Однак, до сьогодні існує певна група, яка обпираючись на патріотичний характер УАПЦ (1921), спробує довести канонічність її ієрархії та духовенства. Для обґрунтування своєї позиції вони звертаються до постанов Пінського архієрейського собору 1942 р., які ніби визнав хіротонії липківців та, відповідно, визнавав УАПЦ (1921) «канонічною Православною Церквою».

Твердження про ніби канонічний зв’язок УАПЦ (1942) з липківцями та, відповідно, УАПЦ (1989) та УПЦ КП, дає змогу ворогам ПЦУ просовувати в Вселенському Православ’ї наратив про її неканонічність.

У цієї невеликій розвідці ми дослідимо усі моменти створення УАПЦ (1921) р., що допоможе нам пояснити, чому УАПЦ (1942) ніколи не визнавала рукоположенного липківцями духовенства, а УАПЦ (1921) – Православною Церквою.

Відразу відзначмо, що ми не аналізуємо, як патріотизм прибічників УАПЦ (1921), так і їх українських опонентів у період до та після ІІ Світової війни. Адже патріотизм не є частиною історично-канонічного аналізу щодо теми нашій розвідці.

І. Дещо про «І Всеукраїнський собор» 1921 р. Історично-статистична розвідка

Сучасні прибічники канонічності ієрархії та духовенства УАПЦ (1921), яке повстало шляхом «пресвітеріанського висвячення» (липківського рукоположення), посилаються на діяльність «І Всеукраїнського собору». Тут маємо дві їх основних тези:

– Собор законно репрезентував православ’я в Україні через присутність делегатів від усіх губерній;

– Голосування за «пресвітеріанське висвячення» перших єпископів було практично одностайне та свідоме. Адже на Соборі були присутні відомі українські науковці, зокрема академіки Агатангел Кримський, Сергій Єфремов; професори Володимир Чехівський, Василь Данилевич, Григорій Стороженко, Петро Стебницький; композитор Кирило Стеценко; письменники Людмила Старицька-Черняхівська та Григорій Косинка.

Тому ми вирішили проаналізувати деякі статистичні відомості Собору.

Отже, проф. І. Власовський зазначає: «Не маємо, на жаль, відомостей, як переводились вибори делегатів на Всеукраїнський Собор 1921 р., як рівно ж і про саму кількість делегатів та членів Собору Всеукраїнського: різні подаються дані». Тому мусимо звернутися до статистики православних парафій та духовенства в УРСР у світлі репрезентативності українських православних на соборі.

Нам вдалося знайти дані кількості православних парафій УРСР на 1947 р. – 8815 (52 % з них були відкриті в період окупації). Це дає нам можливість зробити висновок, що в 1939 р. на території УРСР було десь близько 4.400 парафій. Цю кількість треба зменшити на 678 волинських парафій, які до 1 вересня 1939 р. були в ПАПЦ та ще на близько 400 буковинських парафій Румунської Православної Церкви. Отже, після Голодомору та репресій, в УРСР було десь 3.300 православних парафій. Але, як стверджують джерела, більшість з них не функціонувала через брак священників.

На нашу думку, саме з даних 1947 р. з’явилося твердження щодо значного зменшення парафій у наслідок громадянської війни та антирелігійної політики радянської влади. Цей факт сучасні прибічники УАПЦ (1921) часто використовують для виправдання хаотичності виборів делегатів собору та малої кількості духовенства.

Разом з тим, маємо такі дані: В 1914 році в дев’яти українських губерніях, що входили до складу РПЦ, налічувалося близько 10 000 парафій. Враховуючи той факт, що храм був практично в кожному селі, не кажучи вже про міста, а також на кількість православних священників на 1927 р., можна висунути наступну гіпотезу – зменшення православних українських громад на момент скликання собору було незначним. Коли враховувати, що від кожної губернії мусило бути десь близько 10 делегатів, то Собор повинен був складатися десь з 900 – 1000 осіб. І тут маємо дуже цікавий факт, коли ВПЦР та сам Липківський не подають докладної кількості.

Так, у «історичній записці ВПЦР» читаємо: «На Собор з’їхалось до 500 представників з духовенства і мирян з усієї України». Натомість Липківський, у своєї «Історії Української Церкви» пише про «більше, як 400 делегатів», а вже «в листі до о. Корсуновського повторює твердження ВПЦР – «до 500 представників майже від усіх губерній України».

Однак ніхто не приводить дані про пропорційне представництво (відповідно до кількості парафій) усіх 9 українських губерній. Зустрічаємо свідчення, що найбільша кількість делегатів була з Київщини та Чернігівщини, але це аніяк не розв’язує питання якогось пропорційного представництва.

Отже, кількість 400-500 делегатів, навіть враховуючи присутність кількох визначних осіб з наукового та культурного середовища, складає десь приблизно 50% делегатів від кількості, яка теоретично мусила бути. Але тут треба враховувати той факт, що в книзі «Мартирологія Українських Церков» подається аналіз більшості делегатів, які дав активний прибічник Липківського та учасник Собору, Василь Потієнко: «Ніде правди діти: депутати собору здебільшого були люди мало обізнані з церковними канонами і всякими місіонерськими хитромудрими сентенціями … Для них важливо було, щоб не відійти від православ’я, і відродити рідну Церкву. Авторитети, яким вони довіряють, кажуть, що це можна зробити. Ну, і чудово! Камінь з пліч звалився». Також В. Потієнко подає докладну кількість делегатів – 472 людини [1, ст. 104-106].

Є ще одно дуже важливе питання: Чи справді делегати були одностайні в справі підтримки «пресвітеріанське висвячення»?

Відповідь на це питання ми знаходимо в праці проф. І. Власовського: «В цьому голосуванні, за свідоцтвом митр. Липківського в розд. VII Історії Укр. Прав. Церкви, взяло участь 262 члена Собору, з яких 5 було проти всесоборної висвяти, 7 утрималось, а 250 — за; в листі ж з дня 23 квітня 1922 р. до о. Корсуновського подано митрополитом 294 присутніх і голосуючих, з яких «за» голосувало 282, решта 12, як і вище. Очевидно, що митрополит писав з пам’яті про це в різні часи. Але ця розбіжність не так вже важлива. Головне ж для історії — це те, що кількість присутніх і голосуючих з питання єпископської висвяти на Соборі далеко відбігає від поданої раніше кількості представників, які прибули на Собор». Тобто рішення про т.зв. «пресвітеріанське висвячення», з огляду на заявлену первинну кількість делегатів собору, явно було не одностайним. Тобто загалом у голосуванні взяло участь приблизно 45-50%% тих, хто зареєструвався як делегат собору.

Ба більше, той же В. Потієнко подає дані, що деякі делегати, що підтримали «пресвітеріанське висвячення», порушили наказ своїх виборців. Наприклад він згадує «Олександра Ярещенка, який опинився в дивному стані: приїхав депутатом від Полтавського українського братства, що стояло на позиції недозволенности порушувати традицію єпископської хіротонії, а сам, між іншим, з богословською академічною освітою, поділяв думку більшости депутатів Собору» [1, ст. 104]

Тепер розглянемо ще одне дуже важливе питання, а саме до кількості духовенства на українських землях у 1921 р. та їх репрезентацію серед делегатів собору.

Сам Василь Липківський подає такі дані на 1914 р.: «священників на Україні було 10.565, дияконів — 1.825 і дяків — 10.793» [2, ст. 106-107]. Маємо також дані про кількість духовенства на 1927 р.: «священників – 10657, дияконів – 1579, псаломщики – 4574».

Разом з тим, як свідчить В. Потієнко, «серед делегатів було 64 священника». Але, на нашу думку, мова йде загалом про представників духовенства, бо за різними джерелами, у «соборному висвяченні» брали участь і диякони. При цьому, коли уважно досліджувати різних авторів, можна докладно визначити як мінімум 3-х представників духовенства, які рішуче виступили проти порушення канонів. Це прот. Ксенофонт Соколовський, прот. Микола Ширяй та прот. Михаїл. Малеча. Як цілком обґрунтовано відзначає Сергій Шумило: «64 священники і 17 дияконів ніяк не могли репрезентувати інтереси і думки всього православного духовенства України. До того ж вони не мали повноважень від своїх єпархій і брали участь у соборі за власною ініціативою»[3].

Таким чином, представництво українського духовенства на соборі було дуже незначним, а представників від монастирів загалом не було. Тому можна стверджувати, що воно практично не було представлено. Цей факт аніяк не можна витлумачити загальним русофільством духовенства. Значиться, як і в випадку відмови значної частини делегатів підтримати позицію собору, була якась інша причина.

Загалом, докладна кількість українського православного духовенства, яке долучилося до УАПЦ (1921) або отримала хіротонії від архієреїв липківського рукоположення, до сьогодні залишається предметом дискусій.

Так, Олександер Воронин, у своєї праці «Історичний шлях УАПЦ», стверджує: «За даними документів керівних органів Церкви, кількість священників досягла 1500, а кількість парафій — 1100»[4, ст. 81], а прот Митрофан Явдась – «понад 3000 священників і дияконів» [5, ст. 159].

Натомість, коли брати під увагу документи ГПУ, у 1926 р. клір УАПЦ (1921) складався десь з 550 – 580 осіб. З них липківське рукоположення, знов же за даними ГПУ, отримало близько 354 людини (це і на диякона, і на священника). Ця кількість фіксується на 25 лютого 1926 р., коли політбюро ЦК КП(б)У на закритому засіданні схвалив рішення про репресії проти УАПЦ [6].

На нашу думку, ГПУ не мела жодної причини змішувати кількість духовенства УАПЦ (1921), а його збільшення в майже в три рази на протягу 1926-1930, коли вже розпочалися репресії, подається маловірогідним.

Крім того, праці прот. Митрофана Явдася та Олександера Воронина були написані у другій половині ХХ ст., коли від часу ліквідації УАПЦ (1921) радянською владою минуло вже понад тридцять років.

Отже, навіть на пику свого розквіту, в УАПЦ (1921) було десь максимум 5% від заявленого самим В. Липківським українського духовенства.

І тут ми підходимо до питання, яке напряму стосується ставлення УАПЦ (1942), як до УАПЦ (1921), так і до духовенства липківців.

ІІ. «Нові канони»: Чи була УАПЦ (1921) Православною Церквою?

У процесі проведення цієї історичної розвідки, нас зацікавило питання дуже малої присутності українського духовенства на соборі, а також його ігнорування всіма архієреями. І це не можна пояснити виключно проросійськими настроями, бо тоді під подібне обвинувачення підпадає чи не 99% українського духовенства.

Тому одним з найголовніших питань – є питання, яке вже неодноразово ставилося українськими істориками та богословами: Чи дійсно УАПЦ (1921) можна назвати саме Православною Церквою? Для відповіді на це питання мусимо коротко дослідити, як певні моменти підготовки до «І Всеукраїнського собору», що відбувся в жовтні 1921 р., а також власно його проведення та т.зв. «нових канонів».

Прибічники та оборонці законності Собору та канонічності його дій, увесь час висувають тезу, що єпископат колишньої РПЦ, які на той час перебував в Україні, відмовився брати участь через свою «проросійську позицію». Але ствердження не відповідає дійсності.

Так, архімандрит ПЦУ Софроній (Чуприна), у своєї статті «Ще раз про так звану УАПЦ Липківського» відзначає: «Єпископ Парфеній Левицький не долучився до автокефального руху не тому, що боявся Москву, або російського єпископату, йому не було чого боятися, а тому, що з’їзди відбувалися з жахливими порушеннями регламенту. Були й інші українські єпископи такі, як Агапіт Катеринославський та інші проукраїнські архієреї та архімандрити» [7].

Крім того, у 1923-1924 рр. отримали канонічну архієрейську хіротонію архімандрити, які цілком позитивно ставилися до автокефального статусу Українського Православ’я: митрополит Феофіл (Булдовський), єпископ Сергій (Лабунцев), архієпископ Павло (Погорілко), єпископ Сергій (Іваницький), архієпископ Йоаникій (Соколовський) та єпископ Макарій (Крамаренко). Саме вони, 5 червня 1925 р. на соборі в Лубнах, оголосили про створення автокефальної Української соборно-єпископської Церви (про її ми будемо казати згодом). Ба більше, автокефалію підтримував мінський єпископ Мельхіседек (Паєвський), які 23 липня 1922 року скликав з’їзд єпархії, який оголосив у кафедральному соборі про створення незалежної від Московського патріархату Білоруської митрополії…

Отже, питання канонічного висвячення нового єпископату для УАПЦ (1921) або приєднання до неї вже дійсних архієреїв, можна було без проблем вирішити. Але тільки в тому випадку, коли це була б дійсно православна інституція. І тут ми переходимо до головного – аналізу т.зв. «нових канонів» та визначення релігійного статусу УАПЦ як структури.

Загалом, «нові канони» досить добре відомі та неодноразово публікувалися в різних виданнях. Для цієї розвідки ми використали книгу «Діяння Всеукраїнського Православного Собору в м. Києві 14-30 жовтня н.с. 1921 р.», обираючи тільки головні моменти, які, власно, дають змогу визначити конфесійну належність УАПЦ (1921).

Вже у першому розділи «Канонів Української Автокефальної Православної Церкви» стверджується, що канони, які були схвалені на Вселенських соборах, можуть бути змінені без скликання нових Вселенських соборів [8, ст. 15-16].

Посада Предстоятеля, як голови Церкви, була «новими канонами» скасована. Між Помісними соборами УАПЦ керівництво здійснювала «Всеукраїнська Православна Церковна Рада з українських єпископів та представником від парафій» [8, ст. 19, 21]. При цьому Київський митрополит є виключно «почесним головою та порадником ВПЦР», не маючи фактично жодних керівних функцій [8, ст. 29]: «Для головування на засіданнях Ради у відсутність митрополита і в його присутності – з благословення митрополита на Покровських Зборах обирає терміном на один рік голову ради…» [8, ст. 30]. Тобто де-факто, згідно «нових канонів», керівником ВПЦР, а значиться і всієї УАПЦ, може бути звичайний священник або загалом світська людина. І дійсно, головами ВПЦР були: Михайло Мороз (1921—1924); протодиякон (липківського рукоположення) Василь Потієнко (1924—1925), єпископ Петро Ромоданів (1926—1927), протоієрей Леонід Юнаків (1927—1930).

Загалом, реальну роль єпископату та священників у цієї інституції дуже добре описує митрополит Іларіон (Огієнко): «Митрополиту й Єпископам відняли віковічні титули, зазначили їхні обов’язки (Канони УАПЦ §37): дбати за чистотою церкви й церковного посуду…» [9]

Крім цього, «нові канони» скасовували чернецтво, дозволяли одружений єпископат, якому, як і священникам, дозволялося вільно розлучатися та вступати в новий шлюб. Революційність дійшла до того, що, як відзначає той же митрополит Іларіон (Огієнко), «року 1935-го В. Липківський намагався висвятити Єпископа для Канади… листовно, через пошту…» [9]

Крім того, ВПЦР намагалася перейняти на себе права та обов’язки Константинопольського Патріархату – «Товаришу голові Церковної Ради наказали («Ухвали», VII): «Скликати в м. Києві на 22 травня 1922 р. підготовчу нараду з представників Автокефальних Православних Церков Всесвіту» для скликання Вселенського Собору, і подиктувати свої канони».

Таким чином, аналізуючи «нові канони», обпираючись на «Діяння Всеукраїнського Православного Собору» 1921 р., можна зробити висновок: УАПЦ (1921) була новою протестантською деномінацією, яка використовувала православний обряд. Такий самий висновок зробив свого часу провідний український науковець, професор Михайло Садиленко ще в 1978 р.

ІІІ. «Пресвітерське висвячення архієрея» як історична містифікація та розуміння цього в УАПЦ (1942).

Прибічники канонічності хіротоній архієреїв УАПЦ (1921) переважно посилаються на доповідь Володимира Чехівського, які стверджував, що «в Олександрійської і Римської довго єпископа висвячували пресвітери». При цьому деякі стверджують, що переконливих доводів проти історичності «соборного висвячення єпископів пресвітерами» ніхто ніколи не приводив. Тому «канонічність липківської ієрархії відмовляє виключно РПЦ та її сателіти». Але це далеко не так.

Однак, вже під час «І Всеукраїнського собору» 1921 р., прот. Ксенофонт Соколовський виголосив доповідь, у якій зробив такий висновок: «Православна Церква визнає лише єдиний спосіб висвячення єпископа, — це покладання в чині висвячення рук на кандидата двох або трьох єпископів (І прав. 1 свв. Апостолів). Всякий інший спосіб висвячення без єпископів — це буде ухил до протестантства і зрада Православної віри» [10]. Цей доклад отримав досить широку відомість серед українського православного духовенства, зокрема і на Волині.

Також, ще в 1926 та 1927 рр., у харківському журналі «Український Православний Благовісник» було опубліковано дослідження архієпископа Лолія (Юрьевського) «Олександрія і Єгипет». Це дуже об’ємна праця, яка в російському виданні 1978 р. нараховує 231 сторінки та 237 посилань на джерела [11]. Особливу цінність їй надає те, що в момент її написання Владика був архієреєм «Української соборно-єпископської Церкви», яка ще мала назву «Братське об’єднання парафій Української православної автокефальної Церкви» та була канонічною альтернативою липківщини. Тобто автор стояв на позиції автокефалії Українського Православ’я, але автокефалії канонічної.

Не вдаючись в переказ праці вл. Лолія, все ж мусимо відзначити її чи не найбільш важливий висновок: Володимир Чехівський, свідомо або несвідомо, переплутав саме єпископську хіротонію та певні місцеві особливості інтронізації архієрея на його кафедрі. Тобто соборне покладання рук – це було не висвячення, а констатація прийняття керуючого архієрея…

Праця вл. Лолія була досить швидко перекладена на кілька іноземних мов та формувала ставлення до УАПЦ (1921) у Вселенському Православ’ї. Але для нас особливо важливим є той факт, що вона була обов’язковою для вивчення на Православному богословському факультеті Варшавського університету міжвоєнного періоду. А оскільки вона формувала ставлення ПАПЦ до УАПЦ (1921), то безумовно з нею булі ознайомленні архієреї. Зокрема і митрополит Полікарп (Сікорський) та архієпископ Олександр (Іноземцев), які створили єпископат УАПЦ (1942).

Отже, де-факто канонічне ставлення до духовенства УАПЦ (1921), яке отримало рукоположення від липківських єпископів, було сформовано в ПАПЦ задовго до Пінського собору 1942 р. І саме Предстоятель ПАПЦ, митрополит Діонісій (Валединський), відправив вл. Полікарпа (Сікорського) в Україну та санкціонував створення УАПЦ.

Нам можуть заперечити, адже митрополит Іларіон (Огієнко) у своєї статті, яку ми згадували вище, говорить про наявність в УАПЦ (1942) прибічників липківців. Зокрема називає майбутнього патріарха (на той час єпископа) Мстислава Скрипника.

Дійсно, деякі нові архієреї УАПЦ (1942), які отримали єпископські хіротонії в травні – серпні 1942 р., зокрема і владика Мстислав (Скрипник), певний час прихильно ставилися до УАПЦ (1921). Але треба враховувати, що частина з них не мела жодної богословської освіти, а дехто і історичної. Вони розглядали «першу УАПЦ» виключно як політично-релігійну інституцію, яка діяла в річищі незалежності України від Росії. Ба більше, на Західній Україні, яка від 1921 р. була в складі Польщі, про особливості УАПЦ (1921) поза богословським середовищам ПАПЦ знали досить мало. І тут мусимо знову звернутися до статті митрополита Іларіона (Огієнко), у якій він пояснює певні нюанси формування позитивного іміджу УАПЦ (1921) на тернях Західної України: «На Волині під Польщею утворилося кубло крайніх полонофілів, зо своїм органом «Церква й Нарід», видаваним на польські гроші, яке підтримувало канони УАПЦ, і голосно кричало про це. Польський Уряд добре розумів усю розкладову шкідливість УАПЦ 1921 р. для Православної Церкви й для самої України, тому обома руками підтримував волинських розкладових «діячів» (серед яких чільне місце займав депутат польського сейму Скрипник)».

Однак ставлення до липківщини почало докорінно змінюватися, як тільки нові архієреї почали входити в курс справи. Наприклад, на нашу думку, майбутній патріарх Мстислав (Скрипник) змінив свою думку стосовно канонічності УАПЦ (1921) під впливом владик УАПЦ Никанора (Абрамовича) та Феофіла (Булдовського).

Виходячи з всього вище викладеного, можемо зробити висновок, що УАПЦ (1942) ніколи не мела сумнівів у повної неканонічності т.зв. «соборного висвячення єпископів» – історичної містифікації В. Чехівського, та, відповідно, неканонічності духовенства УАПЦ (1921), яке прийняло висвячення від архієреїв-липківців.

ІV. Виклики наслідків липківщини перед УАПЦ (1942) та її реакція.

Мусимо почати з того, що на час німецької окупації на території УРСР перебували православні священники кількох юрисдикцій:

– ПАПЦ, на території Західної України, яка була долучена до СРСР у 1939 р. Деякі з них були переведені до РПЦ в примусовому порядку та не вважали себе її духовенством;

– РПЦ, на території УРСР, яка була в складі СРСР до 1939 р. А також певна кількість духовенства, яка після вересня 1939 р. добровільно приєдналося до цієї юрисдикції;

– Української соборно-єпископської Церкви, духовенство якій також часом називала себе Автокефальною Українською Православною Церквою. Предстоятелем цієї юрисдикції був митрополит Феофіл (Булдовський).

– УАПЦ (1921), переважно віряни та частина духовенства. При цьому докладна кількість священників і дияконів цієї юрисдикції на території України невідома. Різні джерела називають лічбу від кількох десятків до кількох сотень.

Зазначимо, жодних окремих рішень, щодо духовенства перших трьох юрисдикцій, УАПЦ (1942) не приймала, воно без проблем переходило під омофор її архієреїв. А митрополит Феофіл (Булдовський), разом зі своїм духовенством, загалом був прийнятий до УАПЦ 27 липня 1942 р. в сущому сані з титулом «Полтавський і Харківський».

Однак, як ми вже відзначали вище, УАПЦ (1921) була протестантською деномінацією, яка використовувала православний обряд. Відповідно православні священники, які отримали цілком канонічну хіротонію в РПЦ та приєдналися до УАПЦ (1921), формально покинули православ’я. При цьому були й ті, хто приєднався до цієї структури ще дияконом, а висвячення на священника отримав від єпископів-самосвятів.

Керівництво УАПЦ (1942) був поставлений перед важким вибором, адже ідеологічно УАПЦ (1921) була цілком проукраїнська та сповідала ідею автокефалії Українського Православ’я, але разом з тим, досить значна частина її духовенства, особлива та, яка прийняла дияконську та пресвітерську хіротонію від самосвятів, взагалі не мела законного канонічного рукоположення.

Отже, Ухвалою № 10 Пінського собору УАПЦ від 10 лютого 1942 р, було прийнято дуже компромісне рішення, а саме «Пастирів вищеподаної ієрархії приймати в сущім сані, згідно з чином, установленим в св. Православній Вселенській Східній Церкві». При цьому, члени собору посилаються на 52-ге Апостольське правило: «Якщо єпископ, або пресвітер, того хто навертається від гріха, не прийме, але відкине, нехай буде позбавлений священничого сану. Бо цим засмучує Христа, Який сказав: «так на небесах більше буде радости за одного грішника, що кається (Лк. 15:7)». Тобто Собор визнав, що вірні та духовенство здійснили гріх, коли приєдналися до УАПЦ (1921) і кожне прохання буде розглядатися індивідуально, згідно з канонічним статусу прохача. Автоматичного визнання, як це сьогодні спробують довести деякі прибічники канонічності УАПЦ (1921) не було, бо всі учасники цього собору були добре обізнані з працею архієпископа Лолія (Юрьевського), яку ми вже згадували вище.

Сьогодні можна тільки теоретично визначити наскільки прийняття кліриків липківського рукоположення був актуальний для УАПЦ (1942).

Коли вірити прот. Митрофану Явдасю, то після всіх репресій радянської влади, у кінці 1941 р.,  «Київська Всеукраїнська Церковна Рада» зареєструвала 270 священників УАПЦ (1921), які знаходилися на окупованій німцями території України [5, ст. 159]. Природно, що серед них було не тільки духовенство липківського рукоположення, а і священники, які отримали цілком канонічне рукоположення в РПЦ. Саме про них каже вл. Ігор Ісіченко, коли стверджує – під «сущім саном» розумівся сан, у якому духовенство прийшло в УАПЦ (1921) [12, ст. 16].

А що ж з духовенством липківського рукоположення?

Коли вірити німецьким даним Райхскомісаріату Україна, які йому надавала Адміністратура УАПЦ (1941), на кінець 1942 р. до неї приєдналося 98 священників УАПЦ (1921) липківського рукоположення. Але, повторимося, прийняття не був автоматичний в «сущому сані».

Так, владика Никанор (Абрамович) читко відзначає, що духовенство липківського рукоположення приймалося через хіротесію [13, ст. 590]. А митрополит Полікарп (Сікорський) у своєму листі до патріарха (на той час – архієпископа) Мстислава (Скрипника) від 10 червня 1948 р., доповнює, що хіротесія відбувалася, як таємно, так і відкрито, або перед літургією, або «під час малого виходу» [14, ст. 105].

Отже давайте розглядимо, що уявляє собою сам чин хіротесії. Коли обпиратися на практику міжвоєнної ПАПЦ, а також практику РПЦЗ, то можна зробити висновок: Чин хіротесії (прийом духовенства через хіротесію) – це спрощений чин звичайної хіротонії на диякона або священника. Попри певні відмінності форми, головним є те, що архієрей промовляє над дияконом або священником звичайні молитви рукоположення з додатком «коли ти не був висвячений» [15].

Крім всього вище викладеного, опосередковано про те, що Пінський собор УАПЦ (1942) стояла на ґрунті повного виконання православних канонів та враховувала помилки УАПЦ (1921), свідчить у своїх спогадах і патріарх Мстислав (Скрипник): «Вирішили суворо дотримуватися правил церковних: про це просили самі делегати з Києва, які пам’ятали, як багато довелося витерпіти УАПЦеркві 1921 року» [16, ст. 288].

Також дуже добре ілюструють ставлення УАПЦ (1942) харківські події 1941 – 1942 рр. Адже саме в Харкові, практично відразу після німецької окупації, почав активно діяти митрополит Феофіл (Булдовський), які об’єднав під своїм омофором близько 400 парафій.

Митрополит Феофіл Булдовський був послідовним опонентом липківщини, вважав ієрархію УАПЦ (1921) самосвятами. Саме через таку позицію у нього виниклі суперечності з певними українськими колами, зокрема діячами релігійного відділу Харківської міської управи, які вимагали поминання «найпочеснішого архієпископа Василія митрополита Київського і всієї України». Пізніше, даючи показання НКВС, владика Феофіл чітко зазначив: «я викинув із формули поминання Василя Липківського як самосвята» [17].

Виникає логічне запитання: Чому митрополит Феофіл вирішив приєднатися до УАПЦ (1942), коли вона дійсно визнавала духовенство, яке було рукоположено липківцями?

Відповідь на це питання нам дає український історик А. Смирнов у своєї монографії: «Відомий діаспорний історик Б. Боцюрків пояснював об’єднання тим, що програма будівництва національної церкви, обстоювана владикою Феофілом ще в 20-х рр., відповідала тим засадам, на яких будувалася УАПЦ формації 1942 р.» [16, ст. 162]. Тобто архієрейські хіротонії УАПЦ (1921), а також пресвітерські та дияконські хіротонії, здійснені липківцями, не визнавалися. Цю тезу підтверджують два документи Харківської єпархії, при цьому під одним з них стоїть підпис патріарха (на той час єпископа) Мстислава (Скрипника). Це «Протокол церковної наради в Харкові» від 27 липня 1942 р. [16, ст. 263] та «Протокол засідання Харківського єпархіального управління» від 5 листопада 1942 р. [16, ст. 171]

Отже, у цих двох документах згадується Василь Потієнко, який у 1924—1926 р. був головою Всеукраїнської Православної Церковної Ради, рукоположений в диякона УАПЦ (1921) митрополитом Василем Липківським, потім підвищений до сану протодиякона. За логікою прибічників гіпотези визнання УАПЦ (1942) хіротоній липківців, він мусив бути прийняти в сущому сані. Але в протоколах він позначений як мирянин, натомість духовний сан інших осіб чітко позначений.

Також невизнання хіротоній УАПЦ (1921) підтверджує історія з єпископом липківського рукоположення Михайлом Маляревським. У 1941 р. він повернувся до Києва, а в часі німецької окупації приєднався до УАПЦ (1942) та був прийнятий як протоієрей, служив у містечку Васильків, а в 1944 р. перейшов священником в РПЦ.

Ще одне цікаве свідчення дав автору цих рядків відомий релігійний діяч білоруської діаспори Борис Данілюк у 2010 р. «Десь восени 1951 р. до митрополита БАПЦ Василя Томащика з проханням прийняття в БАПЦ звернулися 2 священники, які були рукопокладенні єпископом УАПЦ Іоаном Теодоровичем у 1936 — 1937 р. Вони не визнали його нову хіротонію та були незгідні з невизнанням їх духовного сану новою УАПЦ. При цьому вони посилалися на рішення собору нової УАПЦ 1942 р., який ніби визнавав хіротонії липківців. Владика Василь доручив розібратися в питанні прот. Федорові Данілюку. Був відправлений відповідний лист до архієпископа Сергія Охотенко, до компетенції якого належало це питання. Незабаром Владика надіслав відповідь, що липківське духовенство в нову УАПЦ приймалося в тому духовному сані, у якому вона була в Російської Церкві або відповідно «Чину приєднання священників іншого рукоположення до УАПЦ». Зокрема так робив архієпископ Никанор у Києві, коли до нього звернулося один колишній єпископ та кілька священників першої УАПЦ липківського рукоположення, а також інші єпископи нової УАПЦ, які діяли в Україні в 1942-1944 рр. «Тобто ми (нова УАПЦ – С.Г.) не визнавали липківських хіротоній»»

Також про факт невизнання УАПЦ (1942) хіротоній липківців свідчить, хоча і опосередковано, і акт поєднання УАПЦ (1942) з УПЦ автономістів, які був підписаний 8 жовтня 1942 р. Цей акт, від ім’я автономістів, підписав митрополит Олексій (Громадський), які, як і решта архієреїв цієї юрисдикції, беззаперечно не визнавала канонічності ієрархії та духовенства УАПЦ (1921).

Однак, на нашу думку, найбільш цікавий документ заховується в «Зональному державному архіві м. Пінськ», у фонді уповноваженого по справах РПЦ по Пінської області. Це копія або чернетка відповіді митрополита Олександра (Іноземцева) протоієрею Миколаю Житинському, яка датується серпнем 1943 р. (конкретна дата відсутня), яка була надана уповноваженому архієпископом Даниїлом (Юзвьюком) у 1946 р.

Зі змісту листа виникає, що протоієрей М. Житинський звертається до митрополита з проханням прийняти до єпархії якогось «священника К. Богуша, якій був рукоположений на священника архієпископом Костянтином (Кротевичом) у 1925 р.». У своїй відповіді митрополит Олександр відзначає, що «УАПЦ не вважає організацію митрополита Липківського Православною Церквою і не визнає канонічну правомірність її єпископату… тому може прийняти К. Богуша виключно через покаяння як диякона, адже він прийняв канонічну дияконську хіротонію в 1919 р.». При цьому безпосередньо посилається на «соборне рішення» та «інструкцію митрополита Полікарпа щодо духовенства Липківського» [18].

У 1947 році прибічники УАПЦ (1921) здійснили спробу повернутися до її канонів. Ця подія відома в історії як Ашафенбурзький розкол, у результаті якого була створена «УАПЦ Соборноправна», яка повернулась до «київських канонів» 1921 р. Цей розкол відбувся саме через те, що УАПЦ (1942) не визнавала канонічності УАПЦ (1921). У жовтні того ж 1947 р., архієрейський собор УАПЦ (1942) відлучив розкольників-липківців від Церкви.

Остаточно крапка у справі невизнання архієреїв та духовенства липківців з боку УАПЦ (1942), як ми вже відзначали на початку, була поставлена в 1949 р., коли Іоан Теодорович, який керував єпархією УАПЦ (1921) в США, був прийнятий як священник та повторно висвячений на єпископа 27 серпня 1949 р. Одним зі святителів був патріарх (на той час архієпископ) Мстислав (Скрипник). При цьому духовенство єпархії, хіротонії якого здійснив Іоан Теодорович, було прийнято як миряни та отримало нове канонічне рукоположення.

V. Деякі висновки

Аналіз історичних документів беззаперечно показує, що «І Всеукраїнський Собор» 1921 р. був скликаний без дотримування пропорційного представництва, на їм практично не було представлено українське православне духовенство. При цьому відмову архієреїв та духовенства брати участь в Соборі неможливо витлумачити виключно їх «проросійською» позицією. Головною причиною ігнорування Собору був проєкт т.зв. «нових канонів», які надалі й були прийняті. Цім здійснився повний відхід від православ’я, а сама УАПЦ (1921) була черговою неопротестантською деномінацією, яка використовувала православний обряд.

Крім того, був здійснений запропонований Володимиром Чехівським акт «соборного висвячення» архієреїв, якій був цілком антиканонічним. Адже було переплутана власно єпископська хіротонія та інтронізація архієрея на кафедрі. Це, ще під час Собору, аргументовано виклав у своєму докладі прот. Ксенофонт Соколовський. А в 1927 р. вийшла праця архієпископа Лолія (Юрьевського) «Олександрія і Єгипет», яка показала всю хибність ствердження про історичність «соборного висвячення». Тобто ієрархія УАПЦ (1921) була самосвятська.

Завдяки поширенню доповіді прот. Ксенофонта Соколовського, праці архієпископа Лолія (Юрьевського) та книги «Діяння Всеукраїнського Православного Собору в м. Києві 14-30 жовтня н.с. 1921 р.», канонічні Православні Церкви, зокрема і ПАПЦ, вже в кінці 20-х років ХХ ст., мали змогу детально ознайомиться з УАПЦ (1921). І вона не вважалася загалом саме Православною Церквою.

Саме тому, митрополит Полікарп (Сікорський) та архієпископ Олександр (Іноземцев), які з благословення Предстоятеля ПАПЦ, митрополита Діонісія (Валединського), створили УАПЦ формації 1942 р., приймали колишніх кліриків УАПЦ (1921): або в тому самі, які вони мели до липківців; або через хіротесію, яка є спрощеною новою хіротонією. Така позиція УАПЦ (1942) підтверджена багатьма документами та свідченнями.

Отже, жодного канонічного зв’язку з липківцями, про які люблять казати вороги ПЦУ та деякі «корисні ідіоти», УАПЦ (1942) не мела. Відповідно не мели цього зв’язку УАПЦ формації 1989 р. та УПЦ КП.

Посилання

1. Мартирологія українських церков. Том 1. Українська православна церква. Документи, матеріали, християнський самвидав України. Балтимор, Торонто: Українське Видавництво «Смолоскип» ім. В. Симоненка. 1987

2. Церква і Життя», ч. 2/7/1928 р

3. Шумило С. «Липківство» як духовна, канонічна та еклезіологічна проблема Українських Церков.

4. Олександер Воронин. Історичний шлях УАПЦ. Кенсінгтон, 1992.

5. прот. Митрофан Явдась. Українська Автокефальна Православна Церква. Документи для історії Української Автокефальної Православної Церкви. Мюнхен, 1956.

6. Центральний державний архів громадських об’єднань та україніки. Ф. 1. Оп. 16. Д. 2

7. архімандрит Софроній (Чуприна). Ще раз про так звану УАПЦ Липківського

8. Діяння Всеукраїнського Православного Собору в м. Києві 14-30 жовтня н.с. 1921 р. Новий Ульм, 1965.

9. митр. Іларіон (Огієнко). «Липківщина» і перешкоди для визнання Українських Церков 

10. прот. Ксенофонт Соколовський. Доповідь на І Всеукраїнському соборі 1921 г. б.м., б.д.

11. архиепископ Лоллий (Юрьевский). Александрия і Египет / Богословские труди, сб. 18., М., Издательство Московской Патриархии, 1978.

12. Ігор (Ісіченко), архиєп. Канонічні засади утворення Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви // Українська Автокефальна Православна Церква часів Другої світової війни. Митрополит Феофіл Булдовський. Харків,2011.

13. Савчук С., Мулик-Луцик Ю. Історія української греко-православної церкви в Канаді. Т. 1, Вінніпег, 1984

14. о. Міненко. Т. Заснування в Канаді Української православної митрополії, Вінніпег, 1984

15. про. Горбик Сергій. До питання прийому кліриків через хіротесію

16. Смирнов, Андрій. Мстислав (Скрипник): громадсько-політичний і церковний діяч, 1930-1944. Київ, 2009.

17. ГДА СБУ, ф. 5, спр. 67766, арк. 23

18. ЗГАПин ф. 679

прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр ап. Івана Богослова» м. Чернівці.

2.Якщо храм переходить в ПЦУ, УПЦ МП піднімає ґвалт. Але Онуфрій і УПЦ мовчать, коли керівництво рпц забрали 8 єпархій, тисячі храмів!!! Жодна церква, що була б самостійною – не мовчала б. Мовчання, яке триває і до собору у Феофанії і всі довгі 4 роки після цього собору можливе лише тому, що УПЦ це і є РПЦ, проти своїх дій протесту не роблять.

3.На початках думали, що Онуфрій із своїм авторитетом в РПЦ і Росії допоможе звільнити полонених, захоплених мирних жителів, особливо дітей. Онуфрій відмовився діяти, вести перемовини, добиватися свого, призначив і послав кого попало, і далі – роки мовчання про наших полонених, про наших дітей – він лише російським воїнам, що в нашому полоні співчував і роздавав шоколадки, молився і запевняв у знищеному братерстві, цінував які російські воїни гуманісти!

4. Будь-який очільник православної церкви вже б звернувся до всіх інших помісних церков з проханням визнати самостійність УПЦ, – Онуфрій це перший випадок в історії, коли свідомо прийнято рішення мовчати і не просити, – чекати поки самі дадуть, хоча без прохань ніхто нічого дати не може!!!

Отже, все мовчання про російські злочини – щоб залишатися в РПЦ. Пусті слова про власну українськість раз в рік – лише для того, щоб мати право далі вести щоденну інформаційну війну проти України. Робіть висновки.

Про мовчання митрополита Онуфрія після удару росіян по Лаврі

https://youtu.be/9Xe3XZkiKLc?si=R4vq7TKleZLZ0pl1

Після ефіру з’явилося звернення настоятеля Лаври від УПЦ МП митрополита Павла.

Згідно з Владикою Павлом у враженні Успенського собору винні:

а) диявол;

б) влада, що виселяє МП з Лаври;

в)всі, хто виступає у храмах;

г) ПЦУ, яка теж «кощунствує» не менше Клопотенка;

д) сили зла, які посварили братні народи, які все одно об’єднаються навколо «президента миру» Путіна. https://youtu.be/DvvJj5vWqaQ?si=IAsKQ2-LL_vrTv8o

Отже, дно пробили не лише росіяни, але й УПЦ МП – і мовчанням і зверненням владики Павла, яке є відкритим актом інформаційної війни проти України, є відкритим виправданням агресивних дій Росії!!!

Розчаровує пасивність України як держави, таке враження, що систематичне знущання УПЦ подобається цій владі та СБУ! Жодна європейська країна такого б не терпіла б роками!!!

Варвари, які цілеспрямовано хотіли зруйнувати наші святині, розуміють тільки силу! Тому давайте будемо сильними і озброїмо наших снайперів найкращим чином для подвійної помсти!!!

Приват 4731219647256100

Банка https://send.monobank.ua/jar/7uwhtDGmiD

моно 4441111401087840

проф. Юрій Чорноморець

І. Вступ

Останніми роками в російському церковному та навколоцерковному середовищі дедалі частіше лунають твердження про особливе богообране покликання Росії, її нібито сакральний імперський статус та особливу історичну місію. Подібні погляди висловлюють не лише політики, але й окремі православні публіцисти та блогери, серед яких Павло Граматік.

Ця стаття є богословською та історико-еклезіологічною рефлексією на його твердження, зокрема на наполягання, що українці повинні змиритися перед «кесарем» і прийняти його владу як дану Богом у сакральному сенсі. Таке розуміння потребує критичного розгляду в світлі Святого Письма, церковної традиції та історії держав.

Чи існують «Богом установлені імперії»?

Священне Писання навчає, що всяка влада допускається Богом (Рим. 13:1), однак це не означає, що кожна держава чи форма державності має особливий священний статус або вічний божественний мандат.

У Біблії ми бачимо Ассирійську, Вавилонську, Перську, Грецьку та Римську імперії. Усі вони існували з Божого попущення, але жодна не була проголошена вічним носієм Божої правди. Книга пророка Даниїла показує послідовну зміну могутніх царств, які виникають і зникають відповідно до Божого задуму.

Більше того, у пророцтві Даниїла (Дан. 2) образ велетенського істукана, який символізує послідовні земні імперії, розбивається каменем, відірваним не руками людськими. Цей камінь стає великою горою і наповнює всю землю. У святоотцівській традиції цей образ розуміється як знак того, що всі людські імперії, засновані на насильстві та деспотизмі, є тимчасовими і мають зникнути, поступившись місцем вічному Царству Божому. Єдиним вічним Царством є Царство Боже, а не жодна земна імперія.

ІІ. Візантія та проблема сакралізації держави

Прихильники імперського месіанізму часто апелюють до Візантії. Однак навіть Візантія не була умовою існування Церкви. Після падіння Константинополя у 1453 році Церква не припинила існування. Це доводить, що жодна імперія не є необхідною для спасительної місії Церкви.

Держава в християнській традиції розуміється як інструмент порядку, а не як носій спасіння.

ІІІ. Єресь етнофілетизму

Константинопольський Собор 1872 року засудив етнофілетизм — підпорядкування Церкви національній або політичній ідентичності.

Будь-яка ідея «обраної нації» чи «священної держави» зміщує центр Церкви з Христа на політичну спільноту. Церква є вселенською: «немає ні юдея, ні грека» (Гал. 3:28).

IV. «Москва — Третій Рим»: історичний міф чи догмат?

Концепція «Москва — Третій Рим» виникла після падіння Константинополя і пов’язується зі старцем Філофеєм: «Два Рими впали, третій стоїть, а четвертому не бути».

Однак це не є догматом Церкви, не ухвалювалося Вселенськими Соборами і не входить до святоотцівського Передання як обов’язкове вчення. Це історико-політична ідея Московської держави XV–XVI століть, яка згодом стала ідеологічною основою імперського месіанізму.
Церква існувала до Москви, існувала після Риму і Константинополя та не залежить від жодної держави. Тому ототожнення православ’я з політичною місією Москви є ідеологемою, а не богослов’ям.

V. Чому українці повинні коритися «чужому кесарю»?

Якщо прийняти логіку прихильників особливої російської імперської місії, виникає закономірне запитання: чому українці повинні підкорятися правителю іншої держави?

Після проголошення незалежності 24 серпня 1991 року та референдуму 1 грудня 1991 року Україна стала суверенною державою. Ще раніше Росія проголосила власний суверенітет 12 червня 1990 року. У грудні 1991 року Росія, Україна та Білорусь підписали Біловезькі угоди, якими припинили існування СРСР і взаємно визнали незалежність держав.

Отже, сучасна російська державність так само ґрунтується на принципі суверенітету, як і українська.
Біблійні слова апостола Павла про покору владі (Рим. 13:1–7) стосуються власної законної державної влади, а не правителів інших країн.

VI. Симфонія Церкви і держави чи імперська сакралізація?

Симфонія у візантійському розумінні означала співпрацю Церкви і держави задля справедливості, а не освячення політичної влади.

Однак історія сучасної Росії — війни в Чечні, агресія проти Грузії (2008), анексія Криму та війна на Донбасі (2014), повномасштабне вторгнення в Україну (2022), військова участь у Сирії — ставить під сумнів відповідність цієї держави ідеалу християнської політії.

VII. Християнство і політичне месіанство

Ісус Христос прямо сказав: «Царство Моє не від світу цього» (Ін. 18:36).

Будь-яка спроба ототожнити державу з Божим Царством є богословською помилкою, яка підміняє Євангеліє політичною ідеологією.

VIII. «Вавилон» і «звір» у світлі імперської ідеології

Книга Одкровення говорить про «Вавилон великий» (Одкр. 17–18) як символ гордої політичної системи, що панує над народами, та про «звіря» (Одкр. 13) як образ влади, яка вимагає абсолютної покори.

З етичних і богословських міркувань ми не ототожнюємо жодну сучасну державу з цими образами. Такі судження належать Богові та історії.

Однак ідеологія, яка надає державі сакральний статус, виправдовує насильство «вищою місією» та вимагає духовної лояльності до політичної влади, має очевидну структурну подібність до тих духовних спокус, про які застерігає книга Одкровення.

Небезпека полягає не лише у політичній практиці, але й у спробі богословського виправдання імперської претензії. Коли земне царство починають сприймати як носія Божої волі, відбувається підміна Церкви державою.

XIX. Висновки

Твердження про Росію як «Богом установлену імперію» не має достатнього біблійного, святоотцівського чи канонічного підґрунтя.

Церква Христова не прив’язана до жодної імперії чи держави. Вона існувала, існує і буде існувати незалежно від політичних систем.

Християнин покликаний шукати передусім Царства Божого, а не сакралізації земних імперій. Саме тому будь-які імперські ідеологеми повинні оцінюватися крізь призму Євангелія та вселенського досвіду Церкви.

Єдиним абсолютним Господом Церкви є Христос. Усі ж земні царства, незалежно від їхньої могутності, залишаються тимчасовими реаліями історії, які підлягають Божому суду так само, як колись Ассирія, Вавилон, Персія, Рим та всі інші імперії минулого.

прот. Віталій Кузьмич (ПЦУ)

Ще важливіше те, що сама Московська патріархія ніколи не визнавала, що ця структура відокремилася від Російської церкви. Навпаки, вона продовжує вважати її своєю невіддільною частиною і ніколи не заявляла про її вихід зі складу Російської церкви чи припинення євхаристичного спілкування, і продовжує іменувати митрополита Онуфрія канонічним предстоятелем Церкви в Україні. Ще більш показово, що Російська церква чітко заявила: ці зміни, ухвалені Українською Православною Церквою під проводом митрополита Онуфрія, мали бути розглянуті та схвалені Московським патріархом згідно зі Статутом Російської церкви. Вже лише це розвіює міф про «повну незалежність». Адже жодна справді незалежна церква не потребує схвалення від іншої церкви щодо своїх внутрішніх рішень. Її канонічний стан є ясним, визнаним і беззаперечним. Їй не потрібно постійно доводити публічно свою незалежність. Навіть сьогодні, через чотири роки після синодального засідання 2022 року, дискусія постійно точиться навколо того, чи справді ця Церква відокремилася від Москви. І цей факт сам по собі є вельми показовим. Адже коли церковна інституція дійсно набуває повної відокремленості від іншої, це не стає об’єктом тривалих дискусій і не підлягає діаметрально протилежному тлумаченню з боку зацікавлених сторін.

Проблема стає ще серйознішою на практиці. Бо, попри декларації про «незалежність», багато єпископів та духовенства цієї структури продовжують поминати патріарха Кирила. Тобто вони продовжують визнавати Москву літургійне та еклезіологічне своєю церковною владою.

Риторика про «повну незалежність» виглядає радше як спроба політичного виживання в українському суспільстві, ніж як чіткий церковний акт. Ця Церква намагається балансувати між двома світами: з одного боку, дистанціюватися від російської війни та руйнівної позиції патріарха Кирила і виглядати незалежною в межах України, а з іншого — не розривати реально свої зв’язки з Москвою. Ця невизначеність слугує інтересам Московської патріархії, яка прагне зберегти свій церковний контроль в Україні навіть після російського вторгнення. Та дозволяє Москві продовжувати позиціонувати цю структуру як власний церковний орган на території України.

Нещодавню позицію Сербської православної церкви на підтримку цієї структури слід тлумачити саме в цьому ключі. Синод Сербської церкви, апелюючи до «переслідувань канонічної церкви в Україні», по суті, обстоює не Українську Православну Церкву, а російський церковний наратив. Її справжній інтерес полягає не в мирі в Україні чи єдності Православ’я, а в політичній та церковній підтримці Московського патріархату. Адже, якби Сербська церква справді була зацікавлена у встановленні церковного миру та дотриманні канонічності, вона мала б визнати факт існування в Україні Автокефальної церкви, яка отримала Томос від Вселенського патріархату. Сербська церква вперто представляє Українську Православну Церкву під керівництвом митрополита Онуфрія як єдину «канонічну церкву». І доки Автокефальна церква має Томос про автокефалію від Вселенського патріархату та чітку церковну ідентичність, Сербська церква відкидає його, обираючи захист церковної структури, яка навіть сьогодні не спроможна чітко відповісти на просте запитання: якщо вона не належить до Москви, то до кого саме вона належить?

І тут розкривається велике протиріччя Сербської Церкви, яка, звинувачуючи Православну Церкву України в «розколі», толерує церковну ситуацію, в якій структура, яку вона підтримує, оголошує себе незалежною, не маючи визнаної автокефалії, без чіткого канонічного статусу та не розірвавши зв’язків із Москвою. Іншими словами, вона приймає певну церковну неясність лише тому, що це відповідає інтересам Російської Церкви, оскільки ця структура залишається останнім основним інструментом російської церковної присутності в Україні. Це доводить, що питання полягає не в канонічності, а в геополітичному та церковному союзі з Москвою.

Православна церква України (ПЦУ), зі свого боку, є єдиною справді незалежною Українською Церквою. Вона має Томос про автокефалію від Вселенського патріархату, не залежить від Москви та виражає потребу українського народу в церковному звільненні від російського впливу. Ті, хто продовжує заперечувати цю реальність, по суті, захищають не канонічність, а геополітичний вплив Москви у православ’ї. Наразі це набуває дедалі більшої очевидності в контексті поточних геополітичних процесів.

У своїх заявах архієпископ Сильвестр порівнює становище Української православної церкви (УПЦ) під керівництвом митрополита Онуфрія з Церквою Північної Македонії, щоб виправдати неясний і суперечливий статус цієї української церковної структури. Це порівняння, однак, не є ні історично, ні еклезіологічне обґрунтованим. Перш за все, випадок із Північною Македонією є продуктом глибоко проблематичного церковного процесу, який створює більше запитань, ніж рішень. Сербська церква намагається поставати в ролі уявного дарувальника автокефалії, видаючи відповідний «Томос», попри те, що право надавати автокефалію канонічно та історично належить виключно Вселенському Патріархату. Це не просто інше тлумачення церковної традиції, а пряме оскарження привілеїв та обов’язків Вселенського престолу в межах Православ’я. Історичний акт Церкви є чітким: новіші автокефалії у православному світі були надані через Вселенську Патріархію, яка функціонує як центр Всеправославної єдності та канонічного порядку.

Цим своїм кроком Сербська Церква на практиці намагається нав’язати паралельну модель надання автокефалії, що цілком відповідає російському еклезіологічному розумінню поліцентричного православ’я без координуючої першості. Це небезпечна логіка, яка неминуче веде до церковної роздробленості та своєрідного «православного національного феодалізму», за якого кожна впливова помісна церква могла б на власний розсуд створювати або визнавати нові автокефальні церковні структури.

Втім, випадок із Північною Македонією не має суттєвого зв’язку з Православною Церквою України. У Північній Македонії відбувся принаймні один чіткий процес. Євхаристичне спілкування було відновлено Вселенською Патріархією, згодом воно було визнано Сербською церквою, і зрештою було надано специфічний статус, хоча й неканонічний щодо способу його надання. У випадку з Українською Православною Церквою цього також не існує. Не існує акту про надання автокефалії — ні канонічного, ні антиканонічного, відсутнє синодальне визнання її незалежності від Москви іншими церквами, немає чіткої еклезіологічної позиції, ані навіть чіткого припинення залежності від Російської Церкви.

Більше того, сама Сербська Церква спростовує власну позицію. З одного боку, вона відкидає автокефалію Православної Церкви України, надану Вселенським Патріархатом — канонічно компетентною інституцією, — а з іншого боку, ухвалює церковні рішення шляхом односторонніх дій без загальноправославної згоди. Лицемірство є очевидним. Коли Вселенський Патріархат надає автокефалію Україні відповідно до своїх привілеїв, Сербська Церква звинувачує його у нібито неканонічному втручанні. Однак, коли Сербська церква намагається надати автокефалію Північній Македонії, не маючи на те історичного та канонічного привілею, то це подається як нібито відновлення єдності. Насправді єдиним стабільним критерієм для цих кіл є не канонічність, а геополітична прив’язка до московської осі.

Автокефальна Церква (ПЦУ) залишається єдиною українською церквою з чіткою канонічною основою, з Томосом про автокефалію від Вселенського патріархату та без зв’язків підпорядкування російській церковній владі. Натомість ті, хто наполягає на підтримці нечіткого статусу Церкви під проводом митрополита Онуфрія або використовують антиканонічні приклади, як-от випадок Північної Македонії, по суті, сприяють руйнуванню канонічного устрою Православ’я на користь геополітичних планів Москви.

ієромонах Микита Пантократорський

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Φως Φαναρίου

І. Автокефалія, яка так і не стала повною мірою свободою

Коли Вселенська патріархія надала автокефалію Польській церкві у 1924 році, основний принцип був чітким: після розпаду старих імперій церковні структури мають відповідати новій політичній мапі. Константинополь також підтвердив, що приєднання Київської митрополії Москвою у 1685 році було канонічно сумнівним — оцінка, яку Москва ніколи не прийняла.

Після Другої світової війни, коли Польща остаточно потрапила до радянського блоку, Москва чинила тиск на Польську Автокефальну Православну Церкву, вимагаючи дистанціюватися від Томосу 1924 року та прийняти нову «автокефалію» з російських рук. Дослідження архівних матеріалів після 1989 року засвідчують ціну цієї угоди: більшість післявоєнних предстоятелів Польської автокефальної православної церкви були зареєстровані як таємні співробітники комуністичних спецслужб, а Церква публічно підтримувала воєнний стан, запроваджений проти руху «Солідарність». Таким чином свобода, яку автокефалія мала гарантувати, знову виявилася втягнутою в систему підпорядкування.

ІІ. Довга тінь старої лояльності

Особливо показовим прикладом цієї інституційної наступності є митрополит Сава, архієпископ Варшавський і всієї Польщі. Розсекречені архіви комуністичної Служби безпеки фіксують його діяльність ще з 1966 року, як «таємного співробітника», котрий надавав відомості про внутрішнє життя власної Церкви.

Це формує підґрунтя для явища, яке можна окреслити як «агентурну наступність»: успадкування лояльності та політичних рефлексів навіть після анулювання формальних зобов’язань. Прийняття у Варшаві в березні 2024 року архієпископа Віктора Коцаби, представника українських структур Московського патріархату, відбувається одночасно з організацією Росією мережі ніби «українських» парафій у Західній Європі, які фактично залишаються в підпорядкуванні Москви.

ІІІ. Гроші та історія, яку вони розповідають

У грудні 2021 року, лише за кілька тижнів до початку повномасштабного вторгнення російських військ в Україну, представники «Фонду підтримки християнської культури та спадщини» прибули до Варшави для зустрічі з митрополитом Савою. Фонд фінансується ключовою російською державною корпорацією «Росатом» і діє у співпраці з Відділом зовнішніх церковних зв’язків Московського патріархату.

Протистояння польської ієрархії щодо автокефалії Православної церкви України збігається з візитами російських благодійників, тісно пов’язаних із Московським патріархатом. Таким чином, фінансова підтримка та ключові церковні рішення виглядають узгодженими у спосіб, що закріплює довгострокову модель лояльності.

IV. Говорити про війну, не називаючи агресора

Реакція Польської Автокефальної Православної Церкви на російську війну проти України посилює ці побоювання. Упродовж тижнів після 24 лютого 2022 року офіційні заяви обмежувалися загальними закликами до молитви «за мир» та «за жертв», уникаючи будь-якого зазначення того, хто розв’язав цю війну. Лише згодом Церква визначила конфлікт як «зло та незбагненне», проте знову без чіткого означення Росії як агресора.

Закликаючи до примирення, у травні 2022 року митрополит Сава звинуватив Вселенський патріархат у «сіянні розколу» в українському православ’ї. Це створює разючий парадокс: сама Польська автокефальна православна церква завдячує своїм канонічним статусом Константинополю, а не Москві, проте відмовляється визнати майже ідентичний акт автокефалії для Церкви в Україні, а в деяких парафіях позбавляє вірян доступу до таїнств. Заяви стосовно Константинополя зазвичай є значно гострішими, тоді як згадки про Кремль залишаються ретельно завуальованими.

V. Вільно: мала сцена, великий сценарій

26 квітня 2026 року. Конференція в храмі Успіння Пресвятої Богородиці у Вільні стає невеликим, але показовим майданчиком, на якому розгортається наратив, пов’язаний з Москвою. Час обрано не випадково: за кілька тижнів до цього Департамент державної безпеки Литви оприлюднив звіт, згідно з яким Литовська Православна Церква залишається в орбіті Московського патріархату та може слугувати каналом для російської розвідувальної діяльності. Замість того, щоб безпосередньо реагувати на ці занепокоєння, конференція прагне переключити увагу з питань безпеки на наратив про «переслідуване православ’я», що протистоїть надмірно агресивній державі.

У центрі подій постає постать архімандрита Філіпа Васільцева, представника патріарха Кирила в Дамаску. До призначення в Сирію він ніс службу в структурах Московського патріархату в низці європейських держав, де російська церковна присутність тісно перепліталася з інтересами російської держави. У Дамаску він підтримує регулярні контакти з російським послом та військовим командуванням, позиціонуючи себе як представник «гуманітарного виміру» російської військової присутності в регіоні. Його зв’язки з Імператорським православним палестинським товариством, яке очолює колишній директор Федеральної служби безпеки (ФСБ) та прем’єр-міністр Сергій Степашин, підкреслюють, наскільки розмитою є межа між його церковною роллю та російськими державними структурами.

Запрошення, адресоване Васильцеву, надсилає чіткий сигнал. Воно демонструє, що православ’я, орієнтоване на Москву, не відступає, а готове захищати свої позиції, апелюючи до історії, культури та канонічного права. Його доповідь щодо нібито «помилок» Константинополя у Східній Європі у XIV столітті не є нейтральним відступом до середньовічної церковної політики; навпаки, вона вписує сучасні претензії у ширший наратив, у якому Москва постає як природний охоронець порядку на Сході.

Решта учасників повністю вписуються в той самий сценарій. Сербський публіцист Огнен Войводич називає вторгнення в Україну «спеціальною військовою операцією» і представляє Росію як реагуючу, оборонну силу. Білоруський священник отець Олексій Хотєєв описує Вільно як місце, де православні віряни ще з часів Берестейської унії майже постійно зазнавали утисків від «латинського» Заходу. Чеський священник, протоієрей Вацлав Єжек, зосереджується на питанні «канонічності» юрисдикцій, пов’язаних із Московським патріархатом, ретельно уникаючи будь-яких згадок про танки, ракети чи воєнні злочини.

Посил є чітким: всюди, де держави Центральної та Східної Європи намагаються обмежити російський вплив, православ’я постає як несправедливо «сек’юритизоване», а Москва зображується як єдиний захисник традиції.

VІ. Яке місце посідає Польща

У цьому контексті присутність єпископа Анджея Борковського із Супрасля, представника Польської Автокефальної Православної Церкви, має значно більше значення, ніж будь-яке окреме речення в його виступі. Він походить із держави, яку загалом сприймають як одного з найближчих союзників України. Звертаючись до учасників, він висловив вдячність за можливість зміцнити «єдність наших Помісних Церков не лише тоді, коли є радість, а й тоді, коли виникають труднощі». Ізольовано це може прозвучати як звичайна церковна ввічливість. Однак у контексті це звучить зовсім інакше.

Ці «труднощі» не є внутрішніми напруженнями чи духовними кризами. Вони стосуються конкретних дій литовської держави: оцінок розвідувальних служб, запропонованих законодавчих змін, спрямованих на обмеження впливу фігур, пов’язаних із російськими структурами, а також дебатів щодо статусу самої катедри. На цьому тлі публічна присутність польського єпископа зміцнює позиції організаторів. Якщо навіть Православна Церква в Польщі відкрито підтримує «канонічний зв’язок» із Москвою, тоді попередження литовських служб безпеки можна легше представити як ірраціональну русофобію, а не як спробу державної самооборони.

Багато в чому події у Вільно узагальнюють те, що спостерігачі відзначають загалом у відносинах між Польською автокефальною православною церквою та Московською патріархією. Історичні зв’язки, фінансова підтримка та ретельно зважена риторика втілюються у конкретні дії саме там, де перетинаються питання релігії, ідентичності та безпеки. Автокефалія могла б слугувати щитом, що дозволив би Польській православній церкві зберегти певну дистанцію від політичних проєктів Москви. На практиці, однак, вона надто часто функціонує як міст, що переносить риторику, а разом із нею і стратегічні інтереси «Русского мира» вглиб серця Європи.

д-р Павел Врублевський, доцент кафедри філософської антропології та філософії культури, керівник Центру прогнозних досліджень релігійних трансформацій при Вроцлавському університеті (Польща).

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Християнство.бг

З великою духовною радістю та піднесенням повідомляємо про подію виняткової історичної ваги для нашої Чернівецько-Буковинської єпархії та всієї повноти Православної Церкви України.

Сьогодні, 11 травня 2026 року, рішенням Священного Синоду ПЦУ до сонму святих було причислено великого сина буковинської землі –

АРХІЄПИСКОПА ЧЕРНІВЕЦЬКОГО, МИТРОПОЛИТА БУКОВИНИ І ДАЛМАЦІЇ ЄВГЕНІЯ ГАКМАНА.

Це рішення стало, направду, духовним утвердженням багаторічного народного шанування святителя, пам’ять про якого понад півтора століття жила у серцях православних буковинців. Господь прославив Свого вірного угодника, а Церква урочисто засвідчила його святість.

Як відомо, святитель Євгеній Гакман був однією з найвидатніших постатей не лише церковного, але й суспільного життя Буковини. Високодуховний архіпастир, мудрий церковний діяч, ревний захисник православної віри, науковець, просвітитель і добрий батько для свого народу – таким він залишився в історичній пам’яті поколінь.

Усе своє життя митрополит Євгеній присвятив служінню Богові та людям. Його архіпастирська праця стала часом духовного піднесення Православної Церкви на Буковині. Багато звершень святителя і сьогодні приносять плоди для церковного життя та духовного розвитку українського православ’я.

Разом з тим, святитель Євгеній був пастирем, який понад усе любив Господа та ввірений йому народ. Його життя стало прикладом жертовного служіння, милосердя, мудрості й непохитної вірності Христовій Церкві. Воістину він був світильником віри для Буковинського краю.

Важливо наголосити, що шанування митрополита Євгенія розпочалося невдовзі після його упокоєння. До його гробниці приходили священнослужителі та миряни, підносячи молитви й прохаючи заступництва. Уже наприкінці XIX століття було розпочато офіційне вивчення справи його церковного прославлення.

21 вересня 1891 року спеціальна комісія представила звіт щодо вивчення питання канонізації святителя. Документ містив численні свідчення про чудесну допомогу за молитвами до митрополита Євгенія – зокрема випадки зцілень і благодатної підтримки у важких життєвих обставинах. Важливою подією стало й відкриття гробниці святителя 29 червня 1914 року. Комісія, очолювана митрополитом Володимиром Рептою, засвідчила нетління чесних останків митрополита Євгенія та особливе благоговіння, яке супроводжувало цю подію.

Попри всі історичні випробування та намагання стерти ім’я святителя з народної пам’яті, православні буковинці зберегли любов і шану до свого архіпастиря. Майже 135 років тривало очікування його офіційного церковного прославлення, і сьогодні ця багаторічна молитва була почута.

Святість – це насамперед життя у Христі, жертовне служіння та любов до ближнього. Велика честь і водночас велика відповідальність бути добрим пастирем – бути світлом для світу, опорою для стражденних, захисником слабких і провідником до спасіння. Саме таким архіпастирем був святитель Євгеній Гакман.

«I все, що робите, робiть вiд душi, як для Господа, а не для людей, знаючи, що в нагороду вiд Господа одержите спадок, бо ви служите Господу Христу» (Кол. 3:23–24).

НЕХАЙ МОЛИТВАМИ СВЯТИТЕЛЯ ЄВГЕНІЯ БУКОВИНСЬКОГО

ГОСПОДЬ БЛАГОСЛОВЛЯЄ НАШУ ПОМІСНУ ПРАВОСЛАВНУ ЦЕРКВУ, УКРАЇНСЬКИЙ БАГАТОСТРАЖДАЛЬНИЙ НАРОД Й НАШ РІДНИЙ БУКОВИНСЬКИЙ КРАЙ!

Чернівецька-Буковинська єпархія ПЦУ

В юності мені до рук потрапила його відома книжка «Душа після смерті», яку я так і не зміг дочитати. Бо цей богословський твір – справжній хорор, який розповідає про страшні випробування які проходитиме душа після того, як людина помре. За яскравістю описів катувань і принижень душі покійного з боку злих духів ця книга не поступається тру крайм історіям про Джека Різника чи Зодіака. Тому я вирішив не дочитувати її, а просто віддати вогню.

Отець Серафим – це яскравий еталон православного гуруїзму. У його парадигмі тільки він володів істиною, а все інше навколо безповоротно тоне у владі гріха та смерті. Найкращий вихід за Роузом – втекти від світу в ліси й катакомби, бо православ’я майже втратило благодать, християнство продалося екуменізму, а світом править таємний уряд та сіоністи. Тобто це класичний стартовий пакет конспіролога з усіма причандалами.

Можливо, комусь і подобаються такі персонажі. За опальним отцем Сергієм Романовим у росії, який просував аналогічні тейки, теж бігали натовпи сліпих фанатиків. Але з отцем Серафимом ситуація значно брудніша. І пов’язана вона з його дітищем – монастирем преподобного Германа Аляскінського в Платіні (Каліфорнія, США).

У 60-х роках минулого століття Юджин Роуз (майбутній Серафим) познайомився з молодим чоловіком на ім’я Гліб Подмошенський (майбутній отець Герман). Разом вони відкрили православне братство, потім церковну крамницю. Згодом вони виїхали з Сан-Франциско в дикі ліси Каліфорнії, постриглися в ченці та заснували монастир. Отець Серафим був харизматичним лідером, а отець Герман – його вірним другом та соратником.

Після передчасної кончини Серафима у 1982 році, Герман продовжив його справу. Він почав активно культивувати та монетизувати особистість покійного друга, заробивши на його імені непохитний авторитет. Але саме в цей період почали лунати не просто «тривожні дзвіночки», а реальні звинувачення. Виявилося, що отець Герман систематично вчиняв сексуальні домагання до молодих чоловіків та неповнолітніх. І найстрашніше, що це почалося не після смерті о.Серафима, а ще в 70–80-ті роки, коли вони правили монастирем пліч-о-пліч.

Після смерті Роуза, Герман активізувався ще більше. Своїм жертвам він пояснював що насильство – «духовний послух» та «чернече випробування». Тобто людина просто забула, що справжній монах – це монах у штанях.

Наприкінці 80-х із монастиря почали тікати послушники та ченці. Вони відкрито звинувачували ігумена Германа у зловживанні владою, фінансових махінаціях та сексуальному насильстві. Постраждалі завалили скаргами керівництво РПЦЗ. І керівництво відреагувало.

Його позбавили сану (хоча на той момент Герман уже втік до розкольників-«альтернативників»). Але увага! офіційною причиною позбавлення сану стали «непослух і розкол», а не збочення чи педофілія! Синод РПЦЗ чудово знав про кримінальні дії свого клірика, але жодного разу не повідомив правоохоронні органи США про ці злочини. Завдяки цьому збоченець просто уникнув тюрми.

Аж до початку 2000-х отець Герман спокійно керував монастирем і паралельно не полишав своєї «улюбленої справи» з послушниками. Згодом монастир вирішив повернутися до канонічного Православ’я – під омофор Сербської Церкви. Головною умовою прийняття було те, що Германа позбавлять повноважень ігумена і він стане рядовим ченцем. Так і сталося. Збоченця просто понизили в посаді. Він спокійно продовжував видавати журнал «Русский паломник» і помер у 2014 році від деменції та діабету так і не понісши відповідальність перед законом.

А тепер питання: чи знав «новопрославлений святий» отець Серафим Роуз про веселі пригоди свого найліпшого товариша? Якщо знав – значить, свідомо покривав злочинця. Якщо ні – то як цього можна було не помітити, роками живучи і разом керуючи ізольованою громадою кожного дня?

Але прикро за тих людей, які прийшли до вищого керівництва РПЦЗ по справедливість, а натомість отримали мовчання і формальну «канонічну заборону» для кривдника, без розкриття справжніх причин і без передачі справи компетентним органам.

Вам це нічого не нагадує?

Такі «канонізації» вже не дивно в РПЦЗ чи РПЦ. То канонізують «святоє сємєйство Царственних Мучєніков» в угоду царебожникам, чи то «сліпу ворожку» для задоволення потреб «народного православія» та монетизування бренду. Тепер о. Серафим – святий гуру для конспірологів та ізоляціоністів.

о. Костянтин Шевченко (Австрійська митрополія Константинопольського Патріархату)

Ми кажемо, що Вселенський Патріарх рівний іншим єпископам, бо він сам є єпископом, наступником Апостолів у служінні та управлінні Церквою. Його Всесвятість Вселенський Патріарх рівний іншим єпископам у володінні тими духовними дарами (харизмами) та священними обов’язками, які є унікальними для єпископату: здатність висвячувати інших єпископів, священників та дияконів, а також відповідальність за нагляд за територією, що знаходиться під його юрисдикцією, та за забезпечення того, щоб там вірно проголошувалося Євангеліє.

Водночас, Вселенський Патріарх є першим серед цих єпископів. Його повний титул — «Архієпископ Константинополя — Нового Риму та Вселенський Патріарх». Єпископи великих міст часто несуть відповідальність за території навколо цих міст і отримують титул архієпископа. Ті, хто відповідає за нагляд за величезними регіонами, що охоплюють цілі народи або навіть більші простори, відомі як Патріархи. У перші століття Церкви з’явилося п’ять Патріархів: у Римі, Константинополі, Александрії, Антіохії та Єрусалимі. Інші, зокрема Патріарх Московський, з’явилися пізніше в житті Церкви. Після Великого розколу між Церквами Риму та Константинополя в 1054 році Константинопольська Церква стала Першим Престолом (територією юрисдикції єпископа) Православної Церкви.

Основоположний канонічний порядок Церкви, заснований на Вселенських Соборах, надає Константинопольській Церкві священний обов’язок вирішувати розбіжності між Церквами. Цей обов’язок випливає з 9-го правила Четвертого Вселенського Собору, який відбувся в Халкедоні в 451 році: «Якщо єпископ або клірик має розбіжності з митрополитом області, нехай звернеться до екзарха Митрополії або до престолу Царського Міста Константинополя, і нехай там буде судимий».

Це найповніше свідчить про те, що означає для Вселенського Патріарха бути «першим серед рівних». Як єпископи, всі члени єпископату рівні, але якщо виникають розбіжності між єпископами або між Церквами, Константинопольська Церква має священний обов’язок їх врегулювати.

Виходячи з цих повноважень вирішувати розбіжності між єпископами, Вселенський Патріархат має виключне право скликати Священний Синод, оскільки він складається з єпископів з усього світу та призначений для вирішення питань, що можуть бути спірними. Вселенський Патріарх, оскільки він має цю вселенську владу, що охоплює всю Церкву (звідси й титул «Вселенський Патріарх», який виник у VI столітті), також має відповідальність за надання автокефалії (незалежності) регіонам, які раніше були частиною інших церковних юрисдикцій.

У сучасний час Вселенський Патріархат надав автокефалію Церквам Сербії (1920), Румунії (1925), Болгарії (1961), Грузії (1990), Греції (1850), Польщі (1924), Албанії (1937) та Чеських земель і Словаччини (1998). Зовсім недавно Його Всесвятість Вселенський Патріарх Варфоломій надав автокефалію Православній Церкві в Україні у січні 2019 року.

Вселенський Патріарх двічі надавав автокефалію Церкві Русі . Перший раз це сталося в 1589 році, коли було вперше засновано Московський Патріархат, понад тисячу років після того, як Халкедонський Собор надав Константинопольській Церкві відповідальність за вирішення церковних спорів. Російський цар Петро Великий скасував Московський Патріархат у 1721 році. Майже два століття потому Вселенський Патріархат знову надав автокефалію Церкві Русі, коли Московський Патріархат був відновлений у 1917 році.

Однак важливо розуміти, що ці особливі обов’язки Вселенського Патріархату не утверджують Вселенського Патріарха як «православного Папу». Немає і не може бути «православного Папи»; влада Вселенського Патріарха в Православній Церкві дуже відрізняється від розуміння Римсько-католицькою Церквою влади Папи Римського.

Римсько-католицька церква навчає, що «Римська церква має перевагу звичайної влади над кожною іншою церквою, і що ця юрисдикційна влада Римського Понтифіка є одночасно єпископською та безпосередньою». (Перший Ватиканський Собор, Pastor Aeternus, 3.2) Це означає, що в Римсько-католицькій церкві Папа Римський має пряму владу над кожним іншим єпископом та юрисдикцію над кожним іншим єпископом, а також над усіма вірними.

Вселенський Патріарх, навпаки, не має безпосередньої чи юрисдикційної влади над Патріархами та єпископами, які не перебувають у межах його канонічної території. Він не має жодної влади, якої не мають інші Патріархи та єпископи, окрім відповідальності діяти як апеляційний суд та вирішувати спори між Церквами.

Римсько-католицька церква також вважає Папу непогрішним, тобто захищеним Богом від помилок, коли він стверджує, що щось є частиною християнської віри, в що всі віруючі повинні вірити. Вселенський патріарх не претендує на непогрішність; як православні християни, ми віримо, що Всемогутній Бог захищає Свою Святу Церкву від помилок лише в рамках вчень Вселенських Соборів.

І тому, коли Православна Церква навчає, що Вселенський Патріарх є «першим серед рівних», вона визнає, що він є одним серед багатьох братів-єпископів, а не суперєпископом, чия влада перевершує їх усіх. Такий православний погляд на Вселенський Патріархат і на єпископат загалом вірний канонічному порядку Церкви в першому тисячолітті, до розколу з Римською Церквою.

Понад усе, ми приєднуємося до Його Всесвятості Вселенського Патріарха Варфоломія у невпинній молитві за трансформаційне вирішення розбіжностей та остаточне відновлення у Христі єдності в Єдиній, Святій, Католицькій та Апостольській Вірі.

Archons of Ecumenical Patriarchate

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

І. Некоректність терміну «антисемітизм» та небезпека його використання в юридичній площині

Вже в першій статті вищезгаданого закону надається таке тлумачення терміну «антисемітизм»: «Антисемітизм – певне сприйняття євреїв, що виражається як ненависть до євреїв. Риторичні та фізичні прояви антисемітизму спрямовані на євреїв чи неєвреїв та/або їхню власність, установи, релігійні місця єврейської громади». Звісно, всі розуміють, що «антисемітизм» – це про ставлення до євреїв. Проте, саме це слово вже ніби натякає на проблему: адже ми знаємо, що семіти – це велика група народів, яка включає арабів, палестинців, мальтійців, ассирійців, ліванців, а також ефіопські народи – амхара, тігре і тиграї, не кажучи вже про берберів. Ізраїльтяни є тільки одним із народів семітського походження, частка яких не перевищує 5% від загальної кількості всіх семітів. Вживання терміну «антисеміт», що звужує це слово до прикметника «єврейський» викликає збентеження. Якби ми брали наївно це визначення, ми б мали говорити про несприйняття або негативне ставлення до досить великої групи народів.

Чому сьогодні термін «антисеміт» застосовується виключно як визначення нетолерантності до євреїв?

Насправді, це пояснюється довгою історією еволюції європейського ставлення до євреїв, де поняття «євреї» було ототожнене довгий час з поняття «семіти». Але сам факт цього ототожнення несе за собою сліди орієнталізму та європейського колоніалізму, зверхнього ставлення, що влучно показано у багатьох західних критиків орієнталізму (напр., Е. Саїд).

Якщо ми звернемося до історичних фактів переслідування євреїв, зокрема описаних і єврейськими дослідниками, то зауважимо, що  можна провести певний вододіл між домодерною і модерною добою.

У домодерну добу головною причиною переслідування була релігія – юдаїзм, тому ці гоніння визначалися терміном «антиюдаїзм». Звісно, факторів погромів – які безумовно варті засудження – було багато: побутова ксенофобія, економічна конкуренція, політичні маніпуляції тощо. Але тим не менш, базовим маркером іншування була релігійна приналежність. Втім, у випадку єврейського народу та його історії мовна і культурна ідентичність була і є тісно пов’язана з релігійною.

У XVIII – XIX ст. починається процес секуляризації єврейського населення, пов’язане, зокрема, із «єврейським Просвітництвом – Гаскалою». Цей рух був асиміляціоністським, тобто виступав за асиміляцію євреїв у середовищі народів, де вони мешкають, але секуляризація під гаслом Просвітництва природним чином відкрила двері модерній національній свідомості, що поступово стало набувати сили в єврейських громадах. В другій половині ХІХ ст., зокрема на території Німеччини, з’явилися світські політичні та економічні єврейські організації, для яких релігійний фактор не був основний. Тобто, досить багато членів цих організацій загалом були атеїстами або агностиками, але не поривали своїх зв’язків з єврейством. Ба більше, з точки зору юдаїзму, ці люди продовжували вважатися саме євреями. Надалі, цей світський (націоналістичний)  по своїй сутності рух організувався в сіонізм – цілком «нормальний» європейський націоналізм в стилі епохи націєтворення. Таку реструктуризацію єврейства одним з перших зауважив німецький журналіст Вільгельм Марр (Wilhelm Marr), який першим застосував термін «антисемітизм» у своїй книзі «Перемога єврейства над германізмом» (Der Sieg des Judenthums über das Germanenthum) [3], яка побачила світ у 1879 році. Це збігається і з популярним тоді в політичній публіцистиці протиставленням «арійського» та «семітського» начал.

Новостворений термін «антисемітизм» дозволяв вивести протистояння між євреями та іншими народами з суто релігійної площини до секулярно-національної, підтримуючи кілька важливих для єврейської нації наративів. Щоб їх висвітлити, окреслимо деякі загальні напрямки цього поняття:

– Цей термін відповідає вченню юдаїзму, що євреї є богообраним народом, який  не має споріднених народів. Тобто, термін «семіти» відноситься виключно до євреїв, а інші семітські народи, що сповідали іншу релігію, є цілком чужими.

– Будь яка критика єврейських структур (політичних та економічних), хоча вона і могла бути цілком природною та справедливою, подавалася як агресія проти єврейського народу.

Отже, з огляду на загальність терміну «антисемітизм» та його невідповідність існуючим етнографічним реаліям, досить велике коло сучасних науковців критикують його та пропонують перейти до більш конкретного визначення ксенофобії. Саме так записано в статті 161 ККУ, яка чітко говорить про відповідальність «за порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної, регіональної належності, релігійних переконань, інвалідності та ін.», не специфікуючи і не виділяючи жодні народи чи релігії.

Тепер перейдемо до статті 2 згаданого вище закону №1770-IX, яка надає приклади «основних проявів антисемітизму».

У цій статті закону нашу увагу привертає кілька пунктів, розглянемо кожний з них окремо:

1) «висловлення неправдивих відомостей, ненависницьких та таких, що озлоблюють, заяв про осіб єврейського походження»;

Поняття «неправдиві відомості», як відомо з досвіду українських політичних реалій, можуть тлумачитися дуже широко і дуже маніпулятивно. Цікаво, наприклад, як можна трактувати у світлі цього закону певні факти в світлі наступних прикладів.

Так, відомий чернігівський письменник та журналіст Василь Чепурний на своїй сторінці у ФБ згадує: «Пригадую, коли ми працювали в «Сіверщині» і єдині в Україні писали, скажімо, про повстанського отамана Галаку чи про ката НКВД Говзмана, у єврейській газеті «Тхія» час від часу з’являлися статті тодішнього голови єврейської громади Семена Бєльмана про антисемітизм мій чи Олександра Ясенчука. … А писав знатно – наприклад, виступав проти перейменування вулиці Рокоссовського на проспект Левка Лук’яненка, бо, бачте, якийсь родич Бєльмана відпочивав разом з Рокосовським у санаторії і той був милою людиною, а Лук’яненко – антисеміт… Та вершиною писань заслуженого працівника культури України (!) Семена Бєльмана була стаття про вбивцю Петлюри, агента НКВД Самуїла Шварцбарда, яка завершувалася словами, що автор, тобто Бєльман, коли буде в Ізраїлі, покладе квіти на могилу Шварцбарда…»

Не менш цікава історія щодо дискусії навколо меморіалу «Бабин Яр», коли на цілком природну та ґрунтовну засторогу Мирослава Мариновича, членкиня Вченої ради Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр» Вікторія Хітерер приховано звинуватила його саме в «антисемітизмі» [4].

Але найбільш красномовно у площині нашої розвідки виглядає реакція деяких авторів, що представляли себе як членів єврейської спільноти, на публікацію твору Іоана Золотоустого «Проти юдеїв», який був зміщений у «Повному збірнику творів Іоана Золотоустого» УПЦ КП 2009 р., який потім був передрукований кількома сайтами УПЦ КП та УАПЦ. У своїх коментарях дописувачі прямо обвинуватили православних українців, зокрема і архієреїв згаданих вище юрисдикцій, у «антисемітизмі» та закликали до втручання у процес державних правоохоронних інституцій.

Загалом, закон «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні» та самого визначення «антисемітизму», для науковців створює «мінне поле». Адже, практично копіюючи відповідні висновки публіцистів, що називають себе єврейськими, деякі наукові заклади України визнали «антисемітами» в Україні наступні історичні постаті: Діодор, римський історик і письменник (30 до Р.Х. — 20 по Р.Х.); Сенека (4 до Р.Х. — 65 по Р.Х.), один з найзначніших філософських письменників стародавнього Риму; Тацит (55 — 120 по Р.Х.), відомий римський історик [5, ст. 124]… Отже, схвальний відгук про ці історичні постаті та цитування їх праці, цілком може бути трактовано як «пропаганда антисемітизму», тому українські науковці мають всі шанси проводити свої конференції в виправних колоніях. Відтак сьогодні, одному Богу відомо, як будуть трактувати це судові експерти та судді.

При цьому, на наш погляд, найбільша небезпека очікує релігієзнавців, які читають лекції про юдаїзм або досліджують, наприклад, «Талмуд».

Талмуд є великим кодексом релігійно-юридичних правил життя євреїв, він складається з 63 книг і 524 розділів (часто видається в 18 великих томах) та був написаний рабинами між 200 і 500 рр н.е. Приведемо деякі його положення, цитування або розбір яких чітко можна трактувати як розпалювання ворожнечі неєвреїв до євреїв [6]:

1. Sanhedrin 59a: «Вбивство гоя подібно вбивства дикої тварини».

2. Aboda Zara 26b: «Навіть кращих з гоїв слід вбивати».

3. Sanhedrin 59a: «Гой, сунувши ніс до Закону (Талмуд) винний і карається смертю».

4. Libbre David 37: «Повідомляти гоям щось про наші релігійні відносини рівнозначно вбивству всіх євреїв, так як якщо б вони дізналися чому ми вчимо про них, вони б убивали нас відкрито».

5. Libbre David 37: «Якщо євреєві нададуть слово для пояснення будь-якої частини книги рабина, він повинен давати тільки брехливі пояснення. Той, хто коли-небудь порушить цей закон буде вбитий».

6. Yebhamoth 11b: «Сексуальні зносини з дівчинкою дозволені якщо дівчинці є 3 роки».

7. Schabouth Hag 6d: «Євреї можуть давати брехливі обіцянки для відмовок».

8. Hikkoth Akum X1: «Не рятуйте гоїв в разі небезпеки або смерті».

9. Hikkoth Akum X1: «Не виявляйте милосердя гоям».

10. Choschen Hamm 388,15: «Якщо може бути доведено, що хтось віддав гроші ізраїльтян гоям, повинен бути знайдений спосіб після розсудливого відшкодування збитків стерти його з лиця землі».

11. Choschen Hamm 266,1: «Єврей може мати все що він знайде якщо це належить акуму (гою). Той, хто повертає власність (гоїв) грішить проти Закону, збільшуючи силу правопорушників. Однак заслуговує похвали, якщо загублена власність повертається на славу імені Бога, тобто коли християни будуть хвалити євреїв і дивитися на них як на чесних людей».

12. Szaaloth-Utszabot, The Book Of Jore Dia 17: «Єврей може і повинен клястися у брехні коли гої запитують про те чи є щось в наших книгах проти них».

13. Baba Necia 114,6: «Євреї — людські істоти, а інші нації світу не люди але звірі».

14. Simeon Haddarsen, fol. 56-D: «Коли прийде месія кожен єврей буде мати по 2800 рабів».

15. Nidrasch Talpioth, стор. 225-L: «Єгова створив неєвреїв в людській подобі щоб євреям не довелося користуватися послугами тварин. Отже неєвреї — це тварини у формі людини, які засуджені служити євреям удень і вночі».

16. Aboda Sarah 37a: «Дівчата гоїв з 3-річного віку можуть піддаватися насильству».

17. Gad. Shas. 22: «Єврей може мати неєврейську дівчинку але не може одружитися з нею».

18. Tosefta Aboda Zara B5: «Якщо гой уб’є гоя або єврея він повинен відповісти за це, якщо ж єврей уб’є гоя, на ньому немає відповідальності».

19. Schulchan Aruch, Choszen Hamiszpat 388: «Дозволяється вбивати викривачів євреїв скрізь. Дозволяється вбивати їх навіть до того як вони почали викривати».

20. Schulchan Aruch, Choszen Hamiszpat 388: «Вся власність інших націй належить євреям, які таким чином мають право користуватися всім без сорому».

21. Tosefta Aboda Zara VIII, 5: «Як визначити слово грабіж? Гою заборонено красти, грабувати, брати жінок і рабів у гоя або єврея. Але євреєві не заборонено робити все це по відношенню до гоїв».

22. Seph. Jp., 92, 1: «Бог дав євреям владу над майном і кров’ю всіх націй».

23. Schulchan Aruch, Choszen Hamiszpat 156: «Якщо євреєві заборгував гой, інший єврей може піти до гоя і пообіцявши йому грошей, обдурити його. Таким чином гой розориться і перший єврей заволодіє його власністю за законом».

24. Schulchan Aruch, Johre Deah, 122: «Єврею заборонено пити вино з келиха до якого доторкався гой, тому що його дотик міг зробити вино нечистим».

25. Nedarim 23b: «Той, хто хоче щоб всі його обіцянки, дані за рік стали недійсними, нехай встане на початку року і скаже: Всі обіцянки, які я можу дати протягом року анулюються. Тепер його обіцянки недійсні»…

Зрозуміло, що виривати з контексту цитати – неприпустимо, але тим не менш, вони складають конкретну візію, що не можна ігнорувати на рівні фактів.

Окрім цього, невідомо, чи буде порушенням цього закону вказування походження таких осіб, як Лев Троцький, Розалія Землячка (Залкінд), Лазар Каганович та ін.  (вочевидь, з діяльності окремих індивідів не можна робити висновків щодо цілого народу!). Адже розпливчате формування цілком дозволяє притягнути за це до кримінальної відповідальності.

2) «виготовлення, поширення будь-яких матеріалів, що містять антисемітські висловлювання, а також публічне використання матеріалів, символів та зображень антисемітського змісту»;

Дуже цікаво, хто буде проводити подібну експертизу і за якими відзнаками будуть визначать саме «антисемітські висловлювання»? Для ілюстрації можливого порушення закону через цитування та розповсюдження певних творів, приведемо декілька цитат.

Діодор повідомляє у своїй «Загальній історії», що друзі пануючого царя Антіоха (175—163 рр. до Р.Х.) радили йому цілком винищити юдеїв «оскільки серед всіх народів вони є єдиними, які не хочуть зближення ні з якими іншими народами і дивляться на всіх, як на своїх ворогів». Після виходу з Єгипту, — розповідає Діодор, — вони влаштувалися в області Єрусалиму і «утворивши єврейський народ, передавали йому по спадку ненависть до гоїв»

Сенека: «Звичаї цього злочинного народу настільки зміцнилися, що широко розповсюджуються у всіх країнах; переможені нав’язали свої закони переможцям».

Тацит: «Доки ассірійці, мидінці і перси володіли Сходом — юдеї були частиною їх підлеглих, яка найбільш зневажалася. Після того, як влада перейшла у руки македонців, цар Антіох зробив спробу знищити їх марновірства і ввести серед них грецькі звичаї, щоб перевиховати цей огидний народ».

Соломон Лур’є (1891-1964), радянський історик, у своєї праці «Антисемітизм у стародавньому світі» відзначає: «Я безумовно примикаю до тієї групи учених, які, виходячи з одного того, що скрізь, де тільки не з’являються євреї — спалахує антисемітизм, — роблять висновок, що антисемітизм виник не внаслідок яких-небудь тимчасових або випадкових причин, а внаслідок тих або інших властивостей, характерних єврейському народу» [7, ст. 1]

Лазар Бернар (1865-1903), французький публіцист і громадський діяч єврейського походження: «З того факту, що вороги євреїв належали до найрізноманітніших племен, що вони жили в країнах, вельми один від одного відокремлених, що вони підкорялися різним законам і управлялися протилежними принципами, що вони не мали ні однакових характерів, ні однакових звичаїв, що вони були відмінні психологічно, що не дозволяло їм однаково судити про все, — витікає висновок, що загальні причини антисемітизму завжди мали коріння в самому Ізраїлі, а не у тих, які з ним боролися».

Про всяк випадок – з жодною із вищенаведених цитат ми не несемо за них відповідальності. Ззовні можна сказати, що ці цитати розділяються на такі, що дійсно можна охарактеризувати як єврео-ненависницькі (зокрема, Сенека і Тацит), і ті, які знаходяться на межі кваліфікації (наприклад, висловлювання Лур’є Бернара, окрім того, що самі автори є євреями, не містять оціночного твердження, але скоріше ставлять питання або сумнів. До подібних питань, як у випадку Бернара, можна, наприклад, навести гіпотетичне твердження: «єврейські погроми є безумовно огидні і заслуговують покарання, проте історичне дослідження показує, що причини цих погромів часто знаходяться в тій соціально-економічній ролі, яку відігравало єврейське населення; наприклад, воно опинялося в подвійному статусі пригноблених і пригноблювачів, виступаючи щодо правлячих класів і груп (наприклад, шляхти в Речі Посполитій) пригнобленими, але пригноблювачами стосовно нижчих класів і груп (наприклад, русинів-українців в Речі Посполитій), навіть якщо ця роль і ніша була накинута їй зверху політикою правлячих класів».

Ще цікавішою стає ситуація стосовно сучасної політики. Чи є засудження політики Ізраїля антисемітизмом? Чи можна разом з цілими групами євреїв стверджувати, що сучасна Держава Ізраїль суперечить «плану Машіаха» і є «Б-гопротивною»? Чи твердження про геноцид і порушення прав людини в Ґазі і на Західному березі Йордану є антисемітизмом? Чи критика Держави Ізраїль за антиліберальну і антидемократичну політику щодо інших релігій, зокрема, християнства, підпадає під гасло антисемітизму? Нарешті, чи дозволена законом критика юдейського (або єврейського) ексепціоналізму, тобто доктрини про винятковість єврейського народу та його історії? Загостримо  – чи була Ганна Арендт антисеміткою?

Тим не менше, діючий закон України № 1770-IX, вже в своєму визначенні власне «антисемітизму» та «антисемітських дій», зроблений в ліпших традиціях радянського судочинства та дозволяє притягнути до кримінальної відповідальності дуже широке коло осіб. Під його дію може підпадати будь-яка людина або організація через критику єврейських структур та (або) їх діяльності, а також цитування та розповсюдження творів деяких авторів, які аніяким чином не вважаються «антисемітами» поза єврейським середовищем [8, ст. 42].

ІІ. Єврей – національна чи релігійна відзнака?

Ще кілька дуже дивних положень закону України № 1770-IX міститься в ст. 2:

а) «Заперечення у праві самоідентифікації осіб єврейського походження»;

В українському паспорті графа «національність» відсутня. Також у сучасних свідоцтвах про народження «національність» батьків чи дитини не вказується. Графа «національність» була вилучена з документів реєстрації актів цивільного стану ще у 2002 році.

Тому, офіційно (і неофіційно) ніхто не може заперечить людині самоідентифікувати себе ким завгодно. Але, у контексті нашої розвідки, це можуть зробити єврейські інституції через єврейську релігійну традицію та сучасні закони Ізраїлю.

Подібне на те, що, намагаючись захистити євреїв від «антисемітизму», автори закону вирішили обвинуватити в антисемітизмі… положення юдаїзму та Ізраїль. Власне, це вони і зробили, уводячи вищеназвану норму в закон.

Отже, трохи історичних прикладів…[9]

Був такий католицький чернець-кармеліт брат Даніель. Народився в єврейській родині в 1922 р., тоді його звали Шмуэль Аарон Руфайзен (у подальшому, після прийняття християнства, – Освальд Руфайзен). У березні 1945 року Руфайзен повернувся до Польщі, переїхав до Кракова і прийняв католицтво. Навчався на священника і став монахом-кармелітом. Ідентифікував себе саме євреєм.

У 1962 року брат Даніель побажав, відповідно до «Закону про повернення», отримати ізраїльське громадянство та право на репатріацію, але йому було відмовлено. Більшістю голосів проти одного ізраїльський «Верховний суд Справедливості» ухвалив, що католицький чернець, який пережив Голокост, незважаючи на те, що народився і виріс євреєм, не має права на репатріацію до Ізраїлю згідно із «Законом про повернення». Це рішення було викликано тим, що брат Даніель «сповідував іншу релігію і за власним бажанням залишив єврейський народ», що зрештою позбавило його права на репатріацію в Ізраїль. Тобто єврейська Держава Ізраїль відмовили йому в праві називати себе євреєм.

Власне, в подібній трактовці немає нічого нового. Ще в часи Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої, євреї, що приймали християнство, виходили зі своїх громад та більш не вважалися євреями. Була навіть окрема категорія шляхти єврейського походження, яка називалася «неофітами». У подальшому, вона асимілювалася з місцевим населенням і тільки певні відзнаки (прізвище та шестикутна зірка на гербах) видавали саме єврейське (юдейське) походження цих родів [10].

Така сама практика була і в Російській імперії – євреї (юдеї), які приймали християнство, вже такими не вважалися та на них не розповсюджувалися обмеження, накладені саме на євреїв.

Отже, з релігійної точки зору (юдаїзм), а також світській (сіонізм, закони Ізраїлю), існує спільна думка про те, що «єврей, який вірить в Ісуса», перестав бути євреєм згідно з конкретним (релігійним або націоналістичним) визначенням слова «єврей».

Ба більше, постанови Ізраїльського Верховного суду Справедливості (найбільш відомі з яких у справі Бересфорда від 1987 року та справі Кендала від 1990 року) свідчать, що навіть месіанський єврей є християнином, тобто згідно із Законом про повернення «сповідає іншу релігію», і, відповідно, не має права на репатріацію. Тобто, і юдаїзм, і світське законодавство Ізраїлю, не визнає їх євреями.

Варто відзначити, ми скористалися прикладами переходу євреїв (юдеїв) у християнство, бо це було найбільш поширено на українських, білоруських та польських землях. Однак така сама практика вживається євреями до всіх, хто покинув юдаїзм та перейшов у іншу релігію.

Натомість в юдаїзмі існує складний обряд «Гіюр», які дозволяє будь-якій людині прийняти юдаїзм. Той, хто перейшов у юдаїзм, має ті самі права у рамках спільноти вірних юдеїв, які мають євреї від народження. Відповідно і законами Ізраїлю такі особи вважаються євреями.

Отже, жорстка, виключно радянська, прив’язка єврейства виключно до національності, без врахування власне підходу юдаїзму та традицій єврейської спільноти, аніяк не відповідає юдаїзму та самоідентифікації єврейської спільноти, яка викладена в законах Ізраїлю. Тобто людина може себе ідентифікувати як єврей, але з точки зору єврейської спільноти таким не є. Ксенофобію (антисемітизм), у вигляді невизнання людини євреєм, тут виявляє саме єврейська спільнота (чи Держава Ізраїль), яку, на думку авторів, мусить захищати закон України № 1770-IX «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні»… Тут навіть не треба доводити, що відбувається примус по відношенню до єврейської (юдейської) громади, через карне законодавство, що є чисто радянським підходом.

Особливо кумедно, що релігійна інтерпретація приналежності до єврейського народу працює саме щодо християнства, але не працює щодо атеїзму. І це при тому, що власне християнство історично постає як секта всередині юдаїзму, є в певній мірі напрямом юдаїзму І ст.н.е., що прийняв Ісуса як Машіаха. Воно спирається на ті ж самі священні книги і авторитети. За тією ж логікою, що католики, протестанти і православні є християнами, християни та сучасні юдеї належать до одного релігійного кореня.

Але на практиці, Держава ізраїль не приймає євреїв-християн, але приймає євреїв-атеїстів. Можна лише задати питання: що про це думає Б-г Авраама, Ісаака і Якова?

б)«Нетерпимість до осіб неєврейського походження, які були ідентифіковані як особи єврейського походження».

Чи не найбільш заплутаний тезис 2-ї статті закону №1770-IX. Незрозуміло, хто буде ідентифікувати людину та хто буде висловлювати до неї нетерпимість. Таке враження, що автори знову посилаються на Ізраїльське законодавство, яке поширило право на репатріацію до Ізраїлю до третього покоління (тобто тих, у кого навіть бабця або дід був євреєм і хто не сповідує «іншу релігію»). Це значить, що людина може не вважати себе євреєм, але коли вона є атеїстом, то Ізраїль вважає її саме євреєм. Знову маємо справу з калькою з радянських законів примусу… Але тут є дуже цікавий момент, адже «нетерпимість» до подібних осіб висловлюють саме ортодоксальні юдеї.

Друга версія – це нетерпимість до людей, які прийняли юдаїзм та, як ми вже відзначали вище, вважаються ним та Ізраїлем саме євреями. І тут ми вже бачимо приховану погрозу представникам інших конфесій, найперше – українським християнам.

ІІІ. Християни України на «мінному полі» через закон № 1770-IX

3.1. Кримінальна відповідальність за осудження особи, яка покинула християнство та перейшла в юдаїзм

Будь яка людина, яка сповідала іншу релігію або була атеїстом, може добровільно прийняти юдаїзм через відповідну процедуру та буде вважатися євреєм. Формально вона не має єврейського походження, але вже ідентифікується єврейською спільнотою саме євреєм. Коли до переходу в юдаїзм така людина була християнином, то цілком природно вона буде негативно сприйматися християнами всіх конфесій. І тут маємо дуже небезпечне положення закону «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні».

Трактування терміну «нетерпимість» є дуже широким. Навіть відмова вітатися з людиною, яка перейшла з християнства в юдаїзм, можна назвати «нетерпимістю», вже не кажучи про інші, більш жорсткі випадки. Особливо, це стосується архієреїв та священників, які публічно засуджують зраду Христу.

Отже, складається парадоксальна ситуація: висловлюватися з амвону (або в інший спосіб) публічний осуд особи, яка покинула християнство та перейшла в будь-яку іншу релігію, крім юдаїзму, можна. А коли ти публічно висловив осуд людини, яка перейшла в юдаїзм – це вже порушення закону і ти несеш кримінальну відповідальність.

Увага: вочевидь, що публічне цькування за релігійний вимір – лежить на межі з буллінгом і є неприпустимим. Але якщо ми будемо вважати твердження в дусі «Х є гріх» буллінгом і злочином, то це буде суперечити свободі віровизнання. Адже частиною віровизнання є, зокрема, такі поняття як «гріх», «провина», «карма» тощо.

3.2. Через закон № 1770-IX «небезпечним» є Євангеліє та житія святих

У світлі закону «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні», кілька положень ст.2 дозволяють притягнуть до відповідальності будь якого християнина, які публічно буде читати, розповсюджувати та (або) коментувати Євангеліє, а також вшановувати деяких святих. Мова йде про наступні положення:

– «висловлення неправдивих відомостей, ненависницьких та таких, що озлоблюють, заяв про осіб єврейського походження;

– публічні висловлювання, пов’язані із засудженням осіб єврейського походження як колективно відповідальних за реальні чи уявні правопорушення, скоєні однією особою або групою осіб незалежно від етнічного походження чи віросповідання».

Так, на думку правників, формально під це підпадає тексти всіх Євангелістів, які розповідають про зраду та страту Христа. Адже взяття під варту Ісуса Христа відбулося загоном «війська та служби від первосвящеників і фарисеїв», а натовп юдеїв волав «Розпни Його». У світлі вищезгаданого закону, це цілком можна трактувати як висловлювання відомостей «ненависницьких та таких, що озлоблюють, заяв про осіб єврейського походження». Також це можна підвести під «публічні висловлювання, пов’язані із засудженням осіб єврейського походження як колективно відповідальних за реальні чи уявні правопорушення».

Ще більшу небезпеку для християн, зокрема православних, викликає шанування та публічне розповсюдження житія деяких святих мучеників, які були страчені юдеями, через юдеїв або їх страта була схвально прийнята юдейською спільнотою. Тут мусимо згадати тільки тих, які є в Церковному Календарі ПЦУ та всіх інших Православних Церков:

Святий першомученик Стефан — вважається першим християнським мучеником. Його було побито камінням за рішенням Синедріону через проповідь про Ісуса Христа;

Яків Праведний (брат Господній) — за церковним переданням та свідченнями історика Йосипа Флавія, був скинутий з даху Храму в Єрусалимі та добитий камінням або палицею;

Апостол Яків Заведеїв — був страчений царем Іродом Агріппою I, що було схвально сприйнята юдейською верхівкою того часу. Тут ми знов стикаємся з небезпекою через Біблію, бо ця подія у ній описана (Дії 12:1-3).

Мученик Гавриїл Білостоцький — у 1690 році був викрадений євреєм-орандарем з того ж села, замучений і викинутий в поле на поживу птахам. Деякі джерела висувають гіпотезу, що це було ритуальне вбивство. Канонізований у 1820 році Константинопольським патріархатом, що автоматично означає його шанування всіма Православними Церквами.

Отже, ми можемо без застереження казати про християнських мучеників, які були вбити язичниками або мусульманами, але коли будемо казати про вбитих євреями (юдеями) або через них, то цілком можемо опинитися в в’язниці згідно закону «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні»

IV. Деякі висновки

Закон України №1770-IX «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні» суперечить Конституції України (зокрема ст. ст. 8, 21, 24), бо ставить одну з національних меншин вище за інші. А покарання за його порушення, викладені в законі №2037-ІХ, непропорційно жорсткі. Виникає зауваження щодо порушення прав інших народів – адже покарання за ксенофобні висловлювання проти вірмен, ромів, та й навіть українців буде в рази меншим, ніж за ті ж самі висловлювання щодо євреїв.

Безумовно насильство, ксенофобія та маніпуляція щодо будь-якого народу є неприпустимими. Проте будь-який закон має задовольняти вимоги рівності, справедливості і однозначності. Текст закону №1770-IX, особливо кілька положень ст. 2, дуже загальні. Вони дозволяють розпочати кримінальне провадження та вжити покарання до дуже великого кола осіб, зокрема науковців, особливо релігієзнавців та філософів, та практично всіх християн України.

Скерований проти ксенофобії відносно євреїв, як це подають його творці та прибічники, цей закон, через пункт ст. 2 (Заперечення у праві самоідентифікації осіб єврейського походження) підводить під можливість застосування покарання юдейськім (єврейськім) громадам та їх керівництву, які не визнають євреями осіб, що з’являються такими по праву народження, але добровільно перейшли в іншу релігію.

V. Посилання:

1. Закон № 1770-IX «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні»

2. Закон №2037-ІХ «Про внесення зміни до статті 161 Кримінального кодексу України для реалізації положень Закону України «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні»» 

3. Marr Wilhelm: Der Sieg des Judenthums über das Germanenthum. Bern : Costenoble 1879 

4. Вікторія Хітерер. Меморіальний центр Голокосту “Бабин Яр”: що не так із критикою майбутнього меморіалу?

5. Карасевич А.О, Шачковська Л.С. ПОЛІТОЛОГІЧНА ЕНЦИКЛОПЕДІЯ Навчальний посібник для вищих навчальних закладів Книга І ЛІТЕРИ – А, Б, В. Умань, 2016. Це видання «Рекомендовано Вченою радою Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини, як навчальний посібник для студентів гуманітарних факультетів вищих навчальних закладів 19 травня 2016 року». Ми знайшли російськомовне єврейське видання, звідки автори переклали ці факти та його першоджерело 1989 р. на іврите.

6. Частина вже була викладена: Каленик Лисюк. Народ хоче знати правду. 1967.

7. С. Лурье. Антисемитизм в древнем мире, М., 1922. 

8. Bernard Lazare. L’Antisemitisme Т. I. Paris, 1894

9. Тут і далі ми використовуємо статтю одного з провідних ізраїльських адвокатів Джошуа Пекса «Репатріація до Ізраїлю згідно із Законом про повернення після прийняття християнства»

10. Ryszard T. Komorowski. Herby szlachty pochodzenia żydowskiego 

прот. Сергій Горбик, “Православний духовний центр ап. Івана Богослова” (м. Чернівці)

Вдруге за короткий період Служба зовнішньої розвідки Росії (СЗР) виступає зі звинуваченнями на адресу Вселенського Патріарха, вдаючись до риторики підвищеної напруженості за сумнівної доказової бази. У своїй останній заяві вона приписує Його Всесвятості намір втрутитися в процес обрання нового Предстоятеля Грузинської Православної Церкви після кончини Патріарха Ілії II, а також називає конкретних ієрархів як нібито «бажаних кандидатів».

Ці твердження отримали рішуче спростування з боку самої Грузинської Церкви. Керівник служби зв’язків із громадськістю Патріархату, протопресвітер Андрій Джагмаїдзе, охарактеризував будь-яку можливість втручання іншої Помісної Церкви як «немислиму» та «абсолютно неможливу», наголосивши, що джерело подібних відомостей залишається невідомим. Тим самим знову чітко підтверджується еклезіологічній принцип самостійності кожної Помісної Церкви.

Водночас самі дані, на які посилається російська сторона, виявляють істотні проблеми щодо достовірності. Згадані особи або не відповідають необхідним канонічним умовам, або не входять до реального кола можливих учасників виборів. Вже сам вибір подібних прикладів свідчить про сконструйований характер цих тверджень.

На особливу увагу заслуговує також стиль заяви. Такі вислови, як «прихована політика» та «розділяй і володарюй», а також особисті принизливі характеристики переводять дискурс у площину агресивної та емоційне забарвленої комунікації. Подібна риторика формує певні враження та посилює поляризацію.

Повторюваність подібних заяв з боку державної розвідувальної структури свідчить про розширення поля протистояння. Церковна розбіжність виявляється пов’язаною з питаннями впливу, де релігійна риторика використовується як продовження геополітичної стратегії.

В основі напруженості лежить глибша розбіжність у розумінні самої природи Православ’я. Вселенський Патріархат виражає традицію першості як служіння та відповідальності за єдність. Поряд із цим формується інше уявлення, що пов’язує церковну силу з масштабом, впливом та національною потужністю. Це розходження стає дедалі виразнішим у ключових питаннях останніх років.

Визнання церковної реальності в Україні стало переломним моментом. Відтоді Вселенський патріарх сприймається як чинник, здатний змінювати усталені баланси. Реакція на це розгортається у ширшому контексті політичної та інформаційної напруженості.

Ситуація навколо Грузії розвивається у тій самій логіці. Будь-які можливі зміни, здатні вплинути на наявні баланси, заздалегідь супроводжуються публічними звинуваченнями, навіть за відсутності достатніх підстав. Формування вражень випереджає саму реальність.

Виникає питання щодо причин такої наполегливої уваги. Напруженість навколо Вселенського патріархату безпосередньо пов’язана з його роллю як точки відліку у православному світі та з тим впливом, який він справляє на ухвалення найважливіших рішень.

Подібна агресивність відображає глибше занепокоєння перед інститутом, що діє на основі відповідальності, канонічного порядку та наднаціональної церковної свідомості.

Серйозність теперішнього моменту вимагає тверезості та точності. Перед Церквою стоїть завдання зберегти свою єдність і достовірність свого свідчення в умовах зростаючого тиску.

Протопресвітер Вселенського Престолу Панайотис Каподістріас

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело