Святоотцівське тлумачення притчі зустрічається з сучасною грецькою поетичною та музичною чутливістю, де схема «втеча-вигнання-розгром-повернення» становить провідний антропологічний мотив.

Гімнографія Неділі блудного сина одразу встановлює центр ваги. Блудний син не торгує правами, а вдається до милостині.

Кондак стискає рух повернення: «До слави предків твоєї… прийми мене як каянника».

Тут «патріархальне» — це не місце, це слава, тобто спосіб буття, і її втрата означає позбавлення існування. З патристичної точки зору це інтерпретується як втрата «за образом» емпірично, а не онтологічно.

У святоотцівський традиції блудний син стає передусім педагогікою надії. Святий Златоуст використовує притчу, щоб відвернути від відчаю та показати можливість повернення. Христос розповідає притчу, щоб показати прощення і щоб відчай не переміг.

Ключовим богословським моментом є те, коли Отець біжить. Він не чекає спочатку на «історію» та «пояснення». Цей біг є образом попередньої благодаті. Отець діє як «людина пошани», а не як суддя.

«Прийти до себе» – це, мабуть, найплідніша з богословської точки зору фраза. Вона показує, що покаяння починається як повернення розуму до істини.

Блудний син не «виправляється», щоб заслужити бути батьком; він повертається, бо пам’ятає, що має Батька. «Я приходжу до себе» – це самопізнання, яке народжує пізнання Бога.

Сучасна грецька поезія часто зберігає форму притчі, але зміщує акцент зі спасіння на руйнування, з батька на суспільство та історію, з впевненості в обіймах на сумнів у сприйнятті, тобто сучасне грецьке письменство переходить від «соціологічного» до «травматичного» повернення.

Дросініс часто вловлює мотив людини, яка вирушає «на сушу» життя. Його лірика характерна: «Зі світанком юності я вирушаю / на сушу життя». У Дросініса блудний син — це ліричний мандрівник життя.

Однак, з богословської точки зору, цей образ відповідає православному діагнозу. Людина переживає самодостатність і саме там вона відкриває свій голод.

У Варналісі ця закономірність стає гострішою. ​​Повернення — це гірке самоусвідомлення у світі, який не «біжить» до обіймів.

Показовий, різкий образ із контекстуальної таблиці слів: «…і блудний син сонце заходить під ним!» Для Варналіса блудний син — це темний соціальний досвід.

Філологічно метафора «сонячне сяйво світить на дні» пропонує зворотний ефект. Там, де очікуєш світла, з’являється дно. Падіння має своє власне сяйво.

З богословської точки зору, цей вірш говорить про мудрість Отців Церкви. Гріх — це не просто «темрява», він також має хибне освітлення, тобто обіцянку ситості, яка закінчується голодом.

Казандзакіс не дає нам «чистої» поеми під назвою «Блудний син», але архетип «блудного сина» проходить через його світогляд, особливо там, де повернення — це не відпочинок, а зустріч із «підпільними силами» та відповідальність перед батьківщиною.

У Казандзакіса блудний син ототожнюється з екзистенційною боротьбою, трансформацією, а не з переказом.

Теологічна, притча про блудного сина досягає кульмінації в дарі («перший одяг», «перстень», «теля»), тоді як мандрівник Казандзакіса досягає кульмінації в боротьбі. Сучасна грецька література часто перетворює сотеріологію на трагедію свободи.

Кондак блудної неділі структурований як сповідь. Він називає втрату, бере на себе відповідальність і вдається до співчуття. Тут «літературний» елемент (риторика, стислость, образність) служить певній меті. Перетворити оповідь на особисту розмову.

У грецькій традиції мотив повернення часто асоціюється з плачем матері та позбавленням домівки, мотиви, які можна прочитати як популярний «переклад» притчі. Характерний голосінь у народній пісні: «Чия мати сумує, того мати й плаче».

Філологічно, народна пісня працює з повторенням/окликом та колективним відчуттям втрати.

З богословської точки зору, це висвітлює біль «далекої країни». Гріх/відхід — це не окремий епізод; він має церковно-спільнотний вимір, він ранить стосунки.

Пісня «Блудний син», яку часто асоціюють із театральним контекстом, має слова Яковаса Камбанелліса, музику Ставроса Хархакоса та історично пов’язана з «Нашим великим цирком» (1973–74) та першою виставою Дженні Карезі.

«Я хочу розповісти історію повернення блудного сина»! Буквально пісня набуває форми «оповідання», майже балади, і переносить блудного сина з суто богословської сцени на сцену народного перегляду: «Я бачив його», «Його шукають», громада бере участь. Притча стає соціальною подією.

Пісня «Блудний син» Нікоса Портокалоглу зображує блудного сина як людину, яка «зникла», яка не ступає ногою додому. Повернення — це відкрита рана. «Це як подорож монаха, ще один блудний син»!

З богословської точки зору, тут ми бачимо зміну нашого часу. Не є само собою зрозумілим, що «дім» живий, ані що є батько, який керує, тому церковне читання стає ще більш контркультурним, коли проголошує впевненість у обіймах там, де сучасність часто переживає невизначеність приналежності.

Святоотцівське богослов’я захищає притчу від перетворення на «моральну казку». Воно показує, що вона є передусім одкровенням Отця та благодаті.

Сучасна грецька література та поезія захищають проповідь від риторичної самодостатності. Вона нагадує нам, що повернення може бути травматичним, соціально складним, екзистенційна сумнівним, і таким чином змушує нас чіткіше бачити «скандальність» благодаті.

Традиція пісні (народно-мовна/художня) показує, що блудний син — це не лише «богословський тип», це фігура, яка впорядковує нашу колективну пам’ять про дім, наших матір і батька, нашу чужість та наше повернення.

Неділя блудного сина нагадує нам, що немає дороги настільки довгою, щоб вона не велася додому. Немає такого падіння, яке може перемогти любов Отця. Все, що нам потрібно зробити, це оговтатися. І доки ми робимо крок, Він постійно біжить до нас!

Клеопа, митрополит Швеції (Константинопольський Патріархат)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: INFO ORTHODOXIA

Покаяння, що досягає своєї кульмінації в сповіді, це повернення до Бога, відновлення зв’язку з Ним і початок спілкування з Ним через молитву. Таким чином, коли ми розуміємо, що батько з притчі про блудного сина – не тільки алегорія духовного батька, Божого свідка, в присутності якого відбувається сповідь, а й Самого Бога, Небесного Отця, «людинолюбного Бога Отця», за словами Євтимія Зігавіноса, тоді ми усвідомлюємо, що сповідь блудного сина – це одночасно і молитва до Бога, діалог з Ним. Отже, мова йде про справжню молитву, особисту молитву, яка, перш ніж прийняти форму покаяння, проходить стадію роздуму, занурення в себе і самокритики. Ця самокритика, почуття провини, як і в випадку з блудним сином, є наслідком сутнісного перетворення, що веде до покаяння і, як було сказано вище, до повернення до Бога і відновлення молитовного спілкування з ним.

Після особистої молитви людського «я» до «Ти» Бога, слідує колективна, спільна молитва – «ми». Згідно з ученням Фрідріха Хайлера (його класичний твір, присвячений молитві, називається «Das Gebet»), колективна молитва є вищим способом вираження колективного священного служіння (культу).

Головна риса цієї молитви – подяка. Це подячна молитва, подячна (Євхаристійна) вечеря, яку батько з притчі влаштовує для своїх друзів і знайомих, щоб відсвяткувати з музикою і танцями повернення улюбленого сина і заколоти «годоване теля», щоб всі їли і раділи. Милосердний батько заради свого дитя жертвує найкращим з того, що має – відгодованим телям, щоб відсвяткувати повернення і покаяння сина. Покаяння, «як вираз духу глибокого смирення, є істинною жертвою».

Вечеря з притчі про блудного сина – це «велика вечеря» з іншої відомої притчі, де «якийсь чоловік запросив багатьох». Йдеться про шлюбний бенкет, який цар організував на честь свого сина. Таке весілля було влаштовано і батьком блудного сина після його повернення. З цієї ж причини він просить надягнути йому на руку перстень.

Як у притчі про царський шлюбний бенкет, так і в притчі про блудного сина, бенкет є алегорією Божественної літургії, яка займає центральне місце в суспільному служінні Церкви, як «царства Божого». Годоване теля, що подане на цьому бенкеті, для святкування повернення блудного сина, так само як і «царський син» на шлюбному бенкеті, уособлюють собою Сина Божого. Це визнане трактування отцями Церкви згадки в притчах теляти і весільного бенкету. «Теля, пишуть святі отці, – це Син Божий, бенкет – Божественна літургія, збори і життя Церкви». І, як каже Кирило Олександрійський, «годоване теля – це Христос, непорочна жертовна тварина, яка взяла на себе гріх світу, принесене в жертву і з’їдається».

Таким чином, заклання вгодованого теля в притчі, згідно з вченням святих отців, уособлює таїнство Святої Євхаристії – центру Божественної літургії. Хресна жертва Боголюдини, викупна жертва Сина Божого – це Святі Тіло і Кров Христові. За словами Кирила Олександрійського, це – Христове таїнство, велика жертва, що зцілює від гріху.

Таким чином, ця жертва, як святе Таїнство, несе спасіння грішнику, кожному нечестивцю, так само як і блудному сину з притчі. Участь у бенкеті, де «батько звелів заколоти теля відгодоване», в «великому бенкеті», «велику жертву» – прийняття Святих Таїн – «ліків безсмертя» – символізує духовне воскресіння людини від смерті гріха. І цьому всі ми повинні особливо радіти, як і батько, говорить своєму старшому синові: «Треба радіти і веселитися, що брат твій був мертвий і ожив, пропав і знайшовся». Але більшою мірою цю радість і тріумфування відчував блудний син, який повернувся в рідну домівку і одночасно повернувся до життя. Це нагадує птаха щастя, знайденому у відомій казці про Садко, який після наполегливих і виснажливих пошуків вирішив повернутися в батьківську землю, знайшовши тут спасіння від своєї нескінченної подорожі.

Подібне відчуття позбавлення разом з Садко і Персивалем з легенди про Грааль, котрий знайшов Святу Чашу, випробував і блудний син, який повернувся з «країни далекої», де він блукав в темряві гріха. Позбавлення завершує третю стадію екзистенціального шляху блудного сина, яка, так само як перша і друга стадії, ділиться на три фази: молитва, Божественне служіння, спокутування і спасіння. Спасіння, в свою чергу, виникає з жертви Христа – вираження любові Бога, який «так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого Єдинородного» (Ін. 3:16).

Любов є кінцем шляху, розпочатого блудним сином зі страху перед свободою, затьмаренням, однак, загроза смерті, коли «настав великий голод в країні тієї», щоб, врешті-решт, опинитися на бенкеті любові і насититися «відгодованим телям». Шлях сина до покаяння почався з боязні нестачі в їжі або ж у чому-небудь ще як слідства повної свободи і бунту. Коли ж син усвідомив це, його страх перетворився в трепет, повагу, благочестя і, нарешті, в любов, коли милосердний батько, «кинувсь на шию і цілував його». Таким чином, любов не залишає місце страху, як казав про неї євангеліст: «Довершена любов проганяє страх» (1 Ін. 4:18).

Михайло Мавракис

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

]]> http://kyiv-pravosl.info/2016/02/28/pro-bludnoho-syna/feed/ 0 http://kyiv-pravosl.info/2016/02/27/spravzhnij-kod-vsesvitu-nedilya-pro-bludnoho-syna/ http://kyiv-pravosl.info/2016/02/27/spravzhnij-kod-vsesvitu-nedilya-pro-bludnoho-syna/#comments Sat, 27 Feb 2016 13:10:47 +0000 admin http://kyiv-pravosl.info/?p=4322 Continue reading →]]> «Коли він далеко ще був, його батько вгледів його, і переповнився жалем: і побіг він, і кинувсь на шию йому, і зачав цілувати його!»

Ось так, у Притчі Ісуса про Блудного Сина зустрів Батько свого сина. Він не ждав на те, щоб син добіг до нього,щоб сказати йому, чого він бажає, щоб потім мати над ним перевагу, щоб йому відповісти, або увійти до нього або відійти. Він побіг до нього. Не було жодного сумніву про те, що скаже він своєму синові чинити. Він привітав свого втраченого сина з розпростертими обіймами.

У цій Притчі Ісус показує нам яскравий приклад Божої милості. Він малює надзвичайно привабливий портрет Бога, зовсім не схожий на той,якого малюють інші релігійні провідники. Він об’являє Бога, як Батька – жалісливого і люблячого. Батько! Ця картина дає нам особливу спонуку вірити в Бога і прагнути жити у відповідності до Його заповідей. Ісус учить нас, що код всесвіту – код любові. Це не код виживання сильніших. Такий код дійсно, здається, працює у світі, але Апостол Павло називає його «марнотою», якій створіння було підпорядкування «в надії». (Рим.8:20). Найглибший код, який лежить в основі всіх інших, код любові, яка зображена у Притчі про Блудного Сина. Цей код описаний і в Першому Посланні до Коринтян, у главі 13-ій. Ми повинні читати її багато разів. Любов … не шукає тільки свого», пише Апостол Павло (I Кор. 13: 5). Любов не примушує. Батько в цій Притчі не хотів маніпулювати чи примушувати свого сина. Ось чому він дав йому частину того, що він мав був успадкувати і дав йому дозвіл покинути його дім. Коли син таки повернувся додому, то це не тому, що батько змусив його це зробити. Те що привело його назад було досвід життя у відповідності з кодом марноти та й спогад про те, яке було життя в домі Батька. Він повернувся додому, а коли він це зробив, йому відкрилася сторона Батька, з якою він, здавалося, не був обізнаний. Він знайшов, що це не був лише батьківська зобов’язаність, якою мотивуваався в своїх діях Батько. Це була така його любов до свого сина.

Таємниця Божої любові – радісна й глибока. Не надто легко повірити в це бо ж код марноти – дуже потужний у світі. Закон джунглів: «Сила вирішує все» вимагає, щоб ми йому покорилися. Але християни покликані бути радикальним. Вони покликані вірити таки в код любові і згідно з ним жити, хоч саме це багатьом здається -марнотою. Ми можемо робити це тільки шляхом отримання сили зі свого досвіду глибокої Божественної Любові, яка підкріплює і незримо курсує у всесвіті. Давайте присвятімо себе відкриттю цієї Любові під час Великого Посту. Для цього, давайте осмислюймо світ і Боже відкриття про нього, постімося, молімося і діймо – в любові та в милості.

о. Ігор Куташ (УПЦ в Канаді)

До Великого посту залишилося всього два тижні. У Православній Церкві все так мудро передбачено у співах і читаннях, щоб приготувати душі християн до покаяння. Ось і сьогодні, у чергову неділю приготування до цього важкого та одночасно радісного шляху очищення ми, брати і сестри, знову повинні шукати те, що допоможе нам почати цей шлях.

Давайте згадаємо, що шлях до покаяння розпочинається від розуміння своєї гріховності. Бо всі ми грішники, і наш шлях до спасіння лежить через покаяння, яке поверне нас в отчий дім – Царство Небесне. Визнаючи себе грішниками, ми не повинні звинувачувати в своїх гріхопадіннях інших і виправдовувати себе тим, що «і всі так роблять». Грішник не стає менш винним перед Богом від того, що його гріх – спільний для багатьох. Загальні гріхи, може бути, всього сильніше збуджують гнів Божий, як це було за Ноєм, коли Господь знищів усіх, хто чинів беззаконня.

І ось наша Свята Православна Церква, у своє  глибокої мудрості поступово переводить нас «від зросту в зріст», від Неділі про митаря і фарисея вона веде нас до неділі про Блудного сина. Стан, у якому перебуває митар, коли він волає до Бога про помилування і не тільки не думає про свої чесноти, а не сміє звести очей своїх до неба – цей стан ще глибше розкривається в образі блудного сина…

Давайте згадаємо слова сьогоднішнього Євангелія: У одного батька було два сини : старший жив завжди разом з батьком, у всьому виконував волю батька, нічого не марнував з його багатства. Але молодший не захотів жити так, як старший. Він просив батька дати йому частину маєтку свого, щоб поїхати в далеку країну і жити там по своїй волі. Батько дає йому частину свого майна і відпускає, куди він хоче, тобто дає йому повну свободу.

Приїхавши в іншу країну, молодший син став жити там марнотратно і з блудницями прожив все своє багатство, яке отримав від батька. Він став потребувати, а в тій країні був голод. Він найнявся до одного багатому господареві пасти свиней і радий був насититися ріжками, якими харчувалися свині, але їх йому достатньо не давали.

Коли блудний син побачив, в яке тяжке становище він потрапив, то гірко оплакав себе, і це стало початком його порятунку. Сказано : Прийшовши в себе, тобто отримавши змогу урозумить свій стан… Зрозуміти саме те, що він віддалився від істинного шляху, відчути гріховність та згубність свого життя. Тоді він рішуче сказав: «Встану і піду до Отця мого і скажу: згрішив перед небом і перед Тобою», – ці слова самоосуду, смирення і покаяння. Син каже встану, тобто до цього він як би лежав у багнюці свого гріха. Він вірив у прощення і в милосердя, в ласку і привітність свого Отця, вірив, що батько не відвернеться і пробачить його.

Ось тут, брати і сестри, ми бачимо процес пізнання блудним синам само себе і це дуже важливо, бо цей процес є справою всього життя, це і є те, до чого людина прагне протягом усього свого існування. Святі отці розкривають сенс цього вислову, кажучи, що до тих пір, поки ти не пізнав, хто ти, поки ти сам в собі не відчув образ Божий, поки ти, живучи серед земних громадян, не відчув, що ти, у величі задуму Божого, є громадянин неба, поки ти, живучи серед бруду своєї власної душі, не пізнав в собі образу Божого – доти ти не вступив на шлях спасіння, не починав ще свого спасіння. Бо спасіння починається з того моменту, коли ти пізнав свою божественну природу. Саме цьому вчить нас сьогоднішня Євангельська розповідь. Блудний син у в один момент відчув, що є інше життя в Отці і з Отцем; він відчув, що живе поневолений в країні чужою і не має справжнього життя.

Ось цей стан блудного сина, який побачив, як кепсько він живе і як добре живуть навіть не сини, а найманці у його батька, – ось це є стан помилування. Він помилував себе і тоді пішов до Бога, і у Нього став просити про помилування.

І далей Господь показує нам, як безмежна любов Божа до грішника, які приніс покаяння. Як безмежно Його милосердя до того, хто повернувся з країни далекої, де були страждання, самотність, непотрібність. Отець у великій радості влаштував з нагоди повернення сина великий бенкет. Він повелів рабам принести синові замість лахміття його колишній одяг, перстень і чоботи, повертає сину ті блага, які він втратив, покинувши рідний дім. Чому це зробив батько ? Чому Він не став спочатку вимагати доказів, що син покаявся ? Тому, що розумів, що син, подолавши сором і страх, усвідомив себе винним у своїх гріхах і вже ніколи не піде з дому, де його пробачили і помилували.

І ось коли Отець радіє поверненню молодшого сина і хоче поділитися радістю зі своїм первістком. Але старший син, на жаль, не поділяє радості батька – гнів, обурення, образа переповнюють його. Як! адже він нікуди не йшов з отчого дому, він у поті чола трудився, і батько ніколи не влаштовував на його честь такого бенкету! Немає в ньому радості від повернення рідного брата, уявна праведність зовні, а всередині – гріх, не менший, ніж у брата-блудника, лише осуд батька і брата, егоїстична жалість до себе і відсутність усіляких родинних почуттів. Саме таки почуття ріднять старшого брата з фарисеями…

І ось тут, брати і сестри, у поведінці старішого брата, закладені глибокий урок для всіх нас: Не врятує нас уявна праведність, не врятує нас формальне відвідування храму і лише зовнішнє виконання закону, правил і традицій християнства. Не врятує нас навіть постійне перебування в храмі Божому ! Чи не це головне, а головне те, що дає нам це відвідування храму, що дає нам читання молитовного правила, що дає нам виконання церковних традицій? Змінюємося ми при цьому на краще чи залишаємося незмінними в своєму гріховним житті, перебуваючи як би під ковпаком і не бажаючи помічати що знаходиться поруч людини – її радість, його горе? Чи маємо ми любов до оточуючих нас людей ? Але, на великий жаль, хоч ми й називаємося християнами і покликані Господом до любові : «Так любіть один одного: Як Я вас полюбив, так і ви любіть один одного» (Ів. 13:34 ), на ділі ми часта більш схожі на цього старшого сина, бо зачерствіли в своєму егоїзмі та уявної праведності. Зовні ми начебто і з Богом, а в той же час часто готові сказати Йому: «Господи, та я все життя Тобі віддав, а Ти що дав мені натомість? Хвороби, нещастя, втрати, скорботи, біди!» Як часто ми подібним чином нарікаємо на Бога…

Тому сьогодні, коли ми слухаємо притчу про блудного сина, кожен з нас нехай запитає себе: хто я є – молодший або старший син? Чи живу я з Отцем Небесним, чи виконую Його волю, Його святі заповіді, або я віддалився від Отця в далеку країну, де пасу свиней, харчуюся свинячий їжею і вмираю від голоду? Якщо я пасу свиней, терплю голод, то постараюся прийти в дім Отця Небесного, тобто в нашу Святу Православну Церкву. Отець з радістю прийме кається грішника з розпростертими обіймами і наситить в Таїнстві причастя Своєю безсмертною духовною їжею – Тілом і Кров’ю Своєю. Одночасно варто подумати, чи не є я також тим «старшім братом», які є фарисеєм. Подумати саме над тим, як ми вміємо прощати, бо скоро настане Прощена неділя. І якщо ми не вміємо цього робити, то це може звернутися нам у гріх і осуд, бо тих, кого деколи ми засуджуємо, може бути, вже пробачив і прийняв Господь за їх покаяння, страждання і сльози.

Дороги мої! Сьогодні наша Свята Православна Церква словами Самого Господа засвідчує нам: якщо людина усвідомлює свої гріхи, якщо вона заплаче перед Господом через усвідомлення свого згубного шляху, якщо вона буде благати Господа, як митар благав і бив себе в груди : «Боже, будь милостивий мені грішному», – то отець Небесний ніколи не відкине його, але вийде йому назустріч, обійме його, одягне його в світлий одяг чистоти, назве його не найманцем, а своїм рідним сином, влаштує бенкет, вічний бенкет в Царстві Своїм. Треба бути мертвим духовно, щоб пройти повз любові Божої, щоб не пошкодувати самих себе і не зробити малого зусилля в покаянні для отримання прощення і повернення любові Отця, бо Він завжди готов назвати нас синами Своїми. Амін.

прот. Сергій Горбик

3/16 лютого 2014 р. Б.