Знову прийшло Різдво – свято Його Народження. Це свято радості для всіх нас!

Бог позичає нашу людську природу, щоб повернути її нам у багатстві. Він стає частиною нашої вразливості, щоб ми всі могли розділити Його Божественність. Ставши людиною, Він бере на Себе нашу гріховну природу. Він, Сам безгрішний, робить це не для того, щоб нав’язати нам нову мораль, але щоб ми здобули Його святість, щоб наша людська природа стала божественною. Він сходить до нас, щоб ми могли піднятися на найвище небо. Він відмовляється від усього, щоб ми могли стати учасниками всього.

Ісус є втіленим Богом, що вперше з’являється пастухам. Він постає перед ними, як перед нами: у смиренні та слабкості, а не у своїй божественній всемогутності. Немовля в пелюшках віддалося піклуванню тих, хто його оточував. Він абсолютно беззахисний! Він залежить від усіх. І Він хоче, щоб ми відкинули наші дорослі недоліки і стали подібними до малої дитини, про яку сказано в Євангелії: «Бо найменший між вами стане найбільшим» (Лк. 9:48).

Радуємось і радіємо, бо якщо ми слухаємо голос Божий, то цієї ночі у вертепній простоті всі наші почуття відкриті для божественної присутності. Цей голос промовляє до людей, примиряє їх, наповнює любов’ю, світлом, радістю та миром. І неважливо, що надворі холод, нещастя та злидні.

Ернест Хемінгуей починає свій роман «По кому дзвонить» словами англійського поета, солдата і священика Джона Донна: «Жодна людина не є островом сама по собі, кожна людина є частиною материка, частиною землі; і якщо хвиля знесе в море прибережну скелю, то Європа стане меншою, а також, якщо вона змиє край мису або зруйнує замок твій чи твого друга, – так смерть кожної людини применшує і мене, бо я об’єднані з усім Людством, тож ніколи не питай, по кому дзвонить дзвін: він дзвонить за Тобою».

Дороги мої, Україна вже понад 1000 днів перебуває у стані війни, і це торкається нас не лише емоційна, а й безпосередньо. Кожна людська смерть применшує нас. Плач кожної дитини, кожної матері, кожної сестри й брата – це наш плач. Молімося в храмах нашого Екзархату і вдома: щоб Господь поглянув із неба і побачив біль і страждання Своїх дітей, сльози в їхніх очах, зазирнув у їхні стражденні душі. Він знає, що гріх і беззаконня піднялися над нашими головами, але нехай Він помилує нас, бо Він наша надія і міцна стіна. Нехай Він просвітить тих, кого ця війна не торкнулася, і дасть їм розуміння виконувати святу волю, про яку Він сказав: «Щасливі миротворці, бо вони синами Божими назвуться».

Господи, Благий Боже і Людинолюбний, дай народу України витривалості, надії та сили протистояти цій несправедливій навалі! Скеруй ангелів зі святих Твоїх висот до всіх постраждалих від цієї війни, коли вони залишилися на Батьківщині, або мусили піти на заслання, і дай їм усім терпіння, стабільність і розраду!

І все ж з глибини душі виникає велике і серйозне питання: чи можемо ми, забувши про всі нещастя людства, насолоджуватися Божою радістю? Як ми можемо сповідувати радість у Богові, Який прийшов спасти людей, якщо ми не ототожнюємо себе з тими, хто страждає від усього того, що гнітить сучасний світ?

Євангеліст Лука дає нам відповідь. Пастир є ангелом, щоб сповістити їм радісну звістку про народження Ісуса: «Нині народився вам Спаситель у місті Давидовому, Який є Христос Господь» (Лк. 2:11). Щоб ми Його впізнали, апостол Лука дає нам незбагненний розумом знак: «І ось вам знак: ви знайдете Немовля в пеленах, що в яслах лежить» (Лк. 2:12). . Сказано – зроблено! Пастухи не обмежуються лише прийняттям доброї новини. Вони негайно поспішають знайти вертеп.

Саме цієї рушійної сили нам часто бракує. Безсумнівно, причиною цього є вбогість нашої віри та любові. Але тим більше, що ми схильні застрягати в своїх нещастях, схильні зупинятися перед перешкодами і, не без певного задоволення, замкнутися в собі замість того, щоб поспішити подивитися на небо і побачити там зірку – знак великої радисті нам дарований. У нас народилася Дитина, і Вона спить в яслах!

«Як Бог, якого не вміщає весь світ, у лоні матері вмістити?! Як Той, Хто сидів праворуч Батька, тепер лежить на руках у Матері?! Він один це знає, Він хотів цього, Він був достатньо добрим, щоб це зробити! Він був безплотний і з волі Своєї воплотився…» – йдеться в одному із сьогоднішніх літургійних співів.

Це наша надія, наша впевненість! Через олюднення Бога всі можуть бути спасенні. Необхідно мати твердість духу, щоб нести в наших серцях звістку надії про Христа, який перебуває посеред нас і спасає нас у сучасному світі.

Цю твердість духу несуть духовенство та парафіяни нашого Екзархату!

Я дякую вам, дорогі отці, дорогі брати і сестри з усієї Литви. Ці часи були нелегкими для кожного з нас, але через вас я відчув Божу підтримку та Його близькість.

Дякуємо також дорогим друзям з братських Церков! Ваша допомога, а не тільки молитва, підтримувала і допомагала нам. Ми дякуємо владі Литви, незалежно від партійної приналежності! Ваше розуміння та підтримка безцінні для нас!

Готуючись до зустрічі нового 2025 року, бажаю Божого благословення вам, вашим родинам і всім, хто вам дорогий. Запевняю всіх, що молюся разом з усіма, хто живе і працює, з кожним, хто страждає і страждає, а особливо з тими, хто перебуває в горі, потребі і розпачі.

Від щирого серця бажаю всім, щоб ми жили тут, у благословенній Литві, у мирі, злагоді та добробуті!

Екзарх Вселенського Патріарха в Литві ієромонах Юстин (Ківілоо).

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Георгій Рой – один із священиків Константинопольського патріархату у Литві. Рік тому він переїхав до Вільні з Білорусі через репресії. У своїй країні він опинився в небезпеці, бо не погодився із насильством і хотів говорити правду.

Нині отець Георгій разом із ще одним опальним священиком — Олександром Кухтою з Мінську — створює та розвиває єдину в Литві білоруську православну парафію. А також проводить служби для українців їхньою рідною мовою. Портал Delfi поговорив з Георгієм Роєм про його особисту історію та про те, що зараз відбувається у православній церкві.

У 2020 році отець Георгій, тоді настоятель кафедрального собору в Гродно, закликав до чесних виборів і виступав проти насильства білоруської влади. Він разом з іншими священиками допомагав тим, кого кинули до в’язниць, і відкрито говорив про те, що відбувається. На другий день після виборів протести проходили біля собору, згадує отець Георгій один із найважчих моментів. Демонстрантів били, він відчинив двері храму.

Про вибори та насильство

— Мені стало очевидним, що треба рятувати людей. Були навіть просто перехожі, мами з дітками, які потрапили до епіцентру цих подій. Багато хто був зляканий, розгублений. Вони не знали, як дістатися додому.

Я залишився на всю ніч у соборі. Цієї ночі я ніколи не забуду. Біля храму, коли стемніло, наздоганяли людей, жорстоко їх били. І автозаки, які їздили-їздили-їздили всю ніч, це було страшно. Потім, коли проїжджав повз навіть автобус і я чув звук мазівського двигуна, у мене серце стискалося.

Наступного дня ми почали дзвонити до головного дзвону нашого собору, щоб якось це все засвідчити. Ми думали: що ж ми можемо зробити? І ось ми дзвонили в дзвін. Щогодини по 12 ударів.

Після тих подій розпочалося переслідування?

— Я не скажу, що переслідуваний, але тиск. Чиновники від релігії вимагали припинити все. Якось хтось доніс на мене і до нас додому приїжджала міліція. Коли вбили Романа Бондаренка, ми служили панахиду (31-річний мінчанин загинув після побиття білоруськими силовиками у листопаді 2020 року – Delfi). Зібрався повний храм людей. Потім після служби я підійшов до свого автомобіля і побачив, що колеса порізані. Психологічно все це було непросто, як усім білорусам.

Про антивоєнну позицію

— Якщо 2020-го року ми всі були натхненні, ми вірили, що щось може змінитися, то 2022-й – це зовсім інша ситуація, інше її переживання. Вже репресії йшли повним ходом. І сказати про війну було справді страшно. Тому що я уявляв, що із цього буде.

Як у таких умовах ви все-таки зважилися висловитись?

— Це було справді випробування. Адже це рішення треба було приймати щоразу (коли виникали нагоди). Ти розумієш, що за тобою сім’я, діти. Але для мене дуже важливо було відмежуватися від цього злочину та засудити його. Я так собі казав: якщо я промовчу, то частина відповідальності буде на мені. І я думав: якщо українці не бояться йти проти танків, то я не побоюсь сказати.

Після вторгнення Росії в Україну отець Георгій публікував антивоєнні пости у своїх соцмережах. Він першим поставив підпис під відкритим листом християн Білорусі проти насильства. На той час він уже змінив місце настоятеля головного храму міста на невелику сільську парафію через тиск церковної влади.

Почалися вже справді небезпечні моменти. Мені завуальовано загрожували. Говорили, мовляв, якщо не припиниш, то все це погано скінчиться. Ну і потім до мене до церкви призначили донощиків.

Як ви це зрозуміли?

— Просто люди, котрі ніколи не ходили до храму, раптом почали ходити. І записувати на телефон все, що я говорю. Якщо я спілкувався з кимось із парафіян, ці люди опинялися біля мене. Вони фіксували хто приходить на служби. А після того, як я поїхав, вони різко перестали ходити до церкви.

Про кризу у Церкві

— Усередині церкви відбуваються дуже тяжкі процеси. Священиків змушують читати тексти, написані у Москві, у яких чорне називається білим, а біле чорним. Це абсолютна заміна християнства.

Як ви вважаєте, чому це стало можливим? Як у російській церкві все так перекинулося з ніг на голову?

— Насамперед це російський націоналізм та імперіалізм. І розуміння православ’я як російської релігії. Що сталося? Православну церкву поставили на служіння національній ідеї. Нація, народ може стати своєрідним ідолом, а нормальне почуття любові до батьківщини може видозмінитися, мутувати в ідолопоклонство. І сталося саме так, що російська церква стала носієм цього вірусу.

І, звісно, диктаторські режими зацікавлені у тому, щоб мати таку церкву. Тому що вона виправдовує їхні злочини, навіть війну. Церква, навпаки, повинна сказати, що вбивства — це зло. А ця церква каже, що вбивства є святою справою. Але це повне збочення Євангелія.

У який момент ви почали розуміти, що щось не таке в РПЦ?

— Ситуація стала дуже різко змінюватись, коли прийшов патріарх Кирило. Почала насаджуватися вертикаль влади у церкві. Дедалі менше залишалося свободи. Священикам дедалі більше забороняли мати власну думку. Все, що тобі дозволено, — це озвучувати те, що схвалило начальство.

Нам, наприклад, казали: розповідайте проповіді про ікони, про свята. Але для мене християнство – це жива релігія. Що нам пропонують? Заплющте очі, заткніть вуха, закрийте рот. Ви нічого не бачите, нічого не знаєте, вас нічого не стосується. Але хіба це християнство? Навіщо я християнин, якщо я проходитиму повз біду і горе, страждання інших людей? Якщо я не говоритиму, що зло — це зло?

Ви поставили на кін усе своє життя — і парафія, і служба, і дім, і батьківщина, ризикували свободою заради того, щоб говорити правду. Чи не було моментів, коли ви про це шкодували?

- Ні. Бо я не можу інакше. Це ще залежить, можливо, від психотипу людини. Хтось може, зберігаючи совість, піти, скажімо, у внутрішню еміграцію. Я так не можу. Якщо я так зроблю — я або захворію, або алкоголіком стану, або збожеволію.

У Білорусі щонайменше 76 священиків різних конфесій потрапили під адміністративне та кримінальне переслідування «за політику», за даними громадської організації «Християнська візія». 2023 року до законодавства внесли зміни, за якими релігійні організації стали фактично підконтрольними державі.

Про рішення емігрувати

— Я поставив собі запитання: а чи можу я залишитися священиком [перебуваючи в Білорусі]. Якщо ти зберігаєш совість, то церковна влада позбавляє тебе можливості бути священиком. Якщо ти втрачаєш совість, поступаєшся переконаннями, принципами, своїм розумінням віри — тоді так, ти можеш залишатися священиком. Вибір був такий: чи те, чи інше. Але я вирішив, що треба зберегти і те, й інше. І священство, і принципи. Як це зробити? Було зрозуміло, що лише еміграція. Я вже не міг більше перебувати в середовищі російської православної церкви, тому що — я, очевидно, це бачив і бачу — у російській церкві зараз просто спотворюється християнське віровчення. І я не хочу бути до цього причетним.

Як сім’я, дружина прийняли ваш вибір?

— Ми вирішували спільно. І найбільшими драйверами цих змін були старші діти — син та дочка, які вже дуже добре все розуміли. Вони бачили, що відбувається у школі, у суспільстві. Тяжче довелося молодшим. Але ми розуміємо, що залишатися було б гірше, бо там постійна атмосфера страху. Мені, наприклад, важко було думати, що мої діти зростатимуть і вбиратимуть цю несвободу.

Ви визнавали, що дуже боялися, чи зможете на еміграції забезпечити сім’ю. Як через рік із цим справи

— У мене зараз три роботи — я працюю в екзархаті, у благодійному фонді та роблю релігійну передачу для білоруського радіо. Моя дружина зареєстрована як індивідуальний підприємець. І якось ми більш-менш себе забезпечуємо, зводимо кінці з кінцями. Все-таки четверо дітей – це серйозний виклик.

Для мене цей останній рік дуже актуальними стали слова молитви “Отче наш”, де говориться «хліб наш сьогоднішній дай нам». Ніколи в житті не було такої потреби. Увесь 17 років як священик я жив від громади. Тепер я сам заробляю собі життя.

Для мене цей останній рік дуже актуальними стали слова молитви «Отче наш», де говориться “хліб наш сьогоднішній дай нам”. Ніколи в житті не було такої потреби. Увесь 17 років як священик я жив від громади. Тепер я сам заробляю собі життя.

Сказати, що все стабільно, я не можу. Але в той же час було багато ситуацій, які, здається, були безвихідними, важкими, але я бачив очевидну Божу допомогу — інакше це не можна пояснити. Тому є якесь почуття невпевненості, але страху нема.

Про емоції та місці сили

— Я взагалі заборонив відчувати. Я старанно уникав цього перед від’їздом, і після. Весь цей рік я прожив у такому становищі без емоцій, переживань, спогадів. І зараз, щиро скажу, це навіть стало психологічною проблемою. Я певною мірою навіть втратив властиву мені завжди емпатію. А це дуже важливо для священика. Я розучився переживати. І ось тепер я намагаюся повернути собі почуття. Я потихеньку дозволяю собі думати про те, що мене хвилює, дозволяю собі згадувати, подумки повертатися в дорогі моєму серцю місця.

Чи дозволяєте собі відчути своє особисте горе?

— Так, потихеньку. Але це дуже складно.

Про що згадуєте?

— Про рідні місця, про могили моїх тата, мами, дідусів, бабусь. Згадую про своє рідне село, про Жировичі, де я навчався, Згадую про Накришках — мою першу парафію. Згадую Гродню, місця, де ми жили.

А про бджіл? (у Білорусі отця Георгія була пасіка – Delfi)

- Так звичайно. Мені цього не вистачає. Я зараз тут шукаю бджолярів, щоб попроситись помічником — просто поволонтерити. Я дуже сумую за цим запахом з вулика. Відкриваєш вулик — і він просто п’янить тебе. Я міг сидіти і дивитись півгодини, як вони вилітають, залітають, ось це весь рух. І це, до речі, дуже допомогло мені. Це ж був сильний стрес — усі ці профілактичні бесіди, донощики, стукачі, промивання мазків — можна було справді збожеволіти. Мене врятували бджоли.

А тут, у Литві, що рятує?

- Поки не можу сказати. Лише богослужіння, молитва. Поки немає чогось такого, щоб мене дуже тішило, заспокоювало. Тільки одне можу назвати місце – Гостра Брама. Там я приходжу до ладу.

Чому саме вона?

— Я її завжди любив. Мої далекі пращури з XVI століття жили у Вільнюсі. І я завжди, ще до еміграції, коли приїжджав до Вільнюса, думав, де б вони могли бувати. І казав собі: вони точно могли бути тут, біля Остробрамської ікони. Для мене це місце, де я духовно зустрічався зі своїми предками.

І зараз вранці, коли відводжу сина до школи, я піднімаюсь туди, коли тільки ця капличка відкривається. Мені там дуже легко спілкуватись із Богом. Я відчуваю його присутність. І всі ці наші емігрантські страхи, хвилювання якось усе стає на місця. І це ось місце сили для мене, поки що єдине.

Про литовську мову

— Мені подобається литовська мова, подобається знаходити в ній паралелі з білоруською — їх дуже багато. На жаль, за цей рік я не дуже досяг успіху. Напевно, головна причина – це боротьба за виживання. Дуже багато часу йде на роботу. Але щодня я намагаюся хоч п’ять слів, хоч пару фраз — але щось вивчити. Багато чого з того, що я чую чи читаю, я вже розумію.

Вас запрошували до Державної комісії литовської мови поділитися своїм досвідом вивчення. Що у ньому особливого?

— Я насправді не знаю. Я навчаю мову разом із сином, за підручником. Своїх друзів-литовців я прошу писати мені тільки литовською. У мене принцип: жодної рекламної вивіски не пропускати. І це, до речі, дуже класно допомагає, бо ти їх бачиш щодня і щодня повторюєш. Але я дуже не люблю вчити граматику — мені подобається жива мова як вона є. Я поки що не відчую логіки мови, то за граматику не беруся.

У чому ваша мотивація вивчати мову?

— По-перше, це повага до того народу та країни, де я живу. По-друге, мені цікаво, це моє хобі. Я все життя якусь мову вивчаю. І я хочу швидше вийти на такий рівень, коли зможу більш-менш нормально порозумітися. Мені дуже незручно, ніяково, навіть соромно, коли я не можу щось сказати.

Про Константинопольський Патріархат

— Я подав прохання патріарху Варфоломію, щоб він прийняв мене до складу Константинопольського Патріархату. І сталося неймовірне. Константинопольський Патріарззат – це дуже архаїчна інституція, і питання у ній вирішуються дуже повільно. Але в моєму випадку від моменту подання прохання до його затвердження минуло 5 днів. Коли я розповідаю про це комусь, люди просто не вірять.

У Литві почали формуватися православні парафії Константинопольського Патріархату після того, як у 2022 році 5 литовських священиків з антивоєнною позицією вийшли з РПЦ та звернулися до Вселенського патріарха Варфоломія. До них приєдналися білоруські священики-емігранти – протоієрей Георгій Рой та ієрей Олександр Кухта. У лютому 2024 року уряд Литви юридично визнав церковну структуру Константинопольського екзархату.

Наше перше богослужіння у білоруській громаді було рік тому, на Великдень. Я пам’ятаю це хвилювання: як усе відбудеться , чи прийдуть люди? І потім, коли ми побачили, що храм повний (а то була лютеранська церква), мені стало зрозуміло, що моє рішення було правильним, люди цього чекали.

А чи серед російськомовних громадян Литви є запит на перехід до Константинопольського Патріархату?

— Такий запит був особливо гострим одразу після початку війни. У багатьох постало питання, як примирити своє християнське сумління з позицією патріарха Кирила і всього офіційного керівництва церкви. На цій хвилі й утворилася російськомовна парафія Константинопольського Патріархату у Вільні.

І зараз багато людей переживають цю ситуацію так само. Але міняти церковну юрисдикцію це дуже непросте рішення. Однак цей процес не завмер. Чергове публічне висловлювання патріарха Кирила з відвертою підтримкою війни і хтось знову скаже: «З цим неможливо погодитися».

Як складаються стосунки між священиками двох православних юрисдикцій в Литві?

— Так, офіційно нас називають відступниками та розкольниками. У Росії є навіть спеціальні інформаційні ресурси, які проти нас працюють. Але це офіційний рівень. А є неофіційний рівень, коли ми зустрічаємося зі священиками литовської митрополії і абсолютно нормально спілкуємося. Звичайно, серед духовенства є ті, хто категорично нас не приймає і засуджує. Що ж, кожен робить свій вибір. Але з рештою ми спокійно спілкуємось. Ми не налаштовані на ворожнечу.

Про білоруську парафію

— Ми спочатку налаштовувалися на те, що це не буде прихід. У сенсі «прийшов і пішов». Ми налаштовувалися, що то буде громада, сім’я. І ми намагаємось вибудовувати відкриті, довірчі стосунки. Намагаємося уникати такого підходу, коли священик — головний, усім розпоряджається, усім дає поради. Люди самі, наприклад, контролюють, які пожертвування до нас приходять, на що ми їх витрачаємо.

І потім, богослужіння: у нас у каплиці зараз немає іконостасу. Парафіяни абсолютно все бачать, що відбувається. Люди більш живе переживають літургію, вона відбувається зрозумілою білоруською мовою. Проповіді можуть читати не лише священики. Після богослужіння ми завжди накриваємо стіл та спілкуємось.

Мабуть, це схоже на повернення до витоків християнства?

— Так-так, так воно й було. Адже перші християни чотири століття не мали храмів. Вони збиралися отак по будинках, по якихось місцях. Так, у нас недостатньо коштів, щоб купити дорогі ікони чи ще щось. І це, можливо, на краще. Ось ці білі стіни — такі, які є. Але ж люди приходять.

Я дуже комплексував спочатку, коли ми прийшли сюди служити (громада орендує звичайне приміщення на першому поверсі одного з будинків по вулиці Бокшту — Delfi). Я думав: люди тут не впізнають церкви. Це для середньостатистичної православної людини дуже важливо — така сакральна обстановка. Але сформувався запит на зовсім іншу церковність. Адже у чому специфіка цієї громади? Ми всі тут практично «екстремісти». Ми маємо багато сидільців, багато таких білоруських історій. Люди пройшли через дуже серйозну релігійну кризу, кризу віри. І я серед них.

Ви пережили кризу віри?

— Так, частково це була криза віри. У мене до Бога було дуже багато питань щодо того, що відбувається у моїй країні, у світі, у церкві. Але це була криза церковності. Я думав: як це могло статися з Церквою, в якій я служив? Як це взагалі можливе? Чому я дав роки свого життя?

І ви зараз разом із парафіянами цю кризу, це розчарування долаєте?

— Так. Негласно так відбувається — люди сказали: «У нас не вийшло з тією церквою, але давайте по-іншому спробуємо». І це відмова багатьох стереотипів. У нас дуже вільна громада.

У Білорусі церковна влада екзархату РПЦ заборонила у служінні отця Георгія після його переходу до Константинопольського патріархату. А світська влада у жовтні 2023 року оголосила телеграм-канал приходу у Вільнюсі «екстремістськими матеріалами».

Про війну та надію: Зараз навколо стільки зла, що здається, воно перемагає. Що допомагає не зневіритися?

— Я це переживаю так: за ці чотири роки, починаючи з 2020 року, я зустрів дуже багато хороших людей. Навіть ті, про які я б і не подумав, виявили себе як найкращі люди. Бог вірить у людину – і я вірю.

Чому Бог припускає війни?

— Не можна перекладати на Бога те, що ми робимо самі. Це ми припустилися війни. Звичайно, теоретично Бог може взяти та зробити так, щоб цієї війни не було. Але ціною такої божої дії буде позбавлення волі людини.

Можна зробити людину невільною, поставитися до неї як до маріонетки і відключити якісь функції, щоб вона не починала війни. Але Бог не вирішує проблеми людини без людини. Він намагається зупинити цю війну через усіх нас. Він з кожним у цьому світі намагається говорити і переконувати: не робіть так. Але людина чи послухає, чи ні.

Сьогодні Великдень — яким вам бачиться значення цього свята в контексті всього того, що зараз відбувається, — з вами, з нами та зі світом?

— Великдень — адже це не тільки «Христос воскрес» Це і Гетсиманський сад, і страждання страшної ночі, і Велика п’ятниця з Хрестом… Всі ці події, які ми зараз переживаємо, — це абсолютна Євангеліє. Це абсолютно великодні часи з усіма живими переживаннями Великодня. Ми ніколи не зможемо так швидко відчути Великдень, як саме в такі часи, в які ми тепер живемо.

До 2020 року для мене це була вражаюча історія. Але тепер я почав її переживати, тобто проживати. Я зрозумів увесь цей жах та велич Пасхи. Поки що ми перебуваємо в ситуації страху, розчарування, жаху. Але Христос Воскрес! І я не знаю, що зі мною було б, якби не ця пасхальна надія та віра.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я».

Джерело: DELFI

І. Церква – це не партія

Перший аспект, на який слід звернути увагу – те, що, на відміну від світських політичних партій, церковна єдність не ґрунтується на єдності організаційній. Антіохійський Патріархат не підпорядковується Олександрійському, Московський Патріарх не пише звіти Константинопольському Патріарху. Церковна єдність – це єдність у таїнстві Євхаристії на основі спільної віри, а не членство в одній формальній організації. На відміну від світських громадських інституцій, побудованих насамперед на дисципліні, підпорядкуванні та насильстві, Церква побудована на принципі любові, що передбачає свободу. Як, цитуючи св. Ігнатія Богоносця, пише прот. Микола Афанасьєв, «сама Церква є любов».

Це не означає, що організаційна єдність для Церкви зовсім не властива – в Церкві є ієрархія і порядок, однак її принципом є не право, а Святий Дух. А «де Дух Господній, там свобода» (2 Кор. 3:17). Це може звучати піднесено, але на практиці має дуже конкретний вислів – бути православним християнином – це не мати папір про членство в Церкві, партквиток, а православно вірити і жити з Христом у Церкві – в обрядах, молитві та спілкуванні. Навіть навпаки, якщо людина має папір про хрещення в дитинстві, але не бере участь в таїнствах, не молиться – вона наче порожній сосуд, папір не робить її християнином.

У цьому плані також якщо член Антіохійської Церкви приїжджає до Румунії, він у членах іншої (з погляду світського права) організації має ту саму Вселенську Православну Церкву, членом якої є. Місцеві священнослужителі ніяк не підкоряються Антіохійському патріарху (і навпаки), організовують своє церковне життя вільно та незалежно, але це зовсім не заважає бути однією Церквою.

Таким чином, порушення організаційної єдності в країнах, де паства залишає Московський Патріархат, не є порушенням єдності церковної, містичної. Це не «розкол», коли люди залишають Московський Патріархат і переходять, наприклад, до Константинопольського, Румунського патріархатів чи Православної Церкви України. Константинопольська, Румунська, Українська Церкви – це істинні Помісні Православні Церкви, які сповідують одну православну віру, що мають спільне Передання, об’єднані в одному Христі та в одній Євхаристії. Навпаки, «розкол» це відмова від спілкування в обрядах на підставі вимоги організаційної єдності. Московський Патріархат в односторонньому порядку обірвав спілкування з Константинопольською, Олександрійською, Еладською та Кіпрською Православними Церквами, таким чином на пряму руйнуючи справжню церковну єдність, сподіваючись підкорити собі «непокірних» людей, які, будучи православними християнами, не бажають перебувати в юрисдикції Московського Патріархату.

Слова про те, що Церква – це не партія, набувають нового сенсу в сучасних реаліях, коли Церква Московського Патріархату стала на шлях відкритої підтримки певного політичного режиму та ідеології. Коли Московський патріарх вчить про те, що «Велика» (Росія), «Мала» (Україна) і «Біла» (Білорусь) Русь є одним народом і однією Церквою, коли вчить, що в цю Русь входить і Молдова та інші країни колишнього СРСР, коли вчить про «цивілізацію російського світу», а агресивну війну Росії проти України називає «захистом єдності Святої Русі» і закликає молитися за Путіна, на якого, виявляється, « ополчившись врази наша», і якого раніше запрошував на архієрейський собор. Патріарх навіть обіцяв відпущення гріхів російським солдатам, які гинуть в Україні. І при цьому Московський патріарх неодноразово наголошував: «Якщо у когось ще залишаються сумніви (у тому), що потрібно робити все те, про що патріарх вчить – залиште всі сумніви! І суворо виконуйте те, що я наказую! Тому що я не від своєї мудрості говорю, а від мудрості всього єпископату Російської Православної Церкви!».

Наші брати і сестри білоруси побачили цю політику в дії і в своїй країні – коли главі країни, який називає себе «православним атеїстом», дозволяється немов священикові мовити з амвона віруючим, коли церковне начальство заплющує очі, не бажаючи бачить насильство над мирними людьми і карає тих, хто спробує за них заступитися.

Півроку тому інтернет облетіло відео з хресною ходою Свято-Єлизаветинського монастиря, де священик у одязі і віруючі з іконами та хоругвами крокують під музику радянської військової пісні «Катюша». Частина дітей перевдягнута у радянських солдатів, несуть фотографії людей, які загинули на Другій світовій війні. Це не тільки викликає справедливу огиду через внесення політичної ідеології до Церкви, а й тому, що слідчі цієї політичної ідеології переслідували, катували та вбивали християн.

Таким чином відбувається абсолютна підміна понять – священнослужителі та глава Помісної Церкви проповідують політичну звістку про єдність політичного простору колишнього СРСР та виправдовують дії режиму, в Литві визнаного терористичним, а люди, які не хочуть у цьому брати участі та, залишаючись православними, залишають юрисдикцію, при цьому переходячи в іншу канонічну Помісну Православну Церкву оголошуються «розкольниками», не православними, навіть не членами Церкви Христової. Як відомо, на сьогоднішній момент у практиці Російської Церкви від віруючих Православної Церкви України навіть потрібно заново прийняти таїнство хрещення – незважаючи на те, що віруючі ПЦУ сповідують ту ж віру, вірять у того ж Христа, мають такі ж обряди та ієрархію, вони не визнаються християнами лише тому, що побажали відокремитися від Московського Патріархату. При цьому РПЦ не вимагає повторного хрещення від католиків чи протестантів, що переходять у православ’я, немов загальна віра і Передання не такі значні, як опір «російському світу».

ІІ. Церква складається з Помісних, а не національних Церков

Часто ті, хто не бажають більше належати до Московського Патріархату, звинувачуються в «націоналізмі», дробленні Церкви в «національні квартири». Деякі інтелігенти навіть кажуть, що «єдина Церква, яка до останнього часу, до останнього десятиліття зберігала якийсь ось такий вселенський наднаціональний характер була Російська Православна Церква». Зупинимося насамперед на твердженні про «наднаціональність».

Насамперед слід зауважити, що сьогодні багато Помісних православних Церкв є багатонаціональними. У Константинопольському Патріархаті є дві автономні Церкви з значним числом віруючих фіно-угорського походження – Церква Естонії та Церква Фінляндії, є ціла колишня Українська Автокефальна Православна Церква діаспори (УПЦ США та УПЦ Канаді), є слов’янські вікаріати з своїм єпископатом), і т.д.

В Олександрійському Патріархаті є єпархії так званої чорної Африки, єпископи-африканці. В Антіохійському Патріархаті теж далеко не лише всі араби – у тому ж Близькому Сході є грецька діаспора, в американській митрополії Антіохійського Патріархату понад половина священнослужителів неарабського походження. У Православній Церкві України є румунське деканат, у Румунському Патріархаті є український деканат. Помісні Церкви, дотримуючись православної еклезіології, об’єднують віруючих певної країни чи регіону, незважаючи на їхню етнічну приналежність.

Протилежний погляд, що Церква має бути розділена за національною ознакою, був засуджений на Всеправославному соборі 1872 р. як єресь етнофілетизму. Прихильники цього погляду вважають, що це росіяни повинні належати до Російської Церкви, все болгари – до Болгарської тощо. Це заперечення слів Святого Письма про те, що у Христі «немає ні елліна, ні юдея» (Кол. 3:11). Православне вчення про Церкву, навпаки, стверджує, що Церква поділена за країнами, регіонами, областями, але не за національностями.

За давньою практикою Церкви, при адміністративному поділі на автокефальні, автономні Церкви, митрополії, єпархії та екзархати прийнято дотримуватися політичних кордонів країн. 38-те правило Трульського собору свідчить: «Отцями нашими покладене правило зберігаємо і ми гласить: якщо царською владою знову влаштований, або надалі влаштований буде град: то цивільним і земським розподілам нехай слідує і розподіл церковних справ». У своєму тлумаченні свт. Фотій пояснює, що адміністративним кордонам Церкви належить дотримуватися цивільних кордонів. Відомо, що це правило має свої винятки, пов’язані з давніми містами, що мають особливе значення християнам, але саме ґрунтуючись на цій давній практиці в XIX-XX століттях Вселенський Константинопольський патріархат дарував автокефалії православним Церквам новостворених незалежних держав – Греції, Сербії, Болгарії, Румунії, Албанії, Польщі, Чехії, Грузії, а в ХХІ столітті – Церкви України. Раніше, у XVI столітті на такій самій основі автокефалію від Вселенського Патріархату отримала Церква Росії – Московський Патріархат.

Усі Церкви є не Церквами етносу, а регіону. З погляду канонічних повноважень Сербська Церква є Церква Сербії, а не «Церква сербів». У цьому плані окрему проблему становить опікування православної діаспори у тих країнах, де немає Помісної Церкви, вона обговорювалася на Всеправославному соборі у Криті (2016 р.), але винятки не впливають на правила. Московський Патріархат теж спочатку мав конкретні кордони – як зазначає каноніст прот. Георгій Тсетсіс, «кордони Православної Церкви Росії (ортодоксу екклісіас тис Росіас) в 1593 р. встановив Великий Константинопольський собор і вони збігалися з кордонами Російської держави. Тому глава Церкви Росії був визнаний лише «патріархом Московським і всієї Росії, і північних земель». Як відомо, тоді ні Польща, ні Фінляндія, ні країни Балтії не входили у північні землі. Не забуватимемо, що в той час, коли Російська Церква отримала автокефалію, половина Естонії належала Швеції, а інша половина – Польщі».

Хоча назва «Руска Православна Церква» і застосовувалася здавна, але офіційною назвою Церкви стала лише в 1943 році, а доти Помісна Церква Росії себе називала «Російська Православна Церква» (або «Греко-східна Російська Церква» і в подібних варіаціях). У радянські часи зміна назви, мабуть, була викликана тим, що РПЦ об’єднувала не лише православних РРФСР, а й усього СРСР – але, мабуть, «Церква Радянського Союзу» звучала б надто зухвало. З іншого боку, ситуація на той час ще була логічною – РПЦ об’єднувало віруючих однієї держави, СРСР. Проблема виникла після розвалу СРСР – ніякого Союзу не залишилося, тому були вигадані «Свята Русь» та «русский мир». Насправді ж ніякого спасительного сенсу в тому, щоб належати саме Московському, а не будь-якої канонічної юрисдикції, немає.

Прот. Понтій Рупишів, який заснував Міхновську громаду і які багатьма шанується як святий, сам згодом служив у Польській Автокефальній Церкві, про це говорив: «Що ж стосується автокефалії, то це питання несуттєве для нашого спасіння, адже воно не стосується віри і благочестя». З християнської точки зору зовсім неважливо, якому патріархату чи автокефальній Церкві належить людина – найголовніше, щоб вона сповідувала православну віру і жила відповідно їй.

ІІІ. Вселенська Церква – не конфедерація, а сім’я

Вселенська Православна Церква також не є абстрактною сукупністю відокремлених одна від одної Помісних Церков – хоч між ними немає адміністративного підпорядкування, існує канонічний порядок першості (таксис) та Вселенський патріархат, що координує життя всієї Православної Церкви. Вселенський Патріарх скликає зустрічі предстоятелів (синаксис) і Всеправославні собори (останнім з яких був Святий і Великий собор у Криті), посередничає у вирішенні міжцерковних конфліктів, розглядає прохання про надання автокефалії та відкликає автокефалії, приймає апеляції кліриків. коли вони не знаходять справедливості у своїй місцевій Церкві. Архієпископ Елпідофор Ламбрініадіс про першість пише:

«Щодо священства, то, звичайно, всі єпископи рівні, але вони не рівні і не можуть бути рівними як єпископи конкретних міст. Священні канони (наприклад, 3-те правило Другого Вселенського Собору, 28 IV Вселенського Собору та 36-й П’ятого-Шостого Собору) вибудовують порядок міст, приписуючи одним статус митрополії, а іншим — статус патріархату. Серед патріархатів одним приписується перше місце, іншим – другорядне.

Не всі Помісні Церкви рівні як за порядком, так і за чином. Більш того, єпископ завжди є єпископом лише [...] певного міста (що є невід’ємною ознакою та умовою єпископської хіротонії), тому і єпископи відповідно мають свій порядок [...]. Таким чином, немислимо, щоб у такій ієрархії не було головного»

Апостольський принцип першості є основною відмінністю православної еклезіології від протестантської, де Церква часто представляється як «конфедерація» незалежних церковних організацій, а іноді й зовсім як абстрактна, теоретична сукупність різних конфесій та деномінацій («невидима Церква»). З іншого боку, православне поняття першості відрізняється і від католицького.

У православному розумінні, на відміну від католицького, першість ієрарха у Вселенській Церкві не означає його влади над кожною частиною Вселенської Церкви (а також католики вірять, що їх першоієрарх може безпомилково вчити вірі, що теж не прийнятна для православних). Служіння Вселенського Патріарха – це першість любові, не підпорядкування, але координація. І це служіння завжди здійснюється соборно – спільно з ієрархами інших Помісних Церков. Тому історія Православної Церкви свідчить, що постійно скликалися Всеправославні собори, на яких головні проблеми життя Церкви вирішувалися спільно.

Цим «м’яким» централізмом православна еклезіологія нагадує сім’ю – у сім’ї першість батька ґрунтується не на юридичних договорах, законах та регламенті, а на любові, повазі та моральному авторитеті. Коли в сім’ї буква закону тяжіє відносинам любові, це знак, що в сім’ї присутні проблеми.

IV. Висновки

Православна Церква нашого часу страждає від проявів етнофілетизму – переконання, що Церква має бути організована за етнічним принципом. Етнофілетичні суспільства не тільки робляться закритими для своїх співгромадян інших національностей, а й починають конкурувати з Помісними Церквами у світовій арені – адже етнофілетичній ідеології важливо зібрати всіх представників свого народу, етносу, які проживають у всьому світі, в єдину структуру. Така структура стає немов «інтернаціоналом» одного етносу. Вселенська Православна Церква засудила етнофілетизм як відхилення від православ’я.

Церква також не може служити політичному режиму – тоді вона перестає робити те, для чого існує – об’єднувати людей навколо Христа та проповідувати Його Слово. Режиму служить Церква як відштовхує людей інших політичних поглядів, а й неминуче робить компроміси із сумлінням задля збереження відносин із правителями.

З християнської точки зору ми повинні розуміти, що рятує не приналежність до тієї чи іншої Помісної Церкви, а віра у Христа. Одна з Помісних Церков серйозно хворіє, вона залучена до політики, яка суперечить безпеці різних навколишніх держав, тому природне бажання людей дистанціюватися від політизованого духовенства та шукати Церкви, яка б не займалася чужими за природою Церкви справами.

свящ. Георгій. Сунгайла (Константинопольський Патріархат, Литва)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Промова Його Всесвятості Вселенського Патріарха Варфоломія на семінарі «Реакція Церков і релігійних громад на війну та конфлікт»

(Литва, 22 березня 2023 р.)

Ваша Високоповажність пані Інгріда Шимоніте, Прем’єр-міністр Литовської Республіки,

Ваша Високоповажність пані Вікторія Чміліте-Нільсен, спікер Сейму Литовської Республіки,

Шановний віце-голова групи ЄНП в Європейському парламенті та співголова робочої групи ЄНП з міжкультурних відносин і міжрелігійного діалогу,

Ваша Високоповажність Архиєпископе Гінтарас Грушас, Президент Ради Єпископських Конференцій Європи (CCEE),

Шановний д-р. Йорген Сков Соренсен, Генеральний секретар Конференції Європейських Церков (CEC),

Шановні гості,

Дорогі друзі,

Ми з великим задоволенням беремо участь у цьому спеціальному семінарі на тему «Реакція Церков і релігійних громад на війну та конфлікт», організованому Групою ЄНП з міжкультурного та міжрелігійного діалогу Європейського парламенту в контексті нашого першого візиту до Литви. У цьому місці, будь ласка, дозвольте нам підкреслити вирішальну роль, яку відіграв Вселенський Патріархат у формуванні цієї конкретної Робочої групи ЄНП ще в 1995 році, протягом першого року діяльності Офісу Православної Церкви в Європейському Союзі . Ми з великою батьківською гордістю бачимо, як насіння, посіяне майже тридцять років тому, виросло в плідне дерево з глибоким і непохитним корінням. Ви гідні наших найщиріших привітань! Ми з великим задоволенням беремо участь у цьому спеціальному семінарі на тему «Реакція Церков і релігійних громад на війну та конфлікт», організованому Групою ЄНП з міжкультурного та міжрелігійного діалогу Європейського парламенту в контексті нашого першого візиту до Литви. У цьому місці, будь ласка, дозвольте нам підкреслити вирішальну роль, яку відіграв Вселенський Патріархат у формуванні цієї конкретної Робочої групи ЄНП ще в 1995 році, протягом першого року діяльності Офісу Православної Церкви в Європейському Союзі . Ми з великою батьківською гордістю бачимо, як насіння, посіяне майже тридцять років тому, виросло в плідне дерево з глибоким і непохитним корінням. Ви гідні наших найщиріших привітань!

А тепер переходимо до теми нашого звернення. Як ви всі знаєте, після закінчення холодної війни кордони впали, бар’єри скасовано, рух товарів, людей і капіталу прискорився. Усе це аспекти явища глобалізації, руху до єдиного світу.

Однак ця уніфікація досі була суто матеріальною, де домінували економічні критерії та технологічні фактори. Водночас виникли або загострилися глобальні проблеми. Кліматична криза, фінансова криза, криза здоров’я внаслідок пандемії, енергетична криза — усе це глобальні виклики, які потребують глобальних дій. Проте замість того, щоб просуватися, необхідне для глобальних дій політичне об’єднання Світу залишається більш-менш на місці? останнім часом вона навіть регресувала через російську агресію в Україні. Нарешті стало більш ніж зрозуміло, що поза політичним та економічним об’єднанням існує нагальна потреба духовного. Але й у цій сфері замість прогресу, на жаль, ми відчуваємо постійний регрес.

Протягом останніх десятиліть ілюзія про те, що економічна глобалізація призведе до культурної та духовної конвергенції та, зрештою, призведе до глобального миру, була широко поширена. Ця ідея була висловлена ​​у відомих творах Френсіса Фукуями про «Кінець історії». Ми поступово усвідомлюємо протилежне, виходячи навіть за межі теорії Семюеля Хантінгтона про «зіткнення цивілізацій». Справді, після більш ніж трьох десятиліть глобалізації духовна відстань між різними спільнотами, що населяють наш світ, збільшилася. Ця форма розбіжності веде до багатополярності та фрагментації.

Чи зможе економічне об’єднання протистояти цим тенденціям? Незважаючи на складні економічні та технологічні мережі, які пов’язують світ, можна спостерігати появу явищ деглобалізації та зростання протекціонізму. Отже, всупереч домінуючим уявленням попередніх десятиліть, духовний фактор обумовлює політичний та економічний сектори. Помилки в духовній та інтелектуальній сферах не заспокоюють. Вони можуть призвести до катастрофи, як показує українська трагедія. Релігія не тільки не маргінальна, але й визначальний фактор. Це важливе питання не зовсім усвідомлюється політичними лідерами, незважаючи на серію криз у Західній Азії та на Близькому Сході з 1979 року, у більшості з яких релігійний фактор був інструменталізований для політичних і геополітичних завдань? також

Важливим є розвиток міжрелігійного та міжкультурного діалогу. Це може допомогти обмінятися думками та досвідом і сприяти спільному пошуку ідей і рішень для сприяння миру та взаєморозуміння. Тому ми з особливим інтересом беремо участь у сьогоднішній зустрічі.

Мало де у світі ці ідеї мають більший резонанс, ніж тут, у Вільнюсі, за кілька сотень кілометрів від лінії фронту, де вирує війна. Оскільки світ перебуває в процесі фрагментації, території між двома новоствореними блоками піддаються сильному тиску. Одним із них є перешийок між Чорним і Балтійським морями, центральною складовою якого є Україна, а частиною Литва. Хоча Литва з 2014 року захищена членством в НАТО, існуючі тривога і страх не безпідставні. Трагічна історія Литви дала її громадянам глибоку та рідкісну геополітичну чутливість і мудрість.

Нинішня українська криза внаслідок неспровокованої російської агресії є епіцентром геополітичного землетрусу. Європа прокидається від глибокої ілюзії, згідно з якою війна на її континенті залишилася в минулому. Будучи матеріально та інтелектуально непідготовленою, Європа, однак, швидко адаптувалася до цієї несподіваної ситуації за інтелектуальної допомоги своїх нових членів, таких як Литва. Результат цієї війни, безсумнівно, зумовить майбутній розвиток як Європи, так і світу.

Українська криза пов’язана водночас з найбільш фундаментальним викликом у православному християнському світі. Чи й надалі Православ’я буде духовно керуватися своїм джерелом і захисником, своїм традиційним та історичним центром – Вселенським Константинопольським Патріархатом? Це суттєве питання для характеру, ідентичності та існування Православ’я. Це також проблема з серйозними наслідками для всієї Європи, а також для Африки, Близького Сходу та діаспорних православних громад у всьому світі.

Релігійний простір, організований навколо осі Київ-Москва, є початковим твором Вселенського Патріархату Константинополя та Візантійської імперії. Цей процес розпочався понад тисячу років тому з хрещенням Володимира, правителя Київської Русі, величезної території, що сполучала Балтику з Чорним морем. Протягом тривалого періоду відтоді політична карта цього регіону зазнавала послідовних змін, через які болісно поставала Україна та українська ідентичність. Упродовж усіх цих історичних потоків східне та західне християнство перетиналися, залишаючи по собі змішане релігійне середовище.

Росія також постала з цього початкового творіння. У 1589 році її Церква добилася від Вселенського Патріархату піднесення до Патріаршої гідності. Проте вже після падіння Константинополя під владу османів у 1453 році необґрунтована ідеологія про те, що Москва може стати наступником Константинополя як духовного лідера православного світу, почала пробивати собі дорогу. На думку її прихильників, Москва стане «Третім Римом» після «занепалого Другого» Константинополя. Ми багато разів говорили це в минулому і користуємося нагодою ще раз повторити: ніколи не було «Першого» і «Другого Риму?» тому ніколи не може існувати «Третій Рим». Є тільки Старий Рим і Новий Рим-Константинополь.

Релігійна традиція, передана Константинополем до Москви, незабаром зіткнулася з російською політичною владою. Царі, які змінювали один одного, нав’язували свою волю Церкві, перетворюючи її на простий інструмент для досягнення своїх стратегічних цілей. Звісно, Російська Церква не завжди чи повністю дотримувалася цього. Монастирі служили притулками для автентичної релігійної віри. Однак у цьому величезному регіоні непоодинокі випадки інструменталізації релігії. Путінська Росія просто відновила і підкреслила цю «традицію».

Особливе значення в цьому відношенні має панславізм, ідеологія, згідно з якою всі слов’яни повинні бути об’єднані під проводом Москви. Ця глибоко расистська ідеологія ХІХ- го століття знайшла своє релігійне вираження в етнофілетизмі, засудженому як єресь Великим Константинопольським собором у 1872 році. Згідно з цим етнофілетизмом, автокефальні (тобто самоврядні) церкви не повинні засновуватися на основі місцевості. , але етнічної приналежності. Ця єресь була використана для узаконення інституту Болгарського екзархату в Османській імперії, як першого кроку до створення Болгарської держави. Це сприяло роз’єднанню християн на Балканах і поклало початок братовбивчим конфліктам і війнам. Сучасним втіленням етнофілетизму є фундаменталістська ідеологія « Русского мира»., «Русский мир». Цей вислів описує передбачувану цивілізаційну сферу, що включає Росію, Україну, Білорусь, а також етнічних росіян у всьому світі, політично та релігійно очолювана та керована московським центром. «Русский мир» представлений як відповідь «корумпованому Заходу». Ця ідеологія є основним інструментом «духовної» легітимації вторгнення в Україну.

Це факт, що антагонізм Москви щодо Константинополя вщух у комуністичний період, оскільки релігія переслідувалась радянським режимом. Зі свого боку, Вселенський Патріархат захищав російських емігрантів і приймав їхні релігійні громади у своїх діаспорних митрополіях. Однак час від часу, особливо після обрання Кирила патріархом Московським у 2009 році, антагонізм відновлювався. У свідомості російського політичного та релігійного керівництва релігія стала надто важливою як політичний і геостратегічний інструмент, щоб залишити її в руках Вселенського патріархату. У прагненні отримати провідну роль Москва використовувала кількісний аргумент. Стверджуючи тоді, що Російська Церква має під своїм впливом більшість православних віруючих, вона намагалася отримати першість у Православній Церкві. Цей аргумент був сильно використаний під час скликання Святого і Великого Собору Православної Церкви на Криті в червні 2016 року. Відмова від цього аргументу стала основною причиною відмови Москви брати участь у цьому історичному для Православ’я соборному заході. Нещодавно розкольницька роль Москви також набула форми неканонічного проникнення в Африку, таким чином поставивши під сумнів виключну юрисдикцію Олександрійського православного патріархату на цьому континенті.

Тим часом Вселенський Патріархат неодноразово отримував чіткі вираження бажання як духовенства, так і політичного керівництва України до церковної незалежності від Москви. 5 січня 2019 року на Фанарі було підписано Томос про надання автокефалії Православній Церкві України. Вихід значної частини українського православного населення з-під опіки Москви позбавив Російську Церкву значної частини змісту її антиеклезіологічної заяви про її спробу провідної ролі в Православ’ї.

З розпадом Радянського Союзу та крахом комуністичної ідеології з’явилася псевдорелігія. Тоді старі імперські стратегії поєдналися з цинічними техніками та механізмами, розробленими та успадкованими від Радянського Союзу. Церква та державне керівництво в Росії співпрацювали у злочині агресії та поділяють відповідальність за вчинені злочини, як-от шокуюче викрадення українських дітей. Вони завдали величезних страждань не тільки українському народу, а й росіянам, які налічують понад сто тисяч жертв і відповідальність за жахливі звірства.

Триває серйозна дискусія щодо відновлення України після закінчення війни. Проте, поряд із питанням матеріальної реконструкції стоїть також питання «духовного відродження» не лише в Україні, а й у Росії. Потрібне повернення до джерел православної віри. Константинопольська Церква-Мати знову готова допомогти своїм дітям в Україні та Росії, як вона робила це неодноразово в минулому. Любов матері нескінченна? воно не знає меж. Саме таку любов представляє і виражає Вселенський Патріархат.

Так само наш міжрелігійний діалог має зосереджуватися не лише на способах протистояти та нейтралізувати здатність керівництва Московського Патріархату підривати єдність і теологічно легітимізувати злочинну поведінку. Наш спільний християнський обов’язок – використовувати наші сили діалогу, щоб повернути наших російських братів і сестер до нашої спільноти спільних цінностей.

Шановна аудиторія,

Українську кризу потрібно подолати рішучістю, справедливістю та солідарністю. Її результати відіграватимуть важливу роль у вирішенні інших завдань у ці важкі часи. Ми особливо вдячні організаторам за надану нам можливість представити позицію Вселенського Патріархату щодо цього складного та делікатного питання глобального значення. Бажаємо всім плідних обговорень і продуктивних результатів обговорення під час цього семінару. Нехай Бог любові та миру благословить усіх вас у вашому служінні та особистому житті! Дякую за вашу увагу.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Наш Патріарх, який несе виключну відповідальність за прийом апеляцій, відповідно до Святих і Священних Канонів (а саме, Правил 9 і 17 Четвертого Вселенського Собору) та освяченої практики Церкви, отримав ці подані петиції.

Після ретельного вивчення відповідних обставин було встановлено, з одного боку, що ці справи були завершені перед церковною владою, яка наклала ці покарання, а з іншого боку, що причини, з яких були накладені покарання, зовсім не випливають з церковних критеріїв, але від виправданого спротиву цих священнослужителів війні в Україні. Тому, безповоротно вирішуючи ці апеляційні клопотання, Його Всесвятість рекомендував Священному і Священному Синоду (РПЦ – пер.) зняти накладене звільнення від священства і відновити їх у попередньому церковному сані священства, про що було прийнято одноголосне рішення.

Крім того, після вищезгаданої позитивної відповіді, на їх прохання, Вселенський Патріарх прийняв цих священнослужителів під Свій чесний омофор, беручи до уваги давно встановлене право Вселенського Престолу, про що також показово повідомляється в тлумаченні Феодора Вальсамона з Антіохії до Канонів 17 і 18 Трулльського Собору та Канону 10 Сьомого Вселенського Собору (а саме: «З цього канону виразно зауважте, що тільки Патріарху Константинопольському дозволено приймати іноземне духовенство, навіть без відпускної грамоти від їх ієрарха, який їх рукопоклав»).

У Вселенському Патріархаті 17 лютого 2023 р

Від Головного секретаріату Священного і Священного Синоду

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Οικουμενικό Πατριαρχείο