Як навчає нас Єванглія, єдинородний Бог вийшов від Отця (ІН.8:42) і є від Нього (Ін. 16:27-28). А оскільки Отець немає буття з якоїсь вищезгаданої причини, тому Він немає ні початку ні кінця, йому не притаманний ні час, ні місце. І ми немаємо права називати Бога ненародженим за сутністю. Божество просте за єством, а просте не приймає ніякої складності, отже якщо не складний за єством Бог, Якому належить ім`я ненародженого, то ненароджений буде іменем самої сутності, і єством є не що інше, як ненародженість. Але з найменування ненародженим ми дізнаємося, що названий таким чином існує без причини, а з назви простим – те, що Він є чистий від складності; але жодне з них не говорить замість іншого. Отже, немає жодної потреби єство Божества називати ненародженістю на тій підставі, що Воно просте за єством.

Про Сина потрібно вірити, що Він є Бог сущий від Бога, і при тому, що Він простий, тому що як ми знаємо Божество чисте від усякої складності. Точно таким же чином при цьому ні найменування Сина не означає простота сутності, ні самою простотою не виражається значення Сина. І розуміємо, що у слові «сущий», тобто народжений, відкривається Його існування від Отця, а з простоти – те, що показує це слово, тотожність з Богом, яке не несе за собою відмінності по природі. Бо від того, що Син, в Якого ми віруємо, що Він також і народжений, простий, сутність не називаємо простотою, але як сутність є проста, а не простота, так сутність є і ненародженою, а не ненародженість. Точно таким же чином від того, що Син народжений, ніяк не потрібно народженість вважати Його сутністю, оскільки Його сутність є проста. Тобто знову ж таки слово «народжений» показує буття з чогось, а простим означається відсутність складності. Бо як творіння не є сутність Творця, так і ненародженість не є сутність Ненародженого. Якщо Отець називається ненародженим не через ненародженість, але тому, що Він є проста і нескладна сутність, то з тієї самої причини буде вважатися ненародженим і Син, бо за сутністю і Він однорідний і нескладний. А якщо Сина необхідно визнати народженим, тому що Він народжений, то ясно, що і Отця назвемо ненародженим тому, що Він ненароджений. А якщо цього вимагає як і істина, так і послідовність положень, то ясно, що ненародженість не є ім`ям сутності, але означає деяку різницю понять, що відрізняє народжене від ненародженого.

Люди, які керовані богонатхненними словами Писання, в Отці і Сині бачимо не спілкування, але єдність Божества, чому Своїм власним словом навчив нас Владика, коли сказав: «Я і Отець – єдине» (Ін. 10:30), і «Хто бачив Мене, той бачив Отця» (Ін. 14:9). Бо якщо б Він не мав те саме єство, то як Він мав би в Собі єство чуже або неподібне, коли єство стороннє і чуже не приймає відмінної риси чужорідного. Син не розділяє слави з Отцем, але має всю славу Отця, як і Отець має всю славу Сина. Він так говорить Отцю: «Все Моє Твоє, і Твоє Моє» (Ін. 17:10). І говорить ще, що «в славі Отця» з`явиться під час суду, коли «воздасть кожному за ділами його» (Мф. 16:27). А цими словами сповіщає єднання єства. Бо так само, як «одна слава сонцю, й інша слава місяцю» (1Кор. 15:41), тому що немає схожості в природніх властивостях їхніх складових частин, а якщо б слава обох була одна і та ж; то не існувало б ніякої різниці в їхній природі, бо так провістив про Себе Той, Який з`явиться в славі Отця, показавши через однаковість слави спільність єства.

А якщо не Бог – Той, Хто не Бог за єством, то нехай дізнаються від апостола Павла, що ті які служать «богам, які по суті не є боги», служать не Богу (Гал.4:8). Ми ж, як говорить апостол, «служимо Богу живому й істинному» (1Сол. 1:9); Той, Кому ми служимо, є Ісус Христос. Бо служінням Йому хвалився апостол Павло, говорячи: «Павло, раб Ісуса Христа» (Рим. 1:1). Тому ми ті, які не служимо богам, які не існують за єством, пізнали сущого за єством Бога, Якому «вклониться всяке коліно небесних, земних і пекельних» (Флп. 2:10). Але ми не служили, якщо б не увірували, що Він є живий і істинний Бог, про Якого «всякий язик сповідує, що Господь Ісус Христос у славу Бога Отця» (Флп. 2:11).

Ніякою силою висловів неможливо висловити невимовне єство, і наше відання не простягається настільки, щоб осягнути все, що перевищує все пізнаване, і здатність дару слова не отримало в нас такої сили, щоб могло зобразити мислиме, якщо щось дуже високо і божественно буде складати предмет мислення. В цьому житті можна вбачати й початок істот, й кінець, а блаженство вище за творіння не допускає ні початку, ні кінця перебуває одним і тим же. Одне в самому собі має рух життя, а не через якісь відстані переходить в ньому від одного стану до іншого, але Саме, що є, те і є життя, яке в ньому діє, – життя, яке не стає ні більшим, ні меншим від будь-якого прибавлення чи позбавлення. Бо прибавлення чогось для збільшення немає місця в безкінечному, а думки про зменшення не допускає безстрасність єства. Так, розглядаючи небо і деяким чином входячи в зіткнення з небесною красою за допомогою зорових органів, ми не сумніваємося, що існує те, що є, а коли нас запитають: що це таке? – Ми не можемо словами пояснити єства цього тільки дивуємося, бачачи кругове обертання цілого і злагоджений рух всього навколо. Бачачи це, ми на підставі того, що бачимо, не сумніваємося в бутті явищ, але від розуміння сутності і причин кожного з цих предметів ми настільки далекі, ніби і зовсім не пізнали цих явищ за допомогою відчуття. Так і про Творця світу, що Він існує, ми знаємо, але й не заперечуємо, що не знаємо поняття про Його сутність.

У нас має бути вільний акт віри, бо коли вимагаємо доказів, то це не віра, а примусове знання і немає дороги до спасіння. А коли в серці вільно здійснимо акт віри, тоді Бог дає такі істинні докази, які вище всіх наукових. Завжди пам’ятаймо, що потрібно проявити вільні зусилля, щоб здобути спілкування з Богом. Бо потрібно мати не лише тілесні очі, а й духовні, щоб збагнути вищі матерії. Як казав Ісус Христос : «Якщо Я сказав вам про земне і ви не вірите, то як повірите, коли буду говорити вам про небесне?» (Єв. від Іо. 3:12). Насильно Бог до себе на бере і не відкриває Себе тим, які базуються лише на наукових доказах, думають по мирському і не лишають місця істинній вірі – «блаженні ті, що не бачили й увірували» (Єв. від Іо. 20:29). Бажаючим пізнати вищий світ для свого вдосконалення, для наверння на праведний шлях і пізнання Самого Бога, Він відкриває Себе і дає розсудливість та здатність розпізнавати лжевчення від істинного. Тому як істинні християни віримо в Тройцю єдиносущну і нероздільну, єдиного Бога в трьох Іпостасях, Які є різні за природою, але єдині за єством.

Мар’ Яна Рудько

Тому на Трульському Соборі, назва Собору зумовлена місцем зібрання в т. зв. «Трульській» залі імператорського палацу в Константинополі, а порядкова нумерація п’ято- шостий – тим, що цей Собор вважається доповненням до п’ятого і шостого Вселенських соборів, були встановлені основні засади іконописання у своєму відомому 82-му правилі. Тут характерним є різке протиставлення Старого і Нового Завіту. «Вшановуючи древні образи і тіні («типи» і «образи») як знамення («символи») і накреслення істини, ми, вірні Церкви, вище шануємо благодать і істину як виконання Закону. Тому щоб і мистецтво живописання (саме) досконале було представлене очам всіх, постановляємо відтепер зображати на іконах Христа Бога нашого. Аганця, що бере гріхи світу, в людському образі через це зображення вбачати висоту смиренності Бога-Слова та пам’ятати Його життя в плоті, страждання, спасительну смерть і те, що саме звідси сталося викуплення всього світу». Наголос тут саме на євангельському реалізмі: «в пам’ять Його плотського життя». Трульський Собор закріплює вже встановлений в іконописі священно-історичний реалізм і скасовує архаїчний символізм старозавітніх «символів» і «типів». «Провіщення збулися і виповнилися з`явилася «благодать і істина». І саме ікона повинна не стільки пророкувати скільки «нагадувати».

Відомий агіограф, єпископ Неаполя на Кіпрі, Леонтій роз’яснює, що шанування стосується самих зображень на іконах: «Накреслюю і пишу Христа і страждання Христові в церквах і домах, і на іконах, і на полотні, і на одязі, і в усякому місці, щоб ясно бачити їх, пам’ятати, а не забувати.(….)І як ті, які поклоняючись книзі Закону, поклоняються не єству шкіри і чорнила, але Словесам божим, що знаходяться в ній, так і я поклоняюся образу Христа. Не єству дерева і фарб, – так нехай не буде. Але, поклоняючись неодухотворенному образу Христа, через нього я думаю обійняти Самого Христа і поклоняюся Йому.(…)Ми, християни, тілесно цілуючи ікону Христа або апостола, або мученика, душевно цілуємо Самого Христа або Його мученика».

Як ми знаємо в Святому Писанні сказано не роби собі ідола і ніякого зображення того, що на небі вгорі і що на землі внизу, і що у водах нижче землі, не поклоняйся їм і не служи їм (Втор. 5:8, Рим.1:23, 1 Ін. 5:21). Святитель Григорій Палама пояснює це так: не віддавайте їм божественних почестей, бо всі вони є творіння Єдиного Бога, створені Сином і Словом у Святому Дусі. Це Слово Боже, в останні віки воплотилося у плоть від дівственної утроби, з`явилося на землі і перебувало серед людей. Для спасіння людства прийняло страждання і смерть і по воскресінні тілом вознеслося на небеса. З цим же тілом знову прийде у славі судити живих і мертвих. Тому з любові до Слова, яке воплотилося заради нас, май зображення Його, щоб воно нагадувало тобі про Зображуваного, якому ти повинен поклонятися. І поклоняючись іконі підноси через неї розум свій до самого достопоклоняємого тіла Спасителя, Який возсів праворуч Отця на небесах. Так і Мойсей поставив зображення херувимів у святилищі (Вих.25:18-20; Вих.37). Святеє святих служило чином принебесній, а частина скинії, доступна мирським людям, носила образ всього світу. Мойсей назвав ці частини скинії святими, і віддавав хвалу не творінню, але через них Творцю світу – Богу (Вих.26:33; Чис.6:20; Євр.9:1-5). Подібно до цього і ти не обожнюй ікони Владики Христа і святих, але через них поклоняйся Творцю.

Також можливість священного іконописання преподобний Іоан Дамаскін обґрунтовує із загального уявлення про співвідношення між духовним і речовим, невидимим і видимим, як (це співвідношення) розкривається для нас у світлі втілення. Бог, за найчистішою духовністю Свого єства, є невидимим, безмежним, і тому Він не описуваний і не зображуваний, не має дійсного образу в матеріальному світі. Належить пам’ятати, що означає відразу і «опис», і «обмеження» – звідси згадка про «безмежність». Однак символічно навіть невидиме може бути описаним у слові. Образ взагалі є «виявленням і показ прихованого». І в цьому розуміння можливе видиме зображення невидимого, «так що тілесний образ показує якесь безтілесне і уявне споглядання». Преподобний Іоан Дамаскін розрізняє кілька видів образу. Перший образ створив Сам Бог. По-перше, Він породив Єдинородного, «Свій живий і природний Образ. Безвідмінне накреслення Своєї вічності». По-друге, Він сотворив людину за образом і подобою. Одне пов’язане з іншим. І Бог був у Старому Завіті «як людина». «Не єство Боже бачили тоді, але прообраз і зображення Того, Кому належало з`явитися. Бо Син і Невидиме Слово Боже мав намір стати істиною людиною, щоб бути з’єднаним з нашою природою і бути видимим на землі». Другий вид образу – Предвічна Рада Божа про світ, тобто сукупність образів та прикладів того, що сотворене і буде сотворене. Людина – третій вид образу, «по наслідуванню». Відношення між видимим і невидимим істинно змінюється з пришестям Христа. «В давнину Бог як Той, що є безтілесний і не має вигляду, ніколи не зображувався, – говорить преподобний Іоан Дамаскін і продовжує, – тепер же, коли Бог явився у плоті і жив серед людей, зображаємо видимого Бога». Бог явився і став видимим, а тому може бути зображуваний, – вже не тільки символічно або показово, але й в прямому розумінні описового відтворення. Втілення Слова освячує, «обожує» плоть, і тим самим робить її достойною поклоніння – звичайно, не як речовині, але внаслідок її поєднання з Богом. Не речовині поклоняємося, але Творцеві єства, що став речовим, ради нас зволив перебувати у єстві і через це єство звершив наше спасіння. Це стосується і тіла Христа, і всієї решти єства, через яке звершене наше спасіння, адже й воно сповнене Божественної сили і благодаті. Хрест, гріб, Голгофа, книга Єванглії, яка є теж якась ікона, тобто зображення або опис втіленого Слова. Речовина (матерія) взагалі не є чимось недостойним або ганебним, але є творінням Божим. А з того часу як в ньому вмістилося невмістиме Слово, єство стало добрим і достопоклоняємим. Тому речові образи не тільки можливі, а й необхідні і мають пряме та позитивне релігійне значення. Бо «прославилося наше єство і перетворилося у нетління». Цим виправдовується іконописання і шанування ікон взагалі – ікон святих, як тріумф і знак перемоги. «Тому і смерть святих святкується, і храми їм споруджуються, та ікони пишуться». У Старому Завіті людська природа ще була під осудженням, і смерть вважалася покаранням, і тіло померлих вважалося нечистим. Але тепер все оновилося: «Ми істотно освятилися з того часу, як Бог Слово став плоттю і незлитно з`єднався з нашою природою». Людина стала усиновлена Богу і отримала дар нетління. «Тому смерть святих не оплакуємо, але святкуємо». І, власне, святі не мертві, а живі і з відвагою стоять перед лицем Божим. Ікони можливі тільки за силою втілення, й іконописання нерозривно пов`язане з тим оновленням і обожненням людського єства, яке було звершене у Христі; звідси і такий тісний зв’язок іконошанування і шанування святих, особливо в їхніх священних і нетлінних мощах. Інакше кажучи, вчення про ікони має христологічну основу і зміст.

Тому приходячи в храм поклоняючись іконам, мощам, Єванглії… вкладаймо особливший зміст в ці предмети, які нагадують нам про Бога. Бачачи перед собою зображення Ісуса Христа, Пречистої Діви Марії і святих відкидаючи думки про все земне, вдумуючись через які страждання пройшов Ісус Христос, яке смирення та довіру своїм прикладом показала нам Пречиста Діва Марія, як святі за істину віру відмовлялися від земного і присвячували своє життя Богові. Так і ми з розсудливістю та страхом Божим стараймося наслідувати та будувати богоугодне життя, щоб здобути Царство Небесне. Отже вшановуэмо Бога нині тут, пам’ятаймо про Його всепрощальну любов, що Він чекає навернення кожного, щоб і там ми мали змогу споглядати красу величі лиця Його та удостоїлися співпрославлення з Ним.

Мар’ Яна Рудько‎