. Нікейський Собор також знаменує собою появу нової соборної структури, а саме Вселенських Соборів, які виявилися вирішальними для розвитку церковних справ. Варто зазначити, що Вселенський Собор не є «постійною установою» в житті Церкви, а «надзвичайною подією» у відповідь на конкретну загрозу вірі, спрямовану на відновлення порушеної єдності та євхаристичного спілкування.

Той факт, що Нікейський собор був скликаний імператором, що Костянтин Великий відвідував його засідання та приймав його рішення зі статусом імперського закону, не робить його «імперським синодом».[1] Це, безсумнівно, була «церковна подія», коли Церква, керована Святим Духом, вирішувала свої внутрішні справи, а Імператор запровадив принцип «Віддавайте кесареве кесареві кесареві, а Боже Богові» (Мт. 22:21).

Зіткнувшись з єрессю аріан, Церква сформулювала на Соборі суть своєї віри, яка постійно переживається. Син і Слово Боже, «єдиносущний з Отцем… істинний Бог від істинного Бога», через своє втілення рятує людство від поневолення ворога та відкриває нам шлях обожнення через благодать. «Він став людиною, щоб ми могли стати богами».[2] Нікейський Символ Віри проголошує тверде переконання, що продовження єретичного відступництва є запереченням потенціалу людського спасіння. У цьому сенсі це не просто теоретичне проголошення, а сповідання віри, як і всі догматичні тексти Церкви, є справжнім вираженням живої істини в ній і через неї.

Особливе богословське значення має те, що основою Святого Символу Віри «Вірую…» є місцевий Хрещальний Символ Віри або група таких Символів Віри. Як справжній носій багатовікової самосвідомості Церкви, Собор підсумовує та підтверджує Апостольську Традицію, що зберігається місцевими Церквами. Афанасій Великий згадує, що Отці Собору «не пишуть про питання віри: «Нам здалося…», а радше: «Це те, у що вірить Католицька Церква»; і вони одразу ж сповідували те, у що вірили, щоб продемонструвати, що в написаному ними не було відкрито нічого нового, але що їхнє мислення було апостольським, іншими словами, саме тим, чого навчали апостоли».[3]

Переконання Богом навчених Отців полягало в тому, що до віри Апостолів нічого не було додано, і що справді вселенський Нікейський Символ Віри є проголошенням спільної традиції католицької Церкви. Отці Собору, яких Православна Церква справедливо шанує та вихваляє як «точних захисників апостольських традицій», прийняли філософський термін «сутність» (та його похідне «єдиносущний»), щоб виразити православну віру в божественність Логоса, яку Арій заперечував, а разом з нею заперечував усю таємницю вселенського викупленого втіленого Дому Божого, загрузлого в елліністичних концепціях, таким чином заперечуючи «Бога наших отців» в ім’я «Бога філософів».

Ще одним важливим питанням, яке мав вирішити Нікейський Собор для зміцнення єдності Церкви в літургійній практиці, було «коли і як нам слід святкувати свято Великодня». 1700-річчя скликання цього Собору знову висунуло на перший план питання спільного святкування Воскресіння Господнього. Свята Велика Церква Христова молиться, щоб християни всього світу повернулися, відповідно до постанов Нікейського Собору, до святкування Великодня в один день, як за щасливим збігом обставин у цьому році. Таке рішення слугувало б доказом і символом реального прогресу в боротьбі за наше екуменічне співіснування та взаєморозуміння через богословський діалог і «діалог життя», як відчутне свідчення нашої практичної поваги до того, що ми отримали від нероздільної Церкви. Досягнення такої мети в контексті цьогорічної річниці було спільним баченням покійного Папи Франциска та Нашого Смирення. Його смерть одразу після того, як усе християнство святкувало Великдень, підкреслює нашу відповідальність продовжувати рухатися в цьому напрямку без вагань.

Крім того, канонічна робота Нікейського собору також була значною, оскільки він сформулював та синодальне підтвердив багатовікову канонічну свідомість Церкви, встановив початок та підняв статус митрополичої системи, а також першочергове становище та розширену відповідальність певних патріарших престолів, з яких поступово виникла система пентархії. Оскільки канонічна спадщина Нікейського собору є спільною спадщиною для всього християнського світу, цьогорічна річниця покликана слугувати запрошенням повернутися до джерел, а саме до первинних канонічних правил неподільної Церкви.

Вселенський Константинопольський Патріархат споконвіку служив гарантом рішень Нікейського Собору. Цей дух Великої Церкви також був описаний у Патріаршій та Синодальній Енциклікі до 1600-річчя Собору «як перший Вселенський і справді найбільший Собор Церкви».[4] Як тоді було написано: «Рішення відзначити річницю «як святкову і, справді, спільну, якщо можливо, подію всіх Православних Автокефальних Церков, щоб разом проявити віру та дотримання донині нашої Святої Православної Церкви вчення та духу того Собору, чиє натхненне рішення, з одного боку, утвердило та закріпило єдину віру Церкви, а з іншого, також чудово представило єдність церковної структури через присутність делегатів з усіх куточків світу».

На жаль, однак, ця подія спільного святкування 100 років тому виявилася неможливою через виняткові обставини та вакансію кафедри Вселенського Патріархату. 19 липня 1925 року, у першу неділю після інтронізації Патріарха Василія III, «відкладений обов’язок» був виконаний шляхом здійснення «спеціальної Патріаршої та Синодальної Літургії» в Патріаршій Церкві. Особливе еклезіологічне значення має той факт, що ця енцикліка наголошувала на важливості прийняття зобов’язання Константинопольської Церкви — «як більш безпосередньо пов’язаної з подією Собору та відповідальної за свято» — святкувати цю річницю, «яка є значною для всього християнства…».

Нікейський собор є важливою віхою у формуванні доктринальної ідентичності та канонічної структури Церкви. Він залишається взірцем для вирішення проблем віри та канонічного порядку на глобальному рівні. 1700-річчя його скликання нагадує християнству про традиції давньої Церкви, цінність взаємної боротьби з помилковими уявленнями про християнську віру та місію віруючих сприяти примноженню «добрих плодів» життя у Христі.

Сьогодні ми покликані наголосити на незмінному посланні Першого Вселенського Нікейського Собору, сотеріологічних вимірах та антропологічних наслідках терміну «єдиносущний», нерозривному зв’язку між христологією та антропологією в епоху антропологічної плутанини та інтенсивних зусиль, спрямованих на підкреслення «металюдини» як відкритого горизонту та самообожнюваної перспективи людської еволюції за участю науки та технологій. Принцип «теолюдської реальності» є відповіддю на глухий кут сучасного бачення «людини-бога». Тому посилання на «дух Нікейського Собору» є запрошенням для нас звернутися до суттєвих аспектів нашої віри, ядром якої є спасіння людства у Христі.

Наш Господь і Спаситель, Ісус Христос, є повним і досконалим одкровенням істини про Бога і людину. «Хто бачив Мене, той бачив Мого Отця» (Івана 14:9). Втілення Слово Боже явило «першого і єдиного», як пише святий Миколай Ковасилський, «істинну і досконалу людину, зразкову в поведінці, в способі життя та в усіх інших відношеннях».[5] Ця Істина представлена світі Єдиною, Святою, Соборною та Апостольською Церквою; Істина, яка живить її, є тією ж Істиною, якій вона служить. Церква носить ризу Істини, «сплетену богослов’ям згори», завжди правильно тлумачачи та звеличуючи «велику таємницю благочестя», проголошуючи слово віри, надії та любові, очікуючи «нескінченного дня, який не знає вечора чи зміни»,[6] приходу Царства Отця, і Сина, і Святого Духа.

Завдання богослов’я полягає в розкритті сотеріологічного виміру доктрини та її тлумачення в екзистенційних термінах, що разом з участю в церковній події вимагає чутливості та справжнього інтересу до людини та дива її свободи. У цьому сенсі проголошення нашої віри у втілення

 Слово Боже має супроводжуватися нашою чутливою відповіддю на Його спасительне слово: «Це Моя заповідь вам: щоб ви любили один одного, як Я полюбив вас» (Ін. 15:12).

На згадку про невимовні дари, які Він дав і продовжує давати у світі, ми невпинно славимо найсвятіше і найславніше ім’я Господа всього і Бога любові, через якого ми пізнали Отця і через якого Святий Дух прийшов у світ. Амінь!

1 червня, року Господнього 2025.

+Вселенський Патріарх Варфоломій.

«Він мав повернутися до нашої країни через місяць, щоб ми разом поїхали до Нікеї, де збирався Вселенський Собор, щоб вшанувати пам’ять отців Собору та обмінятися побажаннями та думками щодо майбутнього християнства», — сказав Патріарх Варфоломій віруючим з Афін, які були поруч, нагадавши про плани, які вони з Папою мали на найближчий період.

« Все це було зруйновано його смертю, точніше, було відкладено», — багатозначно сказав він, продовжуючи: « Це наше бажання, щоб вони не були зірвані, а здійснилися з його наступником, хто б не був обраний Папою Римським».

ЧЕКАЮ НА НОВОГО ПАПУ В НІКЕЇ

«Я вірю, що він приїде протягом цього року до нашого міста та до Нікеї», – додав одразу після цього Патріарх, наголошуючи вірним, що «ми підемо разом, щоб передати послання єдності, любові, братерства та спільного шляху до майбутнього Церков, до майбутнього християнства, яке сьогодні, на жаль, випробовується також і всередині Православної Церкви».

Це надзвичайно сильний сигнал зі Стамбула до Риму про необхідність підтримувати сприятливий клімат і канали спілкування та розуміння, які відкрилися в останні десятиліття.

Особливо теплі слова Патріарх Варфоломій висловився про Папу Франциска, з яким, за його характерними словами, його пов’язує особиста дружба, взаємна любов і вдячність.

«Закликаю всіх вас у молитвах за упокій душі Папи Франциска, який був другом Православ’я », – сказав Патріарх.

Завтра Вселенський патріарх Варфоломій відвідає панахиду, яка відбудеться на площі собору Святого Петра в Римі.

Андреас Лаударос, церковний журналіст з 1999 р., член ESIEA

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: ORTHODOXIA INFO

+ ВАРФОЛОМІЙ

З БОЖОЇ МИЛОСТІ АРХІЄПИСКОП КОНСТАНТИНОПОЛЯ – НОВОГО РИМУ

І ВСЕЛЕНСЬКИЙ ПАТРІАРХ

УСІЙ ПОВНОТІ ЦЕРКВИ, БЛАГОТАТИ, МИРУ І МИЛОСЕРДЯ

ВІД ВОСКРЕСЛОГО ХРИСТА

***

Високочесні браття архієреї та блаженні в Господі чада,

Милосердям і силою Божою, переплив в молитві і пості море Святого і Великого посту і прибувши до всесвітньої Пасхи, славимо Господа слави, що зійшов аж до пекла і «всіх, що сповнилися радості, увійшовши до раю» Своїм воскресінням із мертвих.

Воскресіння — це не спогад про подію з минулого, а «добра зміна» нашого існування, «інше народження, інше життя, інший вид життя, преображення самої нашої природи»[1]. У Воскреслому Христі все створіння оновлюється разом із людиною. Коли ми співаємо Третю пісню Пасхального канону: «Нині все наповнене світлом, і небо, і земля, і підземний світ; нехай усе творіння святкує воскресіння Христа, в якому Він утвердився», тоді проголошується, що весь всесвіт встановлений і сповнений незгасного світла. Не тільки для історії людства, але й для всього творіння, чи стосується «до Христа» і «після Христа».

Воскресіння Господа з мертвих становить серцевину Євангелія, постійну точку відліку всіх текстів Нового Завіту, а також літургійного життя та благочестя православних. Справді, в «Христос Воскрес» узагальнено богослов’я Церкви. Досвід усунення стану смерті є джерелом невимовної радості, «вільний від кайданів цього світу». «Все сповнилося радістю, бо вони отримали звістку про воскресіння». Вибух «великої радості», Воскресіння пронизує все церковне життя, етос і душпастирську діяльність, як передчуття повноти життя, пізнання і радості вічного Царства Отця, Сина і Святого Духа. Православна віра і песимізм несумісні.

Пасха для людини є святом свободи й перемоги над ворожими силами, оцерковленням нашого існування, запрошенням до співпраці для перетворення світу. Історія Церкви стає «великою Пасхою», як подорож до «свободи слави дітей Божих»[2]. Досвід Воскресіння розкриває центр і есхатологічний вимір свободи у Христі. Біблійні свідчення про Воскресіння Спасителя висвітлюють силу свободи віруючих, лише в якій відкривається «чудо велике», яке залишається недосяжним для будь-якого примусу. «Бо хочемо, а не пригнічуємо таємницю спасіння»[3]. Прийняття божественного дару як «переходу» віруючого до Христа є вільною екзистенціальною відповіддю на люблячий і спасительний «прихід» Воскреслого до людини. «Без мене ви нічого не можете зробити»[4].

Таємниця Воскресіння Господнього продовжує похитувати позитивістські переконання тих, хто заперечує Бога як «заперечення людської свободи», прихильників «фанатизму самореалізації без Бога» та шанувальників сучасного «бога-людини». Майбутнє не належить пастці самовдоволеного, звуженого та закритого націоналізму. Немає справжньої свободи без Воскресіння, без перспективи вічності.

Джерелом воскреслої радості для Святої Великої Церкви Христової цього року є спільне святкування Пасхи всім християнським світом разом із 1700 річчам Першого Нікейського Вселенського Собору, який засудив єресь Арія, який «применшив Трійцю, Сина і Слово Боже», і встановив спосіб визначення дати свята Воскресіння Спасителя.

Нікейський Собор відкриває новий період у синодальній історії Церкви, перехід від місцевого до екуменічного синодального рівня. Як відомо, Перший Вселенський Собор ввів у Символ Віри «неписаний» термін «ὁμοούσιος» із чітким сотеріологічним посиланням, який залишається суттєвою характеристикою віровчення Церкви. У цьому сенсі святкування великого ювілею не є поверненням до минулого, оскільки життю Церкви притаманний «дух Нікеї», єдність якого пов’язана з правильним розумінням і розвитком її синодальної ідентичності. Пам’ять про Перший Вселенський Нікейський Собор нагадує про спільні християнські архетипи та важливість боротьби зі спотвореннями нашої чистої віри та спонукає нас звернутися до глибини та суті Традиції Церкви. Нинішнє спільне святкування «Найсвятішого дня Пасхи» підкреслює актуальність питання, вирішення якого не лише виражає повагу християнства до постанов Нікейського собору, але й усвідомлення того, що «в такій святості не повинно бути ніякої різниці».

З такими почуттями, сповнені світлом і радістю Воскресіння і вигукуючи всесвітнє благословення «Христос Воскрес», вшануймо покликаний і святий день Пасхи, всім серцем сповідуючи нашу віру в Спасителя, який подолав смерть смертю, даруючи життя всім людям і всякому створінню, вірністю чесним традиціям Великої Церкви і нелицемірною любов’ю до нашого. ближній, щоб небесне ім’я Господнє прославлялося через усіх нас.

Фанаріон, Свята Пасха, Неділя

+ Варфоломій Константинопольський,

щиро відданий Воскреслому Христу

З найкращими побажаннями всім вам.

_________

1. Γρηγορίου Νύσσης, Περί τῆς τριημέρου προθεσμίας τῆς Ἀναστάσεως τοῦ Κυρίου ἡμῶν Ἰησοῦ Χριστοῦ, PG 46, 604.

2. Ρωμ η’, 21.

3. Μαξίμου Ὁμολογητοῦ, Εἰς τήν προσευχήν τοῦ Πάτερ ἡμῶν, πρός ἕνα φιλόχριστον, PG 90, 880.

4. Ἰωάν. ιε’, 5.