Таким чином, патріотизм ніколи не засуджувався Церквою. Саме слово «патріотизм» походить від грецького «πατρος», що означає «отець», воно передбачає любов до землі своїх батьків, любов до «отцівської» віри. Справжній патріотизм може розглядатись тільки в сакральному розрізі.

Родоначальником вироблення формату церковно-державних відносин є Візантійська імперія. Апогеєм формування взаємостосунків стала законодавча постанова імператора св. Юстиніана Великого:

«Всевишня благодать надала людству два найвеличніші дари – священство і царство; те [перше] піклується про догоду Богу, а це [друге] – про інші предмети людські. Обоє ж, виникаючи з того самого джерела, становлять окрасу людського життя. Тому немає важливішої турботи для володарів, як облаштування священства, що, зі своєї сторони, служить їм молитвою про них Богу. Коли і Церква з усіх боків упоряджена, і державне управління рухається твердо і шляхом законів направляє життя народів до справжнього блага, то виникає добрий і сприятливий союз Церкви і держави такий жаданий для людства».

Слід зазначати, що на практиці не завжди вдавалось втілити в життя вищезазначену гармонію стосунків, але тимчасове відхилення від ідеалу ніколи не заперечувало існування самого ідеалу.

Свою лепту в розбудову церковно-державних стосунків внесла і Київська Русь. Прийнявши хрещення від Візантійської імперії, ми отримали цілий культурний пласт. До честі хрестителя нашої Русі св. Володимира Великого, рецепція візантійської спадщини не була сліпим копіюванням суспільно-правових норм величної імперії. Св. Володимир зміг розгледіти та очистити від нашарувань грецького церемоніалу та імперського пафосу саму сутність християнської віри. Тому не даремно митр. Іларіон у своєму відомому творі «Слово про Закон та Благодать» прирівнює св. Володимира Великого до першого християнського імператора св. Констатнина Великого:

Подібниче великого Костянтина!

Рівний розумом, рівний христолюбністтю,

рівний пошануванням до служителів Його!

Костянтин зі святими отцями Нікейського Собору

закон людям встановив,

а ти з новими нашими отцями-єпископами,

збираючись часто,

з великим смиренням радився,

як для людей сих, котрі щойно пізнали Господа,

закон утвердити.

Костянтин серед еллінів і римлян

царство Боже підкорив, ти ж – у Русі.

Тепер і в них, і у нас

Христос Царем визнається.

 І справді, у Київській Русі стосунки між Церквою та владою максимально були наближенні до свого високого ідеалу. Наші князі, на відміну від багатьох візантійських імператорів, ніколи не втручалися у внутрішній устрій життя Церкви та не присвоювали собі «священних» титулів. Поле зору їхніх інтересів було виключно у сприянні церковній місії, а особисте життя відповідало моральним цінностям Православ’я. Підтвердженням цього є канонізація наших перших християнських правителів.

«Слово про Закон та Благодать» митрополита Іларіона, можна стверджувати, є першою спробою осмислення історії формування сутності українського народу та його державницьких традицій. Київський першоієрарх наголошує на духовній природі сили, яка об’єднала розрізнені слов’янські племена в один народ, зробила його цілісним та монолітним. Тому «Слово» Іларіона є чи не єдиною пам’яткою ХІ століття, де вжито словосполучення «руський народ», а не звичайне для того часу – «руська земля». Саме Православ’я перетворило жителів території визначеної певними територіальними межами, в народ.

Святитель Іларіон пише, що прийняття Київською Руссю хрещення та святість наших князів не були випадковим явищем, а ознакою особливого благовоління Божого до нашого краю:

 Бо віра благодатна

по всій землі поширилась

і до нашого народу руського дійшла,

і озеро Закону пересохло,

а Євангельське джерело наповнилося

і всю землю покрило і до нас розлилося.

Це ж бо і ми зі всіма християнами

славимо Святу Трійцю…

Переживаючи дні святкування 1025-ліття хрещення Київської Русі, у нас є нагода звернутися до духовних коренів нашої нації, зазирнути в минуле, щоб правильно побудувати майбутнє, зрозуміти причини успіху та розквіту славної та величної Русі, закласти правильні основи розвитку української державності, побудувати належні церковно-державні стосунки.

Особливу увагу необхідно зосередити на тому фактові, що неозброєним оком помітно, як значна частина українців знаходиться ще в пошуку власної самоідентифікації. На жаль, можна зробити сумні спостереження, що виокремлюється певна когорта людей, яка позиціонує себе як палких патріотів України, проте їхній патріотизм не має жодних духовних засад. Вони ставлять любов до України вище, як любов до Бога. Церква, в їхньому розумінні, є лише обрядовим артефактом історичної давності. У той же час починається обожнення символів та атрибутів української державності. Місце Бога, у їх розумінні, має зайняти сама держава, якій і необхідно буде звершувати раболіпне поклоніння. Створюється власна релігія, яку можна  означити терміном «громадянська релігія». Такий шлях для України є руйнівним, оскільки душа українського народу глибоко православна, а сакраментальні підвалини державності є запорукою її процвітання.

Якщо від України забрати Святу Православну Церкву, то тоді спотвориться не тільки її самобутність, а втратиться головне – Божий промисел про нашу державу. Саме завдяки всепромислительному промислу Божому ми без крові отримали незалежність, вижили в часи геноциду, подолали терни поневірянь, пишаємось козацькою звитягою та, найголовніше, маємо нашу Русь, сповнену світлом Христової віри. Хреститель наш, святий рівноапостольний Володимир Великий, надавав великого значення присутності десниці Божої над собою та над нашим народом. Не даремно на завершення свого твору митрополит Іларіон вказує, що св. князь Володимир віддає себе провидінню Божому, а свою столицю – покрову Пресвятої Богородиці:

І славний город твій Київ величчю,

як вінцем, увінчав, а людей твоїх

і город святий всеславний доручив

на поміч швидкій християнам

Святій Богородиці,

Їй же і церкву на великих воротах

спорудив на честь першого

Господнього праздника – Святого Благовіщення,

аби благословення, яке архангел дав Діві,

було і городу цьому.

До Неї – бо (сказав архангел Гавриїл):

«Радій, Благодатная. Господь з Тобою!»

І до города: «Радій, благовірний граде,

Господь з Тобою!»

Список джерел та література:

1.         Власовський І., проф. Нарис історії Української Православної Церкви: В 4 т. — К.: Вид. УПЦ Київського Патріархату, 1998. Т. 1. – 294 с.

2.         Булгаков Макарий, митр. История Русской Церкви: В 9 т. — М.: Изд. Спасо-Преображенского Валаамского монастыря, 1994. Т. 2. – 406 с.

3.         Іларіон, митрополит. Про Закон Мойсеєм даний і про Благодать та Істину в Ісусі Христі втілених.  – К.: МАУП, 2004. – 176 с.

4.         Лихачев Д. С. Великое наследие. Классические произведения литературы Древней Руси. – Л.: Худ. лит. Ленингр. отд-ния, 1987. – 342 c.

5.         Слово о Законе и Благодати / пер. В. Я. Дерягина. – М.: Столица, Скрипторий, 1994. – 146 с.

6.         Служебник: В 2 т. – К.: Видавничий відділ Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2006. Т. 1.– 271 с.

Високопреосвященний Михаїл (Зінкевич), митрополит Луцький і Волинський 

«Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона: сакральний вимір Руської державності. // Волинський Благовісник, Луцьк, 2013

Саму статтю навіть не варто читати, там – стабільні шаблони: про «не канонічність» УПЦ (КП) загалом і Патріарха Філарета зокрема; непотрібність автокефалії для України, оскільки вона вже має таку автокефалію від РПЦ в межах УПЦ МП; діяльність «хунти» загалом і Президента України зокрема, по здобутті такої автокефалії; непотрібність і сумнівна канонічність Всеправославного Собору, який відбувся на Криті (це – відносно нове). Загалом, стандартний набір. Підтасовка фактів і пропагандистські шаблони. Нічого цікавого.

Справді новим стало згадування митрополита Михаїла в цьому контексті. Ось останній абзац цієї «аналітичної» статті.

«Тому українським можновладцям варто займатися дещо іншим, для стабілізації ситуації в нашій державі. Тим паче, що і в «Київському патріархаті», з яким активно співпрацює Банкова, є не зовсім адекватне крило на чолі з Михайлом Зінкевичем, яке прямо таки вставляє «палки в колеса» своїм патронам і покровителям. Однак, якщо кожен буде займатися своєю справою та покликанням, то в такому випадку виграють усі: і Церква, і держава».

На нашу думку, таке ствердження вимагає коментар з нашого боку.

1. Стабілізація в нашій державі можлива лише тоді, коли різні ворожі елементи і всілякі московські агенти перестануть служити інтересам Кремля, підриваючи тим самим нашу державу зсередини. Цю просту істину зрозуміли всі, хто хоч трохи здатен адекватно мислити. В тому числі і представники державних структур. Цілком розуміючи, кому служить МП, на чий млин ллє воду, а кому вставляє палки в колеса. А навіть якщо хтось не розумів, то зрозумів протягом 3-ьохрічної війни з Росією, в якій МП прекрасно показав своє лице, доводячи своїми діями влучність назви «московський патріархат», і паралельно сіючи сумнів в своїй українськості зокрема та православності загалом. УПЦ МП робить все можливе для перемоги Москви, зрідка навіть переходячи межі діючого кримінального кодексу (див. «ГПУ vs МП»). Так що наші можновладці, займаючись МП, якраз і роблять все можливе для стабілізації ситуації в нашій державі. Хіба автор наведеної цитати переймається долею іншої «держави», якій якраз і діяльність КП, і діяльність високопосадовців в цьому напрямку і персона владики Михаїла завдають серйозної шкоди.

2. Не зовсім розуміючи, кого має на увазі автор статті під доволі образливим визначенням «не зовсім адекватне крило на чолі з Михайлом Зінкевичем» і про що йде мова в сентенції «прямо таки вставляє «палки в колеса» своїм патронам і покровителям», ми все- таки спробуємо дати адекватну відповідь.

По-перше. Некоректність звертання до владики митрополита Михаїла (Зінкевича), та врешті-решт до монаха Михаїла (якщо не визнаєте його сан, то не визнати монашеський постриг, добровільний акт волі людини, це вже геть непорядно і не розумно), свідчить лише про брак культури спілкування, а можливо і виховання, а може і брак ще чогось. Суті це не міняє, але нашого зауваження вимагає.

По-друге. Якщо: діяльність владики-митрополита над утвердженням українського православ’я на Волині і загалом в Україні, діяльність владики з благоустрою і впорядкування території кафедрального собору і єпархіального управління, реакція владики, як православного ієрарха, на злободенні теми, які турбують пересічного вірянина, – характеризується автором як «вставляння (комусь) палок в колеса», то він абсолютно правий! Це «вставляння палок в колеса» ворогам української Держави і української Церкви. І тоді навіть продовження цієї тези звучить не менш вірно, тільки вже замість слова «своїм», доречніше написати «вашим», шановний пане автор. Владико, вставляйте і далі «їхнім» патронам і покровителям «палки в колеса»!

По-третє. Якщо автор статті під тезою «не зовсім адекватне крило» має на увазі тих, хто поряд з владикою працює на благо України і на утвердження українського православ’я – тоді ми змиримось із таким. Але автоматично постає питання: «не зовсім адекватне» з погляду кого і для кого? А згадавши слова канцлера Німеччини п. Ангели Меркель про те, що п. Путін «живе в паралельній реальності» (подібне сказав і Дж. Керрі), починаєш підозрювати, що для п. Путіна і «иже с ним» будь-яка діяльність, що йде в розріз з їхньою, є «не зовсім адекватною», хоча і адекватна здоровому глузду та підходам цілого світу.
Також підкреслимо, що в Київському Патріархаті немає ніяких правих чи лівих крил, як би того декому не хотілось. Існує єдина позиція КП під керівництвом предстоятеля Патріарха Філарета об’єднана любов’ю до Київського православ’я та України і бажання служити Богу і своєму народу. А якщо певний архієрей має свою приватну точку зору на ті чи інші питання, вона не розходиться з основною лінією КП. В чому ви самі можете переконатись.

3. Реагуючи на виклики сьогодення, на проблеми, які виникають перед віруючими і перед державою, а тим більше оцінюючи їх з точки зору православного архієрея, митрополит Луцький і Волинський Михаїл абсолютно чітко виконує свій пастирський обов’язок щодо ввіреного йому Богом волинського краю і дорогої для нього батьківщини України. Подивіться, будь ласка, на відозви Патріарха Сергія (Страгородського) в часи ІІ-ої світової війни. Ми щиро надіємось, що владика і надалі буде сміливо висловлювати свої думки і свою позицію, незважаючи на різноманітні неприємні нападки зі сторони симпатиків Москви і «руського міра». І лише в такому випадку виграють усі: і Церква, і держава.

архімандрит Костянтин (Марченко), голова інформаційної платформи «Σχολα»