Але немає сумніву в тому, що чоловіча природа відрізняється від жіночої, і що, приймаючи постриг в чернецтво, оновлюється дух, як і при святому Хрещенні, але природа не змінюється. Кожній з двох природ властиві свої дари, і жіночої Господь повідомляє їх не в меншій мірі, ніж чоловічий. Адже коли Бог створив Єву, то дав їй призначення – бути помічницею Адаму. Жіноча душа як творіння Боже була наділена особливими, відмінними від Адама талантами, і в тілі святої Церкви Адаму відводиться місце глави як пануючому над усіма творіннями і дав всім їм назви, а Єві – місце серця – як здатної любити, бути вірною, терпіти і страждати . І ця спадковість нікуди не зникає, а навпаки, є визначальною та характеризує чернецтво двох різних природ.

Історія жіночого чернецтва корінням сягає в єгипетську землю. Як нам відомо, в Єгипті з одного боку річки Нілу був чоловічий монастир святого Пахомія, а на другому знаходилася жіноча обитель, де ігуменею була рідна сестра преподобного, Марія. У пахоміевому жіночому монастирі діяли ті ж самі правила, які преподобний встановив для своїх чоловічих монастирів. Для жіночої обителі Пахомій призначив побожного пресвітера Петра, щоб він дбав про новозаснований монастир і про незмінне дотримання, як і в чоловічому монастирі, чернечих правил та порядків.

Святитель Іоан Златоуст, в «Розмові четвертої на Євангеліє від Матфея» писав про жіноче чернецтво наступне: «В країні Єгипетській можна бачити Христове воїнство, і дивне суспільство і спосіб життя, властиві гірським силам. І це відкрито можна бачити не тільки на мужів, а й на жінках. Бо і вони добро розуміють не менше чоловіків. Вони не беруть щитів, не сідають на коней, але вступають в іншу, набагато найтяжчу лайка. Бо вони, як і мужі, вступають в лайку з дияволом і владою темряви; і в цій боротьбі природна слабкість статі зовсім не служить їм перешкодою; бо потрібно судити про таких війнах не по єству тіл, але по бажанню душі. Тому й дружини часто перевершували подвигами своїх чоловіків і споруджували славніше знамення перемоги».

У сучасній практиці жіноче чернецтво найчастіше зустрічається в формі загального способу життя. І для сучасного суспільства саме загальний спосіб життя, в центрі якого поставлені взаємини Бога і людини, є важливою місією.

Під впливом існуючих умов і, зокрема, надмірного користування інтернетом відбувається глибоке роз’єднання духовних сил людини, розвивається залежність від гріховних навиків, розосередження розуму, нездатність сконцентрувати увагу на головному.

При цьому, сучасна людина дуже самолюбна. Замість христолюбця в суспільстві панує порок самолюбства – одна з найстрашніших хвороб  нашого століття, від якої і відбуваються всі біди. Коли ченці в умовах загального способу життя змагаються проти пристрасті самолюбства, то з Божою допомогою досягають стану боголюбності, а значить і людинолюбства. Розум стає цнотливим, і вони набувають в душах своїх небесну гармонію взаємин з Богом, яка випромінюється всім, хто зустрічається з ними на їх життєвому шляху.

Коли людина живе в достатку і в своє задоволення, вона боїться смерті, цього ключового моменту свого земного життя, відганяє від себе і думку про неї та не вірить в загробне життя. А смерть в православному розумінні є якийсь неминучий біологічний процес, який супроводжує людину в цьому земному житті з самого моменту її народження на цей світ.

Один тільки зовнішній вигляд православних ченців і черниць та сама чернече вбрання нагадує вже про смерть, але і розчиняє цей страх людини спокоєм та фортецею духу чернецтва.

Місія як жіночого, так і чоловічого чернецтва полягає тому й у тому, що протягом усього чернечого шляху, на прикладі свого життя, яким є щоденна смерть заради Христа, а також – подолання смерті життям у Христі, вони несуть цю звістку про загробну вічність всім, хто переступає поріг їхнього монастирів, – звістку про ту важливу Зустріч за труною, до якої ми готуємося все своє земне життя.

Любов до Бога і ближніх, яка є сутністю життя і діяльності не тільки чернечого стану, а й кожного православного християнина, здійснюються за певних умов. Умови ці перераховує нам святий апостол Павло, коли дає нам поради щодо дотримання послуху, цнотливості та вільної бідності. Три Павлових ради, а згодом три обітниці чернецтва: слухняність, невинність і безкорисливість, є для сучасної людини ліками від трьох надміцних хвороб нашого часу – гордості, блуду і зажерливості.

Так, слухняністю, яке народжує смирення, долається всяке високомудрих, і людина зцілюється від гордині; стриманістю зберігається дух бадьорий (бадьорий бо дух, але немічне тіло (Мт. 26:41)), а безкорисливістю людина зцілюється від жадібності.

Сучасному суспільству не вистачає стійкості та мужності для подолання лінощів, бо в основі життєвої філософії сьогодні лежить підхід, відповідно до якого людина повинна домагатися успіху без особливих витрат праці і втрат часу. І дуже важливо, що, відвідуючи монастирі та стаючи свідками чернечого способу працьовитого і терплячого життя, людина може надихатися живими прикладами і наслідувати їх.

Хто не погодиться зі мною, якщо скажу, що саме в жіночих монастирях, поряд із зовнішнім затишком і у всьому присутній гармонією і тишею, переважає спадкова жіночій природі «місія серця». Відвідувачі жіночих монастирів, втомлені від життєвої суєти та накинутих часом проблем, отримують відпочинок і розраду від властивого жіночому чернецтву привітної гостинності, турботливого частування, теплоти та скромного слова. Нерідко чуємо такий вислів, як «зігрівся душею» в монастирі. Переступаючи поріг жіночої обителі, людина потрапляє ніби в обійми своєї матері. Вся атмосфера навколо, рівномірність у всьому і монастирська тиша знімають напругу в душі, людина заспокоюється в стінах монастиря, просочених щоденними молитвами, і природним чином розташовується до довірчій бесіді, до того, щоб розповісти про свої внутрішні переживання, отримати пораду. У подібних неофіційних материнських настановах нерідко покладається початок поверненню душ в «обійми Отця».

Не випадково, до черниць звертаються найближчими, рідними словами: сестра, мати, матінка. Цілком виправдовуючи таке іменування, ці справжні сестри і матері мудрим словом і порадою допомагають переносити біль, несправедливість, хвороби або смерть близьких. Не виходячи за рамки чернечого способу життя, спираючись на церковне Передання, черниці вказують дітям Церкви Христової спасительний шлях.

Сьогодні тендітні плечі жіночого чернецтва несуть величезну працю участі у відродженні духовних традицій, у відновленні зруйнованих монастирів (нерідко на місці спорожнілих чоловічих), будівництві храмів, а найголовніше – у відродженні справжнього чернецтва як оплоту Православної Церкви. Успадкована «місія серця» – це справа милосердя, яке не вмирає. Під опікою багатьох жіночих монастирів по всьому світу і до цього дня знаходяться будинки престарілих, сирітські дитячі будинки, психіатричні лікарні. Сьогодні при багатьох православних жіночих монастирях діють освітні та просвітницькі курси, богословські школи.

Внутрішня і зовнішня життя монастирів обумовлюється багатьма факторами: це може бути і сама країна, на території якої знаходяться монастирі – православна або інославна з її політичною та соціальною обстановкою. Зовсім інші умови в країні, в якій сповідається іслам. Абсолютно особливі умови в місії ченців на Святій Землі, де протиріччя між християнами, мусульманами та юдеями стають все інтенсивніше. Наші сестри і брати там, як «на гарячій сковороді» (з одного боку, від палючого єрусалимського сонця, а з іншого – від постійних воєн і вируючого міського життя), протистоять всьому цьому безперервним молитовним та богослужбовим життям, залишаючись хранителями християнських святинь і служачи з «Авраамові гостинністю» приїжджаючим прочанам.

Ми, ченці, також маємо приклади для натхнення і наслідування життя сповідників наших сестер і матерів, які перебувають в надзвичайних військових умовах, як, наприклад, в Косово і Метохії. Словами Його Преосвященства Феодосія, єпископа Рашко-Призренський і Косівсько-Метохійського з його виступу на міжнародному симпозіумі в Жиче можна точніше висловити цю ситуацію: «… мені хотілося б згадати жіночі монастирі Косово і Метохії, насельниці яких в ці важкі часи показали особливу вірність своєму Жениху Христу, а через це і вірність своїй Церкві, своїм обителям, в яких вони живуть і в яких вони присвятили своє життя Христу. Дивлячись на це і вдивляючись в особистості наших матінок-ігумені і черниць, я дивуюся їхній мужності. Воістину, переді мною постійно постає образ Богородиці і жінок-мироносиць, які були з Христом на Його Голгофському шляху і які зберегли вірність Йому і біля самого Хреста. І їх приклад додав мені хоробрості і надихнув на те, щоб я сам зі своїм братством слідував тим самим шляхом, щоб через цю нашу вірність Христу показати, як ми любимо Господа, а ця любов у найбільшій мірі може проявитися, коли настають важкі часи, часи страждань. Дійсно, наші черниці, як жінки-мироносиці, – найближчі Христу, найвірніші Христу, і вони для нас є взірцем та прикладом, щоб і нам, служачи Христу, в своєму житті бути вірними Йому, щоб Господь нас прийняв і нагородив та вселив в Своє Царство Небесне».

Отже, в які б умови ми не були покликані для прославлення Бога справами, словами або особистим прикладом, головне, щоб ніколи не припиняло звучати в душі: «Благословіть Господа, всі діла Його, на всякому місці владицтва Його. Благослови, душе моя, Господа» (Пс. 102: 22).

ігуменя Марія (Сідіропулу), настоятелька монастиря преподобномучениці Єлисавети в Бухендорфе (Німеччина, РПЦЗ)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»