Все, що відбувається і діється, – то через Слово і Дух». «Дух дійсно невіддільний від Сина» – так вчить нас великий Афанасій Олександрійський. Кожна (національна чи провінційна) місцева церква має свого власного зверхника який є її першим серед інших єпископів згідно з 34 Апостольським Правилом. Правило 34 зобов’язує єпископів кожного народу (або області) обирати свого «Протос» (Першого) і «вони нічого не вирішують без свого (першого) очільника і очільник нічого не вирішує без згоди всіх. Таким чином буде однодумність, і прославиться Бог у Святому Дусі, Отець, Син і Святий Дух. «Зрозуміло, що перший (Протос- предстоятель) обирається всім єпископатом помісної церкви, його слово має велику вагу, а як особа він наділений дуже великими повноваженнями.

По суті, це є церковне вираження синергії та єдності в різноманітті іпостасей (осіб). Першість честі серед всіх патріархів і предстоятелів після розколу 1054 р. перейшла до Другого Риму, Константинопольського Патріархату. Ця першість полягає у першості служіння (дияконії) на користь усім, а не у верховенстві цього престолу над усіма іншими. У Православній Церкві не існує такого уявлення, щоб якийсь один єпископ мав зверхність над іншим, вважався б верховним суддею у розв’язанні конфліктів в Церкві та між іншими єпископами. В той же час, право на оскарження (апеляцію), визначене канонами 3 і 5 Сардикійського собору відноситься до Першого престолу, як про це і згадано на 5-у Константинопольському (Фотієвому) соборі (879-880), але ці канони, – не вдаючись у подробиці – не встановлюють права для Константинопольського патріарха втручатися в справи іншої автокефальної Помісної Церкви чи й навіть автономної. Ці останні обов’язки належать Соборам (місцевим, обласним або Вселенським), які регулюють життя Церкви, відповідно до 34 Апостольського правила. Ця влада проявляється в історичному тілі Церкви — про це нам говорять історія, канони, еклезіологія (вчення про Церкву).

Історія нам говорить, що носієм влади віровчення і управління по благодаті, даної від Бога в хіротонії по преємству від апостолів, являеться єпископат. Правило 39 говорить, що Пресвітери і диякони без волі єпископа нічого хай не творять. Тому що йому ввірені люди Господні, і він воздасть відповідь за душі їхні. Церква, це ієрархічний живий організм. Не можна диякону благословляти священика, а єпископу – патріарха. І не можна зневажаючи церковні основи, догмати, Євангеліє, яке є фундаментом будівлі, перейматися лише кольором фарби її даху

+ Іоасаф (Василиків),

митрополит Івано-Франківський і Галицький 

Перша чернеча громада була заснована одним із подвижників чернецтва, преподобним Антонієм Великим у 305-му році. Вона складалась із пустельників, які жили в скитах окремо один від одного і називались Лаврами. Його монастирі були перехідною ланкою від анахоретства до суворого гуртожитку (кіновій).

Преподобний Пахомій Великий (292-348) заснував першу кіновію, тобто строгий монастир з записаним уставом. Ченці були зобов’язані проводити життя у молитві, читанні духовних книг і праці. Загальні богослужіння звершувались вночі та в день. Їжа була сама проста, один раз на добу після обідні, тобто, після головного богослужіння. Ченцям радилась мовчазливість, в ідеалі – повна мовчанка і абсолютне некористолюбство, строгий послух.

Чернечий Устав преподобного Іоана Касіана (помер у 435-му році) являє собою подальшу стадію розвитку правил монастирів та чернечих гуртожитків в єгипетських пустелях. Основою богослужбового чину єгипетського чернецтва були співи та читання на вечірніх і нічних службах. Вживалися тексти з Старого та Нового Завітів, Псалтиря, інших християнських книг.

Чернечий Устав святителя Василія Великого (329-379) складений був для монастирів Малої Азії. У ньому давалась загальна теорія подвижництва. Молитва повинна була бути безперервною. Вона повинна була супроводжувати роботу інока, а також мала стати головною частиною богослужіння. Інок повинен був щодня причащатися заготовленимим Дарами Святих Христових і Животворчих Таїн.

Устав святителя Венедикта Нурсійського, як засновника уставного кіновійного чернецтва в Західній частині Європи в цілому розвивав традиції Устава монастирів преподобного Пахомія Великого. Найбільш відомі Типікони були: Студійський, засновником якого був преподобний Феодор Студит з Константинопольського монастиря (826); Єрусалимський і Великої Церкви, тобто Устав Святої Софії у Константинополі.

В IX-му столітті Студійський Устав був прийнятий у більшості монастирів Візантійської імперії. XІІ-му столітті на зміну Студійського Уставу прийшов Єрусалимський Типікон під впливом преподобного Савви Освяченого з під Єрусалиму. Типікон Великої Церкви використовувався в Патріаршому соборі Константинополя у IX-му – ХІ-му століттях, де за основу був спів з великою кількістю хористів.

Тому, коли до Константинополя були направлені посли великого князя Київського Володимира (Красне Сонечко), у 980-ті роки Х-го століття, то від урочистого богослужіння та від багатого співу в них сльози лилися як «з відра», від радощів і побаченої краси. І ось, до Києва повернулись три делегації послів від Риму, Константинополя і Астрахані (Астраханське ханство), де проживала велика кількість юдейської діаспори, то під час їх звіту великий князь Київський Володимир зрозумів, що для Київської Русі найкраща віра – Православна, яку отримають русичі і весь руський (український) народ від Візантії.

Київська Русь на той час мала свої кордони від Волги до Вісли (Польща) та від Чорного моря і до Норвегії. Треба сказати, що при владі царя Івана Грозного почала формуватися Російська держава з центром у Москві, оскільки його війська вийшли за межі Київської Русі та Московського царства за Волгу, де руського народу майже не було, а жили інші сотні різних народів, які з часом прийняли святу православну віру, це башкири, мордвини, чуваші, татари та інші народи сходу майбутньої Російської імперії.

У Київській Русі, з прийняттям святого православ’я від Константинополя у 988-му році у храмах, монастирях і у Києво-Печерській Лаврі був розповсюджений устав Великої Церкви, тобто Святої Софії Константинопольської.

У Києво-Печерському монастирі служби звершувались священнослужителями-ченцями на чолі з преподобним Антонієм, який використовував Студійський Типікон. Проіснував він до середини ХІV-го століття, а потім був замінений Єрусалимським. Сучасний Типікон в наших Українських Церквах і в Російській, Московського Патріархату розподіляється на три основні частини:
• І-ша частина складається з 1-ї до 47-ї глави і має загальні вказівки про богослужіння;

• ІІ-га частина від 47-ї до 52-ї глави і має вказівки про «знамення» (знаки свят) і про послідовність богослужінь на всі дні року – рухомі і не рухомі свята.

• ІІІ-тя частина має глави з 52-ї до 60-ї. Ці глави мають Устав служб при співпадінні храмового свята з іншими святами.

Що стосується форми і змісту Великого Посту з часів раннього християнства, то в ІІ-му тисячолітті, а тепер наступило вже й ІІІ-тє, в Православних Церквах світу скрізь в урочистій формі звершуються постові богослужіння. Це й Велика вечірня в Прощену неділю, чотири дні на першому тижні Великого Посту в строгій формі читається Великий канон преподобного Андрія Критського, це й в недільні дні звершення Божественної літургії святителя Василія Великого, це й звершення Літургії Ранішосвячених Дарів святителя Григорія Двоєслова, тощо.

+ Іоасаф (Василиків),

митрополит Івано-Франківський і Галицький 

Пророк Ісая за 700 років описав пришестя Христа, Його життя і страждання. Священне Писання показує, що в історії людства немає нічого випадкового, все йде за Промислом Божим.

Чотири Євангелісти написали про Христа, про Його пришестя у світ, про Його страждання, доповнюючи один одного. Тому певної послідовності у євангелістів не простежується. Євангелісти писали в різні часи різним народам, тому звичайної і єдиної послідовності у них не має. Євангелісти не ставили перед собою задачу викласти події у строгій послідовності, для них було важливо передати суть того, що відбувалося. Апостол Іоан – розповідає нам про Істину, яка воплотилася. Апостол Лука – розповідає про те, що сталося. Напевно не один із нас задавав собі запитання, чому Господь прийшов саме у той час та воплотився? Скільки б ми не шукали та відповіді не знайдемо бо дії Промислу Божого нам не підвладні. Господь прийшов і воплотився в той час коли людина прийшла до духовної безвиході і звільнив людство із скрутного становища яке вело його до духовного і морального занепаду. Увесь Старий Завіт говорить про Христа, про Його пришестя через різні прообрази:

- в особі Мойсея, Мелхиседека, Ісуса Навина, Іони

- у діях, хрестоподібне розгинання рук Мойсея, зупинка сонця Ісусом Навином

- Хліб та вино – прообраз Євхаристії (Бут. 14, 18-20; Євр. 7, 1-2)

Перехід євреїв – прообраз Таїнства Хрещення (1 Кор. 10, 1-2; Вих. 14, 16-30)

- у речах, ковчег Ноя, тощо

Пришестя Спасителя було своєчасним, тому християнство не зважаючи на гоніння так швидко розповсюдилось.

Прийняти Христа, стати християнином – означає прийняти правила і відповідальність. Людина багато чого хоче знати, вона заглядає і всюди підглядає, а їй на потребу потрібно знати тільки те, що корисне для її спасіння, для душі. Господь дав мінімум, якого достатньо для спасіння, тож шукаймо і пізнаватиме те, що корисне нам, а те що веде до загибелі, відкидаймо.

Біблія свідчить про Бога: Бог – є,, Бог – створив видимий та невидимий світ, Бог – створив людину, відкрив їй Свою волю про людину. Біблія відкриває Істину про історію, але не висвітлює всю історію людського буття і не ставить собі цього за мету. Вона перекладена більше ніж на тисячу мов.

В Біблії вражає єдність ідеї – ідеї спасіння людського роду.

Старий Завіт містить 50 книг, Новий Завіт – 27 книг, 39 книг Старого Завіту є богонатхненними, канонічними. Ті книги які Ездра зібрав до Різдва Христового були названі канонічними, до них додано також ще 11 книг, тому що вони мають вагомість і достовірність.

Біблія відповідає на питання про створення світу який сьогодні захоплений теорією великого вибуху. Біблійна історія зображена без будь-яких прикрас тому в ній немає нічого зайвого. В ІІІ ст. до Р. Х. канонічні книги були перекладені грецькою мовою 72 вченими євреями, переклад 70 – ти, або Септуагінта. В ІХ ст. Біблія була перекладена слов’янською мовою, св. братами Кирилом та Мефодієм з грецької а в 1876 році вона була перекладена російською мовою. Обидва Завіти спрямовані до єдиної цілі, до людини, тому Священне Писання потрібно розглядати в призмі Священного Передання. Священне Писання вивчається наукою ісагогікою, вперше слово ісагогіка вжив Адріан Антіохійський (V ст) який написав книгу «Вступ до Священного Писання». Тлумачами Священного Писання можуть бути церковні служби, які створювалися святими отцями, вони перевірені і не мають відхилень і протирічь, інакше б Церква їх не прийняла. Священне Писання розповідає нам про створення світу та гріхопадіння перших людей і його загибель у водах потопу. Священне Писання вчить, що для Бога, Який створив світ (макросвіт, всесвіт, космос) і малий світ (людину) немає нічого неможливого, Світ має свій початок і кінець, а Бог безмежний у Тройці: Бог -Отець, Бог – Син, Бог – Дух Святий, і людина, як образ Божий, також нескінченно буде існувати.

Ангельський світ створений раніше творення видимого світу (Іов. 38, 7). Про Ангелів у Біблії дуже мало сказано, знаємо, що це розумні вільні духи які по своїй властивості відрізняються від Всемогутнього Бога. Також знаємо, що Ангельський Світ розділився, Денниця по своїй гордині захотів бути рівним Богу.

На початку Писання говориться:,, небо і землю сотворив” (Бут. 1, 1), земля була безформна, порожня і названа безоднею й водою - вказується на нестійкість, рухливість і розрідженість першоречовини, і відсутність законів над матерією, які з’явилися пізніше і надали їй гармонійність.

- І була пітьма (темрява) – ця речовина і сьогодні є недоступною для дослідження людською свідомістю.

- І Дух Божий носився над водою (Бут. 1, 2) і давав усі необхідні якості цій першоматерії та формував її так, щоб це було гармонійно, а вінцем творіння Господь поставив людину.

Еволюційну теорію, походження одного виду від іншого Церква відкидає і не приймає бо це суперечить Божій правді і обдурює людей.

- Було шість творчих періодів, або шість днів творіння:

- Першого дня було створене світло – необхідна умова створення життя (Бут. 1, 3-4). І назвав Бог світло днем, темряву ніччю.

Людині недоступне розуміння створення світу у всій повноті бо Божественна дія незбагненна для людського розуму.

- Другого Дня сказав Бог, хай буде твердь посеред води .і відокремив воду.(Бут. 1, 6-7).

- Третього Дня сказав Бог, хай збереться вода в одне місце, і хай з’явиться суша, хай вирощує зелень і дерево плідне (Бут. 1, 9-11).

- Четвертого Дня сказав Бог, хай будуть світила на тверді небесній, щоб освітлювати землю (Бут. 1, 14 – 19). Усі планети в просторі підпорядковані закону всесвітнього тяготіння та притягуються одне до одного.

- П’ятого Дня сказав Бог, хай породить вода плазунів, душу живу, і птахи хай літають над землею. І створив Бог риб великих і всяку душу…(Бут. 1, 20 – 23)

- Шостого Дня сказав Бог, створимо людину за образом і подобою Нашою, і хай володіє рибами морськими і птахами небесними, і всякою худобою і усією землею (Бут. 1, 26 – 30).

- Сьомий День – День прославлення та Промислу Божого, бо благословив його Бог і освятив та продовжує піклуватися про Своє творіння (Бут. 2, 2-3).

+ Іоасаф (Василиків),

митрополит Івано-Франківський і Галицький 

Першим щаблем такої підготовки є неділя про Митаря і Фарисея. Вона вчить нас ставитись до себе більш критично, не виправдовуватись у гріхах, а приносити Богу щирі плоди покаяння та скорботи. А приклад цьому дає Євангельське читання про двох чоловіків, котрі прийшли молитись до храму. Друга неділя – про Блудного сина. Історією з усім відомої притчі Церква навчає нас справжньому покаянню, котре зможе подарувати людині нове життя з Богом, оскільки лише покаяння здатне повернути нас у люблячі обійми небесного Отця. І третя, остання підготовча неділя, про Страшний суд, ставить перед нашим духовним поглядом неминучість відповіді всіх людей за свої вчинки, думки та наміри. Оскільки Суд Божий – це об’єктивна духовна реальність, яку оминути неможливо, віруючі прагнуть часом Великого посту, милостинею, молитвою та добрими справами очистити свої серця від гріха та скверни. І вже Неділя сиропусна, про вигнання Адаму з раю, розпочинає наш шлях Чотиридесятинці чином всезагального прощенням один одному.

Напередодні неділі про Страшний суд, Православна Церква бажаючи віддати належну любов тим, хто не дожив до цього дня, встановила практику молитися за всіх від віку померлих отців та матерів наших, що вже ближче до Суду Божого ніж ми, тимчасово живі.

Церковний устав приписує того тижня певне послаблення в їжі. Скасовано звичні пости в середу та п’ятницю – ще можна вживати м’ясні страви. Тим не менше, маємо пам’ятати, що цей тиждень нам дано саме для того, щоб ми поступово зменшували кількість та якість страв, тим самим поступово входили в практику посту. Так м’ясопуст вчить нас поступово відмовлятися від м’яса, а сиропуст – від молочних продуктів.

Натомість досвідчені духівники знають, що за цей час чимало християн намагається зробити щось протилежне – замість зменшення порцій вони наче «запасаються» м’ясом на всі 40 днів, а відмовляючись від молочних продуктів влаштовують гулянки та «масляні», де обов’язково повинні запхати в себе величезний стос сирників та млинців. Тож краще всього, поводитись розважливо та стримано. Так, щоб церковні традиції приносили там лише користь для душі та тіла.

1) Неділя про митаря та фарисея ставить нам перед очі історію двох чоловіків, які різними шляхами йшли до Бога (Лука 18:10-14) – Один намагався спастися ретельним виконанням добрих справ, а інший – тим, що бачив та визнавав свої провини. В той день Церква нагадує нам про покаяння, як перший щабель на шляху до духовної досконалості. Христос похвалив митаря тому, що той каявся і бачив себе грішником.

2) Неділя про Блудного сина. Веде нас через Великий піст до Великодня – В цей день священнослужителі на Святій Літургії читають відомий євангельський фрагмент – Притчу про блудного сина ( Лука 15:11-32). Її зміст полягає в тому, що під виглядом люблячого Батька показано нашого Бога, а опис блудного сина, що навернувся – загальний образ грішника, який щиро покаявся. Так, як батько з притчі простив сину всі його провини, так і Бог з радістю готовий простити всі гріхи та помилки кожного з нас. Бог, як той батько, готовий вийти нам на зустріч та повернути нам втрачене достоїнство. Ця неділя нагадує нам про те, що без правдивого покаяння не може бути спасіння.

3) Неділя м’ясопусна, або Про страшний суд. Цій неділі передує Вселенська поминальна субота. На її богослужіннях ми сугубо, особливо ревно молимося за всіх від віку спочивших отців та матерів наших, за тих, кого ми знаємо, або через неуважність забули. В цей день храми наповнюються богомольцями, що бажають згадати своїх близьких у загальноцерковній молитві. А вже наступного дня, в Неділю про страшний суд, читається Євангеліє про те, як відбуватиметься остаточний Суд Божий над людством (Матфей 25:31-46). Цим фрагментом Святого Писання Церква зовсім не хоче нас налякати, як про це часто кажуть безбожники. Навпаки, через дослідження майбутнього ми можемо краще підготуватись до нього. Навчити нас бачити Бога у своєму ближньому – ось, чого насправді хоче від нас Церква в цей день. М’ясопусною неділею цей день зветься тому, що саме він є останнім днем перед Великим постом, коли християнам можна їсти м’ясні вироби. Наступний тиждень – сирний (або Масляниця). М’яса їсти вже не можна, але ще можна вживати молочні продукти та яйця.

4) Неділя сиропусна. Прощена неділя. (Матфей 6:14-21). Напередодні Великого посту Церква згадує нам гріх Адама, котрий порушив Господню заповідь та цим втратив можливість вічного перебування в раю. Застерігаючи усіх нас від такого падіння, Церква кличе до покаяння та взаємного прощення образ один одному. На вечірньому богослужінні віруючі просять один в одного прощення та беруть благословення в настоятеля на початок великого та благодатного шляху святої Чотиридесятниці. В цей день християни мають примиритися з усіма, на кого тримають образу, та простити тих, хто провинився перед ними словом чи ділом. Без взаємного прощення найсуворіший піст стане лише дієтою. А молитва, без бажання внутрішнього преображення залишиться драремною тратою часу та самим пустослівям.

5) Перший тиждень Великого посту розпочинається з понеділка, а не неділі чи суботи саме тому, що кожен недільний день несе на собі відбиток «Малої Пасхи». Уквітчує седмицю – Перша неділя Великого посту – Торжества Православ’я. Історично це свято з’явилось, як результат перемоги православних над іконоборцями. Тим не менше, воно й досі залишається глибоко символічним святом перемоги правдивої віри над марновіством, забобонами та впертою релігійною неграмотністю. Бути православним – це не тільки привілей, але й величезна відповідальність. У суперечках про те, чим ми спасаємось вірою чи добрими справами, у дійсності, праві обидві сторони. Не можна спастися добрими справами не маючи правої віри, але й не можна явити власну віру без добрих діл. Тож, це свято – свято духовного екзамену кожному християнину. На чому базується його віра? На власних уявленнях про Бога та Церкву, чи тому, що Сам Бог об’явив людству? Цей день – чудова нагода нам всім про це поміркувати.

6) Друга неділя Великого посту – Неділя Святителя Григорія Палами. В цей день ми молитовно згадуємо великого святителя Церкви Христової Григорія Паламу, що на віки прославився благочестивим життям, втіленням на практиці справжнього чернечого ідеалу. Благословляючи його подвижницьку працю, Бог зволив йому стати голосом Вселенської Церкви і через численні віронавчальні та догматичні праці та проповіді, дозволив йому вчити нас правдивої віри та благочестя. Дивне поєднання в одній особі красномовства, богословської творчості та безмовності, іноческої самотності на всі віки залишаються нам зразком для наслідування. Володіє язиком не той, хто може багато говорити, але той, хто може вчасно промовчати.

7) Третя неділя Великого посту – Хрестопоклонна. (Марк 8:34–9:1) В цей день на середину храму для духовного підбадьорення віруючих, що прямують шляхом Чотиридесятниці, виставляється Св.Хрест. Для всіх віруючих він є добрим нагадуванням про те, що вслід за Голгофою неминуче настане перемога життя над смертю, а правди над злом. В цей день усі богомольці мають можливість поклонитися та прикластись до святині.
Хрест — це тайна і таїнство. Зрозуміти смерть чистих, невинних немовлят неможливо, — можна тільки прийняти це, «віддавши» їх в руки Того, Хто Сам Невинний пішол на Хрест. Вірити Йому (не в Нього, а Йому) — це означає, перш за все, довіряти. Віддати все і самого себе в Його руки. И бути — рядом.

Середина посту, вечором у храмі виноситься Хрест. Як нагадування нам про мету і про ціну цієї подорожі. Агнець Божий, і рядом з Його Хрестом — хрести кожного з нас які нам належить нести, чи донесем.

ХРЕСТУ ТВОЄМУ ПОКЛОНЯЄМОСЬ, ВЛАДИКО, І СВЯТЕЄ ВОСКРЕСІННЯ ТВОЄ СЛАВИМО!

8 ) Четверта неділя Великого посту – Святого Іоана Ліствичника. Цей чернець Синайській горі був монахом все своє свідоме життя (з сімнадцяти до вісімдесяти років). За час свого пустельницького життя святий Іоан склав багато повчань необхідних нам для в духовного вдосконалення. Найвідоміша його праця Ліствиця – тобто Драбина духовного вдосконалення. У тридцяти її розділах святий чернець розповів про шляху душі людини до досконалості, від землі до неба. Святий Іоан жив у VI cт.

Субота п’ятого тижня посту називається Суботою Акафісту, а сама служба отримала назву «Похвали Пресвятої Богородиці». Цього дня на Утрені читається Акафіст Божій Матері.

9) П’ята неділя Великого посту – Преподобної Марії Єгипетської. Ця свята подвижниця благочестя раніше свого покаяння була вражена пристрастю блуду й багато цим грішила. Однак, з Божою допомогою, не лише змогла перебороти цю пристрасть, але й у своєму духовному подвигу стала подібною ангелам небесним, що плоті взагалі не мають. Поруч з сонмом інших святих подвижників, свята преподобна Марія є прикладом для наслідуванням та небесною заступницею в час плотської боротьби та спокус. Цей день вчить, що ніколи не можна впадати у відчай, думаючи про безліч своїх гріхів. Свята Марія Єгипетська мала їх не менше нас, але власним прикладом явила те, що всі вони можуть бути переможені Божою благодаттю і ретельною працею над собою.

10) Шоста неділя Великого посту – Вербна, Ваій, чи Квітна неділя. Все це назви одного дня, вшанованого Церквою на згадку урочистого входу Господнього до Єрусалиму. Під час святкового богослужіння християни згадують про те, як за тиждень до своїх святих страждань Спаситель наш Ісус Христос урочисто в’їжджає у місто, щоб там постраждати за гріхи всього світу. Цей день сумний та радісний водночас. З одного боку ми радіємо, що в Христі багато хто вперше побачив Бога, а Церква вперше торжествувала споглядаючи свого Спасителя Царем, а з іншого – нас не може не вражати лицемірство безумного натовпу, що вже незадовго, усього за чотири дні, з такою ж ревністю кричатиме Пілату: «Розіпни Його!».

У п’ятницю тижня ваїй – закінчення Святої Чотиридесятинці. Тому, під час вечірнього богослужіння вже співаємо, що: «душекорисну звершили Чотиридесятницю».

Наступного дня – Лазарева субота. Богослужіння суботи згадують чудесне воскресіння Спасителем свого товариша Лазаря, названого через це триденним. Під час воскресіння він вже три дні був у гробі. Після воскресіння Ісусом Христом праведний Лазар служив Церкві в сані єпископа.

Однак, апогеєм, підсумком нашої підготовки до Великодня є Страсна седмиця. Це особливий час, що розділяє Великдень від Чотиридесятинці. І якщо, за свідченнями святих отців, під час сорокаденного посту людина йде до Бога, то під час Страсного тижня вже Сам Бог йде назустріч до людини, щоби спасти її від влади гріха та смерті. Слово «страсна» – від старослов’янського слова – стражденна. Під час цих днів ми з усією увагою згадуємо про останні хвилини життя на землі та страждання та хресну смерть заради нас Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа.

В Церковній традиції прийнято кожен день цього тижня називати великим.

• У Великий Понеділок за богослужінням ми згадуємо Йосифа Прекрасного, проданого братами в Єгипет за 20 срібняків (Буття 37 розділ), прокляття неплідної смокви, притчу про злих виноградарів, пророцтво про зруйнування Єрусалиму (Мт. 21:18–43; 24:3–35).

• У Великий Вівторок за богослужіннями згадуємо притчу Христову про десять розумних дів і притчу про таланти, а також, читаємо пророцтво про Страшний суд (Мт. 24:36-26:2).

• У Велику Середу молитовно згадуємо покаяння грішниці, що вилила дорогоцінне миро на ноги Спасителю та Юдину зраду (Матвія 26:6-16).

• У Великий Четвер звершуємо спомин Таємної Вечері та заснування Спасителем святого Таїнства Євхаристії. В цей день Патріарх звершує освячення Святого Мира, а по великих кафедральних соборах, там де це заведено, архієреї звершують символічне омивання ніг дванадцяти священикам, подібно до того, як Христос перед Вечерею вмив ноги Своїм Апостолам.

• У Велику П’ятницю згадуємо про взяття під варту Спасителя та неправедний суд на Ним, Святі та Спасительні страждання (Страсті), смерть та погребіння Господа в гробниці Йосифа Аримафейського. На практиці, читання дванадцяти Страсних Євангелій, що належить до цього дня звершується напередодні – в четвер увечері.

• У Велику Суботу згадуємо про Перебування Господа тілом у гробі, сходу душею до пекла й одночасне перебування Спасителя на Престолі з Отцем та Святим Духом.

Глибокий духовний зміст цих богослужінь сприяє нашому духовному зросту. Богослужіння Страсного тижня відправляються лише в цей час. Символічно православний храм у ці дні являє собою то Сіонську горницю, то Гефсиманію, то Голгофу. Страсний тиждень є особливим тому в ці дні не звершується ні дні пам’яті святих, ні поминання померлих, не звершуються молебні

Так дуже коротко та схематично можна окреслити тематику православних богослужінь від першої підготовчої до Великого посту неділі до останнього дня перед Великоднем. Цей час – час духовної весни, час відродження та зцілення наших душ. Намагаймося якомога ретельніше використати пропоновані нам Церквою засоби до спасіння, вбачаючи в багатих та глибоких зовнішніх обрядах вираження власного духовного стану. Бо піст – це не мета, а засіб досягнення, отримання Святого Духа, власного преображення та обожнення. Тому, покаяння, прощення, очищення, освячення, спасіння – це ті теми та завдання, про які нам варто особливо піклуватися в ці дні. Бо лише по-справжньому переживши їх на власному досвіді, ми зможемо в повну міру зрозуміти велич та силу слів, що незабаром лунатимуть по всій вселеній: «Христос Воскрес із мертвих, смертю смерть подолав і тим, що в гробах життя дарував».

+ Іоасаф (Василиків),

митрополит Івано-Франківський і Галицький 

Панахиди ще відправлялися в катакомбної Церкві, коли перші християни були гнані в Римській імперії, слово «панахида» в буквальному перекладі з грецької мови означає «відправа вночі», молитва вночі за покійних. Коли Церква стала вільна, то панахида вийшла з катакомб і стала службою за покійних. З часом з’явилися в Церкві поминальні суботи. Троїцька субота пов’язана з народженням Церкви і Зішестям Святого Духа. Ми молимося за покійних, щоб Господь простив їх і віримо, що Дух Божий перебуває не тільки в тих хто живуть і моляться, а й спочилих. Наші близькі пішли в інший світ з пристрастями, пороками, гріхами, а ми молимося і просимо Божого Духа, якого Бог послав, просимо Христа Спасителя, щоб він помилував їх. Напередодні Троїцької суботи, у п’ятницю ввечері, в Церкві служать парастас. Парастас, з грецької «клопотання» під час цього богослужіння благають за своїх покійних. Молитва Церкви, і Сам Господь це сказав, рятує грішників.

Ми вимолюємо у Бога прощення за покійних, тому що вони вже не можуть нічого для себе вимолити, вони можуть молитися за нас, але не за себе: «Супокой, Господи, душі спочилих рабів Твоїх, праотців, батьків, сестер, братів наших, що тут лежать і всюди православних». Православні просять від імені Церкви, щоб Господь помилував тих, хто пішов у вірі й в надії на Воскресіння. По молитві Церкви благодать розвивається до такого стану, яка допомагає душі покійного вийти з пут пекла.

Троїцька субота має свій глибокий сакральний зміст і не втратить його до кінця віку, тому поминальні суботи вкрай необхідні. У народі всі знають поминальні суботи: другу, третю, четверту Великого посту, Троїцьку батьківську, Дмитрівську суботу, Радоницю.

У багатьох є прагнення пом’янути своїх спочилих записками, священник їх читає і говорить: “Господи, пом’яни його у Царстві Своєму”. Прийти на могилку, дати милостиню, зробити добру справу, добре слово сказати – теж милостиня в наш час за тих, хто перед часно пішов. Троїцька суббота називається ще й батьківською, тому що наші батьки ближче всіх нам по плоті, тому починаємо поминання з покійних батьків. У церковній поминальній записці пишемо перш імена покійних батьків, бабусь, дідусів, сестер, братів, родичів. Поняття “батьківська субота” пов’язане з кровними, близькими нам, узами.

У заупокійну поминальну суботу богослужіння мають один богослужбовий чин, що складається з вечірні й утрені, співаються співи заупокійного характеру. Відправляється поминальний канон, поминальні стихири, співи. Вечірня переходить у утреню, а після утрені і Літургії обов’язково звершується Вселенська панахида. Цим закінчується поминальний чин.

Святитель Феофан Затворник писав – «Самі там будемо, і потребуватимемо в цій молитві, як бідний у шматку хліба і чаші води. Пам’ятай, що молитва за спочилих і сильна спільністю – тим, що йде від імені всієї Церкви. Церква дихає молитвою. Але як в природному порядку, при вагітності мати дихає, а сила дихання переходить і на дитя, так і в благодатному порядку Церква дихає спільною всіх молитвою, а сила молитви переходить і на покійних, що в лоні Церкви, яка складається з живих і померлих, воюючих і звитяжних. То ж не полінуйся ж на кожній молитві у середині поминати всіх од віку спочилих батьків і братів наших. Це буде від тебе їм милостиня …»

+ Іоасаф (Василиків), митрополит Івано-Франківський і Галицький УПЦ КП