Свята Гора – місце нашого свячення та очищення душ незліченного сонму ченців і благочестивих паломників. Завжди готові з любов’ю і молитвою розділити ваші гідні чернечі подвиги і духовні пошуки, ми з кількома отцями хочемо промовляти до вас, для того щоб насолодитися спілкуванням віри і любові у Христі, обмінятися досвідом чернечого життя і стати причасниками того небесного і божественного сяйва, яке виходить від святого вчення і житія наших богоносних отців.

Спільножитний монастир, священна кіновия, є «небесні двері», що вводить в Царство Небесне. Кіновия – це «місце святе», «дім Господній» та, за словами прп. Іоана Ліствичника, «земне небо». Вступаючи в це «божественне воїнство», «переймання ангелам у житті», чернець прославляє Бога, знеславлює лукавого, спасає  свою безсмертну душу, творить тіло Церкви Христової, приносить радість своїм братам-сподвижникам і стає молитовником за весь світ.

Сказане пророком Давидом «як то добре і як то гарно, коли брати живуть у згоді» (Пс. 132:1) в повній мірі осягає чернець спільножитного монастиря. В священні хвилини постригу, коли чернець приносить обітниці перед Богом і людьми, він сповідує, що прийшов сюди «бажаючи житія пісника, чесний отче». Духовний же отець запитує його: «Вільним чи своїм розумом приходиш до Господа?» – «Так, з допомогою Божою, чесний отче», – відповідає брат, і далі триває чин прийняття чернечого образу.

У питання-відповідях цього чину коротко описуються основні риси чернечого проживання, яке ґрунтується на: 1) бажанні подвигу, 2) вільному воля, 3) слухняності та послуху керівництву «Чесного отця», тобто Старшого монастиря – а їм є саме ігумен. Отже, чернече життя та чернечий подвиг починається із заклику Божого, з того, що вогонь Святого Духа пробуджує в душі бажання шукати Бога і любов до Нього.

Наступна необхідна умова – вільна воля, приношення своєї особистої свободи Богу. Душа зі свободою відповідає на Божественний заклик присвятити себе любові Небесного Отця, поставивши світ і все, що в світі, в сміття і марноту. І нарешті, таїнство чернечого життя – це воістину таїнство отцівства, слухняності, наслідування Самому Господу, Який був слухняний аж до смерті, і то смерті хресної (Флп. 2:8). Коли ми з усією свободою віддаємо себе під духовне керівництво іншої людині, тоді перед нами відкриваються врата неба, приходить Божественна благодать і відкриває нам небесні таїнства: таїнство молитви, потаємної присутності Господа, таїнство смирення і терпіння, любові і ласки, отверезіння та духовного споглядання.

Людині, що прийшла в монастир з наміром стати ченцем, потрібно багато попрацювати, проявити велике самовідданість та досить довго займатися обробітком своєї душі, щоб навчитися мислити по-чернечому і залишити мирські звички. Вона повинна усвідомити, що більш не має влади над самим собою, але добровільно відала себе в послух своєму духовному отцю. Недостатньо просто тілом перебувати в монастирі та безцільно проводити час свого життя. Справжнє чернече життя складається з відкиданні раціонального і егоцентричного напрямку думок, одкровенні помислів, зречення від власної волі та прийнятті чернечих духовних начал з радістю і любов’ю,

Слухняність – перша чеснота ченця, більш важлива, ніж навіть молитва і піст. «Слухняність творить чудеса», – говорив нам один старець-подвижник. Згадайте той випадок, коли старець благословив морську воду, і в устах спраглого послушника вона стала солодкою. У відносинах ігумена і послушника важливо ще й те, з яким бажанням послушник віддає себе в руки духовного керівника. Мова йде не про армійську дисципліну, оскільки всі ми – добровольці в цьому духовному воїнстві. У монастирі має місце добровільне зречення від власної волі і довіра ігумену, плодом чого є глибока духовна любов.

Одна з найперших і найголовніших турбот ігумена – встановити з кожним братом відносини щирості і довіри. Атмосфера довіри сприяє покаянню. А оскільки ніхто не безгрішний, в таїнстві сповіді подається відпущення гріхів. Через сповідь та відпущення гріхів купується чистота і виникає справжній духовний зв’язок ігумена з послушником, зв’язок любові і довіри, про що ми вже сказали. Слухняність ігумену і сповідь помислів звільняє душу від тягаря пристрастей, сприяє успіху в молитві та життю в Бозі.

Будемо завжди згадувати того блаженного брата, якого невпинно турбував спокусник і який сказав про це свого духівника. Старець же дав йому таку пораду: «Якщо він ще почне спокушати тебе, скажи йому: «У мене є старець, піди і розкажи йому те, що хочеш сказати мені». І тоді ворог залишив брата.

Любов, яка є опора і міцна основа всякого духовного діяння, і в першу чергу молитви, спонукає ігумена вести свого послушника до висот цієї великої і основоположною чесноти, найважчого духовного діяння. Ігумен натхненно вчить ченця справжньої любові, бо любов робить нас гідними споглядати божественну і невимовну красу Господа, Який є любов (1 Ін. 4:8, 16). Любов просвічує ченця, направляє його стопи на шлях істини, і він прямує з цього божественного шляху, ретельно працюючи над внутрішньою сердечною молитвою.

Таке виховання ченця у Христі, вимагає від ігумена дбання в молитві, щоб він міг передати послушнику велике таїнство єднання з Богом через молитву та участь в таїнствах. Одна з найважливіших чеснот, яку ігумен повинен вкласти в серце послушника, є любов до богослужіння. Божественна Євхаристія та інші служби займають перше місце в духовному житті ченця. «Де двоє або троє зібрані в моє ім’я, там Я серед них» (Мт. 18:20) – ці слова Бога Живого служать незаперечним доказом того, що в наших літургійних зборах небесна і земна Церква об’єднуються і святкує разом, на цих зборах ми удостоюємось благословення й освячення від Божої присутності та благодаті.

«Як леви, вогнем рикаючі», ми виходимо з небесної радості богослужіння, сприйнявши в себе Божественну благодать, «немічне лікувальну і меншало заповнювати». У Старому Завіті вказані і запропоновані час і спосіб молитви. Ці вказівки втілені в життя в монастирських статутах. Пророк Ісая виголошує гучно: «Душею моєю я прагнув до Тебе вночі» (Іс. 26:9). У «Непорочна» ми читаємо: «Опівночі вставав я прославляти Тебе..» (Пс. 118:62), і ще чуємо заклик Божественного Давида: «Вночі підносьте руки ваші до святині і благословляйте Господа» (Пс. 133:2).

Ніч – дуже вдалий час для безперервної молитви і зосередження розуму. Тиша, морок, затишшя в природі – все сприяє піднесенню духу і болісного від грехів серця. Крім того, Сам Господь дає нам зразок нічної молитви: Він перебував всю ніч, – пише євангеліст Лука, – в молитві до Бога (Лк. 6:12). Щоденні літургії в соборному храмі монастиря разом з іншими денними службами здійснюються за пророчим словом: Семикратно кожного дня я прославляю Тебе, Господи (див. Пс.118:164). Так, в Святогірському статуті ми маємо сім денних служб, що освячують нас і дають нам духовні сили: полуночницю, утреню, часи, Божественну Літургію, молебний канон Богородиці, вечірню та повечір’я з акафістом Богородиці.

Церква, як тіло Христове, служить освяченню людини і всього творіння, завдяки чому досягається головна мета ченця – поступове очищення серця від пристрастей. Молитовний труд, який є переважне заняття ченця, призводить до безперервної живий, особистий зв’язок з Коханим його серця, з Господом. Господь дає нам керівництво в цьому внутрішньому укладення, кажучи: «Ти ж, коли молишся, увійди до кімнати твоєї » (Мт. 6:6). Кімната для ченця – це його келія, а також і його серце.

Перше щоденне спілкування ченця з Улюбленим Нареченим його серця і душі починається в келії. Чернеча келія – це кузня, в якій виковується людина Божий. Там монах зустрічається з Богом в молитві, читанні і невпинному стоянні перед лицем Божим. «Чернець – вівтар Господній», вівтар, на який приносяться і з якого підносяться Всевишньому Богу чисті молитви віри, любові і прощення, звернені до «Отця нашого, Що є в  небесах».

Індивідуальне молитовне правило, призначається ігуменом, може бути різним. У кожному разі потрібен особливий підхід, щоб аскетизм був посильним. Саме тому духівнику необхідно така якість, як розсудливість. На початок входить певне число чоток з молитвою «Господи Ісусе Христе, помилуй мене грішного» і «Пресвята Богородице, спаси нас». Крім того, призначаються земні поклони, читання Псалтиря, Нового Завіту, а в деяких випадках і канонів Богородиці і святим. Нарешті, в молитовне правило ченця входить і щотижневе приватне бдіння.

У цей бдіння, яке починається приблизно за три-чотири години до початку загального богослужіння, крім щоденного правила на чотках, поклонів та читання Святого Письма, з благословення ігумена включається читання книг святих отців, канони святих угодників Божих і, нарешті, Ісусова молитва на чотках з особливими проханнями.

На священному вівтарі серця ченця приноситься в жертву гаряча любов до Бога і присвячення себе Йому, а разом з тим і прощення братів. Без любові ніяка молитва не є сприятливою Богу і не приносить плодів Святого Духа, адже молитва відбувається тільки в Дусі Святому: … «бо ми не знаємо‚ про що молитися‚ як належить, але Сам Дух просить за нас зітханнями невимовними» (Рим. 8:26). Молитва відбувається тільки в Дусі Святому, Він Сам вчить душу, як їй молитися, і тому ми не повинні видавлювати щось із себе, але повинні з простотою, смиренням і розчуленням нутрі вимовляти: «Господи Ісусе Христе, помилуй мене». Цю молитву можна творити всюди – і при виконанні послуху, і повсякчас і на всякому місці.

Так, з точки зору православної чернечої деонтології (розділ етики, в якому розглядаються проблеми боргу і належного), старець і ігумен є духовним отцем, котрий спрямовують ченця на шлях богопізнання і обожнення, яке становить кінцеву мету кожної людини. Духовно керуючи послушником і, особливо, навчаючи його молитві, ігумен насамперед говорить йому про серце і пояснює, яким воно повинно бути, щоб блаженні сходи молитви з’явилися на світло, зросли і принесли плоди.

Для розумної молитви необхідна серцева чистота, лагідність і радість, смиренність і любов, щоб Святий Дух почав діяти і зробив людину причасником Божественної благодаті. Спаситель навчає: «Залиш там дар твій перед жертовником і піди перше помирися з братом твоїм, і тоді прийди й принеси дар твій» (Мт. 5:24). Наше серце повинно бути чистим від всякої злоби, сум’яття або заздрості, а молитва повинна відбуватися з простотою і смиренням, без особливого тиску або тиску, як каже про це преподобний Порфирій Кавсокаливіт.

Навіть найменший помисел звіщення або хтивості може погасити дух молитви і позбавити ченця ревнощів в його прагненні до Бога. Крім того, святі отці радять нам уникати пустослів’я, непотрібних розмов і осуду. Якщо чернець виконує ці отцівські настанови, що викладаються ігуменом, то Святий Дух дарує йому Свою благодать і в його душі народжується плід чистої безперервної молитви. І навпаки, якщо монах не є слухнянім, то, до яких би психосоматичних методів молитви він ні вдавався, молитва не дасть плоду.

Преподобний Порфирій Кавсокаливіт в своїх повчаннях говорить: «Якщо у вас немає слухняності та  смирення, то істинної молитви не буде і можна побоюватися принади. Творіть молитву розумом: що на умі, те й в серці». Новопрославлений  святої нашої Церкви, преподобний Паїсій Святогорець, надавав великого значення серцевому бажанню. «В молитві, – говорив він, – має бути спільником і наше серце. Духовне діяння відбувається в серці. Духовний дар можна отримати тільки у відповідь на духовне приношення, жертву». На питання: «Що може допомогти нам в молитві?» – святий відповідав: «Почуття нашої гріховності і подяка Богу за Його дари змушують нас промовляти молитву з ревнощами, а не механічно. А потім молитва стає для нас звичною».

Своїм розсудливим керівництвом і настановами ігумен оберігає послушника від егоїстичної гонитви за високими молитовними станами, що таїть в собі небезпеку принади. Євангельський вислів «Анітрохи не більш від наказане творите» (Лк. 3:13) справедливо і по відношенню до молитовного правила. Істинний чернець живе для служіння Богу, тому найголовніше справу ігумена – запалити в ченці Божественне полум’я богоспілкування. І перш за все ігумену необхідно прислухатися до того умовляння ангела, яке почув єпископ Амман: «запалювати вогонь у прибуваючих до тебе від того вогню, який запалив в тобі Бог».

А що ж це за божественний вогонь, що оживляє та обожнює людей, якщо не досконала любов до Бога? Підтримуючи в монастирі такий дух, ігумен як духовний отець стає новим Мойсеєм, який вводить своїх чад в божественний морок присутності Божої. Він вчить їх чистоті серця, молитві, вивченню Святого Письма й свідоцтва помислів. Ігумен також стає новим Предтечою – «гласом Слова», який закликає своїх дітей до покаяння. Стає він і «сином громовим», іншим Іваном Богословом, перестерігає ченців такими словами: «Діти мої! Любіть один одного». Стає і наставником, учителем отверезіння і молитви за заповіддю Господньою: «Пильнуйте й моліться, щоб не зазнати спокуси» (Мт. 26:41). Адже якщо ти маєш внутрішню тверезість, живеш молитвою, живеш Богом, то будь-яке ухилення в неуважність, що веде тебе від мети, ти відсікаєш, зберігаючи мирний і спокійний дух.

Таким чином ігумен виявляє себе як «пастир добрий» (Ін. 10:11), який веде свою паству на місце плідні та на воду спокійну (див. Пс. 22:2) життя у Святому Дусі. На нього дивляться як на лікаря, тому що він зцілює душевні рани своїх чад, наливши оливи й вина, подібно доброму самарянину (див. Лк. 10:30-37), і проявляючи божественне милосердя. Він уподібнюється ложу, на якому знаходять заспокоєння струджені та обтяжені, він подає прощення тим, що каються, та розраду скорботним.

Отже, ігумен, будучи отцем, займає виняткове місце серед ченців і взагалі в Церкві. Це не просто адміністративна особа, яке вирішує економічні або будівельні питання в монастирі, але той, від кого Бог спитає за духовний успіх ченців, як сказано в Святому Письмі: «вони постійно дбають про душi вашi, як ті‚ що зобов’язані дати звiт» (Євр. 13:17). Одного разу я відвідав преподобного старця Паїсія Святогорца в його келії і при особистій бесіді задав йому таке питання: «Яка доля чекає нас, ігуменів, обтяжених стількома турботами?» І старець відповів мені так: «За долю в успіху своїх духовних дітей і ви отримаєте від Бога належну нагороду».

Своїм милосердям, Бог дарує нам пастирів, ігуменів і вчителів. Вони – наші духовні отці, народжують нас для нового життя у Христі, для життя чернечого. Молячись за своїх дітей, показуючи їм особистий життєвий приклад і наставляючи їх, вони працюють, «доки не відобразиться у вас Христос» (Гал. 4:19) в душах їхніх духовних дітей. І ми самі, ігумени, давайте будемо невпинно пам’ятати про те, що Бог покликав нас бути отцями, матерями, управителями, лікарями, вчителями, керівниками, сіллю і світлом для наших духовних чад.

Прислухаючись до слів апостола Павла «пильнуйте себе i всю отару» (Дії. 20:28), стадо, дане нам Святим Духом, будемо з тверезістю, молитвою і повним запалом пильнувати свої душі і душі своїх чад, щоб усім нам удостоїться вічної радості і блаженства. Амінь.

архімандрит Олексій, ігумен афонського монастиря Ксенофонт

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»