Церква не відвертається від тіла, а навпаки, шанує його. Людина являє собою образ Божий не тільки з точки зору душі, але і з точки зору тіла. Образ Божий – це душа і тіло разом. І мета людини як істоти, що відображає Бога, полягає в тому, щоб зберігати Його в собі. Все інше входить до складу цієї мети або підпорядковується їй. І якби спалення мертвих якимось чином служило цій меті, воно було б не просто прийнятним, але навіть бажаним.

Християни, яких стратили шляхом спалення, не відмовлялися від нього, а терпіли, бачивши в цьому шлях до об’єднання з Богом. Показовою є молитва, до святого Ігнатія де Богоносець зобразив свою долю: «Вогонь і хрест, натовпу звірів, розчленовування, розсипані кістки, відрізання частин, роздроблення всього тіла … все мені довелося випробувати, тільки щоб з Ісусом Христом зустрітися». Це бажання повного знищення не є наслідком ворожості по відношенню до тіла або матерії, але любов’ю до Христа. Це прагнення явити істинність Божественного образу.

Неприязнь до тіла спостерігається в східних релігіях і язичництві. Церква не дивиться на тіло з презирством і не вважає його «гробницею», як це робив Платон, бажаючи його знищити. Людське тіло – це храм Святого Духа. Це жива церква, всередині якої людина покликана славити Бога. І ті, хто істинно служить Богу, засновують на своїх мощах справжні церкви, що захищають живих. Тому церква і шанує мощі святих і зберігає їх як дорогоцінні багатства.

Для Церкви людська природа настільки свята і зріднена з Богом, що вона може скласти з Ним неподільну сутність. Так, у Христі людське тіло нерозривно й непорушно об’єднано з Його Божественністю, в той час як в людській сутності тіло приймає нестворену Божественну благодать і бере участь у Божественному житті. Тому християнин не відкидає своє тіло і не бажає позбутися від нього, як від ворога, але прагне до його оновлення у Христі і позбавлення від тлінності.

Той, хто дивиться на мертве тіло, як на мощі, чесні останки людської істоти, бажає віддати йому шану. І в такому випадку поховання або зберігання останків набуває священний сенс. Крім того, ми знаємо, що навіть висохлі кістки зберігають живу біологічну своєрідність померлого, на відміну від попелу. Але людина, що бачить в мертвому людському тілі лише похмурий труп, звичайно, захоче його знищення. Така людина не розрізняє духовних символів, її цікавить лише фізична сторона предметів і їх споживче або матеріальне значення. Вона забуває серце і мислить логічно, знаючи про проблеми великих міських центрів, вона вважає більш розумним і практичним кремацію померлих.

Протягом всієї старозавітної і неподільної християнської історії спалювання мертвих асоціювалося з язичницькою традицією і вважалося ганебним діянням. Зокрема, смерть за допомогою вогню в Старому Завіті пов’язана з тяжкими злочинами. Новий Завіт вважає поховання мертвих самим собою зрозумілим, в той час як в історії Церкви тільки гонителі християнської віри вдавалися до кремації тіл християн, щоб віддати їх забуттю і похитнути надію на їх воскресіння. Нарешті, в новітній час спалення мертвих набуло вигляду такого собі очищення світу від їх присутності.

Прагнення до знищення або збереження мертвого тіла в могилі безпосередньо пов’язано зі ставленням людини до смерті. Коли вона хоче забути про смерть, природно, вона захоче стерти з лиця землі все, що якось пов’язано зі смертю або нагадує про неї. І в цьому їй допомагають відповідні установки нашого суспільства. Усе спрямовано на мовчання про смерть. Природним наслідком цього є прагнення до знищення мертвого тіла. Надгробний камінь зберігає пам’ять не тільки про померлого, а й про смерть. І щоб людина зберігала цю пам’ять і це не завдавало їй біль, необхідно вірити в перемогу над смертю.

Християнин вірить в цю перемогу і очікує воскресіння: «очікую воскресіння мертвих». Це воскресіння цілком торкнеться психосоматичного єства людини. Християнин чекає воскресіння оновленої людини з тіла, схильного до тління – нового колоса, що росте з насіння, гниючого в землі. Коли людина володіє цією вірою і цим сподіванням, її ставлення до смерті і до мертвого тіла стає відповідним. Така позиція підтримує мораль, що сформувалася століттями, в той час як кремація – це атрибут нової моралі.

Спалення мертвих не заперечує безпосередньо віру в воскресіння. Воно ображає почуття і моральність, які народжує ця віра, змінюючи очікуванням Церкви, що стосуються людини. У свою чергу, це стосується і закону, який органічно пов’язаний з мораллю і життям Церкви. Коли була поширена практика спалення мертвих, утвердилося християнське віровчення, що закріпило згодом традицію поховання померлих. Це символічний акт, який вже Апостолом Павлом порівнюється з пшеничним зерном і безпосередньо пов’язується з очікуванням вічного життя. Коли це сподівання згасає, поховання мертвих втрачає своє символічне значення.

професор Георгій Мандзарідіс

Переклад українською мовою «Київське Православ’я»