10 березня 2014 р. в Сагрині та Турковичах відбулися відзначення 70-х роковин трагедії Сагриня, коли 9–10 березня 1944 р. сотні православних українців – мешканців Сагриня та навколишніх сіл були вбиті формуваннями Армії Крайової. На сагринському кладовищі була відслужена урочиста панахида, яку очолив Високопреосвященний православний архієпископ Люблінський і Холмський Авель з духовенством Люблінсько-Холмської єпархії. Згодом у Турковицькому монастирі був відслужений молебень свв. Мученикам Холмським і Підляським, також очолений архієпископом Авелем.

Як свідчать Антоніна Митюк, Михайло Микитюк, Анастасія Крамик, Василь Притула, Антон Голіброд та інші депортовані українці, Сагринь був великим українським селом, у якому нараховувалося близько 300 дворів, у ньому мешкало не менше тисячі українців, декілька сімей поляків, чехів та євреїв до приходу гітлерівських окупантів. Окрім цього тут знаходилося кілька сотень українців, котрих у 1942 – 1943 роках німецька окупаційна адміністрація виселила з українських сіл Томашівського, Замістського, Грубешівського повітів, де були кращі землі та багатші господарки, оселивши там німецьких колоністів. А ще тут перебували українці з сусідніх сіл Пасіка, М’ягке, Модринь, Невірків, Рудка та інших, на які нападала польська партизанка і які не мали належної самооборони.

У міжвоєнний період (1920 – 1930-і рр.) в умовах Польської держави в Сагрині, як і в інших українських селах, українське шкільництво, філія благодійного культурно-просвітницького товариства «Рідна Хата», українська кооперація були заборонені, мурований православний храм – забрано під костел, новозбудовану українцями церкву – зруйновано. Автохтонне українське населення постійно і грубо обмежували в економічних і політичних правах, найбільш національно свідомих українців, а також членів КПЗУ польська влада жорстоко переслідувала, катувала у в’язницях, концтаборі Березі Картузькій.

Після нападу фашистської Німеччини 1 вересня 1939 р. та розпаду Польської держави в Сагрині, як і в інших селах та містах Холмщини, відбулося певне пожвавлення українського національного, духовного життя. В Сагрині було відроджено православну церкву, філію товариства «Рідна Хата», створено семирічну українську школу. Тут знаходилася гміна, пожежна охорона, кооператива (магазин), постерунок поліції, в складі якої було кілька поляків і українців. Місцева українська самооборона нараховувала до 20 осіб, озброєних кількома гвинтівками та мисливськими рушницями. Відділу УПА та есесівців тут не було. Є й така версія, що перед нападом поляків на Сагринь у це село прибуло 12 вояків з Української дивізіЇ «Галичина», яка тоді знаходилася у Замісті.

Відродження українського національного і духовного життя не подобалося шовіністично настроєним полякам. У селах і містах Холмщини вони стали нищити спочатку представників української інтелігенції, громадських діячів, священнослужителів та членів їхніх родин, а з весни 1943 р. і особливо в 1944 році – палити, нищити українські села, українське мирне населення. Навіть впродовж 1942 – першої половини 1943 р., тобто до Волинської трагедії 1943 р., загони польського збройного підпілля здійснили жорстокі антиукраїнські терористичні акції в таких селах Холмщини: Майдан Сопітський, Жуличі, Пасіка, Павловичі, Каніволя, Дрищів, Казимирівка, Розтока, Стужиця, Обша, Пахолі, Забужжя, Гдешин, Мірче, М’ягке, Моложів, Переспа, Стрільці, Тугані, Ухані, Набріж, Телятин та інших. Упродовж 1942 – 1944 рр. понад 100 українських сіл Холмщини зазнали терористичних акцій від польських збройних загонів.

10 березня 1944 р. вдосвіта (о 3 год. 30 хв.) близько 800 добре озброєних кінних і піших вояків Армії Крайової тісним кільцем з усіх боків оточили Сагринь та обстріляли його запальними кулями. Серед нападників було кілька десятків польських офіцерів, сотні колоністів (осадників) з Волині, були й місцеві поляки, переважно молодь. Тому що більшість будівель мала на той час добре висохлі солом’яні стріхи, все село буквально за кілька хвилин перетворилося в море вогню. Перелякані люди, нерідко, не встигаючи одягнутись і озутись, вискакували з палаючих хат. Хто хапав на руки сонних дітей, хто кидався рятувати худобу чи якесь майно, хто подавався до льоху, до схрону або ж намагався втекти, вирватися з цього жахливого пекла. Бігли в поле, до лісу, до рову, маскувалися за купами гною.

Нападники тим часом скрупульозно прочісували село, вбивали всіх людей підряд, не проявляючи будь-якого милосердя. Одних розстрілювали, інших кололи вилами чи багнетами, живцем кидали у вогонь, закидали гранатами в льохах чи схронах… Найбільше було убито і замордовано дітей, матерів та батьків, які прагнули їх урятувати, людей похилого віку, котрі не могли втекти.

Село згоріло вщент, зосталися лише одні комини. Було знищено церкву, парафіяльні будинки, 280 хат, молитовний будинок громади євангельських християн, сотні господарських споруд. Трупи, як снопи, валялися в садах, на вулицях, городах, полях. У канаві вода від людської крові була червоною.

Кілька сотень людей, особливо матерів з дітьми, кинулися до церкви. Але поляки підірвали храм гранатами і всіх, хто там сховався, перебили. Особливо жорстоко катували дружину священика Ярославу та її 6-річну доньку Сарафцю. Отець Василь Ляшенко зумів врятуватися.

Тих 35 сагринців, що кинулися з дітьми до приміщення постерунку, спалили живцем. Хто ж вискакував з палаючого будинку на двір і намагався втекти, особливо дітей та жінок, ловили, кидали на колючий дріт і розстрілювали. П’ятнадцять дітей висіли розстріляними на плоті з колючого дроту. Інших спійманих обливали гасом, підпалювали і гнали на сільське кладовище.

Василю Шелепіні скрутили голову лицем назад. Михайла Барана замордували. Рідну сестру Антоніни Митюк – Євгенію Макар, яка вчителювала в Телятині (а на той час відвідала рідних у Сагрині), пограбували, зґвалтували, тяжко поранили в голову, після чого вона померла. Романа і Олену Вільгів, подружжя Гіргілів та інших сагринців закололи вилами. Подружжя Івана та Ірину Притулів з їх синочками трирічним Сергійком і дворічним Володею розстріляли (їх убив поляк Смик із сусіднього села). Така ж доля судилася подружжю Федорові та Варварі Крамикам, яких розстріляли разом з їхнім 10-річним сином Гнатом. Маленька Надійка Медвідь упродовж трьох днів, припадала до грудей тяжко пораненої умираючої матусі, смоктала її молоко… Надія вижила, її мама померла.

Найбільше втратили своїх рідних під час Сагринської трагедії родини Зелінських, Притулів, Шуфелів, Дудусів, Бузьків, Боярчуків, Антосюків, Шелепінів, Шокалів, Головків, Новосадів, Білоногів, Морозів, Яндрушків, Климчуків, Грицаїв, Медведів, Добровських, Мігасів, Цокалів, Шикулів, Собчуків та інших.

За одними свідченнями під час знищення поляками Сагриня було убито і закатовано понад 800 українців (М.Микитюк, А.Крамик), за іншими – 1240 (В. Притула). (Див. кн. Депортації. Т.3. – Львів. 2002. – С. 218 – 222). Мені наразі вдалося встановити понад 660 осіб убитих і закатованих поляками в Сагрині 10 березня 1944 року. Їхні імена викарбувані на стелах пам’ятника на кладовищі цього села.

Вцілілі майно, худоба були пограбовані поляками і вивезені переважно в Тишівці, на сусідні польські колонії.

Кому з українців пощастило врятуватися, той через день-другий з острахом повернувся в рідне село. Чоловіки на плечах зносили трупи до кладовища, або ж на місці трагедії (в полі , на городі чи в садку) нашвидкуруч викопували ями, складали в них убитих і замордованих (нерідко це були обгорілі кості), прикривали ряднами, хустками чи соломою і загортали землею. Хоронили без трун, без Богослужінь, бо кожної хвилини могли знову напасти озброєні поляки і розправитися з уцілілими українцями. Кладовище в Сагрині – це велика спільна могила, в якій на спочинку сотні невинно убитих і закатованих українців (переважно селян з дітьми). Польські історики, засоби масової інформації твердять, що польські збройні загони не воювали проти мирного українського населення, а вели бої з вояками УПА. Чому ж тоді в Сагрині, Ласкові, Бересті, Шиховичах, Новосілках та сотнях інших українських сіл Холмщини, Підляшшя, Лемківщини, Надсяння, Любачівщини гинули тисячі мирних українців?

М.А.Онуфрійчук

Голова Волинського обласного ветеранського громадсько-культурного  

товариства «Холмщина»

Пам’ять 8 / 21 вересня

Походження ікони дуже давнє. Згідно з місцевим переказом, вона написана Святим Апостолом і Євангелістом Лукою і була привезена на землі Київської Русі за часів князя Володимира, який після хрещення отримав у Константинополі безліч ікон.

Перша письмова згадка про Богородиці Холмську знаходяться в Галицько-Волинському літописі при описі подій 1259. Ікону Божої Матері, яку пізніше назвуть Холмської, князь Данило Галицький привіз орієнтовно в 1223-1237 роках з Києва в засноване ним місто Холм.

Під час навали татар часів Батия, деякі їхні загони підступили до міста Холм. У місті в цей час жили дві благочестиві княжни. Бачачи неможливість захиститися силою зброї, вони разом з іншими людьми звернулися у молитві перед Холмською іконою Богородиці з проханням взяти місто під свій покрив. Після цього жінки взяли з храму чудотворну ікону і поставили її навпроти військ противника на стіні фортеці. На татарське військо знайшло якась мара: гора, на якій знаходився місто, почала здаватися їм крутіше і вище, ніж була насправді. І чим ближче вони наближалися, тим сильніше їм здавалося. Охоплені панікою вони почали тікати. Так, чудесної допомогою, місто тоді було врятовано.

Нова біда прийшла в 1261 році: під час нападу татар, полки Бурундая прийшли на південно-західну частину Київської Русі і пограбували місто Холм, в якому знаходилася святиня. Від них постраждала і сама ікона: з ушкодженнями зображення в деяких місцях: До теперішнього часу збереглися сліди, залишені татарськими воїнами: на лівому плечі Богоматері – від удару шаблею і на правій руці – від стріли. Також татарами з неї була знята риза, але, за переказами татари, грабували храм, були негайно покарані: вони осліпли. У ті тяжкі часи татарської навали ікона Холмської Богородиці була втрачена.

Тільки через 100 років після зруйнування Холма свята ікона була знайдена під час розкопок і урочисто встановлена у відновленим Холмським православним соборі.

З переходом Холмського єпископа Діонісія Збируйський в 1596 р. в унію, Холмський собор та ікона опинились в руках уніатів. У 1650 р., під час повстання козаків Богдана Хмельницького в Україні, уніати були змушені повернути її православному єпископу Діонісію Балабану за Зборівською угодою; при цьому ікону намагались приховати, щоб таємно вивезти з Холма. В садибі заможного міщанина її помістили в шафі, яку у підземеллі заставили мішками та снопами і засипали землею. Православні знайшли ікону 20 березня 1651 року і повернули до храму. Королю донесли, що брати Павловські (вони служили у польському війську, були православного віросповідання) розголосили таємницю. Їх одразу схопили і стратили під Сокалем. Відомо, що братів Павловських Київський митрополит Сільвестр (Косів) дозволив шанувати як місцевих мучеників за Православну віру.

Уніатському єпископу Якову Суші було важко змиритися з тим, що уніати втратили ікону. Він почувався обкраденим. Як же: доля покликала чужих до торжества! Ось чому владика Яків Суша відважився вмовити короля Яна Казимира (в той час він у Любліні готувався до походу проти козаків) відібрати святиню у православних. І 25 квітня 1651 року король видав указ: «Щоб ця ікона з тамтешніх місць так дорого варта і славна чудесами дорогоцінність із взятими з нею срібним посудом та церковним начинням, не пропала і не дісталася до рук ворогів, віднайшовши зручний день і час, відібрати згадану ікону, срібний посуд та церковне начиння від преподобного владики Балабана та інших ченців тієї ж грецької віри, і привезти все це до нас, що на зберіганні у нас буде знаходитися аж до подальшого між двома сторонами стосовно (прав на володіння) цієї ікони розгляду або нашого рішення».

Посланці короля проникли у храм під виглядом паломників і захопили ікону. Її вивезли у Люблін. Православні не могли заспокоїтися — свавільна діяльність королівської влади могла викликати у людей непокору. Польський король Ян Казимир був змушений пообіцяти, що поверне ікону до Холма, як тільки настане спокій і мир.

Уніатський єпископ Яків Суша порадив йому взяти її у похід проти козаків. Перемоги під Сокалем та Берестечком поляки помилково приписували чудодійній силі Богородиці Холмської — напередодні боїв вони молилися у надії на її заступництво і допомогу.

Польський король Ян Казимир, втішений тріумфом, у хвалі і в славі поважно ніс ікону з Кременця через Львів до Варшави. І помістив її у каплиці свого палацу. Заслуги вірнопідданого уніатського єпископа Якова Суші були високо оцінені: король призначив його керуючим Холмською уніатською кафедрою, діяльність якої відновлювалася.

Зважаючи на прохання прихожан, 22 червня 1651 року Ян Казимир повернув образ Богородиці до Холма. Уніатський єпископ Яків Суша писав про те, що радість людей розпросторилася над дорогою з Любліна. На неї виходили «з міст і сіл простолюдини, міщанство та шляхта. Були такі, котрі за сім верст і далі пішки, верхи та в колясках поспішали на зустріч, тим більше радіючи, чим більш (перед тим) був їхній сумнів щодо повернення святої ікони. Коли пронесли її через місто урочистим хресним ходом, так багато простий люд пролив радісних сліз! Так щиро молився від глибини душі! А скільки було взаємних привітань, що заступниця, утішителька, прилисток, цілителька, опікунка, владичиця, матір… після річних подорожей до нас повернулася».

Очевидно, польський король вірив у невичерпність чудес, які може створити образ Богородиці. Готуючись до чергового походу проти козаків, він написав у листі, щоб ікону привезли до Варшави. До короля її супроводжував ескадрон польського війська разом з найвідомішими поміщиками з Волині та Поділля. Він взяв святиню до свого табору, але ікона показала свій православний характер. Під Жванцем польське військо зазнало поразки від українських козаків. Після цього Холмська святиня була повернута в холмський собор, де знаходилася до початку нашого століття.

У часі Першої світової війни, в 1915 році, під час німецько-австрійського наступу, ікону вивезли до Москви, а в 1918 році в Київ у Флорівський монастир. З 1923 по 1941 роки образ Богородиці ховали в київських приватних квартирах українських православних. У 1942 році на кошти архієпископа Іларіона (Огієнка) професор мистецтв Микола Прахов здійснив реставрацію ікони. Вже 27 вересня 1943 року, з великими почестями, образ Богородиці повернувся до кафедрального собору Холму, який в 1940 році німецька влада забрала у польських загарбників та знову передала православним українцям.

Пані Надія Горлицька, яка з 1942 по 1944 рік працювала в Холмської консисторії при владиці Іларіоні (Огієнко),  розповідала, що після урочистого повернення ікони до Холма її встановили у домашній церкві владики Іларіона (у соборі тривав ремонт): «Її прибрали вишитим рушником, обіч стояли підсвічники зі свічками, про що свідчить фото, котре збереглося. Владика Іларіон на проповідях просив людей приносити срібні речі, щоб можна було зробити ризи».

У 1944 році, коли радянські окупанті знову прийшли на Україну, Владика Іларіон, емігруючи з Холма, взяв із собою ікону. Під Любліном поїзд Червоного Хреста , в якому був і архієпископ, потрапив під радянське бомбардування: довкола тривали бої, наступали радянські війська. У цьому хаосі владика Іларіон не зміг знайти святого образу — церковним начинням було споряджено чимало вагонів. Отже, виникла версія, що ікона Холмської Богородиці згорів у полум’ї війни.

Ніхто й подумати не міг, що насправді ікона не постраждала. У той час, як усі кинулися рятувати з палаючого потягу майно, про неї піклувалася кузина відомого письменника Михайла Булгакова — Іларія Булгакова. Ризикуючи власним життям, жінка винесла ікону в поле й накрила її своїм тілом. Свої ж речі вона покинула напризволяще. Пані Іларія таємно принесла образ у Люблін і віддала його місцевому православному священику, а вже він повідомив до Холма, що святиню врятовано.

Відразу після приходу радянського війська та вертання польської влади, православний собор на Даниловій горі у Холмі забрали під католицьку кафедру. В той час у місті лишилася одна православна церква — Івана Богослова, де правив митрофорний протоієрей Гавриїл Коробчук. Він відмовився емігрувати разом із владикою Іларіоном та по його благословенню залишився опікуватися православними українцями.

Коли стало відомо, що чудотворна ікона переховується в Любліні, священик таємно та жертовно послав у небезпечну подорож до цього міста свою старшу дочку Любу й псаломщика Богословської церкви Петра Сурікова. Це вони привезли реліквію до Холма. І вже Божа Мати переживала разом з родиною Коробчуків усі тяжкі лихоліття українців Холмщини та Підляшшя! Тоді польські бандити стерли з лиця землі десятки сіл, знищили «під корінь» сотні родин. Лише за те, що були українцями, лише тому, що сповідували православну віру. Євген Пастернак, автор книги «Нарис історії Холмщини і Підляшшя» (Вінніпег-Торонто, 1968), пише, що тільки протягом року від травня 1943-го до травня 1944-го, лише в одному Грубешівському повіті карателі спалили 52 села і замордували близько 4000 селян!

У 1945 році о. Гавриїл Коробчук був висланий з Польщі на Україну, де образ зберігався його сім’єю в секреті аж до 1996 року в Івано-Франківській та Волинській областях у приватних оселях, серед більшості віруючих православних українців та рахуювався знову загубленим. Отець Гавриїл Коробчук заповів передати ікону в Православну Церкву (тоді в Україні діяла тільки РПЦ МП), але та від неї відмовилася, пославшись на те, що вона уніатська. У 1996 році власниця ікони, пані Надія Горлицька, передала Холмську ікону Музею волинської ікони в Луцьку. Згідно із заповітом родини Горлицької ікона не може залишати межі Луцька. Протягом десяти років тривала реставрацією ікони, зняттям пізніших нашарувань і відкриттям первісної живопису займався реставратор Анатолій Квася.

В даний час ця найбільша із святинь Київського Православ’я зберігається в сейфі з броньованого скла в музеї Волинської ікони в місті Луцьку і виставляється для поклоніння по великих релігійних днях.

підготував прот. Сергій Горбик

Тропар Холмської чудотворної іконі Божої Матері, глас 5

Як Материнське благословення, дарувала ти. Пречиста Діва, / пречудесну ікону Твою / православним отцям нашим на гору Холмську, / так і нині, бачачи безліч гріхопадінь наших, / не покинь нас, про всеоспівана Мати, / але будь з нами до кінця віку / і відкрий нам двері райські.

Кондак Холмської чудотворної іконі Божої Матері, глас 6

Пресвята Діва Богородица, / чудовими іконами Своїми, як зірками, Церкву Православну прикрасила / і православним людям землі Холмської пречудний образ цей дарувала, / подячний розпочнемо спів; / Ти ж Пречиста, / зміцни нас у вірі православної, / та так запоєм Тобі: Радуйся, Цариця неба і землі / і любляча Мати всіх, хто з вірою шанує Тебе.

Величання Холмської чудотворної іконі Божої Матері

Величаємо Тебе, Пресвята Діва, і почитаємо чесну ікону Твою, яка від часів стародавніх в місті Холмі є прославлена.

У час, коли в Польщі піднімається питання про т.зв. «волинську різанину», пропоную матеріал, як польська Армія крайова рівно 70 років тому (26 05.1943 р.) знищила перше православне українське село на Холмщині.

Їдучи з Холма до Грубешова, зразу за Білим Полем (як у нас називали), на 29 кілометрі ви відвідаєте старовинне українське село Ратиборовичі. Ліворуч од нього за 4 км — мої Стрільці. У Стрільцях мешкало 3 родини поляків, 7 — мурав’яків, решта 140 родин називали себе русинами. Поляки їх також так називали. До чести моїх земляків і на відміну від деяких сучасних закарпатців вони ніколи не відщеплювалися од спільного українського пракоріння.

Стрільці мали доволі промовисту історію. Це засвідчують перекази, деякі топоніми і навіть окремі роди, що носили явно виражені козацькі прізвиська. В журналі «Русская старина» (1905, грудень) священик Григорій Крашкевич занотував: «Время основания села Стрѣльцы теряется в глубокой древности. Предание говорит, что в древности во время нашествия татаръ или шведовъ в эту мѣстность, русские войска подъ предводительствомъ трехъ русскихъ братьев-полководцевъ Іосифа, Михаила и Филиппа Стангурскихъ сильно оборонялись отъ неприятеля. Прежде чѣмъ подойти къ мѣстности, гдѣ теперь село Стрѣльцы, урочище, именуемое Барановецъ, неприятель долгое время стоялъ съ войскомъ на холмѣ, так называемомъ «Стрилкова гора» подъ Дубенкой и послѣ того рѣшилъ выпустить первый выстрѣлъ, который будто попалъ въ самый центръ присутсвовавшихъ въ той мѣстности русскихъ войскъ, отъ чего и само первое селение от пріютившихся здѣсь русскихъ героевъ получило свое название от слова Стрилъ, Стрыльци, Стрѣльцы…

Иные же думаютъ, что некогда во время перехождения черезъ эту мѣстность славянскихъ племенъ, тутъ происходило Стрѣлецкое вече или Стрѣелецкая рада, отъ чего будто бы и самая местность названа Стрѣльцы.

Перший переказ настільки далекий від реальності, як населений пункт Дубенка від моїх Стрільців. На той час ніяке ядро, випущене з будь-якої гармати зі згаданої Стрілкової гори, не могло долетіти і попасти в центр розташування руських (а не русских) військ. Другий переказ також одверто надуманий. Але є ще й третій, більше відомий серед моїх земляків. Батько мого друга дитинства, найосвіченіший у селі чоловік Миколай Бжезицький запевняв: село виникло ще у княжі часи й було поселенням ратоборців, себто воїнів (звідси й назва «Ратиборовичі». Посередині Ратиборович нібито стояла дерев’яна церква, а поряд неї – дуже висока дзвіниця з якимсь дивовижним дзвоном. Його було чути за декілька десятків кілометрів, що, крім відправи церковної служби, слугував ще й попередженням про наближення ворогів. Одначе після якогось несподіваного нападу турків чи татарів село і його церква все-таки згоріли. Коли люди вернулися з урочища Турсько (туди вони завжди ховалися від ворогів), то окремі з них поселилися вже в лісі, побудували тут нову церкву (подалі від шляху, що тягнувся до Холма). Кажуть, що біля церкви, аби охороняти її, звели істби (хати) окремі з ратиборців – стрільці. Звідси й пішла назва села.

Про втечі від нападників в урочище Турсько розповідав мені й батько перед своєю кончиною. Ця цікава розповідь зберігається навіть на магнітній плівці.

За свідченнями колишнього жителя села Вербковичі Володимира Кідиби такі «княжі застави», крім тієї, що тягнулася по лінії Стрільці – Ратиборовичі, були ще у Войславичах, Молодятичах і у знаменитому Червень-граді.

Мені ще з дитинства було відоме урочище, що знаходилося на підвищенні неподалік Білопільського лісу поблизу річки Вовнянки. Воно називалося доволі загадково – «Монастир». І лишень нещодавно я дізнався, що на тому місці в сиву давнину й справді знаходився православний монастир. Іншим він і не міг бути. Бо на той час плем’я ляхів було далеко за Вепром. Як православна обитель існувала і чому її монахи покинули – можна лише здогадуватися. За переказами після якогось нападу ворога ті ченці, що залишилися живими, розійшлися по усіх усюдах, а декотрі встигли навіть вивезти із монастиря давній камінний хрест на парафію стрілецької Свято-Юріївської церкви. Ченці нібито бажали доставити цю старовинну пам’ятку в місто Володимир, який на той час міг бути столицею князівства, але щось їм вочевидь завадило це зробити. Понині цей хрест стоїть на тому ж місці. Не так давно я його бачив посеред жита, де колись стояла наша церква.

Що ж до стрілецьких церков – то тут інформації чимало і вона часто заплутана. Одну із них не обминула своєю увагою дарча грамота короля польського Яна ІІІ Собєського від 25 квітня 1676 року, копія котрої зберігалася завжди у церкві. Якщо село Стрільці вперше згадується 1 січня 1478 (в інших джерелах 1477) року, то на церковній іконі Покрови Пресвятої Богородиці є напис: «сія ікона сооружена за старанієм отця іерея Георгія Хмарука на тот час 1416 г.». Це засвідчує, що в Стрільцях стояла давня церква, можливо, саме та, про яку згадував М. Бжезицький, і саме село без сумніву в княжу добу вже було. Що ж до польського короля, то його увага до нашого села була не випадковою. Як стверджує вже згаданий мною священник-краєзнавець Г.Курашкевич: «Извѣстно о существовании Стрѣлецы из привилегіи Іоанна Казимира, короля польськаго, от 23 мая 1650 года, данной в Шалахахъ в обозѣ под. Сокалемъ крестянину села Стрельцы на солтыство Григорію Байкевичу за его храбрость в битвахъ с неприятелемъ». Думаю, не лишень мені не хотілося, щоб мій земляк опісля відзначився ще й під Берестечком. Хай там як уже було, але далекий нащадок Гриця десь у тридцятих роках минулого сторіччя спочатку перекинувся в католика, а згодом вернувся в православ’я і був депортований, як і всі його односельці, в Запорізьку область. Одначе це його не врятувало від інфамії. На красунь-доньок калакута-перевертня так ніхто з односельців і не кинув оком, і вони залишилися самотніми в чужій стороні.

В документах не згадується, де поділася стара, ще з княжих часів церква, одначе згадується нова під 1564 роком. Ще новішу побудували в 1772, але вона згоріла під час грози, і в 1831 поставили тимчасову каплицю, а в 1845 році вже був побудований на кошти прихожан новий храм. Саме з цієї церкви і збереглася світлина і тому дата, позначена під нею в окремих документах 1564 роком є неточною.

Цікавою була й дзвіниця (1810, яка мала аж 8 дзвонів. Не втримаюся, щоб не прочитати написи на них. На першому – «Благовѣствуй земле радость велію» – 15 пудів; на другому – «Року Божія 1717» – 2 п.; на третьому – «Року Божія 1740» – 2 п.; на четвертому – «Року Божія 1799» ; на п’ятому – «In te domine»; на шостому – «Отлитъ сей колоколъ в Москвѣ на заводе А.Д.Самгина, ко храму св. Георгія в с. Стрѣльцах усердіемъ прихожанъ в память восшествія на престолъ государя императора Николая ІІ, 1895 г.» – 10 п.; на сьомому – «Москва, заводъ П.Н. Финлянскаго» – 9 п. 8 ф.; на восьмому – «В с. Стрѣльцы в церковь св.-вел. муч. Георгія Побѣдоносца от Александра Кобычева. Колоколо-литейниый заводъ В.Орлова. С.-Петербургъ, 1899 года».

У 1869 році у Стрільцях було відкрито початкове училище, яке відверто москалізувало моїх предків. А українською мовою вперше почали викладати в школі тільки в 1941 році, під час німецької окупації Холмщини. Тією ж мовою правив у Пречистенському соборі в Холмі і владика Іларіон (в миру Іван Огієнко).

Про те, як працювалося священикам у селі, є чимало документів. І майже всі вони засвідчують, що їм тут, особливо під час католицького свавілля, жилося трудно й небезпечно. В 1640 році священик стрілецької церкви отець Ієроним Попович, не витримавши знущань, подав скаргу на Варвару Комаровську, жінку Белзького подкоморія, за що та арештувала і посадила його у в’язницю, з котрої йому якось удалося втекти. У 1657 році отець Ієрофей Бобрикович був побитий і пограбований якимсь керуючим маєтком Држевошовським. В 1858 році отець Іван Гукевич попросив парафіян допомогти йому на жнивах. Коли жнива почалися, приїхав на поле управитель маєтків Юзеф Банашкевич, католик, і привселюдно сильно побив нагайкою Гукевича за те, що його парафіяни не прийшли на панщину, а вирішили допомогти священику.

Особливо знущалися над православними отцями в 30-их роках минулого століття. Їх, як звірів, почали навіть відстрілювати. Склалося так, що окремі священики боялися навідуватися до церков і тікали за Буг.

Село княжих стрільців оддавна складалося з трьох частин: старе село, панський двір (тепер 1-ша стрілецька колонія) і Підлісся. На захід од перехрестя був куток Мурав’яки. Тут переважно й мешкали мурав’яки (переселенці з Моравії), вони поселилися сюди після 1859 року. Поляки – ще пізніше. Східну частину села чомусь називали Солтищиною. Тут стояла невисока дерев’яна вежа. З неї, як дехто стверджував, у погожу днину видно шпилі знаменитого православного собору на Даниловій горі в Холмі. В соборі віддавна знаходилася не менш знаменита ікона Богородиці, перед якою ставали на коліна князі Володимир Великий, Роман Мстиславич, королі Данило, Лев і багато інших високодостойників землі нашої.

За Солтищиною попід лісом розкинулося Підлісся. Там мешкали лише українці. Панський двір був польським. І хоча в ньому працювали й українці, але вони лише у своїх домівках розмовляли по-українському, на роботі спілкувалися по-чужинському, за що їх не поважали односельці, хоча розуміли, що форналі (двірські працівники) робили це з примусу.

Десь біля урочища Турсько (за свідченнями старих людей) був Козацький Брід. Як для Холмщини то назва – несподівана. «Може, козаки Максима Кривоноса восени 1649 року сюди заблукали? Адже ж були вони в Уханях, то чому не могли навідатися в Стрільці?» – колись запитав мене мій земляк Олександр Головерса. На жаль, не міг йому ні заперечити, ні підтвердити.

Треба сказати, що до козацького фольклору мої односельці ставилися з пієтетом, одначе саме слово «козак» у них не завше викликало веселкові емоції. Може, в тому винні донські козаки, котрі не раз скородили уздовж і впоперек Холмщину, а може, ще й ті під проводом Хмельницького, що підійшли до Замостя, і, як відомо, ревно відстоюючи православну віру, не завше толерантно ставилися до єдинокровних братів-холмщаків, які на той час уже пройшли через унію. До речі, це потім враховували польські ксьондзи, хитро заманюючи українців до римо-католицького віросповідання.

Що ж до мого села, то його західну околицю завше омивала невеличка річка. Начебто колись її джерело хтось із пастухів намагався заткнути віхтем з вовни. Звідти й назва річки — Вовнянка. Влітку вона аж варилася від хлоп’ячих голих рук, ніг, животів, спин і сідниць. Признаюся, це був наш запаморочливий і беззастережний короткий дитячий рай!

А далі за Білополем протікала вже Удаль, що несла свою воду в українську даль. Здається, як і Вовнянка, вона впадала до Бугу. До того Бугу, котрий був якимсь сатанинським рубіконом в історії нашого народу.

Ми ніколи не міняли

українські береги.

Як за Буг нас виганяли —

в очі нам сікли сніги…

Мені й понині стає моторошно від розповідей батька про те, як їх, селян, гнали перед собою донські козаки в Першу світову.

Загнали аж у Тамбовську губернію, лякаючи австрійськими окупантами. Дід Петро, позбавлений звичних доходів для існування (а був він прекрасним столяром), почав виготовляти двері, віконні рами, полози до саней, балалайки і навіть валянки й кожухи. Оскільки був майстром на всі руки, то заробляв непогано. «Білогвардійці» запропонували йому якусь вигідну посаду в артілі, а коли прийшли «червоні», то сказали: «Будешь на нас работать!» Не захотів. І незважаючи на те, що сина Єгора, мого батька, за якісь там успіхи у школі брали аж у Тамбов учитися на «государственное обеспечение», змайстрував новий віз, запріг у нього коня і подався на захід.

Коли холмщаки верталися з «біженства», поляки на їхніх очах підпалювали хати. В Богутичах, Молодятичах почали горіти навіть церкви (1918 р.). В Заборцях теж підпалили храм, але австрійські вояки (саме ті, котрими лякали донські козаки) погасили його.

Дід Петро з дружиною і п’ятьма синами поселився у церковній дзвіниці, перезимував, а навесні «закопався» у землю. Батько показував мені те місце, де колись стояла землянка.

І все ж Петро Столяр (так прозивали діда) першим побудував у Стрільцях нову хату, бо повернувся у числі перших. А малоземельний дід Василь, навпаки чекав од совітської влади щедрих наділів спочатку в Уфі, потім у Казані й Самарі, але дочекався голоду і громадянської бойні. З малими дітьми ночами пробирався крізь заслони різноколірних банд і прибув до рідного села лише в 1922 році, казали, останнім. Не застав ні хати, ні стодоли. Хата згоріла, стодолу люди на труни розібрали, бо лютував тиф. З дев’яти дітей у Василя Вовчука залишилося четверо. І всі – голодні. Середульша з дочок, Гандзя (моя мати), не раз навіть у голодному 1946 за Дніпровими порогами казала: «То ще не голод. Ми ворон ловили і їлисьмо».

Приблизно третина мешканців села не вернулася — їхні могили розкидані по всій Російській імперії, сягають навіть Середньої Азії.

І поза всім тим Стрільці, як і інші навколишні села, знову орали, сіяли, косили. В селі діяла «Рідна хата» (вважай «Просвіта»), хор, інструментальний оркестр, драматичний гурток, що ставив вистави за п’єсами Тараса Шевченка, Марка Кропивницького, Івана Карпенка-Карого, Михайла Старицького тощо. В селі вшановували пам’ять Кобзаря. На одному з них мій малий ровесник палко виголошував:

Виріс Холм і став на варті

української землі! –

і я, пам’ятаю, йому дуже заздрив.

У селі витав український дух між синьо-жовтих прапорів, парубки в козацьких строях виїжджали у свята на конях і співали:

Станем, браття, в бій кривавий од Сяну до Дону,

В ріднім краї панувати не дамо нікому!

Признаюся, усі пісні, де згадувалися «стрільці» (а їх у нас співалося ой скільки): «Йшли стрільці до бою та й в Галичину…», «Ой за тебе, рідний краю, наші стрільці помирають…», «Ой з-за гори чорна хмара стала. По всім світі йде стрілецька слава…», і нарешті знаменита: «Виступають стрільці січовії у кривавий тан…»), я до самого виїзду за Буг сприймав як свої, що прославляють моє рідне село і його доблесних односельців. Тепер можете собі уявити, в якій атмосфері формувався мій світогляд!

Мої земляки співали і треба сказати, як українці, гарно співали, а над їхніми головами вже згущувалися хмари.

В 1928 р. в Павловичах розвалили церкву.

Появилися банди «кракусів». Якось напали на наше село. Били вікна, пороли і пускали за вітром пір’я з подушок, лили гас у борошно, зривали зі стін і топтали на долівці ікони. Потім появилися вдруге, втретє…

Потім почалося масове нищення церков. Мати згадувала: «Нараз серед білого дня по селі пішла чутка: «Церкву валять!» Я схопила тебе (себто мене) за руку і побігла. Людей біля церкви було вже повно. Жінки плакали, чоловіки кричали, але підступити до анцихристів боялися, бо ті були озброєні. Попереду людей стояв твій дідо, що був церковним старостою. Священик утік із села. Поляки лазили по даху, зірвали й хрест, кинули додолу, але залізний хрест зачепився за тонку гілляку на липі і повис. Я крикнула: «Дивіться, люди, не падає, бо святий, а ви, бандюги, – грішники!» Поляк оглянувся і тільки засміявся. Кажуть, саме в той день, коли він валив церкву, у нього дочка втопилася. А другий, той, що лазив по даху, потім, як пес, здох. Так Господь покарав їх…»

У руйнуванні православних храмів польські шовіністи ніби змагалися з російськими комуністами. На Холмщині вони знищили понад 170 церков тільки за один 1938 рік. У тому числі й нашу 8 липня, котра мала старовинні рідкісні ікони, які «антихристи» втоптували в землю брудними чобітьми.

Згодом польські історики почнуть кивати за Буг, на Волинь, мовляв, що там робилося. Хотів би знати, чи підрахували вони, скільки їхніх храмів тоді там знищили українці? Думаю, не назвуть жодного. Бо костели, як і церкви, почали нищити після війни комуністи.

А 29 січня 1943 року до стрілецького лісу вже забрали Адама Микитюка і Євгена Сім’яшка. Адам загинув, а Євген чудом врятувався.. Як їх мордували польські бандити, примовляючи: «Будеш знати, гаде, на чиїй землі живеш!»

Смиренний і богобоязливий Антін Бриль після роботи мив чоботи, до нього підійшли двоє і штовхнули в рів, у хаті побили вікна. Сусіди намовили Антона подати на злочинців у суд. Чоловік послухав, і суд прийшов, але до потерпілого. 30 січня того ж 1943 року Бриля забрали до лісу. Хтось із односельців чув, як мордували невинного. Його роздягнули, прив’язали до дуба. Дерли з нього шкіру, посипаючи рани сіллю.

Такою ж смертю в той вечір загинув і Йосип Ковальчук.

Згодом із лісу не вернувся Тодорко Міщанчук. Його зголосився розшукати брат Гриць – пішов і теж пропав.

Люди почали здогадуватися, що в лісі напевне знаходиться кубло бандитів. Треба було щось робити.

Це був переддень страхітливих змагань двох слов’янських етносів. До того ж один мав би відстоювати свої права на рідній землі по обидва боки Бугу. Саме тому після перших жертв у селі Юрій Лукащук організував самооборону. До неї увійшли Євген Долинський, Йосип Назаревич, Сергій Стець і мої рідні дядьки — Володимир Струцюк і Євген Вовчук. Потім вони діяли на теренах Холмщини і Надсяння — хто в дивізії «Галичина», хто в загонах УПА. Про це мені не раз розповідав дядько Євген. Одіссея його страдницького життя, певне, не вмістилася б і в том. Я пробував щось написати, одначе відчув, що це не на рівні мого літературного хисту.

За свою оборонну ініціативу Юрій Лукащук тяжко поплатився: 6 лютого 1943 року аківці (так себе називали бандити) убили батька Василя і сестру Надію, а невзабарі за селом Ратиборовичі мстива куля обірвала життя і брата Олекси.

Створення самооборони спричинилося й до того, що 26 травня 1943 року на Стрільці напала банда АК — 500 бойовиків. Ці дані стали мені відомі з польських джерел.
Стрільці були першими з тих 52 сіл, які протягом року згоріли лише в Грубешівському повіті. Не буду описувати детально кривавої бойні. Як Бог виділить часу й хисту, про це мушу сказати відверто й правдиво во ім’я покинутої Холмщини, котра виділялася чи не найбільш покривдженим людом. Зараз хочу відтворити лише ті картини, котрі чомусь найглибше вгрузли в дитячу пам’ять.

Біля догораючої клуні бігає іржучи наша кобила, а я стою і дивлюся прямо в огонь – там у клітці мої улюблені кролі. Я не можу очей відірвати від он того кутка, де полум’я ніяк не може вгамуватися.

Десь поряд бігає мати і голосить:

– Людоньки! Таж вони мого чоловіка вбили!

Я того ніби й не чую, а все дивлюся на той палаючий куток.

– Таж якби він жив, то вже був би тут! Бандити вже аж ген за цвинтарем!

Нарешті мати підбігає до мене і шарпає за руку:

– Юзю, чого стоїш стовпом? Лети до діда й бабці! Подивися, ци хоч вони живі!
І я біжу.

Біжу, біжу й нараз спотикаюсь у диму об труп.

Приглядаюся – Ромась Нестерчук. Лежить, розкинувши руки хрестом, якраз на мурав’яцькому перехресті. Його напівсліпого й напівголого вивели з хати і веліли показувати «халупи русінув». Ромась чи вночі не бачив, чи не хотів видавати одновірців – за що й отримав розривну кулю в чоло.

А ось – Осип і Палажка Головерси. Палажка присіла, як жива, під плотом. Тільки чомусь за живіт схопилася. І очі – вже байдужі. Дев’яносторічному Йосипові куля пробила горлянку. Він хоче щось сказати, напружується – і кров цівкою виривається з рани. А під дотліваючим спаляниськом – його син Степан.

Миколай Бжезицький у селі чи не найповажніший чоловік. Його сіни завжди під саму стелю завалені книжками. По тій горі з книжок я з Миколаєвими синами часто спускався донизу, як із засніженої гори, поки не вбігав хазяїн.

«Що за збиточні козаки?! Ану до дідька на подвір’я!» – і зовсім не злостиво дарував кожному з нас дупака і виштовхував за поріг.

Казали, якби Бжезицький перейшов на католика, обіймав би найвищу посаду в ґміні, а так… І чоловік зненавидів те, що польським звалось. Якщо хтось із іновірців (найчастіше то були осадники-мазури, що недавно переїхали на розпарцильвані панські землі) ненароком навідувався до Миколая, чоловік брав шпадля (лопату) і викидав сліди непрошеного гостя за пліт.

У ту трагічну травневу ніч осадники підстрелили Бжезицького, запалили хату, поставали навпроти дверей і чекали…

Але Миколай вирішив краще згоріти, ніж покинути свою домівку.

Про це я дізнався від свого діда Василя Вовчука, котрий жив по-сусідськи з небіжчиком….

А десь на іншому кінці села в той час повзало немовля по мертвій Струцюк Марії. Жінка впізнала бандита і назвала його по імені. Такої форми звертання викритий колишній однокласник не простив їй…

За Грубешовом у Сагринях біля тисячі людей убили, а в моїх Стрільцях усього понад двадцять. Для трагедії то ніби, вибачте, й замало. Страшна наша українська логіка. До того ж, що це за поняття «понад»? У Галицько-Волинському літопису читаємо: «Тоді ж (весною 1218 року) убитий був Клим Христинич, один із його (князя Данила) воїв, що ото його хрест і донині стоїть на Сухій Дорогві. А ляхів вони багатьох побили і гнали вслід за ними до річки Вепр».

Загинув один – і увічнений. Хрест цей і донині стоїть у Зимному коло Володимира-Волинського. Ось де приклад для наслідування! А мої земляки лежать аж у Середній Азії, по Тамбовах і Казанях, Херсонах і Запоріжжях, Галичинах і Волинях. І кладовище їхнє розтягнулося до таких розмірів, що й загубилося в часі й просторі, а правічні їхні цвинтарі з поваленими хрестами, переораними могилами заросли пісенним українським барвінком, як у Стрільцях.

Я шукаю могилу діда, бабці, сестри – не знаходжу. Везу рідний барвінок на Волинь на батькову могилу – барвінок на цій землі (хоч і українській) не прийнявся.

У липні 1988 року я вперше відвідав Холмщину, котру покинув у листопаді 1944 року. Я стояв і дивився на коричневий клаптик, порослий бур’яном серед пшениці, на тому місці колись була батьківська хата…

– А знаєш що, Юзефе, кажуть, що твоє село бандерівці спалили…

Мене, признаюсь, розсердила така провокаційна інформація мого приятеля – польського поета. Але… але, на жаль, так фальсифікувалися факти не лише в Польщі. Радянська преса до оскалу розносила по всьому світу, як так звані українські буржуазні націоналісти стирали з лиця землі польські села, наліво й направо умертвляючи сусідів. Боже, і де стільки тої буржуазії наплодилося в кількох західноукраїнських областях?! Адже ж засвідчують, що її було аж кілька сотень тисяч (маю на увазі вояків УПА)! І майже всі – з села. Ось де приклад раптового обуржуазнення нації, що трохи запізно підпала під рятівне крило комуністичної влади. Ради справедливості відзначу: донедавна не зустрічав жодного матеріалу, де б говорилося про спалене поляками українське село. А хіба таких не було на Волині? Переконаний, не менше, ніж польських. Про Холмщину промовчу – там суцільні українські згарища.

Отак, допінговані імперською ідеологією, борзописці (переважно журналісти й письменники) один перед одним робили з рідного народу бандита. А що ж після того залишилося робити недоброзичливцям-сусідам? Вони в усьому орієнтувалися на ту ненависну до українства тріскотню і не шкодували брудної червоної фарби, котра на дві третини облила сталінський прапор нашої фіктивної держави.

Але ми все-таки відстоювали себе.

Самооборона моїх Стрільців і сусіднього Білопілля числом 14 стрільців вступила в бій з півтисячною бандою. Бій був нерівний, але українським хлопцям, як стверджують архівні джерела, удалося убити щонайменше 5 бандитів, серед них — провідника банди Францішка Кракевича.

Українські стрільці відступили з поля бою без втрат. Дядько Євген розповідав про бій під Радостовом: «Ми їх понад чотириста… Як снопи у жнива лежали аковці. То ми їх за Сагринь і за Стрільці! Після того вони дременули аж за Сян…» — і міцно затягувався самосадом.

Понад рік стрілець УПА Євген Вовчук воював у Карпатах. Воював не лишень з поляками, а й з мадярами. І насамкінець з енкаведистами. Зневірений і знесилений у борні, вирішив за всяку ціну прорватися з оточення і навідати старих батьків.

Удалося прорватися, але у Стрільцях уже батьків не було…

То неправда, що перші ешелони холмщаків їхали на схід добровільно. У 1944 році в нашому селі майже через день появлялися польські банди. Іноді навідувалася і червона партизанка. Згодом до неї українське населення поставилося з недовір’ям. Відчувалося, що вона була заодно з поляками, обзивала українців націоналістами і грабувала їх.

Коли з фронтом прийшли «совєти» – відразу поставили вартового коло нашої криниці, аби ми не брали воду з неї. Мати піднесла кільком солдатам свіжого молока — ті мовчки відштовхнули гладишку.

«Що то за вояки, – дивувався батько, — ніби без’язикі, а голінки пообмотували чортзна-чим. Здається, дочекалися…»

Згодом батько надибав якогось тамбовця, заманив його до хати, підпоїв і почав випитувати. Той відповів:

«У нас можно жить, но крутіцца надо».

Батько вивалив очі на дорадника:

«Як крутитись? Як веретено чи керат?»

Згодом він усе зрозумів, але «крутитись» так і не навчився.

А тим часом уже ходили агенти й агітували. Агітували за СССР. Люди сиділи на пожарищах, упиралися. Тоді аґенти почали втовкмачувати:

«Што ета ваша Польша! У моєй Машкі жопа і то больша! А там простори, чернозьоми, немецкіє дома…»

Люди слухали і недовірливо зиркали з-під лоба.

А згодом не витримали:

«Ще колись казали: знай, ляше, — по Вепр наше. Ми думали, що вите нам допоможете від поляків забрати нашу землю. Ми думали, що вите — свої, а ви чужіші од німців. Ті хоч українські школи для нас відкрили і собор у Холмі по-справедливості передали православним».

Люди ще були сміливі, бо поки що не знали, що можна говорити, а що — ні. Тоді аґенти почали погрожувати:

«Єслі ми уйдьом — вас всєх пєрєестрєляют!»

І справді, почали лунати постріли. Чиї? Ніхто не відав. Але всі вже здогадалися, що треба збиратися у дорогу.

Мої односельці першими навантажили вози скупими клунками і подалися до Устилуга. Їх супроводжували совітські солдати. Дехто стверджував, що й окремі стрільці Хомської самооборони.

За Стрілецьким лісом нас обстріляли поляки.

Вночі ми перетяли Буг, у Володимирі-граді залізли в «телятники» і, як згадує мати, «на октябрську» вже були в с. Новослобідка, що біля найзнаменитіших порогів на Дніпрі.

Якось так виходило, що ми не рахували своїх жертв, бо того нам не було дозволено, а самі ми не поспішали.

Пізніше про ті часи я згадував.

Залишилось давно все за Бугом,

і про нас вже давно світ забув.

Чи ж були ми в тім світі не з Богом?

Чи ж то Бог, може, з нами не був?

Рідні зорі нас радісно гріли

і ріднили купальські вогні.

А як села довкола горіли —

догорали із ними пісні.

І тому-то у грудях занило,

а в Пречистої сива печаль.

Журавлі над горою Данила,

як ніколи, сьогодні кричать.

Відкричали б, та, мабуть, не можна,

відмовчали б, та як відмовчиш.

Від Сагриня аж ген до Явожна

наша кривда у всесвіт кричить.

Одначе деякі села не поспішали з виїздом. Переважно то були села, котрі не зазнали руйнації. Але на них уже нападали поляки посеред дня і запальними кулями підпалювали українські хати. Найчастіше палії відверто погрожували: «Щоб ноги вашої на цій землі не було!»

І люди покидали віками обжиті обійстя. Села порожніли, бо в переважній більшості на Холмщині були українськими. Поміж бур’янами скрадалися здичавілі коти. А Тиратин, що по сусідстві від Стрільців, ще тримався.

Але дійшла черга і до Тиратина. Перша валка возів прибула до Холма впору. А ось друга у складі 13 фірманок застрягла під Білопільським лісом. Назустріч їй з лісу верхи на конях виїхала банда Сватка, що з Одлітайки. Вишколений розбійник наказав завернути фірманкам до лісу. А там усіх людей перебили, майно розподілили поміж своїми.

У мене під руками документальний збірник, виданий у Замосцю в 1992 році так званим Світовим союзом жовнірів Армії Крайової «Luny nad Huczwa і Bugjem». У книзі Сватко значиться як герой.. Є навіть його портрет. Там же є портрет і Францішка Кракевича — палія моїх Стрільців.

Знайдете ви там і портрет ката Сагриня Басая-Рися і багатьох інших бандитів.
За підрахунками авторів збірника у Білопіллі загинуло 99 поляків і лише 5 українців, у Стрільцях аж 53 поляки і жодного українця. У Бересті замордовано 500 українців, одначе значиться тільки 3. Не хочу далі ілюструвати таблицю, хочу тільки сказати, що в тих селах, де значаться чималі жертви з польського боку, навіть поляків стільки не мешкало. Коли я запитав Євгена Андрущука з Бусня: «Чи міг у вашому селі 31 поляк загинути?» він відповів: «У нас жила всього-на-всього одна польська родина, що складалася з трьох осіб. І чужих під нашим селом ніхто не бив. Все це – брехня. Як і брехня, що в Ратиборовичах загинуло 20 поляків. Одного вбили, то правда, і то чи не тоді, як ваше село горіло. А ось у Стрільцях то, певне, з тридцятьох наших замордували. Але то вже ти сам повинен знати. А втім, ти ще був шмаркачем. Мати твоя повинна пам’ятати».

Разом із матір’ю намагаємося пригадати невинно убієнних односельців.

Ось їх імена:

Адам Микитюк, Антін Бриль, Йосип Ковальчук, Тодорко Міщанчук, Гриць Міщанчук, Олексій Лукащук, Василь Лукащук. Надія Байкевич, Роман Нестерчук, Йосип, Палажка і Степан Головерси, Марія Струцюк, Миколай Бжезицький, Іван Чемерис, Віктор Яницький (Іваницький), Адам Бриль, Григорій Коцюбинський, Ілля Пекарчук, Нестор Байкевич, Андрій Гармата, Степан Ющак, Степан Тесля (Цєсля), Степан Барилюк, Степан Мальчевський…

Інших уже й мати пригадати не може.

Вічна їм пам’ять на споконвічно українській землі.

Йосип Струцюк

 1991, 2013

 Світлина Ю.Гаврилюка: 

Сплюндроване кладовище.