Вперше я відвідав Лавру у листопаді 1988 року. Частина монастиря була щойно передана Церкві, і було зворушливо спостерігати, як ченці відновлюють чернече життя після десятиліть радянських гонінь. Один із літніх ченців «похвалився», що радянська влада три рази виганяла його з монастиря. Деякі бачать паралелі між досвідом цього літнього ченця та нинішніми суперечками, але я б сказав, що ці паралелі не такі однозначні.

Наступного разу я відвідав Лавру у 2006 році. Зміни були колосальними. Маленькі, бідні, саморобні будинки перетворилися на просторий, розкішний і вражаючий простір із церквами, келіями, садами, ресторанами та магазинами. Особливо впадали у вічі дорогі розкішні автомобілі та позашляховики священнослужителів, які в’їжджали і виїжджали з території, — велика зміна порівняно з тією бідністю, яку я спостерігав вісімнадцять років тому (я згадала історію, яку розповів один сербський священик про блаженну пам’ять патріарха). сказав він, коли їхав на свою першу зустріч із Синодом, виглянув у вікно і побачив стоянку, повну дуже дорогих машин: «Чи це машини?» — запитав він. «Ваша Святість, ці машини належать єпископам», — була відповідь. Патріарх відповів: «Хммм … Цікаво, на яких машинах вони б їздили, якби не дали обітницю бідності?»).

Я знову відвідав Лавру у 2016 році, цього разу із дружиною. На той час Київ був явно українським містом. Якщо у 1988 році російська мова була в порядку речей, а у 2006 році вона ще переважала, то у 2016 році домінантною мовою на вулицях, у магазинах, ресторанах тощо. була українська. Однак, переступивши через ворота Лаври, ви можете випробувати щось схоже на перетин кордону з Росією. Усі вивіски були російською, як і випадково почуті розмови. На запитання, поставлені українською мовою в різних магазинах церковного начиння чи іконних лавок, відповідали настороженими поглядами і російською. Коли ми пішли на екскурсію в печери, щоб поклонитися мощам, після оплати вхідного квитка продавець сказав (російською): «Ви ж розумієте російською?», а моя дружина відразу відповіла українською: «Ні, не розуміємо. Ми хотіли б, щоб екскурсія проводилася українською мовою». Це викликало шквал перешіптувань серед дам з іншого боку каси та телефонний дзвінок комусь ще, після чого нам сказали: «Екскурсію не можна провести українською мовою — англійська підійде?». У 2016 році, через двадцять п’ять років після незалежності України та через два роки після початку вторгнення Росії в Україну, було «неможливо» знайти когось, хто міг би провести екскурсію печерами українською мовою, і це в столиці України, в епіцентрі «Української Православної Церкви».

Чому уряд виселяє ченців саме зараз? Я не маю інсайдерської інформації, але я читаю українською та російською мовами, стежу за світськими та церковними новинами з України, і мені здається, що не варто шукати якусь одну причину, це збіг кількох факторів.

Насамперед, слід зазначити, що дії уряду — це не радянська атака на релігію як таку, з чим зіткнувся старий чернець, якого я зустрів у 1988 році. Це, скоріше, безперечно суперечлива і, можливо, неадекватна відповідь на те, що сприймається як екзистенційна загроза. Ченці можуть продовжувати виконувати свої чернечі послухи, просто не в цьому конкретному місці. Чому?

Я думаю, що основна причина пов’язана з тим, чому я був свідком під час двох інших візитів, згаданих вище: розкіш та багатство, а також не українська, якщо не антиукраїнська упередженість, з якою стикалися відвідувачі Лаври протягом десятиліть. Я не знаю жодного священика в Північній Америці, який міг би дозволити собі їздити такими машинами, які я бачив у священиків і ченців під час перебування в Лаврі. Як може хтось, особливо ченці! — дозволити собі такі машини у країні, де середня зарплата становила менше ніж 200 доларів США на місяць? Звідки брали гроші? Аналогічним чином, протягом трьох десятиліть lingua franca та Лаври, і всієї Української Православної Церкви, пов’язаної з Московським Патріархатом, була російською, а богослужбовою мовою була (і залишається) церковнослов’янська в російській (а не українській) редакції. На такі речі звертають увагу, особливо в країні, яка переживає процес деколонізації та має історію колоніального гноблення.

Я завжди був під враженням від того, з яким благоговінням і любов’ю греки — навіть не дуже благочестиві греки — належать до монастирів. І навпаки, православні українці часто дивляться на чернецтво скептично, якщо не сказати з підозрою. Чому? У той час як грецькі ченці підтримували та брали участь у боротьбі за національну незалежність, монастирі в Україні протягом сотень років були центрами колоніального впливу та влади, в основному укомплектовані та очолювані ченцями, які часто були російського походження та завжди лояльна ставилися до царського чи радянського режиму. Одкровення останніх шести місяців про те, що монахи і духовенство юрисдикції митрополита Онуфрія поширюють російську пропаганду і активно підтримують російське вторгнення, не можуть не підживлювати існуючи підозри.

На мій погляд, скандальний характер цієї суперечки пов’язаний не так з розірванням договору оренди між українським урядом та Онуфріївською церквою в Україні, як із реакцією (або її відсутністю) багатьох Православних Церков та ієрархів на підтримку Патріархом Московським війни в Україні. Тоді як «печерні суперечки» порушують очевидні та здорові питання, пов’язані з такими речами, як позиція українського уряду щодо релігійної свободи, інші, більш важливі богословські питання, православна преса обходить мовчанням.

Відколи український уряд оголосив про розірвання договору оренди, Онуфріївська церква розміщує на своєму сайті листи на підтримку ченців від різних патріархатів та ієрархів, а також із засудженням української влади. Проте важко читати такі тексти, коли сотні тисяч українських військових, а також десятки тисяч українських цивільних осіб убито та поранено, коли від третини до половини українських громадян змушені залишити свої будинки, коли громадянське населення та громадянська інфраструктура щодня зазнають атак російських військових — і все це захоплено благословляє та підтримує Московський патріарх.

Я запропонував би тим, хто останнім часом глибоко стурбований станом релігійної свободи в Україні, спочатку вивчити стан релігійної свободи в Росії та на тимчасово окупованих територіях. У той час як Онуфріївська церква в Україні не заборонена, існування українських православних (та інших) церков та культурних установ у Росії під забороною, як і багатьох інших релігійних, культурних та правозахисних груп. Питання, яке я запропонував би поставити тим, хто так стурбований станом громадянських прав в Україні: «Що ви зробили для підтримки прав людини в Росії?».

Так само я не можу не поставити питання, чому більшість, якщо не всі патріархи та ієрархи, які підтримують ченців-онуфріївців у Києві, не змогли знайти в собі чесність і мужність відкрито і категорично засудити нічим не спровоковану війну Росії і, зокрема, явно антихристиянську підтримку цієї війни Московським патріархом?».

Дві причини здаються очевидними. Мовчання може означати згоду чи страх. В даному випадку «найкращим сценарієм» було б те, що Церкви та ієрархи, які не засудили категорично антихристиянську мілітаризацію Московського патріарха, просто бояться — можливо, закидів, втрати фінансової підтримки, «вторгнення» Московського патріархату на їхню власну канонічну територію тощо. Тривожнішою є думка про те, що ті, хто відкрито не засудив підтримку Московським патріархом геноцидної війни Путіна, насправді самі підтримують її.

Христос ганьбить релігійних лідерів своєї громади за те, що вони «зціджують комара, а верблюда поглинають» (пор. Мт. 23:24). Полеміка навколо розірвання договору оренди між урядом України та Онуфріївською церквою, висвічує насамперед проблеми тих церков та ієрархів, які, лютуючи від «комара» розбіжностей між урядом та ченцями, схоже, без проблем проковтують «верблюди» антихристиянського підбурювання Московського Патріарха. Доки всі Православні Церкви, ієрархи та духовенство ясно, публічно, пророчо і недвозначно не засудять підтримку Московським Патріархом і патріархатом геноцидної війни Путіна проти України, Православна Церква продовжуватиме втрачати довіру як легітимна християнська організація.

о. Богдан Хладіо (Bohdan Hladio), український православний священик у юрисдикції Вселенського патріархату та аспірант Школи Богослов’я у Торонто.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Public Orthodoxy

]]> http://kyiv-pravosl.info/2023/04/25/pro-verblyudiv-ta-komariv/feed/ 0 http://kyiv-pravosl.info/2020/11/02/akafist-prepodobnomu-mykoli-svyatoshi-knyazevi-lutskomu-chernihivskomu-kyevo-pecherskomu-chudotvortsevi/ http://kyiv-pravosl.info/2020/11/02/akafist-prepodobnomu-mykoli-svyatoshi-knyazevi-lutskomu-chernihivskomu-kyevo-pecherskomu-chudotvortsevi/#comments Mon, 02 Nov 2020 20:52:32 +0000 admin http://kyiv-pravosl.info/?p=7744 Continue reading →]]> Кондак 1

Вибраний Господом Сил, преподобний і богомудрий княже Миколо, ти першим, з числа благовірних князів землі нашої діадему і скіпетр залишивши, в чернечому чині ревно послужив Господу в обителі Києво-Печерській, і нині, на небесах в оселях райських перебуваючи, молися за тих, які з любов’ю звертаються до тебе:

Радуйся, преподобний княже Миколо, смирення Христового ревнителю.

Ікос1

Ангели на небесах і люди на землі дивуються благочестивому і праведному твоєму житію, преподобний княже Миколо, бо земне князювання і славу мирську заради Царя Слави Христа залишив ти, бажаючи ревно послужити Спасу й Господу і нині, в оселях небесних перебуваючи, прийми від нас недостойних таку похвалу:

Радуйся, бо життя своє ти повністю Христу доручив;

Радуйся, бо і в княжому чині, й в чернечому образі благочестивим життям пожив;

Радуйся, бо відмовившись від скарбів тимчасових і тлінних, ти придбав неоціненну Перлину – Христа;

Радуйся, бо ти престол княжий залишив, багатство і славу світу цього за ніщо вважаючи;

Радуйся, бо ти, зодягнувшись у ангельський образ, ревно пішов за Христом;

Радуйся, бо за труди і подвиги твої, ти вінець нетлінний від Господа отримав;

Радуйся, бо разом з Христом і всіма святими царюєш нині на Небесах;

Радуйся, бо ти ревно молишся в оселя небесних за земну Вітчизну твою;

Радуйся, преподобний княже Миколо, смирення Христового ревнителю.

Кондак 2

Господь Вседержитель, бачачи побожне життя твоє, преподобний княже Миколо, як ти від неправди відхилявся, дбаючи найперше про збагачення душі своєї чеснотами християнськими, – покликав тебе на тісну стежку чернечого житія, якою ти неухильно йшов за Христом, Сонцем Правди, невпинно співаючи Йому: Алілуя.

Ікос 2

Розум твій, преподобний княже Миколо, ще від юності благодаттю Божою був просвічений і побожне життя твоє багатьма чеснотами християнськими прикрашене, тому ми, благочестю твоєму дивуючись прославляємо тебе, як істинного угодника Господнього, взиваючи:

Радуйся, правило віри і благочестя;

Радуйся, противнику гріха і всякого нечестя;

Радуйся, бо ти за ім’ям твоїм і життя твоє стяжав;

Радуйся, бо ти світ і суєту його смиренністю Христовою переміг;

Радуйся, бо убогість Христову полюбив;

Радуйся, бо до бажаного пристановища прийшов;

Радуйся, бо ти славу небесну осягнув;

Радуйся, бо ти сином і наслідником Споконвічного Світла став;

Радуйся, преподобний княже Миколо, смирення Христового ревнителю.

Кондак 3

Силою Всевишнього укріплений, проводив ти дні благочестивого князювання, віддаляючись від неправди і лицемірства, а, відчувши швидкоплинність земного володарювання і слави, пішов до обителі Києво-Печерської, щоб, разом із преподобними, єдиними устами і серцем співати Христу-Життєдавцю: Алілуя.

Ікос 3

Маючи велике бажання ревно послужити Христу, відрікшись від світу, поспішив ти, як старанний працівник, попрацювати в преподобії на славу Бога і ближніх, тому й ми, прославляючи чернечі подвиги твої, так взиваємо:

Радуйся, бо ти зійшов на висоту чеснот;

Радуйся, бо ти святістю життя в обителі Києво-Печерській засяяв;

Радуйся, бо ти взірець смирення і послуху для братії показав;

Радуйся, бо земне багатство своє на будівництво надбрамного храму Святої Тройці віддав;

Радуйся, бо і Микільський лікарняний монастир коштом своїм побудував;

Радуйся, бо, просвітлений благодаттю Божою, душу і тіло своє просвітив;

Радуйся, бо у виконанні заповідей Христових все життя твоє провів;

Радуйся, бо перебуваєш нині разом з ангелами і святими на Небесах;

Радуйся, преподобний княже Миколо, смирення Христового ревнителю.

Кондак 4

Бурі життєвих турбот і пристрастей не змогли похитнути благого наміру твого, блаженний княже Миколо, ревно йти за Христом, тому ти, всі напасті диявола відкинувши, повністю з’єднався з Христом, співаючи переможну пісню: Алілуя.

Ікос 4

Бачила братія монастиря Києво-Печерського сповнене чеснот і подвигів святе житіє твоє, преподобний княже Миколо, і ревно прославляла Господа за те, що засвітив їм такого світильника. То ж і ми, дивуючись подвигам твоїм, промовляємо:

Радуйся, немеркнучий світильнику Православ’я;

Радуйся, бо ти старанно послужив у житті своєму на славу Господа;

Радуйся, бо всіма своїми ділами, помислами і словами ти догоджав Христу;

Радуйся, бо Сам Господь від усякої скверни очищав тебе;

Радуйся, бо ти переміг, за Божою поміччю, підступи лукавих духів;

Радуйся, бо ти з ангелам на Небесах перебуваєш;

Радуйся, бо за землю Волинську і за всю Україну невпинно Господа благаєш;

Радуйся, бо завжди прохання наші чуєш і до Господа їх спрямовуєш;

Радуйся, преподобний княже Миколо, смирення Христового ревнителю.

Кондак 5

Скерований Христом, Божою Зорею, проводив ти дні життя свого, преподобний княже Миколо, і тебе, як вірного раба Свого, прославив Господь, Якому ти безперестанно день і ніч співав: Алілуя

Ікос 5

Бачила братія обителі Києво-Печерської і всі люди, які на молитву до неї приходили, святе і праведне твоє житіє, преподобний княже Миколо, бо ти ніколи без роботи не перебував, постійно промовляючи устами своїми Ісусову молитву, всю надію на Господа покладаючи, ми ж, дивуючись святості твоїй, так прославляємо тебе:

Радуйся, сине справжньої трудолюбності;

Радуйся, молитви Ісусової старанний виконавцю;

Радуйся, бо ти в посницьких трудах благодать від Бога прийняв;

Радуйся, бо ти через піст і молитву учасником вічної трапези у Царстві Небесному став;

Радуйся, бо ти безкорисливістю прикрасив душу свою;

Радуйся, бо ти єдиним словом недуги зціляв;

Радуйся, бо ти всім, хто приходив до тебе у різних скорботах утіху подавав;

Радуйся, бо і лікаря свого Петра привів до Христа;

Радуйся, преподобний княже Миколо, смирення Христового ревнителю.

Кондак 6

Проповідником благочестивого чернечого житія став ти в обителі Києво-Печерській, преподобний княже Миколо, бо щоденно старанно, зі смиренністю, виконував всі покладені на тебе послухи, виголошуючи Всемогутньому Богу ангельську пісню: Алілуя.

Ікос 6

Засяяв ти, як найясніша зірка, з надр печер Київських своїми чудесами і подвигами просвічуючи усі кінці землі Української, ми ж, дізнавшись про твоє богоугодне житіє, з любов’ю прославляємо тебе:

Радуйся, бо ти храм Духа Святого в душі своїй сотворив;

Радуйся, бо Христу Богу без лінощів щиро послужив;

Радуйся, бо ти з просвітленим серцем творив волю Господню благу;

Радуйся, бо ти в бадьорості серця і тверезості розуму прожив ніч цього життя тимчасового;

Радуйся, бо в Чертог Божественної Слави увійшов;

Радуйся, бо ти з собором преподобних отців Києво-Печерських небесних на Небесах з’єднався;

Радуйся, бо ти залишив для нас нетлінні мощі свої;

Радуйся, бо мощі твої стали для всіх, хто з вірою вдається до молитовного твого заступництва, джерелом зцілення;

Радуйся, преподобний княже Миколо, смирення Христового ревнителю.

Кондак 7

Бажаючи всім серцем і всією душею послужити Богу і ближнім своїм, преподобний княже Миколо, понад тридцять років безвідлучно перебував ти в подвигах у монастирі Києво-Печерському, відрікшись від світу цього і ставши блаженним чорноризцем, щоб невтомно співати Сотворителю всього: Алілуя

Ікос 7

Нового, відділеного від суєти світу цього, життя проповідником став ти, отче преподобний Миколо, коли змінив славу князювання на смиренний чернечий образ, щодня перебуваючи у молитві та богомисленні, ми ж, твою велику побожність бажаючи наслідувати, виголошуємо тобі таку похвалу:

Радуйся, бо ти руки свої щодня в молитві підносив до Господа Бога в Тройці Святій;

Радуйся, бо ти в смиренні, цнотливості та послусі провадив дні свого життя;

Радуйся, бо ти постійно виконував Божу волю святу;

Радуйся, бо Сам Господь прославив тебе;

Радуйся, бо ти заслужив невимовну радість зі святими на небесах;

Радуйся, бо ти, як плодовите дерево, був посаджений Господом у райському саду;

Радуйся, бо ти старанно нині молишся за нас на Небесах;

Радуйся, бо землю Волинську і всю Україну молитвами твоїми охороняєш;

Радуйся, преподобний княже Миколо, смирення Христового ревнителю.

Кондак 8

Дивним і сповненим усяких чеснот було твоє житіє в обителі Києво-Печерській, де ти, преподобний Миколо, процвів як запашна квітка, постійними трудами і подвигами вінець нетлінний у Царстві Небесному здобуваючи, щоб, разом з ангелами, постійно співати Сотворителю всього: Алілуя.

Ікос 8

Всією душею своєю полюбивши Христа, преподобний княже Миколо, і, зодягнувшись у всю зброю спасіння, переміг ти мерзенного веліара і ангелів його, ми ж, прославляючи святе твоє житіє, так шануємо тебе:

Радуйся, світильнику віри невгасимий;

Радуйся, образе істинного покаяння;

Радуйся, прикладе любові і всепрощення;

Радуйся, переможцю гордині лукавого;

Радуйся, хворих зцілителю;

Радуйся, бісів прогонителю;

Радуйся, від бід і напастей наш захисте;

Радуйся, Церкви Української похвало і окрасо;

Радуйся, преподобний княже Миколо, смирення Христового ревнителю.

Кондак 9

Всього себе підкорив ти Христові і, як вірний виконавець Всеблагої Волі Його, пішов за Спасителем, прийнявши чернечий постриг в обителі Києво-Печерській, де, дивлячись на приклад преподобних отців, Миколо блаженний, мав на устах завжди ангельську пісню: Алілуя.

Ікос 9

Красномовці майстерні не в силі достойно прославити твоє святе і праведне житіє, преподобний отче Миколо, яке провадив ти на горі Печерській, наслідуючи подвиги преподобних отців, ми ж насмілюємось, своїми недостойними устами, хоч трохи оспівати святість твою, взиваючи:

Радуйся, бо ти ворожу силу посоромив;

Радуйся, бо в житті своєму воістину зодягнувся в Христа;

Радуйся, бо ти ділами своїми навчав найперше дбати про душу свою;

Радуйся, бо ти посницьким своїм житієм приборкав плоть свою;

Радуйся, бо ти разом з усіма преподобними Печерськими на Небесах у радості нескінченній перебуваєш;

Радуйся, бо з роду в рід прославляється пам’ять твоя;

Радуйся, бо, за даною тобі від Бога благодаттю, і нині твориш чудеса;

Радуйся, бо мощі твої, скарб безцінний, в печерах Київських спочивають;

Радуйся, преподобний княже Миколо, смирення Христового ревнителю.

Кондак 10

Спасти бажаючи душу свою, в обителі преподобних Антонія і Феодосія оселився ти, блаженний княже Миколо, всю суєтність і мінливість світу цього відкинувши, з глибини серця ти виголошував Богові пісню: Алілуя

Ікос 10

Стіною і огорожею від ворогів видимих і невидимих є ти, преподобний княже Миколо, для вірних дітей Церкви Православної, які в молитві до захисту твого перед Владикою і Господом звертаються, прославляючи тебе:

Радуйся, благодаттю Божою осяяний;

Радуйся, постом і молитвою очищений;

Радуйся, Самим Христом прославлений;

Радуйся, бо з Христом царюєш у вічній славі на Небесах;

Радуйся, бо велику благодать від Христа маючи, постійно молишся за нас;

Радуйся, бо молитва твоя нас наче єлеєм змащує;

Радуйся, бо за твоїми молитвами Господь розкаяних грішників від вічної смерті визволяє;

Радуйся, бо за твоїми заступництвом Господь нас від ворогів видимих і не видимих охороняє;

Радуйся, преподобний княже Миколо, смирення Христового ревнителю.

Кондак 11

Спів безперестанний ми, грішні, приносимо Триіпостасному Владиці, за те, що явив для землі Волинської та всієї України преславного молитвеника й чудотворця, і, перед святою твоєю іконою, преподобний княже Миколо, голосно виголошуємо ангельську пісню: Алілуя.

Ікос 11

Світлосяйним світильником Божої благодаті став ти, преподобний княже Миколо, осяюючи всі кінці землі нашої, бо великими подвигами своїми ти князя темряви далеко відігнав зі всім його мерзенним воїнством, тому й ми, натхненні твоїм благочестивим житієм, із розчуленим серцем взиваємо до тебе:

Радуйся, зірко ясна землі нашої, бо вірним шлях до Царства Божого вказуєш;

Радуйся, бо велику сміливість перед Богом маєш і молишся за нас;

Радуйся, бо молитва твоя, як кадило запашне біля Престолу Всевишнього;

Радуйся, бо молитовним заступництвом твоїм сморід пристрастей розганяєш;

Радуйся, духовного саду Лаври Києво-Печерської нев’янучий цвіте;

Радуйся, бо ти смиренний дух свій, як птах, підніс на висоту чеснот;

Радуйся, бо святим і праведним своїм житієм на подвиги нас надихаєш;

Радуйся, бо ти від сну гріховного нас пробуджуєш;

Радуйся, преподобний княже Миколо, смирення Христового ревнителю.

Кондак 12

Благодаттю Божою наповнений, преподобний княже Миколо, виблагай для тих, хто вшановує тебе, як великого угодника і чудотворця, щедрі дари Господнього Милосердя, щоб за твоїми молитвами досягли ми вічного блаженства і з усіма святими співали переможну пісню: Алілуя.

Ікос 12

Прославляємо твоє рівноангельське житіє, преподобний княже Миколо, бо від юності своєї у всьому Господу догоджав ти, дотримуючись заповідей Божих, і нині на Небесах із Законодавцем перебуваючи, прийми від нас похвали такі:

Радуйся, чесна окрасо Церкви;

Радуйся, ангелів співбесіднику;

Радуйся, ченців взірець і правило;

Радуйся, для благочестивих християн у вірі утвердження;

Радуйся, для тих, які впали у відчай, – розрада і оновлення;

Радуйся, смиренномудрості стовпе непохитний;

Радуйся, собору отців Києво-Печерських спільнику;

Радуйся, за землю Волинську невтомний молитвенику;

Радуйся, преподобний княже Миколо, смирення Христового ревнителю.

Кондак 13

О, преподобний княже Миколо Святошо, прийми це мале моління наше, яке від глибини серця приносимо тобі: своїми старанними молитвами захисти землю твою і народ від ворогів видимих і невидимих, щоб усі, пам’ятаючи такого угодника, прославляли Господа, дивного у святих Своїх, із вдячністю взиваючи: Алілуя.

(Цей кондак співається тричі, потім Ікос 1 і Кондак 1)

МОЛИТВА

О, предивний угоднику Христовий і неустанний молитвеннику наш, преподобний княже Миколо, ти славу світу цього і його тлінні скарби за ніщо вважав і, покинувши почесті княжого життя, всього себе доручив Христу. Як вірний раб пішов за Царем і Господом, не обертаючись назад, і, прославившись подвигами і чудесами в обителі Києво-Печерській, засяяв, як світлосяйна зірка на духовному небі землі Волинської та всієї України. То ж нині, біля Престолу Всевишнього, разом з преподобними Антонієм і Феодосієм, і всіма преподобними Печерськими перебуваючи, молися за нас, які урочисто творимо пам’ять твою, щоб і нам, за твоїми молитвами, стати синами й доньками Світла, і, разом із ангелами, прославляти пречисте і величне Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа на віки віків. Амінь.

Канонізація – це причислення церквою померлих подвижників до лику своїх святих. Вважають, що слово «канон» походить від грецького оригіналу й означає правило, закон, список, каталог. Саме тому церковнослужителів у давнину називали каноніками, тобто людьми канону.

Є.Є.Голубинський у своїй книзі написав чудові слова: «Человека не могут сделать святым люди; но чтобы человек внешним образом был прославлен как святой, чтобы он формальным образом был канонизован или чтобы ему установлено было празднование, для сего требуются нарочитая забота со стороны людей. Церковная власть может канонизовать подвижника или установить празднование ему только после того, как до ее сведения будет доведено о прославлении его от Бога даром чудотворений и после того как это будет пред нею доказано: а о сем-то и должны позаботиться какие-нибудь люди. Монахи Великорусских монастырей, основанных подвижниками, заботились и старались о том, чтобы эти основатели-подвижники, после того как они прославляемы были от Бога даром чудотворений, были формальным образом канонизуемы или причисляемы к лику святых. Но в монастырях Киевской Руси при отсутствии подобных подвижников-основателей были подвижниками рядовые, так сказать, монахи монастырей: и весьма могло случиться то, чтобы забота о наружном прославлений этих, не выдававшихся своим внешним положением подвижников, через формальное причисление их к лику святых не стала делом обычным или не вошла в обычай. Не имея такого многочисленного, как Русь Московская, сонма святых, Русь Киевская может утешать себя тем, что имеет монастырь с таким многочисленным сонмом святых, какого вовсе нет в Руси Московской. Разумеем этот ее Печерский монастырь или эту ее великую Лавру преподобных Антония и Феодосия» [3].

Є.Є.Голубинський перелічив загальні правила і порядки, якими керувалася православна церква у випадках канонізації. Підставою для причислення покійних подвижників благочестя до лику святих було прославляння їх даром чудотворіння за життя або ж після смерті, що траплялося набагато частіше. Це прославляння даром чудотворіння становило єдину загальну підставу для зарахування подвижників до святих. За територіальним принципом ушанування святі подвижники поділялися: на місцевих парафіяльних святих, котрим призначалося святкування тільки на місці їхнього поховання (у монастирі чи в парафіяльному храмі); на місцевих єпархіальних, яким призначалося святкування тільки в одній своїй єпархії і на загальних (загальноцерковних), яким призначалося святкування у всій православній церкві.

Право місцевої канонізації належало єпархіальному архієрею, в іншому випадку був потрібен дозвіл митрополита-патріарха, право загальної чи загальноцерковної канонізації належало тільки главі православної церкви. Процес причислення до лику святих починався з того, що церковна влада збирала і засвідчувала дива, що відбувалися при похованні якого-небудь подвижника благочестя. Причислення до лику святих полягало в тому, що в день успіння святого чи день відкриття його мощів призначалося щорічне церковне святкування його пам’яті.

Для святкування пам’яті святого була необхідна церковна служба і його житіє. Вища церковна влада слідкувала за тим, щоб служби із проложним читанням та синаксарем відповідали установленій формі. Причислення до лику святих полягало в тому, що в призначений день у храмі, у якому, під яким чи біля якого перебували тілесні останки або мощі померлого подвиж­ника, відбувалося урочисте богослужіння з численним собором духівництва в присутності представників світської влади і місцевого населення. Тілесні останки або мощі покійного догідника відкривалися і витягалися з землі з метою їхнього прославляння даром чудотворіння. Мощі перетворювалися у святиню, ставали предметом ушанування і поклоніння.

Крім зарахування до лику святих у Київській Русі існувало ще шанування покійних подвижників, що становило перший ступінь їхнього культу. Якщо покійний подвижник був похований у церкві, то на її підлозі, над могилою, ставилася гробниця або рака (кенотаф – порожня труна, що не містила тіла). Якщо ж він був похований поза церквою, то над могилою ставилася мала каплиця й у ній – така ж гробниця чи рака. При гробниці справлялися панахиди по покійному, а іноді й молебні. Таке шанування покійних подвижників благочестя було простонародним і в деяких випадках зустрічало опір з боку духівництва. Іноді церковна влада дозволяла та заохочувала таке шанування, якщо не знаходила можливості причислити покійного до лику святих. Саме про таке поховання давньоруського богатиря Іллі Моровлина біля собору Софії Київської писав Е.Лясота в 1594 р. [4]

Є.Є.Голубинський вважав, що Печерські ченці через певний проміжок часу після поховання відкривали й оглядали могили (локули) у лаврських печерах. Якщо в похованні знаходили один лише прах, то його знову заривали. Якщо ж знаходили кістки чи нетлінне тіло, то витягали його з могили і виставляли для поклоніння в якому-небудь особливому, спеціально призначеному для цього місці, а потім якийсь час чекали проявів через мощі чудодійної сили Божої. Коли чекання виправдувалися, то такі мощі визнавали за святі, в іншому випадку кістки чи тіла знову віддавали землі.

У статті «Історія Печерської канонізації» розглянуто основні питання канонізації лаврських святих [5]. Простежимо, як проходив розвиток процесів канонізації преподобних Києво-Печерського монастиря, у тому числі й преподобного Іллі Муромця. Єдиних норм прирахування до лику святих у Київській Русі до 1240 р. не існувало. Вшанування окремих осіб спиралося на винятково зовнішні форми їхнього культу – наявність мощів, дива і віру народу.

Вже в XII ст. робилися спроби здобути крім місцевого шанування Печерських догідників їхнє більш широке визнання. Прославляння православних святинь монастиря й чеснот її по­движників увінчалося написанням на початку XIII ст. «Києво- Печерського патерика». Більше п’ятдесяти Печерських преподобних одержали парафіяльне (у межах монастиря і міста) прославляння. У первісній редакції Патерика згадувався 51 чернець, спочиваючий у Ближніх печерах, але імені преподобного Іллі Муромця серед них не було.

Що стосується канонізації Печерських святих домонгольського часу, про звитяги яких розповідається в Патерику і літописі, можна припустити, що їм були встановлені місцеві святкування в Печерському монастирі ще до навали татаро- монголів. Деякі з цих святих представлені в Патерику і літописі великими подвижниками і чудотворцями, і важко уявити, щоб Печерський монастир не надав їм належного шанування через встановлення святкувань. На превеликий жаль, стародавні служби окремим домонгольським Печерським святим або хоча б одна єдина древня загальна служба їм дотепер не збереглися. Преподобний Ілля Муромець не згадується ні в Патерику, ні в літописі, тому в ХІХ-ХХ ст. існувала думка, що він був канонізований пізніше, разом з 69 Печерськими святими післямонгольського часу. Сенс в такому висновку, безсумнівний, але доказів цього факту, на жаль, бракує.

Після 1240 р., близько 150 років Печерський монастир перебував у вкрай важкому становищі. Литовські князі, що володіли Києвом у II половині XIV ст., посприяли відродженню древніх православних традицій. Зусиллями Володимира Ольгердовича виріс не тільки добробут Печерського монастиря, але й відродився культ Печерних святинь підземного некрополя. Лаврські печери і святі гробниці, були згадані в заповіті князя Андрія Володимировича (1446). Усе це сприяло зростанню інтересу й уваги до Печерських святих.

Є.Є.Голубинський відзначив, що з 118 Печерських святих, мощі яких спочивають у лаврських печерах, 69 святих є святими післямонгольськими. Щодо них зовсім немає жодних біографічних відомостей, немає не тільки їхніх житій, але навіть коротких записів. Неможливо уявити, що слава такої великої кількості подвижників зберігалася тільки усно. Є.Є.Голубинський припускав, що в Печерському монастирі відбувалося систематичне і загальне відкопування останків померлих ченців. Цей вчений ґрунтував свої висновки на тому, що на гробницях і в каталогах святих відзначався їхній сан, подвиг, заняття: диякон, схимник, затвірник, іконописець. Це могло стати відомим тільки після відкопування їхніх мощів. На Афоні при похованні в труну кожного померлого клали кам’яну чи черепичну плитку, на якій було написане ім’я, духовне звання померлого і час його смерті. Наявність у лаврських печерах 60 мироточивих глав невідомих святих указує на те, що вони були знайдені випадково під час розкопування поховань. Найбільше про існування звичаю відкопувати останки померлих Печерських ченців свідчить занадто велика кількість мощів, що спочивають у печерах. В інших місцях відомі лише одиничні мощі святих, що були знайдені випадково, найчастіше при копанні підмурків для нових церков.

З 1458 по 1685 рр. церква Київської держави була незалежною від церкви Московії. У цей час Київська церква мала своїх святих, котрі не шанувалися в Московській патріархії. Когорту цих святих складали святі Києво-Печерської Лаври, міста Києва і всієї Київської Русі. Москва визнавала лише древніх Київських святих, а саме: Бориса і Гліба, преподобних Антонія і Феодосія Печерських, князя Володимира і княгиню Ольгу. Після підпо­рядкування Київської церкви Московській патріархії всі їх святі повинні були шануватися спільно. Однак офіційне визнання Київських святих з боку церковної влади Московської держави прийшло лише в 1762 р.

З початку XV ст. «Києво-Печерський патерик» почали пере­писувати і читати повсюдно, у тому числі й у Московії, а число прочан до «божественних київських печер» неухильно зростало рік від року. До нашого часу зберігся Печерський монастирський «Синодик», у якому переписувач навів імена десяти лаврських чорноризців давньоруської епохи. На жаль, імені преподобного Іллі серед них немає. Запис на авантитулі помянника сповіщає: «Поминание Пресвятыя Владычица нашея Богородица и Приснодевы Мария и преподобных и богоносных отец наших Печерских, Антония и Феодосия и всех святых Печерских». Це свідчило про поступове формування на українських землях традиції канонізації і виникнення прецеденту офіційного, хоча й у межах одного монастиря, відправлення церковних служб на честь лаврських святих.

У Московській церкві шанування Печерських святих тривалий час обмежувалося простим переписуванням «Києво-Печерського патерика». Проте, у середині XVI ст. житія лаврських чорноризців були поміщені в Макаріївських Четьїх-Мінеях (житія Іллі Муромця серед них не було). Духовна влада Московської держави дуже обережно ставилася до прийняття у свій пантеон православних святих, котрі належали суміжним народам.

В Україні питання канонізації Печерських святих уперше проявилося з особливою гостротою лише в XVII ст. Видатний український духовний письменник і архімандрит Києво-Печер­ського монастиря Захарія Копистенський у 1619 р. писав: «И ач тот так дорогой мощей святих сокровище в России неяко ньіне пред глазами малодушних покрит есть, подлуг неизреченних, а дивних судов Божиих; но прийдет то время, же то, что гово­рю, виполнится, и очи рода нашего Российского оглядают, а далних уши услишат, и разбирая в сердцах прославлят Бога». Редагуючи до видання в лаврській друкарні «Святкову Мінею» (Анфологіон), З. Копистенський записав поруч із вселенськими і святі імена Печерських ченців. Ім’я преподобного Іллі знову не потрапило в цей список.

Сильвестр Косів, єпископ Мстиславський, Оршанський і Могилевський, на початку XVII ст. знайшов у монастирському архіві древній список «Києво-Печерського патерика». З благословення Київського митрополита Петра Могили, у 1635 р. на основі цих матеріалів був надрукований польською мовою «Патерикон» Сильвестра Косова, у якому автор намагався перелічити основні звитяги і дива деяких Печерських догідників Божих (імені преподобного Іллі Муромця серед них не було).

У 1638 р. був надрукований, написаний за дорученням Петра Могили, також польською мовою, твір ченця Печерського монастиря Афанасія Кальнофойського «Тератургима» з доклад­ним описом 64 чудес від Печерських святих мощів. Ім’я святого Іллі Печерського було не просто згадане в «Тератургимі», йому була присвячена велика частина третього параграфа першого трактату. Обидві ці книги містили в собі докази, що поховані в печерах Києво-Печерського монастиря, ченці є чудотворцями і, отже, вони як такі повинні бути зачислені до лику святих, тобто канонізовані.

Є.Є.Голубинський вважав, що всі 69 післямонгольських Печерських святих були формально й одночасно канонізовані або усім їм було установлене святкування в 1643 р. митрополитом Петром Могилою. Проте, лаврський архімандрит і Київський митрополит Петро Могила не наважився особисто вписати імена Печерських чорноризців (крім Феодосія) у збірники чи мінейні календарі. Як розважливий політик, він збирався виклопотати офіційний дозвіл на це діяння в Константинополі. У 1643 р. за розпорядженням Петра Могили був складений «Канон Печерським святим». Цей твір приписують греку Мелетію Сирігу. Пам’ятка налічує 74 імені, з яких 41 Печерський святий (39 із Ближніх і 2 з Дальніх печер). Імені преподобного Іллі Муромця в «Каноні» немає. Здійснити повне видання «Місяцеслова Печерських святих» Петро Могила не встиг.

Зібрання і доповнення лаврських «Четій» продовжив Інокентій Гізель. Пізніше, за архімандрита Варлаама Ясинського у Печерському монастирі приступили до підготовки фундаментального зводу «Житій святих». До цієї роботи залучили Димитрія Туптала, майбутнього єпископа Ростовського. Вважають, що саме за В. Ясинського у Лаврі були встановлені дні соборних (загальних) святкувань Печерським преподо­бним, похованим у Ближніх печерах «по отдании Праздника Воздвижения Креста Господня в субботу первую». Свято припадало на один із днів з 22 по 28 вересня (з 1886 – лише 28 вересня). В українській діаспорі узвичаїлася інша дата – 22 вересня. Печерські преподобні, що спочивають у Дальніх печерах, святкувалися 28 серпня.

Як відомо, найдавніші зібрання житій лаврських святих містить «Києво-Печерський патерик». При архімандриті Інокентії Гізелі в 1661 р. було здійснене видання Патерика слов’янською мовою. Потім були: II видання – 1678 р., III – у 1680, IV – у 1688, V – у 1702. Два видання вийшли друком в Москві в 1759 і 1783 рр. У 1830 р. у Києво-Печерській Лаврі надрукували XV видання Патерика. Із сучасних видань слід особливо зазначити випуск цієї книги в 1998 р [6]. Але в жодному з цих видань ви не знайдете жодного слова про преподобного Іллю Муромця.

Наприкінці XVII ст. вважалося, що шанування лаврських святих склалося на засадах церковного (канонічного) права ще в давнину і тому ніяких нових соборних підтверджень не потрібно. Головним свідченням канонізації стали визнаватися плани Печерного некрополя зі стародруків – «Тератургіми» А.Кальнофойського (1638) і «Києво-Печерського патерика» (1661, 1678).

Московська патріархія, а згодом і Синод, заборонили поширювати українські книги у своїх церковних володіннях без «совершеннаго согласия с велико-российскими такими же церковними книгами» і відповідного «справления печати», що цілком заперечувало і відкидало будь-які українські богослужбові нововведення. Тому визнання святкових канонів Печерським ченцям було отримано зі значним запізненням, лише після формальних актів. У 1755 р. був видано наказ переробити «Четьї-Мінеї» і «Києво-Печерський патерик», а в 1762 р. був отриманий дозвіл друкувати служби Печерським преподобним і вносити їхні імена в московські місяцеслови. Цей наказ був підтверджений двічі – у 1775 і 1784 рр. У 1843 р. було встановлене святкування загальної пам’яті всіх Печерських догідників, що почивають в обох печерах, у другу неділю Великого Посту.

У XIX ст. святкування Печерським святим, що спочивають в Ближніх або Антонієвих печерах, відбувалося в такий спосіб: 27 святим – по особливих службах, складеним лаврськими вченими після Мелетія Сиріга, і 34 святим – по двох загальних службах, Мелетієвій і невідомого автора. Багатьом святим – в особливо призначені дні, а всім разом – у суботу по Здвиженні Чесного Хреста. Спочиваючим у Дальніх або Феодосієвих печерах: усім разом 28 серпня; з 1843 р. усьому собору всіх преподобних, що спочивають в обох печерах – в другий тиждень Великого Посту.

Вшанування пам’яті преподобного Іллі Муромця у складі пантеону Печерських святих встановлено православною церквою 19 грудня за старим стилем. Ця дата, як і віншування більшості Печерських подвижників, була, безсумнівно, приурочена до пам’яті тезоіменного святого, що жив в ранньохристиянську епоху. В православному місяцеслові під 19 грудня вшановуються мученики Ілія, Пров та Аріс, які походили з Єгипту і були відправлені для церковного служіння до малоазійської Кілікії. Вони зазнали тортур і мученицької смерті в 308 р. за правління римського імператора Максиміна (оскільки останній зрікся влади в 305 р., тут слід запропонувати кон’єктуру: Максиміана).

Означені мученики поховані в Асклоні (Аскалоні), містечку на північ від Гази в Палестині [7]. Діяння названих мучеників описані в книзі прославленого християнського письменника Євсевія Кесарійського (бл. 260-340) «Про палестинських мучеників» [8], при цьому зазначається, що Прову та Іллі було відтято голови.

Варто зазначити, що поминання перелічених святих зазнало в подальшому істотної хронологічної кореляції. Згідно з книгою Євсевія, згадані мученики були вбиті 14 грудня, проте вже в Мартирологу римської церкви блаженного Ієроніма (між 340 і 350 – 420 рр.) стоїть 15 грудня, в Уставі Константинопольської Великої церкви (Софійського собору) ІХ-Х ст. та грецькому синаксарі XII ст. за вересневе півріччя з московської синодальної бібліотеки – 16 грудня, в місяцеслові слов’янського Апостола з Охріди XII ст. та Клармонтанському грецькому синаксарі ієзуїта Сірмунда – 17 грудня, а в місяцеслові Остромирового Євангелія 1057 р. – навіть 1 жовтня [9]. Подібний різнобій датувань вказує, скоріше за все, на прагнення деверсифікувати церковний календар згідно з місцевими традиціями в національних регіонах.

В православній церкві пам’ять мученика Іллі і його тезки Іллі Муромця, Печерського інока, була остаточно встановлена 19 грудня, що зумовлювалося, мабуть, якимись богослужбовими потребами і обставинами (наприклад, бажанням розвести в часі найважливіші та другорядні святкові відправи). Принаймні, можна констатувати, що духовне керівництво Печерського монастиря свідомо не захотіло пов’язати ім’я Іллі Муромця з пам’яттю решти тезоіменних йому святих, а таких налічується щонайменше сім (пам’ять їм встановлена відповідно 8 та 14.01, 16.02, 28.03, 13 та 17.09), і насамперед Іллею Пророком (пам’ять 20 липня), хоча до останнього часу саме цього святого вважали чомусь небесним покровителем Печерського преподобного.

Аналізуючи пізньосередньовічні місяцеслови та інші агіографічні матеріали, що побутували на території України впродовж XVII ст., можна дійти висновку, що вшанування преподобного Іллі Муромця мало в цей час вузьколокальний місцевий характер і поширювалося лише в межах Печерського монастиря. Попри те, що нетлінні мощі святого показані на всіх планах Ближніх печер (1638 р. – з «Тератургіми» Афанасія Кальнофойського, 1661 та 1678 рр. – з друкованого «Києво-Печерського патерика» та на пізніших картах лаврських підземель XVIII ст.), практично відсутні жодні відомості про цього святого в агіографічній і церковн-ослужбовій літературі. Ім’я Іллі не згадується в жодному з акафістів та проложних читань, присвячених Печерським святим – воно відсутнє в «Анфологіоні» (Святковій Мінеї) 1619 р., «Правилі молебному Печерським святим» Мелетія Сиріга1643 р. та його пізніших виданнях у складі лаврських «Акафістів» 1663, 1677, 1693 і 1731 рр., в «Місяцеслові Полуустава» 1643 р. та на гравюрі «Родовідне древо Печерського монастиря» (між 1663 і 1676 рр.) тощо. Символічною рисою при цьому виступає також повна відсутність будь-яких іконографічних зображень преподобного Іллі Печерського в декоративно-ужитковому мистецтві аж до XIX ст.

Принаймні в фундаментальному каталозі гравюр з українських стародруків XVI-XVIII ст. нам не вдалося знайти жодного подібного зображення [10]. Виняток становить хіба що одна єдина гравюра, яку в середині XIX ст. знайшов В.В.Стасов. Д.А.Ровинський вважав цю гравюру відбитком з кліше, невикористаного з невідомих причин під час підготовки до друку «Києво-Печерського патерика» 1661 р. На перший погляд, ця версія здається цілком вірогідною, оскільки більшість ілюстрацій до означеного «Патерика» була виготовлена знаменитим лаврським гравером Іллею, а отже останній принагідно міг виділити з-поміж Печерських святих і свого тезку.

Найдавніша згадка про Іллю в богослужбовому обігу зустрічається в «Службі преподобним Печерським, що на Ближніх печерах», вміщеній в так званій «Печерській мінеї» 1763 р. («Службы преподобнымъ отцемъ Печерскимъ, ихже мощы въ Ближной, и Далной пещере нетленно почиваютъ». – К., друк. Києво-Печерської Лаври, 1763.): «Иліи муромскаго непреборимаго воина, почитати подвиги дерзаю: въ руце имущаго оторужія язву, въ сердце же любовь къ тебе Христе, глубочайшую ему содела рану, и сею паче венчается славословя силу твою». Ця служба, судячи з іменного переліку лаврських святих, була складена в останній третині XVII ст., але не пізніше 1703 р. [11], в літературному середовищі, пов’язаному з агіографічною діяльністю Дмитра Туптала, єпископа Ростовського. Раніше до цього джерела історичної інформації ніхто не звертався й уривок служби преподобному Іллі ніхто не цитував.

Поява імені преподобного Іллі в загальній службі, на жаль, не супроводжувалася написанням окремого молитовного канону для нього. Протягом XVШ ст. преподобному Іллі надавалося лише місцеве монастирське вшанування. Згідно з працею митрополита Євгенія (Болховітінова) [12], навіть в першій третині XIX ст. пам’ять преподобного Іллі святкувалася за загальною мінеєю без особливого славослів’я і величання, що вказує на його досить скромне становище в пантеоні Печерських святих. Загальноцерковне вшанування преподобного Іллі Муромця було встановлено з останньої третини XVШ ст. після відповідних указів Святійшого Синоду 1762, 1775 і 1784 рр. і остаточно в 1843 р. після встановлення соборного святкування всім Печерським святим в обох печерах у другу неділю Великого Посту.

В книзі Самуїла (Миславського) «Краткое историческое описание Киево-Печерской Лавры», надрукованій в лаврській друкарні в 1805 р., серед мощів, що перебувають у Ближніх печерах, названі мощі «Преподобного Илии Муромца». У «кратком изъявлении о двух пещерах, в Киево-Печерской Лавре обретающихся, … с показанием при том, которого преподобного мощи в которой пещере почивают, также которого месяца и числа которому святому поется служба» знову названі мощі «преподобного Илии Муромця: Служба йому обща Декемврия 19» [13].

Преподобний Ілля Муромець згадується й у книзі про руських святих; але житіє Іллі не поміщено, ні в «Мінеях» Макарія і Дмитра Ростовського, ні в «Прологах», хоча зображення Іллі є на образі всіх Печерських святих XIX ст.

Філарет Чернігівський, що зібрав у своїй праці відомості про руських святих, у тому числі і про преподобного Іллю, писав: «Мнение, что преподобный Илья есть одно лицо с известным богатырем Ильею Муромцем встречается и в других московских памятниках, но за верность его нет никаких ручательств». Проте пам’яток московських преосвященний Філарет, однак, не перелічив.

Інформацію про преподобного Іллю знаходимо в книзі Євгенія (Болховітінова) «Описание Києво-Печерськой Лавры» [14]. У списку преподобних Ближніх печер, починаючи з № 37 йдуть «Сверх Преподобных, коих жития описаны в Славянском и Польском патериках Печерских, почивают еще в Антониевой пещере мощи не описанных святых». Під № 51 записано: «Илья Муромец, у Кальнофойского по народному именуемый Чоботок. Память его Декабря 19. Кальнофойский полагал его жившим лет 450 до своего времени, то есть около 1188 г.». Наприкінці розділу про преподобних Ближніх печер Є.Болховітінов підсумував: «Всех мощей Преподобных, в Антониевой пещере почивающих 71, а затворников 9. Из них особою службою память празднуется 27; общею 33, а 13-ти не положено службы. Сверх того, за алтарем церкви Входа Пресвятой Богородицы − 30 мироточивых глав неизвестных святых, в Антониевой пещере почивающих. Память обще всем сим Преподобным празднуется в субботу по отдании праздника Воздвижения Честного Креста». Таким чином, відповідно до книги Київського митрополита Євгенія (Болховітінова), у I половині XIX ст. окрема церков­на служба преподобному Іллі Муромцю не була складена. Крім нього не було служб: Іоаннові отроку; 12 братіям, першим будівничим Великої Печерської церкви і преподобній Іуліанії, князівні Ольшанській, тобто всім не споконвіку Київським і Печерським ченцям. Загальноцерковне вшанування преподобному Іллі Муромцю було встановлено в 1843 р. російською церквою, після офіційного закріплення соборного святкування всіх Печерських святих в обох печерах, що почивають у другу неділю Великого Посту.

Київський митрополит Євгеній (Болховітінов) так пояснив відсутність імен багатьох Печерських преподобних у «Києво-Печерському патерику»: «В дошедших до нас Патериках нет ни одного жития Преподобных, почивающих в Дальних пещерах, а так же многих и из Ближних. Без сомнения, и оные были потеряны, а имена сих Преподобных выписаны уже с древних Синодиков или Помяников, только в общей Службе Преподобным обеих пещер в Канонах описаны кратко их подвиги… Все лаврские подлинники погибли в пожар Лавры 1718 г., и когда Святой Синод в 1746 г. Указом предписал преосвященному митрополиту Киевскому Рафаилу отыскать в Лавре и покиевским монастырям самые древние подлинники с показанием чьих они рук и, особенно, с какого подлинника, и в котором именно году начат печататься Патерик, то ответствовано, что ни в Лавре, ни во всех киевских монастырях не нашлось никаких о том известий» [15].

Є.Є.Голубинський у книзі «История канонизации в русской церкви» записав про Іллю Муромцю наступні рядки: «Между святыми, мощи которых почивают в пещерах Печерского монастыря, кроме монахов самого монастыря, находится, а отчасти только называется, несколько сторонних». Этих последних он указал особо: Иоанн младенец, сын варяга Феодора; Ефрем, епископ Переяславский; 12 неизвестных по именам братьев каменоздателей и живописцев; Нифонт, архиепископ Новгородский; Евфросиния, княжна Полоцкая; Симон,  епископ Владимирский; Меркурий, епископ Смоленский и Илья Муромец. «Илия Муромец, скончавшийся, как полагает Кальнофойский, около 1190-го года и называвшийся в его − Кальнофойского время по простонародному Чоботком (чобот − сапог). Если живший около 175-ти лет после Владимира, то очевидно, что не имеющий ничего общего с Владимировым богатырем того же имени» [16].

Автори статті зібрали деякі акафісти, присвячені преподобному Іллі Муромцю. При цьому стала у нагоді книга «Редкие акафисты Киево-Печерской Лаври» [17]. Тут наведена «Молитва преподобным отцем, глаголемая при входе в пещеры, или когда и где кто изволит»: «Преподобнии и богоноснии отцы наши Печерстии, избегшии молвы житейскаго попечения и подвизавшиися в подземных (сих) жилищах, тесноту и тьму (зде) претерпевшии, и тем обретши широту небеснаго блаженнаго пространствия, и просветившиися немерцающим светом троическаго облистания, молите Бога о мне грешном, да и аз утесняемым скорбьми, от мира сего находящими, и мраком грехов моих омраченный, получу от Него отпущение неправд моих и вселюся в вечную и блаженную жизнь в нескончаемом Его царствии. Аминь». У «Молитвенном поклонении святым угодникам, почивающим в пещерах Киево-Печерской Лавры» є рядки про преподобного Іллю Муромця: «Преподобне отче наш Илие. Моли Бога о мне грешном, да помилует и спасет мя, недостойнаго раба Своего» [18]. У «Акафисте всем преподобным Печерским», ікос 7 знаходимо: «Радуйся, Илие, яко воздержание подвиги и бесстрастия благодатию обогатился еси» [19]. Відомий також сучасний акафіст преподобному Іллі Муромцю, складений у 1999 р. за благословінням архієпископа Володимирського і Суздальського Євлогія. Житіє преподобного Іллі Муромця до цього дня не написано.

1. Хведченя С.Б. Билинний епос Київської Русі як джерело для історичної географії // Історико-географічні дослідження в Україні. – Число 5. – К., 2001. – С. 30–36.

2. Хведченя С.Б., Тоїчкін Д.В. Останні штрихи до історичного портрета Іллі Муромця, святого Києво-Печерської Лаври. // Історико-географічні дослідження в Україні. – К., 2003. Число 6. – С. 136–37.

3. Голубинский Е.Е. История канонизации святых в русской церкви. – М., 1903. – С. 222.

4. Хведченя С.Б. Таємниці лаврських святинь. – К., 2004. – С. 147.

5. Кабанець Є.П. Історія Печерської канонізації // Дива печер лаврських. – К., 1997. – С. 47–71.

6. Патерик Києво-Печерський / Від. ред. Колпакова В.М. – К., 1998.

7. Полный православный богословский энциклопедический словарь. – М., 1992. – Т. 1. – Стб. 934; Архиеп. Сергий (Спасский). Полный месяцеслов Востока. – Святой Восток. – Т. III. Ч. 2-3. – М., 1997. – С. 511.

8. Евсевий Памфил. Сочинения. – Стб. 1859. – Т. II. – С. 31.

9. Полный православный богословский энциклопедический словарь… Стб. 934; Архиеп. Сергий (Спасский). Полный месяцеслов Востока. – Т. II. Ч. 1. – С. 388–389.

10. Каменева Т., Гусева А. Украинские книги кирилловской печати XVI–XVIII вв. Каталог изданий, хранящихся в Государственной библиотеке СССР им. В.Ленина: 1574 – I пол. XVII в. – М., Вып. I. 1978;

Гусева А., Каменева Т., Полонская И. Украинские книги кирилловской печати XVI–XVIII вв. Каталог изданий, хранящихся в Государственной библиотеке СССР им. В.Ленина. – Т. 1. Вып. II. – М., 1981.

11. Кабанець Є. Невідомий твір св. Дмитра Туптала Ростовського // Могилянські читання. Мат.-ли щорічних наук. конф. (– К., 1996-1997 рр.) – К., 1998. – С. 94–98.

12. Вибрані праці з історії Києва. – К., 1995. – С. 338.

13. Самуил (Миславский) Краткое историческое описание Киево-Печерской Лавры – К., 1805.

14. Евгений (Болховитинов) Описание Киево-Печерской Лавры. – К., 1826.

15. Евгений (Болховитинов) Указ. соч. – С. 189.

16. Голубинский Е.Е. Указ. соч. – С. 212.

17. Редкие акафисты Киево-Печерской Лавры. – К., 1996. – С. 238.

18. Там же. – С. 243.

19. Там же. – С. 189.

Сергій Хведченя, Євген Кабанець

«Всяка бо мудрість письмом не утверджена йде в невідання і забуття»

преподобний Нестор Літописець. 

Сьогодні, 27 жовтня / 9 листопада, Церква звершує пам’ять преподобного Нестора Літописця, який ніс свій подвиг у Києво-Печерському монастирі. Саме в цей день 1114 р., коли минав рік Мономахового княжіння у Києві, до Господа відійшов великий світильник, батько нашої вітчизняної історії, що сяяв душею, розумом, освіченістю, простотою і молитовним подвигом.

«Дивні часи і роки Церкви, життя і чесноти давніх отців ти для нас описав і послідовником їх був ти, славний Несторе! Вихваляємо тебе серед отців, співаючи – благословенний Бог отців наших!», – співає в цей день під час богослужіння Свята Церква.

На жаль, сьогодні мало хто цікавиться давньої українською історією. Людей буквально заполонив прагматизм, бажання взяти від цього світу все що тільки можна. Людина у пошуках щоденного хліба стала забувати про хліб насущний. В епоху життя преподобного Нестора все було не так. Християни у Київській Русі – Україні вміли гармонійно поєднувати життя духовне із життям буденним та повсякденним. Небезпек, викликів, війн, тривоги за майбутнє, тоді також не бракувало. Але люди жили в Бозі і з Богом. З часом ми цю святість життя перших століть києво-руського християнства стали втрачати, замінювати на примарні, химерні блага.

Подвиги преподобних і богоносних отців Києво-Печерських залишаються для нас недосяжними і мрійливими. Перечитуючи Патерик Печерський бачимо, що ці превелебні отці на землі плоттю були ангелами і осягнули ще за життя майбутність вічного блаженства. У земляних, викопаних їхніми руками печерах, вони жили, несли свій подвиг без елементарних побутових умов.

У цих келіях чорноризці знаходили час для власних роздумів, читання, молитви. За світло для них слугував каганець, ледь жевріюча лампада і навіть їх обличчя та долоні, які світилися від подвигу святості. Перед нашими очима образ аскетичного, трішки згорбленого Нестора, що нахилився над лавою і шкребе пером перші рядки свого Літопису: “Звідки пішла Руська Земля і хто перший у Києві почав княжити?”.

Не треба думати, що ченці були лише молитвениками. Їх цікавило минуле власного народу, держави, всього світу. Про Несторову «Повість минулих літ» написано багато. Захищено чимало дисертацій. Але мало хто звертав увагу на те, як Літописець вмів бачити причини всіх бід і негараздів тодішнього києво-руського суспільства. Кожне горе, кожна кара, напад ворогів, чи природне явище розглядалося преподобним, як попущення Боже за наші гріхи. Враз проводились у тексті літопису паралелі із Священною Історією і автор міг дати точний «політологічний» прогноз, що може бути з народом, який роз’єднаний, який не слухається Бога.

Сьогодні дехто із свого власного гріховного стану і бачення почав вдаватися в наукових оцінках до того, що начебто наші літописці і, зокрема Нестор, грішили, підмінюючи історичні факти, виконували замовлення князів, прославляли їх подвиги, виправдовували їх антиморальні вчинки і т. д. Навряд чи преподобний Нестор міг бути таким. Думається, що відчуття страху і власної відповідальності перш за все перед Богом не давало можливості нашим чорноризцям-літописцям так поступати.

Про преподобного Нестора Літописця знаємо чимало. Він народився 1056 року в Києві, в епоху постярославового просвітництва, книжності та будівництва храмів. Ймовірно початкову освіту здобув у Софійській школі, яку ще заснував князь Ярослав Мудрий. Працював у князівському скрипторії, мав безпосереднє відношення до збереження найбільшого спадку Руси – Ярославової бібліотеки. На літописну та агіографічну творчість печерського чорноризця великий вплив мало знамените «Слово про Закон і Благодать» митрополита Іларіона.

Згодом вступив до числа братії Києво-Печерського монастиря, але книжної справи не полишив. Преподобний Нестор не тільки уклав Літопис, він був автором житій «Чтенія о житії і погубленії Бориса і Гліба» та «Житія преподобного Феодосія, ігумена Печерського монастиря». Хронологічно ж сама «Повість минулих літ» доведена печерським літописцем до 1112 року. Мовою Несторового літопису є слов’янська, староболгарська мова із чималим вживанням слів тодішньої народної староукраїнської мови. Особливо це можна помітити там, де Літописець вживає народні передання, місцеві приказки та прислів’я. Дожив преподобний Нестор до глибокої старості. Лише 1763 року в день пам’яті Печерського літописця вперше заспівали повноцінну службу з каноном. Його нетлінні мощі відкрито спочивають у Ближніх Печерах Київської Лаври.

Високопреосвященний Димитрій (Рудюк), митрополит Львівський і Сокальський

Найбільша його праця – 12-ти томник «Житія святих», нещадно редагувалась у Москві з наказу Патріарха Йоакима Савелова. Кожний виданий том після коректури московських «борзописців» втрачав ту особливість українського агіологічного мистецтва написання, яким вправно володів ігумен, а потім архімандрит Димитрій Туптало.

З наказу Петра І у 1701 р. архимандрита Димитрія Туптала було викликано до Москви і спочатку посвячено на митрополита Тобольського і всього Сибіру, а потім, цар «змилосердившись», відправив його на Ростовську кафедру. За свідченням багатьох сучасників, святитель ревно проповідував ростовцям, служив, викорінював т. зв. «бринську єресь», навчав грамоти багатьох тамтешніх попів і завів школу на зразок тодішніх «малоросійських». У далекому від Батьківщини Ростові святитель ніколи не забував України, дуже за нею сумував. Вся невелика прислуга його архиєрейського ростовського дому складалася з українців, які йому були близькими й далекими родичами.

У своїй келії святитель тримав портрети своїх батьків – козацького сотника Сави Туптала та Марії. Мати померла у 70-ти річному віці, а батько у 103 роки, народившись у XVI ст, проживши все XVII ст. і упокоївшись на початку XVIII ст. – 1703 р. Було у святителя ще чотири сестри, які прийняли, як і він, чернецтво і займали високе становище у монастирях – Олександра, Памфилія, Февронія і Параскева. Вся родина Тупталів була похована у Київському Кирилівському монастиреві, якому батько святителя багато допомогав. Натомість святитель прожив недовго, всього 58 років. Слабке здоров`я святителя супроводжувало все його земне життя і звела його з цього світу хвороба – т. зв. «грудна жаба», кашель, який робив святителя Димитрія, як він сам говорив, то напівздоровим, то напівхворим. Клімат ростовського краю і неякісна вода остаточно доконали святителя: «Не можу писати швидко, – свідчив він у листі про самого себе, – це не тільки від того, що робота тяжка, але й від того, що немає більше сили і Бог один знає, чи вдасться завершити мені розпочате, від багатьох недугів перо падає із рук і приходиться мені лягати на постіль. Для мене це гріб, який заставляє мене думати про смерть. До того ж і очі погано бачать, окуляри мало допомагають, рука тремтить, коли пишу і вся тілесна оселя близькою є до розрухи».

Однак, попри життєві недомагання, святитель був людиною великих чеснот, дуже скромним, надзвичайно лагідним, доброзичливим і доступним для всіх. Дбав про бідних, сиріт і скривджених. При цьому він був привіт­ним, уважним до всіх, до своїх слуг і навіть до іноземців. Одного разу портрет святителя Димитрія, під час його перебування у Москві, словесно змалював папський нунцій-єзуїт: «Муж прекрасний, муж по-справжньому чесний». Зберігся й опис зовнішнього вигляду святителя: «Митрополит Димитрій був невеликого зросту, білявий з сивиною, худий, сутулився, з гостренькою борідкою, яка ледь видовжувала підборіддя, в окулярах, вдягнений в темно-зелену рясу (це був його улюбле­ний колір). Ззовні святий Димитрій не справляв враження сили. Але цим худим, тонким тілом володів винятково бадьорий дух, що дозволяв йому переносити немало труднощів і подвигів, особливо духовних. Ця праця його підтримувала і зміцнювала настільки, що навіть перед смертю святитель вражав тих, хто оточував його, своєю чіткістю і твердістю розуму».

Митрополит Димитрій Туптало був людиною глибокої віри. Відтак убого жив, бо архиєрейське жалування на той час у бідній і занепалій, (а колись дуже багатій), Ростовській єпархії було мізерним. Головним у його житті були книги: «А діло книгописне на кого залишу – чи знайдеться хто охочий взятися за це все і вершити? Не жаль мені нічого, не маю за чим жалкувати, багатства не зібрав, грошей не назбирав, єдине за чим жалкую, так це за розпочатою справою написання книг, яка далека до закінчення». Коли помер, то опис його майна складався з трьох ряс, кількох хрестів, однієї панагії, двох ковдр, двох подушок і великої кількості книг. Окрім «Житій святих» святитель написав ще багато творів на богословську та історичну тематику, прославився як поет і автор духовних кантів, які співаються по церквах до сьогоднішнього дня. Незакінченим залишився його «Келійний літописець».

Деякі дослідники вважають, що святитель Димитрій Туптало був патріотом і ніколи не переставав любити Україну. Не заховував цієї любови навіть тоді, коли йому довелося служити у далекому Ростові. Він був палким прихильником незалежності Київської митрополї від Москви. Святитель, коли ще був простим монахом, належав до кола тих отців Київської митрополії, які не бажали її перепідпорядкування Московському Патріархатові. Саме із цієї причини новопострижений чернець Кирилівського монастиря отримав сан із рук Київського митрополита Йосифа Нелюбовича-Тукальського, ревного оборонця Української Церкви від московських зазіхань. Святитель Димитрій Туптало тяжко пережив поразку гетьмана Івана Мазепи під Полтавою і ті страшні катастрофічні подї, які творилися в Україні, особливо спалення Батурина і винищення його мешканців російськими військами на чолі з Меншиковим. Адже гетьманська столиця Батурин була для митрополита рідним містом, у якому він чимало років був ігуменом. Однак, не забуваймо й того, що святитель був заручником того часу, в якому йому довелося жити. Друга половина XVII ст. це час «Руїни» і поступового сповзання України через внутрішні міжгетьманські та міжкозацькі чвари у московські тенета. Доба Петра І дуже вдало використала українців духовного сану. Вслід за святителем Димитрієм Тупталом упродовж XVIII ст. на великоросійських кафедрах було понад 120 архиєреїв-українців, які так само просвітлювали Сибір та далеку північ Російської імперії.

У своїй келії 10 листопада 1709 р., прихиливши в молитві коліна перед іконом Ватопедської Божої Матері «Відрада і утішення», святитель Димитрій спочив у Бозі. Ще за життя святитель Димитрій Туптало приятелював з не менш відомим українцем, Рязанським митрополитом Стефаном Яворським. Між собою вони домовились, що хто раніше відійде до Бога, то другий відспівує новопредставленого. Митрополит Стефан Яворський погребав святителя Димитрія і промовив вже пророчі на той час слова: «Свят Димитрій, свят». Через 38 років інший Ростовський митрополит-українець Арсеній Мацієвич відкрив мощі святителя і прославив їх. Це сталося 4 жовтня 1757 р.

Високопреосвященний Димитрій (Рудюк), митрополит Львівський і Сокальський

Прийнявши нову віру, руські люди прагнули до більш глибокого освоєння її. Таке прагнення ми бачимо не тільки у мешканців стольного граду Києва, а й серед людей далекої провінції.

У невеликому придніпровському містечку Любечі народився (як вважають – у 983 р) і виріс майбутній великий подвижник, преподобний Антоній. Антоній походив із незнатної, трудової родини. Невідомо, де і коли він навчився грамоті. З юності Антоній прагнув до чернечого життя. У околицях Любеча ще донедавна показували печеру, в якій він часто проводив час у молитві і трудах.

У зрілому віці він робить подорож на Афон. Можемо сказати, що Антоній був не першою руською людиною на Святій горі. Уже у першій половині XI ст. руські на Афоні були згруповані у монастирі Ксілурга («Деревообробника»). У 1947 р опубліковано афонський документ 1016 р підписаний «Герасимом ченцем, Божою милістю пресвітером і ігуменом обителі Руської» [1, ст. 384].

І житіє преп. Антонія, і благочестиві перекази говорять про те, що подвиги його дивували навіть найдосвідченіших: афонських ченців. Афонські подвижники побачили ступінь духовної підготовленості смиренного руського ченця; ігумен повелів Антонію: «йди на Русь знову, і нехай буде благословення від Святої Гори, бо від тебе покладуть початок багато ченців» [2. ст. 105].

Слухняний голосу ігумена, преп. Антоній прибув до Києва.

У роки, що передують поверненню преп. Антонія до Києва, погіршилися державні відносини між Руссю і Візантією. За свідченням Михайла Пселла, причина «ворожнечі» полягала «в ненависті русичів до встановленої над ними «гегемонії» імперії» [3, ст. 190]. У 1043 р Ярослав проводить похід на Візантію. Незважаючи на військову невдачу походу, Візантія незабаром змушується шукати миру і союзу з Києвом через загрозу половецької навали.

Нам невідомі подробиці русько-візантійських відносин 40-х-50-х рр. XI ст. взагалі і причини антівізантійського виступу Ярослава. Але великий князь Ярослав згідно помісного соборного рішення у 1051 р зводить на Київську митрополичу кафедру руського «пресвітера» Іларіона. Це було зроблено без попередніх зносин з Константинопольським Патріархом; його лише сповістили про доконаний факт.

Висловлюється припущення, що самостійне поставлення руського митрополита було викликано необхідністю заміщення митрополичої кафедри, яка довго перебувала без митрополита. Але намір руського великого князя був ясним: він зробив спробу забезпечити деяку самостійність Руської Церкви. За Ярослава Мудрого «боротьба за церковну незалежність» збігалася «… з високим підйомом політичної свідомості руського, народу і захоплювала всі області духовної культури Київської держави» [1, ст. 64].

Не випадковий був і вибір Іларіона – «чоловіка доброго, книжного та постника», не тільки його особиста висока культура і особисте подвижництво зумовили висунення на митрополичу кафедру. Ще будучи у сані пресвітера приміського, приходу – села Берестове, він став відомий як автор «Слова про закон і благодать». Це чудовий по мистецтву викладу, глибоко патріотичний твір «прославляє Русь .., розвиває положення про рівноправність всіх народів, і свою теорію всесвітньої історії, як поступового і рівного залучення всіх народів до культури християнства» [1, ст. 71]. Автор «Слова» обґрунтовував право Руської Церкви на самостійний устрій, поза Візантійською опікою.

У Києві до приходу туди преп. Антонія монастирі вже були, але він не обрав жодного з них для свого поселеннях [6, ст. 105, російський переклад 305].

Треба думати, що преподобний знайшов стан монастирів незадовільним. На Афоні він спостерігав зразки сурового чернечого, суворого аскетичного життя і хорошого спільного влаштування, але не те він побачив у Києві. Тутешні монастирі створювалися за образом і подобою сучасних їм візантійських, переважно – константинопольських.

У Константинополі ж до цього часу старі загальножительні статути були забуті, та й рівень чернечого життя взагалі різко знизився. У умовах давньоруської дійсності, треба думати, доходило до того, що у монастирі брали тільки осіб, що можуть зробити за себе великі вклади.

Антоній поселяється в маленькій печері, викопаній Іларіоном, що служила йому для відокремлених молитов і залишеної ним після обрання на першосвятительську руську кафедру. Можна не сумніватися в тому, що преп. Антоній оселився у печері за згодою (якщо не з прямого благословення) колишнього її мешканця і господаря.

Суворими аскетичними подвигами відзначені перші ж дні і місяці печерного життя преподобного: «Їв хліб сухий, і то через день, і води у міру куштуючи … і так себе упокорював день і ніч, в працях перебуваючи, у недосипанні і у молитвах». Зазвичай, подвижники-пустельники здобували собі засоби на той же «хліб сухий» особистою фізичною працею, продаючи нехитрі свої вироби і роздаючи надлишки вирученого сиротам і убогим людям. Так було і на Русі, зокрема, – у Києві.

Скоро стали з’являтися в печеру люди, які шукають душеспасительного слова і бажаючі побачити живий приклад істинно богоугодного життя. Ширилася благочестива чутка про святого печерника. І привела до нього людей, що шукають постійного життя з ним.

У числі перших були: преп. Феодосій, ієромонах ( «пресвітер») Никон, Мойсей Угрин, Леонтій і ін .; незабаром їх зібралося 12.

У загальновідомих джерелах нічого не говориться про подальшу долю митрополита Іларіона. Він якось непомітно зникає зі своєї посади. У 1055 року на митрополичому престолі літопис вказує грека Єфрема і при цьому говорить про нього не як про новопоставленого, але вже як про такого, що займає деякий час руський першосвятительський пост. У історичній літературі з’ясовується, що поставлення Іларіона викликало протест як у Константинопольській Патріархії, так і у Візантійському імператорському дворі. У затвердженні Іларіона було відмовлено. Змінилася на гірше для Русі міжнародна політична обстановка. Ярославу настійно потрібно зближення з Візантією. Переговори про союз завершилися успішно і були закріплені шлюбом сина Ярослава – Всеволода з грецькою царівною. Але за цей родинний союз Ярославу довелося пожертвувати Іларіоном і спробою церковної автономії [1, ст. 109; 5, ст. 181-184 та інш.]. М. Д. Приселков передбачає, що Іларіон після свого скинення прийняв схиму з ім’ям Никона і що, отже, перший (за часом приходу) сподвижник преп. Антонія – Никон і є колишній митрополит. Доводячи, що Никон і Іларіон – різні особи, Д. С. Лихачов каже: «Але ким би не був Никон, перед нами вчений і діяльний політик, сміливий продовжувач справи, розпочатої … при Ярославі» [1, ст. 84].

Преп. Антоній, очевидно, не мав на початку 50-х років священичого сану і тих котрі приходили, бажаючи взяти чернецтво, за його дорученням постригав Никон. У печері виростав монастир. Ті, хто шукали чернецтва попередньо випробовувалися Антонієм у твердості своїх намірів. Кожен з прийнятих власними руками поглиблював печеру і видовбував для себе крихітну келейку трохи більше одного метра у діаметрі, розмір якої дозволяв тільки стояти або сидіти. У центрі печери була влаштована маленька церква. Сам основоположник народженої обителі, дуже любив усамітнення, викопав собі іншу печеру у стороні (на місці нині званої Антонієвої або далекої печери і оселився там, продовжуючи керувати братією.

Наступник померлого у 1051 р Ярослава Мудрого Київський великий князь Ізяслав з благоговінням ставився до преп. Антонія. Роблячи якусь важливу справу, князь попередньо радився зі святим старцем і намагався заручитися його благословенням. Особисті взаємини між Ізяславом і преп. Антонієм на час порушилися. У чернецтво досить несподівано для оточуючих вступили дві знатних у світі людини: син великого боярина Іоанна Вишатича, пострижений з ім’ям Варлаама, і великокняжий євнух Єфрем. «Печерський Патерик» [9, ст. 32-33] розповідає, що обидві ці особи, під впливом богонатхненних бесід з Антонієм і Никоном прийняли обдумане рішення про зречення від світу, приїхали до печери у багатому одязі, на конях і урочисто принесли це у дар обителі, одягнувши убоге чернече вбрання.

Доброзичливий до насельників взагалі, князь Ізяслав на цей раз був до крайності обурений. Він спробував умовити Антонія і Никона видалити новопострижених. Обидва святі чоловіки відкинули домагання князя, проявивши при цьому рідкісну безстрашність. Коли ж Ізяслав став погрожувати знищити печеру, її мешканців розігнати, а Никона ж з Антонієм видалити на заслання, Никон пригрозив йому Божим гнівом за «відвернення (воїнів) від Царя Небесного», Антоній же сам зібрався у дорогу «в іншу область». Це вже загрожувало спалахом обурення серед київського населення і князь умовив преп. Антонія залишитися на місці. Були повернуті у печеру Варлаам і Єфрем.

Незабаром преп. Антоній, подвизався у особливій печерній келії і залишав за собою духовне оформлення, поставив Варлаама в ігумени обителі. Новий постриженник був цілком гідний своєї посади і сану. Може виникнути питання – чому ігуменом став не Никон? Але Никон у 1061 р пішов у далеку Тмутаракань, де пробув близько семи років. Відхід Никона ні в якому разі не міг бути раптовим і тим більше – добровільним. Він був обумовлений усталеними складними взаєминами між новою обителлю, митрополичою кафедрою і великокнязівською владою.

Преподобний Антоній у найтіснішій співдружності з Никоном, а трохи пізніше – і з Феодосієм поклав початок першому на Русі строгоуставному монастирю, перед яким ними було поставлено багато благородних і великих цілей.

Перша – створення осередку істинно-подвижницького чернецтва. Друга-зосередження у ньому християнсько-освітньої роботи: навчання грамоті, переписування богослужбових книг і, нарешті, руське літописання. Третя – виховання досвідчених, бездоганних по життю ченців, здатних очолити архієрейські кафедри.

Преп. Антоній зі своїми сподвижниками створював таку обитель, рівної якій не було у сучасній йому Візантії, рівної якій не могли створити греки-митрополити. Нова обитель, ще до закінчення «печерної стадії» свого існування, підтверджувала думку Іларіонові «Слова про закон і благодать», що Русь у церковному відношенні рівноправна з усіма країнами і не потребує нічиєї примусової опіки, бо «всі країни благий Бог помилував і нас не знехтувавши, піднесе і спасе і у розум істинний приведе» [1, ст. 68; порів: 7, ст. 7].

Після примирення з преп. Антонієм князь Ізяслав подарував печерським подвижникам гору над печерою для побудови церкви і зовнішніх келій, то місце, де і нині знаходиться Києво-Печерська Лавра. Отже, монастир був уже визнаний офіційно.

Обитель поповнювалася новими ченцями, сяяла світочем зростаючого осередку благочестя. Над Дніпром, високо у небо піднеслися купола нової церкви – попередниці чудового великого Успенського храму, у широкі дороги перетворювалися стежки, що ведуть до монастиря; все густіші потоки прочан спрямовувалися за монастирські стіни.

Варлаам після недовгого ігуменства у Печерській обителі був узятий Ізяславом на ігуменський же пост у великокнязівський, знову споруджений Дмитрієвський монастир.

Коли братія у повному складі з’явилася до преподобного отця з проханням поставити ігумена на місце Варлаама, Антоній не вагався. «Хто серед вас більше всіх, як не Феодосій, послушливий, лагідний, смиренний;  нехай він буде вам ігуменом» [8, ст. 107]. Ігуменом став преподобний Феодосій, найбільший після Антонія організатор чернечого життя на Русі, що продовжував його велику справу.

Києво-Печерська обитель не стала «великокнязівською». Побудована «слідами, постування, молитвою, чуванням» [8, ст. 107], а не княже-боярським сріблом і золотом, вона зберегла свою матеріальну незалежність від великокнязівської влади. Разом з тим Києво-Печерський монастир «не був і митрополичим … і зберігав свою самостійність у відносинах з київськими митрополитами-греками» [1, ст. 79].

Києво-Печерський монастир став осередком руського літописання і найбільшою школою, яка виховувала місіонерів і кандидатів на архієрейські кафедри; він став і центром літературно-політичного руху, який носив характер боротьби за церковну і культурну свободу від грецької опіки, за політичну і культурну єдність Русі [9, ст. 91].

Таким чином, свята обитель відразу стала виконувати всі три вищезгадані цілі. Волею Божою преп. Антоній вивів значення обителі далеко за межі монастирських стін. Київська «Софія» дуже скоро втратила значення центру духовної просвіти.

Преподобний Феодосій дав Києво-Печерському монастирю і внутрішню організацію, ввівши у дію забутий у Візантії Студійський статут спільного життя. При такому влаштуванні обитель стала зразком для інших монастирів. А живим зразком чернечого життя для братії самої Печерської обителі був преп. Антоній. Він воістину був слугою всім, але ретельно приховував від ченців все, що робив для них і за них.

Багато подвигів преп. Антонія залишилися невідомими для пізніших поколінь, бо він приховував все, що можна було приховати від людських поглядів. Робив він це не тільки з особистого смирення, яке змушувало бігти від слави людської, але, головним чином, за своїм непорушним переконанням у тому, що Всевишній Бог все робить Сам, лише обравши його Своїм знаряддям.

Великим був духовно-моральний вплив преп. Антонія на життя сучасного йому суспільства. Незалежність монастиря сприяла свободі його життя. Преп. Антоній не тільки сам ніколи не лякається говорити всім правду, незважаючи на особи, але в цьому затвердив і своїх духовних чад – ченців обителі.

Основоположник найславнішого монастиря часом вступав у конфлікти з великокнязівською владою. Не можна це розуміти, як спроби втручання в цивільно-політичне життя. «Конфлікти обумовлювалися діяльним прагненням монастиря підтримати княжу владу і припинити міжусобиці …» [1, ст. 81].

Преп. Антоній виступив грізним викривачем великого князя Ізяслава, коли той опинився клятвопорушником. У 1067 р Полоцький князь Всеслав зайняв місто Великий Новгород. Об’єднавши свої сили, проти нього рушили князі-брати Ярославичі: Ізяслав Київський, Всеволод Переяславський і Святослав Чернігівський.

У бою на річці Немизі, у районі Мінська, Всеслав 3 березня зазнав поразки. Ізяслав, нібито з бажання встановити тривалий мир, запрошує Всеслава до себе, гарантувавши йому повну недоторканність клятвою (цілуванням хреста). Всеслав довірливо приїхав у вказане йому місце зустрічі, але був підступно схоплений, відвезений до Києва і посаджений у «поруб» (в’язницю в формі порожнього колодязя). Звичайно, Антоній не міг залишити факт клятвопорушення без викриття, але це не змусило, Ізяслава одуматися.

У наступному, 1068 року, на південну частину Русі вчинили великий набіг половці. У бою на річці Альті об’єднані сили тих же руських князів, які діяли не цілком узгоджено, були розсіяні. Ізяслав із Всеволодом із залишками дружин прибігли до Києва. Міське населення обурилося, зажадало роздачі зброї і бойових коней людям для оборони, у чому сторопілий Ізяслав відмовив. Кияни озброїлися самі і випустили з поруба Всеслава і проголосили його своїм князем замість Ізяслава, який рятуючись від народного гніву втік до Польщі. Преп. Антоній вважав гірку долю Ізяслава справедливою Божественною відплатою за гріх клятвопорушення.

Через сім місяців син біглого великого князя Мстислав Ізяславич за участю поляків раптовим ударом захопив Київ, порубав, засліпив і потопив масу абсолютно мирних людей, у тому числі і декількох ченців. Чернігівський князь Святослав запросив преп. Антонія до себе, благаючи побути хоч деякий час поблизу від своєї батьківщини – Любеча. Антоній прийняв пропозицію. Він оселився на Болдиній горі під Черніговом, викопавши собі на цій горі, покритій густим лісом, печеру, біля якої князь Святослав Ярославич, на прохання преподобного, збудував церкву в ім’я св. пророка Іллі. Навколо святого печерника стали збиратися люди, які шукають строго чернечого життя.

Через деякий час Ізяслав став старанно просити преп. Антонія повернутися до Києва: незважаючи на величезну славу, яку придбав Печерський монастир під мудрим окормленням преподобного Феодосія, відчувалася відсутність святого основоположника, для князя ж – розумного, об’єктивного радника. Заради братії, заради тисяч людей київських, які очікують учительного слова, заради блага землі і Церкви Руської знову прибув преподобний Антоній у Києво-Печерській монастир. Тут він, спільно з преп. Феодосієм, почав спорудження великого Успенського храму. До закінчення величної споруди він не дожив: сьомого травня 1073 р. Господь покликав його до Себе.

Грецька за складом предстоятелів Київська митрополія з міркувань не завжди церковного характеру протягом усього домонгольського періоду затримувала канонізацію преп. Антонія, хоча на Русі вже через 20 – 25 років після смерті почалося його шанування.

Посилання:

1. Д. С. Лихачев. «Повесть временных лет». Комментарии. Ак. Наук СССР, изд. 1950 г., т. II.

2. «Повесть временных лет» по Лаврентьевской летописи, изд. Ак. Наук СССР, 1950 г., том 1.

3. М. В. Левченко. История Византии. М., 1940

4. «Повесть временных лет», изд. 1960 г.

5. Д. С. Лихачев. «Повесть временных лет». Комментарии. Ак. Наук СССР, изд. 1950 г., т. IIІ.

6. Печерский Патерик, Касьяновской 2-й редакции. Под род. проф. Дм. Абрамовича, М., 1931.

7. Памятники древнерусской церковно-учительной литературы, под ред. А. И, Пономарева, изд. 1894 г., ч. I.

8. «Повесть временных лет» по Лаврентьевскому списку, изд. 1950 г.

9. История культуры Древней Руси, под общ, ред. акад. Е. Е. Грекова и проф. М. И. Артамонова, Том II. Общественный строй и духовная культура, изд. АН СССР, 1951

Проф. І. Шабатин

Джерело: «Журнал Московской Патриархии», №12, 1951. ст. 44-50

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я

Пам’ять 10/23 червня

Святитель Іоан (Максимович) народився в грудні 1651 року у місті Ніжині Чернігівської губернії в православній родині Максима і Єфросинії.

Батько Святителя походив із української православної шляхти та був досить заможною людиною. Невдовзі родина переїжджає до Києва, де батько Івана Максим починає займатися сільськогосподарською діяльністю.

З самого дитинства Іван Максимович виховувався в непоказному, але істинному християнському благочесті, приклад якого він бачив у своїх батьках.

Початкову освіту й виховання у православному дусі майбутній Святитель отримав спочатку вдома, а потім, імовірно, в одній із парафіяльних шкіл міста Ніжина.

У 1668 р., в 17 років, Іван вступає до Києво-Могилянського колегіуму, ректором якого був майбутній Митрополит Київський, видатний вчений Архімандрит Варлаам Ясинський. Навчався Іван Максимович в одному класі зі своїм ровесником Данилом Тупталом з м. Макарова. Після закінчення навчання був залишений викладати латинську мову.

В 1675 році приймає чернецтво з іменем Іван на честь Святителя Івана Золотоустого в Свято-Успенській Києво-Печерській Лаврі, який здійснив Архімандрит Інокентій (Гізель). Того ж року його було рукоположений в сан ієродиякона та ієромонаха Чернігівським Архієпископом Лазарем (Барановичем).

Талановитого ієромонаха, Архімандрит Інокентій (Гізель) призначає лаврським проповідником, в обов’язки якого входило виголошувати проповіді під час урочистих богослужінь. Цю посаду він займав протягом п’яти років.

У 1679 р. за дорученням свого настоятеля Архімандрита Інокентія, разом із гетьманськими посланцями ієромонах Іоан приїжджає до московського царя з дорученням просити в російського царя віддати Свято-Успенській Києво-Печерській Лаврі Свенський монастир біля Брянська. Переговори виявилася вдалими і вже 10 березня 1681 р. монастир було перейменовано на Новопечерський та передано Києво-Печерській Лаврі. Першим настоятелем нового лаврського подвір“я було призначено Іоана Максимовича, який на той час вже був лаврським економом.

В Новопечерському монастирі майбутній Святитель запровадив лаврський устав й переселив до нього 300 лаврських ченців, оскільки в московського духівництва і чернецтва на той час був низький освітній та богословський рівень.

Це викликало невдоволення в тих ченців, які жили в цьому монастирі до передачі його Лаврі. Ігуменство Іоана Максимовича в цьому монастирі продовжувалося 10 років.

У 1695 році Чернігівський Архієпископ Феодосій (Углицький), з огляду на свій похилий вік та слабке здоров’я, викликав до себе ігумена Іоана та запропонував йому стати Архімандритом Єлецького монастиря.

5 лютого 1696 року закінчилося земне життя Архієпископа Чернігівського Феодосія (Углицького) й останні розпорядження пастиря випало виконати Архімандриту Єлецького монастиря Іоану Максимовичу.

24 листопада 1696 року Малоросійська рада, яка складалась із духовних та світських осіб, одноголосно обрала з трьох кандидатів на Чернігівську кафедру Архімандрита Іоана Максимовича. За поданням гетьмана Мазепи Московський Патріарх Андріан 10 січня 1697 року висвятив його на Єпископа Чернігівського.

Перший рік єпископства Святого Івана був досить важким. Окрім особистої хвороби, йому довелося розділити зі своєю паствою непросте випробування: протягом 1697 — 1698 років на Чернігівщині був голод. Як справжній духовний пастир, Святитель Максимович не лишився осторонь людського горя. За його наказом найбільш заможні монастирі та парафії мали допомагати голодним. Звертався він і до заможних чернігівців, щоби вони не лишали своїх співвітчизників. З благословіння Архієрея імена всіх жертводавців на цю необхідну та благородну справу включалися до синодиків для спомину під час Божественної Літургії.

З метою підвищення освітнього рівня духовенства в 1700 році в Чернігові було засновано Колегіум, за зразком Києво-Могилянської академії. Фактично, це була перша в Російській імперії Духовно-світська семінарія. При Колегіумі була відкрита типографія, а бібліотека нараховувала понад тисячу томів книг і рукописів.

За натхненні богослужіння та теплі і глибоко повчальні проповіді Святитель Іоан був глибокошанований чернігівською паствою. Відомі також його зв’язки з насельниками Святої Гори Афон, яким він надавав суттєву матеріальну допомогу.

Невдовзі Чернігівський Архієпископ вступив у конфлікт із улюбленцем царя князем Олександром Меньшиковим. В одному із чернігівських володінь Меньшикова була споруджена церква. Мєншиков нахабно сам призначив дату її освячення та став вимагати прибуття в призначений день Архієпископа Івана. Розгніваний такою зневагою до священнослужителів з боку царського фаворита, Архієпископ заявив, що призначення дати освячення храму є прерогативою не князя, а Архієрея. Святитель сам призначив дату освячення (іншу), і лише в цей день приїхав до церкви.

Меншиков не пробачив Архієпископу того, що він при всіх указав князю на його місце в Церкві. Повернувшись до Петра I, добився від царя переведення Іоана з Чернігова до Сибіру. У січні 1711 р. цар запросив Архієпископа Максимовича до Москви, де його поселили в Донському монастирі. В Москві д йому дали царський указ про переведення на Тобольську кафедру.

28 лютого 1711 р. Святитель Іоан Максимович був возведений в сан Митрополита Тобольського і всього Сибіру. Довідавшись про те, що саме Меньшиков добився цього переводу, Святитель Іоан пророчо сказав: «Так, далеко мені їхати, але він буде ще далі за мене». Слова Святителя здійснились 1728 року, коли Петро II позбавив Меньшикова всіх чинів, посад і майна й відправив далеко в Сибір.

До Тобольська Преосвященний Іоан прибув 14 серпня 1711 року. Через певний час про Владику почали говорити, як про великого посника, що більшу частину ночі проводить у молитвах, постійно допомагає бідним, милостивий до всіх, у тому числі і до ув’язнених.

Велику увагу Святитель почав приділяти місійній діяльності на безмежних просторах Сибіру в поширенні християнства серед місцевих язичників. Використовуючи створену в Чернігові друкарню, Владика Іоан розпочав видавничу діяльність і в Тобольську.

Перу Святителя Іоана належать такі твори: «Царский путь Креста Господня», «Богородице Дiво радуйся», «Отче наш», 50 псалом (тлумачення), «Феатрон» та інші.

10 липня 1715 року, після Божественної Літургії, Митрополит Іоан влаштував у своєму домі трапезу для духовенства. Були запрошені бідні та жебраки, яким Святитель сам прислуговував. Останні хвилини він зустрів на колінах перед іконою, яку привіз у 1711 році. Це була точна копія з чудотворної ікони Чернігівсько-Ільїнської. У подальшому вона прославилася благодатними знаменнями і тепер іменується Тобольською. Прославлення Святителя Іоана Тобольського відбулося в 23 червня 1916 року.

 Тропар святителя Іоана Тобольського, глас 8

Наставник благочестя / сиротам допомога / скорботних розрада й хворих лікар-безсрібник, / тих, що душею страждають швидкий помічник, / молитовник гарячий за всіх до Господа, / святитель Іоан, / моли Христа Бога, щоб спасилися душам нашим.

Кондак святителя Іоана Тобольського, глас 2

З’явився ти тим, що у темряві незнання перебували, вчитель, / для вдів та сиріт розрада, / дивний лікар потребуючих, / немовлят і юнаків наставник, / батькам їх пресвітла радість, / святителю отче Іоан, / моли Христа Бога, / щоб подав Україні нашої у віри ствердження, / війську нашому – перемогу над ворогом, / а усьому люду православному – велику милість.

Ілюстративний цикл до «Патерика» був своєрідним візуаль­ним підтвердженням цих ідей, спробою створення іконографії нового «пантеону» святих, пов’язаних з київським монастирем. П. Жолтовський пише, що порівняно з Московською державою, де утвердилася практика канонізації церковних діячів, князів та історичних осіб, в Україні лише в XVII ст., за часів Петра Могили, було канонізовано 118 печерських угодників [2, 170]. Існували два цикли ілюстрацій до цього твору – перший виконали майстри Ілля та Прокопій, увійшов до видання 1661 р., тут проявилися передусім традиції народної гравюри на дереві з контрастним зіставленням чорних і білих площин, геометризованими контурами фігур, схематичністю пейзажних мотивів і використанням оберненої перспективи. Хоча окремі гравюри, створені наприкінці 1650-х років, позначені впли­вом барокового стилю, наслідують західноєвропейські зразки (йдеться про схеми побудови житійних сюжетів, принципи розташування фігур в інтер’єрі). 1702 р. було надруковано «Патерик» з гравюрами Леонтія Тарасевича, в яких втілено новий підхід до моделювання постатей, трактування простору, пейзажу та геральдично-панегіричної композиції фронтиспісу.

Аналізуючи стилістичні особливості гравюр майстрів Іллі та Прокопія, а також Л. Тарасевича до «Патерика», можна умовно поділити їх на кілька типів: твори, де композиція побудована за іконною схемою і фігура святого подана серед клейм з житійними сюжетами; зображення монументалізованих постатей ченців на тлі пейзажу або в інтер’єрі; багатофігурні композиції, пов’язані з епізодами «видінь» або «культом чудес». Відмінності в таких схемах найчастіше не впливали на манеру трактування постаті (узгоджується з принципами її моделювання, характерними для зображень святих на іконах або живописних портретах духовенства) й інших елементів гравюри. Натомість їхньою спільною рисою є принцип полісюжетності, що його В. Лєпахін інтерпретує як поняття еонотопосу, який є специфічною рисою художнього часу в «Патерику». Різночасові події в еонотопосі можуть бути зображені як одночасні, оскільки вони пов’язані з вічністю і можуть актуалізуватися в будь-якому епізоді [3, 269-272].

Як зазначає О. Овчаренко, задум видання «Патерика» 1661р. був складовою програми формування візії Києва як відродженого головного культурно-релігійного центру на українських землях [4, 3], що теж збігалося з піднесенням культу реґіональних реліквій та ікон, задекларованого серед рішень Тридентського собору [5, 528]. Зважаючи на намагання духовенства закріпити статус відновленої митрополії, це ставало елементом конфесійної риторики з підкресленням історичної тяглості київської церковної ієрархії. Доктрина “раціональної побожності” сприяла появі нових релігійних, паломницьких центрів – у цьому контексті на формування образу «святої чудотворної Печерської лаври» мало вплив не лише видання агіографічних текстів, а й творів на кшталт «Тератургеми» А. Кальнофойського (1638), споріднених з літературою для прочан, де історія святих місць переосмислена через призму «культу чудес».

Одним з аспектів згаданої доктрини була актуалізація по­ширеного в середньовіччі марійного культу, характерна і для православної, і для католицької традиції. Практика вшанування чудотворних ікон Богородиці сприяла появі нових осередків паломництва, складовою процесу формування «індустрії прощі» (за визначенням М. Яременка) було і видання збірників з описами чудес («Небо новоє» та «Скарбниця потребная» І. Галятовського) та графічних копій ікон на окремих листках [6, 201]. Це характерно і для Московської держави, де в агіографічній літературі XVII ст. подано численні оповіді про чуда від богородичних ікон, з якими часто пов’язували заснування монастирів. У тексті та ілюстративному циклі «Патерика» синтезовано обидві тенденції – у монастирі зберігається чудотворна ікона Богородиці та мощі преподобних ченців, що покликано утвердити образ лаври як важливого релігійного центру. Це підтверджує детальний опис усіх чуд під час побудови та оздоблення Печерської церкви, відтворений у 6 гравюрах, та присутність загалом у шести ілюстраціях «Патерика» постаті Богородиці чи її ікони, що є невластивим для цього агіографічного жанру.

У Києві були й шановані реліквії інших святих, які не були безпосередньо пов’язані з відроджуваним культом давньоруських святих – ікони св. Миколая Мир-Лікійського в Пустинно-Миколаївській обителі, мощі св. Варвари в Золотоверхо-Михайлівському монастирі, створений 1701 р. хрест-релікварій з часточками мощів Іоанна Предтечі, єван­геліста Луки, візантійських святих [6, 202-203]. Саме тому принципом у патерикових житіях не втрачала актуальності й у XVII ст. Існування практики вшанування окремих святих зумовило зміщення акценту на ключові постаті прп. Антонія і Феодосія як засновників печерського монастиря – не в ілюстраціях до «Патерика», а в графічних планах лаври, призна­чених для прочан. Тут, попри класифікацію ченців за типами, існує загальний поділ їх за Печерою Антонія (Ближні печери) та Печерою Феодосія (Дальні печери). Вочевидь тому обра­зи преподобних (окрім Антонія і Феодосія) не функціонували у візуальному сенсі поза межами гравюр «Патерика», їх не включали в композиції фронтиспісів богослужбових книг чи панегіриків представникам духовенства, де як тезоіменитих заступників обирали новозавітних святих.

Принципи формування кожної житійної композиції в ілюстративному циклі «Патерика» підпорядковані передусім функції репрезентації [4, 8]. Але, якщо зосередити увагу на окремій постаті угодника, то, незважаючи на вже згадуване розрізнення за типами (святителі, мученики, затворники), домінує тенденція до уніфікації атрибутів зі звичною символікою – корона і скіпетр біля ніг означають зречення влади, книга в руці – «святительський чин і проповідницьку діяльність» [7, 230]. «Функції» кожного преподобного теж не є візуалізованими в гравюрах та не зовсім чітко визначеними в передмові до «Патерика», де вказано, що від ігуменів Стефана, Варлаама, Никона можна навчитися «Терпінню в напастях, від Єфрема – відвідуванню святих місць, від Даміана, Прохора, Марка, Пимена – посту» [8, 121-122].

Втім, якщо розглядати «Патерик» як цілісне зображення життя в монастирі, то можна виокремити два напрями духовного життя – аскетично-героїчний і життя в служінні, послуху і смиренні [9, 144]. У агіографічній традиції важливу роль відіграє принцип наслідування (imitatio) як елемент середньовічної поетики. Згідно з цією тезою, Т. Руді підґрунтям для визначення типу святості вважає не тільки характеристику подвигу святого, але і його зв’язок з певним духовним авторитетом [10, 63]. У текстах «Патерика» подібне наслідування зумовлене не настільки «літературним етикетом» (Д. Ліхачов), скільки ідеалізацією постаті старця, перейнятій зі східної аскетичної традиції. Преподобний Антоній є прототипом аскетично-героїчної моделі, коли суспільному служінню ченців відведено другорядну роль, увагу зосереджено на боротьбі з демонами чи мучеництві – до цього напряму належать пре­подобні Ісаакій, Іоанн, Никон Сухий, Кукша, Євстратій, Фе­дір і Василій, Феофіл, Афанасій. В ілюстративному циклі до «Патерика» вони виділяються завдяки зображенню сцен або атрибутів мучеництва (загалом нечисленних), адже зображення бісів присутні й у гравюрах до житій інших преподобних. Збільшення кількості клейм із зображенням аскетичних подвигів теж не є особливою рисою у формуванні іконографії цього типу угодників, бо така деталізація властива і гравюрам до житій Варлаама і Мойсея Угрина, де в майже однакових за композиційними схемами клеймах показано, як світські особи перешкоджають їм на шляху до чернечого постригу. Окрім того, у клеймах гравюри до житія Антонія відсутні сюжети зі спокусами та боротьбою з бісами, преподобний зображений лише в контексті аскетичного подвигу Ісаакія як його наставник. Ідеали сирійської чернечої школи, до якої В. Горський зараховує Антонія, з надлюдською фізичною аскезою і духом неперервного каяття, зокрема «дару сліз», втілено лише в трьох гравюрах [11, 127].

Така характеристика чернецтва, де синонімом аскези є «постничество» і «трудничество», була співзвучна моделям чернечого життя, що утверджувалися під час реформ потридентського періоду [9, 142; 12, 60]. Водночас практика учительного служіння ченців, поширена на Русі й актуалізована в XVII — XVIII ст., не знаходить вияву в ілюстративних циклах «Патерика». Натомість у тексті та патерикових гравюрах взаємодія з мирянами ченців, що належать до аскетично-героїчної моделі, змальована як конфлікт, а в кіновіальній, кенотичній моделі послідовників Феодосія вона візуалізується переважно через звернення до «культу чудес».

Формування візії монастирського простору відбувається і згідно з певними топосами як повторюваними сюжетними формулами, «loci communes», присутніми і в тексті, і в гравюрах «Патерика» [13]. Перш за все, це традиційні зображення обителі як місця духовного вдосконалення через аскетичні практики – у графічних циклах «Патерика» формується образ печери як місця індивідуальної молитви, усамітнення, а не лише боротьби з бісами й аскетичних подвигів (у сюжетних клеймах восьми гравюр), у середнику печери здебільшого змальовані узагальнено на другому плані, частіше ченців зображають у келії, що співзвучне кіновіальному Студійському уставу. Зображення спокус кількісно не відіграє провідну роль (сім клейм, у 24-х житійних композиціях зображення спокус відсутні).

Ілюстрації 1-4

У агіографічній літературі дослідники виділяють топос «смерті праведника» – у клеймах гравюр до житій печерських преподобних домінує тип успіння (вісім сцен) як гідне завершення подвижницького життя в монастирі, серед братії, яка обов’язково зображена в келії чи поховальній процесії, зразки мученицької смерті відступають на другий план. Слід згадати й мотив втручання небесних сил і бісів, які майже завжди показані в контексті з «культом чудес». Дослідники вказують, що, попри класифікацію функцій бісів (шкода, обман, напучування), їхній образ є синтетичним, вони з’являються як самостійні персонажі або діють через інших людей [14, 232]. У гравюрах «Патерика» їхні зображення закономірно пов’язані із зазначеними функціями й показані в сценах спокус і сюжетах, де розкрито тему індивідуальної есхатології (гравюри до житій Арефи, Еразма). Небесні сили в ілюстраціях до житій пре­подобних – це переважно ангели; зображення Христа, Богородиці та Антонія й Феодосія як небесних заступників ченців Києво-Печерського монастиря є нечисленними – у житійних гравюрах Нестора (у виданні 1661 р.), Іоанна, Еразма. Як вже згадувалося, натомість Богородиця і ангели присутні на всіх гравюрах про побудову Печерської церкви.

Розглядаючи топос чуда як один з найважливіших у агіографічній літературі та визначальний у формуванні образу «святих місць», слід проаналізувати специфіку сприйняття чудес у середньовіччі та в Новому часі, оскільки у гравюрах «Патерика» відбувалася своєрідна актуалізація тих принципів їхнього трактування, що існували в давньоруський період. Р. Голик зауважує, що літературні твори доби Київської Русі свідчать про розуміння чуда як «знаку Божого втручання», тоді як у ранньомодерній релігійній культурі чудеса належали до чинників конфесійної диференціації, тому акцентували на їхній правдоподібності [15]. Ця диференціація, відображена в текстах, не була визначальною в практиці паломництва, адже уніати у XVIII ст. теж приходили як прочани до Києво-Печерського монастиря, попри заборони та штрафи. Тому що підґрунтям паломництва були не лише описи зцілень, що домінують у літературних творах про лаврські печери, а й через те, що впродовж цього періоду прощі в межах українських земель за своїм значенням були наближені до середньовічного паломництва, тобто їм властиве «сильне емоційне забарвлення, але вбогий теологічний зміст» [6, 69, 197].

Визначальним у середньовічних описах чудес і в агіографічній літературі загалом є морально-дидактичний аспект, що зберіг своє значення і в XVII — XVIII ст. (підтвердженням тут можуть бути етико-теологічні висновки в «Рунові орошенному» Д. Туптала, «Тератургемі»). Щодо сюжетних моделей, то незмінним є характер театралізованого дійства з різними персонажами – ченцями-подвижниками, недужими, «правовірними християнами», іновірцями. Р. Голик поділяє їх на видіння, «позитивні» чудеса (переважно зцілення) та покарання грішників [15]. Усі згадані типи відображені в гравюрах «Патерика», характерною їхньою рисою є локалізація в межах монастирського простору. При цьому більшість чудес, що не стосуються взаємодії з мирянами, мають морально-дидактичний характер і перегукуються з настановами ченцям Авви Євагрія (IV ст.), ілюструючи подолання сріблолюбства, марнославства, пихи, заздрощів [16, 133].

За аналогією до визначення топосів у виданнях «Патерика» можна виокремити образи та мотиви його гравюр, що з’являються поза межами ілюстративного циклу чи графічного оформлення тематично споріднених творів паломницького жанру. Вшанування печерських ченців – передусім Антонія і Феодосія – у межах культу давньоруських святих існувало і в першій половині XVII ст., ще до канонізації П. Могилою, що знайшло вияв у гравюрах титульних аркушів богослужбових книг, де засновники монастиря зображені поряд з євангелістами й пророками («Анфологіон» 1619 р., «Служебник» 1629 р.). У композицію форти «Бесід на 14 посланій апостола Павла» Іоанна Златоуста (друкарня Печерської лаври, 1623р.) включено і зображення Успенської церкви та печер – за аналогічною схемою побудовано нижній регістр гравюри титулу панегірика П. Могилі («Імнологія» 1630 р.). Утвердження такої візуальної моделі, яка асоціювалася з Києво-Печерським монастирем, стало можливим ще й через особливості канонізаційних процесів в Україні в XVII — XVIII ст., адже до чину святих зараховували переважно мучеників за віру – священнослужителів, котрі загинули під час нападів турків і татар, а також у міжконфесійній боротьбі православних і уніатів. До аскетичної духовної моделі, репрезентованої Антонієм і Феодосієм, належав лише ігумен Іов Залізо (канонізований єпископом Д. Балабаном 1659 р.), котрий запровадив Студійський устав у Почаївському монастирі. Такі зміни вплинули і на особливості трактування «культу чудес», де майже відсутні нові постаті ченців-подвижників, хоча, як стверджує І. Ісіченко, вони були найпопулярнішими в народній релігійній культурі, оскільки «відображали містичний дух барокової релігійності» [17, 312].

Серед інших зображальних формул поширення набуває мотив виноградної лози, що виростає з будівлі Успенської церкви, з обох боків якої змальовано Антонія і Феодосія, а на гілках лози в серединках квітів чи в круглих медальйонах з рослинним обрамленням подано погрудні зображення інших печерських преподобних. Дослідники трактують таку композицію титульних аркушів «Патерика» 1661 р. і 1702 р. як алегорію саду, поширену в середньовічному мистецтві, і як візуальну трансформа­цію «споріднених міфологем світового дерева і райського саду» [8, 110; 4, 6]. Ця алегорія з’являється і в епіграмах до житійних гравюр, де перенесення мощів Феодосія до церкви уподібнюється перенесенню винограду до землі обітованої, а монастир названо «Антонієвим садом». Інтерпретація цього образу в буквальному сенсі не знайшла вияву в ілюстраціях «Патерика», натомість втілена в гравюрі 1705 р. на честь чернігівського архімандрита І. Максимовича – візія Антонія і Феодосія як садівників. Серед подібних зображень, візуально (а не лише за асоціативним рядом у тексті) наближених до алегорії «вертограду заключенного», можна назвати гравюру титульної сторінки «Огородку Марии Богородицы…» А. Радивиловського (1676 р.), де урізноманітнено рослинні мотиви, а виноградна лоза з фігурами давньоруських святих оточена огорожею.

Повертаючись до алегорії саду, І. Ісіченко також вказує на звернення до біблійних образів у посвяті – Христа як «лози і цвіту вертограду небесного» і Богородиці як садівниці, котра доглядає цей сад [8, 125-126]. Саме варіант інтерпретації мотиву виноградної лози через призму новозавітних текстів мав вплив на композицію форти «Патерика». Лоза, що виростає з Успенського храму, асоціюється передусім з образами «вертограду небесного» і «раю духовного», що в літературних творах є метафоричним означенням Церкви [18, 77]. Адже різні складові цього мотиву з’являються вже в гравюрах титульних аркушів церковних видань першої половини XVII ст., наприклад зображення дерева з плодами у «Требнику» (1646 р.), лози з півфігурами святих у серединках квітів у «Євангелії» (друкарня Львівського братства, 1636 р.). Після видання «Патерика» 1661 р. подібні композиції (Антоній і Феодосій та будівля лаврської церкви, виноградна лоза з печерськими угодниками) повторюється в нечисленних гравюрах – В. Делюга характеризує одну з них як своєрідне генеалогічне дерево Києво-Печерської лаври, подібну подано на титулі «Акафістів зі стихирами і канонами» (1693 р.), де вміщено служби печерським преподобним [1].

Утім, кількісно домінують гравюри до інших богослужбових творів, де, наприклад, зі всіх елементів форти «Патерика» залишаються лише постаті Антонія і Феодосія навколо Успенської церкви із зображенням печер, що вказує на їхню роль у заснуванні чернечої обителі. За композицією гравюри є зверненням до візуальної моделі, сформованої ще в першій половині XVII ст., тільки доповненої детальнішими зображеннями церковних споруд і рослинними мотивами («Часослов» 1668 р.). Серед інших варіантів зображення преподобних є їх розташування серед інших давньоруських святих (Володимира, Ольги, Бориса і Гліба) в обрамлених квітами й листям медальйонах – як елемент попередньої схеми тут вміщували Успенську церкву в нижньому та ікону Богородиці у верхньому регістрах гравюри («Требник» 1681 р., «Псалтир» 1693р.). При збереженні поділу композиції на три частини, іноді на зміну зображенню ікони приходять апокаліптичні сюжети – Страшний Суд, Христос з ангельським військом – «Анфологіон» (Новгород-Сіверський, 1678 р.), «Вінець Христов» А. Радивиловського (друкарня Печерської лаври, 1688 р.).

Алегорія «печерного неба» як «дидактична квінтесенція Патерика» покликана підкреслювати ідею спадкоємності печерських ченців, сприяючи й сакралізації простору монастиря, своєрідно трактований образ «саду замкненого» («hortus conclusus») [8, 120]. Такого значення набуває композиційно спрощена порівняно з ілюстрацією «Патерика» гравюра до «Акафістів» (1674 р.), повторена у виданні «Труби на дни нарочитая праздников…» (1674 р.), де відсутня постать Богородиці. Півфігурні зображення Антонія і Феодосія у зірках поєднуються з мотивом виноградної лози зі святими в медальйонах у титулі «Зерцала от писанія Божественного» (Чернігів, 1712 р.) (іл. 1). Варто зазначити, що в гравюрах титульних аркушів подібних богослужбових текстів і надалі домінує усталена схема змалювання засновників печерської обителі з мотивом виноградної лози та Успенської церкви. У другій половині XVIII ст. у гравюрах до церковних видань з’являється образ монастиря на горі – віддзеркалення топосу «святої гори», що зустрічається в давньоруській традиції, у творах Кирила Туровського, до цього образу звертається і Лазар Баранович, описуючи Печерську лавру [19, 99].

Окремі ілюстрації до «Патерика» виступають художнім втіленням ідей конфесійної риторики, лише частково збігаючись з різними аспектами світоглядних уявлень духовенства. Наприклад, у гравюрі Іллі «Собор печерських отців» (1661 р.) (іл.2) можна простежити особливості сприйняття світської влади, що збігаються з візантійським баченням ролі правителя. Як зазначає С. Плохій, домінантою композиції тут є зображення орла та його крил, що підкреслено не лише розташуванням царського герба в центрі гравюри, але й написами на стрічках над фігурами крилатих Христа і Богородиці. Ці фрази з Второзаконня та Одкровення Іоанна вказують на асоціацію з апокаліптичними образами – Жінкою, що народжує володаря всіх народів (вочевидь, його персоніфікацією є вершник, зображений на гербі) [18, 34]. Сюжети з Одкровення Іоанна були доволі поширеними в Україні в середині XVII ст., про що свідчить цикл гравюр до цього біблійного тексту київського майстра Прокопія, а також композиції з видань Лаврської друкарні 1620-х рр., наприклад, «Толкованія на Апокаліпсис» [20, 85]. У творі “Собор печерських отців” преподобні звертаються до Богородиці з проханням «захистити їх своїми крилами», що свідчить про намір поєднати культ Покрову з образом московського царя як оборонця православної віри, це також можна сприймати як візуальне втілення ідей з промов українських і російських послів на раді в Переяславі 1654 року (подібну інтерпретацію запропоновав П. Жолтовський, до неї звертається і О. Овчаренко) [4, 13].

Натомість у фронтиспісі «Патерика» 1702 р. (іл. 3) ця концепція зазнала певних змін під впливом ідей, що з’являються в «Синопсисі» 1674 р. В інтерпретації історичних подій з боку представників духовенства у цей період домінує образ «Церкви, що воює», а одним з провідних мотивів стає боротьба російського монарха з татарами. У гравюрі відображено перемоги царя над їхніми військами в Нижньодніпровському (1695) й Азовському (1696) походах – це вершник, що вбиває списом дракона, а також у битвах зі шведами – блискавки, що вражають лева.

Елементи згаданих гравюр фронтиспісів «Патерика» 1661 і 1702 рр. використовуються як візуальні формули в інших виданнях – наприклад, фігура Христа з крилами й аналогічним написом на бандеролі, як у гравюрі Іллі, з’являється в «Апостолі» (1695 р.) як ілюстрація до «Одкровення Іоанна», поряд із зображенням Небесного Єрусалима та мотиву виноградної лози, інтерпретованого в есхатологічному контексті. Постаті Антонія і Феодосія навколо Успенської церкви та з двоголовим орлом над ними в центральній частині гравюри з фронтиспісу майстра Іллі повторені з незначними змінами на фронтиспісі Л. Тарасевича до «Нового Завіту» (1703 р.). Так само й загальна композиційна схема фронтиспісу «Патерика» 1702 р. з образами Антонія і Феодосія, вершника, воїнів, орла, небесних сил, де втілено світські мілітарні ідеали, утвердження культу монарха, функціонує в графічному оформленні «Мінеї загальної з празниковою» (друкарня Лаври, 1680 р.). Написи на бандеролях тут засвідчують збереження зв’язку з концепцією «світської святості», тоді як аналогічна композиційна побудова фронтиспісу трактату І. Гізеля «Мир з Богом чъловеку» (1669 р.) (іл. 4) репрезентує ідею тріумфу християнських чеснот, перемоги над невірними, «монархічні» асоціації відступають на другий план.

Таким чином, у гравюрах титульних аркушів і фронтиспісів до творів гомілетичного жанру та літургійних книг (виданих у друкарні Печерської лаври, Чернігові) утверджується своєрідна композиційна схема. Їй властивий панегіричний характер, коли інтерпретація світських і агіографічних образів залежить від концепції «світської святості». Структура таких гравюр є синтетичною завдяки впровадженню поділу на три горизонтальні смуги, що умовно позначають простір сакральних образів, світських постатей і алегорій. Це дає змогу змінювати окремі елементи, не порушуючи цілісної композиційної побудови. Водночас, постаті преподобних Києво-Печерського монастиря втрачають зв’язок з агіографічною традицією, виступають як узагальнений образ духовенства.

У житійних гравюрах до «Патерика» монастир постає у вигляді цілісного, замкнутого «сакралізованого» простору – фігури святих розташовуються в реалістично трактованих інтер’єрах або на тлі пейзажу, вони показані поряд з іншими постатями, які не належать до профанного світу (янголи, демони, образи Христа і Богородиці), зображення мирян в ілюстративних циклах з’являється переважно в сюжетах, присвячених «культові чудес». Ілюстровані видання «Патерика» разом з творами паломницького жанру про Печерську лавру відігравали важливу роль у втіленні доктрини реґіональної побожності на українських землях. Також відбувалася своєрідна інтерпретація агіографічних образів, що в межах літературного дискурсу були пов’язані з періодом Київської Русі, в системі світоглядних уявлень українського православного духовенства XVII—XVIII ст. Тут йдеться не про особливості барокової рецепції постатей святих, а про звернення до агіографічних образів для втілення світських ідей.

Посилання:

1. Deluga W. Grafika z kregu Lawry Pieczarskiej I Akademii Mohylanskiej XVII i XVIII wieku. – Krakow: Collegium Columbinum, 2003. – 133 s.

2. Жолтовський П. Український живопис XVIІ-XVIІІ століть. – К.: Наук. думка, 1978. – 327 с.

3. Лєпахін В. Ікона та іконічність. – Львів: Свічадо, 2001. – 288 с.

4. Овчаренко О.І. Графічний цикл Патерика Печерського 166 р. в контексті української художньої культури середини XVII — початку XVIII ст.: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. мист.: спец. 17.00.05. – К., 1999. – 17 с.

5. Історія української культури у 5 т. Т. 2 Українська культура ІIІ – першої половини XVIІ століть. – К.: Наук. думка, 2001. – 847 с.

6. Яременко М. Київське чернецтво XVIII століття. – К.: Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2007. – 304 с.

7. Ісіченко І. Друковані видання Києво-Печерського патерика як явище української барокової агіографії// Українське літературне барокко. Зб. наук. праць. – К.: Наук. думка, 1987. – С. 220-243.

8. Ісіченко І. Києво-Печерський патерик у літературному процесі кінця XVI — поч. XVIІІ століття на Україні. – К.: Наукова думка, 1990. – 180 с.

9. Федотов Г. Собрание сочинений в 12 т. Т. 10: Русская религиозность. Ч. І. Христианство Киевской Руси. Х-ХІІІ вв. – М.: Мартис, 2001. – 382с.

10. Руди Т. Топика русских житий (вопросы типологии) // Русская агиография: исследования, публикации, полемика. – СПб., 2005. – С. 59- 101.

11. Горський В. Святі Київської Русі. – К.: Абрис, 1994. – 176с.

12. Корзо М. Образ человека в проповеди XVII века. – М., 1999. – 189 с.

13. Башлыкова М.Е. Топика житий в Киево-Печерском патерике редакции 1661 г.: автореф. дис. на соиск. уч. степ. канд. филолог. наук: спец. 10.01.01. – Москва, 2008. – 15 с.

14. Волкова Т. Художественная струк­тура и функции образа беса в Киево-Печерском патерике// Труды Отдела древнерусской литературы. Отв. ред. Д. С. Лихачев. — Л.: Наука, Ленинградское отделение, 1977. — Т. 33: Древнерусские литературные памятники. — С. 228-238

15. Голик Р.Й. Уявлення про надприродне в українській культурі X — XVIII ст.: автореф. на здоб. наук. ст. канд. іст. наук: спец. 07.00.01. — Львів, 2005. – 20 с.

16. Ісіченко І. Аскетична література Київської Руси. – Х.: Акта, 2005. – 397с.

17. Ісіченко І. До­свід християнської святості в українській бароковій сюжетиці// Гумані­тарний вісник Переяслав-Хмельницького держ пед. інст. ім. Г. Сковороди. – №16. – 2008. – С. 310-313.

18. Сазонова Л. Жанр «вертоградів» у східнослов’янському літературному барокко// Українське літературне барокко. Зб. наук. праць. – К.: Наук. думка, 1987. – С. 76-108.

19. Горська Н. Київські святі в проповідях Лазаря Барановича // Образ міста в контексті історії, філософії, культури. Києвознавчі читання. – К.: ПАРАПАН, 2005. – С. 98-101.

20. Жолтовський П. Монументальний живопис на Україні XVIІ-XVIІІ ст. – К.: Наук. думка, 1988. – 157 с.

Христина Заваринська

Пам’ять 26 липня/ 8 серпня

ВЕЧІРНЯ

Блажен муж, 1-й антифон. На Господа кличу: стихири на 6, глас 1

Подобний: Небесних чинів.

Чистоту душевну обравши, / чистоти тілесної завжди дотримувався єси, / отче наш Мойсей, / їй же прикрашений, / служиш нині непорочному і пречистому Агнцю, / що за весь світ жертву приніс, Сину Божому, / Його ж за нас моли, преподобний, / щоб зберегти ризу души нашої незабрудженою в житті цьому / і увійти в Чертог небесний. (2)

Мойсею боговидцю вподібнився єси, святи, / бо розумно, як в купині, у душі своєї Бога споглядаючи, / до стразу Його розум прицвяхив єси / і, це вічно перед очами маючи, / бажанням, як полум’ям, у любові до Бога розпалився єси, / від неї ж ніколи не відступав єси. / І нині перед престолом Величі у висоті стоячи, / моли Його за нас, щоб життя наше безстрасно пройти / і встати чистими перед обличчям Божим. (2)

Благодать Пресвятого Духа / вселившись у чисту душу твою, / непереможним тебе зробила / для всіх підступів людиновбивці, / над ним і перемогу отримав, / через допомогу Христову, посікши підступність його єси / і непереможним воїнам показав себе, / і нині, біля престолу Владики стоячи, / моли Його дарувати нам мир і велику милість. (2)

Слава, глас 6

Прийдіть, святкові собори, що духовний хор складають, пам’ять богоносного отця нашого Мойсея, міцного в стражданнях, у літньому торжестві звеличимо. Бо він на небачного ворога повстав, що нечистими страстями забруднити чистоту його хотів, і заради чистоти багато потерпів, і, тільки на Бога надію маючи, вінценосним виявився, і нині, стоячи перед Святою Трійцею, молиться за душі наші.

І нині, богородичний:

Хто не вшановує Тебе, Пресвята Діва? Хто не оспівує Твого Пречистого Народження? Бо безтілесно засяяв Син Єдинородний, Він же, від Тебе Чиста, невимовно втілився, природою Богом Син, і, заради нас, природою Людина. Не на дві особи поділений, але двома природами не злітно пізнаваний. Його моли, Чиста Всеблаженна, щоб помилував душі наші.

Вхід, Прокимен дня і читання три

Премудрості Соломона читання:

Душі праведних у руці Божій, і мука не торкнеться їх. В очах нерозумних вони здавалися померлими, і відхід їх вважався погибеллю, і відхід від нас – знищенням; але вони перебувають у світі. Бо хоч вони в очах людей і караються, але надія їх повна безсмертя. І трохи покарані, вони будуть багато облагодіяні, тому що Бог випробував їх і знайшов їх достойними Його. Він випробував їх, як золото в горнилі, і прийняв їх як жертву вседосконалу. Під час воздаяння їм вони засяють як іскри, що біжать по стеблу. Будуть судити племена і володарювати над народами, а над ними буде Господь царювати повіки. Ті, що надіються на Нього, пізнають істину, і вірні у любові пребуватимуть у Нього; бо благодать і милість зі святими Його і промисел про обраних Його.

Прим. 3:1-9

Премудрості Соломона читання:

Праведники живуть повік; нагорода їх – у Господі, і піклування про них – у Вишнього. Тому вони одержать царство слави і вінець краси від руки Господа, бо Він покриє їх правицею і захистить їх силою. Він візьме всезброю – ревність свою, і творіння озброїть для помсти во­рогам; облачиться у броню – у правду, і покладе на Себе шолом – неупереджений суд; візьме непереможний щит – святість; суворий гнів Він вигострить, як меч, і світ ополчиться з Ним проти безумців. Понесуться влучні стріли блискавок із хмар, як із туго натягнутого лука, полетять у ціль. І, як із каменометного знаряддя, із люттю посиплеться град; обуриться проти них вода морська і ріки люто потоплять їх; повстане проти них дух сили і, як вихор, розвіє їх. Так беззаконня спустошить усю землю, і злодіяння зруйнують престоли сильних. Отже, слухайте, царі, і розумійте, навчіться, судді країв землі! Слухайте, володарі багатьох і ті, хто пишається перед народами! Від Господа дана вам держава, і сила – від Вишнього

Прим. 5:15-24; 6:1-3а

Премудрості Соломона читання:

Праведник, якщо і рано помре, буде у спокої, бо не в довговічності чесна старість, і не кількістю років вимірюється: мудрість є сивина для людей, і непорочне життя – вік старости. Як той, що благовгодив Богу, він улюблений, і, як той, що жив серед грішників, преставлений; забраний, щоб злоба не змінила розуму його, або підступність не спокусила душу його. Бо вправа у нечесті затьмарює добре, і хвилювання похоті розбещує розум незлобливий. Досягнувши досконалости за короткий час, він виконав довгі літа; бо душа його була угодна Господу, тому і прискорив він відхід із середовища нечестя. А люди бачили це і не зрозуміли, навіть і не подумали про те, що благодать і милість зі святими Його і промисел про обраних Його. Праведник, помираючи, осудить живих нечестивих, і юність, що швидко досягла досконалости, – довголітню старість неправедного; бо вони побачать кончину мудрого і не зрозуміють, що Господь визначив про нього і для чого поставив його у безпеку; вони побачать і знищать його, але Господь посміється з них; і після цього будуть вони безчесним трупом і ганьбою між померлими повік, бо Він повалить їх ниць безмовними і зрушить їх з основ, і во­­ни украй запустіють і будуть у скор­боті, і пам’ять їх загине; усвідомлюючи гріхи свої, вони постануть зі страхом, і беззаконня їхні засудять їх у лиці їх. Тоді праведник із великою смі­ливістю стане перед лицем тих, які ображали його і зневажали подвиги його; вони ж, побачивши, зніяковіють великим страхом і здивуються несподіваності спасіння його і, розкаюючись і зітхаючи від стиснення духу, будуть говорити самі у собі: це той самий, який був у нас колись посміховиськом і притчею наруги. Безумні, ми вважали життя його божевіллям і смерть його безчесною! Як же він прилічений до синів Божих, і жереб його – зі святими? Отже, ми заблукали від путі істини, і світло правди не світило нам, і сонце не осявало нас. Ми сповнилися ділами беззаконня і погибелі і ходили непрохідними пустелями, а путі Господнього не пізнали.

Прим. 4:7-20; 5:1-7

На вірши стихири, глас 1. Подібний: Славні мученики.

Славному страстотерпцю / Київському князю Борису віддано служачи, / отче наш Мойсей, / навчився єси служити і Царю Небесному / в преподобії й правді. / Перед ним нині стоячи, / не забувай молитися про нас, / та приборкаєм духовні спокуси наші / і приймемо вінці небесного вшанування.

Вірш: Блажен муж, що боїться Господа і дуже любить заповіді Його.

Ти, преблаженний отче наш Мойсей, / володарю, що Бога боїться, переймав, / і через любов до нього готовий був єси / душу свою покласти, / не чинив ти спротив ворогам видимим, / бо стіною встав єси проти ворогів небачних, / їх же остаточно переміг, / тепер молися за нас всевишньому Владиці, / щоб перемогти нам духів злоби піднебесної.

Вірш: Звеличаться преподобні у славі і зрадіють в оселях своїх.

Благодать Всевишнього охоронила тебе, преподобний: / коли вбивали володаря твого, / тебе покрила всещедра десниця Христа Бога / і зберегла тебе, як зіницю ока, / бажаючи зробити тебе вірним рабом Своїм, / Йому ж в житті вірно послужив, / прийняв єси нагороду життя вічного. / Молися, щоб не позбавитися його і нам, які вшановують пам’ять твою

Слава, глас 8

Ченців Київських собори і чистоти ревнителі, прийдіть до святої печери і подивитися на раку мощів преблаженного отця нашого Мойсея, що багато зцілень розточує, і навчитися від нього смиренню і чистоті, терпінню і великодушності, і прославте Отця Небесного, що дарує рабам Своїм велику милість.

І нині, богородичний:

Володарка, Мати Творці всіх, сьогодні в пречистому Твоєму храмі, який в житлі Себе створила єси і багатьма чудами збагатила єси, нас, співаючих, позбав від всілякої біди і печалі.

Тропар, глас 3

Як другого Йосипа, великої чистоти і невинності ревнителя, всечесний і рівноангельський Мойсей, священними піснями вшановуючи, ми, грішні, молимось старанно: Моли Христа Бога, щоб зцілив страсті наші й подав велику милість.

Ще тропар, глас той же

Твої праці й подвиги в боротьбі зі страстями за чистоту споглядаючи, подвижник святий, хто не здивується? Бо голод, темницю й рани приймаючи, не поневолився спокусам ляховиці, але, як володар, страсті приборкавши, / тепер і тоді прославлений був Всевидючим серця людські, від Нього й у боротьбі зі спокусами допомогу благодатну одержавши, допоможи й нам, що твою пам’ять святкують, Мойсей преподобний.

Слава, і нині, богородичний:

Тебе, молитвеницю за спасіння роду нашого, оспівуємо, Богородиця Діва. Бо плоттю, від Тебе прийнятою, Син Твій і Бог наш, страсті Хрестові прийняв, позбавив нас від тління, як Людинолюбця.

УТРЕНЯ

На Бог Господь Тропар преподобного (2). Слава і нині, богородичний.

Після 1-го віршослів’я – сідальний, глас 4. Подібний: Швидко попередь

Красу обличчя твого ворог всезлобний побачив, бажав благоліпність душевну лестощами скрасти, обклав страстями розум жінки беззаконної, яка усілякими спокусами спробувала звабити тебе, преподобний, але ти, розумів того підступність, як другий Йосип, уникнув єси рук блудниці й заховав єси красу неушкодженою. Через це нині маєш осолоду споглядання краси Трійці Єдиносущної. (2)

Слава, і нині, богородичний:

Швидко прийди на допомогу нас, Пречиста Володарка, бо повстали вороги на нас, змагаються з нами день і ніч, і ми, поразку терплячі, покрову не маємо, щоб уникнути рук губителів. Тебе молимось, як Божій Матері, протягни кріпку десницю Свою і вразь їх силою Твоєю, нас неушкодженими збережи, та приносимо Тобі ангельський спів: Радуйся, Обдарована, Господь з Тобою.

Після полієлею сідальний, глас 5. Подобний: Співбезначальне Слово.

Прийдіть люді, доброго страждальця і непереможного воїна, ченців похвалу і чистоти ревнителя, богоносного отця нашого Мойсея, піснями оспівуємо, прославляючи Бога, що укріплює рабів Своїх і дає перемогу над видимим і невидимим ворогами. Бо Його допомогою підперезані, переміг усі полки князя світу цього, і нині, у небесних оселях біля престолу Владики стоячи, молися, щоб і нам від усіх підступів ворожих і спокус диявольських визволитися. (2)

Слава,  і нині, богородичний:

Пречиста Володарка, Чесніша від усякого творіння, не відверни обличчя Твого, але прийми молитви рабів Твоїх, що притікають сьогодні в пречистий храм Твій і молять, поклоняючись пречистому образу Твоєму: Протягни пресвяті руки Твої, якими Творцю всіх носила єси, умоли Його, як Людинолюбного Владику, та оперезавши нас з висоти силою Своєю, якою переможемо всіх, хто повстав на нас, звеличимо, Блага, Твоє швидке предстоятельство і оборону.

Ступеневі, 1-й антифон, глас 4.

Прокимен, глас 4:

Чесна перед Господом смерть преподобних Його.

Вірш: Що віддам Господу за все, що Він воздав мені?

Всяке дихання нехай хвалить Господа.

Євангелія від Матфея, зачало 43:

Брати, усе Мені передано Отцем Моїм, і ніхто не знає Сина, тільки Отець; і Отця ніхто не знає, тільки Син, і той, кому Син схоче відкрити. Прийдіть до Мене, всі струджені і обтяжені, і Я заспокою вас; візьміть ярмо Моє на себе і навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем, і знайдете спокій душам вашим; бо ярмо Моє – благо, і тягар Мій легкий.

Мат. 11:27-30

Після 50-го псалма – стихира, глас 6:

Прийдіть, святкові собори, що духовний хор складають, пам’ять богоносного отця нашого Мойсея, міцного в стражданнях, у літньому торжестві звеличимо. Бо він на невидимого ворога повстав, що нечистими страстями забруднити чистоту його хотів, і заради чистоти багато потерпів, і, тільки на Бога надію маючи, вінценосним виявився, і нині, стоячи перед Святою Трійцею, молиться за души наші.

Канон (Богородиці з ірмосом на 6) і преподобному на 8, глас 2

Пісня 1

Ірмос: Прийдіть, люді, заспіваємо пісню Христу Богу, що розділів море і навчив людей, який вивів з рабства єгипетського, бо прославився.

Прийдіть люді, принесемо хваління Богу, що прославляє угодника Свого і показав його у всіх спокусах непереможним, і заспіваємо Йому пісню, бо славно прославився.

Навів ворог всезлобний на володаря твого, блаженного князя Бориса, смерть через окаянного братовбивці, і тебе разом з ним забажав погубити, але ти, врятований від злодіїв, заспівав єси: Слава Богу за все, будь ім’я Господнє благословенно.

Божою рукою врятований ти був від смерті, прийшов єси в Київ до Переслави, сестри Ярослава, увесь жалем за володарем своїм огорнутий, розповів єси про нього все, як він постраждав, як агнець безмовний, без спротиву передав себе в руки тих, хто крові його шукав, і співав єси: Бог наш славно прославився.

Певний час, через страх, ховався єси, преподобний, людську слабкість показує, поки не відкрив тебе Господь, як світло, тісний спасений шлях чернечий, його ж, багато спокус відкинувши, у чистоті пройшов єси, співаючи: Боже мій, у немощах плоті моєї славно прославився.

Богородичний: Ти, що все може у Бозі, Цариця, почуй швидко моління тих, хто до Тебе звертається, і побач, як повстали на нас душогубці, то стріли їх силою Твоєю до кінця знищи, бо постійно до тебе співаємо: Як велике і страшне ворогом нашим ім’я Твоє, славно прославиться.

Пісня 3

Ірмос: На камені віри мене затвердив, розкрив єси уста мої на ворогів моїх, возрадувався дух мій, бо постійно співає: Нема святого, крім Бога нашого, і немає праведника, більшого від Тебе, Господи.

На твердому камені віри душевні відчуття свої затвердив, пішов єси в полон, надію маючі на Єдиного, на Ісуса, що важкі рани і хрест перетерпів, і Він позбавив тебе від сіток ловця, тому в будь якому місці співав єси: Немає праведника, більш за Тебе, Господи.

Важкими кайданами руки і ноги у тебе сковані були, і п’ять років тісноту в’язничну терпів, але не розбився єси розумом, але, вільні уста маючи, за все і у всіх місцях дякував єси Богу, співаючи: праведно все це навів єси на мене, бо немає праведника, більш за Тебе, Господи.

Вродливим обличчям і світлим душею, тебе побачила у в’язниці якась юна знатна вдовиця, стрілою любові до тебе уразилася і спокушала тебе багато, святий, ти ж відповідав їй: ніколи бажанню твоєму не підкорюся, без волі Божої. Йому ж співаю: Немає праведника, більш за Тебе, Господи.

Красотою твоєю тілесною, а найбільш цнотливими словами, любодійка дивилася, багато разів спробуючи ласкавими промовами уловити тебе, але ти, блаженний, твердий розум маючи, мудро відповідав єси: хто і коли, послухав жінку, спасеться? І волав єси до Бога: Спаси мене, Боже, від спокуси цієї, бо немає праведника, більш за Тебе, Господи.

На багаторазові спокушення, що здійсняла жінка погана, відповідав твердо єси: збавлений я Кров’ю Христа мого, тому негоже мені бути рабом жінки бездумної, цього не знав я від народження мого. І не буде мені погибелі в ув’язненні цьому, бо через це мою надію на визволення від вічного ув’язнення, навіть якщо і далі буду так страждати, у терпінні вдячно співаючи: Немає праведника, більш за Тебе, Господи.

Богородичний: Полоним лютих гріхопадінь, ворогами схопленим, і в в’язниці запаморочення розуму мене споглядаючи, Володарка, визволи швидко Твоїм предстоятельством, променями милосердя Твого просвіти розум мій і підніми співати: Немає більш швидкої допомоги, ніж Ти, святіша Марія Діва.

Сідальний, глас 5

Вогнем вроди твоєї любодійка міцно опалилася, на нечестиву раду подалася, бо думала, що коли тебе викупити у господаря, що полонив тебе, тоді волі своєї підкорить зможе. Ти ж, преподобний, маючи страх Божий у серці своєму, безупинно волав: Спаси мене Боже, від нападу цього, бо до Тебе, Владиці моєму, припадаю. (2)

Слава, і нині, богородичний:

Вогонь Божественний без шкоди в пречисте лоно прийняла, мене, що в полум’ї страждає, ороси швидко каплею благодаті Твоєї, Володарко, адже постійно співаю єси: Спаси мене, бо до Тебе, Владичиця моя, припадаю.

Пісня 4

Ірмос: Прийшов єси від Діви не посередник, не ангел, але Сам Господь, що втілився, і спасав єси всього мене, людину. Тому кличу до Тебе: Слава силі Твоєї, Господи.

Прийшла жінка, що пристрастю полонена, до того, хто полонив тебе, блаженний, і давала ціну за тебе й, отримавши, бажала гріховними путами зв’язати душу твою, але ти, хрестом себе огородив, шов у дім її, псалми співаючи: а коли піду навіть у тіні смертній, не боятимуся зла, бо зі мною Бог, Його ж силі слава буде повсякчас.

Владиці своєму переймав єси, як Його купили юдеї для страстей смертних, так і тебе погана любодійка бажала, як що не душу твою уразити пристрастю, то тіло стражданням оточити. Ти ж забажав ліпше тілом страждати, ніж душею, співаючи: Слава силі Твоєї, Господи.

Розпалення пристрастю у тілі своєму не відчуваючи, всяку солодку їжу й м’які ризи відкинув єси от себе, заміст того у піст і молитву зодягнувся єси, жадаючи краще хліб сухий і воду чисту, ніж різни солодкості та віно зі скверною вживати, і, не будучи переможеним ворогом, співав єси: Слава силі Твоєї, Господи.

Другого Йосипа бачите, брати, бо той, залишивши ризу в руках любодійки, втікав від гріха, так і цей, себе оголив, уникнув рук, що вабили його до гріху, і цім посоромив невидимого  ворога, бажаючого душу й тіло страждальця осквернити, але поразку потерпів, бо співав єси: Слава силі Твоїй, Господи.

Другу єгиптянку обравши, ворог спробував блаженного уловити, бо нестерпна була йому душевна чистота його, а також благість обличчя споглядати. Але силі Мойсея навіть ангели дивувалися й співали: Слава силі Твоєї, Господи.

Богородичний: Доброту Твої знаючи, Цар Всевишній, радою Отчою, і благодаттю Пресвятого Духа, як дощ на руно, зійшов у пречисте лоно Твоє, Діва. Через це занепалу доброту розуму мого підніми знов. Володарка, бо співаю Тобі безупинна: Слава силі Твоєї, Володарка Богородиця.

Пісня 5

Ірмос: Світла Подавця і віків Творця, Господи, у світло заповітів Твоїх настав нас, бо крім Тебе, іншого Бога не знаємо.

Будучи не в змозі позбавити тебе світла розуму, безумно через вогонь почуттєвий, вирішила тебе, преподобний, у в’язницю темну кинути, голодом і спрагою катуючи тебе, ти ж співав: Боже мій, не покинь мене, бо крім Тебе, іншого Бога не знаємо.

Той, хто Іллі і Павлу Фівейському допомагав колись у пустельні, Той і на тебе виявив Свою милість, бо схилив одного раба жінці цієї до милосердя і загадав годувати тебе таємно, ти ж, розуміючи це як справжнє Боже навідування, співав радісно: Крім Тебе, іншого Бога не знаємо.

Багато хто, не розуміючи, святий, що діє в тобі благодать Божа, схиляли тебе, щоб скорився волі володарки твоєї, бо будеш чоловіком її і володарем маєтку її. Ти ж усе це відкинув, через любов до Бога, співаючи: Крім Тебе, не хочу нікого іншого пізнати.

Не володарства тлінного, але владу над страстями плотськими отримав єси, преблаженний отче наш Мойсей, це подав тобі Бог, щоб не тільки твої страсті підкорилися духу, але і іншим у спокусі допомагав єси, через це співав ти: Нічого іншого, крім любові Божої, не хочу пізнати.

Посміявся ти над безум ’ям любодійки, коли вона наказала рабам водити тебе з пошаною по містам своїм і всім маєткам, і поклонятися тобі, як володарю своєму, але голосно слова цнотливі промовляв: даремно виконуєте наказ цей, бо я, крім Бога, нікого не хочу знати.

Богородичний: Ворога, які радується, бо зловив нас спокусами гріховними, посором, Володарка, а нас же, що в бурях життєвих покутують, спаси, і дай спокійної пристані покрову Твого досягнути: Бо, крім Тебе, іншої Помічниці в бідах не знаємо.

Пісня 6

Ірмос: У бездонні гріховної потопаючи, до незбагненного милосердя Твого волаю: З тління гріховного, Боже, мене підніми.

У бездоння страстей не занурився єси, ризи свої у бруді не забруднив єси, преподобний, тому, бажання твоє виконуючи, чернець, Богом просвітлений, таємно облачив у одяг ангельський, і навчив, як заховати в чистоті себе, не боятися страху, не дати себе ворогу захопити: Бо Бог є, Який рабів Своїх від тління визволяє.

Гріховним вогнем розпалена і яму страстей занурюючись, любодійка, надію від тебе бажане втрачаючи, катуванню страшному піддала тебе, преподобний, бо наказала, розтягнувши тебе, залізними батогами міцно бити, так, що земля наповнилася кров’ю твоєю, ти ж, з вдячністю це терпів, волаючи: Від тління, Боже, возведи мене.

Застрашити тебе, безстрашного, бажаючи, знущалася, обіцяючи багато мук тобі, блаженний, коли не виконаєш бажання володарки своєї, ти ж, до всього готовий, відповідав єси відважно: Ні огонь, ні рани, не можуть відірвати мене від любові Божої. На нього надію маю, бо від тління мене визволить.

Не підкорився єси жінці, що бездумністю запаморочена була, але викривав її, преподобний, як таку, що відкинула страх Божий і нерозважно до поганого схиляла тебе. Не єси боявся ні ярості її, ні гніву, бо мав єси, отче надію на Бога, що Той від рук її визволить тебе.

Бачила жінка себе тобою, отче, посоромленою, віддала тебе князю, щоб звершив він над тобою  суд остаточний, та, коли побажає, накаже, маючи владу, у багатьох муках стратити тебе. Але ти, пророче передбачив смерть їх, відповідав єси: Самі швидко відійдете у вічну загибель, мене ж Христос, Бог мій, від цього визволить.

Богородичний: Стою перед миролюбним князем, і, як полонений, чую суд над собою, коли бажають любовні страсті творити над мною, вживаючи владу над мною, одкривається в почуттях моїх, що тягнуть примусом вічно любодіяти думками з ними. Але поки в цьому світі смертному сокира не посіче мене, Ти, мирного Царя Небесного справжня Мати, віджени їх і від тління, Богородиця, мене визволи.

Кондак, глас 3

У Вишині єдиного Бога шукаючи, всім земне знехтував ти, про тіло своє не піклувався, на покуту мужньо себе віддав, голод, спрагу, узи, у темниці ув’язнення доблесна перетерпів, побиття, крові пускання й членів відрізання, заради чистої невинності твоєї, все славна переніс ти. І тепер з незайманими ликами стоїш перед Святий Трійцею, молися, що б від всіх спокус позбулися співаючі тобі: Радуйся, Мойсей, отче блаженний і Києво-Печерської Лаври слава.

Пісня 7

Ірмос: Богопротивний наказ беззаконного ката високо полум’я підняв. Христос же подав благочестивим юнакам росу духовну. Він благословен і прославився.

Богопротивний наказ від князя любодійка прийняла, без суду тягнути тебе до справи поганої, бо вродою твоєю насититися бажала. Але чистотою своєю здивував ти навіть ангелів, що співали до Творця, що створив у тобі це: Творця Боже, благословен єси.

Усі стрели страсні ворог поцілив у тебе, святий, бажаючи уразить тебе, але, був сам уражений, бо бачив тебе неушкодженим, але голосно співаючим: Боже, благословен єси.

Дарма стараєшся, о жінка! – казав єси, преблаженний, – до ніякого бруду твого не доторкнуся, передбачу долю свою в Бозі, а коли повстане плоть моя, то страх Господній кістки мої проїсть, тому співаю: Боже, благословен єси.

Кріпость розуму твого любодійка бажала розбити, наказала палицями бити тебе і у всякий день по сто ран наносити, але не навіть від такого не похитнувся, бо одягнута плоть твоя в любов Божу, Йому ж належний плід приніс єси, співаючи: Боже, благословен єси.

Страшні побої і відсікання тілес терплячи, святий, був як мертвий і ледь живий лежав, але стоячому ворогу відрізав єси голову, мертвим і неспроможним його виявити, співав єси: Боже, кріпость моя, благословен єси.

Богородичний: Люта біда звалила мене, ніяк піднятися не можу, Ти ж, Володарка моя, подай мені кріпку руку Свою і підніми мене знов на ноги, щоб пішов по шляху Господньої правди, Тебе співаючи: Буде благословенно ім’я Твоє з роду в рід.

Пісня 8

Ірмос: Бога, що у піч вогняну до юнаків юдейських зійшов і полум’я на росу перетворив, оспівуйте як Господа і прославляйте у віках.

У піч вогняну гріховної любострасті тягнутий, Бога єдиного закликав єси, блаженний, як Давид промовляючи: Боже, на допомогу мені прийди. І ввійшов у полум’я, але неушкодженим залишився єси, але голову, злих думок повну, опалив, бо не хотів він оспівувати Господа у віках.

Вогнем любодіяння не міг ворог опалити чистоти твоєї, тоді почав люте переслідування хорів чернечих, і вигнані були вони всі з землі немилостивого князя, якого швидко настиг гнів Божий за пророкуванням твоїм, святий, бо не бажав мати в державі своєї тих, хто оспівує Господа у віках.

Коли князь раптово злу душу віддав, було повстання і поголос у людях, бо повстали раби і перебили володарів своїх, з ними ж і мучителька любодійка загинула, і впала кров на голову її. Ти ж, преподобний, заспівав єси: Во всіх справах благословляю Господа у віках.

Віддав хвалу Богу, що визволив тебе, прийшов єси в печеру до преподобного Антонія, несучи рани мук на тілі своєму, їх бачивши, усі співали: Оспівуйте всі справи Господні та прославляйте Його у віках.

Бажаючи сховати чистоту свою, що була світліша за сонце, отче, у темну печеру вселився єси, яку прикрасив єси постом і всенічним стоянням молитовним, через це прославив тебе Бог, подав благодать допомогти всім у спокусах, так хай славиться ім’я Його у віках.

Богородичний: Приховати прагну від Ока Всевидющого сором гріха мого, який щодня розпалюється бажанням плоті, беззаконня до беззаконня додаю. Але, поки не відкрилися перед ангелами і людьми ганебні справи мої, допоможи мені, Чиста, визволи від шаленства цього, нехай славиться ім’я Твоє у віках.

Пісня 9

Ірмос: Від Бога Бог Слово, що через невимовну мудрість прийшов обновити Адама, який впав у лють тління, від Святої Діви таємничо втілився заради нас, прийдіть вірні, Його однодумно піснями прославимо.

Від Бога Бог, зійшовшє Слово, прославив тебе ще в житті цьому, святий, чудотворними дарами: бо якійсь людині, яка з спокусою тілесною змагалася, дотиком жезла твого забив страсті, і, прийняв від тебе пораду ніколи з жінкою не розмовляти, він решту життя прожив мирно, тебе величаючи.

Від роду в рід чистота твоя славиться, заради якої багато постраждав, прийняв єси блаженство чистих серцем, відійшовши від цього життя часового, чистим споглядаєш Пресвяту Трійцю. Поминай у молитвах своїх, преподобний отче, і нас, які пам’ять твою вшановують.

Мертвим тебе відзначив Господь, бо, вбив єси спокуси плоті терпінням дивним, маєш силу страсті вбивати у тих, хто доторкнувся мощів твоїх, як створив це для багатотерплячого Іоана, отже, прийняв мир у костях своїх, возвелич Бога, що прославляє святих Своїх.

Возрадуйся, місто, що має в печері нетлінні мощі чудотворця Мойсея, співайте хвалу, собори чернечі, бо маєте помічника і предстоятеля в скорботах, кланяйтеся раці його, дотикайтеся устами, і отримаєте спокій у житті вашому.

Трійкаовий: Славимо Трійцю Пресвяту, яка дала нам світильник світу, отця нашого Мойсея, його ж святкуючи літню пам’ять, Отця, і Сина, і Святого Духа в єдиному Божестві, вірні, однодумно величаємо.

Богородичний: Завжди славимо Тебе, Чиста Діва, що зібрала вірних рабів своїх у місце це, де безліч людей приймає зцілення, через правдиво поклоніння образу Твоєму, і звертаючи молитви до отців наших Печерських.

Світильний:

Світ Троїстий, Творця, Істинний Боже, просвіти темряву душ наших, бо закликаєм у молитвах до Тебе угодника Твого і з ним молимось: заспокоюй бурю гріхів наших і позбав  сумування всіх нас. (2)

Слава, і нині, богородичний:

Світліша ніж сонце, Марія Богородиця, просвіти благодаттю всіх, хто схиляється перед Тобою і закликає ім’я Твоє, і охорони обитель цю від всякого зла, що ті, що живуть у їй, вічно перебували наповнені духовним весіллям і радістю, бо Ти єси Ходатайка радості нашої

На хвалите стихири, глас 4. Подібний: Як хоробрий.

Сьогодні зійшовшись тут святкуючи, / голосом радості похвальні співи принесемо Богу, / що прославив преблаженного отця, / і до раки мощів його припадемо, закликаючи: / Не забуть нас, предстоячи Владиці, / але молися, щоб визволитися від усіх спокус, / і лютих нападів усім, / хто пам’ять твою з любов’ю вшановує.

Хто зможе гідно оспівати тебе, преподобний? / Бо ти у часі життя цього, / навіть у змертвілим тілі, / аде духовно пожив єси, / поза світом і плоті перебуваючи, / безупинно бажання маючи, / від плоті позбавиться і з Христом бути, / з Ним же нині царюючи, / пом’яни і нас, що тебе прославляють.

Радуйся, собору отців Печерських пречистий учасник, / бо страждав єси добре і світло, / цнотливих вершина і мучеників краса, / чистий сосуд Духа Святого, / Мойсей боговидця, / якого пам’ять похвалою вінчаючи, / молимо собор святій: Молите Христа Бога і Владику, / щоб нам, чадам вашим, віл бід визволитися / і не позбавитеся вищого Царства.

Слава, глас 6

Правдивого послідовника Христового і вірного учня Його Євангелія, тебе, преподобний отча, сьогодні прославляємо. Бо ти на вічне споглядаючи, усі красоти світу цього за ніщо мав, вирішив, що ліпше полоненим бути, але розум від гріху вільними мати. Про тіло не турбувався, на муки єси відав його, але кровавого мисленого ворога, що мучив тебе, у струменях крові власної потопив. Тепер у місці спокою перебуваєш і радістю святих насолоджуєшся. Тому благаємо тебе: даруванням, що з вишині тобі даровані, і нас обдаруй, бо люб’язно звершуємо пам’ять твою.

І нині, богородичний:

Богородиця, Ти є лоза істина, що зростила нам Плід лона Твого, Тебе молимось: Молися, Володарка, разом зі святими апостолами, до Сина Твого, щоб помилувані були душі наші

Славослів’я велике, єктенія і відпуст

НА ЛІТУРГІЇ

На Блаженних канон святого, пісня 3 і 6;

Прокимен, глас 4:

Чесна перед Господом смерть преподобних Його.

Вірш: Сильним на землі буде покоління його.

Євангелія від Луки, зачало 23.

Брати, у ті дні Ісус зійшов на гору помолитися і пробув усю ніч у молитві до Бога. Коли ж настав день, покликав учеників Своїх і обрав з них дванадцятьох, яких назвав апостолами: Симона, якого назвав Петром, і Андрія, брата його, Якова та Іоана, Филипа та Варфоломія, Матфея та Фому, Якова Алфеєвого та Симона, званого Зилотом, Іуду Якового та Іуду Іскаріотського, який потім став зрадником. І зійшовши з ними, Він став на рівному місці; також багато учеників Його і безліч народу з усієї Юдеї та Єрусалима, з приморських місць Тирських і Сидонських, що прийшли послухати Його і зцілитися від недуг своїх, також і ті, що страждали від нечис­тих духів, – і зцілялися. І весь народ намагався доторкнутися до Нього, бо від Нього виходила сила і зціляла всіх.

Лк. 6:12:19

Причасник: В пам’ять вічну буде праведник, злих слухів не убоїться

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я».

Джерело: Службы Преподобнымъ отцемъ Печерскимъ, ихже мощы въ Блиной и Дальной пеще́рѣ нетлѣ́нно почиваютъ. Кіевъ, 1785.;  Сторінки 106 об.– 113.

Пам’ять 15/28 травня

Народився цей блаженний Ісая в Київської Русі, у володіннях київських, від благородних і христолюбних батьків. З юних же літ Христа полюбив і світські насолоди покинув, прийшов у монастир Печерський до преподобного Феодосія, бажаючи стати чорноризцем. Прозрівши духом, що має він трудолюбним робітником у подвижницькому житті стати, преподобний Феодосій поклав на нього чернечий образ. Він же, чесноти здобуваючи і труди до трудів докладаючи, такі випробування терпів, що всі дивувалися його суворому життю і любов’ю горіли до нього. Був-бо лагідний, смиренний, слухняний, незапопадливий, братолюбний. У тілі він ангельське життя являв, стриманістю і терпінням великим всі пристрасті й бажання тілесні в собі забивав. Чотирьох чеснот — мудрості, правди, мужності і цноти — красою прикрашений, наче чотирикінною колісницею до Вишнього Єрусалиму поспішав, виявляючи, що він — небесний громадянин. Про його ж чесноти відомо стало всім — «не може бо місто, що стоїть на вершині гори, сховатися».

Через те і благовірний князь Ізяслав Ярославович, почувши про богоугодне життя його, просив преподобного Феодосія, щоб благословив його прийняти ігуменство в монастирі святого великомученика Димитрія: вже-бо преподобний Варлам, який перед тим ігуменом був, життя тимчасового кінець прийняв.

Преподобний Феодосій до прохання благовірного князя схилився і, благословивши, послав блаженного цього Ісаю на ігуменство в монастир той. Блаженний не хотів не послухати преподобного — йому ж усі бажання свої довіривши, начальства сан прийняв. І став добродосвідченим наставником для братів і добрим пастирем, який вручене собі стадо добре пас. Хоч і змінився трохи саном, але не змінив своєї уваги і трудів, а завжди, ум спрямувавши до Бога, звичному смиренню і праці тілесній віддавався. Хотівши братам користь дати — сам першим на послуху опинявся, і що іншим велів — сам швидше робив, подаючи приклад усім, аби всіх на гору чеснот возвести, бо не стільки слова, як діла учителя учні зазвичай наслідують.

Бачив благовірний князь Ізяслав, що такого святого мужа у своєму монастирі здобув, вельми радів і преподобному Феодосію за нього дякував.

Але Бог всесильний, що незбагненно все влаштовує, хотівши більше прославити угодника свого (як же і той Творця свого прославляв ділами добрими), вшанував його саном святительства: відійшов-бо до Господа блаженний Леонтій Чудотворець, єпископ Ростовський, і цей преподобний ігумен Ісая, судом Божим і вибором усіх, поставлений був єпископом Ростовським.

Прийнявши такий на себе сан, прийшов на свій престол у Богом бережений град Ростов і побачив там диких своїх овечок — людей, кажу, новохрещених, недобре утверджених у вірі, — здригався серцем, думав, як відповідь за них давати в день Суду Начальникові пастирів Ісусові. Тому взявся пильно за пастирські труди, навчаючи і просячи христоіменне стадо утверджуватися у вірі і в житті Христу наслідувати. «Ви-бо, — казав, — у Христа хрестилися, у Христа одягнулися. Через те у всьому належить вам наслідувати Христа й учення Його, щоб ім’я Христове християни прославляли й не ображали».

Обходив же й інші гради і села в землях Ростовській і Суздальській, ревністю за благочестям розпалюваний. І якщо десь знаходив ідолів і капища, руйнував їх і вогню передавав. Людей же учив і наказував вірити православне у Святу єдину Трійцю. Тоді тих, що приймали віру, хрестив в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, а тих, що не хотіли вірити, чудами і знаменнями багатьма дивував, щоб і їх на віру навернути. І так, благодаттю Божою, у скорім часі всіх привів до Христа.

Був же вельми милостивий до убогих, сиріт і вдів, голодних годував, печальних утішав, бідним був помічником і заступником, як Йов — «око сліпим і нога кульгавим». Всі раділи через нього і всюди прославляли Бога, що дарував їм такого отця, учителя і наставника краю того.

У роки ж благочестиві держави благовірного князя київського Всеволода Ярославовича благоволив Бог зробити освячення подібній небу Печерській церкві, однак преосвященний Іоан, митрополит Київський, великою печаллю одержимий був: надійшов час освячення, а він не встиг зібрати на співслужіння боголюбивих єпископів, через те що на далекій відстані перебували їхні престоли. Тоді, як же й іншим єпископам, сповістили час освячення Богом послані юнаки — ангели святі, які й збирали їх на освячення те, за образом апостолів, зібраних на поховання Пресвятої Богородиці. Також і перед преподобним єпископом Ісаєю, коли він був на престолі своєму в Ростові, стали в юначій подобі божественні ангели і, те ж сповістивши, взяли, наче на хмару, преподобного — й опинився він разом з іншими архієреями в чині освячення.

Цю річ предивну сам про себе відкрив преподобний отець наш Ісая, з вдячністю розповідав як преосвященному митрополитові у богоспасенному граді Києві, також і тоді, коли після освячення небу подібної Печерської церкви повертався на свій престол і весь клір церковний і набожні люди вийшли з радістю із міста Ростова назустріч йому.

Після того рік один на престолі своєму перебував і добре стадо Христове випас, багато невірних до Бога навернув, багато церков підняв і багато чуд зробив і в доброму сповіданні життя тимчасове закінчив у рік від сотворіння світу 6598-й, від Різдва ж Христового 1090-й, місяця травня в 15-й день.

І так, як перше взяли його святі ангели до церкви, на небо подібної, на якийсь час, — тепер вони перенесли душу в самі небеса на вічність, куди й ми нехай будемо перенесені молитвами преподобного отця нашого Ісаї, клопотанням Пречистої Богоматері, благодаттю ж самого Творця Неба, єдиного у Тройці Бога, Йому ж слава нині, і повсякчас, і навіки віків. Амінь.

Святитель Дмитро Туптало Житія святих, Том IX, травень.

Тропар святителя Ісаї, єпископа Ростовського, чудотворця, глас 8

Православ’я наставник, / вчитель благочестя і чистоти, / Ростову пресвітлий світильник, / прикраса Богообраних святителів, / Ісая премудрий, / бо вченням твоїм просвітив усі кінці Руси Київської єси благодаттю духовною, / святитель блаженний, / моли Христа Бога, щоб спас души наші.

Ще Тропар святителя Ісаї, єпископа Ростовського, чудотворця, глас 2

Ченців святої лаври Печерської / своєю благістю прославив / і в архієрейському сані добрим пастирем був єси стаду своєму. / Тепер, богоугодний Ісая, / моли безупинно Пастиреначальника Христа Бога, / щоб помилував нас і спас души наші.

Кондак святителя Ісаї, єпископа Ростовського, чудотворця, глас 3

Як грім, прогримів єси Божественним вченням твоїм в Руси Київській / і як світильник світлий, / просвітив світлом Богорозуміння, блаженний Ісая. / Тому, звертаємося до тебе: / Безупинно моли Христа Бога за всіх нас.

Ще Кондак святителя Ісаї, єпископа Ростовського, чудотворця, глас 4

Свого сану єпископського тезоіменитство зберігаючи, / бідних вдів і всіх потребуючих, / особисто навідував єси сердечно / і, милостиню багату їм подавав, як отець, / життям своїм удостоївся єси, / щоб ангели тебе на освячення храму Печерського дивно перенесли, / з ними молися Господу за души наші

Молитва святителю Ісаї, єпископу Ростовському

О блаженний учителю наш! Безупинно молися за нас із Богородицею і зі святителями, з котрими стоїш біля Престолу Христового, аби молитвами вашими позбулися голоду та згуби, і приходу іноплемінних та всього поганого, і тут богоугодне й праведно пожили, і в майбутньому віці з усіма праведними та станемо спадкоємцями вічних благ, славлячи Святу Трійцю: Отця і Сина, і Святого Духа. Амін.