«Бог ніколи не покидає Свого виноградника»

Дорогі мої брати і сестри!

У сьогоднішньому Євангелії Христос розповідає нам про людину, яка посадила виноградник. Вона обгородила його, доглядав за ним, забезпечив усім необхідним, а потім довірив його людям доглядати за ним.

Зазвичай, коли ми чуємо цю притчу, ми звертаємо увагу на виноградарів та їхні дії. Але сьогодні я хотів би поговорити більше про власника та сам виноградник.

Ця людина посадила виноградник з любов’ю. Вона доглядала за ним. Вона не покинула його. Вона хотіла бачити, як виноградник росте та приносить плоди.

І цей образ може сказати нам щось дуже просте, але дуже важливе сьогодні:

Бог ніколи не покидає тих, кого любить.

І Бог любить людину. Він любить її не лише тоді, коли в житті все йде добре, але й тоді, коли все несподівано змінюється. Він любить людину не лише тоді, коли вона вдома, серед рідних і друзів, але й тоді, коли життя забирає її далеко від дому, і їй доводиться починати все спочатку.

Багато хто з вас добре знає, що означає покинути свою Батьківщину. Попрощатися з дорогими людьми. Покинути свій дім. Знайомі вулиці. Місця, де ти виріс. Ті прості повсякденні речі, які колись здавалися нам цілком природними. І раптом опинитися в новому місці, де доводиться багато починати з нуля.

Життя привело тебе сюди, до гостинної Литви, яка прийняла тебе і стала для тебе новим місцем життя. Але це не означає, що людина забуває свою Батьківщину. Ми носимо свою Батьківщину в своїх серцях. Ми зберігаємо в своїх серцях своїх близьких, спогади, свою мову, все, що нам дороге, і навіть те, що часом важко пояснити іншим.

І, можливо, іноді в цьому новому житті в серці людини виникає питання:

«Де зараз мій дім? Де моє місце?»

І сьогодні Церква хоче дати тобі дуже просту відповідь:

Ти тут не чужий. Ніхто не повинен почуватися чужим у Церкві. Бо до країни, з якої ми прийшли, до мови, якою ми розмовляємо, до місця, де ми живемо сьогодні, є щось набагато глибше, що нас об’єднує: Ми всі діти одного Бога.

І тому Церква має бути місцем, де людина може знову відчути, що в неї є дім. Дім, де вона може молитися. Дім, де її вислухають. Дім, куди вона може принести свою радість, але й свій біль. Дім, куди їй не потрібно постійно пояснювати, хто вона і звідки вона прийшла. Бо в Церкві відповідь вже відома: Ти — дитина Божа. Ти наш брат, наша сестра. Це твій дім.

І тут образ виноградника з сьогоднішнього Євангелія стає ще прекраснішим. Коли рослину пересаджують у нову землю, їй потрібен час. Вона не вкорінюється за один день. Вона потребує догляду. Потрібне терпіння. Потрібні вода і сонце. Спочатку вона може здаватися слабкою. Але поступово вона знову вкорінюється. І одного дня вона знову починає плодоносити. Ось що трапляється з людиною. Іноді їй доводиться покинути місце, яке вона любила, і знайти себе в іншому.

Вона повинна перебудувати своє життя. Знайти нових друзів. Вивчити нову мову. Звикнути до іншого суспільства. Створити новий дім. Але це не означає, що все його попереднє життя втрачено. І тим більше, це не означає, що Бог покинув його.

Бог може дати нам нове коріння, не вимагаючи від нас забувати старе. Ми можемо любити свою Батьківщину і водночас любити місце, яке нас прийняло. Ми можемо зберігати в своїх серцях людей, які залишилися далеко, і водночас відкривати свої серця людям, яких Бог посилає нам сюди сьогодні.

Життя триває! І Христос продовжує йти поруч з нами!

Країна може змінитися. Дім може змінитися. Мова, яку ми чуємо навколо себе щодня, може змінитися. Багато речей, які колись здавалися нам незмінними, можуть змінитися. Але Христос не змінюється. І це, мабуть, одна з найбільших радощів нашої віри. Де б ми не були, Він уже там. Нам не потрібно шукати Його лише на Батьківщині, яку ми покинули. Христос був там з нами, і Він тут з нами.

І тому сьогодні я хотів би сказати вам ще кілька слів від щирого серця: Церква з вами.

Я хотів би, щоб ваша громада ніколи не почувалася самотньою. Я хотів би знати ваші радощі, ваші труднощі, ваші родини, що вас турбує та хвилює. Ми не завжди можемо вирішити всі проблеми людини. Але іноді людині потрібно щось дуже просте: знати, що поруч є хтось. Знати, що є двері, які можна відчинити. Що є храм, куди ти можеш прийти. Що є спільнота, яка тебе прийме. Що є людина, яка вислухає те, що у тебе на серці.

І коли ми станемо перед Святою Чашею, ми побачимо найпрекраснішу відповідь на питання: «Де моє місце? Кому я належу?» – Ми належимо Христу!

Перед Святою Чашею немає чужинців. Немає біженців і місцевих жителів. Немає людей першого та другого сорту. Є діти одного Бога, які приходять до одного Трапези та приймають одного й того ж Христа. Це Церква! Це одна велика родина, в якій вони можуть говорити різними мовами, мати різні історії та різні Батьківщини, але в якій є один Христос, одна віра та одна надія.

Тому, мої дорогі брати і сестри, я хочу, щоб ви сьогодні пам’ятали одну просту думку: Не втрачайте надії

Навіть якщо вам довелося починати все спочатку. Навіть якщо зараз важко. Навіть якщо іноді ваше серце повертається на Батьківщину, до ваших рідних та друзів. Бог не забув вас. Виноградник вашого життя все ще в Його руках. І з часом, терпінням, вірою та любов’ю він знову може дати нові гілки та нові плоди.

Збережімо нашу Батьківщину в наших серцях! Будьмо вдячні гостинній Литві, яка стала новим місцем життя для багатьох! Підтримуймо одне одного! І найголовніше, збережімо Христа серед нас!

Зрештою, людина може опинитися в іншому місці, але Бог ніколи не змінює Своєї любові до людини. А де Христос, там завжди є спосіб почати спочатку.

Амінь.