У грудні 2021 р., Синод Московського Патріархату заснував кілька єпархій у Африці, яка вважається канонічною територією Олександрійського Патріархату. Ця подія викликала багато галасу, зокрема і в українському медіапросторі. Однак, майже всі автори пов’язували подію виключно з початком співслужіння Православної Церкви України та Олександрійського Патріархату. Однак «африканська проблема», як і пілотна спроба Московського патріархату створити свої структури на канонічної території іншої Помісної Церкви, має значне більш давню історію. При цьому, власне створення канонічної структури Московського патріархату в Африці має, на наш погляд, значно більш суттєве питання для Вселенського Православ’я, ніж просте порушення «канонічних кордонів».

Отже, звернемося до історії.

І. Російська (і не тільки) присутність в Африці: проблеми та питання

Майже всі українські (і не тільки українські) дослідники пов’язують вторгнення росіян у Африку виключно з сучасними діями Московського патріархату, зокрема помстою за реальне встановлення співслужіння з Православною Церквою України, але проблема має дуже давні коріння, що вимагає певної ретроспективи.

Перше «вторгнення» росіян у Африку відбулося на початку 20-х років ХХ ст. Реально парафії Російської Православної Церкви стали з’являтися в Північній Африці у зв’язку із Громадянською війною в Росії. Воскресенський прихід у Тунісі був заснований у 1920 році, з приїздом ескадри Чорноморського флоту до Бізерту. З кінця 1920-х років Олександрійська Православна Церква прагнула включити Магриб (тобто Північно-Східну Африку) у свою канонічну область. Тут була утворена Карфагенська єпархія. Проте, російські віруючі зазвичай зберігали відданість колишньому порядку та підпорядковувалися Російській Зарубіжній Церкві чи Західноєвропейській Російській митрополії владики Євлогія (Георгіївського).

Саме через «Архиєпископію православних церков російської традиції у Західній Європі», яка в 1931 р. була прийнята під омофор Константинопольського патріархату, виник перший конфлікт щодо канонічних кордонів Африки.

Так, вже у 1932 р. Олександрійський патріарх Мелетій II Метаксакіс, скерував до Константинопольського патріарха Фотія ІІ лист, у якому протестував проти заснування російських парафій Вселенського патріархату в Африці та вимагав їх передачі під свій омофор. Але канонічні російські парафії були проти свого розсіяння по юрисдикціям, тому жорстко трималися канонічної структури вл. Євлогія. І в цьому вони знайшли підтримку, як Константинопольського патріарха Фотія ІІ, так і його наступника – патріарха Веніаміна.

Хоча, за різними даними, у Алжирі та Єгипті було тільки кілька парафій «Архиєпископії православних церков російської традиції у Західній Європі», центром яких була парафія (і храм) на честь ап. Андрія Первозваного в місті Алжир, суперечки через них між Константинопольським та Олександрійським патріархатами тривали практично до кінця 1944 р.

1.1. Перший конфлікт Московського та Олександрійського патріархатів

Важко сказати, коли спецслужби СРСР почали використовувати Олександрійського патріарха Христофора ІІ у своїх цілях, зокрема для повалення першості Константинопольського патріарха серед Православних Церков. Однак відомо, що вже до кінця 1941 р. він зробився явним прибічником Москви. Зокрема 13 січня 1942 року патріарх Христофор II надіслав митрополиту Сергію (Страгородському) телеграму з висловом молитовної підтримки російському народу, на частку якого випали найтяжчі випробування ІІ Світової війни. Після обрання митрополита Сергія патріархом Московським та всієї Русі, Олександрійський патріарх братським посланням у день Різдва Христового привітав патріарха Сергія та висловив надію на якнайшвидшу перемогу союзних армій.

Також у січні 1945 р. Христофор ІІ був присутній на помісному соборі Російської Православної Церкви. Він підписав із іншими представниками «звернення до народів світу». З іншими патріархами та предстоятелями, Олександрійський патріарх взяв участь в інтронізації патріарха Олексія I. На урочистому обіді патріарх Христофор виголосив промову, в якій зазначив, що Російська Православна Церква є «прекрасною дочкою Апостольських Церков Сходу» і, як така, завжди і всіма силами допомагала чотирьом Патріархіям та увесь час дбала про них і про Святі Місця Сходу. Російська Церква, зазначив патріарх, надавала увагу і допомогу у всіх тимчасових труднощах і потребах Східних Православних Церков.

Однак, з кінця 1944 р. митрополит Євлогій (Георгіївський) розпочав своє повернення в Московський Патріархат, а 11 вересня 1945 року з’явився указ Московської патріархії № 1171 про те, що Західноєвропейський екзархат прийнятий. Відповідно митрополит Євлогій вважається тепер екзархом Московського патріарха. Отже, проблема його адміністративної структури в Африці відтепер робилася темою суперечок Олександрійського та Московського патріархатів. Тим більше, що на Помісному соборі 1945 р., було ухвалено рішення «поминати ім’я патріарха Олексія у всіх закордонних російських церквах». Розуміючи неможливість мирно вирішити питання канонічного підпорядкування російських парафій у Північної Африці, Олександрійський патріарх Христофор II видає циркуляр за № 406 від 15 лютого 1946 року, у якому закликає всю марокканську російську паству коритися лише йому, патріарху Олександрійському, і поминати тільки його ім’я за богослужінням… Однак російські парафії, зокрема і Московського патріархату, відмовилися виконувати цю цілком канонічну вимогу.

Літом 1946 р. керівництво СРСР почало підготовку до «Всеправославної наради», яка мала вивести Московський патріархат на перше місце та надати його очільнику титул «Вселенського». Намагаючись перетягнути на свій бік древні патріархати, у листопаді 1946 р. делегація РПЦ, яку очолював митрополит Григорій (Чуков), зустрілася з Олександрійським патріархом. Офіційною метою зустрічі називають «переговори з поточних загально-церковних питань та про православні російські громади». У процесі перемовин постало питання про передачу (ліквідацію) структури «Архиєпископії православних церков російської традиції у Західній Європі», яка, як ми вже зазначали, існувала на канонічної території Олександрійського патріархату. Однак, під тиском офіційних структур СРСР, Олександрійський патріархат був змушений «визнати право росіян на незалежне релігійне життя в діаспорі. Крім того, з метою матеріальної підтримки було прийнято рішення про щорічне субсидування братів православних в Єгипті з боку Радянського уряду».

Варто зазначити, що трактовка певних домовленостей щодо російських парафій, у представників Олександрійського та Московського патріархату відрізнялася.

Так, Московський патріархат однозначно наполягав, що Олександрійський патріархат дав згоду на присутність російських парафій в Африці, наполягаючи тільки на ліквідації адміністративних структур. Натомість Олександрійський патріархат розумів ці домовленості як перевід цих парафій у «церковно-культурну» автономію під своєю юрисдикцією.

З огляду на потребу присутності Христофора ІІ на Московській «Всеправославній нараді», але у відповідності з ухвалами Помісного собору 1945 р., РПЦ приймає дуже двозначне рішення. Найбільш проблемна парафія на честь ап. Андрія Первозваного у м. Алжир була ліквідована, як і африканське благочиння, але деякі парафії залишилися в ставропігії Московського патріарха (найперше тут йде мова про кілька парафій у Алжирі, а також парафій у Тунісі).

З огляду невиконання (або неповного виконання) домовленостей, Олександрійський патріарх проігнорував Московську нараду 1948 р. та доручив представництво від свого імені Антиохійської делегації, з дуже конкретними та обмеженими повноваженнями. У відповідь на таке рішення Олександрійського патріарха, очільник РПЦ МП, патріарх Олексій І, прийняв рішення про відновлення своїх структур в Африці. Зокрема, у 1951 – 1952 р. була заснована парафія Воскресіння Христового в Тунісі, яка незабаром побудувала однойменний храм. Одночасно і РПЦЗ спробувала створити окрему єпархію з центром у Тунісі. На думку деяких науковців, такі узгоджені дії наводять на думку про участь у їх організації спецслужб СРСР.

Отже, конфлікт розгорівся з новою силою. Тому Олександрійський патріарх Христофор ІІ загалом заборонив своєму духовенству співслужити «з російськими священиками»…

Напруга у відносинах між Олександрійським та Московським патріархатами залишалася до середини 50-х рр., та було знята через фінансову «допомогу» особисто Христофору ІІ, а також взаємну потребу ситуативного союзу для протистояння Константинопольському патріархатові. Але остаточно ситуація стабілізувалася тільки наприкінці 50-х – початку 60-х рр. ХХ ст., коли через місцевий рух за незалежність від Франції, російські емігранти почали масово залишати Північну Африку. Вже в середині 1960-х років єдиним храмом РПЦЗ з постійним настоятелем була Успенська церква у м. Касабланка, а парафії Московського патріархату самоліквідувалися через відсутність вірних.

1.2. Унія Московського патріархату та РПЦЗ. Нова «африканська криза»

Після того як 17 травня 2007 року у московському храмі Христа Спасителя очільник Московського патріархату Олексій II та очільник РПЦЗ митрополит Лавр, у присутності президента Росії Володимира Путіна підписали Акт про канонічне спілкування, в Африці знову з’явилися канонічні російські парафії. Загалом це було 8-10 парафій у Єгипті, Марокко, Тунісі, Уганді та Південно-Африканській республіці. Згідно канонічного права, вони мусили перейти під юрисдикцію Олександрійського патріархату або набути статус «подвір’їв» Московського патріархату. Але, не дивлячись на канонічні правила, вони залишалися у юрисдикції РПЦЗ МП або навіть напряму у РПЦ МП. Пікантність ситуації полягає в тому, що, як мінімум одна парафія в Уганді, не є громадою російської діаспори. Її створив місцевий мешканець – о. Христофор Валусімбі для своїх одноплемінників (чому це сталося, ми розповімо згодом). Також і громаду в ПАР, яка була створена безпосередньо Московським патріархатом на підставі рішення Священного Синоду від 29 грудня 1998 р., важко назвати «діаспорною». За словами її, настоятеля, ігумена Філарета (Булекова), крім відносно невеликої російської діаспори, парафіянами храму з’являються «південноафриканці з білої частини населення країни – спадкоємці вихідців із Голландії XVII-XVIII століть, бури, як їх прийнято називати, та англійці».

Планувалося, що питання з парафіями Московського патріархату в Африці буде вирішено у ході візиту Олександрійського патріарха Феодора ІІ в Росію, який розпочався 6 жовтня 2007 р. Однак предстоятелі не дійшли до згоди і питання «зависло» на невизначений час…

Не дивлячись на позірно добрі стосунки з Феодором ІІ, Московський патріархат поступово почав готувати ґрунт щодо свого канонічного знаходження в Африці. Вже у 2008-2010 рр. на різноманітних богословських конференціях почали з’являтися твердження про те, що Олександрійський патріархат історично має владу тільки над «Єгиптом, Лівією та Пентаполем». Отже Центральна та Південна Африка є «діаспорною територією».

На нашу думку, така політика Московського патріархату була спрямована спонукати Олександрійську патріархію підтримувати позиції РПЦ на передсоборних нарадах, а в подальшому – на Всеправославному соборі, який був тоді вже запланований на 2016 рік.

Загалом, з’явлення парафій інших юрисдикцій у Центральній та Південній Африці давно зробилася проблемою для Олександрійського патріархату. Так, за свідченням того ж ігумена Філарета (Булекова), у ПАР існують громади Сербської та Румунської Православних Церков, а в Уганді – навіть місцева громада старообрядців, яку створив африканський священик, протоієрей Йоаким Кимба, який був раніше, за його власним твердженням, священиком Олександрійської Православної Церкви.

Питання про дотримання канонічних юрисдикційних кордонів Олександрійського патріархату в Африці, найперше адресоване Московському Патріархату, мусило бути вирішено на Всеправославному соборі 2016 р. І, за інформацією з різних джерел, було однією з ключових причин, з яких Москва відмовилася від участі в соборі.

На жаль, хоча Собор і підтримав патріарха Феодора ІІ у його претензіях до Московського патріархату, ніяких виразних рішень не було оприлюднено. Хоча, на прес-конференціях, ієрархи безумовно підтверджували: Африка – це канонічна територія Олександрійського патріархату.

Власне, інфантилізм та байдужість інших Православних Церков щодо порушення канонічних кордонів Олександрійського патріархату, примусили патріарха Феодора ІІ «стиснути зуби та терпіти», проводячи важкі перемови з порушниками. А Московський патріархат, як дуже чітко зазначив один з провідних грецьких журналістів Андреас Лаударос, «захоплюється собою і своїми діями та заявляє, що може жити без інших».

1.3. «Африканська криза» 2016-2019 рр.

Після Критського собору 2016 р., на якому Олександрійський патріархат відчув певну підтримку інших Православних Церков, Феодор ІІ почав більш активно діяти в справі захисту своєї канонічної території. І це незабаром виявилося у конфлікті з парафіями Московського патріархату в Африці.

Отже, коротка історія проблеми.

Наприкінці 90-х років ХХ ст., Московський патріархат вирішив якось внормувати статус кількох російських парафій у Єгипті. Олександрійському патріархату запропонували дати дозвіл на відкриття кількох подвір’їв РПЦ: одне в Каїрі, інше – в Олександрії. Планувалася, що ці парафії будуть обслуговувати невелику російську діаспору, співробітників амбасади Російської Федерації та численних російських туристів. Для здійснення цього проекту, РПЦ МП було передано 2 церкви, які до цього стояли закинуті. Таким чином, на початку ХХІ ст. росіяни отримали храм «на честь Великомученика Димитрія Солунського» в Каїрі, та храм «на честь блг. Олександра Невського» у Олександрії. Незабаром Московська патріархія відкрила ще одну російську парафію – у м. Хугарда, а вже в 2017-2018 рр. почала роботи з облаштування третього храму – у житловому комплексі амбасади РФ у Каїрі. Подібним чином, як подвір’я, легалізували й інші російські африканські парафії…

«Підводним каменем» пропозиції Московського патріархату була майже незауважена канонічна колізія, різночитання грецького та російського тексту угоди: Московський патріархат вважав, що «парафії Російської Православної Церкви в Африці, які знаходяться в юрисдикції Олександрійського патріархату» продовжують бути саме «московськими». І фактично так і було, адже саме вони назначали у ці парафії священиків, які ніколи не переходили в Олександрійський патріархат. Також священики служили на антимінсах РПЦ та використовували її церковний календар. Єдине, що пов’язувало ці парафії з Олександрійським патріархатом, було поминання Феодора ІІ за богослужінням. Але і тут була проблема: посилаючись на рішення Помісного собору 1945 р., російські священики першим поминали саме Московського патріарха, а вже потім – патріарха Олександрійського, а в африканських парафіях РПЦЗ МП – загалом другим поминали керуючого митрополита цієї структури, і тільки третім Феодора ІІ…

Не дивлячись на всі спроби Олександрійського патріархату в 2007-2016 рр. вирішити проблему мирним шляхом, тобто повним включенням «російських парафій» у свою структуру з захованням мови та особливостей богослужіння, досягнути консенсусу не вдалося.

Ситуація ще більш погіршилася після Критського Всеправославного собору 2016 р. Російські парафії в Африці робляться центрами «критики», як дій собору, так і Константинопольського та Олександрійського патріархів. Одночасно «місіонери» Московського патріархату починають активно «працювати» з місцевими негритянськими африканськими  священиками Центральної та Південної Африки, заохочуючи їх до підтримки позиції РПЦ МП. Звичайно, як тепер вже кажуть відверто, до цього залучалися державні кошти Російської Федерації.

Криза сталася у жовтні 2018 р., коли Московський патріархат, в ультимативному порядку, вимагав від патріарха Феодора ІІ засудити Константинопольський патріархат, аж до розриву євхаристійного спілкування через «українську кризу». Після рішучої відмови Олександрійського патріархату долучиться до антиконстантинопольського руху, «російські парафії» парафії почали вже відверто виконувати вказівки Москви. Тут, найперше, треба згадати відмову російських священиків у Єгипті та ПАР співслужити з грецьким духовенством Константинопольського патріархату, а також публічна заборона своїм вірним відвідувати такі богослужіння.

Безрезультатні перемови Олександрійського та Московського патріархатів тривали до кінця літа – початку осені 2019 р. При цьому Москва не збиралася йти на якісь поступки, а тільки вимагала від патріарха Феодора ІІ, щоб той долучився до антиконстантинопольської «коаліції». Розв’язка надійшла 8 листопада, коли Олександрійський патріарх «у храмі на його честь у столиці Єгипту під час Божественної літургії згадував ім’я митрополита Київського і всієї України Епіфанія як предстоятеля автокефальної Православної церкви України»

Реакція Московського патріархату незабарилася. Вже 26 грудня 2019 р., приймається кілька важливих рішень. Зокрема, крім розірвання євхаристійної єдності з Олександрійським патріархом, у журналі № 151 говориться: «Зберегти церковне спілкування з архиєреями Олександрійської Православної Церкви, окрім тих, що підтримали або у майбутньому підтримають легалізацію українського розколу; Вивести з юрисдикції Олександрійського Патріархату парафії Російської Православної Церкви, що знаходяться на Африканському континенті, надавши їм ставропігійного статусу».

На нашу думку, кожний з цих пунктів має дуже важливе значення не тільки в світлі рішення Московського патріархату про заснування своєї канонічно-адміністративної структури в Африці, а і загалом його рішення щодо спроби побудови нового «канонічного устрою» Вселенського Православ’я. Отже розглянемо їх окремо:

По-перше, закладається основа можливості розколу інших Помісних Церков за принципом підтримки дій (політики, рішення) Московського патріархату. Між рядків бачимо готовність прийому таких архиєреїв (і їх єпархій) у свою юрисдикцію.

По-друге, легалізується можливість створення власних адміністративних структур на незаперечній канонічній території інших Православних Церков. Що, власне, знайшло своє продовження в створенні «Африканського екзархату РПЦ».

1.4. Деякі висновки щодо російської присутності в Африці

Як бачимо із викладеного, «африканська криза», а саме боротьба Московського патріархату за заховання своєї присутності в Африці, розпочалася задовго до з’явлення т.зв. «українського питання» та аніяк не було з ним пов’язана. Рішення Синоду РПЦ МП про заснування своїх адміністративно-канонічних структур в Африці є цілком логічним завершенням дій, які почалися ще в середині 40-х років ХХ ст. При цьому «визнання ПЦУ», на яке так люблять посилатися в Москві, аніяк не є головною причиною. Воно було тільки каталізатором пришвидшення певних процесів. Але з цього виникає наступне питання: Чому Московський патріархат так запекло тримався та тримається за свою присутність саме в Африці?

2. Реальні причини запеклої боротьби Московського Патріархату за свою присутність у Африці та чому вона стала першою в реалізації його експансивної політики

Відповідь на питання про багаторічну боротьбу РПЦ МП за свою канонічно-адміністративну присутність у Африці потрібно шукати не в давній історії, а у відносно недавніх (і сучасних) спробах керівництва СРСР, а потім і Російської Федерації, зробити Московський патріархат беззаперечним лідером та керівником Вселенського Православ’я. Це, своєю чергою, дало б можливість реально використовувати православ’я у своїх зовнішньополітичних інтересах.

2.1. Підготовка «Московської православної наради» 1948 р. Її мета та наслідки у світлі існування «російських парафій» у Африці

У перші повоєнні роки, для посилення впливу СРСР у країнах домінуючого православ’я, найперше Греції та Близькосхідному регіоні, з’явилася ідея перетворити Московський Патріархат на своєрідний «Православний Ватикан», з можливостю адміністративного керування іншими Православними Церквами. Подібні наміри тісно перепліталися із планами керівництва СРСР посилити свій вплив у Туреччині. Цій країні були висунуті вимоги – передати частину Турецької Вірменії до складу Радянського Союзу та допустити розміщення радянських військових баз у протоках Босфор та Дарданелли, що дозволяло контролювати ситуацію в районі Стамбула.

У 1945 р., на виконання рішення уряду СРСР, делегація Московського патріархату навідала Близький Схід та мала перемови із кількома (низкою) предстоятелями та єпархіальних архиєреями Православних Церков, зокрема і Олександрійського патріархату. У доповідній записці Г.Г.Карпова Сталіну про підсумки поїздки цієї делегації, яка датується 27 липня 1945 р. зазначалося: «З ініціативи східних патріархів у розмовах з патріархом Алексієм було порушено питання Вселенського Собору, який не скликався з VIII століття. Усі патріархи висловлюються за бажаність скликання Вселенського Собору і одностайно вказують на те, що Собор має відбутися у Москві. З обміну думками щодо цього питання між патріархами – Собор повинен буде обрати Вселенського патріарха та вирішити питання про перенесення центру православ’я до Москви…». А в березні 1946 р. митрополит Миколай (Ярушевич) написав у Раду у справах Російської православної церкви про необхідність проведення у Москві Вселенського Собору. Ця ідея була повністю схвалена Сталіним, який покладав на її здійснення великі надії. Секретною постановою від 29 травня 1946 р. Рада Міністрів СРСР дозволила проведення у Москві Вселенської Передсоборної наради за участю глав усіх автокефальних Православних Церков світу, для обговорення питань про створення спільної лінії боротьби з Ватиканом, ставлення до екуменічного руху, скликання Вселенського Собору та інш.

Однак, як свідчать історичні документи, далеко не всі предстоятелі та архиєреї Православних Церков підтримували Московський патріархат. Зокрема Сербський Патріарх Гавриїл у розмові з митрополитом РПЦ Миколаєм (Ярушевичем) так характеризував тогочасного очільника Вселенського Патріархату: «Патріарх Максим, швидше за все, русофіл, але жодного самостійного кроку він зробити не може: за нього працює оточення, особливо митр. Йоаким і Геннадій – прихильники влади Вселенського патріарха над іншими церквами і вони не люблять Російської Церкви».

Саме тоді у Московського патріарха Олексія І та його оточення почали випрацьовувати план створення «паралельного православ’я» – тобто зібрання під адміністративною владою Москви прихильних до нього архиєреїв та священиків з різних юрисдикцій та, відповідно, організації своїх структур на канонічних територіях інших Помісних Церков. Ця ідея була схвалена відповідними органами СРСР, а ключовим у них був план створення єпархії РПЦ в Африці. Обрання саме Африки було невипадковим та мало кілька вагомих причин.

1) Саме в Північній Африці на той час була досить велика російська діаспора, значна частина якої симпатизувала Москві.

2) Там вже існували парафії Московського патріархату, а також певна сітка парафій РПЦЗ.

3) Враховуючи два перших пункти, в Африці адміністративну структуру можна було створити швидко та без особливих проблем. І тут вступав у силу закон прецедентного права – коли на історичної канонічної території Олександрійського патріархату з’явиться єпархія (екзархат, автономія) РПЦ, то не буде ніяких особливих проблем створити щось подібне на територіях інших Православних Церков.

Однак Москва перебільшила можливості свого впливу, як на Константинопольського патріарха Максима, так і на Олександрійського патріарха Христофора ІІ. Також не знайшлося архиєреїв інших Помісних Церков, навіть серед тих, що існували в «країнах соціалістичного табору», які б були готові перейти під владу Московського патріархату…

Після провальної для Москви «Православної наради» 1949 р., Сталін згубив цікавість до церковних питань, а М. Хрущов загалом почав проводити політику войовничого атеїзму, обіцяв «показати останнього попа да 1980 р.». Ці факти, а також масовий виїзд російської діаспори з Північної Африки, відклали глобальні проекти Московського патріархату на багато років. Але «відкласти» не значиться «забути».

2.2. Ідея «біполярного християнства» митрополита Никодима Ротова та нова спроба вторгнення Московського патріархату в Африку

Нова спроба створення структур Московського патріархату в Африку пов’язана з діяльністю митрополита Никодима (Ротова), який, за свідченням архиєпископа Василя (Кривошеїна), захоплювався католицизмом, у яким його «насамперед приваблювало уявлення про нього як про могутню, строго дисципліновану єдину Церкву». Саме це спонукало митрополита Никодима до розробки плану «модернізації православ’я за взірцем Католицької Церкви». Природно, місце «православного папи» мусив зайняти Московський патріарх.

Сьогодні вже відомо, що, згідно плану митрополита Никодима, основну роль у його просуванні мусила відіграти не Московська патріархія, а один із «древніх патріархатів». При цьому найбільш придатним до цього вважався саме Олександрійський патріархат. Для подібної думки Москва мала кілька причин:

По-перше, Олександрійський патріарх Миколай VI вважався проросійським та прорадянським. Він часто гостював у СРСР, брав участь в інтронізації Патріарха Московського Пімена, а у квітні-травні 1972 року приймав його в межах Олександрійської Православної Церкви, коли той робив паломницьку поїздку до святинь Близького Сходу.

По-друге, у своїй місіонерській діяльності серед африканських народів Східної, Центральної та Південної Африки, патріарх Миколай VI активно користувався допомогою Московського патріархату (читай спецслужб СРСР, які мали свої інтереси у цих регіонах).

По-трете, напевно найголовніше, у Алжира, Єгипту та Тунісу були добрі стосунки з СРСР. Через це там знаходилася багато радянських радників та фахівців, зокрема і військових. Тобто вже існувала структура, яка за командою з Москви могла підтримати дії РПЦ у Північній Африці.

На думку розробників проекту, коли б Олександрійський патріархат визнав над собою адміністративну зверхність Московського патріарха, те саме зробили б більшість Православних Церков або їх частин…

За зрозумілими причинами, план митрополита Никодима (Ротова) виявився фантастичним. Адже жодна з Помісних Церков, зокрема і Олександрійській патріархат, не збиралася змінювати свій автокефальний статус на положення автономії Московського патріархату. Але допомога СРСР, яка надавалася патріарху Миколаю VI , відіграла певну роль, бо африканські священики почали дивитися на «російське православ’я» як на щось багате та щедре. Одним із наслідків цього бачення й стала парафія РПЦЗ в Уганді, яку очолив уже згаданий нами місцевий священик – о.Христофор Валусімбі, який був першим чорним африканським священиком, висвяченим у РПЦЗ.

Загалом, з «місіонерськими місіями» РПЦЗ у Африці, саме серед місцевого населення, які з’явилися на початку 80-х років ХХ ст., маємо цікаву інсайдерську інформацію від колишніх співробітників радянських дипломатичних установ у африканських країнах.

Так, з одного боку, Московський патріархат на всі протести Олександрійського патріархату відповідав, що РПЦЗ – це розкольники, з якими він не мають жодних контактів та євхаристійного спілкування…

У той же час, офіційні дипломатичні установи СРСР неформально надавали певну допомогу африканським парафіям РПЦЗ у 80-х – 90-х рр. ХХ ст. І це була аніяк не допомога саме російським діаспорним церковним структурам у Африці, які відверто ігнорувалися. Це було, реально, «вкладання в майбутнє».

2.3. «Не для Ісуса, а заради хліба куса» або чому саме Африка зробилася сьогодні першою в реалізації експансивної політики Московського Патріархату

На сьогодні практично всі релігійні аналітики пишуть про антиканонічне вторгнення Московського патріархату в Африку як «помсту Олександрійському патріархату за визнання ПЦУ». Але це твердження народжує відразу певні запитання.

Зокрема, Олександрійський патріархат був не першим, хто офіційно вніс ПЦУ в диптих, бо ще 12 жовтня 2019 р. це зробила Елладська Православна Церква. При цьому, і в Туреччині, і в Греції, є досить великі російські діаспори, а також структури, які можна задіяти для «помсти» Вселенському патріарху.

Наприклад, у Туреччині існує т.зв. «Турецька Православна Церква», яка має офіційне визнання турецького уряду та створена ще в 1921-1922 рр. на противагу Константинопольському Патріархатові. А Греція має цілі єпархії т.зв. «старостильників», які офіційно є в опозиції до Елладської Православної Церкви. І це вже не кажучи про багатьох проросійськи налаштованих ієрархів та священиків цих канонічних юрисдикцій…

Отже, теоретично, РПЦ могла завдати першого вдару через створення своїх структур у Туреччині та Греції. Власне це і спробували інспірувати емісари Московського патріархату, намагаючись підняти заколот у Константинопольському патріархаті та Елладській Православній Церкві. Але тут вони зазнали невдачі. Ніхто з грецького духовенства, попри свою «проросійську» позицію та критику дій Вселенського патріарха в Україні, не збирався зраджувати ані свою юрисдикцію, ані свого предстоятеля. До того ж, і Туреччина, і тим більш Греція, явно дбали про свою політично-громадянську безпеку, присікаючи діяльність РПЦ на своїй території. Тоді Москва і звернула свій погляд на Олександрійський патріархат.

Справа в тому, що Олександрійський патріархат, а тим більш його «негритянська» складова, має свої дуже істотні особливості, які кардинальним чином відрізняють його від решти Православних Церков.

Мусимо почати з того, що практично всім державам Північної Африки, де, власне, проживає переважна більшість грецьких вірних Олександрійського патріархату та знаходиться його умовний центр, цілком байдуже, як юрисдикційне підпорядкування православних, так і загалом внутрішні православні справи. Ще більш байдужим є відношення до православ’я та його проблем урядів Центральної та Південної Африки. Тобто Московський Патріархат був цілком впевнений, що політичного спротиву його діям на державному рівні в Африці не буде. Більш того, всі ці держави будуть тільки радіти від притоку валюти, яка прийде як допомога структурам РПЦ на їхній території.

Друга причина – це, власне, реальне положення та пріоритети досить великої кількості місцевих парафій та їх священиків. На цьому мусимо зупинитися більш докладно.

За всієї поваги до місіонерської діяльності Олександрійського патріархату в Центральній та Південній Африці, мусимо констатувати, що його парафії мають (і навіть зараз мають) переважно гуманітарний характер. А частина місцевих священиків прийняли сан як очікувану можливість доброго життя. Архимандрит Кирило (Говорун) так описує християнство цих країн: «В умовах крайньої бідності, часто голоду, коли на вулицях запросто можна зустріти безпритульників, коли життя навіть за західними мірками дороге, а доходи більшості мізерні, надання допомоги у вигляді будівництва госпіталів, шкіл, дитячих будинків та інших благодійних закладів часто відіграє вирішальну роль у виборі Церкви. … На жаль, реальність така, що в сучасній проповіді Євангелія, особливо в Африці, одну з важливих ролей відіграє економічний фактор, фінансова міць місії. Багато африканців йдуть до церкви, де вони можуть отримати найбільшу матеріальну допомогу».

Тобто для досить великої кількості місцевого чорного африканського духовенства вибір конфесії та (або) юрисдикції визначався (і визначається) можливістю отримання гуманітарної допомоги для себе та своїх одноплемінників. Ніякого пієтету саме до Олександрійського патріархату вони не відчувають. Саме це, з одного боку, значно спрощує роботу агентури РПЦ, а з іншого – викликає міцне занепокоєння патріарха Феодора ІІ. Адже різке зростання добробуту зрадників може спокусити до переходу в структуру Московського патріархату значної частини його чорного духовенства.

2.4. Африка – частина сучасного проекту Московського патріархату зі створення «паралельного православ’я»

На відміну від багатьох церковних аналітиків, ми далекі від думки, що створенням своїх адміністративних структур в Африці, Московський патріархат хотів виключно «помститися» Олександрійському патріархатові. Цей крок є цілком логічним у його планах створення «паралельного православ’я».

На нашу думку, реальний процес створення «власного православ’я» розпочався задовго до Київського об’єднавчого собору 2018 р. та надання ПЦУ Томосу про автокефалію, ще в 2015 – початку 2016 рр., коли відбувалися передсоборні православні наради. Саме тоді Московський патріархат робив усе можливе, щоб не тільки нав’язати майбутньому Всеправославному собору свій порядок денний, а й забезпечити собі безпрограшну позицію на ньому. Потім була здійснена спроба розколу Вселенського православ’я – план зриву собору через неявку більшості Православних Церков з одночасним проведенням паралельного зібрання в Москві… Але всі ці плани патріарха Кирила зазнали поразки…

Хоча на Критський Всеправославний собор не поїхали, крім РПЦ, ще три Помісні Церкви, це аніяк не було пов’язано з позицією Москви. Болгарська та Грузинська Православні Церкви проігнорували собор через незгоду з екуменічною позицією Вселенського Патріархату, а Антиохійська – через катарську суперечку з Єрусалимським патріархатом. При цьому, відсутність на Всеправославному соборі аніяк не означала розрив євхаристичної єдності з Константинополем.

Протягом другої половини 2016 і до жовтня 2018 року Московський патріархат робив все можливе, щоб створити «антиконстантинопольську коаліцію». Це, з одного боку, мусило показати патріарха Кирила лідером Вселенського Православ’я, а з іншого – унеможливити надання Українському православ’ю канонічної автокефалії. Апогеєм цього процесу стало рішення про розрив євхаристійного спілкування з Вселенським патріархатом, яке було прийняте на Синоді РПЦ 15 жовтня 2018 р.

Безумовно, що Московський патріархат знову очікував на підтримку кількох своїх традиційних союзників. Але навіть Сербська Православна Церква, яка завжди йде в фарватері Москви, цю позицію не підтримала. Також патріарх Кирило не знайшов підтримки у своїх діях відносно обструкції Елладської, Олександрійської та Кіпрської Православних Церков, які офіційно внесли ПЦУ у диптих…

Загалом, коли ретроспективно подивитися на дії Московського патріархату, то побачимо – процес створення «паралельного православ’я», каталізатором якого стало офіційне внесення в диптих ПЦУ, розпочалося ще в жовтні 2019 р., коли РПЦ заявила про вибірковий розрив євхаристичного спілкування з ієрархами Елладської Православної Церкві. Потім аналогічне рішення було прийнято відносно архиєреїв Олександрійського патріархату та Кіпрської Православної Церви. Цей процес не залишився незауваженим. Зокрема один з провідних українських релігієзнавців, професор Олександр Саган ще в листопаді 2021 р.: «Я не виключаю, що Московський Патріархат, якщо він не змінить свою позицію, зробить спробу розколоти Вселенське православ’я і сформувати якийсь свій варіант православ’я…»

Отже, коли врахувати всі особливості та привабливість саме Африки для релігійного експерименту, можна зробити такий висновок: Сьогодні на прикладі Олександрійського патріархату відбувається тест Вселенського Православ’я на явище, яке грецький журналіст Андреас Лаударос назвав ««єрессю» байдужості». Тобто Москва спостерігає за реакцією інших Православних Церков. І коли вона виявиться млявою або загалом буде відсутня, будемо мати прецедент, який можна буде поширювати і на канонічної території інших Помісних Церков.

3. Пентархія: Чи буде реальна реакція та рішення відносно  створення адміністративних структур Московського патріархату в Африці?

Як відомо, після створення адміністративних структур Московського патріархату в Африці, Олександрійський патріарх Феодор ІІ звернувся до Вселенського патріарха Варфоломія з проханням про скликання т.зв. Пентархії – собору чотирьох древніх патріархатів, до яких включено і Кіпрську Православну Церкву. Практично відразу релігієзнавці висунули кілька можливих гіпотез щодо рішення цього колегіального органу Вселенського Православ’я. Ми не будемо перераховувати всі можливі варіанти, але мусимо відзначити, що всі вони передбачають засудження дій Московського патріархату з можливими персональними наслідками для його духовенства. Але не все так однозначно…

Треба почати з того, що сам статус Пентархії у канонах не прописаний. Дуже багато сучасних богословів вважає, що грецька ідея розділення Вселенського Православ’я на «давні» та «новітні» автокефалії, і що у перших статус та повноваження вищі саме завдяки авторитету вселенських соборів, є хибною. Бо коли певні права і обов’язки Константинопольського патріархату явно прописані в соборних постановах і канонах, то якась перевага перед іншими патріархатами Олександрії, Антіохії, Єрусалиму та Кіпру ніде не зазначена. До того ж, Вселенський патріархат неодноразово наголошував: місце в диптиху є суто технічним, воно не дає панівного статусу над іншими.

Проти самого принципу «пентархії» та її «особливих прав» на передсоборних нарадах виступили практично всі Помісні Церкви, через що був скасований запропонований Константинополем формат Всеправославного собору, за яким передбачалася створення «президії» та певні переваги «древніх» патріархатів при голосуванні. Нині навіть грецькі релігієзнавці висловлюють гіпотезу, що «реальне відродження інституту Пентархії з адміністративними правами може викликати великий розкол Вселенського Православ’я»

Крім того, формат прийняття рішень на соборі Пентархії до сьогодні не визначений. Існує два варіанти: консенсусом та більшістю голосів. При цьому, як стверджує Антиохійський патріарх Іоан Х, прецедентна історія каже саме про потребу консенсусу. До недавнього часу, за консенсусний варіант виступав і Олександрійський патріархат, а також і Єрусалимський. Щодо думки Константинопольського патріархату та Кіпрської Православної Церкви, то питання на сьогодні залишається відкритим…

З голосуванням нерозривно пов’язаний ще один момент, який досить серйозно дискутується богословами – етичність голосування власне Олександрійського патріархату, який напряму зацікавлений у максимально жорстких рішеннях відносно дій Московського патріархату.

Не спішить скликати Пентархію і Вселенський патріарх, якого найбільш цікавлять дієві механізми виконання її рішень та реакція інших Помісних Церков. Адже, через її невизначений статус, а також ««єресь» байдужості» членів Вселенського Православ’я може дуже міцно підірвати престиж та впливовість не тільки «наради древніх патріархатів», а, найперше, самого Константинопольського патріархату. Цілком вірогідно, що патріарх Варфоломій чекає квітня, коли на чин мироваріння на Фанар з’їдуться предстоятелі більшості Православних Церков. Буде гарна нагода обговорити «африканське питання» та дізнатися їх думку. Адже, теоретично, на Фанар мусять прибути предстоятелі, як мінімум, 10-12 Православних Церков, через що може відбутися досить розширена нарада, яка надасть максимальну легітимність будь-яким рішенням щодо російського вторгнення в Африку.

Ще одна проблема, яка також активно обговорюється, дуже непослідовна позиція самого Олександрійського патріарха Феодора ІІ  протягом останніх років, бо, як ми зазначали вище, перші новітні парафії (структури) Московського патріархату в Африці з’явилися вже у другій половині 90-х років ХХ ст. У подальшому до них приєдналися кілька парафій РПЦЗ МП, зокрема і з місцевими чорними священиками, а «російські місіонери» без проблем працювали в Центральній та Південній Африці. Також там існують парафії (структури) Сербської й Румунської Православних Церков. І хоча дехто з провідних богословів вказував на небезпечність цієї присутності ще наприкінці 90-х, ніяких офіційних протестів від Олександрійського патріархату до недавнього часу не було. Звичайно, тут можна вживати багато казуїстики, але факт – у Африці були парафії, які підпорядковувалися патріарху Кирилу задовго до «української кризи». І це реально мало турбувало Олександрійський патріархат.

У Пентархії існують досить сильні суперечки між її учасниками. Ці суперечки тягнуться вже не один десяток років та аніяк не вирішуються. Це може не тільки зашкодити прийняттю рішення щодо «африканської кризи», але і навіть загалом організації цієї зустрічі.

По-перше, це «катарська криза» – суперечка між Єрусалимським та Антиохійським патріархатами. Нині очільники цих Православних Церков уникають будь-яких зустрічей. При цьому, Антиохійський патріархат кілька разів звинувачував Константинополь, а також, опосередковано, й інших грецьких учасників Пентархії, у симпатіях до позиції Єрусалимського патріархату через спільну «грецьку екумену».

По-друге, до сьогодні тягнеться суперечка між Антиохійським та Константинопольським патріархатом через Хатай, які з 1939 р. є вілайєтом (провінцією) Туреччини, а історично є канонічною територією саме Антиохійського патріархату. Передача Хатаю у юрисдикцію Вселенського патріарха відбулася виключно через дії турецького уряду. Офіційне унормування канонічного статусу цієї території на рівні міжправославних стосунків до сьогодні не здійснено. Варто відзначити, що більшість православних Хатаю є арабами, а не греками. І хоча суперечка за цю територію між Туреччиною та Сирією була вирішена ще у 2005 р., більшість православних арабів до сьогодні вважають себе вірними саме Антиохійського патріархату.

По-трете, триває протистояння Константинопольського та Єрусалимського патріархатів щодо місця в диптиху, а також перерозподілу (надання) останньому певних повноважень. Зокрема, 19 травня 2019 р. Єрусалимський патріарх Феофіл ІІІ заявив, що «Єрусалимська Церква, яка є Матір’ю всіх Церков, є гарантом єдності Православної Церкви». Свої претензії він спробував реалізувати вже наприкінці 2019 – початку 2020 рр., коли відбулася сумнозвісна «Оманська зустріч» (25-26.02.2020). У цьому протистоянні, яке тим чи іншим чином продовжується і сьогодні, Олександрійський патріархат виступає, хоча і обережно, союзником Феофіла ІІІ, бо, у випадку його перемоги, також має надію на певні преференції у Вселенському Православ’ї. Адже «Христос був у Єгипті, і Єгипет спас його».

По-четверте, про що мало хто знає та пам’ятає, у конфлікті між Константинопольським патріархатом та Елладською Православною Церквою 2003-2005 рр. за юрисдикційний контроль над т. зв. «новими територіями», Кіпрська Православна Церква, разом з Олександрійським патріархатом, підтримала саме ЕПЦ.

І це тільки найбільш відомі та болісні суперечки між членами т.зв. «Пентархії». Ми не розглядаємо певні фінансові питання і суперечки…

Отже, що ми маємо у підсумку?

Олександрійський патріархат бажає досягнути реальних рішень максимально швидко та у вузькому колі Пентархії. Він покладає сподівання на «грецьку солідарність», розуміючи, що при всезагальному обговоренні (всією повнотою православ’я) процес може затягнутися на невизначений термін, а рішення можуть бути непередбачуваними.

Константинопольський патріархат, якого і так вже звинувачують у спробах отримати «папські повноваження» у Вселенському Православ’ї, при всьому співчутті до проблем Олександрійського патріархату, не хоче, щоб знову піднялося питання про канонічність особливих прав «Пентархії», яке не сприймається переважною більшістю Православних Церков. Вселенський патріарх чудово розуміє, що ігнорування рішень Пентархії з боку «новітніх автокефалій» (чи більшості з них), буде міцним ударом по його репутації «першого за честю». Тому, цілком логічно, що Константинополь хоче прийняття рішення через певний собор Предстоятелів, які в квітні зберуться на Фанарі для  зберуться варити миро.

Антиохійський та Єрусалимський патріархати мають надію вирішити свої питання, спекулюючи на «африканській кризі».

Кіпрська Православна Церква займає певний нейтралітет та буде приймати рішення вже в процесі обговорення.

Сумнівна легітимність прийнятих рішень Пентархії, коли хоча б один з членів проігнорує зібрання.

Таким чином, на нашу думку, надії саме на рішення Пентархії у вирішенні «африканської кризи», які висловлює певна частина релігієзнавців, зокрема й українських, є занадто оптимістичними.

4. Позитивні наслідки «африканської кризи»

Як не дивно, але «африканська криза» має і позитивні наслідки, які можуть оздоровити Вселенське Православ’я.

По-перше, вже неможна ігнорувати діяльність Московського патріархату, який давно і відверто нехтує принципом канонічних територій та шантажує інші Православні Церкви можливістю створення своїх адміністративних інституцій. Тут варто пригадати конфлікти РПЦ з: Румунською Православною Церквою через російські єпархії в Молдові;  Грузинською Православною Церквою через діяльність у Абхазії та Північній Осетії; Єрусалимським патріархатом – його шантаж через присутність російських парафій і монастирів у Ізраїлі та інш.

Загалом, як відзначають вже практично всі західні релігієзнавці, завдяки демократичному законодавству ЄС від нападу Московського Патріархату не застраховані Болгарська, Кіпрська, Елладська, Румунська Православні Церкви. Адже «РПЦ може цілком законно, діючи виключно в цивільному правовому полі цих держав, створити тут свої канонічно-адміністративні структури».

Отже, практично всі члени Вселенського Православ’я стикнулися з загрозою, коли Московський патріархат «робить все, що хоче, тому що просто може». Тому, на нашу думку, це мусить якось перемогти «єресь байдужості», бо «якщо зараз нічого не буде зроблено для відновлення рівноваги, не дивуйтеся, якщо ви побачите, як кандидат на «Третій Рим» робить те, що зробив Древній Рим у 1054 році».

По-друге, Вселенське Православ’я поставлене перед викликом демонстрації своєї реальної єдності. Підтримка Олександрійського патріархату мусить бути не тільки в словах співчуття, приватних або офіційних, а в жорсткому виконанні рішень щодо обструкції Московського патріархату та (або) окремих представників його духовенства.

Маємо надію, що в квітні Вселенський Патріарх скличе Великий Синод для розгляду дій Росії та наведення ладу у Вселенському Православ’ї

прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний центр ап. Івана Богослова» м. Чернівці.

Посилання будуть додані після публікації збірнику міжнародної конференції

«Ми завжди будемо поважати Патріарха Філарета» – каже глава Української православної Церкви митрополит Київський і всієї України Епіфаній. Він правий. Так, як ми поважаємо стареньких своїх дідусів (а для 40- річного Епіфанія взагалі може 90-річний Патріарх вважатися прадідом), але не можемо слухатися їх у практичних, щоденних питаннях – вже не ті їх поради, а тим паче – вимоги керувати.

Але ж яка пристрасть – у 90 років він хоче керувати! Саме керувати – не бути почесним патріархом, не просто постійним членом синоду, йому мало керувати церквами та монастирями міста Києва, мало служити у Володимирському соборі! Керувати! Яка вражаюча пристрасть! Думав феноменами світової політики є Вінстон Черчілль та Конрад Аденауер, які пішли з найголовніших у своїх державах посад відповідно у 81 та у 87 своїх років. Але ж ні – Патріарх Філарет їх перевершив. А Папа римський Бенедикт ХVI зрікся престолу у 86 років і тихо доживає собі у Ватикані. Зате український Патріарх не тільки не йде на спокій, але і на 91-у році життя збурює не тільки свою країну, а й усе православіє: не варто акцентувати з яким потрясінням дивляться зараз на Москві за гучними заявами Патріарха Філарета, який у них побув і місцеблюстителем патріаршого престолу і анафемованим розкольником … Зрештою, уважно дивиться і Константинополь – мало хто помітив, що під час візиту митрополита Епіфанія до Маріуполя поруч знаходився і екзарх Вселенського патріарха архієпископ Даниїл.

Я не хочу аналізувати мотиви нинішньої поведінки Патріарха Філарета, бо вони не тільки не витримують жодної критики ( і про це вже сказали релігієзнавці), але й викликають місцями незручні почуття – наприклад, у його пасажі про письмові підтвердження Вселенському патріарху не претендувати на жодну виконавчу владу у Церкві, як «ситуативні». Соромно таке читати. Не тому ви вчили у проповідях, Ваша Святосте! Адже і Євангеліє говорить: «Кажи «так- так» чи «ні- ні», все інше від лукавого»…

Зрештою, як це не парадоксально – те, що Патріарха Філарета зараз у його збуренні не підтримав жоден правлячий український єпископ (владика кримський Климент, як сам сказав, приїхав до патріарха виключно з поваги) – заслуга саме Патріарха Філарета. Бо це він виховав плеяду архієреїв, які інтереси Церкви поставили вище за інтереси однієї особи, навіть якщо вона – Патріарх.

Так само незручно читати слова гордині – оте «якання» про створення Київського патріархату. Так, заслуга Патріарха Філарета в цьому величезна, але не забуваймо, що він – третій патріарх. А першим був світлої пам’яті Патріарх Мстислав, що у віці 92 років (теж, до речі, феномен віковий) приїхав у потоптану Україну відроджувати українську Церкву. Ще перед Філаретом був Патріарх – мученик Володимир, який сидів у концтаборі, тоді коли Філарет засідав у московських патріарших та київських митрополичих апартаментах… Історія – жорстка вчителька, якщо її чути…

… Є такий, відомий психологам, феномен: той, хто з чимось чи кимось бореться, обов’язково хоч якісь риси від противенства набирає. Так сталося і з Патріархом Філаретом – тільки московська його виучка змушує відстоювати московський же принцип управління церквою, коли патріарх вибирає собі членів синоду і вони, яко його обранці, завжди голосують за пропозиції свого начальника. Інший принцип у церквах грецької традиції: всі архієреї за чергою на рік входять до синоду і вчаться керувати церквою та й можуть подати голос проти пропозицій глави церкви. Цього не приємле патріарх Філарет.

Він захищає московського патріарха Сергія (Страгородського), який пішов на співпрацю з комуністичною владою Сталіна, заявляючи, що таким чином той зберіг Церкву. Важко назвати це збереженням, коли майже всі архієреї, тисячі священиків та мирян були погноєні в сибірах та соловках, постріляні і понищені. А патріарх московський Сергій восхваляв Сталіна і радянську владу. Як це перегукується з пасажем Патріарха Філарета, коли він раптом у захисники церкви уже возводить Зеленського і олігарха Коломойського! Уточнюю: мова не про порівнюваність фігур, а про «любов» до влади і владців…

…Обравши предстоятелем української Церкви молодого митрополита Епіфанія, виученика грецької богословської науки, який не має з Московщиною жодного зв’язку – наша Церква зробила рішучий крок уперед. А гальмування тої ходи – може, й природній процес для старої московської школи, але безуспішне. І це показало відсутність підтримки суспільством нинішнього збурення Патріарха Філарета.

Власне, духовна Україна потребує не стільки ефективних керівників, скільки мудрих, духовних наставників. Які не керувати рвуться у 90 років, а формулюють і передають молодим мудрість історії та Господнього призначення України. Ця вакансія ніким не зайнята, патріарше Філарете!

Василь Чепурний

Сталося те, що мусило статися. Нарив, які «визрівав» у Православній Церкві України ще від часів підготовки Київського Об’єднавчого Помісного Собору, прорвався та дав очікуване загострення – колишній очільник Київського Патріархату, «почесний патріарх» Філарет реально пішов на здійснення розколу новоутвореної ПЦУ заради отримання влади, якої він офіційно зрікся ще 15 грудня 2018 р. Для багатьох українських аналітиків та журналістів такий перебіг подій видався трохи неочікуваним, бо аніяк не вписувався у імідж «мудрого духовного батька», який ретельно й наполегливо створювався «колишньому митрополиту Київському Філарету» [1] не тільки його найближчим оточенням, а і деякими ЗМІ та державними посадовцями. Однак, аналізуючи проблему, навіть ті, хто більш обізнаний в українських релігійних процесах, на великий жаль, не пішли у своїх дослідженнях далі  осені 2018 р. Разом з тим, коли роздивитися перебіг історії більш докладно, коли зазирнути у далекі 80-ті та 90-ті роки ХХ ст., зробиться зрозумілим, що сьогоднішня поведінка «почесного патріарха» цілком прогнозована, а його позитивна роль у визнанні Української Православної Помісності, як мінімум, «трохи перебільшена». У цій статті ми спробуємо згадати та проаналізувати деякі факти історії Українського Православ’я кінця ХХ – початку ХХІ сторічь у світлі діяльності колишнього митрополита Київського Філарета.

І. «Архітектор розколів», діяльність владики Філарета кінця 80-х та 90-х років ХХ ст.

На противагу сучасним особистим заявам «почесного патріарха», голова Українського Екзархату Російської Православної Церкви митрополит Філарет ніколи не був прибічником автокефалії. Про це незаперечно свідчить багато публікацій, які сьогодні знаходяться у вільному доступі.

Ось що писав Київський митрополит Філарет у 1989 р., коли в Україні почала відроджуватися Українська Автокефальна Православна Церква: «Як відомо, в роки громадянської війни була створена Українська Автокефальна Церква, однак цей акт був незаконним. Тому в народі її називали самосвятською Церквою. Потім вона була розпущена, а в роки війни, під час тимчасової німецько-фашистської окупації України, відновлена, і зараз окремі парафії існують за кордоном. Інші Православні Церкви її не визнали. Так навіщо нам зараз відриватися від православного світу? Навіщо нам така Церква, яка відгороджує нас від людей? … Кажуть, нам потрібна українська Церква. Але в такій постановці є очевидна задумка. Російською наша Церква стала називатися ще з часів князя Володимира, тобто з часів, коли ще не було окремо ні українців, ні білорусів, ні росіян. Вже 1000 років вона носить цю назву. Зараз до неї відносяться і естонці, і латиші, і мордва, і молдавани, і інші … Церква багатонаціональна і назва має те, яке отримала ще за часів Київської Русі» [2].

Але він виступав не тільки проти Української Православної Помісності, а навіть проти української мови у богослужінні. Виступав у той час, коли вже почалося активне українське відродження, коли до здобуття Державної Незалежності залишалося кілька місяців: «У храмах нашої Святої Церкви ми молимося церковнослов’янською мовою, мовою святих слов’янських вчителів Кирила і Мефодія. Ця мова свідчить про те, що всі слов’янські народи віками стоять на основі молитовного єдності, це мова святого Володимира Хрестителя нашого, це мова, на якої молилися наші мужні українські козаки. Тому слов’янську мову для наших віруючих людей стала мовою традиційним, святим» [3].

Однак, не будемо обвантажувати нашу статтю подібними цитатами 1988 -1992 рр., їх досить багато та кожний може пересвідчитися сам [4], але всім очевидно, що до «боротьби за автокефалію» митрополит Філарет прийшов з досить потужним антиавтокефальним і проросійським бекграундом.

Звичайно, нам можуть заперечити: Кожна людина може кардинально змінити свої погляди, особливо коли руйнуються імперії та ідеології… Тут ми готові погодиться та навіть не згадувати той факт, що подібна «зміна поглядів» митрополита Філарета почала відбуватися після того, як він програв на виборах Московського патріарха. Тобто коли, не отримав вищої посади у Російській Православній Церкві, він розпочав спроби побудови «власної імперії».

Усім здавалося цілком природним, що вже у часі підготовки історичного собору УПЦ МП, який відбувся 1–3 листопада 1991 р. та прийняв рішення про свій автокефальний статус, митрополит Філарет мусив вступити у переговори з Предстоятелем та єпископатом УАПЦ, бо у їх була спільна мета. Однак цього не сталося, а його негативна риторика щодо УАПЦ залишалася незмінною практично до 11 червня 1992 р., коли «Архієрейський собор Російської православної церкви постановив «позбавити митрополита Філарета (Денисенка) існуючого сану, позбавивши його всіх ступенів священства і всіх прав, пов’язаних з перебуванням в кліре, за жорстоке і зарозуміле ставлення до підвідомчого духовенства, диктат і шантаж».

Що правда, навіть після Київського собору УПЦ МП 1991 р., практично ніхто в Україні не вирів щирості автокефальних прагнень митрополита Філарета. Вже 20 січня 1992 р., через кілька місяців після проголошення Незалежності, двадцять депутатів Верховної Ради, на чолі з В’ячеславом Чорноволом, виступили із заявою-застереженням: «Предстоятель Української Православної Церкви митрополит ФІЛАРЕТ правдами й неправдами шукає шляхів (швидко помінявши свої гасла), щоб заручитися підтримкою нового уряду і зберегти свою порочну систему управління Церквою. Адже не секрет, а гласне надбання, що саме митрополит ФІЛАРЕТ (Денисенко) тісно пов’язав свою тридесятирічну діяльність зі службами КДБ, аби догодити владі КПРС, послужити безбожному урядові не так в інтересах Церкви, а заради кар’єри й можливості утримувати Церкву на Україні в руках єдиновласної диктатури. Усе це відвертає від Церкви людей, зводить нанівець проповідницьку, місіонерську працю чесного священства, поглиблює ворожнечу між конфесіями і сприяє розколам. Наша депутатська свідомість закликає проголосити очевидний факт: митрополит ФІЛАРЕТ (Денисенко) стоїть на перешкоді духовному відродженню України, очищення суспільства від сталінських хвороб, повинен залишити посаду Предстоятеля Української Православної Церкви, дати їй змогу зберегти свою єдність, правильно самовиразитись у нових державних умовах, окормити змучений народ чистою вірою і духовною силою» [5].

Парадоксально, але особа митрополита Філарета була «токсичною» не тільки для демократичної православної громадськості, а і для більшості ієрархів колишнього Українського Екзархату РПЦ, які на листопадовому соборі підтримали ідею автокефалії. Автору цих рядків довелося спілкуватися з кількома українськими священиками, що у 1990-1992 рр. були наближені до різних єпископів УПЦ МП. Згідно їх свідченню, деякі архієреї були не проти автокефалії, але дуже боялися та не бажали підпасти під необмежену владу митрополита Філарета, коли «запобіжник», у вигляді Московського центру, буде усунений. Тому більшість з них наполягала на зреченні владики Філарета від влади, як першому кроці на шляху до Української Православної Помісності. Саме на цьому зіграла Москва під час архієрейського собору РПЦ (31.03-5.04. 1992 р.), коли «раптом почула» скарги єпископів і обговорення проблеми автокефалії поступово переросло у «дискусію про аморальну поведінку митрополита Філарета і його грубі помилки в управлінні Українською Церквою». А невиконання ним обіцянки відмовиться від влади та скликати у Києві архієрейський собор для обрання нового Предстоятеля, викликало ще більше занепокоєння єпископату УПЦ МП, що сприяло у підготовці та проведенню сумнозвісного Харківського собору…

Історія не знає варіанту «коли б»… Однак вже у кінці 90-х років ХХ ст. багато науковців вважало, що доля Української Помісності могла скластися більш щасливо, без такого болісного розколу, коли б вже у кінці 1991 – початку 1992 рр., митрополит Філарет пішов на об’єднання з УАПЦ, скликання Помісного собору та вибори нового Предстоятеля, залишившись одним з правлячих архієреїв нової Церкви, навіть міг очолювати один з загальноцерковних відділів.

Отже, як би там не було, 25-16 червня 1992 р. відбувся «об’єднавчий собор УПЦ та УАПЦ». Рішенням собору УПЦ та УАПЦ були ліквідовані, а все їхнє майно та фінанси були оголошені власністю новоствореної «Української православної Церкви Київського Патріархату». Її Предстоятелем було обрано патріарха Мстислава (Скрипника), заступником – митрополита Філарета (Денисенка), керуючим справами – владику Антонія (Масендича). Варто відзначити, що на момент об’єднання УАПЦ мела більш за тисячу реальних парафій, а ось кількість парафій, які привів митрополит Філарет, фактично до сьогодні залишається невідомою.

Можна тільки здогадуватися, як склалася б доля нової Церкви, коли б патріарх Мстислав реально мав змогу нею керувати. Однак, через різні перешкоди, він так і не зміг повернутися в Україну. Тому фактично всією діяльністю УПЦ КП керував митрополит Філарет. Його стиль керування та амбіції поступово привели до граничного конфлікту з колишніми ієрархами УАПЦ, що увійшли в УПЦ КП. У подальшому, після смерті патріарха Мстислава, не бачачи можливості змінити стиль керування УПЦ КП, частина єпископату вийшла з неї та відновила УАПЦ.

Це був перший розкол саме Українського Православ’я, який виник через особу митрополита Філарета. У подальшому, патріарх Володимир Романюк (24 жовтня 1993 – 14 липень 1995) спробував відновити єдність, але його завчасна смерть при загадкових обставинах зірвала ці плани. Єдине питання – ці дійсно патріарх Володимир мав вплив та можливість здійснити свої наміри? І тут маємо знову питання, які пов’язані з особою митрополита Філарета, який займав друге місце у ієрархії.

Так, відомий громадський діяч та багаторічний в’язень радянських концтаборів Семен Глузман свідчить, що обрання владики Володимира Романюка було цілком неочікуване для митрополита Філарета: «Колишній зек Романюк був обраний Патріархом. Хоча це місце готував собі інший, владолюбний колишній офіцер КДБ», а про перебування нового патріарха у «своїй резиденції» свідчить, що було «протистояння з номером другим», а також «принизливе поводження з (ним як) «квартирантом» …» [6]

І ось, митрополит Філарет обирається патріархом УПЦ КП. У нього є все можливості та важелі, щоб домагатися визнання своєї юрисдикції та об’єднання Українського Православ’я. Реально потрібно тільки зосередитися на своєму, не «лізти» у чужі справи, піклуватися про Україну. Тим більше, що вже дослані листи Вселенському Патріарху про розгляд апеляції на рішення Московського Патріархату. Але гонор у митрополита (тепер вже патріарха) Філарета бере своє…..

У 1995 р., без аніякої потреби та користі для Українського Православ’я, патріарх Філарет бере активну участь у політичному розколі у Болгарської Православної Церкві, підтримавши кліриків, які в 1992 році відокремилися від Патріарха Максима. Патріарх Філарет навіть взяв участь в інтронізації митрополита Пимена, який знаходився у забороні, проголошеного 4 липня 1996 року «патріархом» розкольників. Після цього очільник УПЦ КП перестав поминати у читанні диптиха на великому вході Патріарха Максима, як це слід робити за православними канонами. Замість Максима він самовільно почав називати «патріарха Пимена». Але на соборі 1998 р., який відбувся за участю представників 13 автокефальних церков, у тому числі і семи Патріархів, єдність Болгарської Православної Церкві була відновлена через покаяння розкольників. При цьому варто відзначити, що цей розкол аніяк не був обснований, бо, на відрізнення з Україною, Болгарія вже мела свою визнану автокефальну Православну Церкву у статусі патріархату.

Реально, підтримавши розкол у Болгарії, патріарх Філарет зробив велику шкоду Українському Православ’ю через протиставлення себе всім Помісним Православним Церквам, зокрема і Константинопольському Патріархату, бо жодна канонічна конфесія не підтримала розкольницькі дії ієромонаха Христофора (Сибєва) і митрополита Пимена….

Не дивлячись на інтереси Українського Православ’я, якому була (і є) дуже важливе позитивне (ці, як мінімум, нейтральне) ставлення інших канонічних Православних Церков щодо визнання автокефалії, патріарх Філарет протягує ускладнювати ситуацію….

Без огляду на інтереси власно Київського Патріархату, патріарх Філарет підтримує розкольницьку Чорногорську православну церкву і її главу митрополита Михайла, поминаючи його під час богослужінь. Відзначимо, що митрополит Михайло, він же Міраш Дедеіч, – позбавлений сану священик Константинопольського Патріархату. Ця особа змінила безліч конфесій, перш, ніж прибився до чорногорських розкольників. Через те, що у його інтронізації у сан митрополита в 1997 році взяли участь вже болгарські розкольники, його підтримка явно ускладнила питання визнання Української Автокефалії…

Нічим необґрунтованим було й втручання патріарха Філарета у справи Румунської Православної Церкви, яка намагалася відновити свій канонічний статус у Молдові, яка ніколи не була частиною Київської митрополії та де були виключно молдавські  (румунські) парафії.

Так, у 1998 році «Інформаційний бюлетень УПЦ КП» опублікував статтю про ситуацію в Молдові. Автор статті заявляв, що якщо в Молдові виникне невизнана автокефалія, то Київський патріархат підтримає і визнає її. А в 2005 р. Київським Патріархатом був поставлений Єпископ Фалештський і Східно-Молдовський Філарет, через що повстали цілком зайві та непотрібні суперечності з Румунською Православною Церквою, які на сьогодні ускладнюють визнання ПЦУ…

Крім того, була створена цілком чужа Українському Православ’ю структура у Росії, яку очолив колишній клірик РПЦ та РПЦЗ, а сьогодні митрополит Іоасаф (Шибаєв). Свого часу, Синод РПЦЗ відмовив йому у архієрейській хіротонії через сповідання поглядів, які були дуже близькі до поглядів сучасних «царебожників». Цієї «єпархії» УПЦ КП завжди було притаманне шанування колишнього російського імператора Миколая ІІ та сповідання імперської версії «русского мира». Цікаво, що навіть після початку агресії Росії, не дивлячись на наполегливі звернення архієреїв, священиків та вірних, яких обурювали пости цього постійного члена Синоду Київського Патріархату у соціальних мережах, патріарх Філарет продовжував толерувати (або навіть  підтримувати) його діяльність.

Також, без усілякої потреби, УПЦ КП вдерлася на канонічну територію Еладської Православної Церкві, створивши там свій екзархат з грецьких розкольників.

Більш того, апелюючи до Константинопольського Патріархату у справі власної реабілітації та визнання автокефального статусу УПЦ КП, патріарх без тіні сумління створює свої канонічні структури на територіях, які Вселенський патріарх вважає своїми. Йдеться про єпархію у Франції, яку очолив митрополит Мишель Лярош та ставропігійний деканат у США. При чому, коли американський деканат дійсно має зв’язок з української діаспорою, то французька інституція ніякого відношення до української діаспори у Європі практично не має, а владика Мішель (Лярош) не володіє, ані українською, ані російською, ані жодною іншою слов’янською мовою.

Загалом, вже до 1998 -1999 рр., патріархом Філаретом була сформулювала нова єресь, яку він озвучив на Всеукраїнській науково-практичній конференції головних редакторів ЗМІ 29 квітня 1999 року, про існування «двох самодостатніх сімей Помісних Православних Церков», у якій підвів базу про можливість існування спільноти «Православних Церков», яким неважливе визнання з боку Вселенського Православ’я. Саме ці ствердження сьогодні є тим, що у розумінні деяких Предстоятелів Помісних Церков визначає патріарха Філарета як єретика та ставіть питання про дійсність хіротоній архієреїв УПЦ КП. Бо, на підставі цих заяв, вони вимагають соборно «оцінити» ступень єретичності, як це було зроблено на І Нікейським Соборі, коли єретиків-кафарів прийняли до євхаристичного спілкування у сутнім стані (8 правило), але відмовили у цьому єретикам-павліанам (19 правило),

Отже, аналізуючи діяльність патріарха Філарета у 80-х – 90-х роках ХХ ст., можна зробити висновок, що вона від початку була об’єктивно скерована проти автокефалії Українського Православ’я, а з часу його присутності у автокефальному русі, зокрема на керівних посадах УПЦ КП, була остаточно скерована на ускладнення отримання визнання помісного статусу через негативне втручання у справи інших Помісних Церков та заяви, які Вселенським Православ’ям оцінювалися як єретичні. Саме через це патріарх Філарет зробився досить «токсичним» для Вселенського Православ’я, зокрема і Константинопольського патріарха.

ІІ Церква під себе. Перетворення Київського Патріархату на власну авторитарну структуру

Від початку відродження УАПЦ, а потім створення УПЦ КП, їх канонічна організація, яка у подальшому знайшла своє віддзеркалення у Статутах, була досить демократичною та базувалася на принципах соборноправністі. Однак з приходом до влади патріарха Філарета ситуація почала стрімко змінюватися, УПЦ КП перекраювалася по найгіршим лекалам, які уявляли собою гібрид керування Православною Церквою в Російський імперії та сталінсько-радянську систему РПЦ МП.

Так, навіть на відміну від сучасної РПЦ МП, у УПЦ КП була відсутня така інституція як єпархіальні та загальноцерковний церковний суд. Рішення відносно вини та покарання архієреїв (і священиків) приймалися виключно на синоді, а сам синод формувався особисто патріархом Філаретом та включав 12 постійних членів. Практично було створено «митро-політбюро», яке виключала участь у керівництві Церквою не тільки мирян та священиків, а навіть більшість архієреїв. Останнє виявлялося навіть у тому, що без будь-якого розбору, особисто патріархом, відмінялися цілком законні канонічні покарання, що накладалися на деяких священиків їх єпархіальними архієреями.

Цілком були практично скасовані «єпархіальні ради», які включали у себе мирян і священиків та були покликані не тільки для більш адекватного керування єпархіями, а й для обмеження «самодурства» правлячих архієреїв. Навіть загальна «вища церковна рада», яка складалася з 23 осіб, зокрема 8 мирян, була перетворена на цілком декоративну інституцію, бо, крім часу останнього Помісного собору УПЦ КП жодного разу не збиралася (у всякому разі про таки зібрання, а також про прийняті рішення, немає жодної інформації на офіційному сайті УПЦ КП, а вся діяльність ілюстровано 1 (одним) зверненням до Московського Патріархату).

Крім того, на Помісному соборі 2013 р., була офіційно введена цілком новітня для Вселенського Православ’я посада «заступника патріарха», якому, зокрема, було надано право місцеблюстителя у міжсоборний період у випадку смерті патріарха. Зазначимо, що у Православних Церквах посаду місцеблюстителя займає старший по хіротонії єпархіальний архієрей. Загалом уведення подібної офіційної посади «помічника патріарха», без чітко окреслених функцій та повноважень, при наявністю «керуючого справами патріархії», викликало досить багато запитань.

Загальний аналіз постанов Помісних та Архієрейських соборів, рішень Синоду УПЦ КП показує, що поступово, особливо у останні 10-15 років, відбувався процес повної пірамідальної централізації керування Церквою, коли у єпархіальних архієреїв забиралися їх звичайні повноваження. Тут, найбільш ілюстративним, є рішення Синоду УПЦ КП про заборону видавничої діяльності єпархіям без цензурування кожного видання центром. При цьому цензуруванню підлягали навіть збірники проповідів правлячих єпархіальних архієреїв.

Наслідком подібних процесів, як відзначали деякі науковці та аналітики, був запуск процесу перетворення Православної Церкви на тоталітарну структуру «гурустичного типу». На щастя, певний опір правлячих архієреїв та події 2018 р., а саме Об’єднавчий собор та надання Томосу, не дали остаточно завершитися цьому руйнівному процесу.

ІІІ Боротьба за єдність та визнання, чи її імітація?

Переважна більшість істориків та аналітиків, які описують діяльність УПЦ КП у 2000-2018 рр., найперше звертають увагу на її розбудову. Дійсно, за цей час значно збільшилася кількість єпархій, парафій, монастирів. Почали нормально діяти три богословських академії, побудована велика кількість нових храмів та ґрунтовно відновлені ті, що були передані громадам у зруйнованим або півзруйнованому стані. Церкві вдалося у край короткий термін, в умовах війни, організувати військове-капеланське та милосердно-волонтерське служіння. І це дійсно є заслугою патріарха Філарета, як Предстоятеля. Тут ніхто не може виказати якогось заперечення, а ось у плані досягнення православної єдності, руху на шляху визнання автокефалії Вселенським Православ’ям, не все так безхмарно…

Вже наприкінці 90-х років ХХ ст. стає зрозумілим, що Константинопольський Патріархат ніколи не піде на реабілітацію патріарха Філарета як «патріарха», а тим більше на визнання автокефального статусу Українського Православ’я у якості «патріархату». Саме через це УАПЦ, після смерті патріарха Димитрія (Яреми), відмовилася від «патріаршого статусу» та надала своєму Предстоятелю титул «Митрополита Київського і всієї України». Така форма надавала Вселенському Патріарху «поле для маневру» – реабілітація ієрархії УПЦ КП і УАПЦ, а потім визнання Помісного статусу Українського Православ’я через формальне відродження Київської митрополії, яку він історично вважав своєю канонічною територією (така форма визнання і була здійснена у 2018 р.).

Крім того, визнання автокефалії могло відбутися тільки після об’єднання УПЦ КП та УАПЦ у єдину юрисдикцію, яка й мусила звернутися з відповідним проханням до Константинопольського патріархату.

Тому вже на початку ХХІ ст. УПЦ КП була запропонована зміна титулування через процедуру об’єднавчого собору з УАПЦ, коли новообраний Предстоятель отримає титул «митрополита Київського». При чому, практично до останніх місяців 2018 р., такий собор мусив відбутися виключна «силами» архієреїв цих двох юрисдикцій, з запрошенням бажаючих з УПЦ МП.

Однак, усі спроби переговорного процесу між УПЦ КП та УАПЦ у 2000 – 2018 рр., навіть під егідою Вселенського Патріарха Варфоломія у 2008 р., не дивлячись на можливість вирішення інших питань, провалювалися саме через небажання патріарха Філарета «зняти куколь», про що  неодноразово писав блаженної пам’яті митрополит Мефодій (Кудряков).

Дехто може заперечити нашу думку та небезпідставно стверджувати, що у зриві переговорів є провина й ієрархії УАПЦ. З цім твердженням ми можемо погодитися лише частково, бо, а автор цих рядків брав безпосередню участь у переговорним процесі 2011-2012 рр., позиція УПЦ КП полягала не у «об’єднанні з УАПЦ», а у простим «поглинанні УАПЦ» без усіляких гарантій. Такий зневажливий підхід цілком виявив себе у 2013 р., коли до УПЦ КП вирішили приєднатися кілька правлячих архієреїв УАПЦ. Вони не тільки не отримали будь-якого архієрейського місця служіння (навіть вікарного), а навіть перебували без титулів до надання їх вже Священним Синодом Православної Церкви України. Те саме відбулося і у 2015 р., коли до УПЦ КП забажав перейти один з правлячих архієпископів УПАЦ. Синод Київського Патріархату не тільки позбавив його титулу та гідного місця служіння, а й «понизив» до єпископа.

Крім того, навіть об’єднавчий собор УПЦ КП та УАПЦ не вирішив б проблеми з реабілітацією та визнанням, коли б новообраний Предстоятель носив титул «патріарха»… А саме за цей титул відчайдушно тримався (і тримається) владика Філарет.

Після провалу Київських перемов 2008 р., які відбувалися поміж Константинопольським патріархом Варфоломієм та очільниками невизнаних Православних Церков (УПЦ КП і УАПЦ), при посередництві Президента України Віктора Ющенко, усім зробилося зрозумілим – патріарх Філарет остаточно «токсичній» для Вселенського Православ’я. Адже, як згодом повідомили практично всі учасники процесу, зрив відбувся через небажання владики Філарета відмовитися від свого патріаршого титулу та прислухатися до братських порад Константинопольського патріарха Варфоломія. Саме після цього, у середовищі Київського Патріархату почала з’являтися думка про «третій шлях» – створення якось окремої «Української Церкві», на зразок Англіканської, якій загалом непотрібне визнання, або його можна очікувати невизначений термін… Сьогодні важко сказати наскільки ті ідеї поступово зробилися популярні серед духовенства та вірних УПЦ КП, але вони явно виходили від патріарха Філарета. Це, власно, беззаперечно демонструє його дуже дивна проповідь, з явними неправдивими історичними фактами, що була оголошена 14 травня 2019 з амвону Володимирського собору в Києві [7].

Загалом, навіть не згадуючи спробу об’єднання з УАПЦ 2015 р., у якій, на наш погляд, ієрархі УАПЦ не змоги читко визначити умови та виставили себе як основну підставу зриву перемов 2015 р, реальна проблема залишалася у небажанні очільник УПЦ КП йти на вибори Помісним собором об’єднаної Церкви. Таке небажання подається дещо дивним, коли порівняти кількість архієреїв та парафій обох Церков. Тому складається враження, що патріарх Філарет не мав впевненості у «своїх» архієреях та парафіях.

Можна по різному тлумачити дії Київського Патріархату у справі об’єднання та визнання у 2008 – 2016 рр. Це питання ще мусить бути об’єктом окремого дослідження, коли (і якщо) будуть доступні всі документі. Але викликає подів той факт, що патріарх Філарет, вже після анексії Криму та початку війни з Росією, аніяк не реагував на офіційні заяви та пости у соціальних сітках митрополита Іоасафа (Шибаєва) щодо пропаганди ідей «русского мира», хоча ці факти доповідалися йому навіть публічно.

Ще більший подів викликають деякі рішення Синоду УПЦ КП, які були прийняти вже під час активної фази перемов відносно визнання канонічного помісного статусу Українського Православ’я з боку Константинопольського Патріархату.

Так, 13 травня 2017 р., Синод УПЦ КП утворює «Європейський Екзархат Української Православної Церкви Київського Патріархату», який має парафії на канонічній території Константинопольського патріархату, Церкви Чеських земель і Словаччини, Еладської Православної Церкви та автономної Православної Церкви Фінляндії [8]. Крім того, духовенство УКП КП, не дивлячись на протести Польської Православної Церкви, «з благословення Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета» продовжує регулярно навідувати монастир Святих Кирила і Мефодія (Уйковіце, Польща) [9]. Природно, що подібні рішення та діяльність аніяк не сприяли не тільки перемовам з Вселенським патріархом, а й додавали «токсичності» особі патріарха Філарета у очах більшості Помісних Православних Церков.

Але це ще не все… не дивлячись на численні звернення українського духовенства та вірних, Синод УПЦ КП, у часі війні з Росією, за поданням патріарха Філарета, призначає своїм екзархом у Росії відвертого «царебожника», шанувальника Російської імперії та прибічника «русского мира» митрополита Іоасафа (Шибаєва) [10].

Не менш дивними були і спроби декоративної зміни титулу очільника Київського Патріархату напередодні Київського Помісного об’єднавчого собору 2018 р., адже ще у жовтні існувала домовленість, що ані патріарх Філарет (УПЦ КП), ані митрополит Макарій (УАПЦ), не будуть висувати свої кандидатури на місце Предстоятеля Помісної Церкви України.

Загалом, коли казати про події, які передували Київському Об’єднавчому Помісному Собору та наданню Томосу, а також деяких подіях перших місяців існування Православної Церкви України, можна згадати багато фактів, як мінімум, дивної поведінки патріарха Філарета, коли його особисті амбіції вставали на заваді інтересам Українського Православ’я. Про це вже багато написано істориками, аналітиками та журналістами, зокрема й автором цієї статті [11], а відразу перейдемо до аналізу подій початку травня 2019 р.

Мало хто дійсно вірив, що патріарх Філарет, який більш 25 років будував «Церкву під себе», добровільно віддасть її іншому архієрею, навіть своєму ставленику, та задоволиться роллю «почесного пенсіонера та духовного батька». І у цьому плані, враховуючи особистість патріарха Філарета, тактика поблажливості та милосердя відносно, його дій, була явно програшною. Адже, як стверджують психіатри, тут спрацював т.зв. «синдром капризної дитини». Тобто, задоволення вимог ультиматумів та істерик не приводить до спокою, а тільки до нових, ще більших вимог. Більш того, подібна людина сприймає доброту та задоволення своїх вимог як власну перемогу, як слабкість опонента й спонукання до нових, ще більших вимог. Особливо, коли подібна думка активно підтримується найближчим оточенням.

Але, на великий жаль, справа не тільки у особистих амбіціях патріарха Філарета. Дуже симптоматично, що відкриту розкольницьку діяльність у ПЦУ розпочав саме митрополит Іоасаф (Шибаєв). Тут важко не погодиться з п. Романом Бондарчуком, який ще 19 квітня 2019 р. відзначив на своїй сторінці у соціальної мережі Фейсбук: «Зрозуміло що митрополита Іоасафа Шибаєва ФСБ Росії спонукає до дій направлених на розкол Церкви яку очолює митрополит Епіфаній. Я неодноразово задавав собі запитання за які такі заслуги ФСБ Росії так благоволить Іоасафу Белгородському, у нього на відміну від владик Климента та Адріана не відбирають храмів і земельних ділянок а навпаки, у всьому сприяють. Зверніть увагу, його заява проти митрополита Епіфанія вийшла після завершення першого туру президентських виборів які показали що Порошенко не набирає більшості, тут і заява Синоду УПЦ МП до Вселенського Патріарха Варфоломія з вимогою відкликання Томосу, тут і неодноразові заяви Філарета про те які погані греки, і про те що він хоче змінити Статут Церкви, тобто повернути Статут КП і відновити повну свою владу над Церквою відсторонивши від предстоятельства Епіфанія. Що нас в такому разі очікує: Вселенський патріарх Варфоломій відкличе Томос, в УПЦ ПЦУ відбудеться розкол бо значна частина єпископату і духовенства не піде за Філаретом, але йому від цього буде байдуже. Філарет знову звернеться (можливо вже звернувся) до патріарха Московського Кирила про зняття з нього анафеми, як ви знаєте він звертався але йому не відмовивши відмовили а зараз якщо він посприяє відкликанню Томосу від УПЦ ПЦУ думаю анафему з нього знімуть. Перманентні перемовини з РПЦ МП відбуваються, не надаремно митрополит Іоасаф Шибаєв чи не кожного тижня в Філарета» [12]. Власне виконання цього задуму і назирали 14 травня 2019 р. у Київському Володимирському соборі, коли біля патріарха Філарета стояли виключно «російські» архієреї колишнього Київського Патріархату на яких ФСБ РФ має можливість здійснювати прямий вплив….

На нашу думку, дивлячись на сьогоднішні перебіг подій, нам поки залишається тільки здогадуватися: Чи діє патріарх Філарет через свої власні амбіції та переконання, або його діяльність є цілком осмисленою боротьбою проти Помісності Українського Православ’я, яка прихована патріотичними гаслами.

IV Висновки

Розглядаючи діяльність патріарха Філарета на посаді очільника УПЦ КП щодо боротьби за визнання автокефалії Українського Православ’я з боку Вселенського Патріарха, можна прийти до думки, що вона, попри патріотичну риторику, була контпродуктивна. Дії патріарха Філарета реально створювали перешкоди для доброзичливого ставлення до УПЦ КП з боку інших Помісних Церков, зокрема і Константинопольського патріархату. У цієї парадигмі дії, висловлювання та заяви «почесного патріарха» Філарета, які він здійснює останнім часом, цілком логічні та прогнозовані. При цьому неможна відкинути його заслуги у розбудові УПЦ КП, яка явно переросла свого творцю та стала основою Православної Церкви України.

Посилання

1. Екзарх Константинополя Даниїл: Православна церква України може стати патріархатом

2. Газета «Советская Украина» від 9 травня 1989 р. Переклад українською мовою автора статті.

3. «Православный вестник», №1, 1991 р. ст. 8. Переклад українською мовою автора статті.

4. «Православный вестник» №10, 1990; «Православный Вестник» №4, 1990 та інш.

5. Депутатська заява від 20 січня 1992 р. Архів автора.

6. Семен Глузман. Квітка на могилі Патріарха.

7. Святкове богослужіння у день пам’яті священномученика Макарія, митрополита Київського

8. Журнал № 17 Засідання Священного Синоду УПЦ КП від 13 травня 2017 р. //

9. Митрополит Димитрій очолив богослужіння престольного свята монастиря в Уйковіцах

10. Журнал № 18 Засідання Священного Синоду УПЦ КП від 13 травня 2017 р.

11. Після Томосу. Тернистий шлях становлення Православної Церкви України //

12. Роман Бондарчук. Наближаються до завершення президентські перегони…. 

прот. Сергій Горбик (ПЦУ)

Повага до людської особистості змінилося засиллям безособових соціальних інститутів та зв’язків. Ідея свободи людини відступила на другий план, а на її місце вийшла абсолютна свобода ринку. І ось від суспільства вільних особистостей ми прийшли до стану, коли цілі народи перетворилися в рабів безособових фінансових груп, безіменних грошових торговців, по суті, керуючих економікою цілих народів, презирливо іменованих ними «ринками». Гроші для них абстрагувалися від свого товарного носія, придбали власну «ринкову ціну», самі перетворилися у товар. У заплутаних лабіринтах глобалізації були створені нові структури фінансової системи «віртуальної економіки», яка не контролюється жодним державним чи іншим політичним інститутом.

Навпаки, рішення цих невідомих сил, що діють під покровом анонімності, здатні підірвати існуючу нині систему держав і народів, засудити мільйони людей до безробіття, а все суспільство до злиднів. Отже, вся світова економіка переживає зараз глибоку структурну кризу фінансової системи, що є незаперечним доказом кризи цінностей у суспільстві.

Показником рівня, якого досягла соціальна нерівність в світовому масштабі, є той факт, що 20% населення планети, які живуть у багатих країнах, споживають 80% всіх видобутих природних багатств. Одночасно з цим економічне свавілля, корупція, несправедливість і бездушність, що процвітають при будь якій панівній економічній моделі – хоч капіталістичній, хоч соціалістичній – привели мільйони людей до соціальної маргіналізації, а багатьох і до повної убогості.

2. Церква не має права залишатися стороннім спостерігачем цих тривожних економічних процесів. У цій ситуації вона зобов’язана рішуче сказати своє вагоме слово з трьох основних питань.

а) Безжальній критиці необхідно піддати членів самої Церкви за поведінку, яка не відповідає  євангельським принципам, за малу або велику участь в несправедливості та корупції. Крім цього, з ініціативи парафій, різних церковних громад і організацій повинна бути розвинена активна діяльність з надання негайної допомоги найбільш незахищеним членам нашого суспільства. Слава Богу, в цій області в Церкві вже є серйозні зрушення на краще.

б) Безстрашний критиці повинна бути піддана матеріалістична ідеологія та вся ідеологічна система, що породила соціальну несправедливість у цілому та економічну кризу зокрема. Необхідно зробити спробу вплинути на політичних лідерів, закликати видатних вчених й економістів знайти вихід з положення, що створилося на основі поваги до людини, до національного самовизначення народів, а також солідарності з ними в їх боротьбі. Загальноприйняті погляди на людину та творіння піддалися останнім часом істотного впливу споживчих ідей. Церква покликана захищати гідність людської особистості як образу особистісного Бога, а також священний характер творіння як створення рук Божих. Світогляд, згідно з яким людина є господар всього творіння і, отже, має право використовувати його, як вона забажає, завдаючи тим самим шкоду навколишньому його природі, не просто помилково, але і є, з православної точки зору, гріхом. Згідно з християнським віровченням, людина є органічною частиною творіння і зобов’язана використовувати його з повагою.

в) Помісні Церкви повинні проявляти велику солідарність, спільно впливаючи на суспільство, в якому вони живуть. Наприклад, закликаючи народи Північної Європи до розуміння і підтримки народів Південної та Східної Європи, які переживають випробування, і, навпаки, стримуючи почуття гіркоти й обурення економічно слабших народів Півдня, що спрямовані проти деяких європейських економічних гігантів. Природно, що таких прикладів може бути наведено безліч через глибокий контраст, що існує на планеті між економічно сильними і слабкими державами. Церква в багатих країнах не має права зберігати мовчання і дозволяти панувати хору образ на адресу тих народів, які переживають тяжкі випробування і вже тим більше не має права приєднуватися до такого хору.

3. Давайте, однак, повернемося в рідні пенати – в наше суспільство. Нашим першим обов’язком тут є сувора самокритика. На жаль, зміст цього важливого слова був останнім часом перекручений. Однак, не знімаючи відповідальності з політичних та економічних лідерів, ми всі повинні усвідомити помилки, зроблені нами як громадянами. Звичайно, не відповідає дійсності те, що всі люди у рівній мірі відповідальні за ситуацію в країні. Багато простих людей є жертвами, що не одержали ніякої вигоди від добробуту, створеного за рахунок взятих в борг грошей. Але подивившись проникливим і неупередженим поглядом, більшість з нас змушені будуть визнати свої особисті помилки та промахи. Визнати, що були випадки, коли ми не надали протидії очевидному сваволю і волаючому беззаконню.

Лише повторюючи фразу «криза цінностей», ми ризикуємо загрузнути у невизначеності. Церква знову і знову покликана вказувати на значення саме цих актуальних у всьому світі, вічних цінностей: на справедливість, в очевидному євангельському сенсі: «Тож усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви з ними» (Мт. 7:12). А крім того, на істину, почуття міри, примирення, любов у всіх її видах і проявах.

4. Втім, однією самокритики мало. Роль Церкви не може бути зведена до звинувачень, які таврують всіх порушників без винятку. Слово Церкви має, перш за все, невпинно закликати до покаяння. Для багатьох в наш час слово «покаяння» звучить старомодно, надто «релігійно». Однак, воно продовжує бути актуальним і революційним з тих самих часів, коли його поставив в центр Свого Євангельського вчення Господь наш Ісус Христос, закликавши: «Покайтеся» (Мк. 1:15), тобто: змініть спосіб мислення, поведінки, своє сприйняття життя . Лише змінивши і розум, і серце, ми зможемо покласти край тенденціям і пристрастям, що гублять наше суспільство. Економічна і моральна криза, що вирує серед більшості народів у більшості країн, породжена очевидними причинами, що мають назву і конкретні форми. Обмежуся тим, що назву три коріння корупції – матері економічної кризи.

a) Користолюбство. Воно, за словами апостола Павла, є «ідолослужінням» (Кол. 3: 5), відмовою від шанування істинного Бога. Користолюбцю не важливо, наскільки законні використовувані ним методи. Його жадібність приймає все нові і нові неконтрольовані форми. Недарма «апостол народи» емоційна застерігає: «А хто хоче багатіти, упадають у спокуси та в сітку, та в численні нерозумні й шкідливі пожадливості, що людей в безодню і погибель Бо корінь усього лихого то грошолюбство» (1 Тим. 6: 9). Вірус сріблолюбства в сучасну епоху мутує і поширюється у всіх шарах суспільства. Так зване суспільство споживачів переросло в споживчу істерію. Ідеалом і метою життя сучасної людини будь-якого суспільного класу стало бездумне накопичення матеріальних благ, часто надлишкових, при повному нехтуванні до навколишнього світу. Цю жадібність, що стала причиною і сучасної екологічної кризи, затаврував вже 16 століть тому великий богослов, батько і вчитель єдиної і нероздільної Церкви святий Григорій Ніський, підкреслюючи: «Вживай, але не зловживай. Дозволь собі насолоджуватися, але в міру. Не приноси загибель всім тваринам, які живуть на землі і в морі» (Бесіда про благодійність, 383 м після Р.Х.).

б) Наступним коренем корупції є брехня. Брехня ознаменувала гріхопадіння роду людського, як виразно випливає з першого розділу Святого Письма (Бут. 3:1). В останній же його частині підкреслюється, що поза Царства Божого залишиться «кожен, хто любить та чинить неправду» (Одкр. 22:15). Брехня, в кінцевому рахунку, підриває щось важливіше, а саме здатність любити. Це може здатися дещо дивним. Однак саме ця властивість брехні проникливо роз’яснив Ф.М. Достоєвський, який вклав в уста старця Зосими таку пораду: «А головне, найголовніше – не брешіть … Головне, самому собі не брешіть. Той, хто бреше самому собі і власну брехню свою слухає до того доходить, що вже ніякої правди ні в собі, ні кругом не розрізняє, а отже входить в неповагу і до себе і до інших. Чи не поважаючи ж нікого, перестає любити, а щоб, не маючи любові, зайняти себе та розважити, віддається пристрастям і грубим солодощам … брешуть собі самому ще до всіх і образитися може. Адже образитися іноді дуже приємно, чи не так?» («Брати Карамазови ». Том 1).

в) Особливу небезпеку, проте, представляють себелюбство, егоцентризм, зосередження у своєму «я», поклоніння вигоді – особистій, сімейній, місцевій, національній. Ліками проти цієї недуги була і залишається справедливість у поєднанні з допомогою ближнім та самопожертвою. Бо знайти себе можна лише віддаючи себе іншим. Проголошення цієї істини і словом, і ділом, є першочергове завдання Церкви, що виливається в допомогу бідним, навіть якщо їх тяжке становище походить від їх же власних помилок і вад (див. Мт. 25:35-40). Жоден інший суспільний інститут не здатний показати настільки яскравий приклад любові і самопожертви і настільки натхненно закликати до цього ідеалу інших. До відомого афоризму «cogito ergo sum» ( «я мислю, отже, я існую») Церква, черпаючи натхнення з найяскравіших сторінок своєї історії, додає: «я люблю, отже, я існую» по прообразу Божественної любові і взаємного єднання, існуючого між іпостасями Святої Трійці.

5. Після критичних слів і вказівки на особисту відповідальність кожного, Церква повинна сказати суспільству слова надії і оптимізму. Криза може стати початком духовного оновлення. Лихоманка як економічній, так і екологічній кризи – це лише симптом більш глибокого захворювання, що загрожує виживанню людства.

Сучасна економічна криза, незважаючи на страждання і розгубленість, яку вона породила у мільйонах людей як держав, що находяться на стадії розвитку, так і багатих держав, надає нам унікальну можливість провести докорінні зміни в провідних галузях всесвітнього, національного та нашого особистого життя. Ми, християни, покликані перебувати у перших рядах цієї боротьби, як ми зробили це (під керівництвом Всесвітньої ради церков) у боротьбі з расизмом і насильством. Звичайно, ні расизм, ні насильство не зникли після нашої критики та наших дій. Однак ми домоглися того, що суспільство ясніше усвідомило необхідність боротьби з ними.

Вже не в перший раз Церква бореться з кризою. Трагічний досвід збройного протистояння під час світових воєн XX століття пробудив совість людей, створивши передумови для краху колоніалізму, фашистських режимів, расистських ідеологій і, в кінцевому рахунку, привів до падіння комуністичного режиму у більшості країн. У періоди важких випробувань, коли суспільство перебуває на межі своїх життєвих сил, з глибин людських сердець виникають такі рідкісні чесноти, як любов до істини, хоробрість, терпимість, здатність прощати, самозречення, справедливість, альтруїзм. Вони і сьогодні є дієвим антитілами до непритомних тенденцій нашого суспільства. Саме їх наполегливо і завзято повинна культивувати сьогодні Церква.

Наш безпосередній обов’язок – підтримання надії і стійкості наших народів на основі щирої поваги до кожної людської особистості і кожної нації, а також боротьба за справедливе подолання економічної кризи, за справжню солідарність як всередині нашого суспільства, так і між усіма народами планети.

Архієпископ Тірани і всієї Албанії Анастасій

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»