Намагаючись навісити на Вселенського патріарха ярлик «антихриста в рясі», російська влада передусім підкреслює ту роль, яка відведена Московському патріархату в системі державної влади та поширенні дезінформації.

Наприклад, європейські спецслужби та політичні аналітики описали цей порочний альянс так: у деяких частинах Північної та Східної Європи церкви та пов’язані з ними релігійні організації стратегічно розміщувалися поблизу важливих інфраструктурних об’єктів та транспортних шляхів, слугуючи прикриттям для російської розвідки.

На околиці стратегічно важливого міста Вестерос у Швеції росіяни збудували церкву, що викликала серйозне занепокоєння місцевої влади щодо її справжнього призначення та здатності до збору розвідданих.

Якою ж іронією є те, що російські спецслужби звинувачують Константинопольську церкву у перебуванні під впливом західних держав чи використанні її як інструменту іноземними гравцями, особливо враховуючи, що у цій країні державні та релігійні структури практично злилися воєдино.

Новий вибух емоцій у російських чиновників – це не стільки новина, скільки продовження та посилення їхніх нескінченних спроб підірвати авторитет Вселенського патріархату. І це ще раз показує, що для Кремля православ’я – ще одне поле битви в інформаційній війні. Багато років тому я докладно описав цю тенденцію у статті «Чому метою інформаційної війни Росії стала Константинопольська церква».

Останніми роками такі підступні тактики, точно описані у відповіді Фанару на заяву СЗР і сповнені «вигаданих сценаріїв, фейкових новин, образ та сфальшованої інформації…», стали досить витонченими та націлені передусім на новонавернених і всіх тих, хто шукає можливості вивчати православну віру на онлайн-платформах.

Прихильники Росії намагаються представити Константинополь як маріонетку Заходу, водночас вихваляючи Московський патріархат як єдиного хранителя істинного православ’я.

Незважаючи на напади та постійну дезінформацію, реальність на місцях виглядає зовсім інакше. У багатьох європейських країнах уряди, духовенство та віряни чинять опір і поступово виходять з-під юрисдикції Московського патріархату.

Наприклад, уряд Литви офіційно визнав новий екзархат під юрисдикцією Константинополя після візиту Вселенського патріарха Варфоломія до Вільнюса у 2023 році та подальших зустрічей на високому рівні.

У Болгарії та Чехії спецслужби розпочали розслідування у зв’язку з підозрами, що дії Московського патріархату можуть становити загрозу демократичному правопорядку. Болгарія вислала з країни пов’язаних із Росією священнослужителів, які намагалися впливати на політичні процеси в інтересах Кремля.

Аналогічна ситуація сталася у 2024 році в Естонії, коли уряд відмовив у продовженні посвідки на проживання місцевому митрополиту, підпорядкованому Москві, посилаючись на загрозу національній безпеці.

У багатьох російських єпархіях священнослужителі, які не підтримують військову агресію Москви або, що ще гірше, виступають проти неї, залишають свої посади і часто зазнають канонічних покарань, а дехто шукає притулку у Вселенському патріархаті.

Ці приклади показують, що не лише Україна намагається обмежити чи усунути вплив Москви, але й ширша коаліція країн, які вбачають небезпеку проникнення в їхні суспільства альянсу Кремля та Московського патріархату.

На цьому тлі Вселенський патріархат не поводиться як геополітичний суперник Москви, а лише виконує свої обов’язки відповідно до канонічних повноважень, наданих йому Вселенськими соборами.

Москва, навпаки, знову й знову ігнорує соборні та канонічні правила, особливо коли вони не вписуються в її плани, та в односторонньому порядку розриває євхаристичне спілкування, не приходить на всеправославні зустрічі, як-от на Святий і Великий Собор 2016 року на Криті, і наполягає на такій моделі першості, яка ґрунтується на політичній перевазі, а не на канонічному порядку.

Православ’я опинилося на роздоріжжі двох протилежних підходів. З одного боку стоїть Константинополь, який, попри постійні нападки, прагне бути об’єднуючим та пастирським центром, відкритим для діалогу та відданим свободі Помісних Церков у рамках канонічної традиції. З іншого боку стоїть церковно-державний комплекс, який дедалі частіше описують як такий, що перебуває у стані «інституційної банкрутства», і це слова, зокрема, одного з провідних російських ієрархів у Молдові.

Що більше російські спецслужби намагаються зобразити Вселенського патріарха Варфоломія як «погрузлого в смертному гріху», то яснішим стає цей контраст. Нещодавні нападки змушують багатьох віруючих, священнослужителів та уряди поставити запитання: яке бачення більше відповідає православ’ю та є вільним від державного контролю?

У цьому сенсі кампанія проти Вселенського Патріархату та Його Святості є непрямим визнанням – і нагадуванням – їхнього неминучого морального лідерства та духовного авторитету. Тоді як Москва використовує мову спецслужб та пропагандистські гасла, Фанар продовжує свою непомітну роботу, відповідаючи на нападки тишею молитви та словом істини, будучи впевненим у тому, що духовна свобода, а не інтриги спецслужб, є справжнім фундаментом Церкви та підґрунтям церковного життя.

Евангелос Сотіропулос (Evagelos Sotiropoulos)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

І з 1991 року Московський Патріархат не може або не хоче врегулювати це розділення в Україні, що залишав мільйони православних віруючих за межами канонічної Церкви. Зараз, після стількох років, після вивчення стількох запитів, і після безлічі особливих оскаржень Вселенський Патріархат Константинополя діє відповідно до своїх церковних обов’язків та канонічного права – зцілити розділення.

З великої пастирської турботою і проникливістю, Його Всесвятість Вселенський Патріарх Варфоломій недавно заявив, що він не залишить його українських синів незахищеними і покинутими, … [і не] буде сліпий і глухий до їхніх закликів, повторюваним понад чверть століття.

Чому зараз?

У 2014 році Росія вторглася на територію східної України і в тому числі анексувала Крим. Революції і нещадні політичні протести і до, і після російської агресії, об’єднали більшість українців, у тому числі в їх бажанні мати незалежну Церкву. Можна з іронією сказати, що це російський президент Володимир Путін став каталізатором об’єднання православ’я в Україні.

Після російського вторгнення українські політичні лідери об’єднали сили для просування церковної незалежності своєї країни. Президент Петро Порошенко заявив: «Автокефалія – це питання нашої незалежності. Це питання національної безпеки». Більш того, раніше в цьому році українським парламентом – Верховною Радою – більшістю голосів була прийнята резолюція про підтримку незалежності Церкви

І це не тільки бажання політиків, самі православні віруючі України щиро бажають незалежності, а прихильники Москви вдають, що їм невідомий даний факт. Це було брехнею з боку Митрополита Іларіона заявляти, що Вселенський Патріарх Варфоломій «проти українських православних людей».

Згідно найостаннішим і достовірними даними 67,3% респондентів в Україні вважають себе православними. 42,6% респондентів цієї групи заявили про приналежність до Української Православної Церкви Київського Патріархату (УПЦ КП), і тільки 19,1% – віддані Москві. На питання про перспективи православ’я в Україні, більшість підтримує об’єднання навколо УПЦ КП або нової незалежної Церкви, і менш ніж один з десяти (9,2%) підтримують об’єднання навколо Москви. Показово, що при прямому питанні про створення державної Церкви, 38,4% сказали, що це повинна бути УПЦ КП, тоді як тільки 8,5% підтримали Москву.

І не тільки православні віруючі в Україні не хочуть мати нічого спільного з Москвою, українські віруючі в Північній Америці – теж. Українські Церкви в США і Канаді знаходяться під омофором Вселенського Патріарха – ще один факт, ігнорований тими, хто просуває московську наративу.

Інформаційні війни

Повідомлення і дезінформація, що виходять з Москви стає більш агресивною, з обвинуваченнями проти Його Всесвятості, в тому чисел з зневажливими зображеннями Вселенського Патріарха, змонтованими в фотошопі, зображеннями людини, яка поклала все своє життя в ім’я об’єднання Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви. Для проникливого спостерігача, відчай, що виходить від Москви, служить не тільки показником страху втратити церковний контроль над Україною, а показує, що правда не на їхньому боці.

Дії Москви, в тому числі рішення припинити поминання Його Всесвятості і призупинити спільні служби з ієрархами Вселенського Престолу, вказують на брак духовної зрілості. Методи Москви контрастують з православним аскетизмом слів та дій Константинополя й Вселенського Патріарха.

Інформаційна війна Москви проти Константинополя (про яку я писав в січні і яку минулого місяця підтвердило міжнародне розслідування агентства Ассошіейтед Прес) серед іншого включає безпідставні звинувачення Вселенського Престолу у відмові від діалогу.

А тим, хто вірить в цю казку, слід заново подивитися на процес підготовки Великого і Святого Собору на Криті, коли Москва зробила все, що в її силах, щоб зруйнувати всеправославний діалог і спробувати перешкодити роботі Собору, домоглася виключення питання про автокефалію з порядку Собору.

У тому, що Москва не хоче обговорювати автокефалію і процес її отримання, є проста причина: це не тільки негативно зіграє на її ролі в Україні, а й обмежить можливості Москви діяти в односторонньому порядку відповідно зі своєю ідеологією Російського Світу.

Приклади таких дій включають одноосібне надання «автокефалії» Церкви Чеської Республіки та Словаччини в 1951 і Православної Церкви в Америці в 1970. Більш того, Москва односторонньо надала автономію діаспори (наприклад, в Японії і Китаї) та зазіхає на інші канонічні території, такі як Православна митрополія в Кореї. Ця стратегія на оперативному рівні включає вивід московських священиків з всеправославних служб для того, щоб проводити їх самостійно в російських посольствах та консульствах.

Настав час

Москва прорахувалася щодо того, як Вселенський Патріархат відреагує на підступність, пов’язану з Великим і Святим Собором, також як вона прорахувалася щодо відкритих планів Константинополя з надання автокефалії Україні – і висловленого бажання українського народу. Коли автокефалія буде надана, московські церковні амбіції зміншаться. Для будь-якого критичного спостерігача, ці політичні розрахунки являють собою пріоритет російської сторони, а не пасторську турботу про український народ чи зцілення розділення в цієї країні.

Час незалежності Української Православної Церкви давно настав. В історії Православної Церкви національна незалежність, хоча і не була єдиним або визначальним фактором, однак чітко була пов’язана з церковної автокефалією. І Україна не повинна бути винятком.

Евангелос Сотіропулос

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»