На східнослов’янських територіях у різні часи були засновані три митрополії грецького обряду: Київська, Новогрудська і Галицька.

Перша, Київська митрополія, заснована в кінці X ст. і включає в себе всі землі, які в той час були під пануванням варязької династії русів. Київська митрополія встановила на найважливіших тогочасних політичних центрах єпископства. До 1200 року були вже єпископства: у Великому Новгороді, Чернігові, Переяславі, Білгороді, Юр’єві (Запольському), Полоцьку, Галичі, Володимирі-Волинському, Перемишлі, Турові, Холмі, Смоленську і, мабуть, Новогрудку.

Заснування єпископств Туровського і Полоцького багато істориків згідно відносять до X століття; єпископство в Новогрудку могло виникнути не пізніше середини XII ст.

Первісна централізація влади біля Києва сходилася з закріпленням варязького панування на східнослов’янських теренах, але цей централізм не міг довго втриматися. Вже при Володимирі, в тому ж X ст., ми бачимо прагнення окремих земель до незалежного існування. Одні з перших виходять з-під київської залежності землі Кривські (білоруські –КП), які в роки офіційного прийняття християнства виділяються, з невідомих нам причин, в окрему політичну одиницю. Володимир, згідно літопису, віддає їх Рогніді і синові її Ізяславу як їх данину близько 980 року. Як частина Кривських земель [1] у цей час виходить з-під залежності русів і Новогрудок.

Християнство східного обряду в Новгородській землі організується і кріпне за невідомих нам умовах. У другій половині XIII століття воно настільки тут зміцнилося, що візантійський імператор Андронік Старший в 1291 році затверджує вже автокефальну Новгородську митрополію, а константинопольський патріарх Іоан XII Солодкий (Glykys) призначає Новгородському автокефальному митрополиту 82 ступінь серед ієрархів: «Litborum» [2] «eadem et Litbada dicuntur, guae sunt vicina magnae Russiae, factae sunt metropolis obtinueruntgue thronum 82 per imperatorem domnum Andronicum sub sanctissimo patriarcha domno Joanne Glykys (Dulcis) anno 6800 (1291/2)». (Текст з Андронікового каталогу руських єпископств, який знаходиться в Паризькій Академічної бібліотеці, № 1352.)

Досі невідомо, чим можна пояснити відносно високе становище, відведене молодій Новгородській митрополії в ієрархії грецької церкви, оскільки на 110 єпископських крісел, які існували в той час в раді патріарха, їй призначається 82-е місце [3].

Новгородська митрополія на одинадцять років старша за Галицьку, яка є третьою з черги. Галицька митрополія встановлена тим же імператором Андроник при патріархові Афанасії у 6811, за хронологією грецькою, або в 1303 році після народження Христа.

Всі документи, що стосуються Новгородської митрополії, знищені, і тільки коротенькі згадки – маленький слід того, що вона існувала, – є в грецьких джерелах. Одне достовірно, що Новгородська автокефальна митрополія існувала вже до Гедиміна. Ім’я одного з перших Новгородських митрополитів було Теофіл. 3 дипломатора візантійських патріархів видно, що в квітні 1329, при Гедиміні (1316-1341), митрополит Товтвиль (Tovtvilus) брав участь у константинопольському синоді (Acta patriarch. Constantin. I. С. 147). Крім цього, Новгородського митрополита згадуються як учасники Константинопольського Синоду в 1317 (серпень) і 1327 (січень), але – без імені. (Latopisiec Litwy. Вид. Даниловича. С. 72 і 143).

Встановлення в Новогрудку автокефальної митрополії було результатом боротьби його з централізмом Київської митрополії, яка постійно і пізніше напирала на константинопольський патріархат, домагаючись скасування цієї митрополії. Але Новогрудок наполегливо провадив боротьбу за свою незалежність і, як виявляється, – досить поспішно. Підтверджує це той факт, що в липні 1361 патріаршим листом визначаються кордони Новгородської митрополії, до складу її входять: архієпископія Новогрудська, єпископства Туровське і Полоцьке. Нарешті в цьому часі Новогрудок виявляє прагнення поставити у залежність від себе не тільки Галицьку, а й Київську митрополію.

Політика Ольгерда (1355-1377) була спрямована на схід і прагнула до створення з Кривських, Українських і Литовських земель великої держави від Балтійського до Чорного моря. Державного об’єднання він своєю мудрою політикою досягнув: його влада поширювалася на Вітебськ, Смоленськ, Вільно, Новогрудок і Київ. Але він розумів, що ця велика держава може втриматися тільки тоді, коли мешканці її будуть злиті в одне ціле релігією. До цього акту долучився Ольгерд і, як здається, переконав у цім усі свої землі. Але колись він хотів мати в межах своєї держави керівництво Православною Церквою. 3 цією метою почав домагатися від Константинопольського патріархату, щоб брат його дружини (Марії Ярославни, кн. Вітебської), князь Роман, митрополит Новогрудський, був висвячений на митрополита «всієї Русі», з відданням під його владу митрополій Новогрудської, Галицької і Київської.

Цього боялася Московія і зі свого боку робила кроки перед патріархом, щоб її кандидат, Олексій, був висвячений на митрополита Київського і «всієї Русі», з місцем перебування в Володимирі-Суздальському.

У 1354 року Константинопольський патріархат, отримавши від обох кандидатів багаті дари, обох же, і московського – Олексія, і Новогрудського – Романа, одночасно висвятив на київських митрополитів і «всієї Русі».

3 цього моменту починається довга і наполеглива боротьба за вплив над Православною Церквою між Литвою і Московією. Як результат цієї боротьби утворюється ще одна нова митрополія – Володимиро-Московська. I Московія і Новогрудок прагнуть заволодіти титулом митрополита. Московія з цією метою почергово всіх перших своїх митрополитів канонізує і ставить на вівтарі, оточує їх ореолом святості. Одна й інша сторона добре розуміє, що у питанні про центр церковного керівництва вирішується доля, під ким об’єднається східна Слов’янщина – під нащадками Гедиміна чи Івана Калити. Московія була перемелена татарами, Литва була вільною. Всі шанси були на боці Гедиміновичів.

Хід історії був повернутий зовсім в інший бік сином Ольгерда, в. кн. литовським Ягайлом, який перейшов у католицтво і з’єднав Литву з Польщею. Ягайловичі стали пропагандистами римських впливів, а Московія отримала несподіваний спадок: в її руки перейшло керівництво «руською вірою» і – що з цього випливає – народністю. Великий князь московський стає єдиним православним монархом на слов’янському сході.

Це положення намагався рятувати Вітовт, яскравий представник державно-незалежної думки. Побачивши, що грецький патріархат сприяє Москві, яка прагне Кривсько-литовську церкву піддати під владу московського митрополита, а заради цього відмовляється висвячувати в Новогрудок автокефального митрополита, Вітовт скликав у 1416 році православний духовний собор. На цей собор приїхали в Новогрудок єпископи Полоцький, Чернігівський, Луцький, Володимирський (з Володимира-Волинського), Холмський, Туровський і Смоленський. Собор, опираючись на свою історію (наприклад канонічного висвячення Клима Смолятича в 1147 році собором місцевих єпископів), на історію інших національних церков (болгарської, сербської), на канони і традиції, вибирає собі в митрополити Григора Цамблака, який кафедру свою переносить в Вільню .

Це був революційний крок, що веде до повного відділення Кривсько-литовської церкви східного обряду від константинопольського патріархату та встановлення самостійної (автокефальної – КП) національної церкви. Наша митрополія ще не розриває спілкування з Константинополем, визнає його зверхність над собою, але твердо виказує волю бути незалежною. Так звільнялися всі національні церкви. На жаль, становище православ’я при Ягелонах не дало можливості молодій церкві оговтатися і підсилитись. Опинившись в становищі «схизматичної», вона була об’єктом латинізації; це примушувало церкву зрештою здатися і шукати собі опори в Константинополі та Москві. Наступники Цамблака, Новгородсько-Віленські митрополити під напором унії, захищаючи свій обряд, всі свої надії покладали на зростаючу міцність Московії…

Так були змарновані величезні зусилля низки поколінь, які прагнули до утворення національної кривицької церкви. Ягелони тягнули православну церкву через унію в католицтво, а державу – через внутрішні розбрати – у прірву.

Закінчуючи цей нарис, потрібно довести, що Новогрудок і Новгородська земля займає одне з перших місць між тими землями, які зіграли в історії нашого політичного і культурного життя видатну роль. Завдяки тому, що тут заснувалася митрополія в XIII в., а єпархія існувала набагато раніше, Новогрудок був центром, як у старовину говорили, «книжного шанування», тобто. – збирання, писання та начитаності в книгах. 3 Новгородської землі дійшла до нас значна кількість пам’яток нашої мови – рукописи, починаючи з XIII ст. Лавришевського Євангелія, яке знаходилося в Лавришевському монастирі, заснованому Лаврентієм, сином Гедиміна, займає одне з перших місць як в історії письменства, так і в історії нашого мистецтва. Близько митрополичої столиці тут збиралися найкращі сили краю, які будували культуру і ширили просвітництво. Повинні були існувати тут і школи та бібліотеки. Все це тепер зруйноване: Лавришевського славного монастиря і сліду немає, Новогрудок став малим провінційним містечком, адже занепала сила господаря землі в чужоземній неволі…

[1924]

Вацлав Ластовський

1. Що землі ці були відоми під назвою Кривії, видно з літописних пам’яток крайових і закордонних, між іншими хрестоносців хронограф Дусбург (Dusburg, c. 315) під 1314 роком пише: Frater Henricus Marschalcus … venit ad terram Crivitae, et civitatem illam, guae parva Nogardiadicitur cepit ». (Брат Генрік Маршал … прийшов у землю Кривію та місця її, яке Новогрудком називається, здабув.)

2. У грецьких документах зустрічаються такі написання: Litboram, Luthovia, Luthavia, Lethovia, Letoini, Letvani, Lutvani, Lutheni, Letvoini. Новагародак пісалі: Новогродополіс.

3. Це пояснюється, може, тим фактом, що Новгородська князівська династія членів своєї сім’ї присвячували на вищі духовні уряди. 3 літописів ми дізнаємося, що в Лавришевського монастирі в 1262 році був ченцем Войшалк (Лаврентій), в 1278 – син Тройдена Рімант. Брат дружини Ольгерда (Марії Ярославни, княжни вітебської), вітебський князь Роман, у першій половині XIV в. був Новогрудським митрополитом. Цей тісний зв’язок державного керівництва з церковним хіба і був причиною того високого ступеня, який патріархат наділив Новгородську митрополію.

Переклад з білоруської мови «Київське Православ’я»