«Блаженні лагідні, бо вони успадкують землю»

Мт. 5:5

Це друга заповідь блаженства, на якій Григорій Ніський завважує наступне. Слухач, можливо, скаже, що якщо слідувати розташуванню сходин, то неможливо після Царства Небесного успадкувати землю. Навпаки, якщо слово повинно було слідувати природі речей, то послідовніше було б перед небом згадати про землю, бо з неї буде і наше сходження на небо. Але якщо трохи окрилимося словом і станемо на самому хребті небесного зводу, то знайдемо там небесну землю, призначену на спадок тим, які жили доброчесно; так що не виявиться помилки в порядку слідування блаженств, за яким в Божих обітницях вони запропоновані нам, спочатку небо, а потім земля. Бо видиме небо, що стосується тілесного відчуття, в усьому саме з собою споріднене; і хоча уявляється за місцевою відстанню високим, проте воно нижче духовної сутності, до якої не може сходити помисел, якщо не омине чуттєве. Якщо ж землею називається вищий жереб, то ніскільки не дивуйся цьому: тому що до низькості нашого слуху сходить Слово і сходить до нас тому, що ми не здатні були до Нього піднятися. Тому знайомими нам виразами і словами передає Воно Божественні Таїни…

Оскільки іменування Царства щодо цього життя є чимось великим і майже найбільш жаданим для людей, то через це Слово вжило цю назву для означення вищих благ; так що якби у людей було щось інше, вище за Царство, то, звичайно, і Слово іменуванням того окрилило б душу слухача до жадання невимовного блаженства. Бо відкрити людям ті блага, які вищі за відчуття і людське відання, неможливо було під їхніми власними іменами. Сказано: «Око не бачило і вухо не чуло, і на серце людині не приходило» (1 Кор. 2:9). Але щоб очікуване блаженство залишилося не зовсім далеким від нашого міркування, скільки вміщаємо через низькість нашого єства, стільки й чуємо незбагненного.

Тому подібне іменування землі нехай не спускає твого розуміння після небес знову на нижчу землю, але якщо ти від перших блаженств піднісся розумом і зійшов до небесного уповання, то простягни твоє любовідання до тієї землі, яка є не спільною для усіх спадщиною, а тільки для тих, які за лагідність життя визнані достойними тієї обітниці. Так пророк Давид знав землю живих, коли каже «Вірую побачити блага на землі живих» (Пс. 26:13). Пророк цією землею живих назвав не землю, яка повертає все смертне і в себе знову зводить всяке від неї породження. Навпаки, знав він землю живих, на яку не вступала смерть, на якій не протоптано шлях грішників, яка не приймала на себе сліду пороку, якої не розсікав плугом лукавства сіяч кукіля, яка не зростить тернину й будяків, на якій вода упокоєння, і місце родюче, і на чотири потоки розділяється джерело, і вина град, який обробляє Бог усього, і все інше, що чуємо загадково висловленим у богонатхненному вченні.

Подивімось, в нагороду за яку чесноту призначається успадкування тієї землі. Сказано: «Блаженні лагідні, бо вони успадкують землю». Що таке лагідність? Чому Слово як великий успіх ублажає лагідність і обіцяє ту землю, плодоносну прекрасними породженнями, прикрашену деревом життя, зрошувану джерелами духовних дарувань, на якій виростає «справжня» виноградна Лоза, працівник якої, як чуємо, Отець Господа (Ін. 15:1)?

Оскільки швидкість в прагненні до пороку шкідлива, то, без сумніву, буде гідним блаженства те, що уявляється протилежним. А це є лагідність – навичка бути повільним і нерухомим у таких поривах єства. Бо як вогонь, маючи властивість рухатися завжди вгору, нерухомий у протилежному напрямку, так і чеснота, будучи швидко рухомою до горнього і вищого, ніколи не полишає своєї швидкості і недозволеним для себе знаходить протилежне прагнення. А тому оскільки в нашому єстві перевершує поспішність до поганого, то прекрасно ублажається лагідність (стриманість) у недобрих ділах. Бо бездіяльність в цьому служить свідченням руху до горнього.

Вдача людська ділиться за протилежними напрямками; дратівливість протиставляється м’якості вдачі, хизування – скромності, ненависть – доброзичливості, неприязнь – велелюбності і мирному налаштуванню. Отже, оскільки життя людське матеріальне, а пристрасті через матеріальне, і всяка пристрасть має швидкий і нестримний порив до виконання бажання, то Господь не тих ублажає, які живуть поза дією на них пристрастей, але можливою вершиною чесноти в житті людському називає лагідність і каже, що бути лагідним досить для блаженства. Бо для людського єства не узаконює цілковитої безпристрасності; правдивому Законодавцю і не властиво повелівати те, що не сприймає єство. Навпаки, закону належить бути застосованим до властивої і природної кожному сили. Тому це блаженство велить помірність і лагідність, а не досконалу безпристрасність; тому о останнє поза єством, а в першому процвітає чеснота. Тому якщо б блаженство передбачало нерухомість до бажання, то марна було б і ні до чого в житті не служило б це благословення. Бо хто, будучи пов’язаний із тілом і кров’ю, досяг би такого? Тепер же сказано, що засуджується не той, хто за якимось випадком пожадав, але той, хто за передбаченням привернув до себе пристрасть. Але не захоплюватися, на зразок потоку, стрімкістю пристрастей, а мужньо протистояти такому налаштуванню і пристрасть відкинути розумом – це є справа доброчесна.

Тому блаженні не ті, які раптом вдаються до пристрасних порухів душі, але стримувані розумом, – а ті, у кого помисел, подібно до якоїсь вузди, зупиняє пориви, не дозволяє душі вдаватися до безчинства.

А що лагідність достойна ублажання, може побачити кожен в пристрасті роздратування. Як тільки слово або якась справа, або пропозиція чогось неприємного викличе роздратування, гнів, кров у серці закипає, і душа готова повстати до помсти, змінюючи наше єство на образ безсловесної тварини. Тоді кожен член тіла відповідає пристрасті: і руки, і ноги, вся будова тіла, навіть губи не утримують в роті породженої пристрастю вологи. Таким є роздратований, а лагідний за допомогою розуму приборкує хворобу і виражає це і спокійним поглядом, і тихим голосом. Хто ретельно вдивляється чистим оком у нікчемність єства, бачить пов’язану з плоттю нечистоту і убогість єства, тому нелегко буде гніватися на недостатність виявленої йому шани. Навпаки, обманом вважає шану, тому що в нашому єстві немає нічого, що може бути варте високого шанування, крім однієї тільки душі, якій не може ніщо цьогосвітнє скласти шани – ні багатство, ні велич роду, ні зверхність над ближнім. Так що людина розсудлива не погодиться чимось подібним осквернити чистоту душі. Коли немає роздратування, процвітає «тихе і мирне життя» (1 Тим. 2:2).

Підготував: Духовний центр св.ап. Івана Богослова

«…блаженні убогі духом, бо їхнє є Царство Небесне» 

Мт. 5:1-3

Блаженні, – сказано, – убогі духом, бо їхнє є Царство Небесне. Блаженство, на мою думку, є обсяг усього, що подається як благо, в якому немає недоліку ні в чому згідному з добрим побажанням. Ознака блаженства – безперервна радість, яка не має тіні і походить від чесноти. Блаженному можливо веселитися і радіти на запропоноване йому в насолоду, а лихому – печалитися і засмучуватися тим, що у нього є. Тому воістину все блаженним є саме Божество: тому що, чим лише не уявимо Його собі, блаженством буде те чисте життя, невимовне і незбагненне благо, невимовна краса, джерельна благодать, мудрість та сила, істинне світло, джерело всякої благості, влада, що все перевищує; єдина висока ласкава, завжди незмінна, постійна радість; вічна радість, про яку, якщо хтось скаже все, що може, не скаже за достоїнством ще нічого. Бо розуміння не осягає Сущого, і якщо встигнемо уявити про Нього щось найбільш піднесене в розумі, то уявлене неможливо висловити ніяким словом. Оскільки Той, Хто створив людину, «за образом Божим сотворив її» (Бут. 1:27), то на другому місці блаженним буде назване так через причастя до істинного блаженства. Людське єство, будучи образом найвищого блаженства, і саме відрізняється доброю красою, коли показує на собі блаженні риси. Але оскільки гріховна скверна спотворила красу образу, то прийшов Той, Хто омиває нас Своєю власною водою, живою і такою, що тече «в життя вічне» (Ін. 4:14), щоб, коли відкладемо гріховну мерзенність, знову оновився в нас блаженний образ. Той, Хто мальовничо описує нашу душу за подобою єдиного Блаженного, все за порядком, що служить до блаженства, зображає словом, і спочатку каже: «Блаженні убогі духом, бо їхнє є Царство Небесне».

Що означає зубожіти духом, чим досягається право здобути Царство Небесне? Убогість буває двоякою: одна відкидається, а інша схвалюється. Тому хто зубожів цнотливістю або дорогим надбанням – справедливістю або мудрістю, або розсудливістю, або виявляється і убогим, і не користолюбцем і убогим через якусь іншу коштовність, яка багато вартує, той бідує від убогості і жалюгідний через не надбання того, що для людини є дорогим. Але хто добровільно зубожів від усього, що є порочним, і не відкладає в свої схованки жодної диявольської коштовності, але палає духом і через це збирає собі як скарб убогість на погані діла, той, за вказівкою Слова, – перебуває у блаженній убогості, плодом якої є Царство Небесне.
Господь каже: Блаженні убогі духом. Сказано було деяким чином і раніше, і тепер знову буде сказано, що кінець побожного життя – уподібнення Божеству. Але Безпристрасне і Чисте повністю не підвладне наслідуванню для людей, бо зовсім неможливо, щоб пристрасне життя уподібнилося єству, яке не допускає в собі пристрастей. Тому якщо блаженним є «єдиний Бог», як називає Його апостол (1 Тим. 6:15), а для людей причастя у блаженстві можливе через уподібнення Богу, наслідування ж це є вкрай важким, – то виходить, що й блаженство людського життя є недоступним. Але і в Божестві є щось таке, що, як можливе, пропонується бажаючим для наслідування. Що ж саме це є? Як мені здається, – убогість духа; нею Писання іменує добровільну смиренномудрість. Як її приклад апостол показує убогість Божу, кажучи: «Він, будучи багатим, заради нас став убогим, і ми Його убогістю збагатилися» (2 Кор. 8:9). Отже, оскільки все інше, що вбачається належним до Божественного єства, перевищує міру людського єства, а смиренність є чимось з нами спорідненим і таким, що зростала разом з нами, які по землі ходимо, із землі складаємося і в землю повертаємося, то і ти, уподібнившись Богу в тому, що для тебе природне і можливе, сам одягаєшся в цей блаженний образ. І нехай ніхто не вважає легким і зручним до здобуття успіх в смиренномудрості. Навпаки, така справа є важчою за всяке доброчесне починання. Чому? Тому що коли людина, прийнявши в себе добре насіння, заснула, ворог нашого життя вкоренив в нас головне з протилежного насіння – кукіль гордості. Оскільки пристрасть звеличування вроджена майже кожному, хто належить до людського роду, то Господь через це і починає говорити про блаженства, начебто якесь первородне зло, викорінюючи із нашої вдачі гордість тим, що радить уподібнюватися Тому, Хто добровільно зубожів, Хто істинно блаженний, щоб і ми, в чому можемо, скільки є у нас сил, уподібнившись Йому добровільною убогістю, здобули собі і причасність у блаженстві. То ось, – сказано, – «почування нехай будуть у вас, як у Христі Ісусі, Він, будучи образом Божим, не вважав за захват бути рівним Богові, але принизив Себе Самого, прийнявши образ раба (Флп. 2:5-7).

Але добре буде розглянути уважно нерозумність пристрасті хизування, щоб, коли з великою охотою і зручністю досягнемо успіху в смиренномудрості, і досягнення блаженства стало для нас успішним. Ми, упокоривши розумом хизування суєтністю, легкодоступним для себе робимо шлях смиренномудрості. Бо немає підстави впасти в таку пристрасть тому, хто дивиться на себе, а не на те, що оточує його. Наш Прикраситель, до величі готуючи людське благородство, від тління веде родовід єства; і твоє благородство, твоя знатність, гордовитий, звідти ж ведуть рід і у родстві з плінфою. Ті, які на позорищі життя величаються своєю начальницькою владою, не думають про те, що було незадовго і що буде незабаром після цього. Як розширюються надуті бульбашки, так і вони підносяться при гучному заклику оповісника, надягають на себе будь-яку чужу личину, природний вигляд обличчя змінюючи на похмурий і страшний, і голос роблять суворішим, який до жаху слухачів стає схожим на звірячий. Не залишаються вони вже в межах, відведених людині, але втілюють себе в таких, які нібито володіють Божою могутністю і Божою владою. Хоча для применшення їхнього марнославства достатньо лише того, що багатьох із начальників під час їхнього правління бачили викраденими з начальницьких тронів і віднесеними до могили, де голос оповісника замінив плач. Тому як володарем чужого життя бути тому, для кого і своє життя є чужим? Але і він, якщо стане убогим духом, зважаючи на Того, Хто добровільно зубожів заради нас, і маючи перед очима рівночесність нашого єства, однорідне з ним не зневажить ніяким плачевним видовищем мрійливо виявленого володарювання; то воістину буде блаженний, на тимчасову смиренномудрість змінивши Царство Небесне.

Тому якщо належить нам зійти у горнє, то зубожіймо тим, що тягне донизу, щоб стати в горньому. Господь зубожів, щоб і ти не побоявся зубожіння. Але Той, Хто зубожів заради нас, царює над всім творінням. Тому якщо і ти зубожієш із Зубожілим, то будеш і царювати разом із Царюючим. Тому що «блаженні убогі духом: бо їхнє Царство Небесне», якого і ми нехай сподобимося у Христі Ісусі Господі нашому! Йому слава і держава навіки віків! Амінь.

Підготував: Духовний центр св.ап. Івана Богослова

«Що єси на небесах» – це слово Писання вказує на глибокий зміст , бо через нього нагадується нам, від якої вітчизни ми відпали і якої благородності позбулися. Розповіддю про юнака, який залишив батьківський дім і який вдався до гріховного життя, Писання, історично описуючи його віддалення і розпусне життя, показує важкий стан людства і не раніше повертає цього юнака в первинний стан, як після відчуття ним справжньої біди, коли опам`ятався і пригадав слова покаяння. А вони згідні в дечому зі словами молитви, бо там сказав юнак: «Отче! Я згрішив перед небом і перед тобою» (Лк.15:21), але не згадав би в сповіданні гріха за небо, якби не був упевнений, що небо – його вітчизна, яку залишивши, він упав у гріх. Тому ми повинні розуміти, що ми діти неба, а через гріх ми відпали від нього. І лише тверда віра, щире покаяння і гидування гріхом поверне нас до нашого Бога-Отця.

«Нехай святиться ім`я твоє» – розуміємо що за співдією Божої допомоги нехай станемо бездоганними, справедливими, богочестивими, будемо стримуватися від усякого лукавого діла, говорити істину, чинити правду, ходити у правоті, відрізнятися цнотливістю, прикрашатися не розбещенням, а мудрістю і розсудливістю, зневажати земне тління, засяємо ангельським життям. Бо не інакше можливо Богові прославлятися в людині, як тільки, коли чеснота його свідчить, що причина благ в могутності Божій.

«Нехай прийде Царство Твоє» – цим висловом ми ясно приносимо Богові таке моління: «Нехай розсиплеться супротивна сила, нехай знищиться військо іноплемінників, нехай припнеться боротьба плоті з духом, нехай не служить тіло притулком ворогові , нехай з`являться на мені царське володарювання, ангельська рука, тисячі тих, які виправляють, і багато тих, які допомагають з правої руки, щоб з протилежної боку полягло багато тих, що ворогують. Супротивник сильний – але страшний і непереможний для тих, які позбавлені Божої допомоги, поки той, кого перемагають, є один. А як тільки відкриється Твоє Царство, «а печаль і зітхання відійдуть» (Іс.35:10), на їхнє ж місце входить життя, мир і радість. Або, як ясніше розтлумачена нам та ж думка Лукою: хто просить, щоб прийшло царство, той взиває про співдію Святого Духа. Так в Євангелії від Луки замість слів «нехай прийде царство Твоє» сказано: «Нехай прийде Дух Твій Святий на нас і очистить нас». Тому промовляючи ці слова просимо нехай Дух Святий прийде на нас , і зробить нас здатними до прийняття піднесених та боголіпних  понять, які вказуються нам у молитві голосом Спасителя, Якому слава навіки віків!

«Нехай буде воля Твоя» – все духовне в нас було колись здоровим, але коли посилилася здатність бажана протилежна їй є стриманість. Тоді в людській природі від надмірного жадання виникла смертельна хвороба – гріх. Тому істинний Лікар душевних страждань ради одержимих хворобою вступив в людське життя, молитовними словами послаблюючи хвороботворну причину, підводить нас у духовне здоров`я. Бо коли ми хворі тілесно нам необхідна допомога, тому що ми самі не в силах подбати про своє тіло так і при оволодінні нами гріхом ми стаємо душевно хворими і не в змозі думати вільно від пороку. Здоров`ям же для душі служить виконання Божественної волі, тоді як, навпаки, відпадіння від благої волі є хворобою душі, що закінчується смертю. Оскільки ми стали немічними і в нас запанувала жорстока і смертельна хвороба, а слова молитви служать для нас лікуванням від недуги; тому просимо, щоб прийшов істинний Лікар, Який за законом лікарського мистецтва зціляє зло, звільняє від хвороби єднаючи з волею Божою. Промовляючи ці слова повністю потрібно засудити попереднє життя, щоб діяла воля Божа, а воля диявола стала недієвою.

«Як на небі, так і на землі» – все розумне творіння ділиться на природу безтілесну і на ту, що одягнена тілом. Безтілесна природа є ангельська, а інший вид природи – ми, люди. Одне бачення, що Бог влаштував все так, щоб всі творіння зближувати між собою, щоб і земний уділ не був позбавлений участі у небесних висотах, і небо не було зовсім позбавлене участі в тому, що на землі, але внаслідок утворення людської природи з обох стихій відбувалося деяке спілкування, що вбачається в тій чи іншій стихії, оскільки духовна частина душі, яка напевно є щось споріднене і одноплемінне з небесними силами, перебуває в земних тілах, і ця оземлена плоть, при зміні тлінних та вознесінні праведних, разом з душею переселиться в небесну область. Або інше – все розумне єство, за двояким цим життям, ділиться на частини, і єство безплотне прийняло у свій уділ небесне блаженство, а інше, через наявність плоті, перебуває на землі через спорідненість з нею. Хоча бажання прекрасного і доброго рівномірно притаманне в тій чи іншій природі, і Правитель всесвіту в обох зробив однаковими самоврядування, самовладдя і свободу від всякої необхідності, щоб все, обдароване словом і розумінням, розпоряджалося собою за певним самозаконним волевиявленням.

«Хліб наш насущний (щоденний) дай нам сьогодні». Ці слова дають відповідь на питання: чи можливо в тій чистоті, яка в безплотних силах, зростати тим, що отримали в уділ життя у плоті, коли душа у зв`язку з тілесними потребами занурена в темряву турбот? Саме тому цими словами Господь усуває цю неможливість. Бо у повелінні просити насущного хліба, дається нам, думаю, вчення, що вдоволення малим, і помірність за законом безпристрасності дорівнює тому, щоб не мати ні в чому потреби за природою. Ангел не має потреби просити хліба, тому що обдарований природою, яка немає потреби в чомусь подібному. А людині повелено просити, тому що те, що стає порожнім, неодмінно має потребу в тому, що наповнює. Тому повелено нам просити тільки малого для збереження тілесної природи кажучи Богові: «дай нам хліб» – тобто дай нам не розваги, не багатство, не золоті вбрання, не широкі маєтки, … не що-небуть до цього подібне, чим душа відволікається від Божественної і доброчеснішої турботи. Одним словом «хліб» ніби взиває: «Перестаньте люди виснажуватися бажаннями суєтного! Перестаньте собі на горе намножувати приводи для трудів! Не великий твій природній борг; ти зобов`язаний діставати їжу для своєї плоті – справа не велика і не важка, якщо маєш на увазі потребу. Проси хліба для життєвої потреби – у цьому природа зробила тебе боржником тіла. Посів домоволодаря – пшениця, а з пшениці робиться хліб. Розкіш же – бур`яни, бо вони ворогом досіяні до пшениці. Але люди, «переставши служити природі необхідним» (Мк.4:7-19), бувають приглушеними турботами про суєтне і залишаються такими, що не досягли зрілості, тому що душа невпинно займає себе цими марнотами. «Від Тебе моє життя, від Тебе нехай буде і засіб для життя. Ти дай хліб, тобто, даруй мати їжу від праведних трудів». Бо якщо Бог є правда, то не від Бога має хліб той, хто має їжу від користолюбства. Ми самі володарі того, що просимо у молитві, якщо достаток твій – не від чужого, якщо прибуток твій – не від сліз іншого, якщо при твоїй ситості ніхто не став голодним, якщо при твоїй надмірності ніхто не зітхнув. І хто дбає про правду, той від Бога приймає хліб, а хто обробляє неправду, того живить постачальник неправди.

А промовляючи слово «сьогодні» маємо розуміти, що життя людське одноденне. Власність кожного – одне тільки сьогодення, а надія на майбутнє залишається в невідомості, бо не знаємо, «що народить прийдешній (день)» (Притч.27:1). Для чого мучимо себе невідомим, стомлюємо себе турботами про майбутнє? Життя тілесне обмежується одним сьогоденням, а життя, дане в надії, є власністю душі. Хліб – теперішня потреба, а царство – очікуване з надією блаженство. Тому просимо душевних благ, бо як каже Святе Письмо: «Шукайте, говорить Він, царства і правди, і все це дадасться вам» (Мт. 6:33) у Христі Ісусі Господі нашому, Якому слава і держава на віки віків! Амінь.

«Прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим». Отже, роблячи те, що властиво робити одному Богові, як бачими, і самі стаємо другим богом, тобто уподібнюємося Йому. Бо прощення провин є властивістю Божою, і властивість переважаюча, бо сказано: «Хто може прощати гріхи, крім одного Бога?» (Лк.5:21). Отже, чому ж навчає це слово? Зі сміливістю, на яку здобуте право попереднім життям, усвідомити в собі уподібнення Богові, і тоді вже насмілитися називати Бога Отцем своїм і просити прощення у попередніх гріхах. Бо не кожному , хто просить, можливо отримати те, чого бажає, але тому, хто ділами здобув собі право просити зі сміливістю. І хто за борги тримає людину в своїй владі та поводиться з нею жорстоко, той вдачею своєю усунув себе від Божого чоловіколюбства. Тому якщо бажаєш, щоб були відпущені тобі провини Богом – прости сам. І лише тоді коли щиро пробачимо нашим винуватцям, тобто уподібнимося Богові, зможемо сказати: «Яке рішення я дав про свого боржника, таке й нехай здобуде силу і у Тебе».

«Не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого». Розуміємо це так, якщо хто не входить у спокусу, той неодмінно поза владою лукавого. І хто в спокусі – той з необхідності буває у владі лукавого, бо виходить, що спокуса і лукавий за значенням одне і теж. Тому хто бажає не бути під владою лукавого, той з необхідністю пересипляється зі світу, бо спокуса не має можливості торкнутися душі, якщо цю мирську турботу, подібно до якоїсь приманки, поклавши на підступну вудку, не простягає до жадібних. Тобто море страшне своїми хвилями для тих хто живе поряд, але не для тих хто живе далеко. Війна жахлива, але тільки для тих, які вступили у військові ряди. Хто уникає бід, які трапляються на війні, той молиться, щоб не підпасти під необхідність воювати. Хто боїться вогню, той молиться, щоб не бути йому у вогні. Так і той, хто боїться нападів лукавого, нехай молиться, щоб не бути йому у владі лукавого. А оскільки у мирських ділах містяться приводи для напастей, то той, хто молиться про визволення від лукавого, добре і належним чином поступає, коли просить, щоб не ввійти йому в спокусу. Бо не потягнувши з жадністю приманку, неможливо кому-небуть проковтнути гачок на вудочці. Тому просімо Бога, щоб не вводив нас у спокусу, тобто біди теперішнього життя, але щоб визволив нас від лукавого, який здобув силу у цьому світі, якого нехай позбавимося і ми по благодаті Христа, бо Його сила, і слава з Отцем і Всесвятим і Благим, і Животворчим Духом на віки віків. Амінь.

Підготовка до друку «Духовний центр св.ап. Івана Богослова»