КИЇВСЬКЕ ПРАВОСЛАВ’Я » INFO ORTHODOXIA

100 СЛІВ, ЩО РОЗКРИЛИ ПРІРВУ

admin — Wed, 04 Mar 2026 10:24:19 +0000

Після всього, що патріарх Кирило зробив і сказав, щоб виправдати ріки крові, що пролилися в Україні останніми роками, нас уже ніщо не повинно дивувати. І все ж, Російському православному патріарху вдалося знову нас здивувати.

Його лист співчуття президенту Ірану з нагоди смерті аятоли Хаменеї обрушився на православний світ з такою ж люттю, з якою американські та іранські ракети падають на свої цілі цими днями.

«Покійний був людиною глибокої віри, духовним і національним лідером, який вирізнявся силою та стійкістю характеру», – написав православний патріарх, який молиться до Бога дарувати «всьому іранському народу сили та душевну витривалість, щоб подолати біль втрати».

Іншими словами, він благає Бога дати людям, які десятиліттями зазнавали гноблення, душевну силу подолати втрату гнобителя.

«Духовний і національний лідер глибокої віри», щоб ми не плуталися і не думали, що він говорить про когось іншого.

Якби ми шукали текст, який би охопив масштаби кризи в Православній Церкві, ми б не знайшли кращого. Менш ніж у 100 словах Патріарх Кирило довів нам те, що ми всі шепочемо, але ніхто не визнає публічно. Що Російська Православна Церква перебуває під загрозою того, що перестане бути Православною і не буде Церквою, а стане чимось іншим.

Вірна всьому, що виходить з Кремля, тінь колишньої Російської православної церкви, більше не має жодних проблем із виправданням убивств мирних жителів в Україні, називаючи вторгнення «святим», благословляючи зброю масового знищення, вторгаючись до іншої стародавньої церкви, такої як Олександрійський патріархат, щоб нібито врятувати віру, і тепер оплакуючи втрату тирана, відповідального за смерть десятків тисяч людей, єдиним гріхом якого було протистояння режиму, яким він правив майже чотири десятиліття.

Ті з нас, хто вважає, що Москва розірвала спілкування з Фанаром, Олександрією, Нікосією та Афінами, роблять велику помилку. Фактичний розрив, який вона здійснила, стосується самого Православ’я.

Події, які ми переживаємо останніми роками, можна порівняти лише з періодом, коли Рим день за днем віддалявся від решти християнського світу, аж до того моменту, коли він запровадив те, що тисячу років тому ми назвали схизмою. Політика, прихована за нібито питаннями віри, яка подається як алібі для дій, пов’язаних з вірою так само, як день і ніч.

І все ж, зсув Російської Церкви не є найбільшим гріхом, скоєним у Православній Церкві в наш час. Це ставлення та мовчання решти православних лідерів, які або приєднуються до Росії, також посилаючись на міркування віри та богослов’я, щоб приховати політичні та геостратегічні наслідки своїх дій, або ж вони мовчки та байдуже спостерігають, ніби вони є глядачами вистави стародавньої драми, і чекають на появу Бога-машини, щоб запропонувати рішення.

Ті самі люди, які з запалом та запалом говорять вірянам про силу та самозречення мучеників, які пожертвували своєю молодістю та життям за свої переконання, відмовляються сказати навіть слово про те, що відбувається в їхній домівці, Православній Церкві, віддаючи перевагу легкому «дозвольте мені бути мучеником».

Я не пророк, але математично точно, що якщо ситуація продовжуватиметься таким чином, Православній Церкві знадобиться багато часу, щоб побачити світло в кінці тунелю, в який вона увійшла.

Андреас Лаударос, церковний журналіст з 1999 р., член ESIEA

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: INFO ORTHODOXIA

ПРИТЧА ПРО БЛУДНОГО СИНА ЯК ТЕОЛОГІЯ ПОВЕРНЕННЯ ТА КУЛЬТУРНИЙ АРХЕТИП

admin — Sun, 08 Feb 2026 14:18:13 +0000

Притча про блудного сина (Лк. 15:11–32) функціонує в православній традиції як короткий виклад Євангелія. Падіння — це не просто моральна невдача, а розрив у стосунках, а покаяння — це не самовдосконалення, а повернення до батьківського спілкування.

Святоотцівське тлумачення притчі зустрічається з сучасною грецькою поетичною та музичною чутливістю, де схема «втеча-вигнання-розгром-повернення» становить провідний антропологічний мотив.

Гімнографія Неділі блудного сина одразу встановлює центр ваги. Блудний син не торгує правами, а вдається до милостині.

Кондак стискає рух повернення: «До слави предків твоєї… прийми мене як каянника».

Тут «патріархальне» — це не місце, це слава, тобто спосіб буття, і її втрата означає позбавлення існування. З патристичної точки зору це інтерпретується як втрата «за образом» емпірично, а не онтологічно.

У святоотцівський традиції блудний син стає передусім педагогікою надії. Святий Златоуст використовує притчу, щоб відвернути від відчаю та показати можливість повернення. Христос розповідає притчу, щоб показати прощення і щоб відчай не переміг.

Ключовим богословським моментом є те, коли Отець біжить. Він не чекає спочатку на «історію» та «пояснення». Цей біг є образом попередньої благодаті. Отець діє як «людина пошани», а не як суддя.

«Прийти до себе» – це, мабуть, найплідніша з богословської точки зору фраза. Вона показує, що покаяння починається як повернення розуму до істини.

Блудний син не «виправляється», щоб заслужити бути батьком; він повертається, бо пам’ятає, що має Батька. «Я приходжу до себе» – це самопізнання, яке народжує пізнання Бога.

Сучасна грецька поезія часто зберігає форму притчі, але зміщує акцент зі спасіння на руйнування, з батька на суспільство та історію, з впевненості в обіймах на сумнів у сприйнятті, тобто сучасне грецьке письменство переходить від «соціологічного» до «травматичного» повернення.

Дросініс часто вловлює мотив людини, яка вирушає «на сушу» життя. Його лірика характерна: «Зі світанком юності я вирушаю / на сушу життя». У Дросініса блудний син — це ліричний мандрівник життя.

Однак, з богословської точки зору, цей образ відповідає православному діагнозу. Людина переживає самодостатність і саме там вона відкриває свій голод.

У Варналісі ця закономірність стає гострішою. Повернення — це гірке самоусвідомлення у світі, який не «біжить» до обіймів.

Показовий, різкий образ із контекстуальної таблиці слів: «…і блудний син сонце заходить під ним!» Для Варналіса блудний син — це темний соціальний досвід.

Філологічно метафора «сонячне сяйво світить на дні» пропонує зворотний ефект. Там, де очікуєш світла, з’являється дно. Падіння має своє власне сяйво.

З богословської точки зору, цей вірш говорить про мудрість Отців Церкви. Гріх — це не просто «темрява», він також має хибне освітлення, тобто обіцянку ситості, яка закінчується голодом.

Казандзакіс не дає нам «чистої» поеми під назвою «Блудний син», але архетип «блудного сина» проходить через його світогляд, особливо там, де повернення — це не відпочинок, а зустріч із «підпільними силами» та відповідальність перед батьківщиною.

У Казандзакіса блудний син ототожнюється з екзистенційною боротьбою, трансформацією, а не з переказом.

Теологічна, притча про блудного сина досягає кульмінації в дарі («перший одяг», «перстень», «теля»), тоді як мандрівник Казандзакіса досягає кульмінації в боротьбі. Сучасна грецька література часто перетворює сотеріологію на трагедію свободи.

Кондак блудної неділі структурований як сповідь. Він називає втрату, бере на себе відповідальність і вдається до співчуття. Тут «літературний» елемент (риторика, стислость, образність) служить певній меті. Перетворити оповідь на особисту розмову.

У грецькій традиції мотив повернення часто асоціюється з плачем матері та позбавленням домівки, мотиви, які можна прочитати як популярний «переклад» притчі. Характерний голосінь у народній пісні: «Чия мати сумує, того мати й плаче».

Філологічно, народна пісня працює з повторенням/окликом та колективним відчуттям втрати.

З богословської точки зору, це висвітлює біль «далекої країни». Гріх/відхід — це не окремий епізод; він має церковно-спільнотний вимір, він ранить стосунки.

Пісня «Блудний син», яку часто асоціюють із театральним контекстом, має слова Яковаса Камбанелліса, музику Ставроса Хархакоса та історично пов’язана з «Нашим великим цирком» (1973–74) та першою виставою Дженні Карезі.

«Я хочу розповісти історію повернення блудного сина»! Буквально пісня набуває форми «оповідання», майже балади, і переносить блудного сина з суто богословської сцени на сцену народного перегляду: «Я бачив його», «Його шукають», громада бере участь. Притча стає соціальною подією.

Пісня «Блудний син» Нікоса Портокалоглу зображує блудного сина як людину, яка «зникла», яка не ступає ногою додому. Повернення — це відкрита рана. «Це як подорож монаха, ще один блудний син»!

З богословської точки зору, тут ми бачимо зміну нашого часу. Не є само собою зрозумілим, що «дім» живий, ані що є батько, який керує, тому церковне читання стає ще більш контркультурним, коли проголошує впевненість у обіймах там, де сучасність часто переживає невизначеність приналежності.

Святоотцівське богослов’я захищає притчу від перетворення на «моральну казку». Воно показує, що вона є передусім одкровенням Отця та благодаті.

Сучасна грецька література та поезія захищають проповідь від риторичної самодостатності. Вона нагадує нам, що повернення може бути травматичним, соціально складним, екзистенційна сумнівним, і таким чином змушує нас чіткіше бачити «скандальність» благодаті.

Традиція пісні (народно-мовна/художня) показує, що блудний син — це не лише «богословський тип», це фігура, яка впорядковує нашу колективну пам’ять про дім, наших матір і батька, нашу чужість та наше повернення.

Неділя блудного сина нагадує нам, що немає дороги настільки довгою, щоб вона не велася додому. Немає такого падіння, яке може перемогти любов Отця. Все, що нам потрібно зробити, це оговтатися. І доки ми робимо крок, Він постійно біжить до нас!

Клеопа, митрополит Швеції (Константинопольський Патріархат)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: INFO ORTHODOXIA