Однак ми знаємо, що з 1054 року існує розкол між християнами Сходу та Заходу і що однією з головних перешкод на шляху їхнього об’єднання є те, що деякі з них прагнули і прагнуть Єдності, більшою мірою антропоцентричної, ніж богоцентричної, оскільки вони не ставлять в основу послух волі Божої і в тому, що стосується віри в Нього, але, здається, роблять об’єднуючі зусилля або створюють рухи, що мають антропоцентричний та дипломатичний характер, а також характер світської любові.

Фактично, судячи з деякої інформації, ряд впливових людей, схоже, розглядають питання майбутньої Єдності християн, пов’язуючи його зі своїми геополітичними планами, оскільки вони зацікавлені та сприяють будь-якому організаційному чи об’єднуючому елементу, який міг би сприяти організації глобальної держави.

Таким чином, процеси створення Єдності християн, мабуть, включають, явно або приховано, деякі світські хитрощі, які, як завжди, супроводжуються тиском або спонуканнями світських чиновників, які штучно бажають десакралізувати і секуляризувати питання єдності віри та відірвати його, наскільки це можливо, від його християнської мети.

У цьому контексті видається, що деякі фактори, що впливали в минулому або впливають в наш час на напрям і зміст сучасного богословського діалогу, більшою мірою вкладаються в почуття, спричинені прагненням до людського світу та любові, і меншою мірою у світ, що сходить згори, який виходить із любові Божої та віри в особистість та істину Христа, як вона переживається в Церкві та як вона виражена у соборному та вселенському етосі її Святих Отців Православної Традиції.

Таким чином, під час обговорення питання про З’єднання ми не бачимо врахованих, як можна було б очікувати, умов єдності у Христі, тобто щирого покаяння та прагнення відновити їх (католиків) у правильній та догідній Богові вірі.

З точки зору Православних Церков ясно, що єдність християн і діалог у цьому напрямку є питанням богословського – і виключно – діалогу у вірі та істині, як це визначено богословським Духовним Переданням Єдиною Святою, Соборною та Апостольською Церквою Христовою.

Однак діалоги Православної Церкви з християнськими конфесіями ніколи не припинялися і не припиняться, тому що обов’язок і місія православних християн – благовістити істину Христову всім людям, оскільки тільки «хто вірує та хреститься той буде спасенний».

З іншого боку, повторна євангелізація вважається необхідною і важливою для християн, коли вони усвідомлюють, що істина і життя їхньої віри змінені, оскільки без неї, за вказівкою Святого Письма, їх спасіння знаходиться під загрозою: «пізнайте істину, і істина зробить вас вільними».

Православна Церква у будь-якому разі повинна рухатися в сьогоденні і в майбутньому, ґрунтуючись на своїй Істині. Священне передання з цієї причини має правомірна розглядатися як певна формальна міцність, стійкість у догматичній спадщині Православ’я, а як повну і глибоку віру в постійне явище Святого Духа, який постійно присутній у житті членів Православ’я. Церкви, щоб вони могли Своїми дарами пройти три стадії Досконалості та Спасіння у Христі: Очищення, Просвітництво та Обожнення.

Ось чому, коли говорять про Єдність християн, необхідно усвідомлювати, що Розкол, як відокремлення і віддалення від спасительної істини, виліковується не світськими і не церковними зустрічами, бесідами та любовними розмовами, а справжнім діалогом істини та любові, а також реальним й істинним покаянням і виправленням з боку тих, хто відхилився та ухилився від шляху та істини Христової, порушуючи єдність віри.

Таким чином, очевидно, що якщо богословські причини, що призвели до відокремлення від Істини Христової та Святих Отців, не зникнуть, то марно обом сторонам далі рухатися до Єдності, бо це, якщо вона буде досягнута, за іншими світськими критеріями, буде непостійною та вразливою, внаслідок чого, як це траплялося в минулому, вона зробиться хибною, умовною і ілюзорною.

Діалоги спрямовані на з’єднання Церков велися і після 1054 року, їх було безліч, але вони були безрезультатними, хоча вони продовжуються і в наш час. Це продовження діалогів, коли вони, звичайно, ведуться в істині та любові, є актом творення, оскільки обом сторонам надається можливість дискутувати на основі соборних та святоотцівських текстів, і щоб використовувати досвід Святих Отців, що, можливо, позитивно подіє на повернення тих, хто відокремився до Істини Христовий.

Однак було б трагічною помилкою використовувати або пов’язувати богословський діалог про Єдність зі світськими планами та геополітичними устремліннями, оскільки будь-який небогословський підхід до Єдності призведе не до досягнення істинної та богословської Єдності, а до укладення умовної змови, з визначеннями, умовами та результатами, які не мають до християнської істини та життя.

Що стосується християн, історичний досвід вчить, що християни не повинні повторювати помилку попередніх діалогів, в яких вони були змушені поступитися політичним рухам або тискам, що не зцілило, а увічнило розкол, з рішеннями псевдосоюзів, які послужили виключно нечестивим очікуванням, а не істині Євангелія.

Адже історично відомий результат таких дій, оскільки, коли робилися спроби прийняти унію, з прийняттям православних представниками римо-католицьких відхилень, вони згодом анулювалися православним народом.

Відхилення віровчення та відмінності підкреслювалися, вказувалися святими, такими, як святий Марк Євгеник: «Багато років тому (Римська Церква) відокремилася від спільноти чотирьох Святіших Патріархів, відокремилася від моралі та догматів Кафолічної Церкви та Православних і внесла чужі».

Св. Іустин Попович також фіксує свою позицію щодо папських безбожних навчань: «Православне вчення було відкинуте та замінено латинською єретичною пандоктриною про першість та непогрішність папи. І через це всі ці єресі народилися і продовжують народжуватися інші єресі: Filioque, відкидання епіклези, використання опрісноків, введення вчення про створіння божественної благодаті, вчення про вогонь чистилища , скарбниці надмірних чеснот і т. д.».

З вищевикладеного зрозуміло, що в рухах, спрямованих на з’єднання, які повинні прийняти і зрозуміти, що ті, хто відколовся від Церкви, які мають бажання повернутися до істини через покаяння, ніхто з них досі для цього нічого не робить. Тому необхідно приділити велику увагу питанню богословського підходу до діалогу Сходу-Заходу, щоб не народжувалися великі очікування щодо прогресу у досягненні істинної Єдності і, отже, істинної Єдності віри християн.

Іракліс Реракіс, професор університету ім. Аристотеля в Салониках, президент Всегрецької спілки богословів

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело NEWSNOWGR

]]> http://kyiv-pravosl.info/2025/01/06/chy-hotovi-hrystyyany-do-obednannya-pravoslavnyh-ta-katolykiv/feed/ 0 http://kyiv-pravosl.info/2024/12/12/koly-sekulyaryzatsiya-pohlynae-chleniv-tserkvy/ http://kyiv-pravosl.info/2024/12/12/koly-sekulyaryzatsiya-pohlynae-chleniv-tserkvy/#comments Thu, 12 Dec 2024 13:08:30 +0000 admin http://kyiv-pravosl.info/?p=9695 Continue reading →]]> Як секуляризація входить у церковне життя? Коли доброчесна віра слабшає і більше не впливає на повсякденне життя віруючих. Коли суспільство, знання, наука, демонізовані та домінують через вчення раціоналізму та зневіри. Коли зв’язок людей з Богом-Творцем втрачається, вони опиняються у пастці життя сьогодення, заперечуючи своє вічне майбутнє. Коли деякі люди, навіть члени Церкви, збиваються зі шляху і обирають жити тілесним життям, зверхньо зневажаючи дари людини, дані їй Богом як образ Божий і великі можливості свого духовного єства, покаяння, очищення, освіти і обожнювання.

Секуляризм, як відомо, пов’язані чи ототожнюються з модою сучасної прогресивної епохи, яка бажає дехристиянізації та розцерковлення людини слідом за західноєвропейським просвітництвом.

Секуляризований або «прогресивний християнин» вважає за краще присвятити своє життя виключно життєвим справам, що живе секулярною моделлю життя та мислення. Для секуляризованого слухняність волі Божої, вивчення смерті, перемога над Смертю через Воскресіння Ісуса Христа не існує, оскільки він прив’язаний до смертоносних пристрастей багатства, честолюбства та похоті.

Хоча він і не заперечує існування Церкви як інституту, він також хоче, щоб вона була підпорядкована духу миру, тимчасовості матеріальних насолод життя, тоді як він вважає за краще залишатися несмачним до справжньої християнської духовності та чеснотних принципів життя.

Він ходить до Церкви, але має свої погляди на її богослов’я, яке він хоче змінити і пристосувати до своїх принципів, тобто, щоб Церква служила як чисто людиноцентричний інститут, орієнтований на соціальне служіння людини, а не на соціальне служіння людині, на його зцілення від пристрастей, на покаяння та очищення. Ключовим елементом, що характеризує ідеологію секуляризованих, є обмеження впливу Церкви на соціальне, політичне та культурне життя.

Наслідком секуляризації є втрата християнської релігійної віри. Секуляризація, як феномен, з’являється з періоду визнання віротерпимості та офіційності Християнства (імператора Костянтина Великого (313) і Феодосія Великого (381)).

І так само, коли християнство почало брати участь в адміністративних структурах і повноваженнях держави, воно почало уникати своєї основної мети, внаслідок чого виникають негативні наслідки для Церкви, як, наприклад, простий, вільний воїн і мученик втрачає свій вигляд, і змушений йти на компроміс, пристосовуватися до різних світських тисків та вимог і ставати компонентом світського життя.

Ті з християн, які не витримували вторгнення світськості в церковне життя, бажаючи жити за православною вірою, дотримуючись у своєму житті досконалості, вдавалися до чернецтва (самітницького або спільного), що зберігає справжній спосіб життя віруючих, Церкву.

Таким чином, виявляється, що коли секуляризація впроваджується в церковну спільноту, то в ній приймаються або практикуються «світські» моральні принципи або інші особливості, які змінюють її спасительні цілі, характер і зміст.

З іншого боку, зміни, що відбулися останніми роками, в контексті більш загальної модернізації в суспільстві, в галузі культури, у розвитку науки і знань, призвели до того, що частина християн, які бажають жити світським життям, на відміну від церковного життя, оскільки вибір світського способу життя несумісний із принципами християнської віри і створює підстави чи причини сумнівів, чи навіть їх вихід з Церкви.

Відхід деяких традиційних громад та способу життя, які підтримували їхню близькість до християнської віри, став ще одним фактором відступу до ритмів секуляризації.

Тим часом, деякі церковні громади, щоб протистояти новій ситуації та скоротити втрати, зробили помилку, почавши «підкорятися» і піддаватися «світським» вимогам і тиску, які вони отримували зсередини та ззовні Церкви, мутуючи, пристосовуючись, усуваючи або навіть вирізуючи справжні особливості. складові істини та лад віри. Віра почала обмежуватися особливим приватним контекстом.

Звичайно, секуляризація стосується не всієї Церкви, а лише деяких її членів, оскільки Церква продовжує, як присутність і свідчення Христа, забезпечувати шлях зцілення від невдач людини та місце її повернення на шлях спасіння.

Там, де є церковна громада, як місце освячення віруючих у Христа, і там не відбувається справа і воля Христова, для зцілення та спасіння людини, там конкретна громада втрачає свій шлях. Коли християнин відходить від життя у Христі та від його освячаючого характеру, він ризикує заблукати, оскільки залишає перспективу надії на вічне життя, яке дає лише Христос.

Коли ж церковна громада у служінні вірним не вважає Царство Боже своїм головним пріоритетом, а в односторонньому порядку займається іншою соціальною, культурною та розважальною діяльністю, вона, безперечно, починає втрачати свою мету, як Церква, на землі.

Православне богослов’я саме собою є голосом Бога у світі. Однак, коли вона стає секуляризованою, слідом за схоластикою, або пієтизмом, або моралізмом, або різними раціональними чи світськими та полірелігійними змінами протестантського типу, тоді воно втрачає свій харизматичний характер, оскільки перестає працювати на зцілення та спокуту у Христі.

Також, коли церковна громада у своїй богослужбовій та вчительській роботі працює над тим, щоб люди відчули душевний спокій, задоволеність та спокій, через прекрасну музику та гарні слова, які вони чують на службі та проповіді, і не дбає про їхнє покаяння та спасіння, то зрештою він стає центром психічної, соціальної підтримки та добробуту.

Тоді можна сказати, що церковна громада замість того, щоб просвічувати людину для пошуку шляху істини через її шлях до перемоги над Смертю та Таємницею Розп’яття та Воскресіння Ісуса, стає соціальним, культурним чи гуманітарним органом, який служить лише мирським та матеріалістичним потребам людини.

З вищевказаних причин справа Церкви фальсифікується і перекручується, якщо деякі з тих, хто їй служить, замість того, щоб спробувати послужити меті Церкви і перетворити світ силою і благодаттю Божою на Церкву, навернути членів Церкви у світі, насправді він сприяє секуляризації.

При цьому безрозсудному вчинку деяких священнослужителів і богословів, які нібито служити Церкві єдиною і неповторною, втрачається есхатологічне бачення Церкви. Іншими словами, Церква перетворюється з Одкровення істинного Бога на Релігію, яку вона може запропонувати лише як екзистенційні замінник, позбавлений сенсу та ефекту, почуття пошуку вищої істоти, емоційного чи розумового задоволення, перемішується з безплідними та безглуздими соціально-етичними діями та задоволеннями.

На жаль, у стаді церковної громади є вовки, які спотворюють православну духовність, приносячи до неї моралістичне, релігійне та бажане за дійсне та позбавляючи паству переживання Святого Духа.

Відповідь секуляризації: Нехай християни повернуться на шлях православної духовності, у літургійне та сакраментальне життя Церкви, на шлях православного діяння Святих Отців, очищення, Просвітництва та Обожнення.

Іракліс Реракіс, професор університету Салоник, Президент Всегрецької спілки богословів

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Це – Період, який ми переживаємо щороку, щоб пригадати про роль часу в нашому житті, а також про ключове питання, про яке ми зазвичай забуваємо, про те, як повернутися до вихідної точки, з якої ми почали.

Церковна Тріодь вкотре нас навчає та виховує через служіння, Молитву, Піст, Помірність, Очищення, Любов і всі чесноти, спосіб життя і наше спасаюче спілкування з Богом і ближніми.

Церковна Тріодь, як духовний компас, спрямовує нас до таїн щаблів чеснот, згідно з християнським вченням, що мають вихідною точкою велику рішучість до покаяння (απόφαση της μετάνοιας), чудо Боже для нашого спасіння, «божественний дар, який підносить людину з пекла до світла Божого», за словами святого Софронія Ессекського .

Тріодь, яка з усією Божественною Мудрістю, що прикрашає її, є єдиним правильним началом і основою нашого духовного життя. Шлях покаяння, який вона пропонує нам, є не просто внутрішнє, потаєнне боріннясамокритики, а свідоме сповідання того, що для того, щоб приступити до Спасителя світу, потрібне насамперед смирення.

Смиренність має своїм духовним чадом очищення. Однак очищення – це не наслідок якоїсь дії, коли людина відчуває і вважає, що вона чиста. Ось чому перший крок, який нам потрібно зробити, щоб увійти в стадію очищення під час Тріоді, – це прийняти в смиренності, що ми грішні, негідні і нечисті і що наша єдина надія – щоб нас прийняв Він Безгрішний, у Його Тіло, з Його любов’ю, милосердям і співчуттям і щоб допоміг нам через Духа Святого очиститися «від усякої скверни».

Однак кожен крок до очищення має супроводжуватися смиренням та усвідомленням своєї гріховності. Свідомість в дусі  «Господи, помилуй мене, грішного» повинна стати супутником нашого життя.

Для наших Святих наслідком істинного смирення є справжнє покаяння (μετάνοια). Покаяння-через-смирення навчає нас видаляти з себе будь-яку злу, лукаву думку (πονηρή σκέψη) і всякі мирські клопоти цього життя, які загрожують і заважають нашому духовному поступу та очищенню.

Святий Софроній вважав дуже важливим, щоб ми у своїй духовній подорожі змогли прийняти, що ми не є достойні, що ми «неварті Бога». Це справді може разюче змінити наше життя, оскільки таке сприйняття звільнить нас від тривог, турбот і клопотів, які наповнюють наші душі, коли ми стаємо рабами основних і головних пристрастей життя у цьому світі:  любові (прив’язаності) до багатства, слави та насолод. Ось чому апостол Павло говорить про свободу від рабства пристрастей. У цьому звільненні від пристрастей допомагає піст Тріоді (η νηστεία του Τριωδίου).

Перший піст, який пропонує Тріодь – це подолання егоїзму, зарозумілості. Так народжується смирення, котре допомагає нам відчути недостойність, яку відчуває митар, що схилив свої коліна в кутку храму: «Митар же, стоячи вдалині, не смів навіть підняти очей на небо; але, вдаряючи себе в груди, говорив: І стояв митар далеко від жертовника і не хотів навіть підняти очей своїх до неба, але бив себе в груди, говорячи! Боже, будь милостивий (ιλάσθητί) мені грішному» (Боже, милостивий будь (σπλαχνίσου) мені грішному і прости мене)» (Лк. 18:13).

Горда людина, якою був фарисей, не може покаятися, тому що її покаяння штучне і лицемірне, це покаяння вуст, а не серця, покаяння словесне, а не сутнісне, покаяння показне, удаване та брехливе, а не істинне, оскільки воно не має, як відправну точку, смирення, що він сам і підтверджує своєю позицію:  «Фарисей, ставши, так молився про себе: Дякую, Боже, Тобі, що я не такий, як інші люди: здирщики, неправедні, перелюбні, або як цей митник. Я пощу два рази на тиждень, даю десятину з усього, що тільки надбаю!» (Лк. 18:11-12, за пер. І. Огієнка). Молячись, він стояв пишно і зарозуміло, намагаючись справити враження, щоб прославити себе, оскільки він дотримував чеснот Закону. Він порівнював себе з іншими. Він судить лише про себе і вихваляється, вважаючи, що він гідний перед Богом і що своїми діями він уже завоював Рай. Він дотримувався юдейської традиції, де люди навчилися молитися формально, дотримуватися закону благочестиво і релігійно, але лише ззовні, без смирення, сокрушення, каяття, навернення, тобто без істинного розкаяння. Він розглядає його спілкування з Богом зразком взаємин із Богом, що виражає волю Божу, і він пишається в ній, з такою пихою у своїй правоті,  що впевнений, що ніхто не зможе заперечити.

Однак Тріодь, виражаючи новий Дух, який Боголюдина принесла у світ, повертає нас з неба на землю у православній духовності, яка є плодом Святого Духа і закликає нас відійти від таких хибних орієнтирів, прив’язаностей, як егоїзм та самовдоволення, через дії, які Бог не благословляє. Ось чому Христос радить: «Кожен, хто підноситься, буде принижений, а хто принижує себе – піднесеться». «Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать».

І святитель Іоанн Златоуст вказує: «Сходження (κατάβαση) до смирення стає восходженням (ανάβαση). Смиренність – це двері Царства. Немає нічого вище смиренномудрості».

У Тріоді покаяння стає мостом для виправдання, але не нами, а Богом, оскільки лише Він – наш Суддя. Людина, каючись, прославляє Бога, а Христос тоді потім прощає його, відновлює його і прославляє його, як тепер уже чисту людину, показуючи йому Світло його слави у цьому житті. Отже, хто прославляє Бога, приносить Йому чисте серце, і Бог прославляє це серце і дарує йому свою нестворену енергію, дарує йому ьачення Самого Його, Світла Слави Його, у цьому житті: «Блаженні чисті серцем, бо Бога побачать».

У Пісній Тріоді пропонується все це терапевтичне, особливе лікування, яке має особливі плоди.

Святитель Григорій Палама стверджує, що: «Людинолюбний Отець через Сина примиряє нас із Собою. Він закликає нас працювати у Його винограднику для нас самих, а за це намагання Він дає нам винагороду. Яке невимовне багатство людинолюбства. Прийдіть, каже Він нам, отримайте вічне життя, яке Мною дарується удосталь. Я прийшов, щоб вони мали життя, і щоб з надлишком мали» (Ін. 10:10).

Цей надлишок життя є винагородою для тих, хто працював для себе та вдосконалював себе. Подивімося, що вони зробили:

«Спочатку зрізали все непотрібне та безхосенне (άχρηστο). Вони добровільно облишили все, що було перешкодою для їхньої духовної родючості та внутрішнього збагачення. Які це некорисні і непотрібні речі? Багатство, їжа, суєта, всяка пристрасть душі і вади тіла, всякий звук, і вигляд, і всяке слово, що  можуть завдати шкоди душі.

Якщо людина не подбає про те, щоб ретельно відсікти все це і не очистити стержень серця, вона ніколи не принесе плоду для життя вічного»

Іракліс Реракіс, професор Університету Салоникв ім. Аристотеля, голова Всегрецької спілки богословів

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: ΑΚΤΙΝΕΣ