Закарпатський край – єдиний серед областей України розташований фактично у Центральній Європі, всередині Карпатських гір. В історичних джерелах цей регіон фігурував під різними назвами – «Карпатська Русь», «Угорська Русь», «Карпатська Україна», «Закарпатська Україна» і т.д. Закарпаття традиційно було поліетнічним, мультикультурним та полірелігійним краєм, де представники різних етносів, етнічних груп і конфесій були толерантними і шанобливо ставилися до мови, релігії та звичаїв своїх сусідів. Звичайно, в історії траплялися складні ситуації непорозуміння між представниками різних спільнот. Однак, незважаючи на це, безконфліктне співіснування представників багатьох культурних груп та вірувань на Закарпатті є показовим прикладом не лише для України, а й для інших країн Європи. Унікальною є соціокультурна специфіка краю, основу якої творить, насамперед, еклектика української і центральноєвропейських національних культур та світоглядів.

Відокремлена від іншої частини України Карпатськими горами, Закарпатська область вирізняється особливою етнічною і конфесійною строкатістю. Це різноманіття мов та вір обумовлено бурхливою історією краю, який протягом останніх двох з половиною тисячоліть багаторазово потерпав від різних навал, був ареною переселень народів, переходив зі складу однієї держави у підпорядкування іншої. Специфіка історії релігії Закарпаття у порівнянні з рештою України полягає  у відірваності Закарпаття від інших земель, як би не хотілося комусь це заперечувати. Оскільки консолідація та зміцнення українського етносу на території цього регіону відбувалися у стиках із соціокультурним буттям сусідів інших національностей, – це вплинуло на формування толерантності відносно інших релігій та конфесій. Таким чином, в силу інтенсивних контактів і взаємовпливів різних культур та конфесій соціум регіону зазнавав знакової трансформації та характеризується появою нових форм організації культурних процесів і нових ціннісних орієнтирів, адже духовна і матеріальна культура цього регіону увібрала в себе найрізноманітніші прояви багатьох культурно-національних стихій.

Така вже природа релігії, що при здійсненні нею в суспільстві відповідних функцій не можна уникнути певних дезінтегративних тенденцій: об’єднуючи одних людей в лоні певної конфесії, вона водночас має потенціал протиставляти їх іншим, згуртованим своєю вірою та переконаннями в іншій конфесії. Але міжконфесійні конфлікти все ж можуть бути настільки мінімізованими в суспільстві, що говорити про їх значущість не буде потреби (окремі локальні непорозуміння, які реактивно вирішуються). Або, навпаки, за негативних реалій чи сценаріїв, вони можуть ставати причиною затяжних протистоянь, які долатимуть межі суто міжрелігійного чи міжконфесійного непорозуміння й впливатимуть на інші сфери суспільно-політичного, культурного чи навіть економічного життя регіону, країни загалом. А тому, в такий непростий час, коли в суспільстві і так достатньо підстав для агресивності, напруги в міжособистісному спілкуванні, особливо важливим є питання міжконфесійного порозуміння, позитивного впливу релігії на міжлюдську комунікацію, сприяння гармонізації суспільних взаємин. Вважаємо, що стратегічно важливим у цьому контексті є врахування особливостей Закарпаття, його історії, культури тощо.

В області здійснюється послідовна робота з реалізації державної політики щодо релігії й церкви, дотримання релігійних прав і свобод, забезпечення громадянам права на вільне задоволення своїх релігійних потреб, впровадження духовно-релігійних цінностей у суспільне життя, зміцнення порозуміння й терпимості релігійних організацій різних віросповідань.

Водночас необхідно констатувати, що аналіз суспільно-політичних, етнонаціональних та інших чинників міжцерковного конфлікту, його причин і норм вияву в області дає підстави для визначення шляхів та вироблення механізмів подолання цієї важливої не лише релігійної, а й соціальної проблеми. Як свідчать дослідження, в умовах демократизації всіх сфер суспільного життя зроблено чимало для мінімізації фактору конфліктності чи того, що гальмує або робить мало результативним міжконфесійний діалог. По-перше, це поступове створення атмосфери толерантності, релігійної свободи, нормального сприйняття інорелігійності та процесів інкультурації. По-друге, потужним фактором нарощування взаємної довіри між конфесіями, їх відкритості стала дезактуалізація такої вагомої причини міжконфесійної напруги як існування спірних культових споруд і майна. По-третє, більшій відкритості конфесій до діалогу сприяє активізація їх звернень до правових шляхів вирішення конфліктних ситуацій; позитивні зміни в об’єктивності розгляду спірних питань судами різних інстанцій.

Характеризуючи релігійну ситуацію на Закарпатті та і в Україні загалом за роки незалежності, відзначимо, що, з одного боку, відбуваються процеси суспільної реабілітації релігії, посилення ролі релігії і церкви в усіх сферах суспільного буття, формуванням у громадській думці позитивного ставлення до релігійного феномена як важливої складової духовної культури; а з іншого – релігієтворчий процес оголює ті нервові закінчення, які торкаються усього комплексу соціально-економічних, політичних, національних і духовних проблем у практиці життєдіяльності українського народу. Стурбованість і занепокоєння широкої громадськості викликає стан сучасних міжконфесійних та внутрішньоконфесійних відносин, які породжують різні чвари і навіть переростають у відверті конфлікти. Для того, нам потрібно бути розсудливими, щоб ми могли дати чіткі і конкретні відповіді на ті питання, які ставив перед українцями Т. Шевченко, закликаючи нас: «Читайте від слова до слова, Не минайте ані титли, Ніже тії коми, Все розберіть… Та й спитайте тойді себе: Що ми?.. Чиї сини? яких батьків? Ким? за що закуті?..».

Але пройшло чимало років незалежності України і ми стали вільними духовно. Отримання Томосу — історично важливе рішення для нового духовного розвитку нашого суспільства. Я щиро сподіваюся, що українське православ’я буде консолідуватися для створення потужного духовного осердя нації, усього українського суспільства. Об’єднання розрізнених донедавна православних течій, розбудова єдиної Української Помісної Церкви, поза усяким сумнівом, зміцнить державну і національну єдність нашого народу. З отриманням Томосу збулася давня мрія українського народу про власну незалежну церкву, яка нині має можливість стати в один ряд з іншими Помісними православними церквами світу. Крім цього, канонічне визнання автокефалії українського православ’я значно послабило імперські устремління Москви та зміцнило авторитет Вселенського Патріарха Варфоломія. Водночас Росія втратила лідерство в православному світі.

«Лікарю, вилікуй себе, перш ніж лікувати інших», – промовив Ісус Христос у синагозі, цитуючи книгу пророка Ісаї.  На нашу думку, саме цією фразою варто розпочинати будь-яку конструктивну дискусію щодо релігії, а надто ж церковно-релігійних інститутів і їх представників, які упродовж століть проповідують мораль та способи поведінки у Світі Божому. Сьогодні свідома частина нашого суспільства повинна поширювати розуміння того, що створення Православної Церкви України є вагомим поступом на шляху до утвердження української духовної незалежності та зміцнення національної єдності. Важливим для нашого суспільства є відхід від Московської церкви, яка протягом століть мала важелі впливу над нашою духовною незалежністю, незважаючи на те що сама першооснова православ’я та християнства була закладена в Київській Русі в 988 році, тобто на території України за кілька століть до самого заснування Москви. Приємно, що з середини січня майже кожен тиждень надходить інформація про бажання та перехід закарпатських парафій під юрисдикцію Православної Церкви України. Дуже важливим фактором у цьому процесі є налагодження відкритих взаємин із тими священнослужителями, які не є закоренілими апологетами РПЦ і перебувають на порозі свого світоглядного і громадянського вибору.

У засобах масової інформації дедалі частіше йдеться про необхідність започаткування в Україні міжконфесійного діалогу, особливо між Православною Церквою України та Українською греко-католицькою Церквою. Приємно, що  Українська греко-католицька Церква позитивно поставилася до об’єднання українського православ’я. Як зазначив єпископ Борис Ґудзяк, екзарх для українців у Франції, Швеції та країн Бенілюксу, «кожен реальний крок до поєднання — велика радість для християн».

Отже, релігійно-конфесійна ситуація в постмайданній Україні та Закарпатській області зокрема, зазнає значного впливу від багатьох факторів, які постійно стимулюють міжконфесійну напругу в країні. Вирішення цих проблем, в першу чергу, залежить від правильної побудови двосторонніх толерантних взаємин між релігійними організаціями та їх лідерами, державними та церковними інституціями, а найголовніше – між самими віруючими різних конфесій та релігій. Тому, для мінімізації негативних проявів на релігійному ґрунті потрібно закладати та формувати у свідомості сучасного суспільства принципи терпимості один до одного, а це покладає на усі вищеназвані суб’єкти релігійних відносин важливі та вкрай необхідні завдання формування толерантності в українському суспільстві в цілому та у релігійному середовищі зокрема.

Осмислення і усвідомлення національної, культурної та конфесійної багатоманітності даного регіону в контексті сучасних духовних перетворень у суспільстві, а також врахування історичного досвіду значно сприятиме розвитку конструктивного діалогу, розширенню міжконфесійних зв’язків і контактів.

+ Варсонофій ( Руднік), єпископ Ужгородській і Закарпатський (ПЦУ)

В цьому не маленькому дописі хочу висловити свою думку, бо наболіло! Крім того, що сили, котрі воюють проти України та її Православної Помісної Церкви починають «піднімати голову», та усілякими брудними методами залякують священників, наприклад нашої Закарпатської єпархії (сьогоднішній кричущий факт, що стався з настоятелем храму св.пророка Іллі в смт.Великий Бичків, який я описав раніше), так ще і в середині нашої Церкви збільшуються смути. 

Декілька днів тому інтернет- простір сколихнула новина про заборону у священнослужінні протоієрея Олександра Трофимлюка – ректора Київської Православної Богословської Академії. Пересічний читач можливо і не зрозумів суть справи, проте будь-який священнослужитель, який уважно прочитав «Указ Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета» обов’язково задумається. Чому задумається? Цитую сам «Указ» : «За порушення присяги священика, зокрема: «… буду здійснювати служіння згідно… вказівками духовного керівництва … У справі мого служіння мати на думці не особисту користь, але справу Божу, благо своєї Української Православної Церкви Київського Патріархату», протоієрей Олександр Трофимлюк забороняється у священнослужінні».

Тепер по суті: Якщо протоієрей Олександр Трофимлюк заборонений за те, що 15 грудня 2018 року в м.Києві, в храмі святої Софії відбувся Об’єднавчий Собор на якому було прийнято рішення про саморозпуск Української Православної Церкви Київського Патріархату та входження всього духовенства разом із паствою у новостворену Православну Церкву України, і він виконав цю постанову, то і ми всі ( відповідно до «Указу» про заборону) архієреї, священики, диякони та миряни є «під забороною», бо виконали те ж – ввійшли до складу УПЦ (ПЦУ). Абсурд скажете ви? Йдемо далі.

Присутніми на Об’єднавчому Соборі також було обрано Предстоятеля Православної Церкви України, яким став Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній. Серед осіб, які підтримали таке рішення був нині Почесний Патріарх Філарет. Але що ми бачимо? Читаємо в офіційному листі протоієрея Олександра Трофимлюка до Блаженнійшого митрополита Київського і всієї України Епіфанія : «Впродовж тривалого часу на мене як на настоятеля Релігійної громади Покрови Пресвятої Богородиці Солом’янського району міста Києва чинився тиск з боку керуючого єпархією міста Києва, почесного Патріарха Філарета, з неодноразовими погрозами звільнення з посади настоятеля.

Справа в тому, що ні я, ні Релігійна громада загалом, не підтримували думки Патріарха щодо відновлення чи продовження існування релігійного об’єднання Української Православної Церкви Київського Патріархату з огляду на рішення Помісного Собору УПЦ КП від 15 грудня 2018 року (що проходив під головуванням почесного Патріарха Філарета), яким було припинено діяльність релігійного об’єднання – Української Православної Церкви Київського Патріархату шляхом об’єднання та приєднання до утворюваної Православної Церкви України, припинено чинність Статуту про управління УПЦ КП, припинено діяльність всіх статутних органів УПЦ КП, а також вказано всім єпархіальним архієреям УПЦ КП, а також керівникам релігійних організацій, які перебували у її складі, взяти до уваги наведені вище рішення та після утворення єдиної помісної автокефальної Православної Церкви України увійти до її складу шляхом внесення відповідних змін у статути релігійних організацій, не припиняючи їх статусу як юридичних осіб.

Ми також не розділяли ідеї Патріарха щодо того, що у межах України Церквою має керувати не Предстоятель єдиної помісної Української Православної Церкви, а Патріарх, щодо потреби негайного перегляду положень Томосу про автокефалію Української Церкви та ревізії Статуту ПЦУ. Ми, як громада, розуміли і розуміємо, що подібні заяви не відповідають канонічно прийнятим рішенням та лише наносять шкоду єдиній помісній Українській Православній Церкві.

Окрім того, почесний Патріарх вимагав від мене, як від колишнього голови Видавничого управління УПЦ Київського Патріархату, розробити Православний церковний календар на 2020 рік, в якому Патріарх хотів на власний розсуд розташовувати єпископат, а декого з архієреїв взагалі не поміщати, що не входить до сфери його повноважень як керуючого єпархією міста Києва», – дивина скажете Ви? От і я дивуюсь. Якщо ця «заборона у священнослужінні» накладена на вищезгаданого протоієрея Олександра є лиш за те, що він підкорився рішенню Об’єднавчого Собору, вийшовши з УПЦ КП та приєднався до УПЦ ( ПЦУ), згідно рішення парафіяльних зборів, то хіба він ( прот. О.Трофимлюк ) та Церква в цілому в праві цей «Указ про заборону» визнавати? Звісно , що ні ! А якщо це помста чи так зване «полювання на відьом»? То помста за що? Чи помста кому? В лиці протоієрея Предстоятелю? Не хотів би цього навіть і думати. Не хотів, але ось тут один допис Білгородського митрополита Іоасафа наштовхує все таки на думку про помсту. Пишу посилання на цей допис, бо таку «ахінею» не хочу навіть копіювати (хто хоче прочитати прочитає.

Останнім часом наш російський собрат сильно активізувався в мережі – вже не пише про «цветочки и ягодки», про «красивые поля» и «блаженный покой2 і т.д, а став чітко паплюжити Предстоятеля, священників, ПЦУ, та все , що з нею пов’язано. Задам вл.Іоасафу лише декілька запитань : «Чому Ви, любий у Христі собрате, ніколи не говорите про боротьбу Росії проти України та її помісної Православної Церкви на своїх проповідях? Чому не закликаєте на території агресора про припинення війни на Донбасі? Чому не молитесь відкрито про загиблих українських воїнів? І чому саме зараз ви активізувались у своїх дописах проти Блаженійшого митрополита Епіфанія, священиків ПЦУ, та нашої Церкви?» Відповідь зрозуміла – образа. Проте це не личить архієрею, який в принципі мав би підтримувати Україну та її Помісну Православну Церкву.

Отже про що я хотів сказати : «Указ № 5 від 28.05.2019 р про заборону протоієрея Олександра Трофимлюка» вважаю не канонічним, не законним, таким, який суперечить нормам людської моралі та Статуту УПЦ (ПЦУ), і як архієрей УПЦ (ПЦУ) його не визнаю! Тим самим оголошую усіляку підтримку протоієрею Олександру Трофимлюку.

Наступне – прошу всіх «ображених» не розхитувати ситуацію навколо потужної, монолітної та єдиної Православної Церкви України, бо і вона невіста Христова і нею керує Бог. А хто йде проти Бога , той не розумний, бо завжди програє, і залишиться на самоті зі своїми думками.

Прошу також тих , хто розхитує релігійну ситуацію на Закарпатті ще раз добре переосмислити свої не законні дії. Бо за все прийдеться відповідати. Як не в цьому житті, то в майбутньому. Спаси нас Христос і подай нам миру!

єпископ Варсонофій (Руднік), Керуючий Закарпатською єпархією Православної Церкви України.