І. Син і онук політв’язнів хоче «посадок» за інакомислення

В інтерв’ю генеральному директору ТАРС Андрію Кондрашову предстоятель Російської православної церкви фактично закликав до ув’язнення тих, хто не згоден з режимом. Він сформулював цю вимогу у стандартних для ієрархії РПЦ міркуваннях про так звану «духовну безпеку» російської держави. «Є поняття, які пов’язані з самою здатністю та можливістю держави існувати. Отже, навколо цих ідей, цих понять обов’язково має бути суспільний консенсус. Якщо ж хтось випадає з цього консенсусу, то існує таке визначення: зрадник Батьківщини, з усіма відповідними юридичними наслідками», – заявив патріарх.

За часів Сталіна духовенство мусило хором вихваляти «отця народів». Але уявити собі патріарха Сергія (Страгородського) чи Алексія Першого (Сіманського), який вимагає посадити когось, неможливо. Пімена (Ізвекова), патріарха РПЦ останніх 25 радянських років, — тим більш.

Пригадую, як один відомий російський журналіст і релігієзнавець сказав мені невдовзі після інтронізації патріарха Кирила у 2009 році: «Це перший радянський патріарх. І це матиме наслідки. Які – побачимо». І справді, всі патріархи Російської Православної Церкви, фактично знищеної Сталіним та відновленої НКВС у 1943 році, народилися до революції (Сергій – у 1867 році, Алексій Перший – у 1877-му, Пімен – у 1910-му). Патріарх Алексій ІІ (1929 року народження) – у незалежній Естонії. Усі вони, хай і по-різному, виховувалися на традиціях дорадянської церкви, яка в Російській імперії навіть не мала офіційної назви. Найповнішою та найурочистішою була «Православна Кафолічна Греко-Російська Церква».

ІІ. Можна подумати, що інтерв’ю беруть у прокурора.

Патріарх Кирило народився у 1946 році в Ленінграді. Глава РПЦ любить нагадувати у публічних виступах, що його батько і дід, які також були священниками, відбули терміни у ГУЛАГу. В інтерв’ю очільнику ТАРС він навіть не згадав, що сиділи вони за тією самою 58-ю статтею, де був пункт про «зрадників батьківщини» — для яких тепер, на думку патріарха, настав час «юридичних наслідків». Парадоксально, але саме за сина та онука політв’язнів церква, як інститут, перетворилася не просто на служницю Кремля, а на активного учасника державної пропаганди, промоутера культу війни та ненависті до інакомислення.

Добре пам’ятаю, як на початку 1990-х років під час підготовки нового кодексу представники російської влади з гордістю казали: «Тепер в УК не буде політичних статей типу 58-ї!» Адже «зрада батьківщині» – суто ідеологічна конструкція, спрямована проти дисидентів. Термін «державна зрада» існує в більшості країн світу і означає передусім шпигунство. Але патріарх вимагає «юридичних наслідків» саме для «зрадників батьківщини» – ніби на дворі досі 1951-й або хоча б 1974-й. Якби не дивитися на екран, а лише слухати, можна було б подумати, що інтерв’ю бере директор ФСБ чи генеральний прокурор.

ІІІ. Путін-проповідник

Промова Володимира Путіна на Різдво, виголошена в певному, не зовсім уточненому, «храмі св. Георгія Побідоносця в Підмосков’ї», була не менш цікавою. Майже написав «проповідь», бо священника поруч не було видно, а сам Путін, хоч і стояв не на амвоні, але спиною до іконостасу й обличчям до пастви — переважно людей у формі. У низці християнських конфесій миряни можуть виголошувати проповіді з благословення духовенства, якщо вони для цього достатньо підготовлені й добре розуміють Святе Письмо. Те, що говорилося в «секретному» храмі, звучало, м’яко кажучи, неканонічна.

«Ми дуже часто називаємо Господа Спасителем, тому що Він якось прийшов на землю, аби спасти всіх людей. Ось і… воїни Росії, завжди ніби за дорученням Господа, виконуєте цю саму місію – захисту Вітчизни, порятунку Батьківщини та її людей», – сказав диктатор. Христос, який поєднує функції співробітника МНС та адміністратора, що роздає певні «доручення», — це образ абсолютно нехристиянський, підігнаний під потреби «поточного політичного моменту». Воїн у християнстві може брати участь у справедливій, оборонній війні, але від нього вимагається розуміння того, що, знищуючи агресорів, він, хоч і вимушено, але все ж скоює гріх. Він проливає кров тих, за кого Христос також приніс свою жертву на хресті, оскільки він помер за все людство.

Як дотепно зауважив на своїй сторінці у Facebook публіцист Михайло Красулін, патріарх і президент нібито помінялися місцями. І справді, Путін тепер вважає за можливе виголошувати на камери проповіді, а патріарх – вимагати судових процесів і вироків для інакодумців. Такої «симфонії» церкви та держави не наснилося ані Сталіну, ані вже тим більш пізньорадянському начальству. Офіційне православ’я в Росії перетворюється (якщо вже не перетворилося) на мілітаризоване язичництво з іконами.

Костянтин Еггерт, журналіст

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: DW

І. «Гей-парад» як ширма

Шостого березня патріарх повідав пастві, що віруючі Донбасу страждають від того, що… не хочуть проводити «гей-парад». «Ми вступили у боротьбу, яка має не фізичне, а метафізичне значення», – сказав він, натякаючи на священний характер кремлівської «спецоперації». Але при цьому жодним словом не обмовився про обстріл і загибель мирних жителів по всій Україні, включаючи російськомовних (і здебільшого православних) у Харкові, Києві та інших містах Сходу та Центру України.

Через три дні, у першій великопісній проповіді патріарх фактично повторив улюблену тезу Володимира Путіна: «Сьогодні у конфлікт вступили два братські народи – а по суті один, російський народ». «Тема, пов’язана з російсько-українськими відносинами, сьогодні стала частиною великої політики або, як тепер кажуть, геополітики, – пояснив предстоятель РПЦ. – І однією з цілей цієї геополітики є ослаблення Росії, яка стала сильною, реально могутньою країною». Але як же бридко і підло для здійснення цих геополітичних цілей використати братній народ! Виходить, що кров в Україні ллється через традицію неназваних “антиросійських” сил, які намагаються нав’язати православному народу чужі цінності. Про російських військових в Україні патріарх не сказав жодного слова.

ІІ. Прощання із Москвою?

Те, що глава найбільшої православної церкви публічно викладає конспірологічні теорії на рівні передовиць газети «Завтра» – моральний вирок усьому церковному керівництву. За словесами про «братство» і формальне засудження абстрактного «кровопролиття» немає нічого, крім боягузливого бажання догодити Кремлю для одних, і глибокої переконаності в тому, що ця війна – священне протистояння з довічними ворогами Святої Русі для інших. Або й того, й іншого.

Патріарх закликав молитися про Блаженнішого митрополита Київського та всієї України митрополита Онуфрії, главу Української православної церкви (УПЦ), пов’язану з Московською патріархією, та його паству. Це була типова для церковного начальства спроба ігнорувати неприємну і небезпечну непередбачуваними наслідками реальність.

Адже одразу після нападу російської армії на Україну митрополит Онуфрій виступив із сенсаційним зверненням. Він назвав війну, розв’язану Путіним, «братовбивчою» і закликав віруючих «до посиленої покаянної молитви за Україну, за наше військо та наш народ».

Звернення, написане простою мовою і позбавлене пафосу, вразило багатьох в Україні. До нього митрополит, який очолює УПЦ МП із серпня 2014 року, мав стійку репутацію «промосковського» ієрарха, вірного послідовника лінії патріарха Кирила. Митрополит був завжди гранично обережний у публічних висловлюваннях, навіть тоді, коли українська громадськість чекала від нього чіткішої позиції щодо конфлікту з Росією. Проте тихий і не балакучий владика вважав за краще іносказання і цитати зі Священного писання. Тим більше сенсаційним стало його звернення, яке по суті пов’язало долю УПЦ з долею України.

За ним було рішення ряду єпархій УПЦ припинити поминати на богослужіннях патріарха Кирила. Не молитися за предстоятеля «своєї» церкви – це фактично відмовитися йому підкорятися, дуже серйозний відступ від традиції і церковних канонів (законів). Ще не розкол, але крок у напрямі розколу. У міру продовження війни кількість таких «непоминаючих» в Україні зростатиме. Митрополит Онуфрій їх ніяк не засуджує. Тобто голова УПЦ МП дає зрозуміти Москві – «можемо обійтися без вас». Якщо справа так піде і далі, то незабаром мова зайде про перехід значної частини «московських» парафій до Православної церкви України. Вона створена у 2018 році Вселенською (Константинопольською) патріархією як незалежна помісна церква України. РПЦ, природно, відмовилася її визнати та розірвала стосунки із Вселенським Патріархом Варфоломієм. Тепер патріарх Кирило опинився перед перспективою остаточно «втратити» Україну.

Литовська єпархія РПЦ (цілком канонічно підпорядкована Москві) теж зайняла незалежну позицію. Офіційний представник єпархії священик Віталій Моцкус висловився недвозначно: «Православні Литви засуджують російське вторгнення в Україну». «Православні Литви», частина яких до останнього часу дивилася російські телеканали, можливо, не такі монолітні у своїх думках. Ясно, що йдеться, насамперед, про позицію єпархіального керівництва та більшу частину священства. Вона виражена делікатно, але недвозначно: «Ми не з Москвою».

ІІІ. Проповідь про ЦРУ

У 1943 році Сталін зібрав у Москві кілька «недорозстріляних» архієреїв. Він доручив їм «відтворити» православну церкву СРСР, зрозуміло, під жорстким контролем влади. Війна з Україною оголила всю крихкість цієї радянської конструкції. Сервілізм патріарха та особисто підібраних ним ієрархів щодо Кремля, разом з корупцією та бажанням бути “церквою імперії”, неминуче ведуть до відпадання від РПЦ значної кількості не лише українських, а й зарубіжних парафій. У Росії формальна статистика що беруть участь у хресних ходах та святкових літургіях продовжуватиме створювати ілюзію впливовості та благочестя. Але насправді публічна роль РПЦ остаточно звелася до політінформацій про «підступи ЦРУ» та «бандерівці» закамуфльованих під проповіді. Справжня проповідь Євангелія може, навпаки, стати для священства практикою ризикованою і навіть підсудною. Приклад тому – адміністративна справа за антивоєнні висловлювання на богослужінні, яку влада завела проти священика з Костромської області Івана Бурдіна. Отцю Іванові загрожує штраф у 30-50 тисяч рублів за те, що він нагадав десятку парафіян про заповідь «не вбий».

Спільнота православних віруючих у Росії залишиться, хоч би яким був політичний режим. Але Російська Православна Церква як організація, що успадковує тисячолітню історію, вступила період жорстокої моральної кризи, виходу з якой поки не видно.

Костянтин Еггерт, російський журналіст, автор щотижневої колонки на DW

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Deutsche Welle