«Заперечення реальності», – сказали вони мені. І це «завмерти» – це не що інше, як шок, який паралізує жертву. Більш науково це називається «дисоціативною реакцією». Розум відключається від переживання, і подія переживається «ніби вона не відбувається зі мною» або «як у фільмі».

Але навіщо цей психологічний відступ?

Бо я хотів зрозуміти, що саме вражає еллінізм, який майже шість років спостерігає, як Єрусалимський патріархат повстає проти нього, але вдає, що не бачить, ніби нічого не відбувається. Іншими словами, ми завмерли. Ми пережили дисоціативну реакцію.

І я скажу вам, чому я формулюю це саме так. Навіть я — переконаний, що розгортається щось глибоко тривожне, і готовий довести свою правоту в наступних рядках — відчуваю, що частина мене відмовляється в це вірити. Заперечення. Крижане відчуття. Однак факти не холодні; навпаки, вони пекельні

Тож давайте подивимося, що насправді відбувається.

У листопаді 2019 року, через рік після того, як Москва розірвала спілкування з Константинополем та його прихильниками через українське питання, грецький патріарх Єрусалиму Феофіл вирушив до Москви, щоб отримати нагороду. Там він зустрівся з патріархом Кирилом та президентом Путіним. З Москви він оголосив про свій намір провести «братерську зустріч» церковних лідерів у Єрусалимі.

Це було публічне оприлюднення плану, «приготованого» в Сербії, «поданого» в Росії та «спожитого» в Єрусалимі.

Його суть? Протиставляти «Матір Церков» Єрусалиму «Матері-Церкві» Константинополя. Остання, зображена в поширеній російській інтерпретації падіння міста як грішна мати, що впала під тягарем своїх гріхів, мала поступитися перед чистою, незаплямованою матір’ю Церков, що сяє світлом Воскресіння.

Щоб зрозуміти логіку, згадайте, що сказав митрополит Бацький Іриней, якого вважають архітектором цієї ідеї, в інтерв’ю в січні 2020 року: «Існує унікальне, духовне, благодатне верховенство Єрусалиму як «Матері всіх Церков», єдиної Церкви, заснованої безпосередньо Самим Господом Ісусом Христом. Тому я думаю, що Єрусалимський Патріарх має як моральне право, так і відповідальність скликати всі Православні Церкви на собор, перед обличчям стількох випробувань і спокус».

Я схильний пояснювати важливі питання простими словами для ясності, але, гадаю, ми всі бачимо, що це далеко не так просто.

Виправданням повороту Єрусалимського Патріарха до Росії був страх: страх російського «нападу» на Патріархат — щось подібне до того, що ми бачимо зараз в Африці; страх розпалити арабський націоналізм, частина якого хоче вигнати греків, щоб араби могли захопити Патріархат; загалом страх.

Оскільки пояснення звучало правдоподібно, а Братство Гробу Господнього — плоть від плоті еллінізму та Роміосіні, багато хто вирішив розглядати Єрусалимського Патріарха як заручника російського церковного імперіалізму. «Що ж він може зробити — вони розіб’ють Патріархат», —  ось таким був поширений рефрен.

Але той факт, що він жодного разу не попросив про допомогу Афін чи Фанару — і навіть не повідомив їх — дав іншим достатньо підстав не висловлювати співчуття.

Тож, коли та «братерська зустріч» відбулася не в Єрусалимі, а в готелі в Аммані, багато хто кричав про зраду. Однак аудиторія для таких слів була невеликою. Переважало заперечення.

Пандемія зірвала плани щодо чергової зустрічі, але ширший задум не зник. Повільно, але впевнено, Єрусалим віддалявся від Константинополя. Відносини скоротилися до мінімуму, зустрічі практично зникли. Тим часом Храм Гробу Господнього став сценою для легітимізації Російської Православної Церкви в Україні, яку підтримує Росія, єпископи якої раптово почали часто відвідувати Єрусалим, позувати з Патріархом і навіть співслужить з ним. Усе стало на свої місця.

Можливо, як сказали б помірковано, ми бачимо ворогів там, де їх немає. Але Єрусалимський патріарх нічого не зробив, щоб розвіяти це враження. Можливо, у нього є на те свої причини.

Безперечно те, що його нещодавні дії — під час кризи на Синайському півострові та те, як він організував свій візит до Стамбула для зустрічі з президентом Туреччини — вивели багатьох із стану заперечення. Лід тане; картина стає чіткішою.

У випадку з Синайським півостровом, хоча у Греції були очевидні причини для занепокоєння, делегація, нібито сформована для посередництва в укладенні миру, прибула до Афін, зустрілася з Даміаном та представником уряду, потім вирушила до монастиря — і після повернення нікому не доповіла. Натомість Патріархат опублікував власні односторонні заяви. Решта відома.

У Константинополі сталося щось не менш показове: Вселенський патріархат був повідомлений про візит Єрусалимського патріарха лише за день, листом. Навіть не було телефонного дзвінка. Він поїхав, зустрівся з президентом Ердоганом, фактично дав йому шанс підірвати Вселенський патріархат (як зазначив депутат Хацівасілею наступного дня), і пішов, навіть не запаливши свічки у церкві Святого Георгія.

Однак через кілька днів з Астани (Казахстан) — місця, розташованого поблизу як Росії, так і Туреччини, — він закликав до діалогу «від імені Матері Церков», як зазначено в прес-релізі Єрусалимського Патріархату. Московський Патріархат опублікував власне повідомлення про його зустріч із Патріархом Кирилом. Єрусалим нічого не опублікував, принаймні на момент написання цієї статті.

Підозра щодо дії Єрусалимського патріарха поглибилася. Але принаймні його дії проривають розбіжності, допомагаючи нам бачити чіткіше. Початковий шок минув. Шматочки пазлу складаються докупи, відкриваючи картину, яка нікому не подобається.

Я не можу знати, що ховається в голові Патріарха чи які його справжні наміри. Однак, спостерігаючи за його діями, насмілюся сказати: якщо колись він був заручником нав’язаного йому плану, то сьогодні він здається його прихильником і добровільним виконавцем. Можливо, колись його змусили підтримати наратив «Матір Церков», тепер він, здається, прийняв його.

Що буде далі, покажуть лише події. Але якщо Єрусалимський патріарх має намір скликати ще одне «братнє зібрання», я б порадив зробити це не в якомусь далекому готелі, а в місці, більш біблійному, — скажімо, в монастирі Святого Онуфрія в долині Гінном, на південний захід від Старого міста Єрусалиму. За переказами, саме там колись розташовувалося «Гончарське поле».

Андреас Лаударос, церковний журналіст з 1999 р., член ESIEA

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: RNN (THE RELIGIOUS NEWS NETWORK)

Але Тайбе перебуває в облозі. Ізраїльські поселенці, підбадьорені десятиліттями неконтрольованої агресії та зазіхань на місто, піддають жителів Тайбе систематичним переслідуванням та насильству. У 1977 році на землі, яку  конфіскувала у міста Армія оборони Ізраїлю, було засновано поселення Рімонім. Згідно з угодами Осло 1995 року, 35% території Тайбе було визначено як зона B, а 65% — як зона C. Зона B підпадає під цивільну адміністративну владу Палестинської автономії, але нагляд за безпекою покладається на ізраїльську владу, яка здійснює повний контроль над Зоною C. Протягом останніх трьох десятиліть спостерігалося розширення поселень, прилеглих до Тайбе, а також постійні зазіхання та конфіскації сільськогосподарських угідь жителів Тайбе, включаючи підпали будинків. Атмосфера безкарності поселенців щодо Тайбе переросла на початку липня в напади, що поставило під загрозу безпеку громади міста та загрожувало спадщині християн на Святій Землі.

7 липня 2025 року поселенці підпалили історичне кладовище та церкву Святого Георгія, і це лише остання провокація, організована форпостами поселенців, які місцеві священники називають «базою для подальших нападів на землю та її людей». 8 липня лідери місцевих церков звернулися з терміновим закликом розслідувати напади, закликаючи притягнути винних до відповідальності, застосувати дипломатичний тиск з метою захисту потерпілих, скерувати міжнародні делегації для збору свідчень та підтримати економічні та сільськогосподарські ініціативи Тайбе.

Втрати від цих нападів на Тайбе вражають: поранено 58 палестинців, 67 були змушені покинути свої домівки. І це не поодинокі випадки. У 2013 році поселенці підняли ізраїльський прапор над монастирем у місті, що було виразним актом провокації та домінування. Церкви, кладовища та релігійні символи в умовах окупації є загрожені, а місцеві громади перебувають у жаху, під постійною загрозою з боку своїх сусідів, без захисту чи можливості звернутися за допомогою.

Після нападів Рада патріархів і глав церков Єрусалиму організувала візит солідарності до села та закликала до «негайного та прозорого розслідування того, чому ізраїльська поліція не відреагувала…», підтримавши заклики греко-православних, латинських та мелькітських греко-католицьких священиків Тайбе притягнути винних до відповідальності.

Утім погрози жителям Тайбе продовжуються, як і в усіх інших частинах окупованого Західного берега, що межують з розширюваною мережею поселень. Напади на Тайбе та розширення поселень збільшують ризик подальшого знищення палестинського життя та є символом ширшої картини гомогенізації Святої Землі, релігійний плюралізм якої дедалі більше стирається. Посилення жорстокості екстремізму поселенців лише змушує замовкнути тих, хто виступає за плюралістичне суспільство, де всі могли б жити пліч-о-пліч у мирі.

Християнське населення Палестини скорочується. Сьогодні християни становлять лише близько 1% населення палестинських територій, що приблизно на 10% менше, ніж у 1948 році. Хоча це скорочення можна частково пояснити ширшими регіональними та економічними проблемами, значна його частина пов’язана з цілеспрямованим насильством з боку ізраїльських поселенців, дискримінаційною політикою та конфіскацією земель, що належать християнам. Реальність очевидна: палестинські християни залишають країну не за власним бажанням. Їх звідти витісняють.

Церкви за мир на Близькому Сході (Churches for Middle East Peace – CMEP) задокументували численні подібні випадки проти християнських громад упродовж багатьох років. На Західному березі річки Йордан християнська родина Кайсія спостерігала, як ізраїльська влада зруйнувала їхню ферму та ресторан, а їхню землю захопили поселенці. Подібний тиск відчуває християнська сімейна ферма «Намет націй» поблизу Вифлеєму. Незважаючи на наявність офіційних документів, що датуються понад століття тому, вони є свідками того, як гектари їхніх сільськогосподарських угідь вилучають для розширення ізраїльських поселень.

Напади на Тайбе не можна ігнорувати. Вони служать як свого роду тривожний дзвіночок маленькому християнському містечку, чиє виживання символізує виживання всіх християн на землі. Виживання християн підкреслює ціну екстремізму поселенців і відображає гноблення, з яким стикаються їхні мусульманські сусіди упродовж тих самих десятиліть військової окупації.

Християнська громада в Старому місті Єрусалиму відчуває подібний страх і переживає таке ж насильство, як і християни в Тайбе. Під загрозою знищення перебуває стародавній Вірменський квартал. Суперечлива земельна угода та судові процеси можуть позбавити Вірменський патріархат 25% його землі. Йдеться не лише про квадратні метри. Йдеться про те, чи християнська присутність у Єрусалимі надалі процвітатиме, чи перетвориться у символічний пережиток минулого.

Священне місто Єрусалим має служити світові мультикультурною мозаїкою, яка приймає всіх, справжнім втіленням міста миру. Грецький православний патріарх Єрусалиму, Його Блаженство Теофіл III, зазначає: що Єрусалим служить «взірцем співіснування авраамічних релігій, цивілізації та культур. Це те, чого потребує світ сьогодні».

Альтернативний сценарій виражається в атаках у порядку відплати та в законодавчих, економічних та судових діях, які шкодять релігійно-культурному плюралізму, що є основою миру на Святій Землі. Цю альтернативу підсумовує в рекламний щит, встановлений поселенцями перед Тайбе, на якому написано: «Тут для вас немає майбутнього».

Тайбе — це яскраве та болісне нагадування про те, що поставлено на карту. Не можна ігнорувати руйнування святих місць, переслідування християнських родин та постійний відхід вірних із землі, в якій народився Христос. Якщо ця тенденція продовжиться, церкви та монастирі залишаться лише порожніми будівлями, музеями віри, яка колись жила та наповнювала цю землю.

Ми звертаємося з цим закликом до християн усього світу: не відводьте погляду. Місце народження нашої віри спустошується. Це не абстрактні заголовки чи далекі історії. Це наші брати та сестри у Христі, які живуть на тих самих пагорбах і в тих самих селах, де ходив, навчав і любив Ісус.

Ми повинні діяти не лише молитвою, а й захистом, солідарністю та ресурсами. Ми повинні голосно вимагати дій від міжнародних організацій, включно з урядом США, щоб притягнути Ізраїль до відповідальності за відмову від захисту християнських громад. Ми повинні підтримувати місцеві християнські установи та громади на місцях, щоб вони могли вистояти та процвітати.

Святі місця Палестини повинні залишатися живими, не лише в камені, а й у дусі, в молитві та в живій присутності місцевих християн. Тож зробімо так, щоб у цих священних місцях продовжували лунати гімни та літургії, і щоб вони не замовкали під тягарем несправедливості.

Крістофер Хут, Мей Еліз Кеннон

Джерело: PUBLIC ORTHODOXY

Після того, як Еладська Православна Церква визнана Православну Церкву України, Московський Патріархат значно активізував дії, що мусять розсварити саме сегмент грецького православ’я. Одним з головних меседжів цієї компанії є заперечення першості Константинопольського Патріархату в диптиху Вселенського Православ’я, зокрема права приймати апеляції кліриків інших Помісних Церков та надавати автокефальний статус. Початком цього стала безпрецедентна підтримка амбіцій Єрусалимського патріарха Феофіла ІІІ, який ось вже кілька років просовує тезу про те, що «Єрусалимська Церква є Матір’ю всіх православних Церков та гарантом всеправославної єдності». Ця ідея, на думку деяких прибічників Московського Патріархату, мусить привести до формування грецької антиконстантинопольської коаліції. На нашу думку, таке переформатування московської стратегії є наслідком явного зміцнення негативного ставлення до Російської Православної Церкви з боку більшості православної ієрархії різних Помісних Церков. Саме для розуміння помилковості амбіцій Єрусалимського патріарха, яка «неочікувана» отримала медійну підтримку Москви, ми подаємо критичну статтю російського богослова та вірного Російської Православної Церкви Андрія Власова, що була опублікована на ворожому до всього українського ресурсі. Звичайно, ми не поділяємо та закликаємо не сприймати деякі прихильні вислови автора щодо Росії, а також, хоча і трохи приховану, традиційну московську критику Константинопольського патріархату.

прот. Сергій Горбик

16 травня 2019 Патріарх Святого Міста Єрусалиму і всієї Палестини Феофіл III прийняв делегацію Імператорського православного палестинського товариства (ІППТ). У привітанні Єрусалимського Патріарха прозвучали слова, які заслуговують на увагу у світлі подій, що відбуваються сьогодні в православному світі. «Єрусалимська Церква, яка є Матір’ю всіх Церков, є гарантом єдності Православної Церкви».

Що може ховатися за цією начебто невинним формулюванням?

ІППТ проводила в Єрусалимі міжнародний семінар керівників своїх регіональних і зарубіжних відділень та представництв. Він був присвячений 200-річчю дипломатичної підтримки російської присутності на Близькому Сході.

Патріарх Феофіл III сказав багато приємних слів для делегації ІППТ і розмістив вітальну промову на офіційному сайті Єрусалимського Патріархату. «Ми особливо визнаємо роль, яку Російська Православна Церква грала протягом століть, особливо в Османській період, у підтримці Єрусалимської Церкви в політичному, дипломатичному та, звичайно ж, фінансовому відношенні», – сказав Патріарх.

Все це правда. Невідомо, як склалася б доля Православних Церков на Близькому Сході – а це найдавніші Константинопольська, Олександрійська, Антиохійська та Єрусалимська Церкви, – якби не допомога Росії. Політична, дипломатична і фінансова. Багато в чому саме завдяки цієї допомозі найдавніші Церкви існують досі.

Але серед цих приємних слів прозвучала і фраза, яка повинна насторожити: «Єрусалимська Церква, яка є Матір’ю всіх Церков, є гарантом єдності Православної Церкви».

Як відомо, Матір’ю всіх Церков оголосив себе Константинополь. Більш того, Фанар заявив, що Православна Церква як така не може існувати без Константинопольського патріархату. Заявив Фанар і про те, що саме цей патріархат є гарантом єдності Православної Церкви. Що все Помісні Православні Церкви можуть вважатися такими лише остільки, оскільки вони знаходяться у спілкуванні з Константинопольським патріархатом.

І ось тепер Єрусалимський Патріархат заявляє те ж саме. Наскільки правомірні такі заяви? У коментарях під цими словами патріарха Феофіла III багато хто висловлює думку, що історично – так, повністю правомірні. Однак не все так просто.

Безумовно, Церква Христова, яка отримала своє історичне буття в Сіонській світлиці в день сходження Святого Духа на апостолів, дорівнювала єрусалимської громаді. Причому навіть не християн (ця назва була засвоєно вперше в Антіохійської громаді), а просто учнів. З Єрусалиму апостоли вийшли на проповідь в усі кінці землі. Єрусалимська громада за своєю моральною висотою являла собою ідеал християнської громади, який не досягала жодна громада, ніде і ніколи.

За вирішенням важких питань християни перших десятиліть зверталися саме до єрусалимської громаді. У цьому сенсі цілком правомірним є твердження, що Єрусалимська Церква, а точніше перша єрусалимська апостольська громада, є матір’ю всіх Церков. Однак нинішня Єрусалимська Помісна Церква має до першої апостольської єрусалимської громаді опосередковане, а не пряме відношення.

Книга Діянь апостольських дає нам деяке уявлення про першу християнську громаду. Етнічно вона складалася з євреїв, які умовно ділилися на дві групи: юдеїв і елліністів, причому під другими маються на увазі не греки, а євреї розсіювання, що жили в інших країнах і що розмовляли грецькою мовою. Як виняток Святе Письмо згадує язичника Миколу Антиохийця.

Незважаючи на рішення Апостольський собор 49 р. про необов’язковість для язичників, що навертаються у християнства, дотримання приписів Закону Мойсеєва, самі члени єрусалимської громади дотримувалися цього Закону досить скрупульозна. Вказівки християнського історика II століття Егесіппа дозволяють стверджувати, що єпископами Єрусалиму послідовно були нащадки родичів Господа Ісуса Христа по плоті, першим з яких був Яків, брат Господній.

Під час Першого юдейського повстання проти римлян (66-70 рр.) Єрусалимські християни збігли в містечко Пеллу та завдяки цьому змогли уникнути жахів облоги Єрусалиму і його подальшого руйнування. Після 70 р деякі християни повернулися в Єрусалим, і існування християнської громади в цьому місті продовжилося. Однак її вплив на інші громади, перш за все в Римі, Олександрії та Антіохії, практично припинилося.

А ось під час Другого юдейського повстання під проводом Бар-Кохби (132-135 рр.) Ця Єрусалимська християнська громада була повністю знищена та припинила своє існування. Причому удар по ній завдали з двох сторін. Повсталі юдеї знищували членів громади як християн, а римляни – як юдеїв. Придушення повстання Бар-Кохби римлянами було дуже жорстоким. Єрусалим був знищений дощенту, а частка населення, що залишилася у живих, була продана у рабство або збігло. Римський імператор Адріан під страхом смертної кари заборонив євреям не тільки проживати в Єрусалимі, а й наближатися до нього.

На місці зруйнованого Єрусалиму побудували абсолютно нове язичницьке місто – Елію Капітоліну. Його заселили ветеранами римських легіонів та етнічними греками. У Елії Капітоліні не залишилося нічого, пов’язаного ні з колишньою християнською спільнотою, ні взагалі з історією Єрусалиму, Палестини, юдейською культурою та традиціями.

Церковний історик Євсевій Кесарійський зазначає, що незабаром в Елії Капітоліна знову з’явилася християнська громада, проте вона була вже грецької за етнічним складом та ніяк не пов’язана з першою єрусалимською громадою. Роль цієї громади і, відповідно, єпископської кафедри була незначною протягом декількох століть. Набагато більшу роль грала інша кафедра в Палестині – Кесарійська.

Піднесення Єрусалимської кафедри відбулося вже в IV столітті в епоху імператора святого Костянтина Великого. Це було пов’язано з набуттям царицею Оленою головних християнських святинь – Гробу Господнього, Животворящого Хреста та інших – і з початком масштабного паломництва християн до цих святинь.

У 451 р постановою IV Вселенського Собору Єрусалимської кафедрі дарували статус патріархату, з підпорядкуванням йому християнських громад в Палестині. Однак з огляду на розрив першої християнської громади в Єрусалимі в 132-135 рр., а також незначне політичне становище Єрусалиму, Вселенський Собор визначив Єрусалимської Церкві не перше місце в диптиху, як, здавалося б, повинно було бути, а лише п’яте, після Римської, Константинопольської , Олександрійської та Антіохійської.

Через арабську навалу в VII столітті християнство в Палестині взагалі та Єрусалимський Патріархат зокрема занепали. Ще більше це посилилася після завоювання Палестини хрестоносцями в 1099 р., коли латиняни захоплювали православні храми і переводили їх в підпорядкування Ватикану. Після завоювання Палестини турками у 1599 р положення Єрусалимського Патріархату значно покращилося.

Що стосується етнічного складу Єрусалимської громади і її предстоятелів, то, як ми вже говорили, з першої половини II століття він був грецький. В епоху арабського панування громада стала переважно арабською. А після останнього єрусалимського єпископа-араба Дорофея II (XVI ст.) і до наших днів, в Єрусалимському Патріархаті спостерігається така картина: єпископат і значна частина духовенства – греки, а паства – переважно араби.

Такий стан речей викликало і викликає до сих пір безліч конфліктів між паствою та єпископатом. На сьогоднішній день Єрусалимський Патріархат відноситься до умовної групи грецьких Помісних Церков, які в своїй політиці традиційно орієнтуються на Константинополь.

Виходячи з цього невеликого історичного екскурсу, питання про те, чи буде історично правильним називати сьогоднішній Єрусалимський Патріархат матір’ю всіх Церков, нехай кожен вирішує на свій розсуд. Та й не так важливо, чи є історичні підстави визнавати будь-якої Патріархат «Матір’ю всіх Церков», як питання, що тягне за собою визнання будь-яких привілеїв для такого Патріархату в сучасному житті Помісних Церков.

Набагато важливішою і неоднозначною є претензія Патріарха Феофіла III на те, що Єрусалимська Церква «є гарантом православної єдності».

Вчення про єдність Церкви є однією з основоположних догматичних істин та входить в Нікео-Царгородський Символ Віри: «Вірую у Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву». Тому якщо ми починаємо говорити, що хтось, якась Помісна Церква – Єрусалимська, Константинопольська або ще якась – є гарантом православної єдності, логічним буде запитання: а хто в такому разі буде гарантом вчення про Пресвяту Трійцю або про втілення Ісуса Христа?

Наступним логічним кроком в подібних міркуваннях стане питання: а хто взагалі є гарантом чистоти віровчення? Хто має в Церкві повноваження визначати, де Істина, а де її спотворення? Це питання постало ще багато століть тому. І його по-різному вирішили у католицтві і православ’ї.

У католиків гарантом всього без винятку віровчення і моралі є римський Понтифік. Саме він видимий і відчутний критерій визначення чистоти віри. Догмат про папську непогрішність сформульований у католиків наступним чином: «Визначаємо, що Римський єпископ, коли говорить з кафедри, тобто коли, виконуючи обов’язки пастиря і вчителя всіх християн, своєю найвищою апостольської владою визначає, якого вчення в питаннях віри або моральної поведінки повинна триматися вся Церква, – в силу божеського сприяння, обіцяного йому у святому Петрі, володіє тою ж безпомилковістю у справах віри і моралі, якою з волі божественного Спасителя повинна володіти Його Церква, коли визначає вчення, яке стосується вірі або морального поведінки, а тому ці визначення Римського єпископа є такими,  що не підлягають скасуванню самі по собі, а не за рішенням церкви. Хто ж, – та не цього допустить Бог! – наважиться це наше визначення заперечувати, нехай буде проклятий!»

У Православ’ї немає подібним чином чітко сформульованого і зафіксованого догмату про те, хто є непогрішним і, отже, може бути гарантом та зберігачем віровчення і моральності. Однак в Православ’ї є розуміння того, що таким зберігачем і гарантом може бути тільки вся повнота Церкви Христової. Тільки про Церкви сказано, що вона є «стовп і утвердження Істини» (1 Тим. 3:15). Тільки Церкві Господь дав обітницю про те, що «сили адові не переможуть Її» (Мт. 16:18).

Церква не є якимось видимим (точніше, не тільки видимим) та тим більше одноосібним інститутом. Немає і чітко визначеної процедури дій, дотримуючись якої, Церква може проявити свою безпомилковість у визначенні догматів віри та охороні їх від лжевчень. Немає ні чітко визначеного порядку скликання Вселенських Соборів, ні того, хто має право їх скликати, ні того, скільки єпископів має в них брати участь від кожної Помісної Церкви, ні того, яким чином потрібно визначати цих делегатів на Собор, ні процедури втілення у життя рішень Собору. Немає виконавчого органу, який був би за це відповідальний та інш.

Але незважаючи на всі ці складності, Церква завжди усвідомлювала саму себе єдиним гарантом збереження Істини. Ось як виражено це свідомість в Посланні Східних Патріархів 1848 г. (повна назва: «Окружне послання Єдиної, святий, Соборної і Апостольської Церкви до всіх Православних християн»): «У нас ні патріархи, ні Собори ніколи не могли ввести що-небудь нове, бо зберігачем благочестя (iperaspistis tis thriskias) у нас є саме тіло Церкви, тобто самий народ, який завжди бажає зберегти свою віру незмінною і згідно з вірою його отців».

Навіть проведення Соборів далеко не завжди гарантує істинність прийнятих на них рішень. В історії Церкви неодноразово бували випадки, коли Собори, що володіють усіма ознаками Вселенських, насправді були розбійницькими та визнавалися такими через більш-менш тривалий час.

Давайте уявимо ситуацію, в якій знаходилися християни, коли такий розбійницький Собор ще не був визнаний розбійницьким. Адже прихильники такого лжесобору доводили всім, що вони мають рацію і їх нібито Вселенський Собор прийняв ось такі і такі рішення, яким всі повинні підкоритися. Давайте уявимо, як важко православним було доводити та відстоювати своє Православ’я в цей час. Всі ці проблеми і труднощі як ніби самі підштовхували християн до досить простого рішення – встановити, що будь-яка особа або будь-якої колегіальний орган в Церкві з чітко визначеними повноваженнями і процедурою прийняття рішень буде видимим гарантом чистоти віри та моралі.

Католики піддалися подібної спокусі і з легкістю передали римському папі таку функцію. Це дуже просто і зручно – мати відомого гаранта та перекласти на нього всю відповідальність за прийняття рішень. Ми вже розглядали більш детально питання про зручність такого способу та про велику спокусу його прийняття.

Але православні завжди відкидали подібну спокусу і твердо відстоювали твердження, що Церква у всій своїй повноті управляється Духом Святим, який Сам творить собі форми та процедури. Не раз в історії Церкви рішення Вселенських Соборів відкидали, щоб потім вони перемогли після десятиліть або навіть століть боротьби за чистоту Православ’я. Не раз в історії Церкви були випадки, коли Істину відстоював всього один єпископ. Наприклад, Марк Ефеський на Ферраро-Флорентійському Соборі. Але в кінцевому підсумку Істина перемагала. Святий Дух вів Церква через, здавалося б, нездоланні труднощі і перепони, до Правди. Вів одному Йому відомими шляхами.

Визнати існування видимого гаранта догматичної істини означає відмовитися від цього лідерства Духа Святого. І вже друге питання, кого призначити таким «гарантом»: римського понтифіка, Константинопольський патріархат, Єрусалимський або Російський.

Дуже хочеться думати, слова Єрусалимського Патріарха Феофіла III про те, що Єрусалимський Патріархат «є гарантом єдності Православної Церкви», – просто слова, які не матимуть жодного практичного втілення. В іншому ж випадку претензії Єрусалимського Патріархату на те, що належить всій повноті Церкви Христової, повинні бути відкинуті, так само, як відкидаються і сьогоднішні претензії Константинопольського патріархату на верховенство в Церкві.

Андрій Власов

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»