Отець Іван Корчинський народився у сім’ї українського сільського священика. Закінчив Уманське духовне училище (1879), Київську духовну семінарію (1885) та 3 курси юридичного факультету Московського університету. Був висвячений на священика у 1887 р., з а постановою Урядового Синоду Російської імперії від 18 квітня 1900 р., він був призначений інспектором церковно-парафіяльних шкіл до новоствореної Гродненської єпархії, куди прибув наприкінці травня того ж року [1, ст.81]. Наступні 15 років життя та творчості отця Івана будуть нерозривно пов’язані з Білоруссю, яка, без перебільшень стане його «другою Батьківщиною».

Ми не будемо докладно описувати служіння о. Івана до 1917 р. Воно було звичайним для міських православних священників до 1917 р. Відзначимо тільки, що крім власне служіння, він був талановитим істориком. Зокрема, У 1907 – 1908 рр. видав дві брошури про найвідоміші та найзнаменитіші храми єпархії – Софійський собор і Борисоглібську Коложську церкву. Ці книги, які й досі не втратили своєї актуальності [2, ст. 103].

У серпні 1915 р., напередодні окупації Гродно німецької армією, православних священиків примусово «евакуюють». Протоієрею Івану Корчинському пощастило, його не відправили в дальні російські губернії. Разом гродненським архієпископом Михаїлом, він потрапляє в Москву, де служив у храмі святителя Миколи Чудотворця. Будучи в Росії, отець Іван як представник Гродненської єпархії приймав участь у Помісному соборі Російської Православної церкви, де було оголошено про відродження Патріархату [3, ст. 95]…

Варто відзначити, що деякі сучасні історики Білоруського екзархату РПЦ спробують представити о. Івана Корчинського «російським служакою», які змінив свої проросійські погляди на білоруські не раніше 1917-1918 рр. Але, на нашу думку, такий підхід є хибним. Бо в Російської імперії було неможливо інакше здійснювати служіння священника та проводити якусь наукову роботу. Те, що він явно не був російським шовіністом, явно бачне з його історичних праць.

Будучи українцем, він розумів прагнення білоруського народу до свободи, зокрема і створення власної, автокефальної Православної Церкви. Тому влітку 1917 р., о. Іван Корчинський бере участь у з’їзді білоруського православного духовенства і навіть робиться членом Союзу білоруського православного духовенства, утвореного на цьому з’їзді та який носив виразний національний характер [4, ст. 165].

Скориставшись першою-ліпшою можливістю, 22 червня 1918 р. прот. Іван Корчинський повертається в Гродно та долучається до білоруської політичної справи. Зокрема він активно займався підготовкою з’їзду білорусів Гродненської губернії. Праця білоруської громади, зокрема і о. Івана, була плідною. Адже з’їзд, не дивлячись на спротив німецької окупаційної влади та польського активу, відбувся 1-2 грудня 1918 р.

І саме він був основним доповідачем «відділу віросповідань». У своїй доповіді о. Іван наголосив, що православне духовенство не залишилося у своїх парафіях і було вивезене виключно через наказ російської влади, що було значною помилкою, а також навів, як приклад, долю священиків, які залишилися в Гродно і яких ледь не розстріляли німці. Зазначивши, що до губернії повернулося всього близько 80 священиків. Також о. Іван зауважив, що Православна церква в Гродненської перебуває у глибокій кризі; до того ж справі її відродження перешкоджають поляки та німці. Щоб вийти з цієї кризи о. Іван Корчинський запропонував створити при кожній парафії спеціальні підвідділи, які будуть підпорядковуватися релігійному відділу Гродненського білоруського управління. Підтримка білорусів з його боку була не тільки політична, адже незабаром після з’їзду, він розпочинає православне служіння білоруською мовою [5].

Під час німецької окупації о. Іван виявив себе на гродненському ґрунті не лише як захисник православних, але й як білоруський громадський діяч. 27 березня 1919 р. за його ініціативи в місті було утворено «Гродненську Білоруську Християнську Громаду». За сприяння якої в будинку православного духовенства на Купецькій вулиці було засновано білоруський кооператив [6, ст. 241].

Саме в цей час протоієрей Іван Корчинський налагодив міцні контакти з Міністерством білоруських справ при литовському уряді, яке тоді розташовувалося в Гродно. Міністерство виступало проти польської окупації та домагалося визнання Гродненської губернії автономною частиною Литовської республіки. Збіг антипольських позицій сприяв зближенню отця Івана з Литвою та тими білоруськими діячами, які орієнтувалися на цю країну. Зрештою, це зближення було закріплено 4 квітня 1919 року, коли о. Іван Корчинський разом із доктором К. Бєляцьким, як представники білоруського населення Гродненської губернії, були включені до складу Тариби – Державної Ради Литви, найвищого законодавчого органу країни на той час [7, ст. 257.].

Однак після окупації Гродна поляками ставлення до православних значно погіршилося. Польським ксьондзам були розв’язані руки, за допомогою влади вони почали відбирати православні храми та переобладнувати їх під костели. Десь у цей час Софійський собор остаточно перейшов до католиків. Лише за перші роки польського панування близько 30 храмів було перетворено на костели [8, ст. 5]. Епіскопу Владимиру без дозволу влади було заборонено виїжджати до сільських парафій. У ці важкі для Православ’я час отець Іван всіляко боронив православних вірян та місцеве духовенство від свавілля поляків, а також захищав права білорусів незалежно від їх віросповідання.

Протоієрей Іван Корчинський. Фото з тогочасної білоруської преси. 1919 р.

Під час першого польського панування в Гродно, о. Іван тричі був ув’язнений через вірність православ’ю та пробілоруські погляди. Не ліпше було й при більшовицької окупації 1920 р. Тому літом 1920 р., коли польські війська знову підійшли до Гродно, прот. Іван Корчинський емігрував у Литву.

Тут варто відзначити, що наказом Міністерства внутрішніх справ Литви прот. Іван Корчинський ще в липні 1920 р. був призначений керівником Гродненського повіту, який литовці, як і раніше, вважали частиною своєї території. Але це призначення, нову польську окупацію, було з більшого номінальним, хоча і давала певні переваги в самій Литві, що активно використовується о. Іваном у його білоруської діяльності.

Отже, практично відразу після еміграції на територію Литви, прот. Іван Корчинський робиться військовим капеланом «Окремого білоруського батальйону», які був створений в литовському війську та разом з литовцями обороняв країну від поляків та більшовиків. Варто зазначити, що в батальйоні священик користувався повагою навіть солдатів-католиків, які вважали його свідомим білорусом і добрим пастирем [9, ст. 7].

Таким чином, він зробився першим військовим капеланом саме білоруського військового підрозділу.

Будучи в Литві, отець Іван налагодив контакти з білоруськими есерами, які за допомогою литовської влади організовували на її території партизанські загони для боротьби з поляками. Священик став членом штабу отамана Розумовича – «Хмари», загін якого містився в містечку Мерачі. У штабі він виконував обов’язки представника гродненського єпископа Володимира, партизанського капелана та зв’язкового з Православною церквою в колишньої Гродненської губернії.

Як військовий капелан та науковець, він також розумів значення інформаційної війни. Так, у 1921 р. він написав невелику брошуру «Чаго чакаць Беларусам ад Польшчы. Гутарка дзеда да малодшых», у якій так звертається до білорусів: «Час нам, білорусам, знову почати жити вільно, під своїм білоруським урядом, як жили наші предки, наші прадіди. Хай вільна наша мова і вільна білоруська пісня знову весело полиється по всьому великому просторі Білорусі… Треба поруч з литвинами і нам – білорусам гуртуватися, будуватися і від поляків відбиватися…» [10, ст. 12-13]

Не дивлячись на те, що обов’язки капелана займали багато часу, о. Іван Корчинський залишається активним білоруським діячом: приймає дієву участь у житті білоруської громади Ковно, співпрацює з білоруським часописом «Селянська доля», виконує певні обов’язки в «Міністерстві білоруських справ» у 1921-1923 роках [3, ст. 95], був членом Білоруського центру та Литовсько-білоруського товариства. А у вересня 1921 р. отець Іван представляв литовських білорусів на Білоруських національно-політичних зборах у Празі, де виступав з вітальним словом та входив до Комісії з Віленського питання [11, ст. 10, 37].

Білоруська національно-політична нарада в Празі. У центральному раду за четвертим столом – протоієрей Іван Корчинський. 1921 р.

У 1923 р. о. Іван на Литовському єпархіальному зібранні духовенства і мирян був обраний до складу Єпархіальної ради, швидко ставши і її головою. На цю посаду він переобирався двічі. Також, у 1926 р. Його призначили капеланом православних воїнів литовської армії. На цієї посаді він знаходився до своєї смерті в 1935 р.

Литовська Єпархіальна Рада. Протоієрей Іван Корчинський - другий зліва. Ковно, 1930-ті рр.

За своє служіння капеланом, а також суспільне служіння, він був у 1926 р. нагороджений митрою. Також отримав кілька урядових нагород Литовської Республіки:

– Медаль на честь 10-річчя незалежності Литви (1928).

– Орден Ґедиміна 4-го ступеня (1928).

– Орден Вітовта 3-го ступеня (1931)

Митрофорний протоієрей Іван Корчинський помер від важкої хвороби 2 липня 1935 р. Він до кінця свого життя був людиною великої працездатності та міцної волі, яка все своє життя поклала на вівтар служіння православ’ю та білоруському народу. Надійшов час повернення його ім’я в національні пантеон Вільної Білорусі та України.

Посилання

1. Корчинский, Иоанн. Очерк истории церковно-школьного дела в Гродненской губернии в ХІХ столетии / Иоанн Корчинский. Гродно, 1903.

2. Чарапіца, В.М. Са скарбніц кніжных паліц: Нарысы пра аўтографы даследчыкаў гісторыі Беларусі ў канцы ХІХ – пачатку ХХ ст.ст. Мінск, 1994.

3. Некролог // Голос Литовской Православной Епархии. – 1935. – №6.

4. Луцкевіч, А. Барацьба за вызваленьне. Збор твораў. Вільня-Беласток, 2009.

5. Чарнякевіч А. З археалагічнага камітэту да беларускай партызанкі: пратаіерэй І. Карчынскі і беларускі рух // Биржа информации. № 311, 21.01.2004.

6. Летопись. Софийский собор в городе Гродне // Черепица, В.Н. Не потерять связующую нить: История Гродненщины ХIХ–ХХ столетий в событиях и лицах (исследования, документы, комментарии): Монография. Гродно, 2003.

7. Блашчык, Т. Міністэрства беларускіх спраў ураду Літоўскай Рэспублікі (1918 – 1924) // Arche. № 1-2., 2010.

8. Пануцэвіч, В. Горадзеншчына ў нацыянальным руху ў 1918 – 1919 гадох // Бацькаўшчына, № 7-8, 1964.

9. Krynica. № 28, 1921.

10. Чаго чакаць Беларусам ад Польшчы. Гутарка дзеда да малодшых. – Б.м.: Камітэт Абароны Беларусі, 1921.

11. Пратакол паседжаньняў Беларускай нацыянальна-палітычнай нарады ў Празе, 26-30 верасьня 1921 // Спадчына. № 5-6, 1999.

прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр ап. Івана Богослова», м. Чернівці.

При написанні статті використані текст та матеріали статті О. Горного про о.Івана Корчинського, яка була зміщена в книзі «Труды Комиссии по канонизации в Белорусской Православной Церкви». Вып. 2., 2014 

Відразу потрібно відзначити, що питання військового духовенства (капеланства) в Україні серйозно не розглядалося практично до початку війни з РФ. Жодна юрисдикція не мала чіткого розуміння цього служіння. Воно обмежувалося благословенням духовенством військових на різних святкових заходах та епізодичними службами на території військових частин. Практично зрозумівши тільки в 2015 р. потребу постійного координованого пастирського служіння в зоні АТО, потребу у співпраці з військовим керівництвом, забезпечення військових священиків відповідною формою, в навчанні і т.п., Українська Православна Церква Київського Патріархату створює СУВД. Від початку – як орган координування духовенства, яке з благословення своїх правлячих архієреїв виїжджало на фронт. Отже, від початку склад СУВД, за виключенням кількох осіб, служив за принципом ротації. Священик перебував у статусі капелана тільки під час ротаційного служіння, а потім повертався у статус парафіяльного. Однак, вже з кінця 2016 – початку 2017 рр. СУВД почав формувати «власний штат капеланів», якому видавалися відповідні посвідчення та форма. І ось тут почалися проблеми…

По-перше, формуючи свій штат, СУВД реально порушило православні канони, бо прийняті в його штат священик одночасно залишався парафіяльним, який знаходиться під керівництвом свого правлячого архієрея, без благословення якого священик нічого не може робити, тим більше – залишати свою парафію. Таким чином, військовий священик не може виконувати накази СУВД без їх дублювання єпархіальним архієреєм. У свою чергу, відповідно до архієрейської присяги та канонам Православної Церкви, що унормовують його служіння, правлячий єпархією найперше керується не вимогами СУВД, а інтересами архіпастирської опіки над ввіреною йому пастви (духовенства й мирян).

По-друге, оскільки священики зголошуються бути військовими священиками з благословення правлячого єпархіального архієреї, при цьому не виходячи зі штату єпархії, керівник СУВД ПЦУ, митрополит Іоан (Яременко) канонічно не може «включити» або «виключити» зі штату цієї структури будь-якого священика без згоди єпархіального архієрея, тим паче не інформуючи його про рішення СУВД. Натомість, керуючись інтересами єпархії або власними пастирськими рішеннями, будь який єпархіальний архієрей може відкликати свого священика з СУВД, у тому числі з посади «головного капелана єпархії».

По-трете, капелани СУВД не є військовими, тому на них не поширюється нормативна база, якою окреслено життя діючого військослужбовця силових структур України. Священик мусить нести послух своєму єпископу, через якого він отримує відповідно до канонічного права Православної Церкви постанови і розпорядження Вселенських, Помісних соборів та рішення й постанови Помісного, Архієрейського соборів ПЦУ, Священного Синоду. При цьому саме правлячий єпископ звершує нагляд за виконанням духовенством його єпархії канонічного права і звершує суд у разі потреби. Тому керівник СУВД не може заборонити священикам-капеланам бути членами (або навіть засновниками) громадських організацій, творчих спілок, депутатом місцевих рад і т.п., коли на це є благословення правлячого єпархіального архієрея. На сьогодні ми виявили тільки кілька подібних загальноцерковних заборон: а) Священик не може бути членом політичної партії; б) Священик не може балотуватися або бути депутатом Верховної Ради; в) Священик не може працювати на постійній основі у законодавчих та виконавчих органах місцевого самоврядування.

Усі інші заборони – це не тільки свавільство, а і порушення конституційних прав, бо, крім усього іншого, священик є громадянином України.

Звичайно, для кожного єпархіального архієрея є обов’язковими постанови та розпорядження Помісного Собору, Архієрейського собору або Священного Синоду. Але ці постанови не можуть йти в розріз з канонічним правом, а тим більше обмежувати права єпископа щодо керування довіреною йому єпархією. Тому ПЦУ не може поставити керівника будь-якої синодальної комісії або управління «вище» єпархіального архієрея на його канонічній території.

Для вирішення вищезгаданих проблем, ми звернулися до організаційно-канонічного досвіду тих Помісних Православних Церков, які мають військових капеланів або здійснюють звичайне духовне служіння серед військових.

І. Постійна офіційна капеланська служба

У ряді Помісних Православних Церков, зокрема Польської, Еладської, Сербської та Болгарської досягнуто угоди з державою про організацію капеланського служіння на постійній фаховій основі. Що це значиться і як це працює?

Служба військового духовенства організована з двох груп священиків: діючих капеланів та капеланів запасу, якими керує аналог нашого СУВД, але з певними відмінностями

Діючі капелани отримують відповідну підготовку (духовну, психологічну, військову) і не є парафіяльними священиками. Вони проходять службу безпосередньо у військових частинах. Їм можуть надаватися військові звання, або вони можуть просто бути зрівняними зі старшими офіцерами. Усі вони знаходяться у безпосередньому канонічному підпорядкуванні архієрею, який призначений Церквою до керування капеланською службою. При цьому закон та військовий статут чітко прописують їх обов’язки та права щодо взаємовідносин з військовим командуванням.

Капеланами запасу є священики, які з благословення свого правлячого архієрея єпархії зголосилися бути військовими священиками у надзвичайних обставинах, але не покидають свого парафіяльного служіння. З благословення правлячого архієрея такі капелани можуть бути викликані на певні курси або збори, але персоналізацію участі здійсняє саме єпархіальний архієрей. Тобто керуючий капеланами Помісної Церкви не може на власний розсуд (без узгодження єпархіального архієрея) викликати на збори відразу всіх капеланів запасу. Крім того, включення або виключення до чи зі складу цього резерву також здійснюється правлячим єпархіальним архієреям. Також у більшості Православних Церков капеланське служіння в запасі регулюється віком та станом здоров’я священика.

Отже, таке врегулювання служіння штатних військових священиків та військових священиків запасу, чітко виконуються всі канонічні приписи Православної Церкви у царині підпорядкування священика одному конкретному єпископу. За цим зразком архієрей, якому Помісна Православна Церква доручила опікуватися військовими, може мати у своєму підпорядкуванні визначену групу священиків (штатних), яких і задіює як їхній правлячий єпископ. Єпархіальні ж архієреї мають гарантію того, що через діяльність СУВД (чи іншої аналогічної церковної установи), у них не «оголяться» парафії та не буде потреби шукати заміну парафіяльному священику, що за регулярних незручностей призведе до конфлікту і хаосу в єпархії та Церкві загалом.

ІІ. Непостійне капеланське служіння та його організація

У деяких країнах посади штатних православних військових священиків не передбачені. Це відбувається з багатьох причин: секуляризації, особливостей релігійного законодавства, невеликої кількості православних військових тощо. Але Церква не може залишити своїх вірних без духовної опіки, тому в цьому випадку матеріальний тягар служіння цілком або частково вона бере на себе. Як це, за звичай, відбувається?

Для духовної опіки над військовими, коли немає можливості запровадити військове священство на постійній фаховій основі, у деяких Православних Церквах випрацювана т.зв. «дворівнева» схема.

Перший рівень складається з невеликої групи священиків, які проходять служіння в системі керівництва Помісної Церкви (пул Предстоятеля). Вони можуть бути підпорядковані як самому Предстоятелю через окремого благочинного, так і вікарному архієрею, якому доручено займатися опікою православними військовими. Ці священики не є парафіяльними, вони служать (співслужать): або в кафедральному соборі, або приписані до якогось монастиря. Головна задача цих священиків виїжджати у військові частини або навіть у закордонні місії. Зазвичай, ці священики є целібатами або ієромонахами, що обумовлено особливостями їх послуху.

Другий рівень – це покладання духовної опіки над військовими на єпархіальних архієреїв, які займаються цим у частинах, що мають постійну дислокацію на їх канонічній території. Через особисту (або благочинних) комунікацію з командуванням, вони надають священика.  Зазвичай єпархії мають від одного до п’яті звичайних єпархіальних священиків, які пройшли відповідну підготовку для опіки над військовими, але військовими священиками вони не рахуються. Також існує практика, коли військові частини на території певної єпархії віддаються під опіку одного або кількох монастирів, бо вони мають можливість завжди надати священика без шкоди статутним богослужінням.

Таким чином, з одного боку, Помісна Церква має «оперативну групу» священиків, які відряджаються туди, куди не можуть бути відряджені парафіяльні священики єпархії (віддалені райони, полігони, закордонні місії), а з іншого центральний апарат визволений від поточних справ на місцях, які цілком беруть на себе єпархіальні структури.

ІІІ. Певні пропозиції в українських реаліях

Проаналізувавши реальне становище, державні постанови та накази Міністерства Оборони України, інших силових відомств, «Православний Духовний Центр ап. Івана Богослова», у співпраці з військовими капеланами, випрацювали певні пропозиції, які мусять усунути непорозуміння, повернути служіння військового духовенства у канонічно-організаційне поле Православної Церкви

1) Оцінивши матеріальні можливості ПЦУ, готовність МО України та інших силових структур забезпечувати служіння військових священиків, вважаєм за доцільне створити групу штатних священиків СУВД, які будуть здійснювати виключно капеланське служіння. Вони канонічно підпорядковуються голові СУВД та не можуть бути парафіяльними. Для таких священиків Священним Синодам мусить бути прийнято окреме положення, вони мусять мати відповідну підготовку та стан здоров’я;

2) Опіка над військовими у місцях їх постійної дислокації, яка носить епізодичний характер, мусить бути цілком покладено на відповідних єпархіальних архієреїв, які виділяють для цього окремих священиків. У деяких моментах, можливо буде доцільно заснувати храми у постійних військових містечках. Священики, яких призначають архієреї та які діють з їх благословення, не знаходяться у підпорядкуванні СУВД;

3) У єпархіях, шляхом добровільності та (або) призначенням правлячого архієрея, формується резерв військового священства, який може бути оперативно використаний СУВД у надзвичайних ситуаціях. В таких випадках єпархіальний архієрей передає капеланів у підпорядкування голові СУВД, призначеним ним благочинним на час їх відрядження. Спілкування з капеланами резерву в звичайний період відбувається виключно через їх правлячого архієрея, який також визначає кількість та поіменний склад у випадку прохання СУВД про відрядження. Виключення священика з капеланського резерву може здійснювати єпархіальний архієрей через: прохання самого священика; віку та стану здоров’я; порушення ним суспільної моралі та (або) канонічних норм. Керівник СУВД, якого не задовольняє служіння капелана резерву у часі відрядження, мусить подавати відповідний рапорт правлячому єпархіальному архієрею, який розглядає його через єпархіальний церковний суд. Керівник СУВД не має право ніяким чином втручатися в служіння, духовне, громадське або суспільне життя капелана резерву, яке той веде в межах єпархії, до якої він належить, бо це є виключно прерогатива правлячого єпархіального архієрея;

4) Нагородження капеланів резерву церковними нагородами відбувається виключно через представлення його правлячого архієрея, навіть коли його представлено до нагороди за поданням відповідних установ чи осіб.

прот. Микола Манілик, військовий священик Чернівецько-Буковинської єпархії ПЦУ;

прот. Микола Йоник, голова «Православного Духовного Центру ап. Івана Богослова», м. Чернівці.

Шатро похідної церкви Київської Русі (Радзивіллівський літопис)

«Служити народові – то служити Богові»

митрополит Іларіон (Огієнко)

Київське Православ’я завжди було і є зі своїм народом. Не було такої доби в історії Київської Русі, коли б наша Свята Православна Церква не поділяла з своїм народом його біду і радості, не була в самому серці всіх доленосних подій українського православного народу.

Вже з часів Київської Русі, православні священики брали активну участь у обороні нашої Батьківщині. Про це свідчить «Повість врем’яних літ», «Іпатіївський літопис», «Радзивіллівський літопис» та інші історичні документи. Істориками особливо відзначається активна участь священиків та ченців православних монастирів Київської Русі в її обороні під час татарської навали в ХІІІ столітті, коли православні храми перетворювалися на останні твердині оборони від агресора.

Вже з XV століття нова держава – Велике Князівство Литовське, яке повстало на руїнах Київської Русі, почало потерпати від нового ворога – Московського князівства. Саме тоді знову твердинями оборони нашої Батьківщини робляться православні монастирі та храми, а православні архієреї і священики беруть активну участь у боротьбі з окупантами. Тут важко обійти увагою подвиг Київського митрополита (на той час – єпископа Смоленського) Йосипа (Солтона), який в 1502 році, під час облоги Смоленська московськими військами, продемонстрував свою особисту хоробрість, командуючи оборонцями на стінах міста. Разом з своїм архієреєм на стінах Смоленська змагалися з московськими загарбниками всі боєздатні священики кафедрального собору та інших храмів єпархії, ченці монастирів. За свої військові заслуги майбутній святитель був нагороджений трьома маєтками, які потім подарував Супрасльському православному монастирю.

Також, священики були і у військових гарнізонах Козацької Доби України, Козацькі Ради проходили коло церкви і в присутності священика. Про що свідчать Літопис Самійла Величка, літопис Рігельмана, Літопис Самовидця та інші історичні документи. Агіологія та агіографія містить багато фактів благословення війська перед битвою і подячних молебнях після перемоги, молитви і духовних подвигів за успіхи в обороні Вітчизни, освячення прапорів та зброї. Особливо потрібно відзначити, що багато чинів освячення та молебнів було складено нашим великим святителем – Київським митрополитом Петром (Могилою).

У часі перших визвольних змагань 1917 – 1921 рр., у армії Української Народної Республіки служило багато українських православних священиків. Протопресвітером військ УНР, начальником Управи Душпастирства (Головним Капеланом) Армії УНР в чині генерала хорунжого, був призначений військовий православний священик Павло Пащевський, учасник Першого Зимового походу. Православні священики армії УНР виявили велику відвагу, вірність та мужність, тому для них була заснована спеціальна нагорода – Нагрудний хрест з булавами УНР.

З початком ІІ Світової війни розпочинається новий етап змагання за незалежну Українську Державу і православні українські пастирі сміло включаються в боротьбу. У серпні 1941 р., загони Української Повстанської Армії «Поліська січ» Тараса Бульби-Боровця визволили м. Олевськ та проголосили там «Олевську Республіку», український православний священик о. Михайло Симонович, стає фактично першим капеланам УПА, забезпечуючи духовні потреби січовиків, освячуючи їхні заходи, стяги, надаючи молитовну підтримку під час присяги. Основні служби відбуваються в Свято-Миколаївському храмі м. Олевськ, який о. Михайло відновив після занепаду, вчиненого під час московсько-більшовицької окупації. Але, о. Михайло мав крім того ще три парафії в селах Борове, Карпилівка і Нетреба, які знаходились на значній відстані від Олевська. Тому всю діяльність в Св. Миколаївському храмі Олевська, а відповідно і душпастирську роботу з УПА «Поліська Січ», о. Михайло передає о. Аркадію (Волощуку). Також у Олевську для потреб УПА «Поліська Січ» неодноразово служив священик з м. Дубровиця (Рівненської обл.) о. Михайло Семенюк

З часом, коли під натиском нацистів, січовики змушені були відступити з Олевська в ліси Рівненщини, Тарас Бульба-Боровець в своїх спогадах згадує святкування Різдва Христового 1943 року, яке проводить ще інший православний священик – отець Дем’ян колишній сотник Армії УНР. У своїй Різдвяній проповіді о. Дем’ян звертався до вояків УПА з наступними словами: «Ви бачите, в мене два хрести: цей великий, що в руках, мені дав наш Спаситель Ісус Христос, а цей менший, що я його ношу замість наперсного духовного хреста, дав мені начальний мій провідник, Симон Петлюра. Обидва ці хрести для мене однаково святі і дорогі. Але цей менший, якого я отримав за бойові заслуги раніше, має свою окрему історію. Тому він для мене, як смертної людини, є найбільшою святістю та найціннішим скарбом. Христос дав мені при висвячені в духовний стан свого хреста, щоб я за нього Йому відслужив у майбутньому, а Петлюра дав мені оцей наперсний хрест за ті заслуги, що я їх вже виконав перед нашою Батьківщиною. Це велика різниця».

Початок антинацистського спротиву УПА, а також внаслідок цілеспрямованих провокацій з боку радянських партизанів, на Волині починається нацистський терор всієї української еліти, в тому числі, це стосується православних священиків. Почались масові арешти і страти священників, подекуди разом з парафіями, як це сталось в селах: Скворичевичі, Тонеж, Малин (Острозького району), Губкові, Великі Селища, та інш., де парафіян разом зі священиками розстрілювали або спалювали в церквах.

Так, настоятель церкви в Старому Селі, нині Ракитівського району Рівненської області, о. Микола Пижевич разом з сім’єю з перших днів війни допомагав партизанам, по хатах його парафіян розподіляв тяжкопоранених повстанців, яких згодом лікували усім миром. Займався він і поширенням листівок серед населення. У вересні 1943 р. загін карателів заживо спалив у власному будинку о. Миколу і його сім’ю. Через деякий час за допомогу партизанам було повністю знищено і Старе Село, а 500 його жителів заживо спалені в церкві. Але репресії нацистів не залякали українських православних архієреїв і священиків. Відчуваючи потребу духовної підтримки антинацистського спротиву, єпископ УАПЦ Платон (Артемюк) організує в Рівному нелегальні курси військових священиків, які після їх закінчення відправлялися в підрозділі УПА.

Після зміни німецько-нацистських окупантів на московсько-радянських, з 1944 року повстанська боротьба за незалежність не припинялась. А відповідно, українське православне священство, несло свою душпастирську службу серед українських повстанців. За співробітництво з УПА, духовну опіку повстанців, надання їм матеріальної допомоги десятки священиків Волині й Полісся були репресовані радянськими органами НКВС після 1944 р. Арештованими й засланими у концтабори на 10-25 років, зокрема, були православні капелани М. Бичківський, В. Борецький, Ф. Бусел, І. Малишко, В. Калинчук, В. Кульчинський, А. Микульський, В. Пашкевич, М. Соболевський, Д. Соловей, Д. Шандрук, А. Волощук та ін.

Українські священики щиро вітали відновлення Української державності в 1991 році. . Після об’єднавчого собору у червні 1992 р., частина патріотичних та свідомих парафій покинула Московський Патріархат і разом з громадами УАПЦ утворили Українську Православну Церкву Київського патріархату, яка є спадкоємцем славних традицій Київського Православ’я.

Саме тому сьогодні, коли над Україною нависла нова хвиля московської навали, архієреї та священики УПЦ КП, по благословенню Святійшого Патріарха Київського і всій Русі-України Філарета, знову, як тисячі – сотні та десятки років тому, разом зі своїм народом боронять свою Батьківщину від сатанинської навали.

прот. Сергій Горбик