На тлі цих подій, знову піднялася хвиля голосів шукачів «цивілізаційного шляху об’єднання православних в Україні» або «мирного співіснування двох юрисдикцій».

Отже, у цій невеликій розвідці ми спробуємо аргументовано відповісти на аргументи тих, хто сьогодні спробує бути адвокатом РПЦвУ та (або) критиком ПЦУ.

І. «Ми вірні УПЦ (не МП)»: соціологічний аналіз

Упродовж останніх років досить велика група вірян УПЦ (РПЦвУ) намагається переконати суспільство, що вони не є вірними Московського патріархату, а УПЦ – автокефальна (незалежна) церква. На доказ цієї тези приводиться кілька фактів, зокрема дані певних соціологічних досліджень, у яких відсоток тих, хто заперечує зв’язок РПЦвУ з Москвою, сягає 35-45%%. Але це вірно тільки тоді, коли брати загальну кількість респондентів, які вказали свою приналежність саме до УПЦ (РПЦвУ). Ми поставили певні фільтри та побачили цілком іншу картину.

Почнемо з виявлення віку більшості вірних РПЦвУ (УПЦ). Соціологія показує – від 85 до 87% мають вік 50+, а в сільської місцевості він сягає 60-62+. При цьому 70-75% мають низький рівень освіти (неповна середня, середня, професійно-технічна).

Отже, «відсікаємо» від соціологічної вибірки «УПЦ не МП» респондентів з низьким рівнем освіти, які проживають у сільської місцевості. Бо для майже 80-90% цієї групи єдиним беззаперечним авторитетом є священновладдя РПЦвУ та парафіяльний священник. У всіх розмовах та опитуваннях, вони просто повторюють слова свого духовенства. Тому, коли не брати під увагу цю групу, картина різко змінюється:

Тільки 8-10% вірних УПЦ вважають її дійсно незалежною від Московського патріархату. При цьому, включаючи додаткові фільтри вибірки, адже щирість деяких респондентів у цьому питанні нам подається сумнівною, відсоток буде значно менший – 3-5%.

Висновок очевидний: Практично всі вірні РПЦвУ чудово розуміють, що вона є частиною Московського патріархату.

ІІ. Чи є в Україні «релігійний конфлікт»?

Усі релігійні конфлікти діляться на три основні групи:

а) міжконфесійні;

б) внутрішньоконфесійні (міжюрисдикційні);

в) внутрішньоюрисдикційні.

Природньо, що конфлікт РПЦвУ (УПЦ) та ПЦУ відноситься до міжюрисдикційного. І ось тут виникають дуже цікаві аналогії, які корінним чином мусять змінити погляд на нього.

Отже, оскільки жодних догматичних (щодо канонічних будемо розглядати згодом) причин цього конфлікту немає, його мусимо визнати політичним. Саме таким був конфлікт між Московським патріархатом і РПЦЗ; між офіційною Сербською ПЦ та Вільною Сербською Церквою, а також внутрішній конфлікт 90-х років у Болгарській ПЦ. Усі ці розділення через політичні обставини були успішно подолані після усунення політичної складової. Але у нашому випадку є важливий нюанс – коли РПЦвУ (УПЦ) позиціонує себе саме «українською», то жодної політичної причини не сідати за стіл перемов з ПЦУ немає.

2.1. Канонічне питання подолання розколу

Звернемося до історії розколу в Болгарської ПЦ та його подолання.

У 1992 р., три митрополити: Неврокопський — Пімен (Енев), Старозагорський — Панкратій (Дончев) і Врачанський — Калинник (Александров), перейшли в опозицію до патріарха Максима. Фактично утворилася паралельна структура — Болгарська Православна Церква Альтернативного Синоду (БПЦАС).

У липні 1996 Альтернативний Синод скликав у м. Софії Церковно-народний собор, який ухвалив новий Статут церкви. Статут вводив патріаршу форму правління. На патріарха було обрано митрополита Неврокопського Пімена. Інтронізацію Пімена у храмі св. Параскеви у м. Софії здійснив предстоятель Української православної церкви Київського патріархату Філарет (Денисенко). Священний синод БПЦ, під проводом патріарха Максима, оголосив анафему новообраному Патріархові Пімену і позбавив санів всіх єпископів, рукопокладених у БПЦАС. Канонічно ситуація цілком аналогічна з українськими подіями 1992 – 2018 рр.

Для подолання розколу, 30 вересня — 1 жовтня 1998 р. у м. Софії був скликаний Позачерговий і розширений Собор БПЦ («Святий розширений і Всеправославний Собор») під головуванням Константинопольського патріарха Варфоломія. На Соборі були присутні 7 патріархів та понад 20 митрополитів — представників помісних церков. Собор примирив ворогуючі сторони — повноваження Патріарха Максима були підтверджені, а першоієрарх Пімен і ще 13 ієрархів повернулися до церкви (були зняті анафеми та збережено архієрейські сани, які вони отримали в розколі). Таке рішення підтримав і Московський патріархат.

Таким чином, єпископату РПЦвУ (УПЦ), коли вона дійсно «українська» і причин політичного конфлікту немає, нічого не заважала прийти на Київський Об’єднавчий собор 2018 р., який відбувся під головуванням представників Вселенського патріарха, та ліквідувати конфліктне розділення православних в Україні. Ба більше, інсайдерська інформація свідчить: у випадку такого рішення РПЦвУ (УПЦ), на собор були готові приїхати представники інших Помісних церков.

2.2. Конфлікт православних юрисдикцій в Україні або політично-ідеологічне зіткнення та зіткнення ідентичності?

Мусимо почати з того, що структури РПЦ на українських землях ніколи не працювали на користь українців. Так, були окремі представники духовенства, які через політичні обставини здійснювали служіння та працю у структурах РПЦ, намагаючись щось зробити на користь свого народу. Це були поодинокі особи, більшість з яких ми сьогодні знаємо поіменно. Однак не будемо вдаватися в загальну історію діяльності РПЦ в Російської імперії та СРСР, а відразу перейдемо до постання Української Незалежності.

Найперше, визнаймо той факт, що навіть після розпаду СРСР, Росія ніколи не покидала своїх імперських амбіцій. І єдиною реальною адміністративною ланкою, яка зв’язувала Москву з новітніми незалежними державами, зокрема і з Україною, залишилася тільки РПЦ. Тому керівництво Росії від самого початку робила все, щоб не тільки зберегти, а й максимально зміцнити її закордонні структури, як базу повернення свого імперського статусу. Зі свого боку, Московський патріархат випрацював стратегію, яка враховувала нову ситуацію:

1) Намагатися зберегти за собою максимальну кількість храмів та монастирів, особливо тих, що мають історичне значення.

2) Виховати на російської культурі та імперської ідеології нове покоління духовенства з числа місцевого населення. І їй це вдалося, бо серед сьогоднішніх єпископів та священиків, які є колаборантами, етнічні українці, або люди які народилися в Україні, складають від 85 до 90%%. Тут мусимо враховувати – у цього духовенства може бути гарна українська мова, вони будуть знати історію України і т.д., але інтерпретація буде російська або приховано проросійська.

3) Використовуючи загальну політичну та економічну ситуацію, яка виникла через розпад СРСР, укорінити в свідомості вірних міф про «спільну небесну батьківщину». Ця «батьківщина» була названа «Свята Русь» та зберегла все, що було, за російською версією, втрачено з розпадом СРСР: велика країна, спільна праця в надвеликому проєкті під умовною назвою «світле майбутнє» і т.д. Усе це було міцно приправлено «шаманізмом» — різними російсько-православними замилуваннями («богообраністю», «обороною слов’янства від гріховного Заходу», «особливим православним шляхом»…). Для цього активно використовувалося та використовується нейролінгвістичне програмування, якому навіть навчають в духовних закладах Московського патріархату.

Мусимо відзначити, що РПЦвУ досить успішно виконала ці завдання, які сьогодні складають головні причини конфлікту з ПЦУ. Цей конфлікт побудований на трьох позиціях, які до релігії де-факто не мають жодного стосунку: політичного, ідеологічного та конфлікту ідентичності.

З першими двома, які переважно стосуються практично всього єпископату та 90% духовенства ПЦУ, все зрозуміло. Так, за інформацією СБУ, стосовно священників РПЦвУ: «розпочато 174 кримінальних проваджень; про підозру повідомили 122 клірикам УПЦ МП; винесено 31 обвинувальний вирок». І, на нашу думку, це тільки «верхівка айсбергу». А ось з «конфліктом ідентичності», які практично ніхто не досліджував, усе більш складана. Натомість саме він складає основну проблему.

Соціологія засвідчує: від 65 до 75% «серцевини», «активу» громад РПЦвУ – це люди, які російською вільно не володіють, і, умовно, у «вєлікой русской культурє» обізнані на рівні радянських другорічників (телевізійної пропаганди). А коли брати сільські громади, то цей відсоток зростає від 89 до 95% залежно від регіону. Саме вони є найбільш чисельною базою РПЦвУ. Виникає природне запитання: Так що їх реально тримає в Московському патріархаті? Відповідь дуже проста – це своєрідна «православна» ідентичність, яку сформувало духовенство РПЦвУ.

Досліджуючи феномен цієї «православної» ідентичності, ми стикаємось з тим, що частина найбільшого «активу» РПЦвУ, про який ми писали вище, немає власне «української ідентичності». Своє українство вони сприймають виключно як складову частину православного неослов’янофільства. Для них «слов’янство» – це єдиний великий пазл, у якому окремий елемент не може існувати самостійно. Тобто вони передусім члени великої спільноти «православних слов’ян» (в їх свідомості слов’янин може бути тільки православним), а вже потім українці. Духовним та об’єднавчим центром цієї «слов’янсько-православної ідентичності» є Московський патріархат, бо «він «наддержавний», діє по всьому світу, збираючи православних (слов’ян)».

Україна, як Незалежна Держава, для носіїв ідентичності неослов’янофільства, немає особливої цінності, на відміну від паралельної «небесної держави», яку в Україні уособлює РПЦвУ, а загалом – Московський патріархат. На думку вірних РПЦвУ, саме «небесна держава» захищає їх від «політики». Цей захист дозволяє зняти з себе відповідальність, бо рішення перекладаються на «своїх князів церкви» (єпископат РПЦвУ), довіра до яких є безумовно незаперечною. Тому вони можуть цілком щиро не любити Путіна та навіть критикувати патріарха Кирила (у межах дозволенного своїм священновладдям).

Ще один цікавий феномен ідентичності, який із допомогою нейролінгвістичного програмування вихований у більшості духовенства та вірних РПЦвУ – відхід від Вселенськості Православ’я в юрисдикційність. РПЦвУ маркується у свідомості як «своя церква», а всі інші Православні церкви, є чужими, часом – ворожими. Цей феномен присутній навіть у тих, кого умовно можна назвати проукраїнською або «сірою» частиною. Так, один зі священиків РПЦвУ опублікував на сайті «Софійського Братства» свої роздуми, у яких, після досить жорсткої критики свого єпископату, підсумовує «Я, звичайно, всерівно в Церкві – в тій, в якій народився, в якій мене покликав Христос до служіння». Там же, вже мирянка Наталія Марінкіна, критикуючи РПЦвУ, фактично доповнює цього священика: «Так, я в УПЦ, але не підтримую Москву. Моя Церква — в Україні».

Описаний вище феномен юрисдикційністі, яка ставиться вище Вселенськості, почав формуватися в Московському патріархаті задовго до розпаду СРСР. Зокрема прот. Георгій Флоровський описує дуже цікаву розмову з митр. Никодимом Ротовим, яка відбулося ще в 1963 р.: «Архієпископ Никодим (Ротов) мене дуже засмутив і здивував своїм запитанням наодинці: «Чи не шкодуєте Ви в глибині душі, що Ви не в тій Церкві, в якій були хрещені?» — На що я лише з подивом відповів: «Я ніколи не думав, що був хрещений у «російській Церкві» і що така взагалі існує. Є тільки Православна Церква» Для нього це було дивно. Оце применшення або, по суті, забуття вселенськості чи кафоличності Православ’я мене спокушає і ранить».

Отже, навіть поверхневий аналіз ідентичності більшості духовенства та вірних РПЦвУ доводить, що вони жорстко і до останнього триматимуться за приналежність до «своєї» РПЦвУ, бо вона дає їм ілюзію, що вони є «обраними» та через це «вище» всіх інших православних, зокрема і вірних ПЦУ.

Крім того, коли політичні та (або) ідеологічні погляди можна якось змінити, то ідентичність, особливо в сегменті «свій-чужий», змінити дуже важко. Для цієї зміни, найперше, потрібне бажання самої людини. У процесі цього дослідження ми попрохали кілька професійних психіатрів з різних регіонів України, на умовах анонімності, порозмовляти з колишніми багаторічними парафіянами РПЦвУ, які вже перейшли до ПЦУ. Виявилося, що на підсвідомому рівні 89% з них продовжують вважати РПЦвУ (УПЦ) «своєю», їм психологічно, часом навіть критично, не вистачає спілкування з колишніми одновірцями з цієї юрисдикції. А їх перехід стався внаслідок конфлікту із політичних або (та) ідеологічних причин з парафіяльним священником (єпархіальним архієреєм). Ба більше, навіть коли вони вже вірні ПЦУ, очільник РПЦвУ, митрополит Онуфрій, залишається для 55-59% з них найбільшим духовним авторитетом.

2.3. Деякі висновки цього розділу

Мусимо визнати, що Російська ПЦ, як мінімум з початку XVIII ст., була не церквою у повному розумінні, а частиною імперської машини. З її допомогою імперія намагалася максимально асимілювати населення захоплених земель. Після розпаду СРСР, роль РПЦ, зокрема і РПЦвУ, зробилася чи не основною в справі просування імперських інтересів Росії в нових незалежних державах, адже вона залишилася єдиною російською структурою, керівний центр якій знаходився в Москві.

Тому конфлікт, а ліпше казати протистояння, між РПЦвУ та ПЦУ тільки зовні подається релігійним. Направду, це протистояння російської імперської політики та вихованої нею відверто проросійської (або приховано російської) ідентичності з самою Україною як Незалежною Державою, з її прагненням бути частиною вільного демократичного світу, а не частиною «русского міра». Саме тому велика кількість колабораціоністів серед духовенства та вірних РПЦвУ – це цілком природна річ. І ніякі «майданчики порозуміння» тут не допоможуть. Ті кілька десятків кліриків-маргіналів та вірних РПЦвУ, яким поблажливо дозволяють виступати на тих майданчиках, просто мусять створювати «новий імідж» цієї структури. Щоб з цим «новим іміджем» ще активніше воювати проти України, зокрема і проти ПЦУ, на різних закордонних майданчиках. Найперше – у міжнародних організаціях та ЗМІ.

ІІІ. Нова тактика інформаційної війни Московського патріархату: РПЦвУ = ПЦУ

Не є секретом, що критика України загалом та ПЦУ зокрема, якою активно займається РПЦвУ, а також афілійовані з нею ЗМІ, найперше скерована на західного споживача. Ця критика мусить підтримати антиукраїнські наративи, які просуває Росія. Немає сумніву – це є своєрідна диверсійна діяльність проти України. Але довіра до інформації від РПЦвУ досить різко впала, особливо після повномасштабного російського вторгнення 2022 р. Для підтвердження цього факту ми звернулися до журналістів різних закордонних православних ЗМІ, зокрема і тих, хто досить різко критикує Вселенського патріарха Варфоломія, та запропонували їм висловить довіру до безпосередньої інформації від РПЦвУ за десятибальною шкалою. І тут виявився цікавий факт: жодний з опитаних не поставив більш 3,5 бали за цією шкалою. При цьому, найвищу довіру висловили тільки болгарські та сербські релігійні журналісти.

Отже, РПЦвУ потрібно було створити якось джерело, яке давало б можливість критикувати ПЦУ та реабілітувати РПЦвУ з великим рівнем довіри, як серед західних політиків, так і ЗМІ. Вочевидь, це джерело мусіло бути формально незалежним та мати членами представників ПЦУ. І така організація була створена в 2024 р. – це ГО «Софійське Братство, серед 32 засновників якого – 19 представляли саме РПЦвУ.

Ми далекі від думки, що всі засновники «Софійського Братства», а також ті, хто до нього долучився або підтримує, свідомо бажали (бажають) допомогти РПЦвУ в просуванні московських наративів та гнобленні ПЦУ. Ба більше, ми впевнені: духовенство та вірні ПЦУ, які пішли в цю організацію – це ідеалісти та (або) мрійники, що дійсно вірять у можливість примирення через різні «круглі столи» та «руйнування міфів». Певний відсоток таких є і серед представників РПЦвУ, але тут все більш складно…

Навіть поверхневий аналіз реакції священновладдя РПЦвУ на несанкціоновані контакти, а тим більш спільну працю, своїх священників з представниками ПЦУ показує: Якби РПЦвУ не бажала б, щоб «Софійського Братства» не було – жоден її клірик там не був би. Значить, воно їм потрібне, найперше для підвищення довіри західних ЗМІ до критики України та (або) ПЦУ через «спільний» голос представників УПЦ (РПЦвУ) і ПЦУ. Для цього вони готові навіть втратити кількох маргіналів-мрійників з числа свого духовенства через перехід у ПЦУ.

Наведемо кілька прикладів як це працює.

1) 29 травня 2025 р., у 10:42 за європейським часом, на порталі «Orthodox Times», з’являється стаття Ефі Ефіміу (Efi Efthimiou) під назвою «What sources from Phanar and Kyiv reveal to Orthodox Times about the situation in Ukraine» («Що джерела з Фанару та Києва розповіли Orthodox Times про ситуацію в Україні»). У статті наводиться жорстка та безпідставна критика керівництва ПЦУ, фактично повторюються деякі московські наративи. Але вона написана в дусі прислів’я «одна бабця сказала» та від початку не притягує до себе уваги інших релігійних ЗМІ.

Але вже через кілька годин переклад цієї статті, без жодного коментаря, з’являється на сайті «Софійського Братства». Оскільки першоджерело написано англійською мовою та вочевидь адресована західному суспільству, таке швидке з’явлення україномовної версії саме на ніби нейтральному українському православному сайті, сприймається як погодження досить впливових осіб ПЦУ, які є членами «Софійського Братства», з викладеними у ній фактами. При цьому, коли на наступний день, професор Юрій Чорноморець зробив відеострим з руйнуванням тверджень цієї статті, сайтом «Софійського Братства» ця інформація була проігнорована.

Менш ніж через місяць, 19 червня 2025 р., на тому ж порталі з’являється нова стаття того ж автора «Metropolitan of Chalcedon vs Orthodox Times on Ukraine» («Митрополит Халкідонський проти Orthodox Times про Україну»), яка є продовженням першої. І в ній автор відкрито каже про «позитивний відгук від всіх юрисдикцій з України» на першу статтю. Вочевидь йдеться про реакцію саме «Софійського Братства», у якому присутні представники обох юрисдикцій та навіть Константинопольського Патріархату.

Після цих двох статей у закордонних релігійних ЗМІ з’являється кілька матеріалів, скерованих проти ПЦУ, які посилаються на «Orthodox Times» як першоджерело, у якому переклад на порталі «Софійського Братства» (і «позитивний відгук») трактується як підтвердження правдивості інформації.

2) 18 червня 2025 г., на порталі «Софійського Братства» з’являється досить провокативна офіційна заява цієї організації «Коментар Софійського братства щодо подій у Свято-Духівському соборі в Чернівцях». Автор цієї розвідки дискутував щодо неї з одним священником ПЦУ, який є членом цього «братства». У процесі дискусії він сказав наступне: «братчики від УПЦ дуже хотіли, щоб було оприлюднено більше матеріалу того конфлікту, тільки дякуючи нам з‘явилась тільки ось та заява в дусі ООН, а не розгромний аналіз події». Те, що РПЦвУ очікувала від «своїх» просування більш жорсткого тексту, у подальшому підтвердив священник РПЦвУ Олександр Клименко під час програми «Чернівці. Храм, як поле бою» каналу «Віче». При цьому відзначається: «Програму створено за ініціативи ГО «Софійське Братство» та за підтримки фонду Renovabis».

3) Практично від часу відродження УАПЦ в 1989 р., РПЦвУ кожний перехід громади з храмом трактує як «захоплення», а реальною православною громадою вважає тільки ту частину, що залишилася в Московському патріархаті. Особливо гостро вона почала маніпулювати цим терміном після початку масових переходів громад у ПЦУ. Але на тлі війни Росії проти України, діяльності Московського патріархату на тимчасово окупованих територіях, ця риторика РПЦвУ вже не находить підтримки в західному демократичному середовищі, зокрема і серед православних. Навіть неприємні силові моменти, коли вірні ПЦУ мусять силою входити у свої храми після переходу з РПЦвУ, сприймаються з розумінням. Адже все це є наслідком недосконалого законодавства, яке дозволяє роками вести судові суперечки, та певної бездіяльності чинної влади й виконавчих служб…

І ось, на тлі подій в Чернівцях, коли священники РПЦвУ здійснювали рейдерське непотребство в Чернівцях руками своїх фанатиків-активістів, звезених зі всієї Буковини, особливо з монастирів, «за ініціативи ГО «Софійське Братство»», 27 червня 2025 р., як вже відзначалося вище, на каналі «Віче», виходить програма «Чернівці. Храм, як поле бою», у який публіцистка Тетяна Деркач заявляє, що підтримує наратив РПЦвУ – «припинення захоплення храмів, як передумови початку перемов з ПЦУ». Тобто діячка, яка увесь час позиціонувала себе як вірянка УПЦ КП та ПЦУ, жорстко критикує ПЦУ з позиції РПЦвУ, пропонує зупинити переходи громад, трактуючи його чисто в дусі РПЦвУ – «захоплення храмів»… Ліпшого подарунку пропагандистам Московського патріархату годі шукати.

4) 5 липня 2025 р, на порталі «Софійського Братства» зміщається допис кандидата богослов’я, кандидата історичних наук, проректора з наукової роботи Волинської духовної семінарії РПЦвУ (УПЦ), прот. Олександра Федчука, під назвою: «Що може зробити Вселенський патріарх, щоб українські православні припинили ворожнечу?». У ньому автор висловлює кілька цілком неправдивих фактів та знову спробує пропагувати формулу кризи – ПЦУ=РПЦвУ у небажанні примирення, а також, опосередковано, кидає звинувачення Константинопольському патріархату. Отже давайте подивимося, що каже цей клірик РПЦвУ.

а) Почнемо із найголовнішого, про що автор допису навіть не згадує. Жодні перемовини між ПЦУ та РПЦвУ, у яких Вселенський патріарх теоретично міг бути посередником, нині неможливі. Бо РПЦвУ розірвало з ним не тільки співпричастя, а загалом практично всі стосунки. Крім того, Константинополь не може втрутитися без згоди (запрошення) обох сторін конфлікту. І коли ПЦУ багато разів пропонувала прямі перемовини та не висувала жодних попередніх умов, РПЦвУ ніколи на ці пропозиції не відповідала.

б) Від самого початку автор обвинувачує Вселенського патріарха Варфоломія у тому, що він «якраз і став однією з вагомих причин формування цієї впертості серед значної частини духовенства та вірян УПЦ. Висловлені в різний час ним та канонічно й духовно підпорядкованими йому архієреями «грецького світу» слова з однозначною підтримкою УПЦ і заявами про безблагодатність УПЦ КП та УАПЦ турботливо тиражувалися в УПЦ й всмоктувалися у свідомість її пастви». Але це є цілком неправдиве твердження.

Вселенський патріарх ніколи не казав про «безблагодатність УПЦ КП та УАПЦ». Мова йшла виключно про знаходження цих українських юрисдикцій у «сірій зоні», поза Вселенським православ’ям. Разом з тим, Константинопольський патріархат не тільки визнавав Таїнства хрещення та шлюбу, здійснені в УАПЦ та УПЦ КП, а навіть приймав до себе їх священиків в існуючому сані.

Ба більше, Вселенський патріарх Варфоломій двічі був готовий надати УАПЦ, а потім і УПЦ КП, канонічне визнання без будь-яких умов.

Перший раз це відбулося вже у травні 1992 р., під час візиту до Константинополя архієреїв УАПЦ: патріарха Мстислава з митрополитом Антонієм. Домовленості були зірвані через дії тогочасного президента України Леоніда Кравчука та колишнього Київського митрополита Філарета (Денисенко). Як відзначає єпископ Борис (Харко), усе було зроблено для «зняття з реєстрації та дискредитації УАПЦ, тобто церковному рейдерству у переддень визнання УАПЦ Вселенським Патріархом Варфоломієм»

Друга спроба створення канонічної структури на базі УАПЦ та УПЦ КП була здійснена Константинопольським Патріархом під час його візиту в Україну літом 2008 р. Йшлося про відновлення Київської митрополії шляхом об’єднання цих українських юрисдикцій. Оговорювалося – автокефалія буде обов’язково надана після створення 5 тисяч парафій та був підготований відповідний акт. Жодних канонічних умов (пересвячення архієреїв та духовенства) не висувалося. Але знов же це було зірвано саме «патріархом» Філаретом (Денисенко).

в) прот. Олександр Федчук стверджує, що ПЦУ виступає проти створення юрисдикційної структури Константинопольського патріархату в Україні, куди перейдуть представники духовенства та мирян РПЦвУ, які «поки не готові долучитися до ПЦУ». Але сором’язливо замовчує, що на практиці така структура не тільки ще більш заплутає канонічну ситуацію в Україні, а й практично не має жодного сенсу. Адже Вселенський патріархат має повне співпричастя з ПЦУ. Тому всі клірики та миряни РПЦвУ, які перейдуть у цю структуру Константинопольського патріархату в Україні, автоматично входять у євхаристичне спілкування з ПЦУ. Тобто жодної різниці між прямим переходом у ПЦУ та переходом у структуру, яку автор умовно називає «екзархатом Константинопольського Патріархату», немає…

Можна приводити ще багато прикладів, але висновок очевидний: подібні неафілійовані «майданчики», за участю духовенства ПЦУ та РПЦвУ, допомагають останній просувати московські наративи та збільшувати до їх довіру закордонних політиків та ЗМІ.

IV. «Війна за храми»: Чи можливе «цивілізоване рішення»?

«Війна за храми», силове протистояння вірян ПЦУ та РПЦвУ, давно зробилася чи не головною темою обговорення на різних «майданчиках порозуміння». Певна частина вірян, які є в ПЦУ, також засуджує «захоплення» та закликає до «цивілізованого вирішення питання». Звичайно, що бійка – це загалом погано. Але ж треба уважно подивитися на справжні причини цієї проблеми. Спробуємо розібратися.

Храми для РПЦвУ, особливо в містах, значно більш ніж просто місце здійснення богослужінь. Вони служать центрами прямого або прихованого розповсюдження ідей «русского міра», де можуть легально збиратися його прибічники. Цей факт вже доведений українськими силовими структурами, які робили обшуки у деяких з них, а також тим, що покидають після себе представники Московського патріархату після виходу із храмів та прихрамових будівель. Саме тому вони до останньої можливості намагаються втримати кожний храм.

В Україні є два варіанти культових споруд, які можуть змінити юрисдикційну приналежність:

– Історичні, які належать державі та надані громадам в користування на правах оренди.

Перший варіант: Власник може розірвати угоду та передати храм (монастирський комплекс) ПЦУ. Це дозволяє зробити закон, який чітко каже про релігійні організації афілійовані з країною-агресором. Крім того, частина храмів та монастирів Київської митрополії Константинопольського патріархату були просто анексовані РПЦ у часи Російської імперії та (або) СРСР. Наприклад, Києво-Печерська лавра була ставропігійним монастирем Вселенського патріархату і ніколи канонічно не переходила в РПЦ. Також і вже в Незалежній Україні культові приміщення передавалися в користування РПЦвУ без врахування історичних обставин. У випадку такої зміни орендатора, єдиним цивілізованим підходом є передача представнику тієї самої конфесії. У нашому випадку – ПЦУ.

Другий варіант: Громада храму, яка є орендарем, приймає рішення про зміну юрисдикції. Але в багатьох подібних випадках тут виникають проблеми, про які ми будемо казати згодом. Разом з тим, ситуацію може врятувати угода про почергове служіння.

– Храм належить громаді (парафії).

Єдиним цивілізованим способом тут є голосування саме громади. І ось тут від початку закладений конфлікт, причиною якого є різні підходи та розуміння членів громади. Адже православне канонічне право та чинне законодавство України, не потребують фіксованого членства. Розгляньмо два підходи до цього питання.

а) ПЦУ виходить з православного канонічного права територіальності. Єпархія, благочиння або парафія мають свої кордони. У нашому випадку – це селище (селища), або райони міста. Тобто всі православні християни, які в них проживають, автоматично вважаються парафіянами. І цей підхід є цілком природним, бо в храм «не продають квитків» та не заносять кожного, хто його відвідав, в окремий зошит. Людина може відвідувати храм, молитися та причащатися, але не бути у т.зв. «активі».

б) РПЦвУ вважає членами парафій тільки тих вірян, яких священик вніс у окремий «парафіяльний список». Саме про такий парафіяльний список РПЦвУ відверто написав на порталі «Софійського Братства» якийсь Микола Кіккас: «В нас на парафії є спеціально затверджені списки учасників парафіяльних зборів. Я особисто складав ці списки разом із настоятелем, робили якраз для подібних випадків (голосування за перехід в ПЦУ – авт.)». Цілком зрозуміло, що жодний прибічник переходу в ПЦУ, навіть потенційний, у цей список не потрапить. Тому згаданий вище автор і зазначає: «ніхто з наших парафіян за перехід і нову редакцію статуту не голосував, я це знаю достеменно. Тепер там служить інший священник, ходять інші люди». Ба більше, відсутність територіального принципу дозволяє духовенству РПЦвУ формувати ці «списки» самовільно, включаючи туди осіб, які часом навіть не проживають у конкретному селищі або районі міста, а надалі маніпулювати цим, як це було в Чернівцях.

Природньо, що вкрай різні підходи до того, хто має право голосувати на парафіяльних зборах, створює конфліктну ситуацію. Але її можна було б уникнути, коли б духовенство РПЦвУ погоджувалося на почергове служіння. Однак представники РПЦвУ вже традиційно відкидають таку можливість (вона заборонена окремим розпорядженням митрополита Онуфрія) та вдаються до загострення конфлікту. Бо саме конфліктного протистояння вимагає від них московське керівництво.

Паразитуючи на демократичному законодавстві України, РПЦвУ роками веде судові суперечки щодо належності храмів. Це відбувається навіть тоді, коли воля громади цілком зрозуміла, а на боці священника РПЦвУ залишається тільки кілька людей (його родина та близькі родичі). Ми вже звикли до повідомлень ЗМІ, у яких говориться «через кілька років після переходу в ПЦУ, громада нарешті ввійшла у свій храм».

У процесі підготовки цієї розвідки ми дослідили дуже багато переходів громад з РПЦвУ у ПЦУ. Як таких, де був відкритий конфлікт стосовно храму та (або) церковних споруд, так і таких, де реального конфлікту не було. На підставі цієї інформації можна зробити висновок, що конфліктів не було переважно в селах, де духовенство РПЦвУ просто немало змоги втримувати храм. У всіх інших випадках, особливо в містах, силовий конфлікт був присутній у різному ступені інтенсивності. При цьому духовенство РПЦвУ до останнього намагалося втримати за собою храм, навіть у тому випадку, коли його передача ПЦУ була неминуча. Тому немає сумнівів – священновладдя РПЦвУ свідомо провокує конфлікти.

Чи можливий у таких умовах «цивілізаційний підхід» без «богослов’я болгарок», про які увесь час волають деякі особи? Так, можливий, але тільки за кількох умов:

1) ПЦУ визнає позицію РПЦвУ, коли громадою та, відповідно власникам чи безумовним орендарем храму є тільки ті, кого священик вніс у відповідний список. Але в цьому випадку жодний храм не перейде в користування ПЦУ, навіть коли прибічників Московського патріархату в селищі або районі міста залишиться кілька вірян. Але тут повстає інше питання – права тих вірян, які будували чи розбудовували храм і громаду, але не потрапили у список.

2) Після переходу в ПЦУ, громада роками буде без храму або, коли мова йде про храм у місті, роками буде спостерігати за кублом «русского міра» та його прибічниками. Чи погодиться на такі умови парафія, яка перейшла в ПЦУ, особливо в час війни – запитувати зайве…

3) Держава відмовиться від багаторічної судової тяганини, спираючись виключно на волю громади, яка представляє православне населення селища або району міста. При цьому саме представники державного силового блоку мусять забезпечити права парафії, яка вирішила перейти, на храм. Але далеко не факт, що при цьому вдасться уникнути силового протистояння. Прикладів цьому є багато. Наприклад, у Чернівцях «актив» РПЦвУ нападав навіть на поліцейських…

Зрештою, коли дивитися на коментарі прибічників т.зв. «цивілізаційного шляху», які критикують ПЦУ, ніхто з них не дав дієвого рецепту, як вирішувати конфлікти. Особливо в умовах, коли РПЦвУ явно бажає саме «картинки» із протистоянням та не йде на жодні перемовини з ПЦУ.

Отже, можна зробити висновок, що силове протистояння РПЦвУ та ПЦУ за храми буде продовжуватися. Питання тільки в тому – це буде протистояння активу РПЦвУ з православною громадою селища або міста, чи протистояння з українськими силовиками (виконавчими службами судів).

V. Деякі висновки

Ми мусимо прийняти той факт, що повне об’єднання православних в Україні, під яким розуміється об’єднання (порозуміння) між ПЦУ та РПЦвУ, ніколи не відбудеться. Адже це цілком різні світи, з різною ідентичністю. Так, будуть окремі переходи священиків, парафій, але це тільки зацементує РПЦвУ в її промосковської ідентичності. І жодні «майданчики порозуміння», навіть громадські організації, у яких членами будуть представники обох юрисдикцій, цю проблему не вирішать, бо тут немає саме релігійного конфлікту. Реально в Україні відбувається конфлікт ідеологічний, конфлікт української та російської (так званої «слов’янофільської») ідентичності.

Основна проблема православ’я в Україні – це наявність певної ідеологічно-політичної структури із яскравими зовнішніми релігійними ознаками, яка створювалася і у всі часи щедро фінансувалася Росією для просування своєї імперської політики. Саме за цим принципом в Україні підбирався архієрейський склад, виховувалися священики та парафіяльний актив. Невелика проукраїнська група, яка з різних причин опинилася в РПЦвУ, є в цій структурі маргінальною. Всі їх члени раніше або пізніше перейдуть в ПЦУ. Ба більше, на певному етапі РПЦвУ сама позбавиться усіх, хто не поділяє її проросійську ідентичність.

Силове протистояння активу РПЦвУ та православних громад селищ та міст – це наслідок курсу цієї промосковської структури на загострення конфлікту і створення відеокартинки для закордонного споживача з метою маніпулювання їх свідомістю. Реально ніхто не має жодних рецептів мирного розв’язання цього питання, зокрема і самі ж прибічники т.зв. «цивілізаційного шляху», які є критиками ПЦУ. Навіть коли держава реально та активно почне підтримувати громади, що перейшли в ПЦУ в справі володіння храмами (а саме – виконувати рішення своїх та міжнародних судів), – буде продовжуватися силове протистояння з поліцією та (або) судовими виконавцями. І цей державний, ніби цивілізований, крок знову буде приводом «критики» України (і ПЦУ).

прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр ап. Івана Богослова», м. Чернівці.

У цих умовах певна група духовенства та мирян обох юрисдикцій організовує дискусії на нейтральних майданчиках, декларуючи спроби «зруйнувати міфи» та «консолідувати суспільство». Звичайно, теоретично такі спроби можна тільки вітати. Але, на превеликий жаль, учасники цих дискусій до сьогодні не відповіли або не бажають відповісти на головне питанні: Що сьогодні являє собою РПЦвУ? Чому більшість її єпископату, духовенства та мирян уникають об’єднання? Чи загалом є можливість і сенс об’єднання православних в Україні (ПЦУ і РПЦвУ) або принаймні «мирного співіснування», в сучасних умовах?

Отже, у цієї невеликій розвідці ми спробуємо проаналізувати певні міфи та соціологію.

І. Три основних міфи, розвінчання яких уникають  прибічники «діалогу»

1.1. Міф перший: Реальна назва та статус РПЦвУ (УПЦ)

На всіх дискусійних майданчиках, а також у різних експертних висновках, звучать дві назви: «Православна Церква України» (ПЦУ) та «Українська Православна Церква» (УПЦ). І коли з ПЦУ все зрозуміло, бо вона отримала Томос і її назва цілком прийнятна для науково-канонічного вжитку, то з УПЦ це не працює.

Почнемо з того, що такої юрисдикції (автокефалії або автономії) як «УПЦ» у Вселенському Православ’ї немає. Ця самоназва була вигадана українським екзархатом РПЦ та підтримана керівництвом Московського патріархату виключно для маскування в нових політичних умовах. Реально, коли ми діємо у науковому та (або) канонічному полі, наукова об’єктивність вимагає від нас чітко називати реальний статус цієї структури: сукупність єпархій та парафій РПЦ в Україні (РПЦвУ), а самоназву «УПЦ», виключно при потребі, вживати саме як додаткову – «РПЦвУ (УПЦ)». Це дозволити уникнути дезорієнтації суспільства, зокрема і закордонного, ніби обидві юрисдикції є українськими.

Прикладом такого підходу є позиція румунських науковців та богословів. Сукупність єпархій та парафій РПЦ в Молдові вони практично не називають їх самоназвою – «Молдавська Православна Церква». Вживається абревіатура «РПЦвМ (МПЦ)».

Також відповідним чином робить Вселенський Патріархат та Елладська Православна Церква, коли мова йде про Македонську Православну Церкву – вживається виключно назва «Охридська архієпископія».

Висновок: У всіх наукових виступах, публікаціях, а також у часі різноманітних дискусій, мусимо відмовитися від вживання самоназви (УПЦ) та  точно визначати юрисдикційну (канонічну) приналежність цієї структури – «РПЦвУ»

1.2. Міф другий: різноманітність РПЦвУ

Від прибічників діалогу, особливо з-поміж духовенства та вірних РПЦвУ (УПЦ) чуємо тезу про «різноманітність в УПЦ» (РПЦвУ – ред.). Дійсно, до ключових подій, а саме до надання канонічної автокефалії ПЦУ та початку повномасштабної війни в лютому 2022 р., можна було казати про реальну наявність певних груп. Ще у 2019 р., к.філос.н. Володимир Волковський загально визначив три групи у своєї статті «Долі ідентичності в українському православ’ї». Але тільки одна з них була саме проукраїнською по своїм поглядам («українська + православна + канонічна»). Серед респондентів, які чітко вказали свою приналежність до РПЦвУ, згідно з соціологічними дослідженням 2019 – 2021 рр., ця частина складала 25-35% (за найбільш сміливими підрахунками – до 50%). Але коли ми виділимо тільки духовенство позначеного вище періоду, відсоток відразу робився значно меншим – 9-13%%.

Однак, після надання Томосу про автокефалію ПЦУ, небажання керівництва РПЦвУ розірвати свій канонічний та адміністративний зв’язок з Московським патріархатом, а особливо після початку повномасштабної війни, почали відбуватися масові переходи парафій (про індивідуальні переходи мирян навіть не згадуємо) в ПЦУ. Серед православних українців, кількість вірян, які чітко позиціонують себе з РПЦвУ, знизилася по різнім оцінкам до 4-5,5%%. І тут ми стикаємось з дуже цікавим явищем, а саме з тим, що зменшення кількості вірних цієї структури сприяло значному підвищенню її проросійської монолітності.

Так, дослідження 2023-2024 рр. показують зменшення умовно «проукраїнської частини» серед тих, хто вказав свою приналежність до РПЦвУ (УПЦ), практично до відсотка соціологічної похибки – 2,8-3,5%%. Серед духовенства ця група ще менша. Навіть коли вірити «Софійському Братству» щодо кількості священників РПЦвУ, які прагнуть діалогу та проукраїнські налаштовані (близько 500 осіб заявлених братством, але за нашими даними їх сьогодні не більш 200-250 осіб) – це менше ніж 2,5-3%% від заявленої кількості духовенства РПЦвУ (більш 9.000 священнників та ченців).

Цілком незрозуміло, як такий відсоток священнників планував (планує) змінити проросійську ідентичність РПЦвУ. А головне для чого це робити, коли вже є цілком канонічна та проукраїнська ПЦУ та що заважає цим священникам перейти в її.

Враховуючи, що переходи, зокрема і священників, продовжуються, сьогодні можна впевнено зробити Висновок: Різноманітність РПЦвУ – це міф, які створений нею самою.

1.3. Міф третій: Через діалог ми можемо знайти форму об’єднання або співіснування

Прибічники «пошуку нової форми об’єднання» або «нормального співіснування», особливо з-поміж членів «Софійського Братства», кажуть про можливість якихось новітніх шляхів примирення православних в Україні. Зокрема, про те, що через діалог вірних ПЦУ та РПЦвУ (УПЦ) на різних майданчиках можна зробити винахід новітніх моделей, ще невідомих Вселенському Православ’ю.

Отже, розглянемо можливі сценарії, які знаходяться в канонічному полі.

а) Об’єднання

Жодної реальної форми об’єднання, ніж приєднання до ПЦУ просто не існує. Є кілька моделей, які давно відомі та використовуються:

– Звичайне приєднання до вже існуючих єпархій ПЦУ по територіальному принципу. Це найбільш раціональний та такий, що цілком відповідає канонічному праву;

– Перехід у ставропігію Предстоятелю ПЦУ. Такий варіант явно має тимчасовий характер та несе в собі загрозу ізольованості від решти парафій конкретної територіальної єпархії. Хоча це може бути виходом при індивідуальному переході священника (без парафії);

– Перехід до конкретного архієрея без врахування територіального розміщення його єпархії. При переході з парафією – це теж шлях в ізольованість. Але при індивідуальному – є дійсно виходом для священника, бо є можливість отримати нове місце служіння.

– Створення окремої адміністративної структури по прикладу РПЦЗ в Московському патріархаті. У принципі такий шлях можливий, але тут є кілька проблем.

По-перше, РПЦЗ долучалася до РПЦ МП як юрисдикційна структура. Тобто зі своїми архієреями, єпархіями і т.д. При цьому переважна більшість її структур знаходилася в закордонні відносно Російської Федерації. В Україні, на сьогодні, жодний архієрей РПЦвУ не висловив бажання перейти з єпархією в ПЦУ навіть на таких умовах. Крім того, переважна більшість парафій РПЦвУ знаходиться саме в Україні – значиться де-факто ніяким об’єднання не буде.

По-друге, така форма об’єднання передбачає встановлення євхаристичного спілкування з ПЦУ. Враховуючи, що основна частина парафій РПЦвУ саме в Україні, що вже відзначалося вище, така форма немає сенсу.

По-третє, оформлення РПЦвУ як окремої структури в ПЦУ несе певну загрозу саме скінченності об’єднавчого процесу. Адже збережена структура дозволяє архієреям у будь-який момент вийти з ПЦУ та знову приєднатися до Московського патріархату.

б) Мирне співіснування

Ми не будем розглядати варіант мирного співіснування, коли зберігається саме РПЦвУ. Адже для цього потрібні титанічні зміни в самому Московському патріархаті, а саме відновлення євхаристичного спілкування з Константинопольським Патріархатом та повне визнання ПЦУ. І навіть коли гіпотетично допустити, що таке станеться, то тоді мусимо визнати: за таких умов існування РПЦвУ загалом втрачає сенс.

Отже, дуже важко уявить «мирне співіснування» зі структурою, яка не визнає не тільки саме ПЦУ, її архієреїв та духовенство, а навіть хрещення, яке здійснив священник ПЦУ. Хоча, визнає хрещення Католицької Церкви, Вірменської Апостольської Церкви та деяких неопротестантських спільнот. Власне це питання можна адресувати ініціаторам різних «майданчиків», зокрема і «Софійському Братству», де священники РПЦвУ де-юре не визнають священниками своїх партнерів у перемовинах (дискусіях).

Також розрив РПЦвУ з Московським патріархатом та оголошення свого автокефального (незалежного) статусу не врятує ситуацію. Адже РПЦвУ (УПЦ) відразу опиниться в «сірій зоні» неканонічного православ’я. Єдиним виходом з цього статусу буде прохання до Константинопольського Патріарха щодо визнання своєї автокефалії. Але Томос вже наданий ПЦУ і в ньому відзначена «вся територія України». Навіть з погляду максимальної канонічної ікономії, визнання ще однієї автокефальної юрисдикції не буде – буде вимога приєднання до ПЦУ.

Дехто з новітніх «шукачів єдності» кажуть про необхідність створення ще однієї адміністративної структури в юрисдикції Вселенського Патріархату. Дійсно, де-юре така структура може бути створена на базі Ставропігії Вселенського Патріархату в Україні, статус та права якого до сьогодні невідомі суспільству (зауважимо – ПЦУ демонструє повну відкритість, бо її Статут, рішення Помісних та Архієрейських Соборів, Синоду, є у вільному доступі). Але з погляду православного канонічного права, така адміністративна структура буде вкрай незаконною. Ба більше, саме так поступив Московський патріархат, коли вдерся на канонічну територію Олександрійського патріархату. Тому створення паралельної структури Константинопольського Патріархату в Україні практично неможливе.

Також учасники «спільних майданчиків», декларуючи неможливість об’єднання українських православних у досяжному майбутньому, вбачають створення якось «нової ідентичності співіснування». На думку цієї групи, ПЦУ та РПЦвУ на сьогодні мають дві протилежні ідентичності. А на «майданчиках» може сформуватися «нова ідентичність» – ідентичність «сірої зони», у якій священники та віряни двох юрисдикцій будуть мирно співіснувати на «горизонтальному рівні». Згідно з поглядами цієї групи, базою мусять бути речі, які об’єднують. Вочевидь тут мається на увазі «проукраїнська частина» РПЦвУ. Але і в цьому посилі є багато маніпуляцій.

По-перше, для того, щоб подібна ідея «мирного співіснування» здійснювалася, потрібно цілком відкрита та рівне партнерство. Тобто «проукраїнське» духовенство РПЦвУ мусить публічно визнати духовенство ПЦУ – прийняти повноцінну форму співіснування канонічних юрисдикцій у Вселенському Православ’ї. Що буде зі священником РПЦвУ, коли він це публічно задекларує, здогадатися неважко…

По-друге, ми вже маємо приклади, коли «мирне співіснування» закінчується, як тільки парафія «проукраїнського» священника РПЦвУ, або його родичів чи друзів, вирішить перейти в ПЦУ. Це підтверджує і соціологія – 96-97% умовно «проукраїнського» духовенства РПЦвУ загалом негативно ставляться до зміни юрисдикції громад та розривання договорів оренди історичних храмів.

Висновок: Пошук якогось «альтернативного об’єднання» або форми «мирного співіснування» (створення «нової ідентичності» через «дискусії на майданчиках» – це міф.

ІІ. Чи чують діалог та обміркування на «майданчиках» в РПЦвУ?

Ми недарма винесли саме це запитання як назву цього розділу. Адже певна частина духовенства та вірних ПЦУ має надію якось вплинути на вірних РПЦвУ для руйнування московських наративів. Саме для цього організується запис виступів та дискусій, створюються різноманітні сайти і т.д. І ось тут нас очікує велике розчарування – переважна більшість духовенства та вірних РПЦвУ дивиться та читає тільки ЗМІ своєї юрисдикції.

Так, згідно з соціологічним опитуванням, 87-91%% респондентів, які чітко означили свою приналежність до РПЦвУ (УПЦ) беруть інформацію тільки з джерел, які їм рекомендує їх священновладдя (для ПЦУ цей покажчик значно нижче – 49-53%%).

Відзначену вище тенденцію закритості вірних РПЦвУ (УПЦ) підтверджує і аналіз підписників на ресурси цієї юрисдикції в мережі ФБ. Для вивчення цього феномену проаналізуємо ресурси, які вказав прот. Сергій Прокопчук у своєї статті «Вплив інформаційних ресурсів та соціальних мереж на формування міфологічного світогляду серед православних українців». Оскільки автор поділив усі ресурси на кілька груп, ми також будемо дотримуватися цього, але розглядаємо виключно ресурси, орієнтовані на православних українців.

а) «1 група –  це ті ресурси, котрі прямо пов’язані з Українською Православною Церквою, і цей зв’язок навіть відмічений у їхніх назвах, а в профілі їхніх власників чи адмінів зазначено, що вони працюють в УПЦ»

Найбільш численним ресурсом є «Почаївський листок», тому саме його підписників беремо за основу. Картина вражає – його підписники складають 97,8% підписників усіх інших ресурсів, а саме «Українська Православна Церква», «Православна Віра. УПЦ», «Святая Троица. УПЦ», «Православ’я з Онуфрієм. УПЦ» та «Група підтримки православних в Україні»

б) «2 група – це ті ресурси, власниками та адмінами яких є у більшості своїй українці, та розраховані вони для українського споживача»

Маємо ту саму картину – підписники найбільш численного ресурсу цієї групи, «Духовного камертону», складають 94,8% підписників інших ресурсів: «Слава Богу за все», «Віра вічна, віра славна, наша віра православна» та «Його же царствія не буде кінця».

Ба більше, ці підписники цих двох груп перетинаються. Наприклад, 96,1% підписників «Почаївського листка» є також підписниками «Духовного камертону» та «Слава Богу за все».

А що з «майданчиками порозуміння»?

Загалом можна відзначити вкрай низький інтерес до дискусій щодо «порозуміння» або «мирного співіснування» між ПЦУ та РПЦвУ. Наприклад, на сторінку «Софійського Братства» у мережі ФБ підписано 2,9 тисяч людей, а середня кількість переглядів дискусій на каналі «YouTube» не перевищує 180-220 за кілька місяців…

Все це дозволяє зробити очевидний висновок: Сьогоднішня більшість РПЦвУ, яку В. Волковський окреслив кількома групами («православний» + «російський» та «православний» + «канонічний» + «російський»), загалом не цікавиться жодними «майданчиками», зокрема і аргументами на користь об’єднання з ПЦУ. Фактично, як влучно відзначив у коментарях соціальної мережі ФБ Віталій Нелепов, характеризуючи учасників «майданчиків, зокрема і «Софійське Братство», – це «вузький клуб вчорашніх УПЦшників і завтрашніх ПЦУшників…».

Проросійська по своїм поглядам паства РПЦвУ, зокрема і духовенство, не збирається полемізувати з прибічниками єдності православних в Україні. Їх погляди та ставлення до ПЦУ давно сформовані. Йдеться виключно про якийсь діалог з частиною духовенства, яку від переходу стримують певні особисті обставини та побоювання.

Щоправда, офіційні та неофіційні речники РПЦвУ активно спробують використовувати ресурси своїх майданчиків для спроб реабілітації своєї юрисдикції у очах православних українців та нападів на ПЦУ. Прикладом такої діяльності можна віднести певні матеріали на сайті «Софійського Братства», а саме виступ Сергія Бортника «Віра в єдину Церкву: міф чи реальність?», стаття Ефі Ефіміу «Що джерела з Фанару та Києва розповіли Orthodox Times про ситуацію в Україні» та інш.

ІІІ. Перехід духовенства РПЦвУ в ПЦУ: проблеми та побоювання

У цьому розділи ми спробуємо проаналізувати досить малу кількість переходів до ПЦУ духовенства РПЦвУ. Саме з тієї групи, яку називають «проукраїнською» та яка й бере участь у дискусіях на різних майданчиках.

Отже, у 2023-2024 рр. група польських соціологів анонімно опитала респондентів з-поміж духовенства РПЦвУ на предмет ставлення до різноманітних політичних, соціальних та релігійних викликів в Україні. Зокрема було поставлено питання щодо об’єднання (переходу) в ПЦУ. І тут ми побачили досить цікаву картину саме серед умовно «проукраїнської» групи духовенства

а) 86,8% вказали, що основним моментом, які стримує їх від переходу, є небезпека розриву соціально-родинних зав’язків. При цьому на практично обов’язковий розрив родинних стосунків, бо родичі воліють залишитися в РПЦвУ, вказали 94,5% учасників цієї групи.  Адже духовенство є корпоративною групою, а перехід може потягнути розрив стосунків у колі РПЦвУ та потрібність будувати їх фактично наново в ПЦУ;

б) Побоювання втрати парафії та, відповідно, критичність у фінансової та житловій сфері, вказало 78,4% респондентів;

в) Побоювання негативного ставлення єпархіального архієрея ПЦУ та (або) співбратів-священників висловило 63,4%. Тут треба уточнити, що таке побоювання висловлювали священники, які не є настоятелями та (або) не мають власної парафії ;

г) Побоювання виключно фінансових проблем у випадку переходу – 44,2%;

д) Сумнів у канонічності самої ПЦУ, її архієреїв та духовенства, які прийняли хіротонії в УАПЦ або УПЦ КП – 13,4%.

Таким чином, перехід проукраїнських священників РПЦвУ до ПЦУ сьогодні стримують переважно соціальні, а не релігійно-канонічні питання. Тобто для їх проросійська ідентичність РПЦвУ поки менш важлива, ніж власний добробут та спокій. Але долучення до ПЦУ священників цієї групи тривають, чому сприяє не стільки «дискусійні майданчики», скільки сама промосковська політична ідентичність РПЦвУ.

IV. Каталізатори переходу в ПЦУ священників РПЦвУ

Ми мусимо визнати, що на сьогодні певна частина священників РПЦвУ ніколи її не залишить. Але опитування показують, що є т.зв. «сира зона» – духовенство, яке у «несприятливих умовах» може долучитися до ПЦУ. Треба відзначити, що це не «проукраїнська частина», а звичайні «заробітчани», для яких священнство тільки спосіб заробляння грошей.

Отже, умови, які будуть для цієї групи «несприятливими»:

а) Заборона РПЦвУ, коли не буде змоги легального служіння. Вочевидь, на це влада України не піде;

б) Повне виконання закону №8371 про заборону релігійних організацій, пов’язаних з Російською православною церквою. Обов’язкове вказання належності РПЦвУ до Московського патріархату може привести до відходу парафіян, що приведе до фінансових проблем;

в) Позбавлення місця служіння (храму). Особливо це лякає духовенство РПЦвУ, яке служить у історичних храмах і монастирях, наданих державою в оренду;

г) Різке погіршення фінансового стану. Тут досить цікаво, що цей привід до переходу називається останнім. Можна висунути гіпотезу: Духовенство РПЦвУ отримує певні кошти, які напряму не залежать до здійснення служіння. Опосередковано цю гіпотезу підтверджує факт продовження служіння в приватних помешканнях з парафією у 5-10 осіб, після переходу громади в ПЦУ.

V. Деякі висновки

Після створення канонічної ПЦУ, а особливо повномасштабне російське вторгнення в лютому 2022 р., яке підтримав Московський патріархат, почалися досить масові переходи в ПЦУ парафій РПЦвУ. Тут треба відзначити, що російська агресія суттєво збільшила частину РПЦвУ, ідентичність якій В. Волковський позначив як «українська + православна + канонічна». На початок червня 2025 р., доля православних в Україні, які декларують свою приналежність до Московського патріархату складає 4-5,5%%.

Разом з тим, переходи частини, яку визначають «проукраїнською», роблять РПЦвУ монолітною проросійською силою. Вже сьогодні немає навіть тієї «різноманітності», яка існувала в цієї юрисдикції до 2019-2022 рр. Отже, промосковська ідентичність вірних РПЦвУ (явна або прихована) практично робить неможливим мирне співіснування з українською ідентичністю ПЦУ. А різноманітні «майданчики порозуміння» використовуються представниками РПЦвУ для захисту своєї юрисдикції та атак на Українське Православ’я.

Основним фактором, які сьогодні стримує повну маргіналізацію РПЦвУ, є використання її самоназви – «УПЦ», що дозволяє маскувати свою справжню сутність в очах православних українців.

В РПЦвУ є невелика група духовенства, яка, на сьогодні, через причини соціально-родинного характеру, не бажає перейти до ПЦУ. Саме це духовенство йде на дискусійний діалог з представниками ПЦУ на різних «майданчиках» для забезпечення власного душевно-емоційного комфорту. Вихід цих священників з Московського патріархату неминучий, а їх кількість у ньому увесь час зменшується. Також серед духовенства РПЦвУ є т.зв. «сира зона» – священники, які готові покинути його через руйнування їх «зони життєвого комфорту».

Отже, основний висновок: Немає жодного рішення для подолання розділення православних України, крім об’єднання в ПЦУ.

прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр ап. Івана Богослова», м. Чернівці.

PS. Автор висловлює вдячність п. Андрію Грудню за надання соціологічних даних та допомогу в їх опрацюванні.

Передмова

Проблема об’єднання Українського Православ’я вже вийшла на всеправославний рівень. Цей факт вже підтвердив приїзд в України поважної делегації Вселенського Патріархату, яка зустрілася з керівництвом усіх юрисдикцій: ПЦУ, РПЦвУ, УПЦ КП, а також Президентом Володимиром Зеленським. У цьому ряду окремим пунктом стоїть зустріч з представниками «Софійського Братства», яке переважно об’єднує проукраїнських священиків РПЦвУ та тих, хто раніше належав до цієї юрисдикції. Вочевидь, що на цих зустрічах обмірковувалася платформа на якій могло відбутися об’єднання православних в Україні або, як мінімум, розпочатися цей процес. Але коли казати про головну мету делегації Константинопольського Патріархату – це спроба початку перемов між ПЦУ та РПЦвУ, як найбільших православних юрисдикцій України. Предметний діалог між цими церквами відповідає і інтересам української влади, яка стоїть на позиції «духовної незалежності України. Саме тому був прийнятий закон № 8371 про заборону релігійних організацій, що мають адміністративно-канонічний зв’язок з країною-агресором.

Вочевидь, претензії до РПЦвУ є чисто політичні. Коли вона розірве свій адміністративно-канонічний зв’язок з Московським патріархатом, дія прийнятого закону на неї не поширюється. Але в цьому випадку РПЦвУ (УПЦ) опиниться в т.зв. «сірій зоні», поза Вселенським Православ’ям. Варіантів, коли нова юрисдикція може зберегти свій канонічний статус, тільки два: приєднання (об’єднання) з ПЦУ або перехід (тимчасовий?) в юрисдикцію Вселенського Патріархату. І хоча більшість релігієзнавців каже про неможливість розриву РПЦвУ з Московським Патріархатом через антиукраїнські погляди її єпископату та більшості священиків, не все так однозначно…

Ось вже кілька років ЗМІ повідомляють про групу священиків РПЦвУ, які звертаються до її очільника з листами, в яких вимагають розриву адміністративно-канонічних зв’язків з Московським патріархатом. Не дивлячись на вперте мовчання митрополита Онуфрія (Березовського) та репресії до підписантів, чисельність цієї групи зростає. Коли на початку ЗМІ казали «біля 300 священиків», то тепер вони кажуть «500» та навіть «1000». Можна припустити, що мовчазних прибічників цієї групи в 1,5 – 2 рази більш, а інсайдерської інформації, до їх готові долучитися навіть кілька архіреїв РПЦвУ.

На підставі зустрічі членів делегації Вселенського Патріархату з представниками «Софійського Братства», серед яких є багато священиків проукраїнського (антимосковського) руху в РПЦвУ, можна міркувати, що Константинополь пильно слідкує за ним та намагається якось допомогти.

Ми не будемо тут робить розвідку, чому проукраїнські (антимосковські) священики РПЦвУ не переходять до ПЦУ. Питання в іншому: До якої ступені Вселенський Патріархат готовий піти їм назустріч? І тут можемо з великою вірогідністю стверджувати – Константинополь, у разі їхньої реальної численності та об’єднання у якусь структуру, може надати їм тимчасову «канонічну парасольку». Але всі ми знаємо приказку: «немає нічого тривалішого, ніж тимчасове».

Отже, оскільки проукраїнські священики мають ті самі погляди та переконання, як і священики ПЦУ, можемо констатувати, що програма об’єднання, засноване на єдності національно-політичних поглядів, не працює. Тому мусимо шукати інший підмурівок для перемов та майбутнього об’єднання. На нашу думку, такою платформою може бути сучасна церковна модель, через використання якої Православна Церква зробиться привабливою для всіх.

Для більшого розуміння, розглянемо існуючі церковні моделі в православ’ї, історію соборноправної моделі, її присутність у УАПЦ та УПЦ, а також висловимо пропозиції щодо вироблення загальноприйнятної моделі об’єднання.

І. Деспотична, або «візантійська» імперська модель

1.1. Коротка історія створення деспотичної або «візантійської» моделі церковних відносин

Відразу після підписання Міланського едикту почалася перебудова моделі Церкви згідно імперського зразка. Ми не будемо розповідати історію цієї трансформації, адже вона не є предметом нашої статті. Однак зауважимо, що вже через кілька століть ми бачимо цілком іншу побудову церковних відносин.

Отже подивимось, що представляв собою Константинопольський Патріархат в часі християнізації Київської Руси.

Єпископи перетворилися в т.зв. «князів церкви», які обирали собі «імператора» – Константинопольського Патріарха. Саме в його руках, разом з найближчим архієрейським оточенням, була зосереджена вся церковна влада. Патріархат був поділені на таки собі церковні провінції – митрополії, куди очільник Церкви призначав керівників – митрополитів, при цьому навіть єпископат окремої митрополії був позбавлений права його обрання. Патріарх, як владика владик, був верховним владикою (деспот – Δεσπότης), тоді як єпископи на місцях теж швидко перетворили на таких собі локальних деспотів.

Цю модель ми називаємо деспотичною, оскільки в її основі знаходиться перетворення єпископського чину на «князів» чи деспотів, з усіма регаліями монаршої влади і аналогічною зневагою до підданих «рабів Його Преосвященства».

У рамках цієї моделі, яка цілком сформувалася у Східній Римській імперії (Візантії) V -VI стст., священики та миряни не мали жодного впливу на керування Церквою або на вирішення якихось питань. Певну незалежність зберігали лише монастирі, які мали права обрання ігуменів. Але і цього їх спробували позбавити архієреї, висвячуючи хор-єпископів. Навіть традиційне «Аксіос» (ἄξιος) або «анаксіос» (ἀνάξιος), яке виголошує народ перед початком хіротоній, поступово зробилося формальністю…

Своєрідними були і стосунки Церкви та владою Ромейської імперії. Церква беззастережно підтримувала Державу в особі імператора і його оточення, а Держава – Церкву. Такі стосунки отримали назву «симфонія». Хрестоматійним прикладом «симфонії» є два історичних епізоди:

а) Підтримка Константинопольським патріархом війни імператора Василія ІІ Болгаробійці проти своїх єдиновірців – болгар, а в подальшому його канонізація як «благовірного імператора та оборонця християнської віри».

б) Імперія, силою «репресивного апарату», майже завжди підтримувала рішення Церкви в особі патріарха. Вона, від початку, ревно переслідувала іконошанувальників, а потім – іконоборців.

Попри існуючий в наших краях міф, ця «симфонія» не була ані ідеальною, ані прийнятною для Христових учнів моделлю взаємин Церкви і Держави. Фактично імперія підкорила Церкву, зробила її своєрідним засобом для досягнення своїх політичних мет. Наприклад, заснування Київської митрополії було для Константинопольського Патріархату не Хрещенням Київської Руси, а заснуванням звичайної 61-ої митрополії. Зі свого боку, імператори Візантії вважали її заснування підставою для формального ствердження про васальну залежність Київської Руси від Константинополя.

Не вдаючись у деталі історії трансформації «симфонії», можна стверджувати – її конечною формою є «російська» (тобто московсько-петербузька) модель повного підпорядкування Церкви державою, коли навіть єпископи не мели конечного впливу на керування та цілком були залежні від воли імператора та Святішого Урядового Синоду, які очолювала світська людина. Натомість влада імперії надавала кошті на втримання єпископату, духовенства та монастирів. Хоча ця модель значною мірою має свої коріння у протестантській еклезіології (де король чи імператор стає фактичним головою Церкви), самі автори цієї еклезіології в значній мірі взорувалися на імперсько-константинопольський, візантійський устрій. Вони протиставляли його «римському папізму», і модернізували його на свій лад (галліканський, англіканський, лютеранський, і зрештою петербурзький).

1.2. Деспотична модель та новітні автокефалії.

Переважна більшість Помісних Православних Церков виникли шляхом виокремлення із Константинопольського патріархату – можна сказати, що більшість Помісних Церков – це уламки Константинопольського патріархату. Всі т.зв. «нові автокефалії» виникли в ХІХ-ХХ стст. через надання відповідного Томосу Константинопольським Патріархатом. Відповідно він накидував їм і власну, деспотичну, модель церковного устрою. Це відбувалося і в тих випадках, коли новітня Помісна Церква створювалася в державі, де православ’я не мало статусу «державного віровизнання». Така сама модель була втілена і при створенні ПЦУ.

Втім, далеко не завжди це робив сам Константинопольський патріархат. Частіше він не потребував це робити – адже нові помісні церкви самі по собі були уламками старої моделі, що переорієнтувалися на іншого «імператора», але зберігали стару структуру розподілу влади і престижу всередині себе. Константинополю лишалось лише підтверджувати діючий стан речей. Те ж саме стосується, наприклад, РПЦ МП, яка не є «новою автокефалією», але є доведенням до абсурдного маразму крайнощів пізньовізантійської деспотичної моделі.

Отже, розглянемо деякі особливості сучасної візантійської моделі Константинопольського Патріархату, яка не змінювалася кілька століть.

Основна риса цієї, деспотичної, моделі – це жорстка влада архієреїв. Мало хто звертає увагу на те, що в Константинопольському Патріархаті немає навіть Помісних Соборів. Усе питання вирішує Священний Синод та Архієрейський Собор (збирається раз на три роки). При цьому навіть архієреї обмежені у виборі Патріарха, адже через угоду з Туреччиною, ним може бути тільки громадянин цієї держави.

Таким чином, сучасна візантійська модель також цілком усуває духовенство та мирян від прийняття якихось рішень у Церкві. Громади не можуть впливати на призначення єпархіального архієрея та (або) парафіяльного священика. Виключення, на рівні парафії (монастиря), може бути тільки в тому випадку, коли їй належить храм як колективна нерухомість. Єдине, що може зробити громада (спільнота громад, монастир) – це перейти в іншу юрисдикцію через наявність демократичного ладу країни перебування.

1.3. Деспотична модель Православної Церкви України: Сприяння або перешкода об’єднавчому процесу?

Не є  виключенням і Православна Церква України. Але ситуація в Українському Православ’ї на момент дарування автокефалії корінним чином відрізнялася від ситуації інших Православних Церков напередодні надання їм автокефального статусу, а саме:

1) Православ’я в Україні було поділено на три гілки – РПЦвУ (вона ж УПЦ МП), УПЦ КП та УАПЦ, які де-факто не мали між собою офіційного співслужіння. При цьому перша загалом виступала проти автокефалії та не визнавала дві інші юрисдикції;

2) РПЦвУ була частиною канонічної Помісної Православної Церкви, яка також була проти створення в Україні окремої Помісної Православної Церкви;

3) Дві юрисдикції (УПЦ КП та УАПЦ), які знаходилися в канонічній «сірій зоні» та домагалися автокефалії, не могли об’єднатися більш 20 років. Відносини між єпископатом цих церков були вкрай складними;

4) Створіння структури УАПЦ третього відродження (тобто починаючи з 1988 р.), а потім і УПЦ КП, відбувалося «знизу». Ініціаторами були окремі священики РПЦвУ та віряни. За всю новітню історію автокефалії, з 1989 до 2018 року, до неї приєдналося тільки 4 колишні єпископи РПЦвУ, а до 2018 р. з тих перших дожив лише один. Тобто весь єпископат автокефальних юрисдикцій був нової формації, при цьому лише кілька архієреїв були до цього священиками РПЦвУ;

5) Хоча у жовтні 2018 р. Константинопольський Патріархат повернув собі владу над Київською митрополією та реабілітував єпископат неканонічних юрисдикцій, він не здійснив жодних кроків щодо створення власної адміністративної структури. В Україні продовжували існувати три православні юрисдикції, які жодним чином не були пов’язані між собою та з Вселенським Патріархатом. Це створювала певну небезпеку для духовенства РПЦвУ, яке б хотіло долучиться до об’єднання. Адже при зриві Об’єднавчого Собору, воно б опинилося в невизначеному канонічному статусі.

Усе це, враховуючи стан невідомості щодо умов автокефалії, створювало певний неспокій серед духовенства та активних мирян. Але все застереження та неспокій можна було б зняти через Статут нової Помісної Церкви, які мусив надати певну рівновагу та запобіжники, як від недоліків деспотичної моделі, так і крайньої соборноправності…

На нашу думку, розробка того, що можна назвати «статутом царського шляху», мала кілька проблем.

По-перше, Константинопольський Патріархат просто не знав іншу церковну модель, крім своєї та не збирався розробляти щось ексклюзивне для майбутньої ПЦУ.

По-друге, візантійська деспотична модель цілком влаштовувала Київський Патріархат у особі Філарета (Денисенко). Адже він сам так бачив керування майбутньою автокефальною Церквою: «Коли постало питання про надання томосу, і на архієрейському соборі Української православної церкви Київського патріархату було прийнято рішення, що ми висуваємо на об’єднавчому соборі на посаду предстоятеля Церкви кандидатуру митрополита Епіфанія (Думенка), але за умови, що я залишаюся Патріархом і буду керувати Українською православною церквою в Україні, а новий глава представлятиме Церкву ззовні, в православному світі. Прийняли та підписали все це». Враховуючи те, що, згідно передсоборної соціології, тільки 57% респондентів, які визначили себе як віряни УПЦ КП, бачили Філарета керівником об’єднаної Церкви, таку модель можна було запровадити тільки через деспотичну модель, коли керувати буде виключно єпископат. Тому УПЦ КП намагалася забезпечить домінування своїх архієреїв у новій Помісній Церкві, щоб уникнути будь-якого зриву своїх планів.

Отже, вже на Київському Об’єднавчому Соборі ПЦУ була накинута деспотична церковна модель, яка отримала свій розвиток на Помісному Соборі ПЦУ в 2023 р. Ми надали цей Статут кільком юристам, щоб отримати фаховий аналіз. І всі вони одностайно стверджують – це цілком монархічна модель, де навіть архієреї, не кажучи вже про священиків та парафіян, мають досить обмежені повноваження. Щоб не бути голослівними, наведем кілька основних прикладів, на які спиралися юристи.

а) Предстоятель обирається довічно. Хоча в Статуті прописана можливість його усунення з посади, її де-факто виконати неможливо. Предстоятель навіть має право ветувати рішення Священного Синоду; призначає нових тимчасових членів синоду в часі ротації; скликає Помісний Собор. «Процедура виборів на Помісний Собор делегатів від кліру, чернецтва, духовних навчальних закладів і мирян та їхня кількість встановлюється Предстоятелем … та Священним Синодом відповідним рішенням» (але, як вже було відзначено, Предстоятель має право накласти вето на рішення синоду).

б) Хоча Помісний Собор ПЦУ названий «вищим органом керування», Статут передбачає, що «Рішення, які стосуються істотних питань організаційної форми Православної Церкви України, як релігійного об’єднання в цілому, набувають чинності лише якщо за їхнє ухвалення проголосують Предстоятель та не менше 3/4 від повного складу Помісного Собору, включаючи не менше 2/3 голосів архієреїв» Тобто без підтримки Предстоятеля та 2/3 архієреїв, жодна зміна деспотичної моделі неможлива. Фактично та юридично, священики та миряни, як делегати Собору, позбавлені можливості вплинути на будь-яке суттєве рішення.

в) Право обрання нових архієреїв; переведення їх з однієї єпархії на іншу; переведення їх з вікарних у правлячих та навпаки; належить виключно Священному Синоду ПЦУ. Впливати на це рішення, ані самі архієреї, ані священики та вірні єпархії, якої стосуються ті чи інші маніпуляції, не мають можливості.

г) Правлячий єпархіальний архієрей може виключно на свій розсуд: здійснювати хіротонії, переводити священиків з парафії на парафію, виводити поза штат.

Можна заперечити, адже в Статуті  положення про єпархіальні збори, єпархіальні ради та, відповідно, парафіяльні збори та парафіяльні ради…

Але для керівних органів ПЦУ (Священний Синод, Архієрейський та Помісний Собор), всі рішення єпархіальних зборів, навіть коли вони стосуються окремої єпархії, носять виключно рекомендаційний характер.

Наприклад, у «Статуті про управління ПЦУ» говориться «Єпархіальний архієрей обирається і призначається Священним Синодом з урахуванням думки духовенства і мирян єпархії». Але така думка не є для нього обов’язковою, він може нею знехтувати «заради блага Церкви». Відповідно і рішення єпархіальних зборів не є обов’язковим для правлячого архієрея.

Ситуація, коли священики та миряни (парафіяни) є цілком безправні, через що і єпархіальний єпископат позбавлений важелів впливу на керівництво Церкви, викликає дуже серйозні застереження священиків РПЦвУ щодо їхньої долі в разі переходу до ПЦУ. Подібні застереження мають і деякі священики, які вже пішли на об’єднання. Готуючи цю статтю, ми на умовах анонімності порозмовляли з деякими з них та склали загальну картину їхніх побоювань, через що вони бажають отримати «парасольку» від Вселенського Патріархату.

Отже, ось як виглядає це в загальному вигляді: «Сьогодні ПЦУ (і держава) зацікавлена в об’єднанні (приєднанні, переході), але, раніше або пізніше, цей процес закінчиться. У УПЦ (РПЦвУ) залишаться відверті прибічники «русского мира», які явно нікуди переходити не будуть. Ми чудово розуміємо, що є чужими для переважної більшості духовенства ПЦУ, тому цілком вірогідно – нас можуть перевести на гірші парафії, адже законного захисту парафіянами свого священика від рішення правлячого архієрея в Статуті (ПЦУ) немає. Не виключений вивід за штат або заборона через надумані підстави. Чи будуть навіть єпархіальні збори нас обороняти? А самі ми, розпорошені по єпархіям ПЦУ, завжди будемо в меншості. Навіть об’єднання всіх нас в окрему структуру (в ПЦУ) не прибирає проблеми, бо така структура може бути ліквідована простим рішенням Священного Синоду…». Можна припустити, що подібні побоювання є і в архієреїв, адже єпархії створюються та ліквідуються, а єпископи пересуваються з посади на посаду, як ми вже відзначали вище, також рішенням Синоду.

Враховуючи, що сьогодні переходи парафій відбуваються також через політичний чинник, то там, де священик РПЦвУ має авторитет, проукраїнські та антимосковські погляди, громада шукає можливість уникнути зміни священика при переході в ПЦУ. Саме так з’являються деякі «незалежні православні громади» або перереєстрація статутів без згадки не тільки Московського патріархату, а і РПЦвУ (УПЦ МП). Подібних парафій з кожним місяцем робиться все більше і вони безумовно будуть шукати собі «канонічну парасольку» поза ПЦУ.

Ще одна проблема деспотичної моделі – це невідповідність вимогам активного громадянського суспільства, яке стрімко розвивається в Україні. Молоді вже не цікава Церква, яка, з одного боку, вимагає від них різнопланової підтримки як від віруючих-мирян, з іншого – практично цілком усуває від прийняття рішень щодо її життя. Церква з деспотичною моделлю стає для їх непривабливою, а навідування храмів формальним. Те саме можна казати і про бажання активних, думаючих та демократичних молодих чоловіків присвятити себе служінню священика, адже одна справа – бажати служити Богові, а інша справа – добровільно  стати «кріпаками» єпархіального архієрея. Це неминуче приведе до інтелектуальної деградації корпорації духовенства, зокрема і ченців. Останнє приведе і до деградації корпорації архієреїв, адже, здебільшого, майбутніх єпископів обирають саме серед ієромонахів.

Таким чином, на нашу думку, деспотична церковна модель не є привабливою у сучасних українських релігійних реаліях.

ІІ. Церковна модель соборноправності

2.1. Коротка історія виникнення соборноправної моделі в Київської митрополії XV – XVII стст.

Як не парадоксально, але першими боротьбу з візантійською моделлю та запровадження певної соборності, розпочали єпископи та очільники новохрещених країн, які аніяк не погоджувалися визнавати себе васалами Візантійської імперії. Першим крокам до соборноправності була вимога права вільного обрання митрополита. Ми не будемо тут торкатися історії Болгарської, Сербської або Румунської Православних Церков, а зупинимся на становленні соборноправності саме Київської митрополії.

Отже, у 1051 р, собор єпископів Київської митрополії, за підтримкою Київського князя Ярослава та бояр, обрав митрополитом Іларіона Київського (+1088). Константинопольський патріарх не визнав цього та почалася його тривала боротьба з Києвом, яка закінчилася перемогою Вселенського патріархату в 1055 р. Митрополит Іларіон був усунутий від керування митрополією та помер у монастирі…

Не дивлячись на спротив Константинополя, в часи існування Київської Руси як держави, відбулося ще дві спроби запровадити соборного обрання Київського митрополита – це митрополити Єфрем Переяславський (+ між 1091 та 1101 рр.) та Климент Смолятич (+ після 1164 р.).

Боротьба князів та єпископату самим обирати собі очільника Київської митрополії продовжилася у Великому Князівстві Литовському. Так, кілька митрополитів керували без благословення Константинопольського Патріарха – це Теодорит (1352—1354), який загалом був висвячений в Болгарії; Григорій I (1414–1419); Мисаїл Пструч (1474–1480).

Релігійне становище в ВКЛ, внаслідок якого православ’я вже не було державним віровизнанням та було вимушено конкурувати з католицтвом, а потім і з протестантизмом, вимусило виробляти принципово нову модель внутрішнє церковних стосунків. Вже до кінця XV – початку XVІ стст. у житті Київської митрополії все більшу роль відігравало духовенство, яке не тільки брало участь у церковних соборах, а і мало на них рівний з єпископатом голос.

Так, у Віленському православному соборі 1509 р., «взяли участь 7 єпископів, 6 архімандритів, 6 ігуменів і 7 пресвітерів. Серед запрошених було чимало пересічних священників. Про мирян у матеріалах Собору не згадується: ймовірно вони не брали участі з огляду на характер розгляду питань зібрання (внутрішньо-церковні душпастирські питання)».

Загалом, вивчаючи різноманітні церковні документи XVІ ст., можна бачить трансформацію церковної моделі, коли від чисто єпископальної вона мігрувала в бік соборної. Поступово в вирішенні питань життя Київської митрополії почали брати участь об’єднання мирян – братства, чернечі громади та значні фундатори (як приклад – рід князів Острозьких)…

Соборноправна модель внутрішньоцерковних відносин, яка отримала своє звершення десь до 80-х років XVІ ст., дозволила православним Київської митрополії відновити єпископат та досить успішно протистояти католикам, зокрема і уніатам. Ця модель діяла до анексії Київської митрополії Москвою й поступова було знищена в XVІІІ ст.

Отже, визначимо основні принципи функціонування соборноправної моделі Київської митрополії.

– Київський митрополит та єпархіальні архієреї обиралися на спільних соборах єпископів, духовенства, чернецтва та церковних братств. Також враховувалася думка православних магнатів (фундаторів), які часто брали безпосередню участь у соборах. Усі делегати (учасники) соборів мали рівні права.

– Єпископат мав беззаперечне право і першість голосу щодо догматично-літургічних питань (тлумачити богословські істини віри, редагувати богослужбові книги тощо). Тут варто згадати конфлікт свт. Петра Могили з Львівським ставропігійним братством щодо редагування останнім «церковних книг», у якому переміг саме митрополит.

– Братія монастирів вільно обирала собі настоятеля (ігумена, архімандрита) і Київський митрополит та (або) єпархіальний архієрей не мав права втручатися в цей процес. Виключенням було канонічне порушення. Наприклад — обрання настоятелем одруженого священика або мирянина, які не бажав приймати чернечий постриг.

– Братства та парафіяльні громади мали права мати власні храми та обирати собі священика, якого затверджував архієрей. Але архієрей при поставленні священика мусив зробити йому іспит і назначення або хіротонія відбувалася саме за результатами іспиту. Також архієрей мав беззастережне право зняти священика через канонічні або маральні порушення, чи через вимогу братства (парафіян).

– Єпископські капітули (ради) мали переважно пропорційний склад духовенства та мирян. При цьому архієрей мусив підпорядковуватися їхнім рішенням, коли вони не стосувалися догматично-канонічних питань, у яких архієрей, духовенство та миряни мусили звертатися до авторитету Київського митрополита та (або) Константинопольського Патріарха.

Звичайно, відносини між єпископатом, духовенством, братствами та магнатами, у Київської митрополії Константинопольського Патріархату XVІ – XVІІ стст. не були ідеальними. Було багато конфліктів та суперечок. Але ця соборноправна модель дала можливість зберегти православну віру в дуже складних умовах.

2.2. Спроба повернення до соборноправної моделі в 1917-1921 рр.

Практично одразу після падіння монархії, Російська Православна Церква почала активну підготовку Помісного Собору, який мусив вирішити шерег важливих питань, зокрема і випрацювати нову модель керування Церквою.

Вже сама форма обрання делегатів була дуже демократичною. Так, згідно з прийнятою Передсоборною радою 4 липня 1917 «Положення про скликання Помісного собору Православної всеросійської церкви в Москві 15 серпня 1917», до складу Собору входили члени комісії за результатами виборів, за посадами і за запрошенням Святішого синоду. Основу Собору формували єпархіальні делегації, які складалися з правлячого архієрея, двох кліриків та трьох мирян. Один із двох кліриків мав бути священиком, а другий міг бути будь-ким, від псаломщика до вікарного єпископа. Клірики та миряни обиралися на спеціальних єпархіальних зборах, причому виборці на ці збори обиралися на рівні парафій, на парафіяльних зборах. Єпархіальні делегації і склали основну масу соборян. Серед 564 делегатів собору, 265 делегатів було від ієрархії та духовенства, 299 — від мирян. При цьому всі вони мали рівне право при голосуванні. Тільки питання догматичного та канонічного характеру, після їхнього розгляду Собором, підлягали утвердженню на нараді єпископів.

Обрання патріарха також відбувало по жеребу з трьох кандидатів, які набрали найбільше число голосів делегатів собору, а не прямим голосуванням. При цьому щодо вибору кандидатів на патріарха, була прийнята пропозиція професора Павла Прокошова, яка дозволяла голосувати за будь-яку особу, що не має до цього канонічних перешкод (не лише єпископа).

Крім того, прийнятий 7 (20) квітня 1918 року Парафіяльний статут (заключне, 129-те діяння другої сесії Собору) закріпив певну ступінь автономності парафії; передбачалося і створення союзів парафій.

Отже, навіть РПЦ у 1917-1918 рр. пішла по шляху запровадження певної моделі соборноправності. Це було обумовлено тривалим розвитком богословської критики в російському православному світі в ХІХ ст., від слов’янофільського формулювання ідеї «соборності» до церковно-історичних досліджень, що показали штучність і вторинність деспотичної моделі організації Церкви, що явно не відповідає ідеалам першохристиянської Церкви. На великий жаль, через репресії радянської влади та громадянську війну, ця спроба не була здійснена. А після приходу до влади митрополита (майбутнього патріарха) Сергія (Старогородського), РПЦ повністю повернулася  до деспотичної моделі, під наглядом радянської влади.

2.3. Невдала спроба відродження соборноправності в Українському Православ’ї та її дискредитація УАПЦ (Л)

Практично відразу після падіння самодержав’я, українська інтелігенція почала заходи щодо створення Самостійної Української держави та своєї, автокефальної Православної Церкви. На початку грудня 1917 р. була створена Всеукраїнська Православна Церковна Рада, яка мусила підготувати помісний собор для оголошення автокефалії. Ця організація складалася з єпископату, священиків та мирян, а очолював її — архієпископ Олексій (Дородніцин). Саме він одним з перших висунув ідею апеляції до Константинопольського Патріархату в справі перегляду канонічного статусу Київської митрополії та скасування її анексії Московським патріархатом. Також серед членів ВПЦР був і протоієрей Василь Липківський.

За ініціативою архієпископа Олексія, ВПЦР скликала на початку 1918 р. Всеукраїнський Церковний Собор в Києві. Собор виступив за створення незалежної від Московського патріархату української церкви на засадах історичної соборноправності та канонічно отриманого від Вселенського Патріархату автокефального статусу. На великий жаль, вже 19 січня робота Собору перервалася наступом більшовиків на Київ…

Але процес набуття канонічної автокефалії не зупинився, адже 1 січня 1919 р. Директорія УНР приймає «Закон про верховне управління Української Православної Автокефальної Синодальної Церкви». До участі у Першому Святішому Синоді, уряд, серед інших, запросив архієпископа Агапіта (Вишневського), єпископа Діонісія (Валединського) та протоієрея Василя Липківського. Як бачимо, у складі Синоду мусили бути не тільки архієреї, а і священики.

Однак протестантські «революційні» тенденції в ВПЦР перемогли. Коли в березні 1919 р. ця інституція відновила роботу, її керівником було обрано мирянина Михайла Наумовича Мороза, а до секретаріату — іншого мирянина, Івана Васильовича Тарасенка.

Попри застереження духовенства та освічених мирян, І Всеукраїнський церковний собор, які фактично очолювали соціалісти М. Мороз та В. Чехівський, довели ідею церковної соборноправної моделі до повного абсурду, загалом відхилив єпископат та духовенство. Зокрема цей «собор» постановив, що «вся влада переходила до церковних рад (радоправство), а преважна більшість функцій єпископату передавались мирянам (§§ 1, 3 та 4)»; радам «дозволялось вносити зміни в богослужіння шляхом запровадження «нових творів, як натхненних виявлень живої церковно-релігійної творчості, що до цього часу була скована старим церковним устроєм (§ 10, пп. 2)». В цьому видно як вплив протестантської еклезіології, загалом дуже популярної серед української інтелектуальної еліти того часу, так і соціалістичної ідеології.

Протестантизація липківцями соборноправної моделі, яку вони наполегливо представляли як саме «українську історичну», привила до дискредитації ідеї соборноправності не тільки серед єпископату, а і серед духовенство та вірних. І ця дискредитація отруює Українське Православ’я і до сьогодні. Бо, як влучно визначив митр. Іларіон (Огієнко): «Церкву цю назвали «соборноправною», розуміючи під цим не історичне керування Церквою її Соборами, а світське радо-правство».

2.4. Друга спроба відродження історичної соборноправності у часі німецької окупації

Певні елементи канонічно-історичної соборноправної моделі використовувала УАПЦ (створена в 1942 р.) в єпархіях, де вдалося налагодити нормальне церковне життя. Зокрема харківський митрополит Феофіл (Булдовський) створив єпархіальну раду з п’яти членів, куди, крім нього, входило два священика та два мирянина.

Також подібна єпархіальна рада та парафіяльні ради діяли в Пінсько-Поліської єпархії УАПЦ, якою керував митрополит Олександр (Іноземців). Але тут вони були, з більшого, традиційні ще з міжвоєнного часу, коли ця територія входила в юрисдикцію ПАПЦ.

Звісно, ці елементи і початки були дуже короткострокові і вже за рік-два зникли під наступом Червоної армії.

ІІІ. Тенденції впровадження соборноправності в другій половині ХХ – початку ХХІ стст.

3.1. Загальна історія вироблення та впровадження інституту соборноправної моделі

Після ІІ Світової війни, опинившись в масовій еміграції в країнах Заходу, з його культурою розвиненого громадянського суспільства, потужних політичних партій, демократичної політики тощо серед священиків та вірян канонічних православних юрисдикцій, які діяли на території Західної Європи, США, Канаді та Австралії, з’явився запит на активну участь у житті Церкви, існування реальних важелів на прийняття рішень єпископатом. В цьому бажанні вони зверталися як до живого досвіду західних неправославних християн, їхньої практики, виробленої впродовж століть боротьби за права, так і до джерел православної культури, де відшукували зразки і приклади активної участі вірян у Церкві.

Отже, коли аналізувати загальні тенденції, то не дивлячись на різні форми, вони мають одну спільну рису – обмеження самовладдя єпископів на парафіяльному та єпархіальному рівні. Це стосується насамперед адміністративних прав, адже канонічні та догматично-літургічні і питання залишаються безумовною прерогативою архієреїв та духовенства.

Після розпаду СРСР та падіння т.зв. «соціалістичного табору», тенденції соборноправності почали з’являтися і в Православних Церквах Східної Європи. Результатом цього процесу була спроба підняти питання щодо канонічної соборноправної моделі на Всеправославному соборі, але через позицію кількох Православних Церков, ця пропозиція була відхилена вже на рівні передсоборних нарад. Кожний з противників всеправославного обміркування нової моделі, з більшим залученням священиків та мирян до прийняття адміністративних рішень, висував свої аргументи, що практично унеможливило консенсус в цьому питанні.

Сьогодні ми вже маємо можливість надати основні тези того, що пропонувалося до передсоборного обговорення:

а) Призначення (зміна) або вибори особи нового єпархіального архієрея мусить бути погоджені на соборі духовенства;

б) Переміщення священика на іншу парафію може здійснюватися тільки (або) з його згоди та тільки (або) згоди парафіяльних зборів;

в) Запроваджується персональне членство членів парафії. Саме вони складають парафіяльні збори.

г) пропонувалося скасування довічне обрання предстоятеля (підтвердження кожні 10 або 15 років, з критичним роком 85 р.

Крім того, піднімалося питання про участь обраних священиків та мирян у архієрейському соборі, з правом дорадчого голосу.

Однак, на рівні юрисдикцій, процес вироблення нової моделі продовжився. Навіть Російська Православна Церква, хоча і формально, мусила зробити певні кроки в цьому напрямку, кінцевою формою яких стало створення «Межсоборного присутствия» 27 липня 2009 р. «Основним завданням … є попереднє вивчення питань, які розглядають Помісний та Архієрейський собор, а також підготовка проектів рішень з цих питань. Рішення щодо пропозицій Міжсоборної присутності можуть прийматися також Священним Синодом». Пропозиції по персональному складу вносять єпархіальні архієреї, а «склад присутствия переглядається Священним Синодом за поданням Патріарха Московського і всієї Русі раз на чотири роки».

3.2. Відродження Українського Православ’я 1989-2018 рр. УАПЦ та УПЦ КП

У 1989 р. почалося трете відродження УАПЦ, рух за Українську Помісну Православну Церкву. На великий жаль, вже через кілька років відбувся розкол на дві гілки, які намагалися здобути канонічну автокефалію – УАПЦ та УПЦ КП. Кожна з цих юрисдикцій спробувала створити свою церковну модель з врахуванням прагнення священиків та вірних до більш активного впливу на церковне життя. Отже, розглянемо процеси в УАПЦ та УПЦ КП окремо.

3.2.1. УАПЦ: Сучасна соборноправна модель, що втілена в Статуті

Коли 19 серпня 1989 р. протоієреї Володимир Ярема (майбутній патріарх Димитрій) та Іван Пашуля проголосили вихід Петропавлівської парафії м. Львова з-під юрисдикції Московського патріархату і перехід під омофор митрополита Мстислава (Скрипника) та почалося відродження УАПЦ в Україні, Церква опинилася в досить складному становищі. Адже ніхто з українських православних архієреїв діаспори не мав змоги приїхати, а архієреї Українського екзархату РПЦ відмовилися долучитися до відродження автокефалії. Тому для адміністративного керування була створена «Рада УАПЦ», яку від початку очолив саме о.Володимир Ярема. У подальшому, коли до УАПЦ долучився єпископ Іоан Боднарчук, формальне керування радою перейшло до нього, як представника митрополита Мстислава в Україні.

Однак, навесні 1990 р., після висвячення нового єпископату УАПЦ, склалася досить парадоксальна ситуація.

З одного боку, єпископи, які всі вийшли з середовища РПЦ, бажали запровадити ту ж саму деспотичну модель, практично відхиливши священиків та мирян від керування УАПЦ. Загалом, єпископоцентричну модель вже від початку намагався впровадити вл. Іоан Боднарчук, зокрема він здійснив перші архієрейські хіротонії без погодження з «Радою УАПЦ».

З іншого – нові правлячі архієреї УАПЦ не могли нічого зробити в умовах ворожого ставлення радянської влади, Українського екзархату РПЦ та греко-католиків, без підтримки священиків та мирян. Тому вони мусили погоджувати з духовенством та мирянами свої дії, серйозно ставитися до їх порад.

Після того, як розпочалася підготовка до приїзду в Україну митрополита Мстислава Скрипника та до першого Помісного Собору УАПЦ, був досягнутий певний компроміс: архієреї, духовенство та миряни мали рівне право голосу на Помісному Соборі, а правлячі єпархіальні архієреї мусили погоджувати свої адміністративні дії з членами єпархіальної ради, куди входили представники духовенства та мирян, яких обирали на загальних зборах єпархії.

За деякими даними, на стадії підготовки першого Помісного Собору УАПЦ пропонувалося ввести до її Синоду кілька священиків та мирян, обраних з числа делегатів собору. Але чи було це реально запроваджено навіть у формі якогось рішення, дізнатися не вдалося. Також не вдалося знайти Статут УАПЦ, який був прийнятий у 1990 р.

Отже, для оцінки соборноправної моделі церковного керування УАПЦ, ми будемо користуватися її Статутом, який був чинний на момент проведення Київського Об’єднавчого Собору 2018 р.

Вже в преамбулі Статуту, ми бачим чітке визначення соборноправної моделі: «1.7. УАПЦ здійснює своє служіння в світі на основі соборноправності. Вищими органами церковної влади, управління й суду є Помісний Собор і Архієрейський Собор; вищим органом церковної влади на період між соборами є Патріарша Рада на чолі з Предстоятелем».

Тепер подивімось, що представляє собою «Патріарша Рада», керівний орган Церкви, якого немає в ПЦУ та яку не мала УПЦ КП (беремо тільки основні моменти):

«7.1. Патріарша Рада є вищим постійно діючим виконавчим органом управління УАПЦ, який працює в період між Помісними Соборами;

7.2. До складу Патріаршої Ради входять з правом вирішального голосу: Предстоятель (голова), два єпархіальні архієреї, два священики і двоє мирян. Члени Патріаршої Ради обирають зі свого складу секретаря, котрий відповідає за ведення протоколів засідань та іншої документації, стежить за дотриманням реґламенту, викликає членів Патріаршої Ради на засідання; …

7.4. Патріарша Рада провадить діяльність у таких напрямах:

а) керівництво адміністративним розвитком Церкви, формування штату Патріархії;

б) налагодження і підтримування стосунків з іншими Церквами й конфесіями, державними установами, суспільно-культурними й політичними організаціями;

в) організація виробничої, інформаційно-видавничої, фінансової діяльності УАПЦ;

г) координація навчально-виховної роботи, доброчинної, євангелізаційної діяльності;

ґ) підготовка кандидатур до єпископського служіння;

д) підготовка чергового Помісного собору;

7.5. Всі члени Патріаршої Ради мають рівне право голосу, право внесення проектів рішень і участі в їхньому обговоренні, право повної інформації про діяльність Патріаршої Ради. Повноваження члена Патріаршої Ради, який проводить діяльність, несумісну зі Статутом УАПЦ, за рішенням Патріаршого Суду указом Предстоятеля призупиняються до наступного Помісного Собору;

7.6. Справи в Патріаршій Раді вирішуються за загальною згодою всіх присутніх на засіданні членів або більшістю голосів. При рівності голосів голос Голови є вирішальним;

7.7. Ніхто з присутніх на Патріаршій Раді не може утримуватися від голосування».

Таким чином, «Патріарша Рада» УАПЦ унеможливлювала самовладність єпископату, яка могла здійснюватися через архієрейські собори, долучала обраних священиків та мирян до прийняття важливих рішень життєдіяльності Церкви.

Ще один дуже важливий момент соборноправної моделі УАПЦ – це призначення керуючого єпархіального архієрея: «10.3. Єпархіальний архієрей набуває канонічного повновладдя на території єпархії після його вибору на єпархіальному соборі, схвалення цього вибору Патріаршою Радою, рішення Архієрейського Собору про призначення єпархіального архієрея, найменування на єпархіального архієрея, архієрейської хіротонії та Указу Предстоятеля про призначення правлячого архієрея …

19.7. Кандидат до єпископського служіння, рекомендований єпархіальним собором, повинен після належного іспиту бути затвердженим Архієрейським Собором за погодженням з Патріаршою Радою. Після цього Патріаршою грамотою він нарікається у єпископи з титулом, що включає назву кафедрального міста».

Подібним чином формувалися і єпархіальні ради, які явно захищали духовенство єпархії від самовладдя правлячого архієрея, адже «до складу Єпархіальної Ради входить з правом вирішального голосу не менш як п’ять осіб: єпархіальний архієрей (голова), не менше двох кліриків та не менше двох мирян», які обиралися на єпархіальному соборі.

Певну власну можливість безпосередньо впливати на життя УАПЦ мали і організації мирян, адже статут засвідчував: «Делеґати від організацій та об’єднань мирян, визнаних за юридичних осіб з погляду церковного устрою, беруть участь у соборному житті УАПЦ, делеґуючи своїх представників на парафіяльні та деканальні збори, єпархіальні та Помісні Собори в межах квоти, встановленої церковною владою».

З всього вищевикладеного можемо зробити висновок, що соборноправна модель УАПЦ була досить демократичною, з чітким збереженням канонічних норм та відповідала тенденціям у Вселенському Православ’ї. Вона захищала священиків від самовладдя єпископату, давала духовенству та мирянам реально впливати на життя Церкви.

3.2.2. УПЦ КП – деспотична модель з елементами соборноправності

За основу Статуту УПЦ КП, який діяв до Київського Об’єднавчого Собору 2018 р., був взятий Статут, Прийнятий Помісним Собором Української Автокефальної Православної Церкви 5 червня 1990 року. Але в 1992, 1993, 2004, 2013 та 2016 роках у нього вносилися зміни та доповнення, які поступово наближали його до деспотичної  моделі.

Так, вже в преамбулі відзначено, що «вищими органами церковної влади і управління є Помісний Собор, Архієрейський Собор, Священний Синод на чолі з Патріархом Київським і всієї Руси-України (Місцеблюстителем)». Жодної згадки про «патріаршу раду», як в подальшому і єпархіальні, вже немає. Єдиним органом, де мусять бути присутні священики та миряни, є Помісний Собор.

Помісний Собор «скликається Патріархом Київським і всієї Руси-України, а в разі його смерті – Місцеблюстителем разом зі Священним Синодом за мірою необхідності, але не рідше як один раз на п’ять років.

3. Помісний Собор складається з єпархіальних та вікарних архієреїв (за своїм положенням), представників кліру, чернецтва, духовних навчальних закладів і мирян, а також Вищої Церковної Ради.

4. Процедура виборів на Помісний Собор делегатів від кліру, чернецтва, духовних навчальних закладів і мирян та їх кількість встановлюється Святішим Патріархом та Священним Синодом. …

10. Ухвали Помісного Собору стають правосильними, коли їх прийнято простою більшістю голосів присутніх членів Собору, включаючи 2/3 голосів архієреїв при рішенні догматичних питань …

12. До президії Собору входять за посадою Святійший Патріарх (Місцеблюститель) – Голова президії, постійні члени Священного Синоду, за обранням – один священик і один мирянин. Президія керує засіданнями Собору».

Коли толерувати той факт, що вибори та кількість делегатів «встановлюється Святішим Патріархом та Священним Синодом», наведений текст Статуту виглядає цілком демократичним. Також згадується «Вища Церковна Рада», права якої варто розглянути окремо.

«Вища Церковна Рада є дорадчим органом в управлінні Української Православної Церкви Київського Патріархату. … Членів Вищої Церковної Ради обирає Архієрейський Собор на пропозицію Святійшого Патріарха. … В міру необхідності засідання Вищої Церковної Ради скликає Патріарх Київський і всієї Руси-України і головує на них». Таким чином, жодних прав та реального впливу на рішення Предстоятеля, Священного Синоду, Архієрейського Собору та навіть на рішення єпархіальних архієреїв цей орган немає. Більш того, не прописаний обов’язковий порядок скликання його засідань, що робить «Вищу Церковну Раду» суто декоративною інституцією.

Такий самий декоративний характер носила і «єпархіальна рада», адже вона «є дорадчим органом управління єпархією. Єпархіальна рада утворюється з благословення єпархіального архієрея і складається з п’яти осіб – чотирьох у священному сані і одного мирянина, три з яких призначаються архієреєм, а два призначаються єпархіальними зборами на три роки». При цьому, її обов’язкові засідання мусять відбуватися раз на півроку.

У остаточної редакції Статуту УПЦ КП ми не знаходим згадки про мирянські організації (братства, об’єднання і т.д.), їх окремому представництві на Помісному та Єпархіальному соборі.

Отже, можна зробити висновок, що в Статуті УПЦ КП, незважаючи на декоративний характер певний постанов, священики там миряни були відхилені від реальних адміністративних рішень. Вони мали можливість якось впливати на їх, тільки один раз на п’ять років, під час Помісного Собору.

ІV. Деякі висновки та пропозиції

Ми мусимо усвідомити, що релігійне поле України ніколи не було, не є та не буде моноконфесійним. І хоча, згідно соціологічних опитувань, православ’я з’являється домінуючою конфесією (православними себе вважають близько 80% українців), до конкретної юрисдикції себе відносять десь близько 70-75%, а коли брати тих, хто регулярно відвідує богослужіння, таких виявляється менш 50%. Крім того, сьогодні головною підставою переходи священиків та парафій да ПЦУ є політичний чинник, але, раніше або пізніше, антиукраїнські юрисдикції або конфесії опиняться на повному маргінесі суспільства, фактично стануть сектантською групою.

Майбутній вступ України до Європейського Союзу та запровадження його юридичних норм, унеможливить державну заборону приходу на канонічну територію ПЦУ інших юрисдикцій . Про намір здійснити такий крок, незважаючи на протест ПЦУ, вже заявила Румунська Православна Церква. А Вселенське Православ’я, як бачимо на прикладі вторгнення РПЦ на канонічну територію Олександрійського патріархату, не в змозі одностайно зупинити такі дії. Більш того, рішення Критського Всеправославного Собору щодо передачі православної діаспори під омофор Константинопольського Патріархату відверто ігноруються навіть тими юрисдикціями, які його підписали.

Таким чином, ПЦУ прийдеться не тільки витримувати конкуренцію з іншими конфесіями, а і реально змагатися за практикуючих православних вірників. Ми можемо досить успішно приєднати до ПЦУ парафії (читай: храми) РПЦвУ, але це аніяк не значить, що ми практично «переведемо» прихожан. Адже переважна кількість тих, хто сьогодні декларує себе вірниками ПЦУ, з’являються «не прихожанами, а заходжанами», відвідують храм лише на великі свята. Крім того, орієнтуючись на соціологічну вибірку тих, хто регулярно відвідує богослужіння, особливо в Центральній, Південній та Східній Україні, можна побачити, що середній вік парафіян складає 45-50+ років і має тенденцію до збільшення.

Отже, для реального об’єднання Українського Православ’я та його розвитку, потрібно виробить таку церковну модель, яка була б приваблива для мирян, особливо молоді (передбачала її активну та реальну участь у житті Церкви, вплив на прийняття рішень). Одночасно ця модель мусить вивести духовенство з «кріпацького стану», коли священик або диякон цілком залежний від правлячого архієрея та немає реальних важелів захисту своїх прав (перевід на іншу парафію без врахування думки парафіян; волюнтаризм у накладанні покарання, чим сьогодні вже дуже чітко відзначилась РПЦвУ, та інш.)

Звісно, важко одразу сьогодні надати готове рішення, запропонувати готову модель церковних відносин, бо такого «просто і готово» просто не існує. Вироблення такої моделі, за умовами широкого дискусійного обговорення – ось головне завдання тих, хто щиро бажає об’єднання православних України.

На мою думку, теоретичною базою для подальшого обговорення може бути Статут УАПЦ, які включав у себе сучасні тенденції розвитку більшості Помісних Церков. Втім, це може бути лише точкою відштовхування як щось таке, що вже було в нашій українській православній традиції. Розробляючи новий підхід, варто глибоко продумати саму структуру сучасної Церкви ХХІ ст., передбачати важелі і противаги так, щоб забезпечити водночас гнучкість і розвиток Церкви, з одного боку, і стабільність та відданість вірі з іншого. Слід, кажучи світською мовою, враховувати потреби всіх учасників церковного життя, задовольняючи та врівноважуючи їх права, свободи та інтереси. Саме тоді, коли така сучасна модель буде запроваджена, об’єднання набуде церковний, а не тільки політичний характер. Саме тоді зникне проблема «об’єднання», тому що причин бути поза розумно і духовно облаштованою ПЦУ просто не залишиться.

прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр, ап. Івана Богослова», Чернівці

Засідання тривало понад 4 години.

За підсумками тривалих обговорень прийняті рішення що подаються у додатку.

Були вкотре задекларовані чіткі наміри сторін щодо побудови Помісної Церкви.

Центральне рішення – Предстоятелю УАПЦ та її Архієрейському Собору і Предстоятелю УПЦ КП і її Священному Синоду запропоновано невідкладно скликати Об’єднавчий Собор для остаточного і закріпленого статутними нормами та канонічним правом об’єднання УАПЦ і УПЦ КП в єдину Помісну Церкву.

ПІДСУМКОВЕ РІШЕННЯ
спільного засідання Комісій для ведення діалогу
Української Автокефальної Православної Церкви з УПЦ Київського Патріархату
і Української Православної Церкви Київського Патріархату з УАПЦ

Михайлівський Золотоверхий монастир, м. Київ
08 червня 2015 р.

Зібравшись на спільне засідання у присутності спостерігачів від Вселенського Патріархату Преосвященного Іларіона, єпископа Української Православної Церкви в Канаді, та Преосвященного Даниїла, єпископа Української Православної Церкви в США, Комісія УАПЦ для ведення діалогу з УПЦ КП і Комісія УПЦ КП для ведення діалогу з УАПЦ, разом вирішили наступне.

1. Висловити вдячність Його Всесвятості ВАРФОЛОМІЮ, Архієпископу Константинополя – Нового Риму і Вселенському Патріарху та Константинопольській Матері-Церкві, а також Українським Православним Церквам у Діаспорі, за надіслання спостерігачів у справі діалогу.

2. Констатувати, що УАПЦ згідно рішень V Помісного Собору (4-5 червня 2015 р.) та УПЦ КП згідно рішень Священного Синоду (від 12 травня 2015 р.), мають намір і бажання у близькому часі об’єднатися у єдину Помісну Православну Українську Церкву.

3. Визнати, що відповідно до канонічних норм, Статутів обох Церков та законодавства України, довершення бажання об’єднатися можливе лише на спільному Об’єднавчому Соборі.

4. Пропонувати Предстоятелю УАПЦ і її Архієрейському Собору та Предстоятелю УПЦ КП і її Священному Синоду невідкладно, до 30 червня 2015 р., прийняти рішення про скликання Об’єднавчого Собору для остаточного об’єднання УАПЦ і УПЦ КП в єдину Помісну Церкву.

5. Склад делегатів Об’єднавчого Собору визначається на рівноправних засадах: всі єпископи УАПЦ та УПЦ КП, а також по одному делегату на кожні п’ятнадцять зареєстрованих релігійних організацій (базове число релігійних організацій визначається на підставі офіційних даних про реєстрацію Міністерства культури України станом на 1 січня 2015 р.). Розподілення представництва в рамках УАПЦ та УПЦ КП залежить від рішень їхніх статутних органів.

6. Після прийняття рішення про скликання Собору (відповідно до п. 4 цього Підсумкового рішення) Комісії для ведення діалогу між УАПЦ і УПЦ КП перетворюються на спільну Передсоборну Комісію, яка здійснює підготовку до Собору. До Передсоборної Комісії паритетно входить рівне число архієреїв та представників від духовенства і мирян УАПЦ і УПЦ КП, але не більше як по сім від кожної сторони. Голови відповідних Комісій для діалогу стають співголовами Передсоборної Комісії. До присутності в роботі комісії запрошуються спостерігачі від Вселенського Патріархату.

7. Часом скликання Об’єднавчого Собору пропонується 14 вересня 2015 р., день церковного новоліття. Місцем проведення Об’єднавчого Собору пропонується Свята Софія Київська.

8. Після прийняття рішення про скликання Собору (відповідно до п. 4 цього Підсумкового рішення) на час до Собору накладається мораторій на перехід парафій та архієреїв з однієї юрисдикції в іншу.

9. Відповідно до схвалених у Вселенській Патріархії у 2000 р. положень Симфонітікону визначити, що безперешкодно відбувається літургійне співслужіння та Євхаристійне єднання Предстоятелів, ієрархів і духовенства УАПЦ і УПЦ КП, за їхньою взаємною згодою.

10. Від моменту відкриття роботи Об’єднавчого Собору і до моменту прийняття Об’єднавчим Собором рішення про об’єднання УАПЦ і УПЦ КП в єдину Церкву та про Предстоятеля об’єднаної Церкви, Предстоятелі УАПЦ і УПЦ КП є співголовами Об’єднавчого Собору.

11. На Об’єднавчий Собор виносяться всі пропозиції та умови об’єднання, затверджені Собором УАПЦ (4-5 червня 2015 р.) та Священним Синодом УПЦ КП (12 травня 2015 р.), в тому числі питання Предстоятеля і назви об’єднаної Церкви, беручи до уваги позицію Собору УАПЦ щодо назви для об’єднаної Церкви «Українська Автокефальна Православна Церква Київський Патріархат». Рішення за всіма питаннями Об’єднавчий Собор приймає більшістю голосів.

Це Підсумкове рішення складене у трьох ідентичних екземплярах, кожен на трьох сторінках, завірених Головами Комісій, підписане всіма членами двох Комісій, присутніми на засіданні, а також завірене спостерігачами від Вселенського Патріарха. З метою інформування повноти обох Церков Підсумкове рішення публікується у засобах масової інформації.

Комісія УАПЦ

Андрій, Митрополит Галицький
Мстислав, Архієпископ Тернопільський
протоієрей Микола Кавчак (Львівська єпархія)
протоієрей Євген Шувар (Івано-Франківська єпархія)
протоієрей Георгій Кушнірюк (Київська єпархія)

Комісія УПЦ КП

Димитрій, Митрополит Львівський
Євстратій, архієпископ Чернігівський
Протоієрей Олександр Трофимлюк (м. Київ)
Протоієрей Олексій Головацький (Тернопільська єпархія)
Протоієрей Михайло Лесюк (Переяслав-Хмельницька єпархія)

Присутні спостерігачі

Іларіон, єпископ УПЦ в Канаді
Даниїл, єпископ УПЦ в США

Карпюк Лука (з ФБ стрічки)

Сьогодні гість «Київського Православ’я» – протоієрей Євген Заплетнюк, клірик Тернопільської єпархії УПЦ Київського Патріархату.

- Отче Євгене, наскільки реальним є об’єднання Української Православної Церкви Київського Патріархату та Української Автокефальної Православної Церкви?

- Об’єднання Православних Церков України в єдину спільноту – це процес, який, насправді, вже давно триває. Більше того – це невідворотний процес, який уже не зупинити жодними зовнішніми чинниками: він почався зсередини, в серцях людей. І справа не лише в доволі сміливих висловлюваннях деяких представників УАПЦ щодо цього питання. Насправді, виступи перед пресою не завжди бувають цілком щирими. Все ж, із великим задоволенням можу констатувати, що рух за незалежну, Помісну Церкву в Україні сьогодні – це найбільш очікувана подія всеправославного рівня, масштаби підготовки якої сьогодні дозволяють залишатися переконаними оптимістами. Господь, без волі Якого з людської голови не впаде й волосина (Мф. 10:30), премудро веде нас до оміряної єдності. Звичайно, це процес непростий, доволі болючий, пов’язаний не просто зі зміною назви Церкви, назв єпархії чи титулів архієреїв. Потрібна, насамперед, принципова зміна всього світогляду народу. Якщо люди будуть здатні шукати в першу чергу Божого, а не людського, то й Господь вийде назустріч та поповнить все те, чого нам бракує. В тому числі й Помісної Церкви. Не варто забувати, що Церкву будують не люди, а Христос. Ми лише можемо Йому в цьому або допомагати, або заважати.

- Які плюси, на Вашу думку, будуть від об’єднання православних церков в єдину Помісну Церкву?

- Не побоюсь зайвого пафосу, але скажу, що в такого об’єднання немає мінусів. Це неймовірна користь, як Тілу Христовому, так і нашій багатостраждальній Україні. Чимало проблем, із якими зустрілися ми сьогодні, включно з війною, отримали розвиток, прямо чи опосередковано, завдяки тому, що мільйони людей живучи в Україні десятиліттями виховувалися в російській Церкві, де їм вперто прищеплювалися антиукраїнські настрої під маскою канонічності та благочестя. Зрештою, навіть ці штампи та прізвиська про «неканонічних» і «неблагодатних» були придумані в тих самих кабінетах, що згодом придумають «бандерівців» і «київську хунту». Це, безумовно, елемент психологічного насилля та маніпуляції над людьми. Для того, щоб мати змогу протистояти цьому злу та лукавству – нам конче потрібно об’єднуватися. Не лише Київському Патріархату з УАПЦ, але й з найбільш здоровими силами Московського Патріархату в Україні. Поки там люди живуть міфами про свою «благодатність» та ексклюзивне право на володіння священними канонами, вони не наважуються щось змінювати. Так, з одного боку їх бомблять «Градами» з благословення патріарха Кіріла, а з іншого – вони продовжують за нього молитися. Це доволі дивна поведінка, яка свідчить про певні духовні та психологічні проблеми. Їм треба допомагати.

- А який стан справ є наразі в УАПЦ?

- Українська Автокефальна Православна Церква нинішньої формації – це церковна спільнота, яка не має жодних віронавчальних або канонічних перешкод до об’єднання в єдину Церкву. Здається, лише один митрополит Макарій (Малетич), місцеблюститель Київської кафедри, ніколи не був в клірі Київського Патріархату. Всі інші тамтешні архієреї свій священицький або єпископський сан отримували через святительські руки Святійшого Філарета, а тому єдиною перешкодою для єднання може бути лише чиясь гординя, небажання поступатися, страх втратити своє місце або просто титул неіснуючої в дійсності єпархії. Я б не хотів називати зараз конкретні прізвища, чи тим більше – давати їм свою оцінку. Наразі, чекаємо Помісний Собор УАПЦ, який вирішить долю цієї Церкви. Принаймні, він мав би задекларувати свої позицію щодо об’єднання та оголосити власну візію майбутнього. Якщо, звісно, це майбутнє там буде. Я ніколи такого не дозволяв собі говорити раніше, але, як доволі твереза людина, намагаюся бути реалістом. Справи в УАПЦ доволі кепські. А основне – тим, хто може їх виправити, ніколи не дозволять це зробити. Почекайте кілька місяців і це буде очевидно всім.

- Із якими процесами зустрічається Українська Автокефальна Православна Церква останні місяці?

- Несподівана смерть митрополита Мефодія, Предстоятеля УАПЦ, ще більше «оголила нерви» цієї спільноти. Раніше не зовсім добре становище УАПЦ експерти пов’язували з курсом Церкви, який обрав сам митрополит Мефодій. Але, коли владика відійшов у вічність, дуже швидко всі переконалися, що це не зовсім так. Виявилося, що справа тут не в одному лише Предстоятелеві, але в настроях ієрархії та духовенства. І не тільки настроях, але й життєвих пріоритетах та пастирських цінностях. Досі залишається відкритим питання готовності чути один одного та враховувати інтереси не лише самих себе, але й дорученої від Бога пастви та всього українського народу.

- Якими, на вашу думку, повинні бути першочергові кроки на рівні керівництва Церви та простого мирянина заради об’єднання?

- Здається,  ні з канонічного, ні з практичного боку не існує готових шаблонів, дотримуючись яких можна було побудувати Помісну Церкву. Тим не менше, кожен із нас на своєму місці повинен робити все можливе, щоб Українська Церква міцніла та утверджувалася. Робити це можна різними способами: від організації нових парафій Київського Патріархату, до розклейки оголошень у своєму місці чи селі про те, що кожної неділі о 13:30 та щовівторка о 15:30 в ефірі 5 каналу проказують програму “Діалоги з Патріархом”. Можна організовувати просвітницькі акції, об’єднуватися в волонтерській роботі навколо українських парафій. Можна оформити передплату на газету «Голос Православ’я» у місцеву бібліотеку чи школу. Ще можна стати ченцем або семінаристом, вивчитися на богослова, дзвонаря чи керівника церковного хору або стати паламарем у храмі. І так, якщо кожен буде робити свою частинку роботи, то Господь бачачи нашу ревність скоро подасть те, що ми просимо. Це, що стосується мирян. Стосовно керівництва, то наші ієрархи достатньо досвідчені, щоб не слухати чужих порад, а твердо йти шляхом утвердження Помісної Церкви.

- Що зміниться після об’єднання та, що залишиться таким же, якщо воно не відбудеться?

- Об’єднання Православних Церков України кардинально поміняє церковно-політичну карту світового Православ’я. Принаймні, поява на церковній арені такого потужного гравця, як Київський Патріархат, безумовно, послабить позиції Московського Патріархату в світі, а також неминуче повпливає на болюче для Кремля питання диптихів. Якщо Українська Церква не просто древніше від Російської, але також є для неї Церквою-Матір‘ю, то будь-які претензії Москви на особливий статус Нового Вселенського Патріархату просто безглузді та позбавлені будь-якого сенсу.  Не відбутися об’єднання не може, бо воно вже почалося та успішно триває в багатьох єпархіях одночасно.

- Чи відома уже офіційна позиція УПЦ МП стосовно Об’єднання?

- Не забувайте, що організація, прихована за вивіскою «УПЦ» – це, насправді, Російська Православна Церква в Україні. Тому не дивно, що вже двадцять років її єпископат і духовенство ведуть цілеспрямовану антиукраїнську діяльність, як прямо агітуючи за Москву, роздуваючи сепаратиські настрої та благословляючи війська окупантів, так і більш обережно – просуваючи свої «кремлівські» версії історії України та Української Церкви. Так само й тепер, за нового Предстоятеля УПЦ, єдність із Росією – це пріоритет, не дивлячись на тисячі смертей українців із благословення патріарха Кирила. Безумовно, їм не потрібне жодне єднання. Попри систематичні заяви та пропозиції до єдності ієрархів з Києво-Печерської лаври, все це лише дешевий антураж Московської Патріархії, картинка для власної аудиторії, готової вірити будь-якій брехні. На превеликий жаль, військове протистояння з Росією явила справжнє лице ієрархії УПЦ Московського Патріархату. Лише 20 єпископів із більше сотні висловилося проти військового втручання. Тому, подумайте самі, чого справді хочуть московські владики та отці.

- У разі об’єднання, яким буде розподіл посад? Чи втратить дехто з керівництва, наприклад, єпископи, свої керівні позиції?

- Узагалі, відповідь на це питання лежить в межах канонічної компетенції Священного Синоду та Святійшого Патріарха. Впевнений у тому, що кожен єпископ чи священик, якщо буде така потреба, отримає найкращу посаду, відповідно до своєї ревності, талантів і можливостей. Христос навчав, що хто хоче бути першим, нехай буде останнім (Мк.9:35). Сподіваюся, цю святу істину будуть пригадувати собі й ті клірики, які вагаються робити добру справу заради користі Церкви та народу.

- А, як це об’єднання вплине на пересічного прихожанина?

- Об’єднання Церков та утворення Єдиної Помісної Церкви поставить нас усіх у принципові нові умови існування. Перед нами відкриються можливості Євхаристійного, духовного спілкування з представниками всіх інших Помісних Церков – нашими православними братами та сестрами в усьому світі. Тільки коли ми будемо єдині, ми зможемо перемогти і зовнішнього агресора, і внутрішнього – свої комплекси та пристрасті. Бог щедро благословляє людей, які прагнуть миру та працюють заради нього.

- Що робити тим прихожанам та священнослужителям, які не погоджуються з Об’єднанням?

- Кожна людина має право на самовизначення та вільну думку. Звичайно, я допускаю, що будуть існувати навіть такі люди, які в силу цілком різноманітних причин не побажають бути в Помісній Церкві. Це їх право. В такому випадку я закликаю їх до тверезості. Все ж, як би там не було, молитви за них все одно лунатимуть у храмах Київського Патріархату, бо любов до ближнього – це ключова цінність для християн.

- Дякую вам, отче, за цікаву розмову!

- Щиро дякую Вам, пані Ірино. Було надзвичайно приємно поспілкуватися.

 Розмовляла Ірина Скоробогата, співробітник прес-служби Тернопільської єпархії УПЦ КП