Ніякої земної радості не існує без печалі.

Іоан Дамаскин

Всі ми, без сумніву, усвідомлюємо протиріччя навколо недавнього проголошення автокефалії для Православної Церкви України Константинопольським Патріархатом. Як український православний священик, я не можу не бачити, як слова святого Іоана є точним описом положення Православної Церкви у цілому і мене особисто.

Нещодавно я побував в Україні, відвідав друзів у раніше «неканонічних» церквах і монастирях та мав змогу служити з ними літургію. Це принесло багато радості всім нам. Для більшості православних українців визнання Церкви в Україні гідної автокефалії – це виправлення історичної несправедливості, виправлення церковного зла.

Проте, у мене є друзі в різних православних церквах тут, в Північній Америці, які вважають проголошення автокефалії джерелом смутку. І мені важко зрозуміти, чому.

Коли вперше заговорили про можливість визнання Православної Церкви в Україні автокефалією, прозвучали протилежні голоси, заявивши, що це буде означати «легалізацію розколу». У певному сенсі ми мусимо запитати: «Що ви повинні робити? робити з розколом?» Чи можемо ми бути щасливі, коли мільйони православних християн не мають спілкування зі світовим православ’ям? Якщо розкол шкідливий для Церкви, його, очевидно, потрібно зцілити. Але як?

«Вони повинні покаятися!». Позиція Церкви Московського Патріархату в Україні полягала в тому, що всі члени «неканонічних» груп повинні покаятися та повернутися у «канонічну» Церкву, після чого виникають спірні питання, про літургійну мову, церковну державу і т., та як їх можна вирішити. Такий підхід був явно безплідним, і за останні двадцять дев’ять років кілька спроб Московського Патріархату домагатися примирення були, у кращому випадку, нерішучими.

Слід підкреслити, що розкол, який до недавнього часу існував в Україні, не був догматичним за своєю природою. Віра, літургія, дисципліна і практика були точно такими ж в «розкольницьких», як і в «канонічних» Церквах. Розкол гуртувався швидше на політиці і культурі. Ні Українська Автокефальна Православна Церква, ні Київська Патріархат, не хотіли бути поза спілкуванням зі світовим Православ’ям, але відчували, що з чистою совістю не можуть підкоритися юрисдикції Московського Патріархату.

Такі розколи не є чимось новим. Два недавніх приклади – це РПЦЗ (Російська Православна Церква Закордоном) і «Вільна Сербська» єпархія в Північній Америці.

У 2007 році РПЦЗ і Московський Патріархат відновили Євхаристичне Причастя. Ті, хто знайомий з історією цих двох Церков, знають, наскільки люто антагоністичні були їх відносини з 1920-х років. Хоча я не знаю жодної офіційної заяви РПЦЗ про те, що Московський Патріархат був безблагодатний, багато членів РПЦЗ – нібито навіть її предстоятель, благословенної пам’яті митрополит Філарет – напевно вважали, що МП (а також ПЦА) були «безблагодатними». Однак коли прийшов час для примирення, не було ніяких повторних хіротоній, повторних свячень або повторних хрещень. Просто підписання документів і святкування.

Ще один корисний приклад – «сербсько-американський» розкол. У 1963 році єпископський Собор в Белграді позбавив сану очільника Сербської православної єпархії в США єпископа Діонісія. Він проігнорував це засудження (яке, як він стверджував, мала політичне походження) і організував «Сербську православну церкву в США і Канаді». Розкол тривав майже 30 років. Сербський Патріархат стверджував, що це розкол був безблагодатний, і його свячення були недійсні, точна паралель із ситуацією в Україні з 1989 по 2018 рік. Проте, коли прийшов час для примирення, розкол був знову зцілений шляхом примирення – ніяких нових хіротоній. свячень, перехрещування і т. д. Нещодавно я дізнався, що в 1992 році, коли розкол був зцілений, Патріарх Павло відслужив панахиду на могилі єпископа Діонісія.

Отже, заклики до акривії (строгості) у зціленні розколу в Україні і обвинувачення Патріарха Варфоломія і Константинопольського патріархату через зцілення розколу економією (поблажливістю) здаються явно несправедливими. Коли серби і росіяни (і ті, хто приймає їх легітимність), які були примирені поблажливістю, без публічних проявів покаяння, повторного свячення і т. д., вимагають строгості по відношенню до православних українців, які були у точно такій же ситуації, їх слова звучать як, м’яко кажучи, нещирі і не благодійні.

Те ж саме можна сказати і про заклики до мирного вирішення цієї проблеми. Патріарх Варфоломій зробив все можливе, щоб забезпечити участь всіх помісних Церков в Святому і Великому Соборі 2016 року. Одним з питань, яке спочатку мало бути розглянуте, був процес визнання і проголошення автокефалії. Коли керівники Церков, які відмовилися брати участь в Всеправославному Соборі на Криті, тепер вимагають скликання ради для обговорення питання про українську автокефалію, то можна тільки дивуватися їх мотивами.

Що стосується України, то є одне фундаментальне питання, на яке необхідно відповісти: з огляду на канонічні, адміністративні та політичні реалії того, як Православна Церква організована та функціонує в сучасному світі, яка може бути вагома причина для відмови від автокефалії Церкви в Україні? Незалежно від того, чиєю «канонічною територією» могла б бути Україна, з огляду на поточні адміністративні та організаційні реалії всередині Православної Церкви, здається явно абсурдним, що Церква в Україні не повинна бути автокефальною, коли Церкви в таких країнах, як Польща чи Чеські землі та Словаччина є автокефальними.

Проголошення автокефалії для Православної Церкви України виявило дуже реальні тріщини в структурі Православної Церкви: питання про канонічну територію; реальність кількох юрисдикцій в одній державі або територіальній одиниці; відсутність чіткого, загальноприйнятого процесу та процедури визнання і проголошення автокефалії; як першість розуміється і практикується; відмова деяких помісних Церков відвідувати Всеправославні соборі та наради; і т.п.

Давайте не будемо додавати олії у вогонь, просуваючи подвійний стандарт – вимагаючи від колишніх православних українців публічного покаяння, яке не було потрібно від наших сербських і російських братів і сестер у Христі.

ієрей Богдан Хладіо (Українська Православної Церква Канади), магістрант у Православної школі теології Трініті-коледжу в Торонто.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»