Вступ

Я довго не міг дерзнути і почати писати, що ж я думаю про людину, відому як святий праведний Іоан Кронштадтський. Може, побоювався, що вона знову встане з гробу і крикне: «прокляну! Заллю кров’ю «Ахіллу»! .. »

Фейк, говорите? Ну, тоді більше шансів, що проклянуть православні шанувальники Іоана, відфрендяться, перестануть читати портал, будуть ще голосніше кричати в своїх блогах: «Ахілла- смітник! Ми завжди це знали!» Мені вже не раз натякали (після поки що трьох публікацій витягів з його щоденників), що, мовляв, не чіпай! святого не чіпай! Мовляв, архієреїв чіпай за всі місця, добре – навіть патріарха, а ось Іоана – неможливо!

І ось це цікаве явище саме по собі: не смій чіпати святого, не смій вишукувати в ньому недоліки або публікувати негарні моменти його біографії, навіть якщо він сам про себе це написав у щоденниках. Про що турбуються шанувальники святого? Про те, що правда скине його з небес? Про те, що хтось схаменеться і проведе деканонізацію? Або, скоріше, про те, що зруйнується лубочний образ святого, який міцно закріпився в голові?…

Кажуть: не можна спиратися на щоденники, людина писала для себе, писала відверто, всю правду, навіть некрасиву, тому, мовляв, якби ми самі написали чесні щоденники, то … Так, але саме тому, що людина в щоденниках писала «всю правду» – щоденники і є найціннішим джерелом інформації про людину, яку нам пропонують в якості зразка, в якості «праведного». І коли ця інформація входить в дисонанс з житієм, то тим більше варто уважніше придивитися до текстів.

Ми повинні визначитися в головному: що таке святість? Це абсолютна безгрішна людина? Це хороша поведінка? Це правильний напрямок духовного життя? Це підсумок життя – потрапляння в Царство Боже? Загалом, це процес або підсумок? Це стан душі чи це особливе обрання Богом на особливе служіння?

Я ставлю ці питання, тому що захисники святого поводяться нелогічно: вони вважають, що раз людину канонізували, то все її життя в якості людини треба розглядати тільки крізь призму його канонізації, його святості. Будь-які її помилки треба замовчувати, її помилковий духовний напрямок треба виправдовувати «особливим шляхом» – в загальному, вивести святого з поля критики.

Але чому? Тільки тому, що вже написані ікони? Уже звучать акафісти і побудовані храми на честь святого? Він уже помер і не може бути критикованим? Але тоді, за цією логікою, і живих не можна критикувати. Раптом той самий противний батюшка-хам на нашій парафії або той архієрей, який живе в розкоші, насправді пише пристрасні щоденники, кається в них, в своїх гріхах, раптом він нишком робить добрі справи, добро і молиться у вогні і громі? Раптом його потім канонізують? Тому, припускаючи це, нам треба закрити очі на його неподобства або спосіб життя, який він веде публічно? Так? Адже потенційно і він святий. Та й взагалі будь-який з нас.

Але я все-таки насмілюся написати свої роздуми.

По-перше, з самої своєї юності неофіта я поважав, дуже любив і молився двом святим: преп. Серафиму Саровському і праведному Іоану Кронштадтському. Перший для мене був взірцем тихого мирного духу: «радість моя, Христос воскрес!», Згорблений старець, камінчик, чудеса, ведмеді … Другий – втіленням палаючого ревного духу, «справжнім» священиком, на якого хотілося бути схожим, цілителем, безсрібником, викривачем людських страстей. Але час минув, і від лубкової простодушної довіри житіям мені захотілося перейти до правди – якою б приголомшливою і непривабливою вона не була.

По-друге, це теж щоденник. Тому ревнителі святості Іоана Ілліча Сергієва повинні бути послідовні: раз Іоану можна в щоденнику писати «всю правду», навіть некрасиву, то дозвольте вже й мені зробити те саме. Якщо ж ви вирішите, що я засуджую святого, тоді почитайте щоденники – і Іоан засуджував оточуючих, регулярно і дуже багатьох. Він каявся в своїх гріхах і своєму засудженні? Так написано в його щоденниках? Добре, і я теж відразу каюсь і визнаю, що все те, що я думаю і пишу – є плід мого грішного занепалого розуму, я можу помилятися, все насправді може бути не так, і хай вибачать мене Бог, святий Іоан і всі суворі православні, коли що не так. І можете сміливо осуджувати мене у себе на сторінках соцмереж – я справді не ображуся. Прийму наругу як заслужене, і спасаюся вашими молитвами.

Загальне враження від щоденників

Відразу відзначу: все те, що тут написано, що не є всебічне дослідження особистості Іоана Кронштадтського – від народження до смерті. Тут немає нічого, крім думок з приводу його дев’ятнадцяти томного зібрання щоденників, точніше – з третього тому по дев’ятнадцятий, що охоплюють період з 1859 по 1876 рр. Це думки про священика Іоана Сергієва у віці з 30 до 47 років. Вартує це враховувати, якщо у читачів виникнуть заперечення, що, мовляв, а ось в старості насправді було те-то і те-то, і все було зовсім не так. Може бути, але повторюся, мої поради обмежені щоденниковими записами конкретного періоду, охопити всю особистість Іоана я не беруся.

Ніяких цитат із щоденників я наводити не буду, щоб не обтяжувати текст. Бажають фактів – можуть почитати наші короткі витяги на «Ахіллі» або (що набагато правильніше) самостійно вивчити всі 19 томів. Як завжди нагадую, що ми на «Ахіллі» нікого не закликаємо з нами погоджуватися: кожен сам має право і повинен думати своєю головою і робити свої висновки.

Отже, перші загальні враження від прочитаного.

Таке відчуття, ніби у автора важка форма хвороби Альцгеймера. Причому не тільки щодня людина прокидається і починає жити і мислити заново, але і кілька разів на день. Тільки цим можна пояснити 19 томів тексту, який легко можна укласти в один маленький томик, без втрати змісту, бо автор постійно пише одне і те ж. Причому, одне і те ж кілька разів на добу, а може бути, один раз на добу, але в різних абзацах.

Виникає відчуття, що автору вкрай важко просто думати, всередині своєї голови, тому він виливає на папір потік свідомості, щоб побачити її написаною, а значить – продуманою.

Також виникає стійке уявлення, що отець Іоан думає тільки про себе. Все, що він пише, крутиться тільки навколо його особистості. Враження цього описання – крайньої межі егоцентризму. Іоан сам каже, що йому потрібен тільки Бог, але навіть Бог потрібен остільки, оскільки потрібен йому. Весь навколишній світ, всі люди, все життя – лише є засоби для того, щоб Іоану бути з Богом. Це справляє гнітюче враження.

Напевно, 90-95% щоденникових записів присвячені «духовному» – відносинам з Богом, покаяння, роздумів про спасіння – свого і всього світу, про духовні плоди від причастя, про бісівські нападі й боротьбу з ними. Це те, що так люблять тиражувати православні видавництва, роблячи незліченні «духовні» збірники з цитатами Іоана, формуючи образ великого духовного подвижника і письменника.

Але при ближчому розгляді стає ясно, що все духовне, що він пише, крутиться навколо вкрай обмеженої кількості тем, він лише нескінченно повторює одне і те ж, правда, робить це настільки пристрасно, гаряче, – а вірніше, як зауважують тверезі люди, істерично, – що створюється враження чогось нового, дивно оригінального.

Але ніяких оригінальних думок у нього немає. Мало того, для тих, хто читав праці святих отців-аскетів про правильне духовне життя, стає очевидним, що напрямок духовного життя отця Іоана прямо суперечить порадам досвідчених подвижників. Так, тут ревнителі закричать, що у отця Іоана «особливий шлях» – і нічого не заперечиш. Особливий, звичайно. Ось тільки чи є він прикладом для інших християн? – Сумнівно.

Про покаяння

Головне, в щоденниках Іоана – це його ставлення до покаяння. І ось воно представляється вкрай несхожим з тим підходом, який зазвичай пропонується всім іншим християнам. Він вважає, що для боротьби з гріхом і з пристрастю необхідно ретельно вдивлятися в кожний мікроскопічний рух душі, думки, почуття. З боку ступінь цієї ретельності виглядає як ознака психічного захворювання. Всі сторінки щоденників сповнені цим: як він подумав про щось, «ворог» його за це «притиснув», він помолився, подолав ворога, через секунду нова думка – атака – молитва – покаяння – подолання… А потім Іоан приходив додому і строчив десятки сторінок, описуючи все це, смакуючи, розглядаючи з усіх боків, вишукуючи причини і наслідки … і … і все починалося по колу.

Будь-який священик відразу скаже: о, у мене такі на сповідь частенько приходять! З зошитами або довжелезними сувоями «гріхів», з темними колами під очима, з виразом побитої собаки на змученому обличчі … Зазвичай це жінки – в безформних чорних спідницях, обмотані хустками, в чоловічих черевиках і з рюкзаком за спиною. Пізнали типаж, так? .. нервові неофітки, стукнути головою об «духовність».

Ось це найголовніше – його горезвісна боротьба з гріхом і з «ворогом» протягом 17-ти років не показує абсолютно ніяких плодів. Він обертається у вихорі істеричних пристрастей, так, звичайно, він їх усвідомлює, але знову і знову він кидається в цей вихор, щоб знову поборотися і знову про це написати – як він переміг ворога. Вибачте, а може, варто було хоч іноді у сторонці постояти? Видихнути, віддихатися, подивитися на себе з боку? Щоденники дають поживу для висновків, що причиною всієї духовної боротьби не є пристрасті або біси, а власна істерична, скажена натура Іоана. І причини цієї істеричності вкрай банальні. Давайте заглянемо в його життя.

Родина

Загальний настрій особистості Іоана, на мій погляд, такий: «мені не потрібен ніхто, крім Бога. Всіх треба любити, звичайно, але тільки тому, що вони – члени Тіла Христового ». З цієї його ідеї випливає все інше в його житті.

З таким внутрішнім настроєм Іоан Сергієв просто зобов’язаний був піти в ченці. Або попросити рукоположення у стані целібату . Так, першим священиком у стані целібату став отець Олександр Горський в 1860 році, на п’ять років пізніше висвячення отця Іоана, можна сказати, що це була справа незвична. І начебто він навіть хотів стати ченцем і місіонером, але тут трапився той самий знаменитий сон, в якому він побачив себе служачим в Кронштадтському соборі … І, як сказав письменник, «все завертілося …». (До речі, Іоан і згодом дуже любив цитувати свої сни і робити всякі духовні висновки з того, що наснилося. Замість того, щоб, за порадою отців, ставити свої сни ні в що.)

Отже, Іоан вирішує стати священиком за допомогою одруження на Єлизаветі Костянтинівні, дочки Кронштадтського протоієрея, чиє місце в соборі і отримав Іоан. А разом з місцем і дружиною він отримав доважком тестя та іншу родину дружини, квартиру і багаторічний психоз під назвою: «я повинен любити і поважати родину!» Цю мантру він повторював рік за роком, переконуючи себе.

Дружина

«Сама нещасна істота», «дружину найбільше шкода» – так наші читачі характеризують «незайманий шлюб» Іоана і Єлизавети. І дійсно – нещасна дружина.

Настільки нещасна, що вперше її ім’я в щоденниках Іоана я зустрів (можу помилитися, знавці мене поправлять) в 12-му томі … Та й то воно було згадано побіжно. Другий раз в тому ж томі ім’я дружини було згадано лише для того, щоб відрізнити її від її сестри Анни. (А ось ім’я своячці Анни, «Анни Костянтинівни», «Ганнусі» він повторює в щоденниках багаторазово, і відносинами з нею Іоан стурбований набагато більше, ніж відносинами з дружиною, аж до сексуального збудження від погляду на її портрет … Хоча, правда, пізніше Анну віддали заміж, і відносини стали більше нагадувати поле бою.)

Дружина для Іоана просто «дружина». Він зізнається регулярно, що дружина його любить, піклується про нього, «пестить» (в сенсі поважає і ласкаво звертається), і що він «повинен її любити». Повинен. Але жодного разу я не зустрів простих слів: «люблю». Жодного разу. Тільки «повинен». Чому повинен? Тому що «і вона – член тіла Христового». Бо треба всіх любити по-християнськи …

А коли у нього з’являлися сексуальні бажання по відношенню до дружини – він себе картав за них, мовляв, є у тебе Божа любов, не розмінюватися. Мало того, він вважав гріхом навіть сон, в якому відбулися сексуальні відносини з … дружиною.

Він проводив такий причинно-наслідковий зв’язок: дружина мене любить. Цю любов вклав у її Бог. Тому треба дякувати Богові за це і … любити Бога. Прекрасна логіка. Думка і бажання дружини абсолютно проігноровано. На її місці могла бути собака, кінь – неважливо.

Можна сказати прямо: не дружина вона йому, а співмешканка. У самому натуральному сенсі: просто живе з ним в одній квартирі і обслуговує його. Нічим не відрізняючись ні від своїх сестер, ні від служниць.

Здається, що Єлизавета Костянтинівна гідна канонізації не менш чоловіка – як страстотерпця. Бо, за приказкою, у домі з’явився праведник, і всі інші перетворилися на мучеників.

Матінка

А ось ставлення до матері у Іоанна разюче відрізняється від ставлення до дружини. Матінка- «святиня», матінка – «друга після Бога» для нього. Їй повага і всяка любов належить. Звичайно, з роками видно, що він соромиться її простоти і грубості, вона його деколи дратує, як будь-яка простодушна старенька, але все одно: матінка – божество, а дружина – ну що дружина …

Родина дружини

До рідних (тестеві-протоієрею, братам і сестрам дружини) Іоан відноситься так само, як і до неї: «треба, я повинен, я ж отримав завдяки тестю квартиру, дружину, місце, сан, дохід … Треба, треба, я повинен, повинен … » З року в рік звучить цей рефрен, як він повинні бути вдячним. І за кадром відчувається: «як же мене дратує – бути вдячним!»

Харчування

Але ставлення до рідних не можна зрозуміти без головної пристрасті Іоана Сергієва – їжі.

Я досі ніколи не бачив такого гіпертрофованого інтересу до свого харчування. Це самий натуральний культ їжі, фетишизм, ідолопоклонство. У цьому Іоан нагадав мені павука, який пряде складну павутину з гастрономічних причин і наслідків. Поганий чи блудний сон – через те, що з’їв шкідливий продукт. Думка грішна – занадто пізно поїв. Озлобився, розлютувалася – чай або кава винні. Не зміг чітко або голосно вимовити на літургії щось – поєднання продуктів було неправильним.

Це збочене колупання в тарілці і в своєму шлунку просто вводить в ступор: не знаєш, чи то сміятися, чи то тебе знудить зараз. Тому що отець Іоан займається ще і божевільними харчовими експериментами, типу змішує пиво з молоком, або п’є за раз по три склянки чаю вкупі з трьома чашками кави, а потім глибокодумно зауважує, що це «не те».

Мало того, що він виводить всі гріхи і пристрасті з їжі («молоко – блуд, м’ясо – блуд, солодкий чай – блуд», та все майже – блуд), так він на одній сторінці може суперечити сам собі. То у нього солодкий чай – блуд, то – корисний. Те молоко шкідливо і блуд, то молоко йому потрібно і корисно – і так до нескінченності.

Але сама шалена пристрасть, яку отець Іоан, звичайно ж, визнає, і сам її називає – «цукрова пристрасть».

Дуже багато що стає зрозумілим в його житті і зокрема в стосунках з ріднею, коли знаєш про цю пристрасті. Основна претензія до рідних – вони об’їдають його, причому об’їдають у солодощах, і конкретно – в цукрі. Він заглядає в тарілку, кружку і в рот тестю, після смерті тестя – братам дружини, Олексію і Костянтину, його дратує, що хтось з’їсть зайвий шматочок цукру, вип’є зайвий стакан солодкого чаю та ін. Коли ж він хвалить кого, наприклад, Анну Костянтинівну, то за те, що вона, мовляв, добра – мені віддала склянку молока, а варення братові, сама не з’їла …

Так само він ставиться до гостей, до слуг – переживає, що все зжеруть … Тут же картає себе, все розуміє, усвідомлює, і все одно: безглузда жадібність до солодкого буквально зводить його з розуму.

І ось виникає чергове запитання до духовного життя Іоанна: де ти, духовна мудрість? Адже елементарний закон аскетики: якщо тебе щось шалено спокушає – по можливості, виключи це зі свого життя,. Так, ти не можеш прибрати рідню або блудні помисли, але цукор-то ти можеш прибрати? Якщо цукор – блуд, навіщо ти блудиш кожен день? Якщо молоко, вершки – блуд, навіщо ти ними впиватися кожен день? Якщо чай «відганяє Святого Духа» (!!) – навіщо ж ти кілька склянок в себе вливаєш? .. Навіщо ти про щодня проповідуєш стриманість, піст, уникнення розпусти (а Іоанн все це проповідував пристрасно, гаряче, викривав нечестивців-ненажерів-п’яниць -блудників так, що ух!), якщо ти в цьому сенсі сам схожий на борця з онаністом, який свою кімнату від підлоги до стелі обвішав порнокартинками, дивиться на них цілодобово і …

А, ну так, потім кається, усвідомлює і ридає в папір пафосними фразами з незліченними знаками оклику. Так. Замість того, щоб просто цукор перестати купувати.

Це духовна боротьба? Це святість? А по-моєму, це збочення і психопатія.

Піст

Пам’ятайте благочестиву байку, яку тиражують житія: молодий Іоан захворів, лікар йому велів м’ясо їсти для поправки здоров’я, в піст, а Іоан запросив у матері телеграмою благословення, чи можна. А сувора матінка відповіла: «Краще померти, але м’ясо в піст не їсти!»

Пам’ятайте, еге ж? Я теж пам’ятаю, і раніше захоплювався пісником Іоаном. Ще не прочитав щоденники, в яких він прямим текстом говорить, що собі, коханому, він цілком «заради здоров’я» (золотушний він, хворіб) дозволяє регулярно їсти в піст молоко, вершки, м’ясо, масло і т.п. І хоча, зрозуміло, кається в цьому, але не дуже старанно, тому що власне здоров’я для нього вкрай важливо.

І те, що дружина і рідня у Іоана не постять, його теж не дуже турбує. Навпаки, він навіть примудряється з цього зробити висновок в свою користь: мовляв, скоромним вони швидше наситяться і менше з’їдуть.

А ви далі вірите в байки про матінку і «краще померти…»? То співчуваю.

Випивка

Судячи за щоденниками, о. Іоан був алкоголік. Ні, він не падав у тижневі запої, не впадав в білу гарячку, не валявся під парканом, і навіть ображався, коли настоятель підозрював його у пияцтві, але для нього було в порядку речей випивати днем одночасно «горілки, хересу і шампанського», а потім тут же піти хрестити, служити молебень або всеношну … На ніч чарку-другу горілки, вина або пива – взагалі не проблема, випивку він сприймав як ліки. І навіть обурювався своячкою Анною Костянтинівною, яка, поганка така собі, не давала вина своєму чоловікові, теж священику. Через це, мовляв, у того і всі хвороби, а раніше-то ми з ним «хересок пили на славу Божу і в свою втіху!»

Зате лютий борець з пияцтвом.

А я ще на сорокоуст за молодості обурювався, коли наші батюшки випивали в «попівці», а потім йшли хрестити або на всеношну з акафістом з червоними очима і п’яною мовою  - так вони справжні подвижники, виявляється, справжні послідовники святого праведного …

Паління

Батюшка Іоан кинув палити, будучи молодим священиком. І перетворився в гарячого викривача курців, аж до побажань курцям дихати тютюновим димом замість повітря. Через паління у нього йшла перманентна війна з тестем-протоієреєм, а після смерті останнього – з братом дружини Костянтином, обидва вони курили в квартирі. Він скаженів, обурювався, дорікав …

А потім раз…: пише, як попалив сигару. А потім раз: «побалуватися сигаретою і пропонував такій-то дамі». А потім знову, а потім знову.

А потім – викривати. А як же.

Гроші

Про що нам говорять житія? Батюшка Іоан був безсрібник, роздавав убогим гроші тисячами, нічого в руках у нього не затримувалося, допомагав різним парафіям, монастирям, будував будинки працьовитості … Так, все так, не будемо заперечувати. Правда, щоденники говорять ще й про те, що, навіть будучи третім священиком у парафії, отець Іоан більш ніж добре заробляв.

Він отримував гроші за службу – з братської гуртки, проскомидійного, за сповідь, за таїнства (по кілька вінчань, хрещень, відправ в день бувало). Він отримував пристойні гроші за треби на дому, включаючи якусь молитву породіллі, яка читається п’ять хвилин, але рублик за неї він отримував.

Він отримував платню в гімназії, де викладав. Він отримував якісь гроші в суді, де засідав. Він регулярно сварився з настоятелем та іншими членами кліру через гроші, жахливо переживав, що дяк вкраде гроші з тарілки, поки сам Іоан служить. І це він ще поки молодий священик, що не прославлений широко як великий благодійник.

Фінансове розшарування між соборним духовенством Кронштадта і сільським видно з його щоденників: він викриває свого побратима, другого соборного священика Матвія за те, що той жадібний, сріблолюбні і збирає собі «вже не один десяток тисяч рублів»! Але обурюється він не тим, що Матвій їх збирає, а тим, що той не хоче жебраком робити добро, за прикладом самого Іоана.

При цьому Іоан, розмовляючи з якоюсь людиною, на тему духовного розвитку села, пропонує надсилати в село освічених молодих священиків, а для їх утримання «обкладати оброком селян».

Святий праведний вважає все це цілком нормальним – свої багатотисячні доходи і злидні сільських попів, а для виправлення ситуації пропонує ще більше закабалити мужиків – замість перерозподілу доходів шляхом підтримки багатими приходами бідних. Мабуть, сучасні міські соборні попи-олігархи – справжні учні Іоана: це, мовляв, наше, кровне, а їх злидні – їх проблема.

Так, він бореться зі своїм сріблолюбством (і з чужим теж – заздрячи і засуджуючи побратимів по собору), так, він роздає гроші бідним, так, робить добрі справи. Але друзі, давайте канонізуючи кримінальних братків і олігархів, які будують храми, відстібають на благодійність і «на діточок»? Чим вони гірше? ..

Священство і царство

Усім відомо, що Іоан був монархістом. Але його монархізм, судячи з щоденникам, був в одному кроці від того, щоб Іоана можна було назвати родоначальником царебожників, бо його регулярні порівняння царя і царської сім’ї з Богом, Трійцею і називання царів «земними богами» – насторожує.

Особливо вражає найважливіший момент в його духовному літургійному житті: йому вкрай важливо «виголосити царську сім’ю» на великому вході або на іншому поминання. Навколо цього крутиться багато: якщо не вимовив чітко і голосно, або когось пропустив, або запнувся, то це вказівка на бісівські напади, які сталися внаслідок його гріхів, а гріхи – внаслідок неправильного харчування і … по колу.

Але Іоан часом дозволяв собі і злегка критикувати представників царської родини і навіть самого царя-батюшку картав (в своєму щоденнику), цього не відняти.

Відносно його ставлення до багатих, вельможних, військових – видно, що Іоан вийшов з самих низів, він побоюється знатних, але його це дратує, тому він себе під’юджує, що треба йому голосно і сміливо їх викривати – шляхом сміливого проголошення молитов за царську родину в їх присутності …

Взагалі ж у Іоана є чітке розділення всіх людей на клір і світ. Клір – точніше, себе – він вважає вище будь-якого іншого мирянина, хоч знатного, хоч багатого, хоч кого. Він постійно себе накручує: я – священик! Я – пастир! А вони все – вівці! І я їх пасу! Я – «херувим», який охороняє святі таємниці від нечестивих!

Саме такий його підхід породив згодом всіх цих «стареньких», які починали (і продовжують) «кронштадт», використовуючи його стиль: гучне викриття грішників, загрози карами Божими, крик, істерична молитва, нездоланна зовнішня поведінка на публіку – «як пророк», зацикленість на докладної сповіді, до виявлення комара і мікроба, вказівки на те, що миряни перед священиком – ніхто.

Освіта

Щоденники недвозначно говорять про те, що отець Іоан був самий банальний, самий натуральний мракобіс. Перед своєю матінкою з далекого архангельського села він, звичайно, вважає себе вченим, освіченим (адже Академію закінчив), але він розуміє, що його «вченість» незначна перед світською. І він озброюється проти світської освіченості, причому озброюється тотально. Для нього всі вчені, освічені є атеїстами, лібералами, нелюдами, розпусниками, бунтівниками проти царя, руйнівниками імперії і сповнені всіх інших недоліків. Будь його воля, він повністю б скасував всяку освіту, крім духовної, яка включає лише Закон Божий, літургіку, послух цареві і попам і порку учнів по дупам.

Повторюю: Іоан – мракобіс в крайньому ступені. Він не читає нічого нового, не бажає знати нічого, не бажає вчитися. Він і у духовній сфері навчений дуже слабо, бо видно по його щоденникам, що його рівень – як і раніше рівень сільського дяка, який вознісся високо, визубривши грецький і катехізис. Він щиро вважає: якщо йому дадуть протоієрея, то це буде для нього законним приводом залишити викладання в гімназії і зайнятися складанням «вчених праць» за описом «всіх» свят, служб, старозавітній історії тощо. Ніби сан протоієрея дасть йому розуму або знань.

Зате, судячи з цитат в щоденниках, іноді Іоан з захопленням слухав байки або читав жовту пресу про якісь гарячі штучки, типу як офіцер зарубав свою коханку, яка цілувалася з кучером, або як хтось на спір упився горілкою і «здох в полі». Це його хвилювало, приводило до глибокодумних духовних висновків.

Ставлення до інших християнських конфесій у нього було теж максимально мракобісне: хоч католики, хоч лютерани, хоч англікани – для нього рівні язичникам. Мало того, йому набагато ближче магометани, бо, на відміну від лютеран, вони постять … Так що і тут ми бачимо його як родоначальника сучасних настроїв певної частини духовенства РПЦ, які готові швидше брататися з мусульманами, ніж з братами-християнами.

Істерія

Іоан усвідомлює позамежну ступінь запальності свого характеру. Але причину цього він бачить у «золотушності» і неправильному харчуванні.

Через свою істеричність він був здатний посваритися з дружиною через дрібні дрібниці, піти в злобі з дому, бродити, щоб заспокоїтися.

Він міг почати волати на кого-то, тупати ногами.

Він міг жбурнути в набридливих жебраків «єпитрахиллю, в яку був загорнутий требник».

Але найогидніше: він міг – і регулярно так надходив – тягати за волосся жебрака, служницю, але найчастіше – дітей, дітей-жебраків. Раз у раз (з жалем, зрозуміло) він пише, як не просто відірвав за волосся (по-жіночому), але так смикнув, що дитина впала на землю, або що вдарив дівчинку по обличчю…

Так, можна у виправдання згадати жорстоке бурсацьке виховання, через яке, без сумніву, пройшов сам Іоан, можна згадати саме ставлення тодішнє до виховання дітей, коли різки вважалися в порядку речей. Але дівчаток, бити по обличчю святим праведним, особисто для мене – перебір. Вибачте.

Висновки

Можна ще багато моментів з біографії того періоду згадати, але вистачить, зробимо висновки.

Можливо, здивую когось, але скажу: все описане вище ніяк не спростовує святості Іоана Ілліча Сергієва. Ніяк не спростовує його подвигів, чудес, зцілень, добрих справ і іншого. Бо Бог куди як вище людських забобонів, мракобісся, істерії, помилок, гріхів і пристрастей – Він бачить людину всю відразу, в минулому, сьогоденні і майбутньому, тому всі людські якості Іоана могли бути для Бога лише тимчасовими і незначними спалахами на душі подвижника, яка для Бога була видно, як на долоні.

Але мої замітки не про святість Іоана Кронштадтського. Вони про людську особистість священика Іоана Сергієва, приблизно мого ровесника, про особистість, яка склався у мене в голові під впливом читання його щоденників. Особистість, чесно визнаю, малопривабливу.

Офіційно вважається, що чин праведних включає в себе святих людей, що жили в шлюбі, щоб відокремити їх від преподобних, ченців. Але в конкретному випадку з отцем Іоаном згадка про святість в шлюбі звучить анекдотично. У реальності ж, А чому ж зараз таке публичне хвилювання та сльозі?

 через вживання терміну праведний виходить, що в нашій свідомості створюється стійкий образ унікального святого, який відомий саме своїм праведним життям. Не стільки окремими чудесами, зціленнями або мудрим духівництвом, скільки саме таким життям, яке «всім хлопцям приклад».

Я думаю (напевно помилково, у мене ж немає правильного духовнометра), що у нас би не було цих 19-ти томів духовних одкровень, у нас не було б великого подвижника і борця з бісами і пристрастями, у нас не було б такого гарячого проповідника і викривача, та може бути, і не було б взагалі святого праведного Іоана Кронштадтського, якби о. Іоан Ілліч Сергієв смиренно займався регулярним сексом зі своєю дружиною, а не вигадував собі «подвигів» і боротьби. Чомусь впевнений – це вирішило б безліч проблем – і зі здоров’ям, і з духовністю.

P.S. І ще раз: прошу вибачення, якщо когось образив, розбив чиїсь рожеві окуляри, «поруйнував» чиєсь шанування, згрішив проти святого, Бога або комісії з канонізації. Каюсь, каюсь, шакал я паршивий…

Напевно, це тому, що я з ранку каву з вершками випив, з’їв бутерброд з чорного хліба з намазуванням з креветок в соусі (зі знижкою брали – які там креветки, ОКСТУ), заїв все це вівсяною кашею, поклавши туди ложку варення (склад якого не зміг розібрати, каюсь, але було смачно), і доїв шматочок сирної запіканки. Мабуть, тут мене біс і скрутив, судячи з того, як шия болить. Не їж вранці запіканку, спечену ще вчора ввечері, до 18-ї години. Не добре. Досвід.

Олексій Плужников

http://ahilla.ru

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Разом з тим, на нашу думку, безоглядне визнання та шанування цієї політичної канонізації РПЦ МП не тільки несе дуже небезпечні наслідки для УПЦ КП, але і є елементом духовної гібридної війни проти України. Саме тому, у цій статті ми спробуємо проаналізувати і дати оцінку всім аспектам «святості бувшого російського імператора Миколая ІІ та його сім’ї», а також пояснити небезпеку подібного вшанування для Українського Православ’я, та загалом для України.

І. Підстави канонізації Православною Церквою та відповідність їм прославлення Миколая ІІ та його сім’ї

Коли загально звести всі чини Православної Церкви, у яких прославляються святі, ми отримаєм три підстави прославлення:

1) За праведне православне християнське життя: святителі, преподобні, благовірні, безсеребреники, блаженні і т.д.

2) Великомученики і Мученики – прийняли стражданням за свідчення віри в Ісуса Христа (віри в Бога) за часів гонінь і при спробах гонителів змусити відректися від віри;

3) Страстотерпці, або ті, що прийняли мученицьку кончину не за християнську віру, на відміну від мучеників, а від своїх близьких і (або) одновірців – в силу їх злоби, користолюбства, підступності, змови. При цьому, як що ми подивимось на їх життєписи, вони наперед знали про свою смерть, але свідомо прийняли це страждання за виконання Заповідей Божих (Заповіді Ісуса Христа і Заповіді Закону Божого). [1]

1.1. Чи було життя Миколая ІІ праведним?

У Православній Церкві, принаймні у Вселенському Православ’ї, практично немає мирян, життя яких було б визнано праведним, а виключення складають виключно біблійні персонажі. Константинопольський патріарх Максим V свідчив, що «мирська людина є грішна, їй дуже важко досягнути праведності та святості. Таки люди є винятком, якій підтверджується нетлінням мощів та свідченням історичних джерел» [2, ст. 46].

Подібна оцінка цілком відповідає історичним джерелам про життя Миколая ІІ, зокрема його щоденників та іншим документам. Крім того, що він мав коханок, палив та навіть давав палити своїм дітям (це засвідчено світлинами), імператор активно захоплювався полюванням. При цьому, об’єктом його полювання були не тільки дикі тварини, але навіть звичайні птахи, коти та собаки, яких він забивав просто під час своїх прогулянок парком…. Загалом, коли користатися щоденником Миколая ІІ і архівними документами , то його жертвами стало більш 20 тисяч котів, а також багато інших тварин [3].

Проте, з рештою, така світська поведінка, яка явно не відповідає критеріям церковного прославлення в чині преподобних, була властива багатьом можновладцям, які потім були канонізовані в чині благовірний… Тому розгледимо відношення Миколая ІІ та його сім’ї до Православної Церкви.

1.2. Миколай ІІ і Православна Церква. Чи мав останні російський імператор православну свідомість.

Аналіз фактичної православності останнього Російського імператора Миколая ІІ і його сім’ї займає особливе місце в питанні їх канонізації. Адже, згідно, нехай і неканонічним. але реальним законам Російської імперії, саме імператор був очільником Російської Православної Церкви. Цей факт примушує нас найперше дуже уважно подивиться на православну віру та свідомість самого Миколая ІІ, що, на наш погляд, пояснить справжнє ставлення останнього російського імператора до РПЦ.

Не дивлячись на всі приклади, які на сьогодні проводить РПЦ МП, «релігійність царської сім’ї, при всій її зовні традиційній православності, носила чітко виражений характер інтерконфесійного містицизму» [10, ст. 85]. Цей висновок випливає з багатьох фактів, зокрема широко відома холодність царської сім’ї, головним чином, цариці, до російського духовенства, що особливо яскраво виявляється в одному з листів імператриці Олександри Федорівни, які вона написала чоловіку у 1916 р.: «в Синоді одні тільки тварини» [4, ст. 227]. Як свідчить щоденник імператора та листи імператриці, вони мали найбільш відверті відносини не з представниками православної ієрархії та духовенства, а з різними містиками та магами.

Так, досить довгий час, одним з найближчих радників імператора Миколая ІІ був французький містик і окультист Нізье Антельм Філіп, який навіть подарував імператриці ікону з дзвіночком, який повинен був дзвонити при наближенні до Олександри Федорівни людей «з поганими намірами». Погляди цієї людини були настільки антихристиянськими, що навіть духовник імператриці називав її «породженням бісівських сил». При цьому, не дивлячись на заклики архієреїв РПЦ, «наш друг месьє Філіп», як його називала імператриця, залишався найбільш довіреною особою Миколая ІІ до своєї смерті 2 серпня 1905 р.

Після «месьє Філіпа», його місце друга та головного радника царської родини зайняв широко відомий у вищому світі французький спірит, маг, голова міжнародного ордена мартиністів Папюс: «На початку жовтня 1905 р Папюс був викликаний в Санкт-Петербург високопоставленими послідовниками, які дуже потребували поради через страшну кризу, яку переживала в той час Росія. Маг був негайно запрошений в Царське село. Після короткої бесіди з царем і царицею він на наступний день влаштував урочисту церемонію чаклунства і викликання духів покійних. Крім царя і цариці на цій таємничій дії була присутня одна тільки особа: ад’ютант імператора капітан Мандригка, тепер генерал і губернатор Тифлісу. Інтенсивним зосередженням своєї волі вчителю вдалося викликати духу царя Олександра III, безперечні ознаки свідчили про присутність невидимої тіні. Незважаючи на стискачий його серце жах, Микола II поставив батькові питання, повинен він або не повинен боротися з ліберальними течіями, що загрожували захопити Росію. Дух відповів: «Ти повинен незважаючи на будь що, придушити революцію, що починається. Але вона ще відродиться і буде тим сильніше, чим суворіше повинна бути придушена сьогодні. Що б не трапилося, бадьорий мій син, не припиняй боротьби». Здивований цар і цариця ще ламали голову над цим зловісним віщуванням, коли Папюс заявив, що його логічна сила дає йому можливість запобігти передбачену катастрофу, але що дія його заклинання припиниться, як тільки він сам зникне з «фізичного плану». Потім він урочисто здійснив ритуал заклинання» [5, ст. 236-237].

Не менш антиправославним виглядає і зв’язок Миколая ІІ з Распутіним, який тривав та поглиблювався до самої його смерті, незважаючи на загальну спокусу і найрішучіші протести членів родини Романових та найвизначніших людей Російської імперії: Великої Княгині Єлизавети Федорівни, яка називала Распутіна «служителем сатани», інших Великих Князів, митрополита Володимира (Богоявленського), митрополита Антонія (Вадковського), духівника царської сім’ї єпископа Феофана (Бистрова), голови уряду П. Столипіна, міністрів, державних і громадських діячів …

Варто зауважити, що першими проти Распутіна виступили не «соціалісти» і «богоборці», як про це сьогодні пишуть деякі ревнителі вшанування Миколая ІІ, а відомий, глибоко православний, письменник М. Новоселов і переконаний монархіст, друг імператора Миколая ІІ, Л. Тихомиров. Описуючи боротьбу російських православних ієрархів та державних діячів з впливом «святого старця» на царську сім’ю, безпосередній очевидець і учасник багатьох подій того часу, митрополит Веніамін (Федченко) відзначає: «…поступово почали розкриватися деякі сторони проти Распутіна. Єпископ Феофан і я переконували його змінити спосіб життя, але це було вже пізно, він йшов своїм шляхом. Єпископ Феофан був у царя і цариці, переконував їх бути обережними щодо Г(ригорія) Е(фимовича Распутіна), але відповіддю було роздратування цариці … Потім було виявлено абсолютно точні, документальні факти, єпископ Феофан порвав з Распутіним. За його дорученням я дав відомості для двору через князя О., їздив до інших, але нас мало слухали, він був сильніше. Тоді цар зажадав документи … Ніщо не змінило справи. Намагався впливати Санкт-Петербурзький митрополит Володимир, але без успіху, був за те (як говорили) переведений до Києва, де його в 1918 році вбили більшовики … Зверталися до царя члени Державної ради – марно. Впав у немилість за те саме і новий обер-прокурор Синоду О.Д. Самарін – дуже чиста людина. Відсторонений був і Л.А. Тихомиров, колишній революціонер-народоволець, а потім захисник ідеї самовладдя і друг царя. Зібралася якось група інтелігентів написати «відкритий лист» царю, але Тихомиров переконав їх не робити цього: «Все марно! Господь закрив очі царя, і ніхто не може змінити цього» [6, ст. 142]. З решти, негативну церковну оцінку впливу Распутіна на Миколая ІІ та його наслідки, як явну перешкоду канонізації, надала і Синодальна комісія РПЦ МП у 1996 р. [7, ст. 51-54]

Також, проти нормального православності вірування Миколая ІІ та його сім’ї, свідчить їх зв’язок з масонами, що, по свідченню прот. Г. Шавельського, «зробили його фаталістом, а сімейна обстановка – рабом своєї дружини» [8, ст. 296]. Крім того, відкрити в кінці ХХ ст. документі явно свідчать про масонство, як одне з серйозних джерел масонського містицизму в царській сім’ї [9, ст. 379-444]. Саме «масонська, фаталістична свідомість Миколая ІІ найбільш проявилася в його ставленні до т.зв. «Записці Павла І», у якій надається передбачення про долю останнього російського імператора. Бо тільки нерозумінням православ’я можна пояснити прийняття її як безумовного Божественного приречення, як це вирішив Микола II. Пророцтво в першу чергу завжди є попередженням про небезпеку гріховного життя, помилкової діяльності та закликом до покаяння й виправлення, але ніяк не фатумом, не свавіллям всемогутнього Бога. Якби Цар більше спілкувався з православними архієреями та священиками, а не з французькими окультистами і російськими псевдо старцями, то може бути і не надав би цій Записці безумовного значення і не зрікся б від престолу, не впав у безнадію, не діяв, повіривши в долю. Адже Православне християнство і фаталізм несумісні» [10, ст. 85].

На нашу думку, не зайвим буде відзначити і те, що в оточенні царської сім’ї завжди, і до кінця життя, були люди переважно неправославні: католики, англіканці, лютерани. У цій екуменічній атмосфері виховувався і цесаревич Олексій, чого, природно, не міг би дозволити собі жоден строго православний християнин. Тому немає нічого дивного і в тому, що цар навіть мав намір стати патріархом, але не отримав згоди російських православних архієреїв [11, ст. 146-147].

Духовний світ і інтереси Миколая ІІ переконливо характеризує література, яка його найбільш цікавіть, а також дозвілля. Так, Синодальна комісія РПЦ МП, що вивчала його щоденники, відзначає: «улюбленим чтивом Государя була світська, особливо історична література … У коло його читання входять імена О. Дюма, А. Доде, А. Конан Дойля, І. Тургенєва, Л. Толстого, М. Лєскова, А. Чехова, Д. Мережковський та інші. До читання Біблії Імператор звертається вкрай рідко …» [7, ст. 62-63]. Загалом, як у часі царювання, так і після зречення, останній російський імператор абсолютно не цікавився Святоотцівською або богословською літературою, згадка про яку цілком відсутня в щоденниках. Що до дозвілля, то «Щодня Імператор акуратно записує в свій щоденник: «чудовий день» – прогулянка – обід – читання художньої чи історичної літератури – гра в кості або карти – дощ – обідня – прогулянка – і так далі ..» [7, ст. 67].

Ще одним маркером, який також дуже точно характеризує релігійність Миколая ІІ, є його ставлення до молитви, зокрема православного богослужіння. Як свідчать щоденники останнього російського імператора, богослужіння відбувалося швидко і з значними скороченнями [12, ст. 618]. Наприклад, літургія на Трійцю, разом з вечірньою та уклінними молитвами, займає менше двох годин [12, ст. 636].

Не менш негативним, попри всі підписані Миколаєм ІІ акти канонізацій початку ХХ ст. та традиційні пожертви на церковні нужди, було ставлення останнього імператора до проблем Російської Православної Церкви, главою якої він був згідно законам Російської імперії.

На момент коронації Миколая ІІ, Російська Православна Церква, не дивлячись на державну підтримку, перебувала у глибокій кризі, яка була викликана майже двохсот річним керуванням за протестантським зразком, коли її очолював мирянин (імператор) і фактичну підпорядкованість обер-прокурорам, царським фаворитам, що виразилася в їх втручанні в будь-які, в тому числі в чисто внутрішнє-церковні справи. Таке положення викликало явну занепокоєність більшості російських архієреїв, викладачів православних семінарій та академій, які розуміли всю небезпеку подобного становища. Але Миколай ІІ та його найближче оточення не бажали бачити проблеми. Характеризуючи реальне розуміння останнім російським імператором потреб Церкви, митрополит Веніамін (Федченко) писав: «Панування держави над Церквою в психології царських і вищих кіл дійсно було до загальної біди» [6, ст. 139].

Навіть у кризисний час першої російської революції, Миколай ІІ, коли ієрархи РПЦ закликали його дати згоду на скликання Помісного Собору, на якому планувалося поставити законного патріарха, згідно 34-му апостольському правилу, імператор написав 31 березня 1905 року на доповіді Святійшого Синоду про скликання Собору: «Визнаю неможливим зробити в час, які нині переживаєм, настільки велику справу» [13, ст. 57], а царський указ від 17 квітня 1905 року про «зміцненні основ віротерпимості» готувався імператорським урядом без будь-якої участі православних ієрархів та Святійшого синоду. Внаслідок цього, Російська Православна Церква виявилася єдиною з усіх релігійних об’єднань імперії, яка за новими законами не отримала ніяких свобод, так і залишившись державним «Відомством».

Описуючи положення Російської Православної Церкви перед І Світовою війною, а фактично до зречення Миколая ІІ, архієпископ Іларіон Троїцький (прославлений Московським Патріархатом як святомученик і сповідник) констатує: «Перед початком війни Церква в Росії була принижена до крайності … Церковне життя в новому законодавстві абсолютно не виділена з кола повноважень представницьких установ. І тепер юридично обговорювати і вирішувати багато питань навіть внутрішньо  церковного життя отримали право і Фрідман, і Чхеїдзе. Поневолення Церкви державою досягло остаточного розвитку. … Роки йшли за роками … становище Православної Церкви ставало нестерпним. Церковне життя приходило все в більший і більший розлад. … Ставлення царської династії до Православної Церкви – це історичний приклад невдячності … Жахливою ганьбою і тяжким всенародним лихом закінчується петербурзький період російської історії» [13, ст. 57-60].

Навіть у самому факті зречення Миколая ІІ є явний факт нехтування своїми обов’язками по відношенню до РПЦ. Будучи її очільником, якій обов’язувався: «за власним духовним потягам Нашим, і по силі Основних законів першим охоронцем у Вітчизні Нашої інтересів і потреб Церкви Христової» [14, ст. 79], фактом свого зречення він обезголовлює те Тіло, яке очолював, хай навіть неканонічне, і яке було доручено йому захищати. При цьому немає ніяких свідчень, що Миколай ІІ перед цім розмовляв, або спробував розмовляти з російськими ієрархами.

Також, у певній ступені, оцінку діяльності Миколая ІІ не тільки як державного діяча, а і як очільника РПЦ, надав Святіший Синод у своїм Зверненні від 9 (23) березня 1917 року з приводу зречення імператора і відмови Великого князя Михайла Олександровича прийняти владу. У цьому Зверненні Синод не виявив жалю ні з приводу того, що сталося, ні навіть в відношенні арешту колишнього російського імператора і тим ясно показав свою негативну оцінку загальній діяльності Миколая II.

Підсумовуючи все вище викладене, неможливо не погодитися з висновком Комісії Священного Синоду РПЦ МП з канонізації, який був зроблений в 1996 р.: «Підводячи підсумок вивченню державної та церковної діяльності останнього Російського Імператора, Комісія не знайшла в ній достатніх підстав для його канонізації» [7, ст. 5].

Отже, життя і діяльність Миколая ІІ та його сім’ї не дають підстав для канонізації, але, як спробують доказати деякі його шанувальники, ці підстави дає їх «гибель від руки богоборців».

ІІ. Зречення і гибель Миколая ІІ. Церковний аспект трагедії що до можливої канонізації в чині мученика або страстотерпця

Викладені вище обставини життя і царювання загалом не викликають суперечки що до неможливості канонізації Миколая ІІ. Саме тому, прибічники церковного вшанування стверджують: саме добровільність зречення, поведінка під час арешту, а також сама страта – є підставою для прославлення останнього російського імператора в чині мученика або страстотерпця.

Разом з тим, є певні особливості чисто російського церковного сприйняття царської (імператорської) власті, які, по нашому міркуванню, загалом роблять неможливим канонізацію Миколая ІІ.

2.1. Російська церковна сакралізація царської (імператорської власті) та зречення трону – як перешкода канонізації Миколая ІІ.

Приймаючи рішення про канонізацію останнього російського імператора Миколая ІІ, архієрейський синод РПЦЗ, а потім і Московського Патріархату, практично покинув по-за увагою такий важливий факт, як особлива церковна сакралізація російської монархії і особи імператора в дореволюційній РПЦ, яка не має аналогів у історії Православної Церви. Але саме вона є чи не основною перешкодою церковного прославлення Миколая ІІ.

Початком сакралізації царської власті в Московії і далей у Російській імперії, потрібно вважати події 1613 р., а саме клятву при зведенні на трон першого з династії Романових. Отже, Великий Московський собор 1613 р. постановив: «Заповідаємо, щоб обранець Божий, Цар Михайло Федорович Романов був родоначальником Правителів на Русі з роду в рід, з відповідальністю в своїх справах перед Єдиним Небесним Царем. І хто ж піде проти цього соборного постановлення – Цар чи, патріарх чи, і кожна людина, та буде проклята цією постановою в цьому житті і в майбутньому, бо відлучений буде він від Святої Трійці» [15, ст. 22-74].

Як бачимо, цей державно-церковний акт помазання на царювання, накладає цілком конкретну канонічну відповідальність за збереження та переємність самодержавної монархії в Російській державі на всіх без виключення, у тому числі – на царя (імператора). Це дуже важливий момент, до якого ми ще повернемось, коли будемо розглядати саме зречення Миколая ІІ.

Церковна сакралізація царської (імператорської) влади в Росії отримала своє законодавче продовження в часі царювання Петра І, коли 25 січня 1721 р. був виданий «Указ про створення Священного урядового синоду», згодна з яким російські імператорі робилися очільниками РПЦ. При цьому, усі члени синоду приносили особливу присягу, у якій визнавали російського монарха «вищим суддею» (Исповедую же с клятвою крайняго Судію Духовныя сея Коллегіи быти Самаго Всероссійскаго Монарха Государя нашего всемилостивейшаго). Отже, актам Петра І, російські імператори додали до своєї церковної сакралізації не просто відповідальність за Православну Церкву в імперії, а й, нехай і антиканонічнє, очолили її.

І, з решти, остаточна церковна сакралізація російської монархії з боку «Священного урядового синоду» відбулася у часі царювання імператриці Катерини ІІ, коли по її наказу у «Синодик Неділі Православ’я» був доданий 11 анафематизм: «Помышляющим, что Православные Государи возводятся на престол не по особенному о них Божию благоволению и что при помазании дарования Святого Духа к прохождению великого царского служения на них не изливаются, и вследствие сего дерзающих на бунт и измену – анафема».

Таким чином, вже до кінця XVIII ст., у Російської Православної Церкві склалася особлива церковно-юрисдикційна сакралізація царського служіння, а особа імператора набула особливого змісту не тільки в державному, але і церковному плані. І хоча сьогодні деякі богослови Московського Патріархату, для виправдання політичної канонізації сім’ї Романових, спробують доказати, що канонічний статус помазання на Царство православного государя не був визначений в загальних церковних канонах; що «соборна клятва 1613 р.» дуже суперечлива з богословського і церковно-канонічного боку; що церковна реформа Петра І та уведення Катериною ІІ «11 анафематизму» критикувалося та визнавалася неканонічним іншими Православними Церквами, зокрема тими, які діяли в православних монархічних країнах (Сербії, Румунії, Греції), їх доводи не представляються переконливими. Позаяк, ці акти не тільки визнавалися законними в Російській Православній Церкві у часі царювання та зречення Миколая ІІ, але і визнавалася їх юрисдикційне-канонічна законність з боку Вселенського Православ’я. Бо їх критика з боку всіх інших Православних Церков, а також неприйняття для власного вжитку, не перепинило євхаристичного спілкування Вселенського Православ’я з РПЦ.

Отже, ми можемо зробити висновок: зречення трону Миколаєм ІІ ми повинні розглядати виключно через призму особливої російської церковної сакралізації монарха (і монархії). І ось тут ми маємо вельми цікавий малюнок.

Церква благословляє імператора і його меч – щоб їм він захищав її від фізичних ворогів. Сакральне помазання імператора на царство, особливо у світлі російського церковного чину коронації й помазання, означає послання йому дару допомоги благодаті в управлінні державою. І хоча «помазання на царство» не входить в традиційне число церковних таїнств, проте також вимагає від помазаника відповідної зігрівання (2 Тім.1:6) цього дару, «щоб не відступила від нього благодать Божа». Тому, відрікаючись від престолу, цар зрікається самого дару помазання і робиться порушником церковної клятви. У випадку ж з Миколою II ситуація ще серйозніша. Бо Миколай ІІ не тільки прямо порушив рішення і клятви «Великого Московського Собору 1613 р.», а і потрапив під «11 анафематизм», адже в своєму акті зречення написав: «Заповідаємо Брату Нашому керувати справами Державними в повному і непорушним єднанні з представниками народу в законодавчих установах на тих засадах, котрі будуть ними встановлені, принісши в тому непорушним присягу». Цім останній російський імператор власноруч знищив самодержавство та залишив РПЦ без очільника, тобто порушив клятву, яка була освячена Російською Православною Церквою. Через це його зречення відповідає не відходу священнослужителя на спокій, коли зберігається право служіння, і навіть не просто зняття з себе сану, але знищення самого цього служіння в Російській імперії.

«Фактом є те, що перш, ніж російський народ відрікся від монархії, від неї відрікся останній Цар: відрікся не просто від своєї особистої влади, а й взагалі від самого принципу монархії. У минулі епохи історії православ’я бували монархи, що йшли з престолу (як вимушено, так і через добровільний потяг до чернецтва). Але ніхто з них не забирав з собою сам принцип монархічного устрою суспільства, не покидав Православну Церкву обезголовленою» [10, ст. 90].

Крім того, навіть з точки зору монархістів, «зречення Миколая ІІ мало серед інших наступні фатальні наслідки для імперії. Він, не забезпечивши виконання найважливішого в цій винятковій ситуації закону Російської імперії – безумовного успадкування престолу (стаття 37), своїм (і за Спадкоємця) зреченням, останній імператор відкрив пряму дорогу до встановлення революційної диктатури. Бо цім актом Миколай ІІ звільнив армію і народ від присяги, створив у свідомості народу таку порожнечу, де і закрутилася воронка, що втягнула в себе вже всю Росію. Зречення не стільки було викликано «хвилею революційного підйому», скільки само породило його» [10, ст. 165]. Таку саму оцінку зреченню Миколая ІІ надав переконаний монархіст, митрополит Нижегородський Миколай (Кутєпов), коли відмовився підписати акт про канонізацію останнього російського імператора: «Коли всі архієреї підписували акт канонізації, я помітив біля свого підпису, що підписую все, крім третього пункту. У третьому пункті йшов цар-батюшка, і я під його канонізацією не підписувався. … він державний зрадник. … він, можна сказати, санкціонував розвал країни. І в іншому мене ніхто не переконає. Що він повинен був робити? Він повинен був застосувати силу, аж до позбавлення життя, тому що йому було все доручено. Він вважав за потрібне втекти під спідницю Олександри Федорівни. Ну вибачте!» [16, ст. 11].

Отже, у світлі юрисдикційно-канонічного права РПЦ, (діяло до зречення імператора 1/15 березня 1917 р. та відповідного звернення Священного урядового синоду РПЦ від 9/23 березня 1917 р.) та державного права Російської імперії, Миколай ІІ виявляється злочинцем, до якого навіть можна вжити  таку норму як анафема.

Така жорстка оцінка цілком логічна, бо Церква дала Миколаю ІІ освячений імператорський послух – Миколай ІІ, не радячись із Церквою, цей послух з себе зняв. За церковними канонам за це мусить бути накладена єпитимія, тобто покарання. При цьому, добровільно відрікшись від його найпершого християнського обов’язку, він пізніше лише шкодував про це як помилку, але не як про гріх, найбільший для царя, і не приніс в ньому публічного (хоча б письмового) покаяння.

Слід також мати на увазі, що християни, які відрікалися, не витримавши тортури, завжди іменувалися такими, що відпали, і в разі їх покаяння відправлялися в розряд тих, хто кається та не допускалися певний час до Євхаристії. Тому сучасна канонічна практика Вселенського Православ’я, зокрема і Московського Патріархату, що до прославлення новомучеників, чітко визначає: коли людина відмовилася (добровільно або через тортури) від віри або священичого сану, здійснила інший канонічний злочин, така людина не може бути прославлена, навіть коли пізніше була страчена комуністичною владою. Ба більше, Московська Патріархія, на підставі нових документів, які свідчили про зречення віри або інших проступків, викреслила з списку вже прославлених новомучеників десятки осіб.

Але навіть коли Миколай ІІ, вже після зречення та арешту, у останні місяці життя, приніс покаяння, цього зовсім недостатньо для канонізації. Дуже багато людей, потрапляючи у важкі життєві обставини, змінювалися і перед смертю каялися, але зовсім небагатьох і не в силу цього факту Церква зараховувала до лику святих (розкаявся на хресті розбійник, прийнятий Самим Христом, – особливий випадок). Степан Разін, наприклад, перед стратою у всіх просив вибачення і сам всіх (без винятків) пробачив і помер, з християнської точки зору, як праведний розбійник. Але ніхто, у тому числі РПЦ МП, не збирається його канонізувати. Можна лише дякувати Богові, що дав людині покаятися, постраждати за свої гріхи і таким чином знайти спасіння. І кара Миколи II, звичайно ж, зовсім не є підставою для його прославляння, але дозволяє сподіватися на спасіння, «хоча, на відміну від інших, залишається невідомим найголовніше, – усвідомив він свої гріхи, особливо перед народом і Росією, і чи розкаявся в них в кінці свого життя?» [10, ст. 101].

Таким чином, можна зробити  наступний висновок: Зречення Миколая ІІ, згідно діючим на той час церковно-юрисдикційним канонічним актам РПЦ що до сакралізації монархії, а також законів Російської імперії, було канонічним та державним злочином, який робить неможливим його церковне прославлення.

2.2. Чи відповідає традиції Православної Церкви канонізація Миколая ІІ у чині мученика або страстотерпця?

Для політичної доцільності, РПЦЗ та РПЦ МП, проігнорувавши юрисдикційно-канонічну сакралізацію царської (імператорської) влади, що була в Російській Православній Церкві до березня 1917 р., усе ж пішли на канонізацію Миколая ІІ. Перша – у чині мученика, друга – у чині страстотерпців. Тому, спробуємо відповісти на наступне питання: Чи є можливими церковне православне прославлення останнього російського імператора в цих чинах святості?

2.2.1. Чи був Миколай ІІ мучеником?

Питання про церковне прославлення Миколая ІІ і його сім’ї в чині мучеників. вперше підняла Російська Православна Церква Закордонна ще в 50-х – 60-х роках ХХ ст. Підставою для цього зробилася книга протоієрея Михайла Польського «Нові мученики Російські», у якій він кардинально переробив традиційні принципі канонізації в чині мучеників [17]. Так, виходячи з визнання «радянської влади» в СРСР по суті антихристиянської, вважав «новомучениками російськими» всіх православних християн, убитих представниками державної влади в Радянській Росії [18, ст. 136-137]. Причому в його трактуванні, християнське мучеництво змиває з людини все раніше здійснені гріхи [19, ст. 535].

Разом, не дивлячись на лобіювання РПЦЗ, подібний підхід до визначення саме християнського мучеництва був дуже критично зустрінутий не тільки Вселенським Православ’ям загалом, а і Московському Патріархаті, зокрема Комісією по канонізації, яку очолював митрополит Ювеналій (Поярков). Такий підхід цілком відповідає богослов’ю Православної Церкви, адже для прославлення в даному чині святості необхідно постраждати саме за засвідчення своєї віри в Христа, чого в випадку смерті Миколая ІІ і його сім’ї явно не було.

Отже, можемо впевнено зробить висновок, що мучеником Миколай ІІ і його сім’я не була, а прославлення у цьому чині, яке здійснила РПЦЗ у 1981 р., не може бути прийнятним.

2.2.2. Зречення Миколая ІІ та його життя після цього. Чи був Миколай ІІ страстотерпцем?

Московська Патріархія, не знайшовши підстав для канонізації Миколая ІІ (і його сім’ї) як мучеників, обрала варіант прославлення у чині «страстотерпців». Як ми вже відзначали вище, страстотерпці – це люди, які страждали за виконання заповідей Божих і прийняли мученицьку кончину від своїх близьких і одновірців – в силу їх злоби, користолюбства, підступності, змови і прославляються за непротивлення, високе терпіння і волю. Але їх вбивство не було пов’язане безпосередньо з їх вірою. При чому, як заявив член Синодальної комісії по канонізації РПЦ МП протоієрей Георгій Митрофанов, «чин страстотерпців з давніх-давен застосовується тільки по відношенню до представників великокнязівських і царських родин».

При цьому, обґрунтовуючи своє рішення, РПЦ МП вказує, що «В богослужбовій і житійній літературі Російської Православної Церкви слово «страстотерпець» стало вживатися стосовно тих російських святих, які, наслідуючи Христа, з терпінням переносили  фізичні, моральні страждання і смерть від рук політичних супротивників. В історії Російської Церкви такими страстотерпцями були святі благовірні князі Борис і Гліб (+1015), Ігор Чернігівський (+1147), Андрій Боголюбський (+1174), Михайло Тверській (+1319), царевич Димитрій (+1591)» [20].

Однак, серед перерахованих митрополитом Ювеналієм «страстотерпців», ми не знаходимо прикладів, які б реально відповідали ситуації, що склалася з зреченням і смертю Миколая ІІ.

Так, як що звернутися до історії, Андрій Боголюбський та Михайло Тверський не зрікалися княжого уряду та були забиті неочікувано, чисто по політичним підставам (перший – через заколот найближчих осіб; другий – при спробі отримати «ярлик на княжіння у хана Узбека» через осудження ханським судом). Царевич Димитрій, коли навіть прийняті версію, що його вбили, не був царем, прожив тільки вісім років та навіть не міг, через свій вік, приймати обдумані рішення і впливати на свою долю.

Що стосується св. Ігоря Чернігівського, то він також не зрікався уряду, був примусово пострижений в ченці, а потім, вже ченцем, забитий у часі заколоту киян. Єдине, що відповідає чину страстотерпців, це його відмова від подальшої боротьби за владу та покора життю в чернецтві. Але, у даному випадку, ми маємо дійсно приклад глибокого набожного життя в монастирі, якого, про що ми ще будемо казати, не було у Миколая ІІ.

Реально, кали ми будемо займатися порівнянням, найбільш ситуації з Миколаєм ІІ відповідає життя св. страстотерпців Бориса і Гліба. Але, навіть попри те, що життя князів Бориса і Гліба було святим, чого не можна сказати про життя .останнього російського імператора, маємо дуже багато розбіжності.

По-перше, Борис і Гліб були скоріше княжичи, ніж князі (Борис підкреслював, що готовий слухатися свого старшого брата Святослава: «будь мені батьком і володарем»). Борис і тим більше Гліб відповідали тільки за самих себе: відповідальність за народ (а тим більше за Церкву) ще не лежала на них. А ось Миколай ІІ вже мав повноту влади і повноту відповідальність  за народ імперії і був очільником РПЦ.

По-друге, князі своєю відмовою позбавили Київську Русь від міжусобної війни; Цар – навпаки, відкрив для неї дорогу (про що ми вже казали вище). Тому, якщо судити за наслідками, зречення Миколая ІІ не дуже схоже на вчинок древніх князів.

По-третя, коли прийняти версію, що, через політичні обставини, Миколай ІІ «недобровільно відрікся, він був змушений це зробити. Він використовував всі можливості для збереження традиційної влади в Росії, але генерали зрадили його. Він особисто обдзвонював штаби фронтів і питав командувачів – чи підтримають вони його. І лише переконавшись, що армія його не підтримає – прийняв зречення … Але в такому разі між Миколаєм і Борисом з Глібом відмінність ще більше. Вони відмовилися ціною життя своїх дружинників сходити на київський престол. Дружинники просили Бориса повести їх на Київ і силою добути для нього княжий престол – Борис відмовився. Миколай сам просив армію піти на Петроград і захистити його престол – армія відмовилася . Різниця все ж відчутна» [10, ст. 167]. Отже, св. Борис, маючи дружину батька, цілком міг не тільки боротися, але і розраховувати на перемогу, чого, як стверджують документи, повністю був позбавлений Миколай II ще до свого зречення [21, ст. 41]. Те, що зречення відбулося вимушено, каже і запис у щоденнику останнього російського імператора: «28 лютого. Ліг спати в 3 ¼, бо довго говорив з М. І. Івановим, якого посилаю до Петрограда з військами наводити порядок» [12, ст. 625].

З решти, думка про те, що Церква прославила свого часу князів-страстотерпців за їх насильницьку смерть, є наслідком скоріше самонавіювання, ніж фактів дійсності. Уже в кінці ХΙХ в. один з кращих російських агіографів, професор Є. Голубинський вважав ці судження неспроможними, вказуючи, що «в самій історії зарахування Бориса і Гліба до лику святих абсолютно ясно дається знати, що вони зараховані до лику святих не як страстотерпці, а як чудотворці», причому слід нагадати, що в загальних канонах Православної Церкви страстотерпців, як окремого християнського подвигу, не існує. Він завжди є частиною подвигу мучеників.

Таким чином, у факті зречення Миколая ІІ маємо цікаву колізію: або він дійсно зрікся добровільно, чим автоматично порошив юрисдикційну сакралізацію царської (імператорської) влади в Росії та державний закон про престолонаслідування, що робить його канонізацію дуже сумнівною; або зрікся вимушено, але в цьому випадку сам акт зречення не несе в собі морально-християнського сенсу.

Розуміючи всі юридично-канонічні колізії, зв’язані з фактом зречення Миколая ІІ, РПЦ МП висунула тезис про те, що останній російський імператор пішов на явне порушення юрисдикційних актів РПЦ і законів Російської імперії через бажання уникнути громадянське протистояння та, навіть, йому був передвіщений мученицький вінець. Це, по логіцизму певної групи, тлумачить усі події зречення: імператор відрікся від престолу без опору, щоб не противитися волі Божої

Але, як що взяти до уваги гіпотезу про те, що «Миколаю ІІ була передвіщена його доля», то останній період його життя викликатиме серйозні питання що до християнського благочестя. Отже, розглянемо як і чим жив Миколай ІІ після зречення та арешту.

Відразу треба відзначити той факт, що Головне слідче управління Генеральної прокуратури Російської Федерації, яке розслідувала справу про вбивство Миколая ІІ, його сім’ї та оточення, на підставі багатьох документів, переконливо доказала: Ніякого плану вбивства останнього російського імператора, а ні Часовий Російський уряд, а ні центральний уряд більшовиків не мали. Від початку планувався виїзд родини Романових у Англію, але там, не дивлячись на готовність Германії пропустити транспорт, відмовили. Потім, вже радянський уряд, збирався перевезти Миколая ІІ з сім’єю у Москву і, після суду, навіть видати німцям. Тому, якщо відкинути всі гіпотези, документи явно свідчать: Розстріл сім’ї Романових та їх слуг був приватною ініціативою т.зв. «Уралсовета», бо, як свідчать документи справи, на 16 липня 1918 г., «Санкції Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету на розстріл родини Романових Голощокіним отримати не вдалося» [22]. З рештою, стихійні вбивства «класово чужих» розпочалися вже з березня 1917 р., а після «жовтневої революції» прийняли масовий характер…

Сам факт розстрілу Миколая ІІ, його сім’ї та оточення аніяк не дає можливості казати про його як про сакральний усвідомлений подвиг самопожертви. Адже «революціонери», які прийшли до влади в результаті жовтневого перевороту, ненавиділи все, що не вкладалося у їх рамки «пролетарської диктатури», у тому числі і монархію. Вбивств з цього мотиву, і не менш страшних, в той час була безліч. Варто згадати, що першим розстріляли Великого князя Михайла, про канонізацію якого, не тільки як князя-страстотерпця, а і загалом як жертви більшовицької влади, питання в РПЦ МП (і РПЦЗ) не ставиться, що є ще одним свідченням політичної, а не церковної мотивації ідеї канонізації царської сім’ї. Також відомо, що смерть Миколая ІІ, його сім’ї та оточення, у церковному розумінню була «нагла», тобто вони не знали, як мінімум, що їх готуються стратити в цей день.

Навіть коли прийняти як факт, що Миколая ІІ вбили атеїсти-богоборці, носії «асимільованої» свідомості, тобто по термінології РПЦ МП, – безнаціональної, скалярної свідомості, які втратили всякі людські коріння і положення в церковному світі, ми не можемо сакралізувати цю трагедію церковним прославленням. Бо тоді потрібно канонізувати: і Колчака, і Краснова, і ще тисячі і тисячі тих православних генералів, рядових, селян, фабричних робітників, страчених атеїстами, яких дійсно можна трактувати як «богоборців».

Проте,  уявімо, хоча про це не маємо жодних даних, що Миколай ІІ знав про масові вбивства, погроми і т.д., які, як вже відзначалося вище, розпочалися практично відразу після переходу влади до Часового уряду, а особливо – після «жовтневої революції». У цьому випадку, він міг цілком передбачити і свою долю, і долю своєї сім’ї. Тобто – певним чином наслідувати подвиг св. благовірного Ігоря Чернігівського, поставив себе під знак неминучої смерті, день і час якої йому невідомі.

З історичних документів ми знаємо, що християни, які знали про свою неминучу смерть, проводили свій час у молитвах, намагаючись максимально підготувати себе до зустрічі з Богом. Це стосується і новомучеників, які прийняли катування і смерть у радянських та нациськіх таборах. Чи було життя Миколая ІІ після зречення та арешту подібним?

Ми свідомі того, що будь яке обмеження свободи, особливо коли воно зв’язано з невизначеністю долі, неминуче викликає моральні страждання та певне переосмислення своїх учинків. І хоча режим зневолення Миколая ІІ та його сім’ї був надзвичайно м’яким, що особливо підкреслювали ще радянські історики, це, все ж було зневолення. Тому нам видається цілком природним, що з часом Миколай ІІ почав шкодувати про зречення трону, навіть що це  «зробилося причиною його глибокої душевної туги і морального страждання» [23, ст. 73]. Більш цікавим є інший факт – чи відбилося це страждання та шкодування на зміні його життя в церковній парадигмі? На щастя, збереглося багато документів, найперше щоденники самого Миколая ІІ, які допомагають нам відповісти на це питання.

Так, на наступний день після зречення, коли вирішувалася доля Російської імперії, Миколай ІІ проводить не в храмі, не в молитві, навіть не читанням Біблії або творів Святих Отців, а тратить час за читанням книги про Юлія Цезаря [12, ст. 625]. Уже підписав зречення, коли вже відомі його негативні наслідки (відмова Великого князя Михаїла прийняти владу, арешт), він місяць тільки «ходить до обідні», і лише 1 квітня 1917 р., у Велику Суботу причащається Крові Христової. Також, як свідчать історичні документи, бувший імператор не намагається навіть потрапити в якийсь православний монастир, а бажає провести час до Установчих зборів у курортним палаці Криму: «28.07.1917. А ми все ж розраховували на тривале перебування в Лівадії». Загалом, як що уважно подивитися щоденник Миколая ІІ у світлі «подвигу благовірності», він є вельми далекий від традиційно-церковного уявлення про поведінку християнина, коли він знає, що напереді, раніше або пізніше, його очікує страта. Така людина не проводить вечори в карткових іграх, не записували в своїх щоденниках радісні враження від виграних партій, а список книг, які він читає для себе і для своєї сім’ї в ув’язненні, викликає велике здивування. Тут не тільки немає жодного святоотцівського творіння, але навіть Біблія згадується всього кілька разів. Останньою книгою, яка згадується в його щоденнику під 28 червня ст.ст. – це «8 том Салтикова–Щедріна».

Отже, відкрити документи, у тому числі й щоденники Миколая ІІ, переконливо доводять, що ні він, ні його сім’я не здогадувалися про свою можливу страту. Є прями свідчення: До останнього моменту вони прагнули виїхати за кордон, сподівалися на еміграцію в Англію. Власне такий самий висновок зробила і Синодальна комісія по канонізації РПЦ МП [7, ст. 58], і Головне слідче управління Генеральної прокуратури Російської Федерації у 1998 р. [22].

Також звертає на себе серйозну увагу і той факт, що ряд прославлених у РПЦ МП святих, «ні святий Патріарх Тихон, ні святий митрополит Петроградський Веніамін, ні святий митрополит Крутицький Петро, ні святий митрополит Серафим (Чичагов), ні святий архієпископ Фадей, ні святий архієпископ Іларіон (Троїцький), ні інші нині прославлені нашою Церквою ієрархи, новомученики, які знали значно більше і краще, ніж ми тепер, особу колишнього Царя – ніхто з них жодного разу не висловив думки про нього, як святого страстотерпця (а в той час про це можна було заявити в повний голос)» [10, ст. 119].

Таким чином, можна зробити наступний висновок: Канонізація Миколая ІІ та його сім’ї не відповідає православному прославленню в чині мученик або страстотерпець.

2.3. Кілька слів про церковне прославлення сім’ї Миколая ІІ та його оточення.

Російська Православна Церква Московського Патріархату, як і Російська Православна Церква Закордонна, церковно прославила, разом з Миколаєм ІІ, його сім’ю та тих слуг, які прийняли смерть разом з ним.

Церковне прославлення сім’ї та оточення Миколая ІІ, які були страчені разом з ним (найперше РПЦЗ), викликає чи не найбільше питань у Вселенському Православ’ї. Це викликано рядом підстав як юридичного, так і канонічного характеру.

Так, а ні імператриця, а ні діти Миколая ІІ, на момент страти, не підпадали під юрисдикційну сакралізацію РПЦ, ні під закон про престолонаслідування відповідно законів Російсько імперії. Останнє легко перевірити, як що подивитися «Акт про престолонаслідування від 5 квітня 1797 р.» [24, л.16-17]. Бо дружина загалом не мала право наслідувати трон, а доньки – тільки опосередковано, імператорами мали право стати тільки їх діти при рівнозначному шлюбі та певної згоди та умовах. Що до наслідника престолу, цесаревича Олексія, то на момент страти він вже не мав прав на трон, адже Миколай ІІ зрікся і за нього. Крім того, Олексій був ще неповнолітнім і не міг приймати власні рішення.

Крім того, згідно законам Російської імперії, а також юрисдикційному канонічному праву, а ні дружина, а ні спадкоємець, а ні доньки, не мали законного слова в рішенні Миколая ІІ про зречення, передачу влади та долю імперії. Однак, доля сім’ї, без її згоди, була жорстко прив’язана до долі Миколая ІІ. Отже, вибору долі, який міг би бути при визначенні церковного прославлення, вони не мали. Але, саме добровільний вибір долі, є однією з головних підстав канонізації. Як відзначають деякі дослідники, «канонізація сім’ї бувшого імператора Миколая ІІ, дає формальні підстави для канонізації всіх родин, які потерпілі тільки за те, що були родичами репресованих (страчених або замордованих) радянською владою від 1917 і до 1992 року» [10, ст. 205]

Ще більш проблематичне питання про прославлення оточення (слуг) сім’ї Миколая ІІ. Навіть Синодальна комісія по канонізації, прийшла до висновку, що «не представляється можливим остаточне вирішення питання про наявність підстав для канонізації цієї групи мирян, що за обов’язком своєї придворної служби супроводжували Царську Сім’ю», бо відомостей про широке поіменне молитовне поминання цих слуг віруючими немає, крім того, немає відомостей про їх релігійне життя та особисте благочестя» [20].

Також досить дивно, що не було ніякого церковного прославлення тих придворних, які були примусово видалені від родини Романових, а потім страчені. На нашу думку, цей факт досить повне свідчить про політичний вибірковий політичний підхід до церковного прославлення, здійснений РПЦ МП та РПЦЗ.

Отже, надивлячись на нелюдську жорсткість більшовиків, яка не має виправдання, немає жодних підстав для церковного прославлення загиблої сім’ї та оточення бувшого російського імператора Миколая ІІ.

ІІІ Історичні перипетії церковного прославлення Миколая ІІ. Чому це виключно політична канонізація

3.1. Історія та справжні підстави канонізації Миколая ІІ в РПЦЗ

Як вже відзначалася вище, питання про церковне прославлення бувшого російського імператора Миколая ІІ, а тим більше його сім’ї, ієрархами Російської Православної Церкви після його смерті не ставилося. Хоча патріарх Тихон та інші єпископи визнавали розстріл родини Романових (загалом, а не тільки бувшого імператора) злочином, але закликали виключно відправляти панахиди, як і за інших жертв більшовицького терору. І хоча деякі сучасні російські історики вважають подібний підхід до церковного прославлення останнього російського імператора вимушеним, продиктованим умовами перебування патріарха Тихона з частиною керуючого єпископату в Москві й Санкт-Петербурзі, які контролювалися більшовиками, такий підхід не відповідає історичній правді. Адже патріарх Тихон неодноразово різко критикував радянську владу.

Однак, вже на початку 20-х років ХХ ст., у еміграції виявилися  багато російських архієреїв, які, з огляду на політичне становище, вже 2 грудня 1920 р. отримали грамоту Священного синоду Константинопольського патріархату з дозволом «виконувати для російських православних біженців все, що потрібно Церквою і релігією для розради і підбадьорення православних російських біженців», дозволялося «утворити для пастирського служіння тимчасову церковну комісію (Епітропію) під керівництвом , Вселенської Патріархії для нагляду і керівництва загальним церковним життям російських церковних колоній, в межах православних країн.». А у листопаді-грудні 1921 року було проведено Перший Закордонний («Карловацький») Собор Російської Православної Церкви Закордонної. На ньому Предстоятелем церкви обрано колишнього митрополита Київського та Галицького Антонія (Храповицького). Цілком природно, що РПЦЗ, знаходячись на непідконтрольній більшовикам території, особливо після формального розриву з Московською Патріархією у 1927 р., мала всі можливості для канонізації бувшого російського імператора Миколая ІІ і його сім’ї.

Разом з тим, хоча серед архієреїв, священиків та вірних РПЦЗ переважали монархічні переконання, питання про церковне прославлення останнього російського імператора та його сім’ї не ставилося. Вочевидь, що підставою такої холодності до питання була велика кількість осіб, як серед кліру РПЦЗ, так і серед мирян, які добре знали обставини життя, діяльності та зречення. Також вочевидь, відповідальні архієреї РПЦЗ, найперше митрополит Антоній (Храповицький), не бажали приймати будь-які рішення без детального вивчення всіх документів.

Одним з перших питання про прославлення бувшого імператора Миколая ІІ підняв бувший «товариш обер-прокурора Святійшого Синоду» князь М. Жевахов, досить суперечлива особистість, яку російська дворянська еліта вважала ставлеником «распутинців». Свою діяльність спроб церковного вшанування останнього російського імператора М. Жевахов почав у 1923-1928 рр., з очорнення російських архієреїв, які в 1917 р. були членами «Святійшого урядового синоду». Зокрема він обвинуватив у підтримці революціонерів одного з перших священомучеників, митрополита Київського і Галицького Володимира (Богоявленського) [25, ст. 288]. Незабаром він розвив свою думку, обвинуватив усю РПЦ у «трагедії Росії»: «Більш вражаючим є те, що в цей момент руйнування православної російської державності, коли руками безумців насильно виганяли благодать Божу з Росії, хранителька цієї благодаті Православна Церква, в особі своїх найвидатніших представників, мовчала. Вона не наважилася зупинити злочинницьку руку ґвалтівників, погрожуючи їм прокляттям і виверженням зі свого лона, а мовчки дивилася на те, як заноситься злочинний меч над священною Главою помазаника Божого і над Росією, мовчки дивиться і зараз на тих, хто продовжує робити свою антихристиянську справу називаючись православним християнином» [26].

У кінці 20-х років, група російських емігрантів-монархістів, створила в «Російсько-Сербському товаристві», одним з активних організаторів якого був той же М. Жевахов, певну релігійну групу, яка в 1930 р. звернулася до Сербської православної Церкви з проханням про канонізацію бувшого російського імператора Миколая ІІ [27, ст. 49]. Однак, не дивлячись на проросійські та антирадянські погляди ієрархії Серб. ПЦ міжвоєнного періоду, отримали відмову. Підставою цієї відмови, крім юрисдикційно-канонічної перешкоди (Романови ніколи не були в юрисдикції Серб. ПЦ), єпископат не знайшов церковних підстав «для визнання долі Миколая Олександровича Романова і його сім’ї такої, яка відповідає критеріям церковного прославлення» [28, ст. 63-64]. Через певні канонічні та політичні реалії міжвоєнного часу, не виявили інтересу до канонізації й архієреї РПЦЗ, хоча і закликали молитися за загиблу сім’ю Романових. Така позиція заховалася в РПЦЗ практично до 50-х років ХХ ст.

Варто також відзначить, що вже в міжвоєнний період організації російської еміграції, які потребували канонізації Миколая ІІ, стояли на позиціях «царебожія», вбачаючи смерть останнього російського імператора «викупну («искупительную») жертву» [29, ст. 31]. Подобна антиправославна позиція, яка роками формувалася у певних колах РПЦЗ [30, ст. 1], через ізоляційну політику її архієреїв, духовенства та вірних, отруїла навіть вище керівництво цієї юрисдикції. Так, глава Російської Зарубіжної Церкви митрополит Анастасій, ще в 1949 р., у казав своїй проповіді: «Настане час, коли людство зрозуміє, нарешті, що наші царствені страстотерпці і всі, хто пішов по їх шляху, будучи вбиті за свідоцтво Правди Божої, принесли себе в жертву очищення за гріхи всього сучасного світу, який загруз у брехні і неправди» [31, ст. 10].

Отже, формування культу шанування Миколая ІІ та його сім’ї, яке в подальшому привело до його канонізації, від самого початку відбувалося в РПЦЗ на ґрунті єресі «царебожія», яка сьогодні осуджена не тільки всіма Православними Церквами, а навіть Московським Патріархатом [32].

Через політичні та часові обставини, вже з 50-х років ХХ ст. РПЦЗ почала відчувати кризу власної ідентичності та її переосмислення. Це було викликано кількома підставами.

По-перше, природним шляхом відійшло багато російських емігрантів першої хвили, які складали основу парафіян РПЦЗ, а багато їх нащадків асимілювалося. Що до другої хвили російської еміграції, яка виявилася на Заході у наслідок ІІ Світової війни, вже не була віддана саме російському православ’ю та монархії.

По-друге, зміна ставлення до РПЦЗ як юрисдикції з боку Константинопольського патріархату та Вселенського Православ’я (перевід її в склад «неканонічних» Православних Церков), а також поява на Заході національних Православних юрисдикцій (як офіційних та і емігрантське-альтернативних), різко звузила можливості поширення її пастви. Крім того, досить велика частина російської діаспори пішла до Московського Патріархату. Одночасно ж, частині вірних інших національностей (переважно англійцям, американцям неросійського походження, французам і італійцям), які через антиекуменічну (акривіяльну), позицію РПЦЗ долучилися до неї, дореволюційна російська ідентичність була чужою.

По-третє, потрібно було показати потенційним прибічникам у СРСР, що РПЦЗ залишається духовним центром російського антибільшовицького спротиву, який «непорушно стоїть на підвалинах відродження великої Російської імперії» [33, ст. 76-81].

Усі ці фактори, разом з втратою надії на швидку зміни влади в СРСР та можливостю возз’єднання з РПЦ МП, сформували нову особливу месіянсько-ізоляціоніську ідентичність РПЦЗ. Вона почала сприймати себе єдиною «неушкодженою Церквою», єдиним носієм ідей «Святої Русі та православної цивілізації». А з цього випливало, що і канонізації святих не тільки можливо, а і потрібно здійснювати без оглядки на інші Православні Церкви, зокрема і на Церкву в СРСР. І якщо митрополит Анастасій намагався утримуватися від такого діяння, як власна канонізація в РПЦЗ (як юрисдикції тимчасової, яка вимушено діє на канонічній території інших Православних Церков), то його наступник, митрополит Філарет (Вознесенський) уже не заперечував проти церковного прославлення святих. Наприклад, ієромонах Євфимій (Логвинов) звертає увагу на те, що канонізація РПЦЗ Іоана Кронштадтського в 1964 р. була прямо пов’язана зі зміною першоієрарха [34, ст. 307, 309].

Також, вже від кінця 70-х на керівництво РПЦЗ міцно тиснула основа її вірних – нащадків перших російських емігрантів. Бо стійкі традиції вшанування монархії і, відповідно, імператорської сім’ї, залишалася серед нечисленних уцілілих нащадків російської аристократії. Таке їх ставлення до фігури Миколи II цілком закономірно, ця частина російської еміграції, особливо ті, хто дізнався про Російську імперію з розповіді батьків та дідів, міцно ностальгувала за красивим життям в Російській імперії і «одягала» свої почуття в релігійну оболонку. Природно, що фігура Миколая II поступово зробилася для цієї групи сакральним символом монархічної державності.

Після зміни власної ідентичності РПЦЗ на таку, яка ґрунтується на засадах «царебожія» та обслуговує політично-ідеологічні потреби російських монархістів, канонізація бувшого імператора Миколая ІІ та його сім’ї як мучеників зробилася для цієї юрисдикції дуже актуальним. Адже цім актом відновлялася сакралізація царської влади (монархії) в Росії, а і сама ідея відновлення Російської імперії. Церковна комісія по канонізації російських новомучеників була створена Архієрейським собором РПЦЗ у 1971 р. [35, ст. 46], однак, навіть у світлі нової ідеології РПЦЗ, це викликало дуже критичну дискусію. Звучали заяви, що до лику святих повинні бути зараховані лише діти імператора, також були заперечення проти канонізації імператриці Олександри Федорівни. Нарешті, викликав суперечки і питання про місце, яке повинна займати в списку новомучеників царська сім’я [36, ст. 31]. Тільки через десять років, 1 листопада 1981 р., Архієрейський собор РПЦЗ відважився канонізувати бувшого російського імператора та його сім’ю як мучеників, хоча собор так і не дав переконуючої відповіді на критичні зауваження противників або (і) критиків цього церковного прославлення. З решти, самі представники РПЦЗ не приховували, що канонізація Миколая ІІ – це канонізація саме Російської імперії, бо «стріляючи в царя і його сім’ю, більшовики стріляли в Святу Русь, яку неможливо уявить без православної імперії та православного царя» [28, ст. 302].

Таким чином, ми можемо зробити наступний висновок: Церковне прославлення бувшого російського імператора Миколая ІІ та його сім’ї, здійснене РПЦЗ 1 листопада 1981 р., є суто політичним актом, який не має нічого спільного з практикою канонізацій Вселенським Православ’ям.

3.2. Вшанування бувшого імператора Миколая ІІ і його сім’ї на території СРСР. Перипетії та дійсні підстави канонізації Московському Патріархаті

Одною з головних підстав канонізації бувшого російського імператора Миколая ІІ і його сім’ї, для Московського Патріархату було ствердження, що «народне шанування царської сім’ї не припинялося всі роки радянської влади». При цьому, посилання йде на досвід т.зв. «катакомбної церкви».

Разом з тим, як переконливо показує відомий російський дослідник О. Беглов, казати про «катакомбну церкву» як про якусь єдину спільноту, об’єднаною одним керівництвом і світоглядом, не доводиться. Реально під цією назвою потрібно розуміти дуже різні громади, як цілком підпільні, так і в складі Московського Патріархату [37]. Природно, що всі вони мали різне ставлення до церковного прославлення Миколая ІІ та його сім’ї.

Таким чином, коли ми кажемо про «вшанування царської сім’ї катакомбною церквою у СРСР», то повинні розуміти дуже нечисленну групу церковних монархістів, для яких події після лютого 1917 р. ідеологічно зводилися до того, що «утримуючий», під яким розуміється православний російський цар, «був вилучений, після чого радянська влада», яка розглядається як «колективний антихрист», «розколола видиму Церкву між емігрантською РПЦЗ і Катакомбною церквою в СРСР». Цікаво, що ця група загалом не бачила і не бачить інших варіантів нормального церковного і політичного життя, крім відновлення православної монархічної Російської імперії, де імператор є очільником РПЦ. Навіть після падіння радянського режиму, розпаду СРСР (які вони вважають продовженням трагедії Російської імперії), об’єднання РПЦ МП і РПЦЗ, вони не приєдналися до Московського Патріархату, а створили «власні юрисдикції» з відповідною церковною ідентичністю, часом навіть єретичною. Отже, посилання на психологію «катакомбників», як на доказ традиції вшанування царської сім’ї, це визнання пошкодженої православної духовності, яка знайшла своє відображення в свідомості ідеології «православного Третього Риму – Російської імперії».

Однак, і в середовищі РПЦ МП була група архієреїв, священиків і вірних, яка почала свій шлях ще за радянських часів, орієнтуючись на літературу і ідеологію РПЦЗ. Саме вона, вже від середини 80-х років ХХ ст., почала вимагати канонізації бувшого російського імператора Миколая ІІ і його сім’ї від священоначалія Московського Патріархату.

Однак, у кінці 80-х – початку 90-х рр. ХХ ст., єпископат РПЦ МП був майже одностайні в тому, що суто церковні, канонічні підстави для канонізації Миколи II відсутні. Найбільш гостро цю аргументацію озвучував професор Московської духовної академії і семінарії Олексій Осипов [30]. Відповідну позицію зайняв і архієрейський собор РПЦ МП 1990 р.

У подальшому, після багаторічній праці Синодальної комісії по канонізації РПЦ КП, яка була створена в 1992 р., її голова, митрополит Крутицький і Коломенський Ювеналій, у жовтні 1996 року, заявив, що комісія не бачить достатніх підстав для канонізації Миколая II. Ґрунтуючись на висновках комісії, Архієрейський собор 1997 року відмовився канонізувати бувшого російського імператора і його сім’ю. Однак, митрополит Ювеналій, щоб уникнути в’язкої дискусії з консервативною монархічною меншістю собору, вказав на абсолютно церковну причину – немає чудотворіння.

Можливо, що питання про канонізацію Миколая ІІ і його сім’ї було б остаточно «поховано», але в кінці 90-х років відбулася зміна політичного курсу Російської Федерації, які почав набувати явний імперське-великодержавні характер. У новій системі державних координат, РПЦ МП почала займати історичне притаманне їй місце духовно-ідеологічного міністерства, активно розпрацьовуючи і поширяючи ідею «русского мира». Крім того владою Російської Федерації очільникам РПЦ МП була поставлена задача знайти шляхи об’єднання (приєднання) з РПЦЗ, а однією з головних умов з боку РПЦЗ була саме «канонізація останнього російського імператора Миколая ІІ, його сім’ї й новомучеників».

Саме на тлі нових політичних завдань, РПЦ МП були потрібні якісь «переконуючі підстави» для канонізації бувшого російського імператора і його сім’ї. Отже, у період від кінця 1997 і до архієрейського собору Московського Патріархату 2000 р., дивним чином, цілком «неочікувано», виникла ціла «індустрія» чудотворіння навколо Миколая II і його сім’ї: ікони почали плакати, а хворі зцілюватися. Звичайно, це давало підставу очільникам РПЦ МП стверджувати, що перед нами рідкісний, якщо не єдиний випадок в історії Церкви, коли частина пастви не просто поклоняється відомому подвижнику або мученику як святому – що може тривати сотні років без всяких соборних рішень, – а саме в дуже різкій формі вимагає від єпископату канонізації. При цьому, критика цих чудес з боку відомих російських богословів, зокрема професора О. Осипова [38], навіть не розглядалася.

Під «вагою» політичної доцільності, цілком прогнозовано, архієрейський собор РПЦ МП 14 серпня 2000 р., канонізував бувшого російського імператора і його сім’ю, разом з іншими «новомучениками російськими». Одночасно розпочалося активна компанія по поширенню культу Миколая ІІ, особливо у республіках бувшого СРСР, яку підтримувала і влада Російської Федерації.

Отже, рішення архієрейського собору РПЦ МП про канонізацію бувшого російського імператора Миколая ІІ і його сім’ї є цілком політичним, зробленим на догоду неоімперського курсу Російської Федерації.

IV. Вшанування Миколая ІІ як частина гібридної війни РПЦ МП проти України та Київського Патріархату

Як ми вже відзначали вище, у кінці 90-х років ХХ ст. політика Росії (Російської Федерації) остаточно повернулася до імперської моделі, яка передбачала повернення політичного протекторату над бувшими республіками СРСР, а в довготривалої перспективі – як мінімум повернення до кордонів СРСР. Одним з найбільш активних і дієвих інструментів цієї політики зробився Московський Патріархат, який, через свої закордонні структури, активно проводив русифікацію та насадження ідеї «русского мира» у вигляді концепції «слов’янської єдності братніх народів», «спільної історії» та інших відповідних гасел. Не було виключенням і відділення Московського патріархату в Україні, яке маскувалося під назвою «Українська Православна Церква». Сьогодні вже ніхто не має сумнівів, що РПЦ МП відіграла і продовжує відігравати одну з ключових ролей у справі анексії Криму та війні на Донбасі, виступаючи фактично п’ятою колоною Кремля, ведучі гібридну війну проти України та Українського Православ’я – Української Православної Церкви Київського Патріархату. І у цій війні питання вшанування нових російських святих, найперше  бувшого імператора Миколая ІІ та його сім’ї, має часом ключове значення.

4.1. Церковне вшанування Миколая ІІ – міна під незалежність та національну самоідентифікацію України

Виношуючи плани розширення Російської Федерації до кордонів СРСР, її керівництво добре розуміло, що радянсько-комуністична модель, яка б будувалася на ідеї «відродження СРСР», в Україні (загалом і в інших колишніх республіках) може привабити хіба частину маргіналів. Бо українське суспільство дуже добре пам’ятає Голодомор, політичні репресії та інші «радості» радянської влади. Саме тому, плануючи використання РПЦ МП у якості інструменту гібридної війни, було вирішено проводити ідеологію «русского миру» через політичні «антирадянські» канонізації, однією з яких є канонізація бувшого російського імператора Миколая ІІ та його сім’ї. І це був дуже вірний хід з боку РПЦ МП, адже той, хто піддався на цю духовну провокацію Московського Патріархату, відразу підсвідомо визнає наступне:

1) Приймаючи канонізації РПЦ МП, особливо новітнє-політичні, ми визнаємо, що Російська імперія була також і матірною державою для українців, у якій їм було дуже добре жити під владою російських імператорів. Що у нас одна історія, однакові святі, одна Церква та, у кінцевому  висновку, ми «один народ». Згадайте, що основним тезисом шанувальників Миколая ІІ є слова «наш государь».

2) Оскільки, акт канонізації Миколая ІІ є, як мінімум, і актом «реабілітації» Російської імперії, то приймаючи його ми визнаємо, що ті патріоти України, які змагалися за її незалежність проти Росії, у тому числі і гетьман І. Мазепа, є дійсно злочинцями. Особливо це стосується українських визвольних змагань 1917-1921 рр., бо війна йшла не тільки проти більшовиків, а і проти білих армій, які бажали реставрації Російської імперії.

3) Російська Федерація вже давно визнала себе правонаступницею Російської імперії. Отже, коли Миколай ІІ «наш государь», то цілком законно, що його державні спадкоємці повертають собі землі імперії. Таким чином, і анексія Криму, і війна на Донбасі набувають  цілком інший, вигідний нашому ворогу зміст.

Отже, як що ми вшановуємо бувшого імператора Миколая ІІ, то  реально виступаємо проти незалежної України.

4.2. Прийняття акту церковного вшанування Миколая ІІ – міна під канонічне визнання Українського Православ’я–Української Православної Церкви Київського Патріархату.

Деякі прибічники шанування бувшого російського імператора Миколая ІІ, у тому числі клірики та вірні УПЦ КП, обґрунтовують свою позицію тим, що «він прославлений Повнотою Православної Церкви». Але саме цім вони несвідомо допомагають Московському Патріархату в боротьбі з Українським Православ’ям – Українською Православною Церквою Київського Патріархату. Для розуміння цього варто  зануритися в православне канонічне право.

Так, коли ми кажемо про канонічне право, ми мусимо відрізняти загальне канонічне право, яким керуються всі Православні Церкви, та юридичні церковні акти окремих Помісних Православних Церков (т.зв. юрисдикційне право). Тобто рішення, навіть соборні, однієї православної юрисдикції не є обов’язковими для іншої. Це випливає з загального канонічного права, зокрема 34 правилом Святих Апостолів, інших соборних постанов, які обмежують владу архієрея виключно дорученою єпархією, а також предстоятелів – тільки власною юрисдикцією [39, ст. 82-86]. Отже, рішення однієї Помісної Православної Церкви (анафема, заборона в служінні, літургійні нагороди, визнання святих і т.д.), можуть не мати авторитету права в інших юрисдикціях. Як приклад можна привести соборне рішення Ієрусалимського патріархату про припинення євхаристійного спілкування з Румунською Православною Церквою, яке, однак, не перервало співслужіння інших Православних Церков з Рум. ПЦ.

Що до сучасної практики канонізації святих окремою Православною Церквою, то після соборного звершення цього акту, іншим Православним Церквам розсилається відповідне рішення. Кожна окрема Православна Церква виносить власне рішення про включення (або не включення) кожного конкретного святого в юрисдикційний календар. Тільки в разі позитивного рішення, клір та вірні окремої ПЦ отримують право на церковне вшанування. При цьому, публічне церковне вшанування святих іншої юрисдикції без (або до) рішення синоду (архієрейського собору) грозить клірикам канонічним покаранням. Наприклад, Болгарська Православна Церква послідовно відмовляється вписати у свої загальні календарі пам’ять Візантійського імператора Василія ІІ Болгаробійці (+ 15 грудня 1025), хоча він особливо вшановується Константинопольським патріархатом та Еладською Православною Церквою як благовірний імператор, а за його церковне вшанування було покарано кілька грецьких священиків БПЦ.

При цьому, навіть для мучеників (новомучеників), які дійсно потерпілі за віру та були канонізовані в ХХ – ХХІ ст.ст, не може бути вжито посиланням на те, що в давнину «визнання мученика святим не вимагало офіційної санкції церковної влади». Бо вже, як мінімум з кінця XVII ст., Вселенське Православ’я вже мала діючу практику прийняття рішень в області канонізації, і не немає ніяких підстав повертатися в епоху раннього християнства.

Здійснюючі самочинне (без відповідного рішення Священного синоду УПЦ КП) церковне прославленням бувшого російського імператора Миколая ІІ та його сім’ї, кожний вірний, а найперше клірики УПЦ КП, мусять пам’ятати, що «автоматичне визнання юрисдикційного права іншої Православної Церкви в любому проявленні або факті, несе логічне прецедентне  автоматичне визнання всіх юрисдикційних правових актів цієї Православної Церкві» [40, ст. 88-89].

Виходячи з цього, ми мусимо зробити наступний висновок: Як що хтось на свій розсуд визнає канонізацію Миколая ІІ і його сім’ї, здійснену РПЦ МП (РПЦЗ), то він підсвідомо, де-факто, визнає і інші рішення Московського Патріархату (РПЦЗ), зокрема незаконну, політичну анафему Святійшому Патріарху Київському і всієї Руси України Філарету, канонічні покарання бувшим священикам РПЦ МП, які перейшли в УПЦ КП, відсутність благодаті та не справжність усіх Церковних Таємниць, що звершує УПЦ КП та інші абсурдні рішення РПЦ МП (МПвУ), які є її «соборними рішеннями» (повнотою цієї Церкви).

V. Висновок

Одною з визначальних відзнак кожної Помісної Православної Церкви є її «власний» сонм святих. Ці святі, які є нашими предками, показують нам шлях спасіння, моляться за нас перед Престолом Божим. Наше православне шанування святих угодників Божих випливає з переконання, що всі ми, котрі спасаються і вже спаслися, живі і померлі, складаємо єдину Божу родину. Церква – це велике суспільство, що охоплює видимий і невидимий світ. Вона – величезна, вселенська організація, побудована на принципі любові, в якій кожен повинен піклуватися не тільки про себе, а й про благо і порятунок інших людей. Святі – це ті люди, які за свого життя більше за інших виявляли любов до ближніх.

У Православній Церкві святим поклоняються, будуть на їх честь храми, запалюючи світильники і здійснюючи кадіння перед їх іконами, а також цілуванням цих ікон і колінопреклоніння. Подібне ставлення пояснюється зв’язком святих з Христом, і, таким чином, через поклоніння святим віруючий поклоняється Богові, «чудового у святих своїх» (Пс. 67:36). При цьому саме шанування святих угодників не применшує викупної Жертви Христа і Його Честі. Слава, що віддається святим, є насправді Христоцентричною.

Однак, Російська Православна Церква, яка від часу свого відділення від Київської митрополії Константинопольського Патріархату де-факто зробилася духовним відомством Московського царства, а потім Російської імперії, завжди найперше обслуговувала політичні потреби Російської держави. Не змінилася її роль і в Російської Федерації, де вона обслуговує імперські амбіції керівників держави, зокрема анексію Криму та війну на Донбасі.

Отже, ми мусимо визнати – Російська Православна Церква Московського Патріархату та її відділення в Україні є активними учасниками гібридної війні проти нашої Батьківщини. Одним з інструментів цієї війни з’являються і політичні канонізації, особливо розповсюдження шанування цих псевдосвятих серед свідомих українців. Не є виключенням і канонізація бувшого російського імператора Миколая ІІ. Справжніми підставами культу імператора Миколи II як святого носять нерелігійна характер. Це ностальгія по минулій імперії, неприйняття незалежності України та інших країн булого СРСР, бажання відродження Російської імперії, прихильність монархічної ідеології, симпатії до ідей «русского мира».

Посилання:

1. Живов В. М. Святость. Краткий словарь агиографических терминов. Москва, 1994.

2. Πατριάρχης Μαξίμ. Προσωπικά αγιότητα. Κωνσταντινούπολη 1946/1991.

3. Николай Второй очень любил собак и котов и прочих животных… Убивать / http://fishki.net/1929309-nikolaj-vtoroj-ochen-ljubil-sobak-i-kotov-i-prochih-zhivotnyh-ubivat.html

4. Фортунатов В.В. Отечественная история: Учебное пособие для гуманитарных вузов. СПб, 2009.

5. Палеолог М. Царская Россия накануне революции. М., 1991,

6. митрополит Вениамин (Федченков). На рубеже двух эпох. М., 1994.

7. Материалы, связанные с вопросом канонизации Царской семьи. М., 1996.

8. Шавельский Г.И. Воспоминания последнего протопресвитера русской армии и флота. Т.2, Нью-Йорк.1954.

9. Виктор Острецов. Масонство, культура и русская история. М, 1998.

10. Император Николай II и православие. Сборник статей. М., 1995.

11. Нилус. На берегу Божьей реки.Ч.2. Сан-Франциско, 1969.

12. Дневники Императора Николая II. М., 1991.

13. Церковь и общество. 1998. №3.

14. Алферьев В. В. Император Николай II как человек сильной воли. Джорданвилль, 1983.

15. Утверждённая грамота об избрании на Московское государство Михаила Фёдоровича Романова. М., 1906

16. Интервью митр. Нижегородского Николая Кутепова // Независимая газета, раздел Фигуры и лица, 26.4.2001.

17. Польский Михаил, протопресвитер. Новые мученики Российские. Джорданвилль, 1949-1957. 2. Т.

18. The new martyrs of Russia. Montreal, 1972.

19. Инокъ Всеволодъ (Филипьевъ). Путь святыхъ отцовъ. Патрологія. Джорданвилль, М., 2007

20. Основания для канонизации царской семьи из доклада митрополита Крутицкого и Коломенского Ювеналия, председателя Синодальной комиссии по канонизации святых // http://www.pravoslavie.ru/sobytia/sobor/juvenalij.htm

21. Воспоминания А. П. Балка. Дневник последнего петроградского градоначальника. // Русское прошлое. Вып. 1. Ленинград, 1991.

22. Постановление о прекращении уголовного дела № 18/123666-93 «О выяснении обстоятельств гибели членов Российского императорского дома и лиц из их окружения в период 1918-1919 годов». // http://www.nik2.ru/documents.htm?id=266

23. Жильяр П. Трагическая судьба Русской Императорской Фамилии. Таллин, 1991.

24. РГИА (Російський Державний Історичний Архів). Ф. 1329. Оп.1. Сп.191. л.16-17

25. Жевахов Н.Д. Воспоминания товарища обер-прокурора Св. синода князя Н.Д. Жевахова. Т.1. Сентябрь 1915 – март 1917. М. 1993.

26. Князь Николай Жевахов. Причины гибели России. 14/27 мая 1928 г. // http://www.omolenko.com/publicistic/zhevahov.htm

27. Шаргунов А. Чудеса царственных мучеников. М. 1995.

28. Материалы международной конференции «Россия и Сербия». СПб., 1994.

29. Гендриков П. Государь Император Николай Александрович и его Августейшая семья / / Двуглавый орел. 1927. № 3.

30. От Народно-монархического объединения Русскому Зарубежному Церковному Собору с участием клира и мирян // Царский вестник. 1938. № 617

31. Слово, произнесенное митрополитом Анастасием / / Церковная жизнь. 1949. № 5-6.

32. Протоиерей Петр Андриевский. Ересь царебожия // http://www.blagogon.ru/articles/223/

33. Митрополит Филарет (Вознесенский). Избранное (проповеди, статьи, речи). М., 1992.

34. Евфимий (Логвинов), иером. Об отношении митрополита Анастасия (Грибановского) к прославлению во святых Русской Зарубежной Церковью святого праведного Иоанна Кронштадтского. М., 1991.

35. Определения Архиерейского Собора Русской Православной Церкви заграницей / / Церковная жизнь. 1971. № 7-12.

36. Семененко-Басин И. Культ Императора Николая II в традициях российского православия ХХ — начала XXI в. // Религиоведения. №3, 2009.

37. А. Беглов. Понятие «Катакомбная церковь»: мифы и реальность // http://sergievhram.ru/men-readings/men-readings-2006/beglov/

38. Профессор Московской духовной академии А.И. Осипов. О канонизации последнего русского царя. // http://www.pro-zarya.narod.ru/osipov_o_kanonisazii.html

39. Святослав Чокалюк. Канонічні вимоги до священичого служіння. К., 2009.

40. The Canonical Tradition of the Orthodox Church. Athens, 1996.

прот. Сергій Горбик