З великою духовною радістю та піднесенням повідомляємо про подію виняткової історичної ваги для нашої Чернівецько-Буковинської єпархії та всієї повноти Православної Церкви України.

Сьогодні, 11 травня 2026 року, рішенням Священного Синоду ПЦУ до сонму святих було причислено великого сина буковинської землі –

АРХІЄПИСКОПА ЧЕРНІВЕЦЬКОГО, МИТРОПОЛИТА БУКОВИНИ І ДАЛМАЦІЇ ЄВГЕНІЯ ГАКМАНА.

Це рішення стало, направду, духовним утвердженням багаторічного народного шанування святителя, пам’ять про якого понад півтора століття жила у серцях православних буковинців. Господь прославив Свого вірного угодника, а Церква урочисто засвідчила його святість.

Як відомо, святитель Євгеній Гакман був однією з найвидатніших постатей не лише церковного, але й суспільного життя Буковини. Високодуховний архіпастир, мудрий церковний діяч, ревний захисник православної віри, науковець, просвітитель і добрий батько для свого народу – таким він залишився в історичній пам’яті поколінь.

Усе своє життя митрополит Євгеній присвятив служінню Богові та людям. Його архіпастирська праця стала часом духовного піднесення Православної Церкви на Буковині. Багато звершень святителя і сьогодні приносять плоди для церковного життя та духовного розвитку українського православ’я.

Разом з тим, святитель Євгеній був пастирем, який понад усе любив Господа та ввірений йому народ. Його життя стало прикладом жертовного служіння, милосердя, мудрості й непохитної вірності Христовій Церкві. Воістину він був світильником віри для Буковинського краю.

Важливо наголосити, що шанування митрополита Євгенія розпочалося невдовзі після його упокоєння. До його гробниці приходили священнослужителі та миряни, підносячи молитви й прохаючи заступництва. Уже наприкінці XIX століття було розпочато офіційне вивчення справи його церковного прославлення.

21 вересня 1891 року спеціальна комісія представила звіт щодо вивчення питання канонізації святителя. Документ містив численні свідчення про чудесну допомогу за молитвами до митрополита Євгенія – зокрема випадки зцілень і благодатної підтримки у важких життєвих обставинах. Важливою подією стало й відкриття гробниці святителя 29 червня 1914 року. Комісія, очолювана митрополитом Володимиром Рептою, засвідчила нетління чесних останків митрополита Євгенія та особливе благоговіння, яке супроводжувало цю подію.

Попри всі історичні випробування та намагання стерти ім’я святителя з народної пам’яті, православні буковинці зберегли любов і шану до свого архіпастиря. Майже 135 років тривало очікування його офіційного церковного прославлення, і сьогодні ця багаторічна молитва була почута.

Святість – це насамперед життя у Христі, жертовне служіння та любов до ближнього. Велика честь і водночас велика відповідальність бути добрим пастирем – бути світлом для світу, опорою для стражденних, захисником слабких і провідником до спасіння. Саме таким архіпастирем був святитель Євгеній Гакман.

«I все, що робите, робiть вiд душi, як для Господа, а не для людей, знаючи, що в нагороду вiд Господа одержите спадок, бо ви служите Господу Христу» (Кол. 3:23–24).

НЕХАЙ МОЛИТВАМИ СВЯТИТЕЛЯ ЄВГЕНІЯ БУКОВИНСЬКОГО

ГОСПОДЬ БЛАГОСЛОВЛЯЄ НАШУ ПОМІСНУ ПРАВОСЛАВНУ ЦЕРКВУ, УКРАЇНСЬКИЙ БАГАТОСТРАЖДАЛЬНИЙ НАРОД Й НАШ РІДНИЙ БУКОВИНСЬКИЙ КРАЙ!

Чернівецька-Буковинська єпархія ПЦУ

В юності мені до рук потрапила його відома книжка «Душа після смерті», яку я так і не зміг дочитати. Бо цей богословський твір – справжній хорор, який розповідає про страшні випробування які проходитиме душа після того, як людина помре. За яскравістю описів катувань і принижень душі покійного з боку злих духів ця книга не поступається тру крайм історіям про Джека Різника чи Зодіака. Тому я вирішив не дочитувати її, а просто віддати вогню.

Отець Серафим – це яскравий еталон православного гуруїзму. У його парадигмі тільки він володів істиною, а все інше навколо безповоротно тоне у владі гріха та смерті. Найкращий вихід за Роузом – втекти від світу в ліси й катакомби, бо православ’я майже втратило благодать, християнство продалося екуменізму, а світом править таємний уряд та сіоністи. Тобто це класичний стартовий пакет конспіролога з усіма причандалами.

Можливо, комусь і подобаються такі персонажі. За опальним отцем Сергієм Романовим у росії, який просував аналогічні тейки, теж бігали натовпи сліпих фанатиків. Але з отцем Серафимом ситуація значно брудніша. І пов’язана вона з його дітищем – монастирем преподобного Германа Аляскінського в Платіні (Каліфорнія, США).

У 60-х роках минулого століття Юджин Роуз (майбутній Серафим) познайомився з молодим чоловіком на ім’я Гліб Подмошенський (майбутній отець Герман). Разом вони відкрили православне братство, потім церковну крамницю. Згодом вони виїхали з Сан-Франциско в дикі ліси Каліфорнії, постриглися в ченці та заснували монастир. Отець Серафим був харизматичним лідером, а отець Герман – його вірним другом та соратником.

Після передчасної кончини Серафима у 1982 році, Герман продовжив його справу. Він почав активно культивувати та монетизувати особистість покійного друга, заробивши на його імені непохитний авторитет. Але саме в цей період почали лунати не просто «тривожні дзвіночки», а реальні звинувачення. Виявилося, що отець Герман систематично вчиняв сексуальні домагання до молодих чоловіків та неповнолітніх. І найстрашніше, що це почалося не після смерті о.Серафима, а ще в 70–80-ті роки, коли вони правили монастирем пліч-о-пліч.

Після смерті Роуза, Герман активізувався ще більше. Своїм жертвам він пояснював що насильство – «духовний послух» та «чернече випробування». Тобто людина просто забула, що справжній монах – це монах у штанях.

Наприкінці 80-х із монастиря почали тікати послушники та ченці. Вони відкрито звинувачували ігумена Германа у зловживанні владою, фінансових махінаціях та сексуальному насильстві. Постраждалі завалили скаргами керівництво РПЦЗ. І керівництво відреагувало.

Його позбавили сану (хоча на той момент Герман уже втік до розкольників-«альтернативників»). Але увага! офіційною причиною позбавлення сану стали «непослух і розкол», а не збочення чи педофілія! Синод РПЦЗ чудово знав про кримінальні дії свого клірика, але жодного разу не повідомив правоохоронні органи США про ці злочини. Завдяки цьому збоченець просто уникнув тюрми.

Аж до початку 2000-х отець Герман спокійно керував монастирем і паралельно не полишав своєї «улюбленої справи» з послушниками. Згодом монастир вирішив повернутися до канонічного Православ’я – під омофор Сербської Церкви. Головною умовою прийняття було те, що Германа позбавлять повноважень ігумена і він стане рядовим ченцем. Так і сталося. Збоченця просто понизили в посаді. Він спокійно продовжував видавати журнал «Русский паломник» і помер у 2014 році від деменції та діабету так і не понісши відповідальність перед законом.

А тепер питання: чи знав «новопрославлений святий» отець Серафим Роуз про веселі пригоди свого найліпшого товариша? Якщо знав – значить, свідомо покривав злочинця. Якщо ні – то як цього можна було не помітити, роками живучи і разом керуючи ізольованою громадою кожного дня?

Але прикро за тих людей, які прийшли до вищого керівництва РПЦЗ по справедливість, а натомість отримали мовчання і формальну «канонічну заборону» для кривдника, без розкриття справжніх причин і без передачі справи компетентним органам.

Вам це нічого не нагадує?

Такі «канонізації» вже не дивно в РПЦЗ чи РПЦ. То канонізують «святоє сємєйство Царственних Мучєніков» в угоду царебожникам, чи то «сліпу ворожку» для задоволення потреб «народного православія» та монетизування бренду. Тепер о. Серафим – святий гуру для конспірологів та ізоляціоністів.

о. Костянтин Шевченко (Австрійська митрополія Константинопольського Патріархату)

Ми кажемо, що Вселенський Патріарх рівний іншим єпископам, бо він сам є єпископом, наступником Апостолів у служінні та управлінні Церквою. Його Всесвятість Вселенський Патріарх рівний іншим єпископам у володінні тими духовними дарами (харизмами) та священними обов’язками, які є унікальними для єпископату: здатність висвячувати інших єпископів, священників та дияконів, а також відповідальність за нагляд за територією, що знаходиться під його юрисдикцією, та за забезпечення того, щоб там вірно проголошувалося Євангеліє.

Водночас, Вселенський Патріарх є першим серед цих єпископів. Його повний титул — «Архієпископ Константинополя — Нового Риму та Вселенський Патріарх». Єпископи великих міст часто несуть відповідальність за території навколо цих міст і отримують титул архієпископа. Ті, хто відповідає за нагляд за величезними регіонами, що охоплюють цілі народи або навіть більші простори, відомі як Патріархи. У перші століття Церкви з’явилося п’ять Патріархів: у Римі, Константинополі, Александрії, Антіохії та Єрусалимі. Інші, зокрема Патріарх Московський, з’явилися пізніше в житті Церкви. Після Великого розколу між Церквами Риму та Константинополя в 1054 році Константинопольська Церква стала Першим Престолом (територією юрисдикції єпископа) Православної Церкви.

Основоположний канонічний порядок Церкви, заснований на Вселенських Соборах, надає Константинопольській Церкві священний обов’язок вирішувати розбіжності між Церквами. Цей обов’язок випливає з 9-го правила Четвертого Вселенського Собору, який відбувся в Халкедоні в 451 році: «Якщо єпископ або клірик має розбіжності з митрополитом області, нехай звернеться до екзарха Митрополії або до престолу Царського Міста Константинополя, і нехай там буде судимий».

Це найповніше свідчить про те, що означає для Вселенського Патріарха бути «першим серед рівних». Як єпископи, всі члени єпископату рівні, але якщо виникають розбіжності між єпископами або між Церквами, Константинопольська Церква має священний обов’язок їх врегулювати.

Виходячи з цих повноважень вирішувати розбіжності між єпископами, Вселенський Патріархат має виключне право скликати Священний Синод, оскільки він складається з єпископів з усього світу та призначений для вирішення питань, що можуть бути спірними. Вселенський Патріарх, оскільки він має цю вселенську владу, що охоплює всю Церкву (звідси й титул «Вселенський Патріарх», який виник у VI столітті), також має відповідальність за надання автокефалії (незалежності) регіонам, які раніше були частиною інших церковних юрисдикцій.

У сучасний час Вселенський Патріархат надав автокефалію Церквам Сербії (1920), Румунії (1925), Болгарії (1961), Грузії (1990), Греції (1850), Польщі (1924), Албанії (1937) та Чеських земель і Словаччини (1998). Зовсім недавно Його Всесвятість Вселенський Патріарх Варфоломій надав автокефалію Православній Церкві в Україні у січні 2019 року.

Вселенський Патріарх двічі надавав автокефалію Церкві Русі . Перший раз це сталося в 1589 році, коли було вперше засновано Московський Патріархат, понад тисячу років після того, як Халкедонський Собор надав Константинопольській Церкві відповідальність за вирішення церковних спорів. Російський цар Петро Великий скасував Московський Патріархат у 1721 році. Майже два століття потому Вселенський Патріархат знову надав автокефалію Церкві Русі, коли Московський Патріархат був відновлений у 1917 році.

Однак важливо розуміти, що ці особливі обов’язки Вселенського Патріархату не утверджують Вселенського Патріарха як «православного Папу». Немає і не може бути «православного Папи»; влада Вселенського Патріарха в Православній Церкві дуже відрізняється від розуміння Римсько-католицькою Церквою влади Папи Римського.

Римсько-католицька церква навчає, що «Римська церква має перевагу звичайної влади над кожною іншою церквою, і що ця юрисдикційна влада Римського Понтифіка є одночасно єпископською та безпосередньою». (Перший Ватиканський Собор, Pastor Aeternus, 3.2) Це означає, що в Римсько-католицькій церкві Папа Римський має пряму владу над кожним іншим єпископом та юрисдикцію над кожним іншим єпископом, а також над усіма вірними.

Вселенський Патріарх, навпаки, не має безпосередньої чи юрисдикційної влади над Патріархами та єпископами, які не перебувають у межах його канонічної території. Він не має жодної влади, якої не мають інші Патріархи та єпископи, окрім відповідальності діяти як апеляційний суд та вирішувати спори між Церквами.

Римсько-католицька церква також вважає Папу непогрішним, тобто захищеним Богом від помилок, коли він стверджує, що щось є частиною християнської віри, в що всі віруючі повинні вірити. Вселенський патріарх не претендує на непогрішність; як православні християни, ми віримо, що Всемогутній Бог захищає Свою Святу Церкву від помилок лише в рамках вчень Вселенських Соборів.

І тому, коли Православна Церква навчає, що Вселенський Патріарх є «першим серед рівних», вона визнає, що він є одним серед багатьох братів-єпископів, а не суперєпископом, чия влада перевершує їх усіх. Такий православний погляд на Вселенський Патріархат і на єпископат загалом вірний канонічному порядку Церкви в першому тисячолітті, до розколу з Римською Церквою.

Понад усе, ми приєднуємося до Його Всесвятості Вселенського Патріарха Варфоломія у невпинній молитві за трансформаційне вирішення розбіжностей та остаточне відновлення у Христі єдності в Єдиній, Святій, Католицькій та Апостольській Вірі.

Archons of Ecumenical Patriarchate

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

І. Некоректність терміну «антисемітизм» та небезпека його використання в юридичній площині

Вже в першій статті вищезгаданого закону надається таке тлумачення терміну «антисемітизм»: «Антисемітизм – певне сприйняття євреїв, що виражається як ненависть до євреїв. Риторичні та фізичні прояви антисемітизму спрямовані на євреїв чи неєвреїв та/або їхню власність, установи, релігійні місця єврейської громади». Звісно, всі розуміють, що «антисемітизм» – це про ставлення до євреїв. Проте, саме це слово вже ніби натякає на проблему: адже ми знаємо, що семіти – це велика група народів, яка включає арабів, палестинців, мальтійців, ассирійців, ліванців, а також ефіопські народи – амхара, тігре і тиграї, не кажучи вже про берберів. Ізраїльтяни є тільки одним із народів семітського походження, частка яких не перевищує 5% від загальної кількості всіх семітів. Вживання терміну «антисеміт», що звужує це слово до прикметника «єврейський» викликає збентеження. Якби ми брали наївно це визначення, ми б мали говорити про несприйняття або негативне ставлення до досить великої групи народів.

Чому сьогодні термін «антисеміт» застосовується виключно як визначення нетолерантності до євреїв?

Насправді, це пояснюється довгою історією еволюції європейського ставлення до євреїв, де поняття «євреї» було ототожнене довгий час з поняття «семіти». Але сам факт цього ототожнення несе за собою сліди орієнталізму та європейського колоніалізму, зверхнього ставлення, що влучно показано у багатьох західних критиків орієнталізму (напр., Е. Саїд).

Якщо ми звернемося до історичних фактів переслідування євреїв, зокрема описаних і єврейськими дослідниками, то зауважимо, що  можна провести певний вододіл між домодерною і модерною добою.

У домодерну добу головною причиною переслідування була релігія – юдаїзм, тому ці гоніння визначалися терміном «антиюдаїзм». Звісно, факторів погромів – які безумовно варті засудження – було багато: побутова ксенофобія, економічна конкуренція, політичні маніпуляції тощо. Але тим не менш, базовим маркером іншування була релігійна приналежність. Втім, у випадку єврейського народу та його історії мовна і культурна ідентичність була і є тісно пов’язана з релігійною.

У XVIII – XIX ст. починається процес секуляризації єврейського населення, пов’язане, зокрема, із «єврейським Просвітництвом – Гаскалою». Цей рух був асиміляціоністським, тобто виступав за асиміляцію євреїв у середовищі народів, де вони мешкають, але секуляризація під гаслом Просвітництва природним чином відкрила двері модерній національній свідомості, що поступово стало набувати сили в єврейських громадах. В другій половині ХІХ ст., зокрема на території Німеччини, з’явилися світські політичні та економічні єврейські організації, для яких релігійний фактор не був основний. Тобто, досить багато членів цих організацій загалом були атеїстами або агностиками, але не поривали своїх зв’язків з єврейством. Ба більше, з точки зору юдаїзму, ці люди продовжували вважатися саме євреями. Надалі, цей світський (націоналістичний)  по своїй сутності рух організувався в сіонізм – цілком «нормальний» європейський націоналізм в стилі епохи націєтворення. Таку реструктуризацію єврейства одним з перших зауважив німецький журналіст Вільгельм Марр (Wilhelm Marr), який першим застосував термін «антисемітизм» у своїй книзі «Перемога єврейства над германізмом» (Der Sieg des Judenthums über das Germanenthum) [3], яка побачила світ у 1879 році. Це збігається і з популярним тоді в політичній публіцистиці протиставленням «арійського» та «семітського» начал.

Новостворений термін «антисемітизм» дозволяв вивести протистояння між євреями та іншими народами з суто релігійної площини до секулярно-національної, підтримуючи кілька важливих для єврейської нації наративів. Щоб їх висвітлити, окреслимо деякі загальні напрямки цього поняття:

– Цей термін відповідає вченню юдаїзму, що євреї є богообраним народом, який  не має споріднених народів. Тобто, термін «семіти» відноситься виключно до євреїв, а інші семітські народи, що сповідали іншу релігію, є цілком чужими.

– Будь яка критика єврейських структур (політичних та економічних), хоча вона і могла бути цілком природною та справедливою, подавалася як агресія проти єврейського народу.

Отже, з огляду на загальність терміну «антисемітизм» та його невідповідність існуючим етнографічним реаліям, досить велике коло сучасних науковців критикують його та пропонують перейти до більш конкретного визначення ксенофобії. Саме так записано в статті 161 ККУ, яка чітко говорить про відповідальність «за порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної, регіональної належності, релігійних переконань, інвалідності та ін.», не специфікуючи і не виділяючи жодні народи чи релігії.

Тепер перейдемо до статті 2 згаданого вище закону №1770-IX, яка надає приклади «основних проявів антисемітизму».

У цій статті закону нашу увагу привертає кілька пунктів, розглянемо кожний з них окремо:

1) «висловлення неправдивих відомостей, ненависницьких та таких, що озлоблюють, заяв про осіб єврейського походження»;

Поняття «неправдиві відомості», як відомо з досвіду українських політичних реалій, можуть тлумачитися дуже широко і дуже маніпулятивно. Цікаво, наприклад, як можна трактувати у світлі цього закону певні факти в світлі наступних прикладів.

Так, відомий чернігівський письменник та журналіст Василь Чепурний на своїй сторінці у ФБ згадує: «Пригадую, коли ми працювали в «Сіверщині» і єдині в Україні писали, скажімо, про повстанського отамана Галаку чи про ката НКВД Говзмана, у єврейській газеті «Тхія» час від часу з’являлися статті тодішнього голови єврейської громади Семена Бєльмана про антисемітизм мій чи Олександра Ясенчука. … А писав знатно – наприклад, виступав проти перейменування вулиці Рокоссовського на проспект Левка Лук’яненка, бо, бачте, якийсь родич Бєльмана відпочивав разом з Рокосовським у санаторії і той був милою людиною, а Лук’яненко – антисеміт… Та вершиною писань заслуженого працівника культури України (!) Семена Бєльмана була стаття про вбивцю Петлюри, агента НКВД Самуїла Шварцбарда, яка завершувалася словами, що автор, тобто Бєльман, коли буде в Ізраїлі, покладе квіти на могилу Шварцбарда…»

Не менш цікава історія щодо дискусії навколо меморіалу «Бабин Яр», коли на цілком природну та ґрунтовну засторогу Мирослава Мариновича, членкиня Вченої ради Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр» Вікторія Хітерер приховано звинуватила його саме в «антисемітизмі» [4].

Але найбільш красномовно у площині нашої розвідки виглядає реакція деяких авторів, що представляли себе як членів єврейської спільноти, на публікацію твору Іоана Золотоустого «Проти юдеїв», який був зміщений у «Повному збірнику творів Іоана Золотоустого» УПЦ КП 2009 р., який потім був передрукований кількома сайтами УПЦ КП та УАПЦ. У своїх коментарях дописувачі прямо обвинуватили православних українців, зокрема і архієреїв згаданих вище юрисдикцій, у «антисемітизмі» та закликали до втручання у процес державних правоохоронних інституцій.

Загалом, закон «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні» та самого визначення «антисемітизму», для науковців створює «мінне поле». Адже, практично копіюючи відповідні висновки публіцистів, що називають себе єврейськими, деякі наукові заклади України визнали «антисемітами» в Україні наступні історичні постаті: Діодор, римський історик і письменник (30 до Р.Х. — 20 по Р.Х.); Сенека (4 до Р.Х. — 65 по Р.Х.), один з найзначніших філософських письменників стародавнього Риму; Тацит (55 — 120 по Р.Х.), відомий римський історик [5, ст. 124]… Отже, схвальний відгук про ці історичні постаті та цитування їх праці, цілком може бути трактовано як «пропаганда антисемітизму», тому українські науковці мають всі шанси проводити свої конференції в виправних колоніях. Відтак сьогодні, одному Богу відомо, як будуть трактувати це судові експерти та судді.

При цьому, на наш погляд, найбільша небезпека очікує релігієзнавців, які читають лекції про юдаїзм або досліджують, наприклад, «Талмуд».

Талмуд є великим кодексом релігійно-юридичних правил життя євреїв, він складається з 63 книг і 524 розділів (часто видається в 18 великих томах) та був написаний рабинами між 200 і 500 рр н.е. Приведемо деякі його положення, цитування або розбір яких чітко можна трактувати як розпалювання ворожнечі неєвреїв до євреїв [6]:

1. Sanhedrin 59a: «Вбивство гоя подібно вбивства дикої тварини».

2. Aboda Zara 26b: «Навіть кращих з гоїв слід вбивати».

3. Sanhedrin 59a: «Гой, сунувши ніс до Закону (Талмуд) винний і карається смертю».

4. Libbre David 37: «Повідомляти гоям щось про наші релігійні відносини рівнозначно вбивству всіх євреїв, так як якщо б вони дізналися чому ми вчимо про них, вони б убивали нас відкрито».

5. Libbre David 37: «Якщо євреєві нададуть слово для пояснення будь-якої частини книги рабина, він повинен давати тільки брехливі пояснення. Той, хто коли-небудь порушить цей закон буде вбитий».

6. Yebhamoth 11b: «Сексуальні зносини з дівчинкою дозволені якщо дівчинці є 3 роки».

7. Schabouth Hag 6d: «Євреї можуть давати брехливі обіцянки для відмовок».

8. Hikkoth Akum X1: «Не рятуйте гоїв в разі небезпеки або смерті».

9. Hikkoth Akum X1: «Не виявляйте милосердя гоям».

10. Choschen Hamm 388,15: «Якщо може бути доведено, що хтось віддав гроші ізраїльтян гоям, повинен бути знайдений спосіб після розсудливого відшкодування збитків стерти його з лиця землі».

11. Choschen Hamm 266,1: «Єврей може мати все що він знайде якщо це належить акуму (гою). Той, хто повертає власність (гоїв) грішить проти Закону, збільшуючи силу правопорушників. Однак заслуговує похвали, якщо загублена власність повертається на славу імені Бога, тобто коли християни будуть хвалити євреїв і дивитися на них як на чесних людей».

12. Szaaloth-Utszabot, The Book Of Jore Dia 17: «Єврей може і повинен клястися у брехні коли гої запитують про те чи є щось в наших книгах проти них».

13. Baba Necia 114,6: «Євреї — людські істоти, а інші нації світу не люди але звірі».

14. Simeon Haddarsen, fol. 56-D: «Коли прийде месія кожен єврей буде мати по 2800 рабів».

15. Nidrasch Talpioth, стор. 225-L: «Єгова створив неєвреїв в людській подобі щоб євреям не довелося користуватися послугами тварин. Отже неєвреї — це тварини у формі людини, які засуджені служити євреям удень і вночі».

16. Aboda Sarah 37a: «Дівчата гоїв з 3-річного віку можуть піддаватися насильству».

17. Gad. Shas. 22: «Єврей може мати неєврейську дівчинку але не може одружитися з нею».

18. Tosefta Aboda Zara B5: «Якщо гой уб’є гоя або єврея він повинен відповісти за це, якщо ж єврей уб’є гоя, на ньому немає відповідальності».

19. Schulchan Aruch, Choszen Hamiszpat 388: «Дозволяється вбивати викривачів євреїв скрізь. Дозволяється вбивати їх навіть до того як вони почали викривати».

20. Schulchan Aruch, Choszen Hamiszpat 388: «Вся власність інших націй належить євреям, які таким чином мають право користуватися всім без сорому».

21. Tosefta Aboda Zara VIII, 5: «Як визначити слово грабіж? Гою заборонено красти, грабувати, брати жінок і рабів у гоя або єврея. Але євреєві не заборонено робити все це по відношенню до гоїв».

22. Seph. Jp., 92, 1: «Бог дав євреям владу над майном і кров’ю всіх націй».

23. Schulchan Aruch, Choszen Hamiszpat 156: «Якщо євреєві заборгував гой, інший єврей може піти до гоя і пообіцявши йому грошей, обдурити його. Таким чином гой розориться і перший єврей заволодіє його власністю за законом».

24. Schulchan Aruch, Johre Deah, 122: «Єврею заборонено пити вино з келиха до якого доторкався гой, тому що його дотик міг зробити вино нечистим».

25. Nedarim 23b: «Той, хто хоче щоб всі його обіцянки, дані за рік стали недійсними, нехай встане на початку року і скаже: Всі обіцянки, які я можу дати протягом року анулюються. Тепер його обіцянки недійсні»…

Зрозуміло, що виривати з контексту цитати – неприпустимо, але тим не менш, вони складають конкретну візію, що не можна ігнорувати на рівні фактів.

Окрім цього, невідомо, чи буде порушенням цього закону вказування походження таких осіб, як Лев Троцький, Розалія Землячка (Залкінд), Лазар Каганович та ін.  (вочевидь, з діяльності окремих індивідів не можна робити висновків щодо цілого народу!). Адже розпливчате формування цілком дозволяє притягнути за це до кримінальної відповідальності.

2) «виготовлення, поширення будь-яких матеріалів, що містять антисемітські висловлювання, а також публічне використання матеріалів, символів та зображень антисемітського змісту»;

Дуже цікаво, хто буде проводити подібну експертизу і за якими відзнаками будуть визначать саме «антисемітські висловлювання»? Для ілюстрації можливого порушення закону через цитування та розповсюдження певних творів, приведемо декілька цитат.

Діодор повідомляє у своїй «Загальній історії», що друзі пануючого царя Антіоха (175—163 рр. до Р.Х.) радили йому цілком винищити юдеїв «оскільки серед всіх народів вони є єдиними, які не хочуть зближення ні з якими іншими народами і дивляться на всіх, як на своїх ворогів». Після виходу з Єгипту, — розповідає Діодор, — вони влаштувалися в області Єрусалиму і «утворивши єврейський народ, передавали йому по спадку ненависть до гоїв»

Сенека: «Звичаї цього злочинного народу настільки зміцнилися, що широко розповсюджуються у всіх країнах; переможені нав’язали свої закони переможцям».

Тацит: «Доки ассірійці, мидінці і перси володіли Сходом — юдеї були частиною їх підлеглих, яка найбільш зневажалася. Після того, як влада перейшла у руки македонців, цар Антіох зробив спробу знищити їх марновірства і ввести серед них грецькі звичаї, щоб перевиховати цей огидний народ».

Соломон Лур’є (1891-1964), радянський історик, у своєї праці «Антисемітизм у стародавньому світі» відзначає: «Я безумовно примикаю до тієї групи учених, які, виходячи з одного того, що скрізь, де тільки не з’являються євреї — спалахує антисемітизм, — роблять висновок, що антисемітизм виник не внаслідок яких-небудь тимчасових або випадкових причин, а внаслідок тих або інших властивостей, характерних єврейському народу» [7, ст. 1]

Лазар Бернар (1865-1903), французький публіцист і громадський діяч єврейського походження: «З того факту, що вороги євреїв належали до найрізноманітніших племен, що вони жили в країнах, вельми один від одного відокремлених, що вони підкорялися різним законам і управлялися протилежними принципами, що вони не мали ні однакових характерів, ні однакових звичаїв, що вони були відмінні психологічно, що не дозволяло їм однаково судити про все, — витікає висновок, що загальні причини антисемітизму завжди мали коріння в самому Ізраїлі, а не у тих, які з ним боролися».

Про всяк випадок – з жодною із вищенаведених цитат ми не несемо за них відповідальності. Ззовні можна сказати, що ці цитати розділяються на такі, що дійсно можна охарактеризувати як єврео-ненависницькі (зокрема, Сенека і Тацит), і ті, які знаходяться на межі кваліфікації (наприклад, висловлювання Лур’є Бернара, окрім того, що самі автори є євреями, не містять оціночного твердження, але скоріше ставлять питання або сумнів. До подібних питань, як у випадку Бернара, можна, наприклад, навести гіпотетичне твердження: «єврейські погроми є безумовно огидні і заслуговують покарання, проте історичне дослідження показує, що причини цих погромів часто знаходяться в тій соціально-економічній ролі, яку відігравало єврейське населення; наприклад, воно опинялося в подвійному статусі пригноблених і пригноблювачів, виступаючи щодо правлячих класів і груп (наприклад, шляхти в Речі Посполитій) пригнобленими, але пригноблювачами стосовно нижчих класів і груп (наприклад, русинів-українців в Речі Посполитій), навіть якщо ця роль і ніша була накинута їй зверху політикою правлячих класів».

Ще цікавішою стає ситуація стосовно сучасної політики. Чи є засудження політики Ізраїля антисемітизмом? Чи можна разом з цілими групами євреїв стверджувати, що сучасна Держава Ізраїль суперечить «плану Машіаха» і є «Б-гопротивною»? Чи твердження про геноцид і порушення прав людини в Ґазі і на Західному березі Йордану є антисемітизмом? Чи критика Держави Ізраїль за антиліберальну і антидемократичну політику щодо інших релігій, зокрема, християнства, підпадає під гасло антисемітизму? Нарешті, чи дозволена законом критика юдейського (або єврейського) ексепціоналізму, тобто доктрини про винятковість єврейського народу та його історії? Загостримо  – чи була Ганна Арендт антисеміткою?

Тим не менше, діючий закон України № 1770-IX, вже в своєму визначенні власне «антисемітизму» та «антисемітських дій», зроблений в ліпших традиціях радянського судочинства та дозволяє притягнути до кримінальної відповідальності дуже широке коло осіб. Під його дію може підпадати будь-яка людина або організація через критику єврейських структур та (або) їх діяльності, а також цитування та розповсюдження творів деяких авторів, які аніяким чином не вважаються «антисемітами» поза єврейським середовищем [8, ст. 42].

ІІ. Єврей – національна чи релігійна відзнака?

Ще кілька дуже дивних положень закону України № 1770-IX міститься в ст. 2:

а) «Заперечення у праві самоідентифікації осіб єврейського походження»;

В українському паспорті графа «національність» відсутня. Також у сучасних свідоцтвах про народження «національність» батьків чи дитини не вказується. Графа «національність» була вилучена з документів реєстрації актів цивільного стану ще у 2002 році.

Тому, офіційно (і неофіційно) ніхто не може заперечить людині самоідентифікувати себе ким завгодно. Але, у контексті нашої розвідки, це можуть зробити єврейські інституції через єврейську релігійну традицію та сучасні закони Ізраїлю.

Подібне на те, що, намагаючись захистити євреїв від «антисемітизму», автори закону вирішили обвинуватити в антисемітизмі… положення юдаїзму та Ізраїль. Власне, це вони і зробили, уводячи вищеназвану норму в закон.

Отже, трохи історичних прикладів…[9]

Був такий католицький чернець-кармеліт брат Даніель. Народився в єврейській родині в 1922 р., тоді його звали Шмуэль Аарон Руфайзен (у подальшому, після прийняття християнства, – Освальд Руфайзен). У березні 1945 року Руфайзен повернувся до Польщі, переїхав до Кракова і прийняв католицтво. Навчався на священника і став монахом-кармелітом. Ідентифікував себе саме євреєм.

У 1962 року брат Даніель побажав, відповідно до «Закону про повернення», отримати ізраїльське громадянство та право на репатріацію, але йому було відмовлено. Більшістю голосів проти одного ізраїльський «Верховний суд Справедливості» ухвалив, що католицький чернець, який пережив Голокост, незважаючи на те, що народився і виріс євреєм, не має права на репатріацію до Ізраїлю згідно із «Законом про повернення». Це рішення було викликано тим, що брат Даніель «сповідував іншу релігію і за власним бажанням залишив єврейський народ», що зрештою позбавило його права на репатріацію в Ізраїль. Тобто єврейська Держава Ізраїль відмовили йому в праві називати себе євреєм.

Власне, в подібній трактовці немає нічого нового. Ще в часи Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої, євреї, що приймали християнство, виходили зі своїх громад та більш не вважалися євреями. Була навіть окрема категорія шляхти єврейського походження, яка називалася «неофітами». У подальшому, вона асимілювалася з місцевим населенням і тільки певні відзнаки (прізвище та шестикутна зірка на гербах) видавали саме єврейське (юдейське) походження цих родів [10].

Така сама практика була і в Російській імперії – євреї (юдеї), які приймали християнство, вже такими не вважалися та на них не розповсюджувалися обмеження, накладені саме на євреїв.

Отже, з релігійної точки зору (юдаїзм), а також світській (сіонізм, закони Ізраїлю), існує спільна думка про те, що «єврей, який вірить в Ісуса», перестав бути євреєм згідно з конкретним (релігійним або націоналістичним) визначенням слова «єврей».

Ба більше, постанови Ізраїльського Верховного суду Справедливості (найбільш відомі з яких у справі Бересфорда від 1987 року та справі Кендала від 1990 року) свідчать, що навіть месіанський єврей є християнином, тобто згідно із Законом про повернення «сповідає іншу релігію», і, відповідно, не має права на репатріацію. Тобто, і юдаїзм, і світське законодавство Ізраїлю, не визнає їх євреями.

Варто відзначити, ми скористалися прикладами переходу євреїв (юдеїв) у християнство, бо це було найбільш поширено на українських, білоруських та польських землях. Однак така сама практика вживається євреями до всіх, хто покинув юдаїзм та перейшов у іншу релігію.

Натомість в юдаїзмі існує складний обряд «Гіюр», які дозволяє будь-якій людині прийняти юдаїзм. Той, хто перейшов у юдаїзм, має ті самі права у рамках спільноти вірних юдеїв, які мають євреї від народження. Відповідно і законами Ізраїлю такі особи вважаються євреями.

Отже, жорстка, виключно радянська, прив’язка єврейства виключно до національності, без врахування власне підходу юдаїзму та традицій єврейської спільноти, аніяк не відповідає юдаїзму та самоідентифікації єврейської спільноти, яка викладена в законах Ізраїлю. Тобто людина може себе ідентифікувати як єврей, але з точки зору єврейської спільноти таким не є. Ксенофобію (антисемітизм), у вигляді невизнання людини євреєм, тут виявляє саме єврейська спільнота (чи Держава Ізраїль), яку, на думку авторів, мусить захищати закон України № 1770-IX «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні»… Тут навіть не треба доводити, що відбувається примус по відношенню до єврейської (юдейської) громади, через карне законодавство, що є чисто радянським підходом.

Особливо кумедно, що релігійна інтерпретація приналежності до єврейського народу працює саме щодо християнства, але не працює щодо атеїзму. І це при тому, що власне християнство історично постає як секта всередині юдаїзму, є в певній мірі напрямом юдаїзму І ст.н.е., що прийняв Ісуса як Машіаха. Воно спирається на ті ж самі священні книги і авторитети. За тією ж логікою, що католики, протестанти і православні є християнами, християни та сучасні юдеї належать до одного релігійного кореня.

Але на практиці, Держава ізраїль не приймає євреїв-християн, але приймає євреїв-атеїстів. Можна лише задати питання: що про це думає Б-г Авраама, Ісаака і Якова?

б)«Нетерпимість до осіб неєврейського походження, які були ідентифіковані як особи єврейського походження».

Чи не найбільш заплутаний тезис 2-ї статті закону №1770-IX. Незрозуміло, хто буде ідентифікувати людину та хто буде висловлювати до неї нетерпимість. Таке враження, що автори знову посилаються на Ізраїльське законодавство, яке поширило право на репатріацію до Ізраїлю до третього покоління (тобто тих, у кого навіть бабця або дід був євреєм і хто не сповідує «іншу релігію»). Це значить, що людина може не вважати себе євреєм, але коли вона є атеїстом, то Ізраїль вважає її саме євреєм. Знову маємо справу з калькою з радянських законів примусу… Але тут є дуже цікавий момент, адже «нетерпимість» до подібних осіб висловлюють саме ортодоксальні юдеї.

Друга версія – це нетерпимість до людей, які прийняли юдаїзм та, як ми вже відзначали вище, вважаються ним та Ізраїлем саме євреями. І тут ми вже бачимо приховану погрозу представникам інших конфесій, найперше – українським християнам.

ІІІ. Християни України на «мінному полі» через закон № 1770-IX

3.1. Кримінальна відповідальність за осудження особи, яка покинула християнство та перейшла в юдаїзм

Будь яка людина, яка сповідала іншу релігію або була атеїстом, може добровільно прийняти юдаїзм через відповідну процедуру та буде вважатися євреєм. Формально вона не має єврейського походження, але вже ідентифікується єврейською спільнотою саме євреєм. Коли до переходу в юдаїзм така людина була християнином, то цілком природно вона буде негативно сприйматися християнами всіх конфесій. І тут маємо дуже небезпечне положення закону «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні».

Трактування терміну «нетерпимість» є дуже широким. Навіть відмова вітатися з людиною, яка перейшла з християнства в юдаїзм, можна назвати «нетерпимістю», вже не кажучи про інші, більш жорсткі випадки. Особливо, це стосується архієреїв та священників, які публічно засуджують зраду Христу.

Отже, складається парадоксальна ситуація: висловлюватися з амвону (або в інший спосіб) публічний осуд особи, яка покинула християнство та перейшла в будь-яку іншу релігію, крім юдаїзму, можна. А коли ти публічно висловив осуд людини, яка перейшла в юдаїзм – це вже порушення закону і ти несеш кримінальну відповідальність.

Увага: вочевидь, що публічне цькування за релігійний вимір – лежить на межі з буллінгом і є неприпустимим. Але якщо ми будемо вважати твердження в дусі «Х є гріх» буллінгом і злочином, то це буде суперечити свободі віровизнання. Адже частиною віровизнання є, зокрема, такі поняття як «гріх», «провина», «карма» тощо.

3.2. Через закон № 1770-IX «небезпечним» є Євангеліє та житія святих

У світлі закону «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні», кілька положень ст.2 дозволяють притягнуть до відповідальності будь якого християнина, які публічно буде читати, розповсюджувати та (або) коментувати Євангеліє, а також вшановувати деяких святих. Мова йде про наступні положення:

– «висловлення неправдивих відомостей, ненависницьких та таких, що озлоблюють, заяв про осіб єврейського походження;

– публічні висловлювання, пов’язані із засудженням осіб єврейського походження як колективно відповідальних за реальні чи уявні правопорушення, скоєні однією особою або групою осіб незалежно від етнічного походження чи віросповідання».

Так, на думку правників, формально під це підпадає тексти всіх Євангелістів, які розповідають про зраду та страту Христа. Адже взяття під варту Ісуса Христа відбулося загоном «війська та служби від первосвящеників і фарисеїв», а натовп юдеїв волав «Розпни Його». У світлі вищезгаданого закону, це цілком можна трактувати як висловлювання відомостей «ненависницьких та таких, що озлоблюють, заяв про осіб єврейського походження». Також це можна підвести під «публічні висловлювання, пов’язані із засудженням осіб єврейського походження як колективно відповідальних за реальні чи уявні правопорушення».

Ще більшу небезпеку для християн, зокрема православних, викликає шанування та публічне розповсюдження житія деяких святих мучеників, які були страчені юдеями, через юдеїв або їх страта була схвально прийнята юдейською спільнотою. Тут мусимо згадати тільки тих, які є в Церковному Календарі ПЦУ та всіх інших Православних Церков:

Святий першомученик Стефан — вважається першим християнським мучеником. Його було побито камінням за рішенням Синедріону через проповідь про Ісуса Христа;

Яків Праведний (брат Господній) — за церковним переданням та свідченнями історика Йосипа Флавія, був скинутий з даху Храму в Єрусалимі та добитий камінням або палицею;

Апостол Яків Заведеїв — був страчений царем Іродом Агріппою I, що було схвально сприйнята юдейською верхівкою того часу. Тут ми знов стикаємся з небезпекою через Біблію, бо ця подія у ній описана (Дії 12:1-3).

Мученик Гавриїл Білостоцький — у 1690 році був викрадений євреєм-орандарем з того ж села, замучений і викинутий в поле на поживу птахам. Деякі джерела висувають гіпотезу, що це було ритуальне вбивство. Канонізований у 1820 році Константинопольським патріархатом, що автоматично означає його шанування всіма Православними Церквами.

Отже, ми можемо без застереження казати про християнських мучеників, які були вбити язичниками або мусульманами, але коли будемо казати про вбитих євреями (юдеями) або через них, то цілком можемо опинитися в в’язниці згідно закону «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні»

IV. Деякі висновки

Закон України №1770-IX «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні» суперечить Конституції України (зокрема ст. ст. 8, 21, 24), бо ставить одну з національних меншин вище за інші. А покарання за його порушення, викладені в законі №2037-ІХ, непропорційно жорсткі. Виникає зауваження щодо порушення прав інших народів – адже покарання за ксенофобні висловлювання проти вірмен, ромів, та й навіть українців буде в рази меншим, ніж за ті ж самі висловлювання щодо євреїв.

Безумовно насильство, ксенофобія та маніпуляція щодо будь-якого народу є неприпустимими. Проте будь-який закон має задовольняти вимоги рівності, справедливості і однозначності. Текст закону №1770-IX, особливо кілька положень ст. 2, дуже загальні. Вони дозволяють розпочати кримінальне провадження та вжити покарання до дуже великого кола осіб, зокрема науковців, особливо релігієзнавців та філософів, та практично всіх християн України.

Скерований проти ксенофобії відносно євреїв, як це подають його творці та прибічники, цей закон, через пункт ст. 2 (Заперечення у праві самоідентифікації осіб єврейського походження) підводить під можливість застосування покарання юдейськім (єврейськім) громадам та їх керівництву, які не визнають євреями осіб, що з’являються такими по праву народження, але добровільно перейшли в іншу релігію.

V. Посилання:

1. Закон № 1770-IX «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні»

2. Закон №2037-ІХ «Про внесення зміни до статті 161 Кримінального кодексу України для реалізації положень Закону України «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні»» 

3. Marr Wilhelm: Der Sieg des Judenthums über das Germanenthum. Bern : Costenoble 1879 

4. Вікторія Хітерер. Меморіальний центр Голокосту “Бабин Яр”: що не так із критикою майбутнього меморіалу?

5. Карасевич А.О, Шачковська Л.С. ПОЛІТОЛОГІЧНА ЕНЦИКЛОПЕДІЯ Навчальний посібник для вищих навчальних закладів Книга І ЛІТЕРИ – А, Б, В. Умань, 2016. Це видання «Рекомендовано Вченою радою Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини, як навчальний посібник для студентів гуманітарних факультетів вищих навчальних закладів 19 травня 2016 року». Ми знайшли російськомовне єврейське видання, звідки автори переклали ці факти та його першоджерело 1989 р. на іврите.

6. Частина вже була викладена: Каленик Лисюк. Народ хоче знати правду. 1967.

7. С. Лурье. Антисемитизм в древнем мире, М., 1922. 

8. Bernard Lazare. L’Antisemitisme Т. I. Paris, 1894

9. Тут і далі ми використовуємо статтю одного з провідних ізраїльських адвокатів Джошуа Пекса «Репатріація до Ізраїлю згідно із Законом про повернення після прийняття християнства»

10. Ryszard T. Komorowski. Herby szlachty pochodzenia żydowskiego 

прот. Сергій Горбик, “Православний духовний центр ап. Івана Богослова” (м. Чернівці)

Вдруге за короткий період Служба зовнішньої розвідки Росії (СЗР) виступає зі звинуваченнями на адресу Вселенського Патріарха, вдаючись до риторики підвищеної напруженості за сумнівної доказової бази. У своїй останній заяві вона приписує Його Всесвятості намір втрутитися в процес обрання нового Предстоятеля Грузинської Православної Церкви після кончини Патріарха Ілії II, а також називає конкретних ієрархів як нібито «бажаних кандидатів».

Ці твердження отримали рішуче спростування з боку самої Грузинської Церкви. Керівник служби зв’язків із громадськістю Патріархату, протопресвітер Андрій Джагмаїдзе, охарактеризував будь-яку можливість втручання іншої Помісної Церкви як «немислиму» та «абсолютно неможливу», наголосивши, що джерело подібних відомостей залишається невідомим. Тим самим знову чітко підтверджується еклезіологічній принцип самостійності кожної Помісної Церкви.

Водночас самі дані, на які посилається російська сторона, виявляють істотні проблеми щодо достовірності. Згадані особи або не відповідають необхідним канонічним умовам, або не входять до реального кола можливих учасників виборів. Вже сам вибір подібних прикладів свідчить про сконструйований характер цих тверджень.

На особливу увагу заслуговує також стиль заяви. Такі вислови, як «прихована політика» та «розділяй і володарюй», а також особисті принизливі характеристики переводять дискурс у площину агресивної та емоційне забарвленої комунікації. Подібна риторика формує певні враження та посилює поляризацію.

Повторюваність подібних заяв з боку державної розвідувальної структури свідчить про розширення поля протистояння. Церковна розбіжність виявляється пов’язаною з питаннями впливу, де релігійна риторика використовується як продовження геополітичної стратегії.

В основі напруженості лежить глибша розбіжність у розумінні самої природи Православ’я. Вселенський Патріархат виражає традицію першості як служіння та відповідальності за єдність. Поряд із цим формується інше уявлення, що пов’язує церковну силу з масштабом, впливом та національною потужністю. Це розходження стає дедалі виразнішим у ключових питаннях останніх років.

Визнання церковної реальності в Україні стало переломним моментом. Відтоді Вселенський патріарх сприймається як чинник, здатний змінювати усталені баланси. Реакція на це розгортається у ширшому контексті політичної та інформаційної напруженості.

Ситуація навколо Грузії розвивається у тій самій логіці. Будь-які можливі зміни, здатні вплинути на наявні баланси, заздалегідь супроводжуються публічними звинуваченнями, навіть за відсутності достатніх підстав. Формування вражень випереджає саму реальність.

Виникає питання щодо причин такої наполегливої уваги. Напруженість навколо Вселенського патріархату безпосередньо пов’язана з його роллю як точки відліку у православному світі та з тим впливом, який він справляє на ухвалення найважливіших рішень.

Подібна агресивність відображає глибше занепокоєння перед інститутом, що діє на основі відповідальності, канонічного порядку та наднаціональної церковної свідомості.

Серйозність теперішнього моменту вимагає тверезості та точності. Перед Церквою стоїть завдання зберегти свою єдність і достовірність свого свідчення в умовах зростаючого тиску.

Протопресвітер Вселенського Престолу Панайотис Каподістріас

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело

Перші головні збори філії відбулися в склепі пані Москви 2 квітня 1905 р. під головуванням інспектора О. Поповича. На них прибули представники 35 народних товариств (з 22 читалень і 13 січей) з усіх сіл Вижницького повіту. Обрали її керівний склад: головою правління став о. Степан Маланчук; заступником голови – інспектор Гриць Никорович; писарем – надучитель Юрій Гордийчук; скарбником – надучитель Осип Лучинський; провірником (контролером) – учитель Касиян Альбота. Господарів Івана Шпитка з Іспаса-Діброви і Петра Шандра з Мілієва обрали заступниками виділових (членів правління). До філії записалося 50 членів.

Отець Степан Маланчук — душпастир і громадський діяч Буковини

Степан Маланчук, син Василя і Марії, народився 6 вересня 1872 року в селянській родині в селі Гаврилівці поблизу Кіцманя. Ходив до народної школи у рідному селі та до православної хлопчачої (так званої «волоської») народної школи в Чернівцях. Після навчання у Чернівецькій вищій гімназії, де 9 липня 1891 року склав матуральний іспит, вступив на теологічний факультет Чернівецького університету. 31 липня 1894 року він отримав абсолюторіум — документ про завершення вищих богословських студій.

Рукоположений у сан священника 30 травня 1896 року митрополитом Буковини Аркадієм Чуперковичем, а 28 серпня 1896 року призначений адміністратором в с. Плоска. Пізніше служив сотрудником у Банилові над Черемошем та адміністратором у Неполоківцях.

Душпастирська діяльність

У 1900–1910 роках о. Степан Маланчук очолював парафію у Великих Лукавцях. За його ініціативи було збудовано парафіяльні будинки, хоча сам священник у них навіть не проживав.

Отець Маланчук активно підтримував рух тверезості, сприяв створенню братств тверезості при читальнях товариства «Просвіта».

Громадська та економічна діяльність

У 1905 році о. Степан Маланчук відіграв важливу роль у створенні Вижницької філії товариства «Руська Бесіда». Коли його обрали головою правління, він був парохом у Великих Лукавцях.

На початку ХХ століття у Вижницькому повіті при читальнях «Просвіти» почали виникати Райфайзенські каси — кооперативні кредитні установи, де позики надавалися під взаємну поруку членів. У Лукавцях у такій касі активно працював і парох Степан Маланчук. Для гірських районів Вижниччини ці установи мали велике значення, адже рятували селян від лихварів, допомагали купувати землю, худобу та господарський інвентар. Фактично вони стали першою формою народних банків у регіоні.

«Відважний, наполегливий та темпераментний», о. Маланчук від ранньої молодості і до старості брав активну участь в українському національному житті Буковини. Він був серед засновників українських культурних та економічних товариств не лише у Вижницькому повіті, але й у загально-буковинських організаціях духовенства.

Отець Маланчук до останніх днів свого життя був членом Українського народного дому в Чернівцях імені Юрія Федьковича. Газета «Народний голос» від 19 травня 1911 року повідомляла, що він був також членом правління «Товариства руських православних священників на Буковині». Любов до рідної культури, мови й традицій, перейнята ще від матері, проявлялася в його діяльності на всіх парафіях, де він служив. Ця ж газета писала: «Соборна служба і віче відбулися в неділю 16 липня 1911 р. в Камені (настоятель о. Степан до 1916 р.), – відправлена о. послом Т. Драчинським, о. Маланчуком і о. Копачуком, на яку прибули також селяни сіл Кучурова, Михальча та ін… По службі божій відбулося на толоці біля церкви величаве віче на підтримку української школи і церкви. По завершенню віча лунали пісні «Ще не вмерла» і «Не пора»».

У вересні 1914 року о. Степан Маланчук постав перед австрійським воєнним судом піхотної бригади генерала Паппа. Однак він був виправданий, переконавши суд у своїх українських, а не москвофільських поглядах. Пізніше він отримав парафію у Вашківцях, де служив протягом 1916- 1918 років.

За свої переконання і любов до української мови, літератури та пісні він зазнав арешту, ув’язнення та утисків від румунських окупантів. Протягом грудня 1918 р. і січня 1919 р. румуни арештували всіх знаних українських керівників: політичних, громадських, культурних і церковних діячів, утримуючи їх у в’язницях понад пів року. Серед них були такі визначні постаті, як Є. Пігуляк, В. Залозецький, о. Т. Драчинський, о. К. Бринзан, о. С. Маланчук, о. П. Катеринюк, багато священників, учителів і селян.

Після звільнення з-під арешту о. Маланчука перевели на парафію в гірське село Дихтинець, де він служив у 1919–1929 роках. Населення села майже повністю складалося з українців-гуцулів .

У 1930 році газета «Рідний край» повідомила, що «отець Степан Маланчук, парох із Дихтинця, іменований парохом у Виженці».

Навіть у роки румунської влади о. Маланчук продовжував активно боронити українську мову та національну культуру. Розпорядження про богослужіння двома мовами він здебільшого ігнорував і проповідував українською мовою. Лише зрідка, коли в храмі були представники румунської влади, виголошував окремі молитви румунською. У своїх проповідях він наголошував, що місцеве населення є українцями, має свою історію та мову. Коли українську мову заборонили в школах, він разом із місцевою інтелігенцією та батьками вимагав повернення української мови в освіту. Домагалися справедливого задоволення духовно-релігійних потреб українців, провадили катехизацію дітей та молоді рідною мовою. Місцевий церковний хор формував виключно з українців. Так тісно проявилася єдність священника зі своїми парафіянами. Щодо влади о. Маланчук був толерантним і не давав румунам підстав звинувачувати його у націоналістичній діяльності.

Фактично церква завдяки національно-свідомому українському духовенству, незважаючи на дію влади (різні утиски з переведенням на інші парафії), залишалась єдиною установою, де продовжував жити український дух.

У виданні «Православний календар на звичайний рік 1937» була надрукована стаття «40-літний ювілей душпастирства о. пароха Стефана Маланчука. 1896–1936», у якій описано урочистості на честь священника.

Ювілей відбувся у неділю 27 вересня 1936 року в новій церкві села Виженка. З цієї нагоди була відслужена соборна пасторальна Служба Божа, яку відправив ювіляр о. Стефан Маланчук разом із 12 священниками-співслужителями. На святкування прибуло багато людей не лише з Вижниччини, але й з різних місцевостей Буковини. Серед присутніх були: духовенство з різних парафій краю; директори та вчителі шкіл; керівники громадських і культурних організацій; представники українськоїі інтелігенції; численні віряни з навколишніх сіл. Це свідчить про великий авторитет о. Маланчука серед духовенства і громадськості Буковини.

Вінцем життя о. Степана Маланчука стала його смерть (30 квітня) та похорон, про що повідомляла румуномовна газета «Suceava» від 11 травня 1939 року:

«Днями у сусідній громаді Вижниця відбувся похорон покійного священника Стефана Маланчука, православного пароха цієї місцевості, який раптово помер у віці 67 років після 43 років плідної душпастирської діяльності.

У похороні взяли участь численні православні священники з цього краю, представники місцевої влади, відомі інтелігенти, шкільна молодь, а також велика кількість віруючих.

Богослужіння відправив собор із 12 священників на чолі з делегатом протопопіату цього деканату.

Церковні відповіді під час служби виконував хор церковних співців.

Перед початком богослужіння мешканці цієї великої громади проходили перед катафалком, щоб віддати останню шану шанованому священникові».

Парох Степан Маланчук похований 4 травня у селі Виженка, на подвір’ї Свято-Миколаївської церкви, де він служив настоятелем у 1930–1939 роках.

Стринадко Ілля Тодорович

У перший рік свого правління ми спостерігали за цим управлінням:

- Погрожувати ворожістю європейським союзникам

- Порушують міжнародне право, страчуючи підозрюваних у контрабанді наркотиків без суду

- Скоротити мільярди доларів, призначені для бідних та хворих у всьому світі

- Застосовувати насильство проти мирних протестувальників

- Обмовляти та демонізувати людей на основі раси, етнічної приналежності та/або релігії

- Припинити захищений статус шукачів притулку та інших груп ризику, які шукають притулку в Сполучених Штатах

- Переслідувати та депортувати іммігрантів без кримінального минулого, використовуючи несправедливі та жорстокі поліцейські методи

- Зупиняйте або затримуйте людей виключно на підставі їхньої раси, етнічної приналежності чи мови

- Переслідування окремих осіб та установ за здійснення ними права на свободу слова та протесту

- Діяти способами, які виглядають як порушення верховенства права та Конституції Сполучених Штатів

- Використовувати християнську віру як інструмент для легітимізації несанкціонованих актів влади та насильства

Православна Церква стверджує фундаментальну гідність і цінність кожної людської істоти, оскільки кожна створена за образом Божим, незалежно від раси, етнічної приналежності, статі, країни походження, імміграційного статусу, релігії чи політичної ідеології. Ми також знаємо, що на Страшному суді, як навчає Євангеліє, нас будуть судити за те, як ми ставилися до бідних, голодних, чужинців та ув’язнених. З огляду на вищезгадані дії цієї адміністрації, які явно порушують заповідь Христа любити ближнього свого, як самого себе, ми вважаємо своїм обов’язком мирно протистояти несправедливості та працювати над захистом невинних.

Ми боїмося, що мовчання наших церков у цей момент завдасть шкоди нашим братам і сестрам, як у Церкві, так і поза нею, які ризикують стати жертвами. Враховуючи, що іммігранти першого покоління складають 42% православних християн у Сполучених Штатах, багато членів наших власних парафій також можуть стати мішенню за їхню расу, етнічну приналежність чи мову. Ми боїмося, що так само, як церкви в минулому були співучасниками насильства режимів та імперій, на їхню велику ганьбу, майбутні покоління можуть розглядати наше мовчання щодо цих моральних питань як форму неявного схвалення. На жаль, є навіть ті, хто, окрім мовчання щодо цієї несправедливості, плутає вірність президенту Трампу чи певній політичній партії з вірністю Христу чи вченню Церкви.

Тому ми зі смиренням та повагою просимо духовенство та ієрархів Православної Церкви запропонувати пастирське керівництво щодо соціальних вчень Церкви, які стосуються цього моменту, та роз’яснити роль, яку члени Церкви повинні відігравати у протидії насильству проти наших ближніх.

Ми також просимо наших обраних посадовців, особливо тих, хто сповідує християнську віру, зробити все, що в їхніх повноваженнях, щоб стримати несправедливі дії цієї адміністрації, захистити святість і гідність людського життя, підтримувати верховенство права та захищати демократичні принципи.

З молитвою та повагою,

1. Джосія Кідвелл, Університет Невади, Лас-Вегас
2. Арістотель Папаніколау, Фордхемський університет
3. Сергій Чапнін, OCSC, Університет Фордема
4. Ендрю Клагер, Університет Святого Стефана / Інститут Джима Фореста / Православне товариство миру
5. Пол Стеценко, доктор музичних мистецтв, Джульярдський університет
6. Джордж Демакопулос, Університет Фордема
7. Гейл Волошак, Північно-Західний університет
8. Діна Зінгаро, Гарвардська школа права та Гарвардська школа богослов’я
9. Спірідула Атанасопулу-Кіпріу, Критський університет
10. Брендон Галлахер, Університет Ексетера
11. Амелія Анцулатос, Єльська школа богослов’я
12. Еффі Фокас, Американський коледж Греції
13. Кортні Ванес, Університет Фордема
14. Ендрю Лаут, незалежний науковець
15. Джек Луїс Паппас, OCSC, Університет Фордема
16. Сара Лівік-Мозес, Університет Ганнона
17. Сьюзен Гарві, Університет Брауна
18. Кирило Говорун, Університет Лойоли Мерімаунт
19. Іонут Білюта, Університет GE Palade/Інститут релігієзнавства Йоана Петру Куліану
20. Валері Каррас, професорка теології та історії церкви (у відставці)
21. Клер Коен, Університет Сальве Реджайна
22. Джон Лівік-Мозес, LCSW
23. Давор Джалто, ISCC
24. Девід Бентлі Харт, Університет Нотр-Дам
25. Рейчел Контос, Фордхемський університет
26. Тімоті “Coup” Couper, Фордхемський університет
27. Діонісій Анцулатос, Метрополія Нью-Джерсі
28. Васіліос Макрідес, Університет Ерфурта, Німеччина
29. Ніколас Румас, Еллінський коледж
30. Анастасія Блек, Університет Кларка
31. Джейн Янк, доктор філософії, LICSW
32. Джеймс Фодор, Університет Святого Бонавентури
33. Ребекка Гарріс Хант, православна
34. Даніель Скарборо, Назарбаєвський університет, Казахстан
35. Джанет Даміан, православна християнка
36. Елізабет Александра Діамантопулу, Лабораторія релігійного дослідження (ReligLab), Афінський національний університет імені Каподістрії
37. Костянтин Псімопулос, Гарвардський університет та Чиказький університет
38. Лія Льюїс, Університет Рутгерса та грецька православна церква Святої Трійці, Вестфілд, Нью-Джерсі
39. Маргарет Скотт, православна християнка
40. Мерілін Рувелас, грецька православна церква
41. Франческа Мерфі, Університет Нотр-Дам
42. Джон Мелітоніотес, грецький православний християнин
43. Ніколас Стеллакіс, греко-православний
44. Сем Макінтош, Планета Земля
45. Джон Г. Еріксон, почесний професор, колишній декан Православної богословської семінарії Святого Володимира
46. Стефані Р. Смолвуд, Православна християнка
47. Катерина Голіцен, ОКА
48. Теодор Стіліанопулос, Грецька православна богословська школа Святого Хреста
49. Луїс Салес, Коледж Скріппса
50. Дженніфер Нахас, Антіохійська православна церква
51. Джеймс Стівенс, православний християнин
52. Барбара Кларк, православна психологиня
53. Кен Сеньорі, Університет Саймона Фрейзера
54. Колін Джастін Гріммонд, представник Канадської архієпархіїПравославна Церква Америки, Комісія з питань справедливості та миру CCC / член правління Канадських друзів Сабіла
55. Клейтон Свенсон, православний християнин
56. Ларрі Тайлер, православний християнин
57. Шарлотта Ріггл, православна християнка
58. Барбара Гарріс, грецька православна церква
59. Тед Бобош,Православна Церква Америки
60. Марк Свір,Православна Церква Америки
61. Джеймс Скедрос, Грецька православна богословська школа Святого Хреста
62. Моніка Ганна, коптська православна християнка
63. Хелен Еріксон,Православна Церква Америки
64. Сем Хаслер, Сербська православна церква
65. Мішель Мітчелл, православна християнка
66. Роберт Аріда, почесний декан, кафедральний собор Святої Трійці, Бостон, Православна Церква Америки
67. Георгій Контаніс, греко-православний
68. Барбара Х. Андолсен, Університет Фордема
69. Сьюзен Аріда,Православна Церква Америки
70. Габріель Рошель, професор, семінарія Святої Софії (УПЦ) та Університет штату Нью-Мексико
71. Отто Міттерндорфер,Православна Церква Америки
72. Джон Джилліонс, Інститут православних християнських досліджень, Кембридж, Велика Британія
73. Павло Гаврилюк,Православна Церква Америки
74. Анна Мейєндорф, доктор філософії,Православна Церква Америки
75. Анісія Майєр, доктор філософії,Православна Церква Америки
76. Марк Данавей, Антіохійська православна церква
77. Брюс Вілкісон, православний християнин
78. Льюїс Пацавос, почесний професор, Грецька православна богословська школа Святого Хреста
79. Деніел Страмара-молодший, Рокхерстський університет
80. Анна Ціруліс-Тейлор, РПЦЗ
81. Діана Хаджіяне, Університет Лойоли Мерімаунт
82. Христина Флоракіс, греко-православна християнка
83. Кассіан Влахос Моблі, грецька православна церква (Окленд, Каліфорнія)
84. Джуліана Дункан,Православна Церква Америки
85. Девід Лі, Антіохійська православна церква
86. Крістін Керрі, грецька православна
87. Кетрін Свенсон, православна християнка
88. Еріка Барнс, новонавернена – грецька православна церква
89. Бренда О’Райлі, доктор філософії, клінічний психолог (на пенсії)
90. Марк Саттер,Православна Церква Америки
91. Гаррі Паппас, Грецька православна архієпархія
92. Керрі Паппас, Грецька православна архієпархія
93. Ліза Краутер, православна християнка
94. Роберт Атас, грецький православний
95. Кетрін Демакопулос, грецька православна християнка
96. Барбара Макріс, греко-православна християнка
97. АЛІСА ЕЛІАДЕС, грецька православна християнка
98. Костянтин Ефстатіу, грецький православний християнин
99. Стівен Шумейкер, Університет Орегону
100. Преподобний доктор Мільтіадес Ефтіміу, GOA у відставці
101. Елені Цоколас, племінниця Теллі Папаніколау
102. Роберт Салер, Християнська теологічна семінарія
103. Вільям Гуд, грецький православний собор Святої Трійці та Святого Хреста
104. Файра Фотіні Стіліанопулос, Університет Елона
105. Хрисанте Кулурас, грецька православна християнка
106. Ейслінг Ніна Корнетт, членПравославна Церква Америки
107. Еванс Папаніколау, Грецька православна архієпархія.
108. Шері Сан-Кіріко, Антіохійська церква Святого Георгія, Верхній Дарбі
109. Дульсінея Авуріс, Благовіщенська грецька православна церква, Акрон
110. Софія Авуріс, Благовіщення GEO, Акрон
111. Леонід Шмідт,Православна Церква Америки
112. Аннемарі Чіклз, учасниця ортодоксії
113. Магда Біл, дочка отця Джона Біла
114. Памела Данегеліс, Грецька православна церква Архангела Гавриїла, Мі
115. Медея Біл, православна християнка
116. Полін Костіанес,Православна Церква Америки
117. Роні Вінсент-Флетчер, православна християнка
118. Стефані Онофрей, SOC
119. Джон Онофрей, SOC
120. Пол Генрі, Православна Церква в Америці
121. Александра Іріні, греко-православна християнка
122. Джон Авуріс, Благовіщення GOC-Akron
123. Джон Біл, православний християнин
124. Марія Донгаріс, греко-православна християнка
125. Марія Монжо, грецька православна християнка
126. Андрій Партикевич, православний християнин
127. Олександр Патіко, греко-православний
128. Тіна Блекберн, Антіохійська православна церква
129. Надія Тріммер, православна християнка
130. Алекс Аяла, православний християнин
131. Гізер Бейлі, UIS, православна християнка
132. Леслі Крістін Петерсен, доктор юридичних наук, магістр права, Антіохійський університет
133. Майкл Віденер,Православна Церква Америки
134. Джош Енслі, православний християнин
135. Памела Каліста, православна християнка
136. Петро Потаміанос, греко-православний християнин
137. Бенджамін Данавей, Антіохієць
138. Деметрі Папакостас, професор
139. Джон Брек, Православна Церква Америки
140. Джон Хуан, православний християнин
141. Джакомо Санфіліппо, Православ’я в діалозі

Долучитися та поставити свою підпис можна тут: An Open Letter from Orthodox Christians

]]> http://kyiv-pravosl.info/2026/03/27/schodo-porushen-hromadyanskyh-prav-ta-prav-lyudyny-u-spoluchenyh-shtatah-vidkrytyj-lyst-pravoslavnyh-hrystyyan/feed/ 0 http://kyiv-pravosl.info/2026/03/21/tantsi-na-hrobah-abo-vykonuyuchy-vkazivku-fsb/ http://kyiv-pravosl.info/2026/03/21/tantsi-na-hrobah-abo-vykonuyuchy-vkazivku-fsb/#comments Sat, 21 Mar 2026 14:51:02 +0000 admin http://kyiv-pravosl.info/?p=10198 Continue reading →]]> Сумні танці на гробах… Не встигли ще відспівати та поховати патр. Філарета (Денисенка), як 7 єпископів колишньої УПЦ КП через онлайн-нараду проголосили вже собі нового «київського патріарха». Ним оголошено єпископа Сумського Никодима (Кобзаря) 1971 року народження, випускника авіаційного військового училища (1988-1991 рр.). Про його обрання оголосив громадянин РФ, «екзарх всеросійський» та митрополит Бєлгородський Іоасаф (Шибаєв), який живе і служить як «екзарх» УПЦ КП в Росії. У своїй заяві, яку розповсюдив в інтернеті цей російський архієрей УПЦ КП, він заявив російською: «Ми взяли участь в електронному форматі в обранні Предстоятеля Української Православної Церкви Київського Патріархату. Свої голоси під час обрання ми віддали на користь Преосвященного Никодима, архієпископа Сумського і Охтирського. Вітаємо Новообраного Никодима, Патріарха Київського і всієї Руси-України з обранням…

Обрання відбулося єдино правильним канонічним шляхом — добровільним волевиявленням архієреїв. Це єдина канонічна основа обрання Предстоятеля. Що стосується будь-яких невідповідностів із підзаконними актами чиновницької діяльності, то вони жодного відношення до внутрішнього, благодатного життя Церкви не мають. Тим паче, що цивільний Статут Київського Патріархату був чиновниками анульований; він юридично не існує, а канонічно — ніколи й не існував. Реєстрація нового цивільного Статуту Церкви — першочергове завдання новообраного Предстоятеля» (переклад з російської – «Київське Православ’я»).

Категорично відмовився брати участь у цьому онлайн-заході керуючий справами Київського Патріархату та секретар Синоду УПЦ КП архієпископ Білоцерківський Андрій (Маруцак), пославшись на “порушення регламенту та статуту УПЦ КП”. Також у цьому онлайн-зібранні, окрім керуючого справами УПЦ КП, відмовились брати участь ще три архієреї УПЦ КП – митрополит Херсонеський Авксентій (Марінес), митрополит Маріупольський Хризостом (Калліс) та єпископ Філадельфійський Лука (Згоба). Не брав участі також єпископ Ришканський і Окницький Авів (Панку) з Молдови.

Схоже, в таборі УПЦ КП стався розкол, який насправді намітився ще півроку тому, коли єпископ Сумський Никодим (Кобзар) намагався двічі ініціювати відсторонення патр. Філарета «за станом здоров’я» та проголосити себе «місцеблюстителем» при ще живому патріархові УПЦ КП.

Дивує, що ці люди не стали чекати навіть відспівування та поховання свого колишнього патріарха, не кажучи вже про 40 днів трауру, на час якого за канонічною практикою обирається лише тимчасовий місцеблюститель. Не було жодної процедури зібрання архієрейського собору, але просто зібравшись у чотирьох десь на приватній квартирі у Києві, через зум з кількома іншими архієреями з РФ та Молдови поспішили сьогодні зранку проголосити собі нового “патріарха”.

Цікаво, що прихильники єп. Никодима (Кобзаря) завиляють, що він «обраний патріархом одноголосно», тоді як мінімум п’ять архієреїв УПЦ КП не брали участі у цьому т.зв. «обранні».

Сумно, як якісь нікому невідомі люди своїми амбіціями дискредитують саму ідею Патріархату Української Церкви ((( Але чи не для цього це робиться?

P.S. На прохання близьких родичів спочилого патр. Філарета, які останнім часом опікувались ним, його відспівування здійснюється в Михайлівському Золотоверхому монастирі. Ніякого «викрадення», як про це заявляє Никодим Кобзар, не було. У церемонії відспівування разом з архієреями ПЦУ беруть участь настоятель патріаршого Володимирського собору УПЦ КП та найближчий багаторічний помічник патріарха Філарета прот. Борис Табачек та інші клірики Володимирського собору. Зрозуміло, що самопроголошений “патріарх” Никодим Сумський у цьому не бере участі, бо, як він сам заявив, його не допустили до цього…

Сергій Шуміло, директор Міжнародного інституту афонської спадщини в Україні

Проблема фрази «не має значення»

У класичному православному вченні людська особистість має онтологічну цінність тому, що створена «за образом Божим» до будь-якої особистої віри, покаяння чи хрещення. Образ не руйнується гріхом; його можна затьмарити, спотворити, але він залишається, тому залишається можливість покаяння та поклоніння.

У цьому контексті твердження про те, що людина «без Христа не має значення», за умови його сприйняття у суворому сенсі, вступає у напругу з базовою антропологічною передумовою православ’я. Мова спасіння («без Христа немає спасіння») переноситься на саму мову людського значення («не має значення»), тим самим розмиваючи розрізнення між онтологічною цінністю людини як образу Божого; та есхатологічним виходом людини, який у православному вимірі є невіддільним від Христа та Церкви.

Архімандрит Никанор підкреслює цю напругу, згадуючи текст св. ап. Павла, за яким «невіруючий чоловік освячується дружиною віруючою, і дружина невіруюча освячується чоловіком віруючим» (1 Кор. 7:14). У цьому уривку невіруючий подружній партнер, згідно зі суворими критеріями «поза Христом», не є «незначущим», а розглядається як реальний адресат дії освячення, що звершується через співпричастя з віруючим. Це означає не нульове, а «просвітницьке» значення.

Між ревністю та деформацією: сильна інтуїція Никанора

На цьому тлі стає зрозуміло, що реакція архімандрита є не просто «емоційною». Він вловлює богословський ризик: перетворити Христа зі Спасителя кожної людини на критерій «цінності» людини. У патристичній традиції фундаментальна формула є заперечною щодо спасіння: «без Христа немає спасіння, без Церкви немає видкуплення», але вона не поширюється на онтологічне значення людської особистості.

У цьому сенсі Никанор обстоює дві засади: абсолютну необхідність Христа для спасіння — тобто ядро християнської сотеріології; абсолютну онтологічну цінність кожної особи — включно з невіруючим, відступником чи гонителем — як носія образу Божого та об’єкта спрямованої Божої любові.

Його критика спрямована проти тієї теологічної мови, що вдається до підміни тези: від «без Христа людина є загубленою» до «без Христа людина не має жодного значення».

Це не просто стилістична відмінність. Перший підтверджує трагедію людини поза Христом, другий ставить під сумнів власну онтологічну цінність.

Богословський центр: Христос як Логос і людське буття.

Якщо Христос є Логосом, «через Якого все сталося», як свідчить Пролог Євангелія від Іоанна, то кожна людина певною мірою пов’язана з Ним уже в самому акті творіння. Творчість за образом Логосу передує історичному прийняттю чи відкиненню благодаті.

У цьому світогляді людина «без Христа» означає не особу, позбавлену Божественного піклування, а людину, яка в силу своєї свободи та гріхопадіння свідомо ухиляється від спасительного співпричастя з Христом і Церквою. Він трагічний, але не «неактуальний».

Мова «не має значення» легко перетворюється на антропологічний цинізм: «ворог», «атеїст», «блудний» — це категорії, через які часто проєктуються колективні страхи та ненависть. Звідси до виправдання жорстокості — вербальної чи практичної — лише один крок. Православна традиція, однак, стоїть на протилежному полюсі: вона вбачає у найвіддаленішій людині не «зайвого», а трагічно втраченого брата.

Покаяння як богословський жест

Архімандрит Никанор не обмежується теоретичною критикою, але вказує на сутнісний екзистенційний критерій: готовність до визнання словесної помилки та виявлення покаянного жесту. Приклад, який він являє своїми публічними вибаченнями перед патріархом Даниїлом, має не лише моральне, а й глибинне богословське значення: у православному етосі істина про Бога і людину засвідчується не сухими догматичними формулами, а автентичним рухом серця – через покаяння.

Тож його критика культури «Я ніколи не помиляюся» не є однобокою, а звертається до самого кореня проблеми: теологічний дискурс, що знецінює людську особистість, зазвичай супроводжується духовною самовпевненістю. Там, де інший «не має значення», покаяння стає позбавленим сенсу.

До більш вичерпної формули: поєднання абсолютності Христа й абсолютної цінності людини.

З теологічного погляду полеміка може бути продуктивною, якщо вона веде до точнішого формулювання, яке захищає обидва аспекти православної істини. Одна така формула могла б звучати так: «Без Христа немає спасіння, але немає людини, яка не мала б значення для Христа».

Перша частина зберігає сотеріологічний максимум: православна віра не знає спасіння поза Христом та Його Церквою. Друга частина зберігає антропологічний максимум: для Христа немає «зайвих» людей; Його втілення, хрест і воскресіння — задля «життя світу», а не для обмеженого кола «значущих» осіб.

Таким чином, напруга «віра – цінність» не вирішується коштом одного, а розкривається у повноті православного парадоксу: Христос є і мірою істини, і гарантом безумовної значущості кожної людини.

Перспектива для бесіди у церкві

У цьому сенсі позицію архімандрита Ніканора, поза журналістськими акцентами, можна прочитати як важливу корекцію того, як православна мова описує «інше». Вона нагадує, що ревність до Христа не виправдовує антропологічні формулювання, які суперечать найглибшим інтуїціям Спокути щодо людини.

Якщо ця дискусія залишиться на рівні особистих атак та суперечок у соціальних мережах, вона неминуче призведе до глибшого розділення. Проте, якщо сприйняти це як привід для перегляду нашого дискурсу — повернувшись до Отців та Писання з питанням про те, як ми окреслюємо стан «людини без Христа», — відповідь Никанора може започаткувати більш зрілу церковну бесіду про те, як синтезувати істину та любов у самих словах нашої проповіді.

Лалю Метєв

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Після всього, що патріарх Кирило зробив і сказав, щоб виправдати ріки крові, що пролилися в Україні останніми роками, нас уже ніщо не повинно дивувати. І все ж, Російському православному патріарху вдалося знову нас здивувати.

Його лист співчуття президенту Ірану з нагоди смерті аятоли Хаменеї обрушився на православний світ з такою ж люттю, з якою американські та іранські ракети падають на свої цілі цими днями.

«Покійний був людиною глибокої віри, духовним і національним лідером, який вирізнявся силою та стійкістю характеру», – написав православний патріарх, який молиться до Бога дарувати «всьому іранському народу сили та душевну витривалість, щоб подолати біль втрати».

Іншими словами, він благає Бога дати людям, які десятиліттями зазнавали гноблення, душевну силу подолати втрату гнобителя.

«Духовний і національний лідер глибокої віри», щоб ми не плуталися і не думали, що він говорить про когось іншого.

Якби ми шукали текст, який би охопив масштаби кризи в Православній Церкві, ми б не знайшли кращого. Менш ніж у 100 словах Патріарх Кирило довів нам те, що ми всі шепочемо, але ніхто не визнає публічно. Що Російська Православна Церква перебуває під загрозою того, що перестане бути Православною і не буде Церквою, а стане чимось іншим.

Вірна всьому, що виходить з Кремля, тінь колишньої Російської православної церкви, більше не має жодних проблем із виправданням убивств мирних жителів в Україні, називаючи вторгнення «святим», благословляючи зброю масового знищення, вторгаючись до іншої стародавньої церкви, такої як Олександрійський патріархат, щоб нібито врятувати віру, і тепер оплакуючи втрату тирана, відповідального за смерть десятків тисяч людей, єдиним гріхом якого було протистояння режиму, яким він правив майже чотири десятиліття.

Ті з нас, хто вважає, що Москва розірвала спілкування з Фанаром, Олександрією, Нікосією та Афінами, роблять велику помилку. Фактичний розрив, який вона здійснила, стосується самого Православ’я.

Події, які ми переживаємо останніми роками, можна порівняти лише з періодом, коли Рим день за днем віддалявся від решти християнського світу, аж до того моменту, коли він запровадив те, що тисячу років тому ми назвали схизмою. Політика, прихована за нібито питаннями віри, яка подається як алібі для дій, пов’язаних з вірою так само, як день і ніч.

І все ж, зсув Російської Церкви не є найбільшим гріхом, скоєним у Православній Церкві в наш час. Це ставлення та мовчання решти православних лідерів, які або приєднуються до Росії, також посилаючись на міркування віри та богослов’я, щоб приховати політичні та геостратегічні наслідки своїх дій, або ж вони мовчки та байдуже спостерігають, ніби вони є глядачами вистави стародавньої драми, і чекають на появу Бога-машини, щоб запропонувати рішення.

Ті самі люди, які з запалом та запалом говорять вірянам про силу та самозречення мучеників, які пожертвували своєю молодістю та життям за свої переконання, відмовляються сказати навіть слово про те, що відбувається в їхній домівці, Православній Церкві, віддаючи перевагу легкому «дозвольте мені бути мучеником».

Я не пророк, але математично точно, що якщо ситуація продовжуватиметься таким чином, Православній Церкві знадобиться багато часу, щоб побачити світло в кінці тунелю, в який вона увійшла.

Андреас Лаударос, церковний журналіст з 1999 р., член ESIEA

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: INFO ORTHODOXIA

]]> http://kyiv-pravosl.info/2026/03/04/100-sliv-scho-rozkryly-prirvu/feed/ 0