1686: Коли церковний дозвіл подається як вічний титул власності

У нещодавній публікації ми прочитали, що митрополит Волоколамський Антоній під час відкриття виставки «Імена російської дипломатії: Омелян Українців» охарактеризував передачу Київської митрополії у 1686 році як «відновлення історичної справедливості», посилаючись, безумовно, на текст Синодального рішення 1686 року, яким Вселенський Патріарх надає Московському Патріархові з дозволу право висвячувати обраного Київського митрополита. (ἔχῃ ἐπ’ ἀδείας χειροτονεῖν Κιόβου Μητροπολίτην — «мати дозвіл висвячувати Київського митрополита»). Варто зазначити, що на цій виставці одним із експонатів є також оригінал Синодального рішення 1686 року. Однак, незважаючи на цей факт, цілком очевидно, що митрополит не знає його змісту. Він вибірково подає історію, вилучаючи церковний текст із його історичного контексту, і намагається представити певне тлумачення як єдину можливу істину. Таким чином, він намагається перетворити церковну історію на інструмент для підтвердження сучасних церковних або політичних позицій. Однак Синодальний акт існує. І якщо прочитати його повністю та уважно, картина виявляється значно складнішою, ніж та, яку нам представляють.

Отже, впорядкуймо все по черзі. Почнімо з того, що не може бути поставлене під сумнів. У 1686 році Вселенський Патріарх надав Московському Патріархові дозвіл висвячувати Київського митрополита. Якою була причина надання цього дозволу? Сам Синодальний патріарший акт вказує на велику відстань і безперервні воєнні зіткнення між двома царствами — Російською та Османською імперіями, — які практично ускладнювали здійснення хіротонії Вселенським Престолом «через надмірну віддаленість місцевості та через битви, що відбулися між двома найвеличнішими Царствами»

Москва, безумовно, просила значно більшого, ніж такий дозвіл. У 1685–1686 роках йшлося не просто про нейтральне прохання щодо практичного полегшення. Москва прагнула підпорядкування Київської митрополії власній церковній юрисдикції. Це є історичним фактом. І саме тому має значення те, що саме було зрештою надано. Адже одне — сказати: «Я остаточно передаю канонічну юрисдикцію», і зовсім інше — «Я дозволяю, з огляду на обставини, Московському Патріархові висвячувати митрополита, якого буде обрано в Києві». Ці два положення не є тотожними.

І тут міститься деталь, яку дехто хотів би забути. Київський митрополит не мав вільно призначатися Москвою. Синодальний акт передбачає, що митрополит мав бути обраний уповноваженими особами Київської митрополії, відповідно до місцевої церковної традиції, а потім направлений до Москви для хіротонії («того, кого оберуть підлеглі цій єпархії, відповідно до виданого письмового розпорядження для підлеглих Київській єпархії»).

Це має надзвичайно велике значення. Адже якби в 1686 році Москві була надана повна й необмежена юрисдикція над митрополією, як це дає підстави припускати митрополит Волоколамський, тоді чому сам процес обрання митрополита залишався за місцевою Церквою? Чому Вселенський Патріарх не надав Москві права призначати будь-кого, кого вона забажає? Чому було збережено виборність?

Відповідь проста: тому що хіротонія та повна адміністративна юрисдикція – не одне й те саме. Крім того, у подальшому листі йдеться про поминання. І тут міститься, мабуть, найбільш важливий момент. Київський митрополит мав під час Божественної літургії спочатку поминати Вселенського Патріарха, а потім Московського Патріарха («коли Київський митрополит звершуватиме в цій парафії безкровне та Божественне таїнственнє служіння, нехай передусім поминає чесне ім’я Всесвятішого Вселенського Патріарха»). І це не просто формальна деталь. У Православній Церкві поминання Предстоятелів має важливе значення для церковного устрою. Воно засвідчує євхаристичне спілкування та канонічний зв’язок єпископа і місцевої Церкви.

Таким чином, поминання Вселенського Патріарха обраним Київським митрополитом вказує на церковну владу, якій він підпорядковується, тоді як поминання Московського Патріарха пов’язане з тим, що саме він здійснив хіротонію. Це надзвичайно показово. Адже якби митрополія була повністю й безповоротно передана Москві, чому Київський митрополит продовжував би першим поминати Вселенського Патріарха? Якщо грамота 1686 року була повною та остаточною передачею, де знаходиться чіткий акт зречення Вселенського Престолу від його канонічної юрисдикції над Київською митрополією? Адже така важлива церковна зміна не може ґрунтуватися на натяках. Якщо Вселенський Патріарх остаточно відмовлявся від своєї канонічної юрисдикції, це мало б випливати з документа чітко та беззаперечно.

Отже, коли хтось посилається на 1686 рік як на просте, повне та безповоротне «приєднання» Київської митрополії до Москви, він передусім має відповісти на просте запитання: чому в цьому Акті містилися саме такі умови? Не можна брати з історичного документа лише ту його частину, яка відповідає чиїйсь позиції, та ігнорувати решту, як це робить митрополит Волоколамський.

У Синодальній грамоті 1686 року розв’язуються всі загадки. У ньому наведено деталі, з яких ми дізнаємося: чому було надано дозвіл, кому саме його було надано, що конкретно було дозволено, хто обирав Митрополита, які умови було висунуто, кого Митрополит мав поминати, які привілеї за ним зберігалися та яким було фактичне застосування цього Акту.

Однак ще важливіше розглянути не лише те, що було написано 1686 року, а й те, що на практиці відбувалося в наступні роки, адже історія Київської митрополії не завершилася 1686 року. Історія свідчить, що Москва поступово обмежила або скасувала основні привілеї Київської митрополії, втрутилася у процедуру обрання Митрополитів та припинила поминання Вселенського Патріарха. Умов Синодальної грамоти перестали дотримуватися. Однак церковний Акт не можна тлумачити лише відповідно до того, як його згодом представляє сильніша сторона, а слід виходити з умов, на яких його було здійснено, та зі способу, у який ці умови застосовувалися. Адже навіть найбільш сприятливе тлумачення історичного документа не дає нікому права порушувати його умови.

Церква не є геополітичною картою. Патріарші Престоли не є імперіями. Митрополії не є територіями, які можна купувати, продавати чи завойовувати. Церква діє відповідно до Святих канонів, канонічного устрою, апостольського Передання і, понад усе, в таїнстві єдності Тіла Христового. Саме тому богословські неправильно переносити до Церкви логіку державних кордонів. Київ — це не просто географічний регіон. Це одне з найдавніших осередків охрещеного руського та східнослов’янського світу, з величезною церковною історією та традицією. І саме тому, що його історія має таке велике значення, ніхто не має права її спрощувати. Той факт, що політичні території перейшли під владу Москви, автоматично не означає, що разом із ними змінилися й канонічні межі Церкви (хоча це є сталою практикою Москви протягом століть). Політичне панування та церковна юрисдикція — не одне й те саме. Якби це було одним і тим самим, тоді кожна зміна державних кордонів автоматично породжувала б і нову канонічну юрисдикцію. Однак це перетворило б Святі канони на додаток до політичних карт. А це не має нічого спільного з православною еклезіологією.

Отже, вислів Митрополита Волоколамського, що вийшов із його уст, — «відновлення історичної справедливості» — є  оманливим. Про яку саме справедливість він говорить? Про справедливість відстані? Про справедливість воєн? Про справедливість обрання Митрополита місцевою Церквою? Про справедливість першого поминання Вселенського Патріарха? Чи, можливо, про справедливість пізнішого тлумачення, відповідно до якого Акт 1686 року перетворюється на незмінний церковний титул на наступні століття?

І яку саме історичну несправедливість було виправлено? Єдина історична несправедливість, яку було виправлено, сталася в жовтні 2018 року, коли було відкликано чинність Синодальної грамоти 1686 року, умови якого, зрештою, ніколи не виконувалися. Цим рішенням було відкрито шлях до надання автокефалії Церкві України.

Далі Митрополит згадує про переслідування, яких сьогодні, за його словами, зазнає від української влади Українська Православна Церква під проводом Митрополита Онуфрія. Якщо термін «переслідування» використовується для опису становища Церкви Митрополита Онуфрія, тоді цей самий термін не може переставати застосовуватися, коли жертвами є представники Православної Церкви України. В окупованому Криму духовенство Православної Церкви України було змушене залишити свої парафії, а останню православну каплицю було знесено. На окупованих територіях Донецької області зафіксовано ліквідацію останніх парафій Православної Церкви України та затримання духовенства. Хіба це також не є «переслідуванням»? Не може існувати вибіркової чутливості щодо церковної свободи. Якщо ми засуджуємо утиски вірян Онуфрія, то повинні мати таку саму мужність, щоб засудити вигнання духовенства та ліквідацію парафій Автокефальної Церкви на окупованих територіях. І не лише Автокефальної Церкви, адже якщо ми захищаємо канонічну свободу Церкви Онуфрія, то маємо також пояснити, що сталося з єпархіями тієї самої Церкви, які опинилися під російською окупацією.

Неможливо засуджувати державне втручання у церковні справи, коли воно походить із Києва, і водночас замовчувати аналогічне втручання, коли воно походить із Москви. Теологічне неправильно посилатися на 1686 рік, щоб довести, що Москва має канонічні права в Україні, і водночас уникати відповіді на запитання, чи сама Москва у 2022 році та в подальшому поважала церковні межі Церкви Онуфрія на територіях, захоплених Росією.

Перетворювати Церкву на поле національного протистояння не є добре. Москва — не Церква. Так само і Київ — не Церква. Церква є Тілом Христовим. І той, хто справді любить Церкву, не шукає способів заднім числом виправдати власну сторону. Він шукає істину. А істина не боїться історичних документів. Вона не боїться дослідження. Вона не боїться навіть самокритики.

Тому, перш ніж називати 1686 рік «відновленням історичної справедливості», варто звернутися до самих документів, прочитати їх повністю та дозволити історії говорити самій за себе.

Адже в Церкві Христовій немає потреби гучно кричати, щоб довести свою правоту. Потрібно мати істину та жити відповідно до неї.

Ієромонах Микита Пантократорський

Ще важливіше те, що сама Московська патріархія ніколи не визнавала, що ця структура відокремилася від Російської церкви. Навпаки, вона продовжує вважати її своєю невіддільною частиною і ніколи не заявляла про її вихід зі складу Російської церкви чи припинення євхаристичного спілкування, і продовжує іменувати митрополита Онуфрія канонічним предстоятелем Церкви в Україні. Ще більш показово, що Російська церква чітко заявила: ці зміни, ухвалені Українською Православною Церквою під проводом митрополита Онуфрія, мали бути розглянуті та схвалені Московським патріархом згідно зі Статутом Російської церкви. Вже лише це розвіює міф про «повну незалежність». Адже жодна справді незалежна церква не потребує схвалення від іншої церкви щодо своїх внутрішніх рішень. Її канонічний стан є ясним, визнаним і беззаперечним. Їй не потрібно постійно доводити публічно свою незалежність. Навіть сьогодні, через чотири роки після синодального засідання 2022 року, дискусія постійно точиться навколо того, чи справді ця Церква відокремилася від Москви. І цей факт сам по собі є вельми показовим. Адже коли церковна інституція дійсно набуває повної відокремленості від іншої, це не стає об’єктом тривалих дискусій і не підлягає діаметрально протилежному тлумаченню з боку зацікавлених сторін.

Проблема стає ще серйознішою на практиці. Бо, попри декларації про «незалежність», багато єпископів та духовенства цієї структури продовжують поминати патріарха Кирила. Тобто вони продовжують визнавати Москву літургійне та еклезіологічне своєю церковною владою.

Риторика про «повну незалежність» виглядає радше як спроба політичного виживання в українському суспільстві, ніж як чіткий церковний акт. Ця Церква намагається балансувати між двома світами: з одного боку, дистанціюватися від російської війни та руйнівної позиції патріарха Кирила і виглядати незалежною в межах України, а з іншого — не розривати реально свої зв’язки з Москвою. Ця невизначеність слугує інтересам Московської патріархії, яка прагне зберегти свій церковний контроль в Україні навіть після російського вторгнення. Та дозволяє Москві продовжувати позиціонувати цю структуру як власний церковний орган на території України.

Нещодавню позицію Сербської православної церкви на підтримку цієї структури слід тлумачити саме в цьому ключі. Синод Сербської церкви, апелюючи до «переслідувань канонічної церкви в Україні», по суті, обстоює не Українську Православну Церкву, а російський церковний наратив. Її справжній інтерес полягає не в мирі в Україні чи єдності Православ’я, а в політичній та церковній підтримці Московського патріархату. Адже, якби Сербська церква справді була зацікавлена у встановленні церковного миру та дотриманні канонічності, вона мала б визнати факт існування в Україні Автокефальної церкви, яка отримала Томос від Вселенського патріархату. Сербська церква вперто представляє Українську Православну Церкву під керівництвом митрополита Онуфрія як єдину «канонічну церкву». І доки Автокефальна церква має Томос про автокефалію від Вселенського патріархату та чітку церковну ідентичність, Сербська церква відкидає його, обираючи захист церковної структури, яка навіть сьогодні не спроможна чітко відповісти на просте запитання: якщо вона не належить до Москви, то до кого саме вона належить?

І тут розкривається велике протиріччя Сербської Церкви, яка, звинувачуючи Православну Церкву України в «розколі», толерує церковну ситуацію, в якій структура, яку вона підтримує, оголошує себе незалежною, не маючи визнаної автокефалії, без чіткого канонічного статусу та не розірвавши зв’язків із Москвою. Іншими словами, вона приймає певну церковну неясність лише тому, що це відповідає інтересам Російської Церкви, оскільки ця структура залишається останнім основним інструментом російської церковної присутності в Україні. Це доводить, що питання полягає не в канонічності, а в геополітичному та церковному союзі з Москвою.

Православна церква України (ПЦУ), зі свого боку, є єдиною справді незалежною Українською Церквою. Вона має Томос про автокефалію від Вселенського патріархату, не залежить від Москви та виражає потребу українського народу в церковному звільненні від російського впливу. Ті, хто продовжує заперечувати цю реальність, по суті, захищають не канонічність, а геополітичний вплив Москви у православ’ї. Наразі це набуває дедалі більшої очевидності в контексті поточних геополітичних процесів.

У своїх заявах архієпископ Сильвестр порівнює становище Української православної церкви (УПЦ) під керівництвом митрополита Онуфрія з Церквою Північної Македонії, щоб виправдати неясний і суперечливий статус цієї української церковної структури. Це порівняння, однак, не є ні історично, ні еклезіологічне обґрунтованим. Перш за все, випадок із Північною Македонією є продуктом глибоко проблематичного церковного процесу, який створює більше запитань, ніж рішень. Сербська церква намагається поставати в ролі уявного дарувальника автокефалії, видаючи відповідний «Томос», попри те, що право надавати автокефалію канонічно та історично належить виключно Вселенському Патріархату. Це не просто інше тлумачення церковної традиції, а пряме оскарження привілеїв та обов’язків Вселенського престолу в межах Православ’я. Історичний акт Церкви є чітким: новіші автокефалії у православному світі були надані через Вселенську Патріархію, яка функціонує як центр Всеправославної єдності та канонічного порядку.

Цим своїм кроком Сербська Церква на практиці намагається нав’язати паралельну модель надання автокефалії, що цілком відповідає російському еклезіологічному розумінню поліцентричного православ’я без координуючої першості. Це небезпечна логіка, яка неминуче веде до церковної роздробленості та своєрідного «православного національного феодалізму», за якого кожна впливова помісна церква могла б на власний розсуд створювати або визнавати нові автокефальні церковні структури.

Втім, випадок із Північною Македонією не має суттєвого зв’язку з Православною Церквою України. У Північній Македонії відбувся принаймні один чіткий процес. Євхаристичне спілкування було відновлено Вселенською Патріархією, згодом воно було визнано Сербською церквою, і зрештою було надано специфічний статус, хоча й неканонічний щодо способу його надання. У випадку з Українською Православною Церквою цього також не існує. Не існує акту про надання автокефалії — ні канонічного, ні антиканонічного, відсутнє синодальне визнання її незалежності від Москви іншими церквами, немає чіткої еклезіологічної позиції, ані навіть чіткого припинення залежності від Російської Церкви.

Більше того, сама Сербська Церква спростовує власну позицію. З одного боку, вона відкидає автокефалію Православної Церкви України, надану Вселенським Патріархатом — канонічно компетентною інституцією, — а з іншого боку, ухвалює церковні рішення шляхом односторонніх дій без загальноправославної згоди. Лицемірство є очевидним. Коли Вселенський Патріархат надає автокефалію Україні відповідно до своїх привілеїв, Сербська Церква звинувачує його у нібито неканонічному втручанні. Однак, коли Сербська церква намагається надати автокефалію Північній Македонії, не маючи на те історичного та канонічного привілею, то це подається як нібито відновлення єдності. Насправді єдиним стабільним критерієм для цих кіл є не канонічність, а геополітична прив’язка до московської осі.

Автокефальна Церква (ПЦУ) залишається єдиною українською церквою з чіткою канонічною основою, з Томосом про автокефалію від Вселенського патріархату та без зв’язків підпорядкування російській церковній владі. Натомість ті, хто наполягає на підтримці нечіткого статусу Церкви під проводом митрополита Онуфрія або використовують антиканонічні приклади, як-от випадок Північної Македонії, по суті, сприяють руйнуванню канонічного устрою Православ’я на користь геополітичних планів Москви.

ієромонах Микита Пантократорський

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Φως Φαναρίου