Бо ж слово про хреста тим, що гинуть, то глупота, а для нас, що спасаємось, Сила Божа! Бо написано: Я погублю мудрість премудрих, а розум розумних відкину! Де мудрий? Де книжник? Де дослідувач віку цього? Хіба Бог мудрість світу цього не змінив на глупоту? Через те ж, що світ мудрістю не зрозумів Бога в мудрості Божій, то Богові вгодно було спасти віруючих через дурість проповіді. (І Кор. 1:18-21)

Цьогоріч ми, українські християни, маємо прикру нагоду досвідчити сенс хресної жертви нашого Христа Спасителя. Слова народних побожних пісень про співстраждання Христу набувають аж надто прикладного характеру. Але і цей важкий досвід покликаний для нашого духовного вдосконалення, щоби ми стали випробуваними, наче золото в горнилі. І справді ми можемо свідчити не тільки сповнення заповіді любові аж до смерті нашими захисниками – христолюбивим воїнством, але і кожен з нас може ставати не просто театральним глядачем чи актором хресної дороги з бутафорним хрестом, як це мало місце минулими роками чи навіть десятиліттями. Ми можемо помітити справжність віри, справжність переконань і цінностей, справжність намірів допомоги у досягненні спільної перемоги над ворогом, а чи тільки бутафорію такої діяльності, як це має місце в театральних постановках.

Місяць активної фази московитської навали на українські цінності, що є загальнолюдськими, на українську культуру, українську мову, українську Церкву виявляє справжність переконань у діях людей. Більшість цього часу ми перебуваємо у Великому пості, промовляючи молитву Єфрема Сиріна про духа терпеливості, про неосудження брата свого, що є квітнесенцією посту. Однак чи справді, чи у всіх контекстах ми дотримуємося цієї настанови? Ми готові мірятися патріотизмом за ознакою евакуації чи залишення в окупації, готові помагати далеким, але не найближчим, готові миритися з ворогом, але не примирится з ближніми, готові допомагати біженцям мирянам, але не помічати духовенства, готові допомагати військовим і не зауважувати тероборони, готові допомагати своїм місцевим активістам, але ігнорувати потреби справжнього фронту. Ми можемо спокійно спостерігати світлини цивільних, спорадичних волонтерів, що перебувають у глибокому тилу, але хизуються наявністю бронежидетів та касок, в той час, як на передовій цього спорядження і далі ще не вистачає. Ми надто часто забуваємо історію, навіть новітню, особливо у її залежності незалежності держави від незалежності Церкви. Адже у 1989 році саме відродження автокефалії Православної Церкви – третє у ХХ столітті –стало передвісником відродження незалежності України у 1991 році. Чому ж сьогодні ми сором’язливо толеруємо ідеологічну контору московитського вторгнення – псевдорелігійну організацію рпц в Україні? Невже за цілий місяць не було часу в жодного їх архиєрея написати статутну вимогу про скликання архиєрейського собору і осудження гріха масового вбивства, геноциду українського народу кремлівськими бандитами-сатаністами, в тому числі псеквдопіатріархом Кирилом? В такому випадку всі вони є співучасниками цього важкого гріха, що кличе про помсту до Бога і за канонами Церкви не можуть звершувати богослужінь, не те що управляти народом Божим. Тому нашим християнським обов’язком стає захист святинь від блюзнірського їх опоганення лукавими служителями-вбивцями.

Бог не в силі, а в правді – свідчить народна мудрість. Тому і молитви в часі війни повторюють ту саму думку: якщо ми вірні Богові, то Бог воюватиме за нас і переможе безбожного ворога.

То ж будьмо мудрими, каймось у наших гріхах – особливо у тих модних публічних сквернослів’ях – і принесімо добрі діла у спільну скарбничку перемоги, як покуту за гріхи народу; віддаваймо славу Христу розіп’ятому, щоб разом з Ним – Переможцем смерті і тління – увійти у радість воскресіння; вдаваймось під Покров Його Матері Пресвятої Богородиці – Непереможної Воєводи, що в успінні світу не залишила!

Носіть тягарі один одного, і так виконаєте закона Христового. Коли бо хто думає, що він щось, бувши ніщо, сам себе той обманює. (Гал. 6:2)

Таким чином несімо відважно свій хрест, допомагаймо один одному підніматись на Голгофу нашого спасіння – особистого і народного, щоби разом з воскресінням Христовим – святкуванням перемоги над смертю – святкувати і воскресіння нашого народу, держави і Церкви – перемоги над зухвалим ворогом роду людського і улюбленої нами України!

Хресту Твоєму поклоняємось, Владико; і святеє воскресіння Твоє славимо!

З вірою та молитвою,

† Борис (Харко), єпископ Херсонський і Каховський, керуючий Таврійською єпархією ПЦУ

Таким чином, хрест – це зречення від наших гріховних прагнень, умертвіння пристрастей, злоби, егоїзму, гордості, плотських бажань. Переживання хреста – це і є дотримання «вузьким шляхом», про який говорив Христос: «Входьте вузькими воротами <…> Тому що, тісні ворота і вузька дорога, що веде до життя», в той час як, навпаки, «просторі ворота й широка дорога, що веде до погибелі» (Мт. 7:13-14). Дотримання цього вузького шляху, звичайно, передбачає дух жертовності і самозречення.

Отже, хрест – це боротьба з нашою гріховною сутністю. Але хрест цей солодкий, адже його супроводжує сила Божественної благодаті: «Я все можу в Тім, Хто мене (Ісуса) Христі» (Фил. 4:13). Крім того, це боротьба з грішним світом, який нас оточує. Але хрест солодкий, адже Христос запевняє нас у остаточній перемозі: «У світі будете мати скорботу; але будьте відважні: Я переміг світ» (Ін.16:33). Хрест – це наша боротьба з дияволом, «стародавнім змієм», джерелом зла і гріха. Але хрест солодкий, адже Христос дає нам силу «наступати на змій та скорпіонів і на всю силу ворожу» (Лк. 10:19). Хрест для грішної людини – це дотримання заповідей Божих, любов до ворогів, відплата добром за зло, вміння віддати останню сорочку, сповідування Христа перед людьми, протистояння судженням нечестивих, глузуванням, іронією, опір тим, хто стоїть на заваді для нашого свідомого християнського життя. Але, хрест за благодаттю Божою стає солодким і легким: «Візьміть ярмо Моє на себе <…> Бо ж ярмо Моє любе, а тягар Мій легкий» (Мт. 11:29-30), – вчить нас Христос.

Таким чином, християнське життя – це невпинний досвід самозречення, жертовності, боротьби і хреста. Однак, слідом за хрестом завжди виникає Воскресіння. Слід зазначити, що в православ’ї хрест ніколи не розглядається окремо від тріумфу і щастя Воскресіння. Солодка надія, невимовна і таємнича радість, радість у Христі, завжди супроводжує хресний шлях вірного християнина. Саме ця радість змусила апостола Павла виголошувати: «Я не хвалюся, хіба тільки хрестом Господа нашого Ісуса Христа, яким для мене світ розп’ятий, і я для світу» (Гал. 6:14).

ієромонах Софроні Г. Міхалідіс.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Хрест, зроблений старцем Йосипом ісихастом

Не підлягає сумніву, що ми живемо в епоху, в якій панує раціональна думка і абсолютизація людського розуму, епоху, коли людина проголосила себе і свої творіння сутністю світу цього, ізолювавши і вигнавши з нього все метафізичне, надчуттєве и надрозумне. Філософія нової – ще гіршої – варіації гуманізму стала нашим світоглядом, під дією якого людина ризикує укласти себе в в’язницях своїх досягнень, які, врешті-решт, погребуть її під своїми уламками. Очевидно, що в такій негативній і безвихідній атмосфері говорити про таїнство Хреста і намагатися осягнути те місце, яке він повинен займати в житті людей, схоже на утопію. Однак, зараз як ніколи ми, залишивши цю безплідну філософію, відчули нагальну потребу наблизитися, в міру наших слабких сил, до таїнства Хреста. Адже необхідно зрозуміти, який є шлях, що проходить під Його покровом, за яким необхідно слідувати християнину, щоб очистити душу від гріха і отримати її спасіння.

Життя людини в цьому світі, а особливо життя віруючого, – це хресний шлях, це шлях напруженого очікування, жорстокої боротьби, спроб, воєн, падінь і нових злетів. Житіє наше подібно безкрайньому бурхливому морю, хвилі якого кидають з боку в бік легке суденце нашого внутрішнього світу. І тому, як ніколи більш доречними видаються слова святого Синклитикія, який назвав Хрест Господній «вітрилом», бо лише з його допомогою ми можемо переплисти море нашому житті. І дійсно, без Хреста християнин позбавляється сили йти вперед, невпинно боротися зі спокусами, з ворогом роду людського, з усіма сатанинськими силами світу і, нарешті, перемогти їх. Бо це не просто шматок деревини і не просто хресне знамення, яке людина робить механічно, але таємнича сила, яка походить від жертви і пресвятої крові Розп’ятого на ньому, сила, що зміцнює людину, яка має Хрест своїм союзником у боротьбі.

Хрест подібний прапору, який, залишаючись простим шматком тканини, приводить нас в трепет від одного свого виду або дотику до нього, бо нагадує нам про священні битви нашої багатостраждальної батьківщини. Так і при вигляді Хреста ми подумки переносимося на Голгофу і стоїмо біля Пресвятої Богородиці і улюбленого учня Христового, і плачем від любові до Нього, і п’ємо з відкритої рани Христової нове життя, що проросло для спасіння грішників.

Придивившись до цього великого символу жертви і страждання за віру, ми можемо побачити очима душі і серця нашого, іншу дійсність, що приголомшлива для нас і породжує священний жах. Ми бачимо розіп’яте на Хресті Пресвяте Тіло Христа, що настільки багато зробив на цій землі і настільки сильно потерпів для всіх людей всіх часів, в ім’я людей, які настільки безтурботно нехтують своїм спасінням.

Ми бачимо пронизане списом Серце, що виділяє Кров Любові хвалили й казали до Отця: «Отче, пробач їм …», в той час як ми самі не можемо пробачити тих, хто заподіяв нам шкоду або біль.

Ми бачимо смиренність і приниження, яке прийняла на себе Боголюдина в ім’я творіння Свого, в той час як ми самі обурюємося і болісно сприймаємо глузування, яким ми піддаємося за наше життя і боротьбу у Христі.

Ми бачимо цей величезний і тяжкий Хрест, але не можемо підняти і незрівнянно більш легкий хрест труднощів нашого короткого життєвого мандри по цій тлінній землі. Іншими словами, споглядаючи на Хрест Господній ми можемо прочитати істини, яким не навчить нас ніяка книга, ніякий університет, навіть вся мудрість світу цього. Ми можемо прочитати те, про що так точно сказав один сучасний православний мислитель: «Підводячи нас до Хреста приводить нас до самої Святої Трійці, дарує нам пропуск в вічне блаженство. Всі ми певною мірою є співучасниками розп’яття Христа або брата нашого. Питання в тому, чи хочемо ми стати тими яких розпинають, або ж тими хто розпинає? Якщо ми забажали цього, вірного вибору, то ми будемо жити вічно в Царстві Божому, та явимо його і нашому світу, і нашій епосі».

У часі XXI століття – на цьому історичному рубежі, бачимо шлях життя настільки болісний та лякаючись напередодні мороку невідомості третього тисячоліття, людина здається нездатною відповісти на виклик часу. У минулому у неї було безліч опор, за які вона могла опиратися, щоб самоствердитися за їх рахунок. Філософія, мистецтво, культура, спорт, політика, гроші по черзі ставали його «богами», зачаровуючи змученого подорожнього історії, проте, задовольняючи лише на мить його спрагу і його прагнення до вищого, до того, що перевершує миттєвий світ. У наш час на місце цих «богів» заступили, перетворені в самоціль, досягнення технічного прогресу, комп’ютерні технології, дослідження космосу. Однак, такий розвиток подій замість того, щоб відкрити нові перспективи і показати людині шлях, посилив духовне одурманення і ще більше віддалив людину від її суті, що лежить поза тими обмеженням рамок, в які вона сама уклала себе.

Господь дав розіп’яти Своє Пречисте Тіло на Хресті, «принизив Себе Самого …», щоб дати вихід з тупиків, які, як Він знав, вічно мучитимуть Його творіння. Своєю Хресною жертвою Він закликав всіх нас принести до символу Його жертви наше життя і наші справи, опертися на нього в наших прагненнях та сподіваннях, розіп’яти на ньому наші пристрасті і нашу грішну природу. Він дав нам зрозуміти, що значення Хреста полягає в очікуванні майбутнього Воскресіння, бо, якщо ми формуємо наше життя, опираючись на Хрест Господній, ми ведемо його по шляху воскресіння до того, що лише в лоні Церкви, далеко від спокус і принад цього світу, можна скуштувати і пережити.

архімандрит Епіфаній Іконому,

проповідник, професор візантійської музики

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Хрест і самозречення

Проповідь Хреста, що несе на собі печатку хресної жертви Христа, підкреслює, що «хто хоче спасти свою душу, той погубить її, а хто погубить душу свою ради Мене та Євангелії, той збереже її». Тут знаходиться шлях, який вибрав Бог, щоб прийти до людей, і за яким люди можуть прийти до Бога. Це шлях протиріччя, що кидає виклик нашій логіці і закликає нас довіритися істині, відкритої нам Богом. Це шлях важкий, скорботний і сумний, що закінчується, тим не менш, порятунком. Відректися від себе – значить звільнитися від душать пут егоїзму. Відректися від омани, який штовхає нас звеличувати і прославляти власне «я», робити його ідолом, навколо якого повинна обертатися і наше життя, і життя оточуючих людей. Однак це шлях саморуйнування, оскільки щоразу, коли ми займаємося виключно собою і задоволенням лише власних бажань, ми не можемо зрозуміти потреби ближніх. Так ми закриваємо двері до Бога і не можемо з’єднатися з Ним.

Ми не повинні забувати, що самозречення і несення хреста з надією і терпінням веде віруючого до подолання своїх мук у Христі. Як зауважує якийсь учений єпископ: «На Голгофі було три хрести. Два з них були кінцем шляху двох розбійників. А середній – всього лише роздоріжжям. Оскільки Той, Хто зійшов на нього, прожив життя в любові та істині, і через Хрест йшов до Свого Отця. Але крім цього, благодать і сила Христа вплинула і перетворила і один з двох інших хрестів, зробивши його через покаяння «брамою» в рай. Це є істотною втіхою для тих, хто сьогодні несе хрест провини».

Хрест і спасіння

Таким чином, Хрест Христовий освітлює тупики і темряву, які так часто нас лякають. Він звільняє нас від полонять нас оман і ідолів, зцілює нас від пристрастей і слабостей, виснажливих і мучать нас. Біль Хреста завжди буде освячена радістю Воскресіння. Оскільки сам по собі Хрест без Воскресіння був би невдачею і трагедією, так само як і Воскресіння без Хреста стало б тільки незначною перемогою. Хрест і Воскресіння пов’язані один з одним не тільки таїнством нашого спасіння, а й життєвої боротьбою віруючого. Тому добровільне взяття хреста не є хворобливим жестом людини, що шукає позбавлення від скорботи. Це джерело сили, преображаючи труднощі нашого життя. Це означає, що завдяки боротьбі і хвилювань життя ми, хоча і не перемагаємо кожен раз, духовно вдосконалюємося, вчимося долати спокуси і йти вперед.

Улюблені брати, Хрест – це не лише найцінніший і найбільш показовий християнський символ. Не просто вираз борінь і перемоги, жертви і слави, життя і спасіння. Хрест – це щоденний відповідь Бога на трагедію і відчай грішної людини. Це диво Божественної любові, яка терпляче чекає, щоб врятувати нас. Амінь.

Архімандрит Никанор Караяніс.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я».