Православна Церква лікує уражену хворобою людську особистість, і це, безсумнівно, є завданням Православного богослов’я. У святоотцівських текстах ми зустрічаємося з істиною про те, що Православне богослов’я є терапевтичною наукою та вихованням. З одного боку, це пояснюється тим, що богословами є лише ті, хто здобув особисте знання Бога в одкровенні. Це означає, що, по-перше, у них були зцілені божественною благодаттю всі душевні сили, а по-друге, ті, хто віднайшов справжній сенс життя та істинну мету свого існування, надалі допомагали іншим людям прямувати цим шляхом — шляхом обожнення.

Намагаючись дослідити проблеми людини, ми зможемо переконатися в тому, що за своєю суттю вони є богословськими, оскільки людина створена за образом Божим і за подобою Божою. Це означає, що людина створена Богом для того, щоб зберігати й плекати зв’язок: зв’язок із Богом, зв’язок з іншими людьми та зв’язок з усім творінням. Цей зв’язок успішно здійснювався первозданними людьми саме тому, що вони перебували в Божественній благодаті. Однак, коли занедужав внутрішній світ людини, коли вона втратила свою спрямованість до Бога, коли вона втратила Божественну благодать, тоді припинив своє існування і цей живий та животворчий зв’язок. Унаслідок цього потрясіння зазнали всіх розривів зв’язки з Богом, з іншими людьми, творінням та із самим собою. Усі внутрішні та зовнішні сили зазнали розладу. Бог перестав бути для людини центром; натомість ним стала сама людина, яка, відірвана від усіх інших зв’язків, перебуває у стані самоізоляції, внаслідок чого вона виявилася хворою по суті та в дійсності. Тому здоров’я, яке мало б бути природним наслідком, сприймалося як реальний зв’язок, а недуга та хвороба — як розрив цього зв’язку, коли людина, замість діалогу з Богом по суті, замість діалогу з іншими людьми, своїми ближніми та творінням, увійшла у певний трагічний монолог.

Для того, щоб навести певний приклад, нам слід спершу зазначити, що до падіння людини її центром був Бог. Її душа живилася Божественною благодаттю, а тіло отримувало її від  душі, яка отримала благодать; ця дійсність відображалася і на всьому створінні. У цьому сенсі людина була царем усього творіння. Однак через гріх ця рівновага була порушена. Душа, оскільки вона впала і позбулася живлення Божественною благодаттю, висушила тіло, і в такий спосіб виникли душевні пристрасті (егоїзм, гординя, ненависть тощо). Тіло, оскільки воно перестало живитися від душі, увібрало в себе речовинну тваринність, через що виникли тілесні пристрасті (черевоугодництво, спрага, плотські задоволення тощо). У цій перспективі починає страждати і все творіння, яке зазнає певного насильства, оскільки замість того, щоб сприйняти Божественну благодать через чисте споглядання, яке здійснюється розумом людини, воно зазнає від людини насильства, бо остання прагне задовольнити власні пристрасті. А звідси виникають і екологічні проблеми. Після гріхопадіння людина перебуває в абсолютно інших стосунках із Богом, із собою, з іншими людьми, ближніми та всьому творінню. Це і називається недугою, хворобливим станом. Отже, терапія в розумінні Православної Традиції — це оновлення та спрямування стосунків у людині на правильний шлях, реконструкція людського буття так, аби його центром став Бог, щоб душа живилася від Бога, а згодом — щоб спромогтися прихилити божественну благодать на тіло, а від нього — щоб ця благодать вилилася на все нерозумне, безсловесне творіння.

Отже, людські проблеми — це не просто проблеми психологічного, соціального чи екологічного ґатунку. Це проблеми, безпосередньо пов’язані з людськими стосунками, зв’язками та загальною відповідальністю; тобто це проблеми, що мають онтологічний характер. У цих межах ми говоримо про болісність та недугу людини, і у світлі цього стверджуємо: Православна Церква не відкидає медичну науку — яку в багатьох випадках вона приймає та використовує, — проте вона онтологічне розглядає проблеми людини, намагаючись дати їй вірний погляд на них та вказати первинний онтологічний шлях. Виходячи з цього, ми можемо говорити про духовну психотерапію та сутнісний психосинтез, а не про психоаналіз. У цій перспективі кожен, хто видається здоровим із погляду психіатрії, з богословської точки зору може виявитися хворим.

У цих межах звершували свій подвиг і святі Церкви, серед яких і прп. Іоан Ліствичник, автор вельми відомої книги «Ліствиця», що дістала таку назву, бо вказує на сходи духовного сходження людини до Бога. Це сходження, по суті, є осмисленням стосунків людини з Богом, із ближніми, зі створінням і, цілком природно, із самим собою. Ті, хто буде йти цією «Ліствицею», мають, по суті, перебувати в цих межах.

І. Особа преподобного Іоана Ліствичника

Прп. Іоанн Ліствичник жив у районі гори Синай у VI столітті. У віці 16 років він став ченцем і, безумовно, розпочав суворий аскетично-ісихастський спосіб життя. Наприкінці свого земного життя він став ігуменом священної обителі святої Катерини, але зрештою повернувся до пустелі, яку так сильно полюбив.

Житіє преподобного. Іоана подає нам скупі відомості про його життя, проте переважно описує те, як він став другим Мойсеєм, що провадив нових Ізраїльтян шляхом від земного рабства до землі Обітованої. Споживанням малої кількості їжі він подолав ріг гордовитої думки та марнославства, що є вельми тонкими пристрастями й ледь розрізнюванням для людей, паралізованих численними мирськими піклуваннями. Завдяки безмовності-ісихії, розумній та тілесній, він погасив полум’я печі плотських пожадань. Благодаттю Божою та власним подвигом він звільнився від рабства ідолам. Його душа воскресла від смерті, що їй загрожувала. Завдяки умертвінню прагнень та відчуттю нематеріального й небесного він розірвав кайдани смутку. Він навіть зцілився від марнославства та гордині.

Виявляється, що святий Іоан Синаїт вів велику особисту битву, ніс величезний подвиг заради душевної свободи, задля звільнення від пут тиранії почуттів і чуттєвого, аби всі його сили могли служити згідно з природою і понад нею. Його розум був звільнений не лише від панування пристрастей, а й від самої смерті.

Розумна молитва, воістину, очищує розум людини від різноманітних зовнішніх впливів, і тоді людина стає прозорливою та здатною до передбачення, і вона може осягнути ті проблеми, які є в інших людей та у світі. Тоді чистий розум перебуває в іншому вимірі й ясно бачить усе сутнє. Подібно до того, як різні медичні прилади можуть діагностувати хвороби тіла, так само і чистий розум святого може споглядати внутрішній стан душі. Він має здатність вникати й проникати в душу, але водночас володіє лагідністю. Хоча за благодаттю Божою він і бачить усю глибину людської душі та проникає в неї, проте він огортає людину обіймами любові та лагідного ставлення до неї. Він певною мірою може в якомусь сенсі застосувати слова Старого Завіту: «Земля ж була безвидна і порожня, і темрява була над безоднею, і Дух Божий носився над водою» (Бут. 1:2). Безодня — це серце людини, що страждає, проте над людиною є Бог із милосердям та любов’ю, аби створити нове творіння.

Величезною перешкодою для терапії людини є змішування розуму з ідолами пристрастей та зовнішніми образами. У цьому стані людина споглядає речі крізь певну розбиту призму, і, звісно ж, вона не вміє і не може надати допомогу травмованій людині, яка шукає істину та свободу.

Преподобний Іоан Ліствичник досяг такої чистоти розуму не завдяки навчанню у великих центрах тієї епохи, а завдяки научанню в ісихії — безмовності в пустелі, там, де передусім несамовито лютують пристрасті, прагнучи знищити людину. Його розум став богобачним (θεοειδής) та богоподібним (θεοείκελος). Прп. Іоан став, передусім, тією людиною, яку створив Бог і яка була оновлена у Христі Ісусі за дією Святого Духа. І те, що він виклав, він засвідчив не від людських знань чи умоглядних ідей, але зі свого власного подвижницького досвіду. А тому його слово є сильним, приголомшливим і цілющим, а також позачасова актуальним.

Тож «Ліствиця» прп. Іоанна є продовженням ісихастських творінь великих Отців Церкви, першим систематичним аналізом душевних хворіб і духовного здоров’я людини. Вона здійснює дивовижний і вельми успішний психосинтез людської особистості. І, звісно ж, цю важливу працю пізніше продовжили й інші Отці Церкви. Це такі Отці, як прп. Максим Сповідник і свт. Григорій Палама. За багато століть до появи психоаналітичних теорій різних психіатрів, психоаналітиків та психологів, Отці Церкви, а особливо преподобний Іоан Ліствичник, детально розкрили, чим є душа людини; вони розсікли її на частини, щоб знову її возз’єднати. Самі дослідники цих Отців були, по суті, обмежені у власному внутрішньому просторі. Тому, коли хтось насправді усвідомлює і розуміє проблему зла у власному бутті, не маючи бажання його приховати, тоді він усіма своїми силами починає боротьбу зі злом, що присутнє у всьому творінні.

Далі ми фрагментарно досліджуємо, але не аналітично, відоме слово прп. Іоана Ліствичника «До пастиря».

ІІ. Священник як лікар

У моїй раніше написаній книзі, де я писав про Православну психотерапію (архім. Єрофей Влахос «Православна психотерапія»), у першому розділі я зазначав, що Християнство, а особливо Православне богослов’я, є наукою про терапію. Ще до ґрунтовного пояснення того, чим є хвороба, недуг та терапія, перед тим як я аналізую визначення терміну «хвороба», недуг і терапія души, розуму, розсудку та пристрастей, як найперше за все, додав розділ про священника як лікаря. Дехто з тих, хто читав цей розділ, казали, що на початку мені необхідно було б сказати про терапію, а в подальшому написати про те, хто є терапевтом-лікарем.

Однак внесення розділу про служіння душпастиря як цілителя-терапевта мало для неї велике значення, оскільки лише той клірик, який володіє належними якостями, знаннями та досвідом, а особливо — справжнім духовним здоров’ям, здатен застосовувати вчення Святих Отців про терапію-лікування людських душ. Якщо ж душпастир не є цілителем душ, нехай навіть він щиро любить Православну Традицію, він ризикує виявитися жорстоким і безсердечним, при цьому апелюючи до вчення Святих Отців Церкви. Тобто, замість духовного зцілення, спасіння та ісихії-безмовності, він може завести людину в духовний глухий кут. Іншими словами, коли біблійні та святоотцівські тексти використовуються кліриком неналежно і нетерпимо, вони перетворюються на ідеологічні маніфести та моралістичні повчання, що в перспективі спричиняє тяжкі наслідки для душі людини. Таке викривлене використання текстів не здатне преобразити пристрасну людину і не приведе її до відновлення істинних зв’язків та стосунків із Богом.

За словами прп. Іоана Ліствичника, священник, який бере на себе працю зцілення людини, сам повинен мати відповідні якості, щоб належно виконати цю працю, і він мусить передусім сам мати у своєму особистому житті досвід богоспілкування.

Преподобний Іоан, розкриваючи служіння доброго пастиря, на самому початку дає йому багато визначень, послуговуючись образами своєї епохи. Священнослужитель, який провадить словесне стадо, постає як «Пастир», «Керманич», «Лікар» та «Наставник» (2, 3, 4, 5). Усі ці чотири образи тісно взаємопов’язані, оскільки вони стосуються різних аспектів діяльності, яку має здійснювати священник. Відтак, між цими чотирма характеристиками існує нерозривний внутрішній зв’язок. Передбачається, що пастир має словесне стадо, яке він повинен достойно пасти.

Керманич, передбачається, що в нього є корабель, матроси та хвилі. У лікаря є хворі. У Наставника-Вчителя є не навчені учні, яких необхідно навчити. Отже, Пастир водночас є і керманичам, і лікарем, і наставником-вчителем. Керманич є пастирем, лікарем і вчителем. Лікар є пастирем, керманичам і вчителем. Наставник-вчитель є всіма попередніми.

Однак, преп. Іоан Синаїт, використовуючи ці образи, представляє і відповідні чесноти, якими має відзначатися священник. Пастирю слід мати для лікування стада «незлобність, старанність і молитву» (2); Керманичом може бути той, хто отримав від Бога за важкі труди (подвиги) духовну міць; Лікарем є той, хто здобув здоров’я тіла й душі і жодних ліків для власного оздоровлення не потребує (4). Наставником-учителем є той, хто прийняв «духовну книгу знання». Бо, згідно з преп. Іоаном, оскільки він уже не має потреби повчатися з творів та настанов інших, подібно до того, як художникові не потрібно робити списки з чужих творів (5).

З цих образів, а також ознак, що виявляються тісно з ними пов’язаними, випливає, що священник-цілитель повинен, за можливістю, сам бути лікарем душ, тобто принаймні мусить мати правильний напрямок та володіти особистим досвідним знанням. Веденням Бога для того, щоб надавати людям допомогу, ґрунтуючись на особистому досвіді. Мова йде не про суто людську силу чи обмежене діяння, а про боголюдське діяння — допомогу, що походить від Бога і безперечно діє через конкретного священника-цілителя.

У будь-якому разі слід наголосити, що з усіх цих образів, які домінують в усьому тексті книги «Ліствиця», а також у тій главі, яку ми досліджуємо, головне місце посідає образ лікаря. Клірик повинен лікувати людські недуги, і це відбувається не завдяки суто людським знанням, а дією Божою за співпраці самої людини. Тому, говорить прп. Іоан Синаїт: «Добрий керманич рятує корабель, а добрий пастир оживотворить і зцілить недужих овець» (гл. 6). Дехто, однак, не зважає на всю міру відповідальності у цій справі і, звісно, не маючи власного досвіду, «забажали пасти нерозумні душі» (6).

У всьому тексті Послання прп. Іоанна Синайського представлені благодатні дари та якості, які мають прикрашати священника-цілителя. Ми представимо деякі з них:

Насамперед, як він наголошує, лікування не є ділом людським, а божественним, яке, безумовно, звершується і завдяки добровільному прийняттю священником цього служіння. Він говорить про те, що є дехто, хто «отримав від Бога силу приймати тягарі інших», проте вони не приймають цього діла з вдячністю задля спасіння брата (48(12, 6). У будь-якому разі, лише той, хто відчув милість Божу, може «непомітно благодіяти недужим» (43 (11, 6). Оскільки лікування людей звершується не в антропоцентричний засіб, а благодаттю Божою, то й лікування у більшості випадків відбувається потаємно та незримо. Клірик від Бога стає духовним улаштовувачем людських душ (81).

Милість Божа в серці людини, а особливо священника-цілителя, має явні ознаки, оскільки людина відроджується духовно.  Вказівкою на це відродження є духовні дари, які, насправді, є дарами Всесвятого Духа, як-от: смиренність, яка, хоч і є найвищим даром, створює випробування для тих, хто зцілює (85); терплячість, окрім, звісно, випадків вияву непослуху (84); безстрашність перед смертю, оскільки «соромно пастирю боятися смерті» (77(13, 1)); готовність понести труди та скорботи заради зцілення інших (86); внутрішню безмовність (95), оскільки лише тоді він матиме можливість побачити хвороби та зцілювати їх.

Найвищим серед усіх благодатних дарів є дар любові, оскільки «істинний пастир виявляє любов, заради любові Великий Пастир розпинається… Все це є обов’язковим, безсумнівно тому, що ті, кого навчають і лікують, дивляться на пастиря та свого лікаря «як на першопочатковий образ», а все, що їм кажуть і роблять, «сприймається як правило і закон» (23).

У текстах прп. Іоана Синайського часто йдеться про безпристрасність, якою має відзначатися цілитель. «Блаженна у лікарів негидливість, у наставників (в ігуменів) – безпристрасність» (13 (2, 11). Страшно для цілителя тіл, коли він почувається хворим під час лікування фізичних ран, але страшніше те, коли духовний лікар прагне зцілити душевні рани, будучи сам пристрасним. Той же, хто насправді остаточно очистився від пристрастей, судитиме людей як божественний суддя (6). Клірику необхідно бути безпристрасним, тому що «небезпечно і тому, хто ще сам пристрасний, начальствувати над іншими пристрасними», як і леву не властиво пасти овець (47 (11, 1). Безумовно, оскільки прп. Іоан Синайський достеменно знає, що лікування не є просто лише людською справою, а є наслідком дії Бога та співдії Йому людини, то у своєму слові він стверджує, що дуже часто Бог чинить чудеса за допомогою недосвідчених і небезпристрасних старців (41, 51).

Коли прп. Іоан Синайський говорить про безпристрасність, і під нею він розуміє не умертвіння пристрасності душі, що є догмою стоїчних філософів та інших східних релігій, а преображення сил душі. Тобто, у стані безпристрасності сили душі — розумна, бажаюча і подразлива — рухаються до Бога і в Бозі люблять усе створіння. Отже, мова не йде про бездіяльність, а про певний рух усіх психосоматичних сил.

Безпристрасність є необхідною для лікаря, оскільки таким чином він отримує можливість судити та лікувати з розсудливістю й благорозумністю. Оскільки тільки тоді почуття душі стають відкритими «для розрізнення між добром і злом і середнього» (14). Тобто він знає, коли якась енергія походить від Бога, а коли від диявола, розрізняє між створеним і нествореним, що має великі наслідки для його недуги. Священник також знає, коли необхідно впокорюватися заради лікування, а коли не слід, бо «пастир не повинен впокорюватися безрозсудно, але не повинен і возноситися нерозумно» (35 (8, 2)). Безумовно, це залежить від схильності та стану хворого. Деякі відчувають потребу в упокоренні Пастиря, тоді як інші — у покаранні. Гідність чесноти розсудливості ми розкриємо пізніше, коли досліджуватимемо способи лікування-терапії, які застосовує та використовує розсудливий лікар.

Преп. Іоан уподібнює становище і стан священника-цілителя становищу і стану Мойсея. Як Мойсей споглядав Бога, зійшов на висоту богомислення, розмовляв із Богом, а згодом провадив ізраїльський народ шляхом із Єгипту до Землі Обітованої, стикаючись із численними випробуваннями та спокусами, — те саме чинить і цілитель. Сам він має перебувати у духовному стані Мойсея і власним духовним зором вести народ Божий до Землі Обітованої.(100)

Цей образ і наша спрямованість нагадують нам, що метою православного лікування є обожнення людини, а не здобуття психологічної рівноваги. Цією справою займається лише такий священник, душа якого з’єдналася з Богом, а отже, «він не має схильності до іновірного вчення, але діє таємничо і веде згідно з вічним Словом, і в ньому перебуває просвітлення та блаженство». Увесь текст Послання прп. Йоана обертається не на людському рівні, а на божественному; у ньому не йдеться про випадки з психологічними та неврологічними хворобами, але говориться про людей, які прагнуть задовольнити свої внутрішні потреби, що є виконанням мети їхнього творіння, тобто про обожнення. І саме це є справжнім, найвеличнішим голодом і спрагою.

ІІІ. Людина як хворий

Психічно-духовна хвороба та наявність священника-терапевта, безумовно, передбачають хворого пацієнта. Раніше ми певною мірою визначили, що таке психічне захворювання, про яке йдеться в книзі «Ліствиця» прп. Іоана Синаїта і, зокрема, у розділі «До пастиря». Прп. Іоан детально пояснює це питання, і ми повинні звернути увагу на характеристики хвороби та хворої людини.

Як ми вже раніше зазначали, психічне захворювання передбачає втрату богоспілкування, порушення стосунків людини з Богом та іншими людьми, а також з усім творінням і, звісно ж, зміну та неміч усіх психічних і фізичних сил. Йдеться про духовне відчуження людини. Отже, хворий вбачає причину своєї недуги у своїх стосунках із Богом та іншими людьми. Коли він перетворює Бога на власну ідею чи плід уяви, коли використовує ближніх задля самоствердження, коли чинить над творінням насильство — тим самим він виявляє свою духовну хворобу.

Звісно, коли ми говоримо про людину, ми маємо на увазі всю структуру, цілісне єство, що складається з душі та тіла, оскільки людина є дуалістичною істотою, а не лише сумою цих двох начал. Це означає, що між душею та тілом існує нерозривна взаємодія. Душевні недуги відображаються на тілесному рівні, так само як і фізичні хвороби мають або можуть мати наслідки для внутрішнього світу людини. Отже, коли людина не здатна вгамувати свій екзистенційний голод і реалізувати найглибшу мету свого буття, усе її єство, включно з фізичним тілом, страждає та зазнає глибоких деформацій. Скарги, розчарування, тривога, страждання та відчай є прямим наслідком екзистенційного голоду, що виникає через незадоволення глибинних духовних потреб людини.

Отже, святий Іоан говорить про духовну працю людини. Сама людина була створена Богом і, однак же, впала у рабство. Йдеться про духовну роботу на диявола, задля гріха та смерті. Таким чином, це подібне до випадку з юдеями, які були підкорені фараоном і потребували визволення. Блискуче зіставляючи стан травмованої людини зі станом юдеїв, що перебували в землі Єгипетській, прп. Іоан Ліствичник говорить про «мертвенну оболонку», оскільки людина приховує всередині себе мертвість через пристрасті. Він говорить про «брудні глиняні цегли», оскільки людина, створена для вищого, впала у земне та нице. Він говорить про Чермне море, що плотським вогнем палає, говорить про «морок і імлу, і безодню», і про тримарану темряву нерозумності, говорить про мертве і безплідне море, але також і про пригоди під час мандрів у пустелі. Людина впродовж свого життя дуже часто опиняється перед лицем трагічних станів, які утримують її в полоні та вкидають у страхітливий розпач. І все це випливає з екзистенційного вакууму, з тієї безодні, що живиться провиною та проблематикою смерті в усій повноті її смислів.

Усі ці описи змальовують людину, що піддається мукам і стражданням, цілковито травмовану ними. Святий Іоанн Синайський говорить не про стани неврозу чи психозу, а про ті моменти людського життя, коли людина відчуває глибоке нещастя не через брак задоволення земних прагнень, а через відсутність повноти буття, мета якого — співпричастя та спілкування з Богом, що є кінцевим призначенням людського творіння.

Однак святий Іоан Синайський не обмежується зовнішніми чи загальними описами, а переходить до глибших внутрішніх діагнозів. Він змальовує людину, що страждає у внутрішньому світі свого розуму. Це не поверхневі чи тілесні недуги, а внутрішні хвороби, що зароджуються в самій глибині душі. Це душевна недуга, адже людина характеризується як «та, що страждає душею» (π), яка дрімає душею (8), і перебуває в ночі пристрастей (9). У глибині своєї душі людина відчуває страдницький натовп помислів, що гнітять її, у той час як вона прагне від них звільнитися.

Знову ж таки, ми повинні наголосити, що йдеться не про загальний та абстрактний стан, а про внутрішню нечистоту. Людина усвідомлює ці стани, проте не спроможна самотужки здобути свободу. Вона потребує божественного втручання та допомоги досвідченого духовного цілителя. Характерними є слова, що їх використовує святий Іоанн Синайський, вказуючи на цю внутрішню недугу людини. Він пише: «Ті, хто соромилися лікарів, залишали свої рани гнити, а багато хто нерідко помирав». Люди цієї категорії соромляться виявляти травми своїх душ, через що внутрішні рани душі призводять до гниття і навіть до духовної смерті. Ось чому хворі з довірою повинні розкривати свої травми досвідченому лікарю (36). У просторі душі є «невидима скверна» для неозброєного ока, внутрішня нечистота, згнилими членами, а душа потребує лікування та очищення (12).

Це означає, що людина не потребує лікаря для психологічної підтримки та зовнішнього лікування, вона не потребує священника лише для задоволення своїх релігійних потреб, але потребує розсудливого і сповненого любові втручання, божественної благодаті та вияву власної свободи, щоб здійснити зцілення свого внутрішнього світу, вилікувати свій власний загиблий корабель та очиститися від усякої скверни. Такий лікар, який завдяки власній чистоті сам пізнав проблему у своєму особистому житті, «отирає скверну інших чистотою, даною йому від Бога, і від нечистих приносить Богові дари»(85).

Духовний лікар підходить до душевно пораненої людини з обережністю, співчуттям і лагідністю, з повнотою любові, знанням, а головне — з божественною благодаттю. Він не грається зі спасінням інших людей, він не зневажає того, хто приходить до нього, шукаючи очищення від внутрішніх пристрастей.

Справді, страшно звернутися до священника, аби втамувати весь цей внутрішній голод, загоїти виразки своєї душі, усунути весь цей внутрішній бруд і, попри це, побачити зростання внутрішніх пристрастей та накопичення екзистенційного вакууму й екзистенційної агонії, аби ще глибше осягнути духовну смерть і зрозуміти, що ти нею одержимий. Тоді завдається глибока травма і настає болісна агонія.

IV. Способи лікування

Оскільки ми вже сказали, яким повинен бути лікар-терапевт і хто такий хворий, то далі нам слід дослідити методи лікування, які використовує Бог через досвідченого, вмілого та обдарованого лікаря.

Раніше ми вже згадували про потребу в обдарованому та досвідченому клірику-лікарі, котрий, безперечно, уявляється як такий, що сам осягнув стан зцілення. Оскільки ці питання — про лікування, лікаря-терапевта та методи зцілення — неминуче пов’язані між собою, ми час від часу будемо до них повертатися.

Щоб застосовувати відповідну методику лікування, перш за все, потрібен справжній, а не фальшивий духовний лікар. Сам лікар повинен добре знати себе і мати безмежну любов до хворого християнина, якого лікує. Християнин має радіти вже від самої простої присутності духовного лікаря. Зрештою, саме існування лікаря передбачає наявність того, хто духовно хворий. Св. Іоанн Ліствичник пише: «хоча, може бути, і ніякої користі від нього не отримає». (гл. 2, 1). Це, звичайно ж, означає, що лікар повинен мати ясне знання про те, що є «уявний гріх пастиря», тобто гріх лікаря-терапевта, який вчиняється у помислах, набагато гірший за гріховну дію хворого (гл. 12, 7). Це знання зробить його більш розсудливим і досконалішим лікарем, адже дар розрізнення накладатиме більший тягар.

Лікування хворих не є справою легкою. Необхідні любов та духовна мужність, бо на шляху зцілення виникатиме чимало випробувань і поставатиме багато зла, адже лікар, безумовно, змушений мати справу під час настільки детальної та ретельної праці з тонким, психічно чутливим світом людини. Тому лікар має докладати «усі старання та любов, палкість, ревність і моління до Бога вияви про тих, хто далеко заблукав та є скрушеним». (гл. 13, 18). У цьому стані хворий постає як сокрушений, а відтак потребує виваженого хірургічного втручання. Лікар мусить володіти здатністю осягнути недугу не лише як сукупність зовнішніх травм чи симптомів, але як глибинні причини психічної хворобливості, що залишаються прихованими від стороннього ока. Йому також слід розрізняти тих, хто приходить до нього відповідно до їхніх прагнень, розуміти, чого вони хочуть від лікаря. Йому необхідно брати на себе мистецтво лікування людей, оскільки він розрізняє серед тих, хто звертається до нього, «істинних чад» (γνησίων τέκνων), «від другого шлюбу», підкинутих, а також «інших від рабинь» (ετέρα χαμαιρρίφη). Відтак, насправді, не всі хворі, що перебувають у молитві, шукають одного й того самого. А тому в цій ретельній «хірургічній» операції, що звершується над світом душі, конче необхідна розсудливість. Завжди, як наголошує святий Іоанн Синайський, від духівника у цій надзвичайно відповідальній справі вимагається цілковита самопожертва, себто «віддання душі своєї за душу ближнього в усьому». Втім, це сприйняття подекуди пов’язане з гріхами минулого, а подекуди — з гріхами, вчиненими в майбутньому. З огляду на саму природу такого служіння, стає очевидним, що лікар має бути наділений неабиякою духовною силою. «Перш за все, чесний отче, потрібно нам мати духовну силу», тому що йому необхідно тримати немовлят своїх під владою і вести їх правильним шляхом, а для цього йому спершу треба багатьох немовлят, що не мають достатньо сил, підняти на свої плечі й понести їх (Слово до пастиря гл. 14, 3 sγ’) . А тому служіння духовного батьківства є дуже тяжким, тонким, виваженим, відповідальним і жертовним.

Безумовно, у даному випадку нам слід згадати про те, що служіння духовного лікаря не здійснюється антропоцентрично і самостійно. Потрібна взаємодія божественної благодаті зі свободою хворого. Лікування психічних травм людини відбувається не згідно з людськими порадами та методиками установ, а через Божественну дію, енергію та за сприяння духовного лікаря. У всій праці св. Іоана Синаїта йдеться про молитву, про божественне втручання, про те, що духовний лікар — це Бог, а не людина. Але також сказано, що Бог не може діяти чи надавати допомогу належним чином, духовно безмежно, якщо хвора людина не співпрацює з Богом. У науці православного лікування все здійснюється вільно; насильство чи примус ніколи не застосовуються.

Наслідком свободи, якою має володіти хворий, є сам спосіб сповіді. Тобто важливим засобом зцілення є таємниця сповіді, у якій пацієнт, послуговуючись своєю абсолютною свободою, розкриває свої внутрішні рани. Тут надзвичайно влучним є вислів святого Іоана Синайського. Звісно, ми добре знаємо, що існують два види сповіді, а саме: виявлення психічних травм для їхнього зцілення, а також отримання настанов, щоб людина могла мати духовне керівництво.

Святий Іоан пропонує вельми важливі відомості стосовно Таїнства Сповіді. Насамперед сповідь має звершуватися з абсолютною щирістю та внутрішньою свободою того, хто кається, бо саме за таких умов стає можливою дієва духовна допомога. «Безмірне ж прощення подається їм і через нашу сповідь». Це узгоджується з його настановою, згідно з якою необхідно «всі інші гріхи вдень і вночі згадувати докладно» (гл. 12, 8 (ξα’)). Святий Іоан наголошує на цьому тому, що коли недужий духом здійснює вельми ретельний, детальний аналіз помислів (logismoi), то через саме згадування він подекуди відчуває приховану насолоду, внаслідок чого в його внутрішньому світі відбуваються вкрай тонкі згубні процеси та метаморфози.

Звісно, він також підкреслює вагу священної таємниці сповіді, оскільки медичному фахівцеві не дозволено розкривати іншим зміст потаємного сповідання. Лікар не повинен розголошувати одкровення душі, довірені йому іншими. Він виводить це на богословське та сотеріологічне підґрунтя, оскільки, з одного боку, Бог не розкриває сповіді, яку Він почув, а з іншого — тому, що можливе її розголошення створює величезні перешкоди для спасіння тих, хто кається, бо в такому разі «їхню недугу він зробив би невиліковною». (гл. 13, 14, πγ΄)

Але потім ми маємо трохи дослідити, вивчити способи, якими користуватиметься хороший лікар, оскільки є різниця між тими, хто приходить, з огляду на їхній духовний вік, спосіб життя, психічні захворювання тощо. Усе це повинен знати досвідчений духовний лікар, бо інакше будуть спотворені спосіб і метод лікування, а свобода людини — знівельована.

Лікар повинен знати, «для кого, як і коли» мають застосовуватися різні повеління Святого Письма. Час і спосіб життя людей відіграють важливу роль при виборі методу лікування для них. Як і воєначальник, пастир повинен чітко знати «положення і чин кожного» (λε’), тому що існує різниця в духовному віці: одні потребують молока, а інші — твердої їжі, оскільки, зрештою, це «час покликання» (νδ’). Люди мають багато відмінностей одне від одного, тому що «набувається чимало розбіжностей та відмінностей». Отже, ті, хто відповідає за це жертовне служіння — лікування людей — повинні брати до уваги «і місця, і спосіб життя (виховання), і звичаї (звички)» (μστ’). Оскільки люди звертаються до лікаря по-різному, кожен хоче мати свій власний спосіб боротьби з хворобою (μδ’).

Важливе повчання св. Іоана Синайського полягає в тому, що духовний лікар не повинен діяти за буквою закону чи дбати про те, щоб завжди чинити суто правосуддя, адже не всі люди можуть бути рівними у своїх хворобах. Це яскраво ілюструє, як мудрий і розважливий старець вчинив із двома братами, які, вочевидь, посварилися між собою. Один був винним, проте слабшим духом, і цей духовний цілитель визнав його невинним. Інший був правий, але оскільки він був сильним і мужнім, старець викрив його, і це було зроблено «для того, щоби правдою не вчинити розколу». Звісно, він звертався конкретно до всіх, особливо до тих, хто перебуває у душевній недузі (гл. 13, 11, π’ ‘). Тут видно, що лікування людей ґрунтується не на судах та відправленні правосуддя, а на медичній науці, тобто на можливостях, які притаманні кожній людині.

Знання, якими повинен володіти лікар-терапевт для лікування психічних захворювань пацієнтів, є необхідними, оскільки вони тісно пов’язані зі способами лікування та препаратами, які він призначатиме. Це потребує не лише правильного діагнозу та розуміння індивідуальності кожної людини, а й правильного призначення ліків. Ми розглянемо деякі методи зцілення, викладені святим Іоаном — цим досвідченим духівником.

Прийняття духовних ліків тісно пов’язане зі співстраждальним серцем духівника-терапевта. Тобто духовний цілитель здійснює духовне втручання, співпереживаючи біль та душевний стан брата. Настоятель повинен чітко знати все, «щоб до всіх мати милосердя та прихильність відповідно до гідності кожного» з тих, хто приходить. Тільки за допомогою «співстраждального серця» проводиться ефективне духовне зцілення. Біль ближнього стає його власним болем, і він страждає відповідно до стану недужого. Це не об’єктне лікування, а вельми особистісне та сповнене душпастирської опіки. Духовне втручання звершується так, аби перетворити лукавих та злих ченців на простих, натомість простих і прямих ченців не слід виправляти у такий спосіб, щоб вони стали злими й обплутаними складними помислами.

V. Потрібен індивідуальний підхід та розсудливість

У цудовним тексті, посилаючись на інструменти, які лікарі того часу використовували для лікування тілесних недуг, він адаптує їх до методів зцілення душевних ран і хворіб. Духовний лікар повинен використовувати «пластир» для лікування невидимих внутрішніх пристрастей, а для очищення внутрішнього світу — «пиття», тобто цілющу рідину; для очищення духовних очей — «очну примочку», а для хірургічних операцій, коли належить усунути певний гнилий стан, він послуговується «лезом», тобто бритвою, «кровопусканням» та «ножом». Однак недостатньо діяти та вживати відповідні знаряддя під час духовної хірургії; необхідно застосовувати різноманітні засоби та ліки як під час операції, так і після неї. Себто: «припікання» — втихомирення стражденного лагідністю та м’якими, простими словами; «припалювання» — правила та єпитимії, накладені з любові на короткий час; «намащування» — цілюще слово чи втіха для полегшення недужого; «снодійне» — засіб для духівника, аби зняти тягар із пацієнта, щоб той сподобився «святої сліпоти» і не бачив власних чеснот. Звісно, трапляються випадки, коли душпастир мусить вдатися до «ножа», аби відсікти гнилий член, щоб він не заподіяв шкоди чистоті інших братів та сестер.

Здається очевидним, як описує це св. Іоан, що ліки та інструменти різноманітні. Іноді потрібне лікування, іноді усунення неприємних запахів, іноді хірургічне втручання, а іноді резекція. Але операція повинна проводитися обережно, не завдаючи пацієнту болю.

Ліки, що призначаються психічно хворим, повинні відповідати їхньому духовному стану. Рекомендує: «але має розглядати і обирати належні ліки». Тих, хто надто багато згрішив, слід утішити, щоб вони не впали у відчай. Гордим і егоїстам потрібен вузький і звивистий шлях (1б).

Про інших лікар має молитися з великою тверезістю (коли вівці ці від спеки, тобто від тілесного розпалення, почнуть дрімати душею, тоді пастир, споглядаючи на небо, має ще ретельніше пильнувати над ними), для інших він запропонує своє слово або своє вчення, для інших він буде контролювати їх і завдавати невеликого болю, «аби не закосніли у своїй недузі чи не померли від проклятого мовчання». Інші отримують користь від «нагадування про вихід із цього життя», інші — від «безчестя», тобто від приниження недужого, інші потребують суворої єпитимії. Духовний лікар подає кожному те, що принесе йому духовну користь. Для кожного визначається свій спосіб молитви. Навіть дієта, якої дотримуються, призначається індивідуально. Фактично, застосовується виховання та досвід ігумена; він каже, що волів би вигнати когось із монастиря, бо таким чином людина здобуде більше, ніж якби залишилася в монастирі, де в ім’я милосердя та поблажливості вона далі залежить від його волі (сд).

Кожна людина потребує різної допомоги. В одному випадку, коли в ній запалюється божественна любов, страх перед словами на неї вже не діє. З одного боку, страх перед пекельними муками породжував у ній терпіння під час будь-якої праці, а з іншого — надія на Царство Небесне спонукала її знехтувати всім земним.

Зі сказаного вище стає очевидним, що спосіб духовного лікування є служінням несення хреста, а не легковажною чи поверхневою справою. Індивідуальність кожної особистості та її темперамент потребують диференційованого підходу. Насамперед необхідний проникливий, чуйний та досвідчений духовний наставник, який не лише поставить вірний діагноз і призначить належне лікування, але, що найважливіше, буде готовий виявити співчуття до немічного, сприйняти його біль власною душею, розділити його страждання та виявити справжню емпатію у духовному керівництві. Духовне мистецтво лікування — це не суто раціональне служіння, а мученицьке життя, що наслідує приклад Христа та всіх святих, як-от пророка Мойсея, який із болем у серці провадив жорстокосердих людей.

VІ. Умови лікування

Дотепер ми говорили про те, що таке духовна недуга, хто є належним лікарем, що є ліками та, звісно ж, як їх здобути. Залишається підкреслити, що зцілення людини полягає не просто в психологічній підтримці чи індивідуалістичному акті, але, передусім, це шлях, яким людина може прямувати, щоб перейти від своєї індивідуальності до особистісних стосунків, від надміру самолюбства до боголюбства та людинолюбства, від егоїстичності до безкорисливої любові. Саме тому процес зцілення сповнений особливої духовної атмосфери.

Церква, що сприймається як сім’я, а водночас і як духовна лікарня, є належним місцем для аскетично-лікувального виховання. Ми вже наголошували, що психічні розлади є результатом втрати людиною зв’язку з Богом, ближніми, самим собою та всім творінням. Гріхопадіння людини нерозривно пов’язане з утратою стосунків. Отже, зцілення полягає у вибудовуванні справжніх стосунків із Богом, іншими людьми, самим собою та творінням. Це здійснюється всередині Церкви.

Весь текст святого Іоана Синайського, який ми вивчаємо, передбачає існування кіновії, монастиря. Він говорить про ігумена, який є пастирем і чия робота полягає у лікуванні душевних і тілесних пристрастей ченців. На цьому місці не варто надто зупинятися, оскільки просте прочитання тексту «До пастиря» підтверджує це.

Я просто хотів би наголосити, що св. Іоан говорить про пильність під час прийняття «чад», щоб вони прагнули приєднатися до пастви з чистим наміром та ревністю задля власного спасіння. Відповідний вік приходу вважається необхідним, аби не було жалю опісля, після прийняття чернечої схими. Але, хоча ченці й живуть у певній спільноті, проте має бути простір для свободи залежно від віку. Настоятель має звернути увагу на це питання, бо, врешті-решт, «Усі, хто перебуває під твоїм керівництвом, з огляду на відмінність їхнього тілесного віку, повинні мати різні заняття та різні помешкання» (гл. 13, 3). Також вимагається особлива пильність, адже спільне життя подвижників із недбайливими створює чимало спокус та небезпек для чернечої спільноти.

Тому громада, кіновія, монастир сприймаються як терапевтична спільнота, до якої людина приєднується задля лікування, щоб стати особистістю, а також знайти справжнє спілкування з іншими. У цій терапевтичній спільноті є лікар-фахівець, а також інші духовні брати, які допомагають тим, хто перебуває у братстві.

Однак у центрі уваги спільноти не стоїть людина, себто спільнота не будується на засадах антропоцентризму. У центрі — Бог, адже Пастир-ігумен звершує своє служіння силою та діянням Божим. Таким чином, громада, яку має на увазі святий Іоан Синайський, — це монастир, центром якого є Святий Храм, де звершується Божественна Літургія — цей найвищою мірою соціальний акт, через який ми набуваємо єдності з Богом, братами та всім творінням, і, звісно, через усе богослужіння, що звершується у Святому Храмі. В один із моментів святий Іоанн згадує, як один із боголюбивих братів сказав йому: «хоча Бог і завжди нагороджує рабів Своїх дарами, проте найщедріше — у річні та Господні свята» (3, 2). Здається, що мова йде не про гуманне лікування чи психологічну рівновагу, а про дари, які подаються від Бога безпосередньо під час Господніх свят. Необхідно звершувати богослужбове зібрання для всіх членів Церкви. Власне, шлях людини до її єднання з Богом розкривається через таїнство Божественної Євхаристії (sγ)

Існування громади, звершення Євхаристії та богослужіння нерозривно пов’язані з іншим важливим елементом зцілення людини — догматичною істиною Церкви, її догматами та чистотою віри. Святий Іоан повчає пастиря: «Найперше залишай синам твоїм у спадок непорочну віру та святі догмати, щоб тобі не лише синів, а й онуків твоїх привести до Господа шляхом православ’я». Православ’я ґрунтується на аскетичній вірі та благочестивих догматах. Завдяки цій православній вірі, людина приводить до Господа не лише своїх духовних чад, а й онуків. І, звісно ж, це найвеличніша духовна спадщина.

Отже, ці три чинники є необхідними умовами для зцілення людини, а саме: Громада — Церква, Євхаристія — поклоніння та Православ’я (безпристрасна віра, благочестиві догмати). Але навіть сам ісихаст, пустельник та відлюдник не є відірваним від громади, адже він або раніше перебував у ній, або й донині надихається її духом; живучі в любові до Бога і маючи єднання з Ним, він перебуває у спілкуванні з усім світом, а тому неминуче відчуває потребу звершувати прихід до храму та причащатися Тіла і Крові Христових.

Однак це факт, що коли людині вдається пізнати глибини своєї істоти і зла, що знаходиться всередині неї, і насправді, коли за благодаттю Божою та за допомогою досвідченого духовного лікаря вона зцілюється психічно, тоді вона пізнає глибину зла, але також і висоту спокути. Достатньо пережити комусь падіння та воскресіння у надрах свого існування. Тоді він знає весь світ.

VІІ. Висновки

Лікування людини – це найважливіша справа, яка може відбуватися Землі. Святий Іоан скаже: «Отже, блаженний отче, не тих ублагай, які жертвують Христові маєтком, а тих, котрі приносять Йому словесних овець» (гл.14, 1). Немає більш бажаного дару Христа, ніж «як принесення Йому словесних душ через покаяння» (гл.13, 18). І це тому, що весь світ не коштує стільки, скільки одна душа, оскільки «весь світ не вартий однієї душі, тому що світ переходить, а душа нетлінна, і перебуває на віки» (s’).

Лікар зі своєю чистотою, яка є не його власною працею, а Божим даром, видаляє (обтирає) бруд інших, показує себе «співробітником безтілесних і розумних сил», оскільки це їхня власна робота (οη’).

Зрештою, люди сьогодні шукають зцілення, як воно описане та представлене святим Іоанном Синайським і яке приносить Православна Церква. І коли люди шукають справедливості, миру, рівності між людьми, у глибині душі вони шукають зцілення, тобто своїх правильних стосунків із Богом, іншими, самим собою та творінням. Скарги людини, її жалю, його постійні ремствування, стогін викликані тим, що глибоко всередині людина не живе своєю повнотою. І, звичайно ж, для цієї роботи необхідна присутність чуйного, терплячого духовника, який сам психічно вільний, щоб повністю виявляти повагу до свободи іншого і вести його до свободи духу, а не до його власних егоїстичних прагнень.

Митрополит Навпактській і св. Власія Єрофей (Влахос)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: ΠΟ ΤΟ ΠΕΡΙΟΔΙΚΟ: ΝΕΑ ΚΟΙΝΩΝΙΟΛΟΠΑ 30 – ΚΟΙΝΩΝΙΟΛΟΓΙΚΗ ΕΠΙΘΕΩΡΗΣΗ ΤΗΣ ΝΕΑΣ ΕΛΛΑΔΑΣ -Β’ ΠΕΡΙΟΔΟΣ 13ος ΧΡΟΝΟΣ – ΑΝΟΙΞΗ 2000 – ΕΚΔΟΣΕΙΣ ΠΑΠΑΖΗΣΗ

Синаксарій того дня повідомляє нам: « У цей же день, у першу неділю Великого посту, ми згадуємо відновлення шанування святих і чесних ікон, яке відбулося за часів вельмишановного імператора Константинопольського Михайла та його матері імператриці Феодори за патріаршества святого і сповідника Мефодія».

Однак, окрім головного питання, яке стосувалося шанування чи нешанування святих ікон (а це було головне питання 7-го Вселенського собору, і особливо питання про образ Ісуса Христа), існувало суперечливе питання: «Чи можемо ми зображати лик Христа?» Відповідь надзвичайно проста. Оскільки Він став людиною… Бог не зображується. Він незобразимий. Але оскільки Син став людиною, Він зображується. Таким чином, окрім цього головного питання, були встановлені й інші канони нашої Церкви, безсумнівно, виняткової важливості. І це тому, що час від часу деякі євангельські позиції ставали об’єктом образливого невірного тлумачення. Крім того, хибне тлумачення Святого Письма є джерелом єресі.

Звісно, священні тексти необхідно розуміти. І, безумовно, їх розуміють за допомогою тлумачення. Якщо тлумачення ґрунтується на раціоналізмі, то це єресь. Що таке єресь? Логічне тлумачення вчення. Це і називається єрессю. Визначення. Тлумачення повинно ґрунтуватися на одкровенні. І, звичайно ж, завжди на просвітленні від Святого Духа.

І це було зроблено та робиться в рамках Соборної системи, принципу в Церкві. Вся Церква збирається зі своїми представниками, якими є єпископи, а також індивідуально — отцями Церкви, які залишалися вірними як букві, так і духу Святого Письма. Подібно до того, як у нас є канони, скажімо, Афанасія Великого, у нас є канони Василія Великого. Якщо бажаєте, то, якщо бути точним, вони врегулювали деякі питання свого часу. Наприклад, канон Василія Великого « про чернецтво », затверджений Вселенськими соборами. Це вже не було суто індивідуальне, особисте питання. Іменем цього Церква визнає святих отців та постанови Соборів, Вселенських чи помісних, як богонадхненні та рівноавторитетні Святому Письму. Бо що ж вони тлумачили? Святе Письмо. Аби лише вони розширили його, щоб воно стало зрозумілим, а також аби було надано правильної стигми, тобто духа букви. Більше того, якщо бажаєте, це так звана Священна Традиція. Тобто, правильне тлумачення Святого Письма. І вона, безумовно, написана в першу чергу. Традиція Церкви є записаною.

І, якщо бажаєте, повернемося до 7-го Вселенського собору. Зазначимо, що крім канонів, які стосуються значення ікони, були встановлені й інші канони, що мали велике значення, як ви побачите пізніше, з нагоди проведення цього Собору. Не забувайте, що Перший Вселенський собор, який відбувся в Константинополі, в Нікеї Малої Азії, пройшов у 325 році, на початку IV століття, а 7-й Вселенський собор — у 787 році, наприкінці VIII століття. Отже, ми маємо тривалий період часу, протягом якого з боку ворогів Церкви виникали різноманітні питання, проблеми та образливі вислови зі зловмисними, підступними й демонічними тлумаченнями. Тому Церква протягом усього свого існування, кожного разу, коли скликався Собор, також розглядала ці питання.

Отже, якщо ви дозволите, ми можемо згадати дещо, трохи відступивши від усталеної теми про ікону. Давайте подивимося, що являв собою 7-й Вселенський собор. Я зачитаю вам один пункт. Я назву вам текст. Ми його пояснимо: «Вони догматизують (мається на увазі, що єретики догматизують), що матерія не має походження, що ідеї не мають жодного походження від Творця всього сущого і Бога, і що небо, земля та все інше сотворене є вічним, не має жодного походження і залишається незмінним. Вони видають закони проти Того, хто сказав: «Небо і земля минуться, але слова Мої не минуться». Земні (людські) вони промовляють порожні слова («Я промовляю порожні слова» — з епсилоном — що означає: я промовляю порожні, марні думки, тобто вони говорять марні слова. Що таке єресь? Порожнє — ке з епсилоном завжди — порожнє слово, тобто без натхнення Святого Духа, за плоттю, від землі, тобто без Божественного натхнення, але в матеріальному, плотському сенсі). Божественне прокляття лягає на їхні голови, вони піддаються анафемі — і накопичують прокляття на своїх головах. Анафема, геть, геть»

Ця позиція, дорогі мої, надзвичайно важлива. Мушу сказати, що тут ми маємо справу з позицією, яка по суті є платонівською, і в більш загальному сенсі – філософською. Це анархічна матерія філософів. І не думайте, що те, що ми скажемо нижче, буде нам нецікаво, матиме лише музейну чи історичну цінність. Ні. Візьміть сучасний словник, скажімо, «Маленький філософський словник» Розенталя, він матеріалістичний, ви побачите там, перейдіть до статті «матерія», і ви побачите, що там написано. Що? Те, що стверджує тут Собор. Те, що говорили й давні філософи. Що «матерія безначальна. Вона існувала, існує і існуватиме. Без початку і без кінця». Ви це помітили?

Або навіть, що « матерія співіснує з Творцем. Творець — безначальний, Бог, і матерія — безначальні. Отже, це дві різні речі. Творець — це одне, і ви зараз побачите, хто цей Творець, — а всесвіт, матерія чи ідеї — це інше ». Тут, коли він говорить « і ідеї » , він має на увазі ідеї Платона . Хто не чув про ідеї Платона ? Що ж являли собою « ідеї» Платона ? Три пункти. «Ось Бог. Зверніть увагу, це актуальні питання. Завжди актуальні. Ось Бог. Ось анархічна матерія, яку Бог не створював, вона просто співіснує з Творцем, і ось, по-третє, ідеї. Ідеї — це моделі істот. Моделі створінь. Тобто, що є в природі? Маленька квітка? Маленька лілія? У неї є своя модель, своя ідея, на небесах. Де ідеї? На небесах! Людина? У людини є своя модель на небесах! Собака? У нього є своя модель на небесах. Собака? У нього є своя модель на небесах. Ці моделі, мовою Платона, називаються ідеями.

То що ж тепер робить Бог? «Бог копіює ідеї та створює істоти в природі. З наявної матерії! Але що ж тоді робить Бог? Він не Творець з нічого. Та він… навіть не Творець. Він лише декоратор…» Зрозумійте це. Я йду на ринок і купую картини, меблі, дрібнички, будь-що. Я приніс їх з ринку. Я їх не створював. І я прикрашаю свій дім. За Платоном, Бог — не Творець. Він — декоратор.

Крім того, ми бачимо тут згадану незмінність матерії. Але також і незмінність матерії. Усе це, як я вам казав, є платонівськими теоріями. Що означає незмінність? Це те, що не має ні початку, ні кінця. Що означає вічність? Те, що має початок, але не має кінця. Людина є вічною. У сенсі «має початок», але не матиме кінця. Бог не є вічним. Ви скажете мені, що це образливо, але слово «вічний» використовується багато разів, у молитвах нашої Церкви тощо. Слово «вічний» використовується образливо. Бог є вічним. Без початку і без кінця.

Платонізм, мушу вам сказати, вразив Церкву. Я б сказав те, що колись казали в давнину: «Платон — друг, але істина мені дорожча». Ті з нас, хто деякий час навчався і вивчав праці Платона, знаходили його дуже привабливим і видатним. Так чи інакше. Він був до Христа. Він був до Христа. І те, що він говорив, знову ж таки, є добрим. Тому що в нього не було світла Євангелія. Християнину потрібна лише мова, якщо бажаєте, мова. Крім того, є один момент… про який я мушу вам усе розповісти, він викладений на 7-му Вселенському соборі: ми можемо використовувати лише мову, форми, але не зміст філософії. Отже, Платон — друг; істина чиста. А що ж таке чиста істина? Євангеліє. Таким чином, платонізм уразив Церкву, як саме? Бо багато християн були захоплені Платоном і внесли свої ідеї до доктрини віри. Церква засудила їх усіх, чи, точніше, 7-й Вселенський собор, якщо бути зовсім точним, повторив засудження, засудивши платонівські теорії в особі улюбленого Оригена. Яка прикрість! Ориген був величний. Він був зачарований.

Відповідь на запитання про матерію, про те, що світ не має початку, ми знаходимо у першому вірші Святого Письма: «На початку Бог створив небо і землю». Так починається Святе Письмо. Це «на початку» — основа часу, де матерія та час поєднані разом. Простір, що складається з матерії, незбагненний, а простір незбагненний без часу. Зміни матерії, якщо бажаєте, та її статичні стани — хіба атом матерії не перебуває у видимо статичному стані? Атом матерії — це зовсім не статичний стан. Він перебуває у стані граничного потенціалу. Максимального потенціалу… Які поля існують між ядром та електроном, що… Богу відомо. І ті, які ми знаходимо та відкриваємо у наших лабораторіях.

Отже, люба, простір і час були створені одночасно. Отже, Творіння тимчасове. Воно не є несотвореним. Ось істина: «На початку Бог створив небо та землю». Яке дієслово тут використовується? «Він створив». Бог не створений. Світ створений. Отже, Творіння автоматично перебуває під владою Бога. Бог не створений, Творіння створене. Це відповідь Церкви.

Ще один момент: «Вони кажуть, що в останньому і всезагальному воскресінні — і це дійсно слушна позиція, адже сьогодні у нас була поминальна служба, і це дає відповідь, зверніть на це увагу — вони кажуть — для тих, хто говорить — що в останньому і всезагальному воскресінні — коли ми всі воскреснемо, всезагальному воскресінні, ми всі воскреснемо, від Адама і Єви до останнього померлого, ті, хто житиме, просто зміняться, вони не пройдуть через смерть — люди воскреснуть і будуть судитися в інших тілах, а не в тих, у яких вони жили в цьому нинішньому житті, навіть у цих тлінних і розчинних». Що вони кажуть? «Вони кажуть». Що вони кажуть? Що «з іншими тілами», — каже він, — «вони воскреснуть. Бо ці тіла тлінні й перехідні. Тому вони воскреснуть з якимись іншими тілами». І тут він каже: «Анафема». Ми побачимо «анафему» трохи пізніше. Ми дещо проаналізуємо це. Тобто, те, що говорять єретики, неприйнятне.

Ми не візьмемо інших тіл. Це будуть ті самі тіла, які будуть оновлені. Але саме ті самі. Апостол Павло говорить у Посланні до Коринтян… що ж мені перерахувати? Уся Священна Біблія сповнена цього. Особливо Новий Заповіт. І Старий Заповіт. І Старий. « Бо це тлінне (бо це має бути смертне. Яке? Це. Це. Це вказує. Це. Це. Це. Не якесь інше тіло) одяглося в нетління, і це смертне одяглося в безсмертя ». Це тіло — слухайте дієслово — одягнеться, воно одягнеться, каже він, і в нетління, і в безсмертя. Це те саме.

Апостол Павло також говорить у Другому посланні до Коринфян — перше, про яке я вам говорив, міститься в Першому посланні до Коринфян. Вся 15-та глава присвячена цим темам апостола Павла: «Бо всім нам належить постати перед судом Христовим, і всі ми станемо перед судом Христовим після воскресіння, щоб кожен отримав своє в тілі за діла свої, добрі чи злі». Щоб отримати свою нагороду. Разом зі своїм тілом. За те, як він жив. І чим він чинив – добрими чи злими ділами? Святий Кирило Єрусалимський каже: «Якщо залишилася ти чистою, отримаєш свою нагороду. А якщо залишилася блудницею? Отримаєш своє засудження». Тому в Першому посланні до Коринфян він каже: «Всякий гріх, який чинить людина, чиниться поза тілом, — каже апостол Павло, — але розпусник грішить проти власного тіла». І тому, каже він: «Але Господь, Бог Отець, воскресив Сина і воскресив нас силою Своєю». «І нас»: отже, шрам від усякого гріха назавжди залишиться на тілі, особливо ж від неморальності. Цей шрам може зникнути лише одним шляхом: через покаяння та сповідь. Чи перейшли ви в інше життя? Все скінчено. Ваше тіло воскресне зі шрамами гріха. І тому ви будете визнані негідними Царства Божого.

Мої дорогі, це щось дивовижне. Тож що він хоче нам сказати? Він хоче сказати нам, що все буде так: це буде не інше тіло, а те саме, яке стане новим, нетлінним і безсмертним. Апостол Павло, обурений коринфянами, які вірили… ну, в щось подібне до єресі, пише їм: «Бо деякі не пізнали Бога; кажу це заради вас». Деякі не пізнали Бога. Вони не знають сили Божої. Що я вам казав раніше? Що означає єресь? Логічне тлумачення доктрини. Тут, послуговуючись власною логікою, вони кажуть: « Як можливо, що це тіло, яке стало прахом, воскресне?» Бачите? І одразу ж висувають теорію: « Це неможливо. Буде інше тіло». Єресь негайно виникає. І що ж говорить апостол Павло? «Деякі з вас, — каже він, — не знають Бога. Не знають чого? Вони не знають, хто такий Бог і яка сила Його. І кажу це на ваш сором», — пише Павло у 15-й главі Першого послання до Коринфян.

І ще дещо. На жаль, час минув. Що ще можна сказати? « Тим, хто визнає відсутність переселення душ і те, що все було створене і виведене не з небуття, кінець пекла — це відновлення творіння та людських речей. Анафема!». Ті, хто стверджує, що душі існують… — це платонівська теорія. « Оскільки ми сказали, що Бог не є Творцем. Десь душі існують, як анархічні, так і нематеріальні. Так Бог бере душу з якогось… Свого сховища — дозвольте мені так висловитися — і поміщає її в одне тіло… Він бере іншу і поміщає її в інше тіло…». Це називається переселення душ. Якщо бажаєте розвинути цю думку, це схоже на східні релігії, з їхніми реінкарнаціями і, не знаю, чим ще, та всіма цими казками, справжніми казками. «І що це не з нічого; що «і не з нічого все було створене і зроблене»; що пекло має кінець… — на жаль, час спливає — що пекло має кінець. Пекло завершується». І Ориген це сказав. Знову логіка: «Чи можливо доброму Богу мучити — Бог не мучить, люди самі обирають пекло — вічно й нескінченно? Без кінця? Чи це взагалі можливо?»

І вони все ще говорять про відновлення всього. Він скаже: « Ми маємо нові речі, нові світи, і ці світи будуть подібні до попередніх ». Платонівські тези, повторюю. Все було створено з нічого, тобто з нічого. Пекло — вічне. Тому що я перебуваю в 25-й главі Євангелія від Матвія, де сказано: « Ці підуть у життя вічне, а грішники — у вічне пекло ». Якщо, отже, в тому ж уривку слово « вічне » використовується тим же автором, то якщо слово « вічне » для позначення пекла мало відносний характер, то слово « вічне » повинно мати відносний характер і стосовно Царства Божого. Це заперечення цих єресів. Відтак, вони також анафема.

Дорогі друзі, знання постанов, рішень Семи Вселенських і місцевих соборів, це і є православне вчення. Ось чому ми повинні знати всі ці постанови. Чому? Сьогодні східні релігії вторглися в Європу — і, звичайно ж, в Грецію — та в Америку. Тобто на Захід. І бачите, наших православних християн втягують у подібні речі. Єретичні до глибини кісток. І філософського масштабу. Ось чому ми все це повинні знати. Ось чому я говорив вам раніше, що все це дуже актуально. Ті з вас, хто має, якщо не « Підаліон», що містить усі матеріали Соборів, місцевих та Вселенських, то хоча б «Тріодіон», якщо він є у вас вдома, будь ласка, відкрийте його в Першу Неділю Великого посту. Там, у Додатку, міститься додаток до цієї неділі під назвою: «Синодик Священного і Вселенського Сьомого (7-го) Собору про Православ’я (Συνοδικόν της Αγίας και Οικουμενικής Ζ΄(7ης) Συνόδου υπέρ της Ορθοδοξίας)», і там ви отримаєте певне уявлення. Я також взяв це звідти для довідки.

Ми також повинні розуміти, що в єресі немає ані належного етосу, ані належної віри, ані належного поклоніння Богу, і тому немає спасіння. Немає спасіння. Єресь — це богохульство проти Бога. То як же Бог мене врятує? Якщо я перебуватиму в єресі, у просторі єресі? Звідси й характеристика « анафема », яка покликана підкреслити, що кожен єретик чи кожна єресь перебувають поза Церквою. Як термін « ἀφοριζέσθω ». Це дуже поширений термін. Що означає « ἀφοριζέσθω»? Оскільки я визначаю, я виходжу за межі. Я зневажаю. І тому ця чи інша теорія, цей тезис чи ця інтерпретація не належать до простору Церкви. Вони знаходяться поза простором Церкви. Віруйте, у що хочете, чоловіче. Але ви не можете сказати, що належите до Церкви. Це слова апостола Павла: « Хто не любить Господа Ісуса Христа, той нехай буде анафема». Відокремлювати. Відокремлювати. Отже, анафема означає те, що є або має бути відокремлене як прокляте. Ви знайдете це «прокляття» в книзі Левіт, у Старому Заповіті, у вірші 7:26.

Дорогі мої. Православ’я означає істинне тлумачення Святого Письма. Але воно також повинно супроводжуватися праведними діями. Ми повинні чинити правильно. Не тільки правильно вірити. Ці дві якості забезпечують нам спасіння. Але тих, хто трудився на Соборах або протягом століть в ім’я нашого Православ’я, як неодноразово зазначалося на Синоді, ми пам’ятаємо вічно.

На славу Святої Трійці Бога, і з безмірною вдячністю нашому духовному наставнику

Блаженний старець Афанасій Мітиленський,

Виголошено в Святому Комнинському монастирі, Лариса, 3 березня 1996 р.

Джерело: ΑΚΤΙΝΕΣ

Сучасні єретики, такі як Свідки Єгови, а також деякі відгалуження протестантизму, такі як п’ятидесятники, адвентисти тощо, також заперечують вічну незайманість Діви Марії, стверджуючи, що хоча народження Ісуса сталося надприродним чином, Діва Марія мала подружні стосунки з Йосифом.

На підтримку своєї точки зору вони посилаються на уривок із Мт. 1:25: «І не знав Її, поки й породила Сина Свого первістка». Однак цей уривок не підтверджує єретичних поглядів, оскільки тимчасовий союз «ἕως – поки» покликаний підкреслити істину про те, що народження Ісуса походить «від Духа Святого» (Мт. 1:18), без участі чоловіка. І в інших уривках Святе Письмо використовує тимчасовий союз «доки» в тому ж сенсі, щоб підкреслити, що щось відбувається протягом певного періоду часу, не маючи на увазі, що після закінчення цього періоду ситуація зміниться. Так, у 2 Самуїла 6:23 ми читаємо, що у «Мелхоли, дочки Саулової, не було дітей до дня смерти її», не маючи на увазі, що вона народила дитину після смерті! Також у Мт. 28:20 Ісус обіцяє Своїм учням: «І ось Я з вами по всі дні до кінця віку», не маючи на увазі, що після кінця часу Він залишить їх. Але і в сучасній грецькій мові ми часто використовуємо слово «до тих пір, поки» в цьому сенсі. Так, наприклад, ми говоримо про когось: «Поки він не помер, він не придбав власну машину», не маючи на увазі, що він придбав її після смерті!

Що стосується слова «первісток» в Євангелії від Матвія 1:25, яке єретики використовують, щоб нібито довести, що Діва Марія народила дітей Йосипу, ми повинні сказати, що це конкретне слово не вказує на існування інших братів, які народилися пізніше, а означає хлопчика, того, хто «розкриває лоно», тобто першого хлопчика. «Освяти Мені кожного первістка, який розкриває всяке лоно між синами Ізраїлевими, від людини до худоби, [тому що] Мої вони», – наказує Бог (Вих. 13:2). Таким чином, первісток може мати інших братів і сестер і не бути єдиною дитиною, але можливо, що вона не матиме братів і сестер і водночас бути і первістком, і єдиною дитиною, як Ісус, який був і первістком, і єдиним Сином одночасно.

Брати Ісуса, згадані в Євангелії (Мт. 13:55-56), були або дітьми Йосипа від першого шлюбу, або дітьми його брата Клеопи, оскільки тоді було прийнято називати братами близькими родичів. Отже, вони були родичами Ісуса не з біологічної точки зору, а з юридичної.

Діва Марія, хоч і народила Христа, залишилася Дівою. Якби Ісус був звичайною людиною, як ми, це, звичайно, було б абсурдно. Але Ісус був не простою людиною, пророком, філософом, а вічним Словом і Сином Божим. Коли ми визнаємо вічність незайманості Діви Марії, це не означає, що ми засуджуємо шлюб і дітонародження, благословенні Богом, але ми сповідуємо, що Ісус є втіленим Богом.

Блаженна Марія, «Діва була Дівою перш зачаття, і Дівою в зачатті, і після зачаття знову залишилася Дівою», тому що, як вчить нас святий Нектарі, все, що було присвячено Богу, залишається святим і священним назавжди, тим більш Діва Марія, «обрана з усіх родів»», присвятила себе Божому задуму спасіння світу.

Ця таємниця справді парадоксальна і незбагненна, тобто вона перевершує можливості нашого розуму осягнути її, але вона не ірраціональна, бо ірраціональний лише гріх, який увів у світ диявол і який скасував Син Приснодіви Марії Своєю хресною смертю і триденним Воскресінням – Боголюдина Ісус Христос.

архімандрит Феофіл Лемонціс

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я».

Джерело

Звісно, хоча такий провокативний показ «мистецької творчості», що ображає релігійність, не всі сприймають і поважають, він не виправдовує відповідну форму вандалізму та руйнування у публічному виставковому просторі. У цьому виставковому просторі все оцінюється та оцінюється публічно, позитивно чи негативно, і завжди в рамках, продиктованих культурою мистецтва та історією конкретного народу та його традицією. Традиція, яка визначає підґрунтя грецької культури нашої батьківщини та християнської релігійності нашого народу.

Неодноразово з’являються вислови митців, які висміюють релігійність православних, а будь-яке вільне вираження критики чи опозиції трактується як мракобісся чи консерватизм.

Розумно, популярні релігійні почуття запитують: чи можуть деякі митці створювати відповідні викривлені вирази обличь або теми, які стосуються Корану чи релігійності ісламістів і навіть характеризують їх як обскурантів і ретроградів через те, що вони реагують, як вони сміють робити з християнами?

Тож нехай митці та всі, хто їх підтримує, посерйознішають, бо часи невідповідні для таких мистецьких ексцесів та релігійних протистоянь.

Високопреосвященний Митрополит Месінійський Хризостом, професор Школи теології Афінського університету

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Orthodoxia Info

І. Конституційне право та обмеження церковного публічного виступу

1.1. Конфлікт прав і обов’язків

Відповідно до статті 5 Конституції Греції, свобода вираження поглядів є основним правом. Однак його застосування має обмеження, особливо для публічних діячів зі значним впливом, таких як священнослужителі. Професор Евангелос Венізелос стверджує, що конституційний захист Церкви не надає імунітету її членам, а радше визнає її історичний та соціальний внесок. Отже, священнослужителі — підпорядковуючись як державному закону, так і церковним нормам — зобов’язані утримуватися від заяв, які можуть бути сприйняті як зловживання їхнім релігійним статусом у нецерковних цілях.

1.2. Європейська судова практика

Відповідно до прецедентного права Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), свобода вираження поглядів (стаття 10) і свобода релігії (стаття 9) є взаємодоповнюючими правами, які мають бути збалансованими. Однак у справі «Коккінакіс проти Греції» (№ 14307/88) Суд підкреслив, що релігійне самовираження може підлягати обмеженням, якщо воно порушує права інших. У цьому контексті професор Евангелос Венізелос підкреслює, що грецька юриспруденція має тенденцію застосовувати суворіші критерії оцінки у випадках, коли священнослужителі беруть участь в етичних дебатах, особливо в чутливих сферах, таких як біоетика та сімейне право.

ІІ. Канонічне вчення: від візантійської традиції до сучасного застосування

2.1. Правила та соціальна згуртованість

Митрополит Перістерський Григорій Папатома, професор канонічного права, підкреслює, що тлумачення Святих Канонів (наприклад, Канону 12 Апостолів, Канону 64 Шостого Вселенського Собору) спрямоване не на придушення індивідуального вираження, а на захист церковної єдності та порядку. За його словами, будь-яка публічна заява священнослужителя, яка викликає «скандал», тобто духовний розбрат, автоматично тягне за собою церковне дисциплінарне провадження, незалежно від його юридичної сили.

2.2. Сучасна церковна практика

Митрополит Мессінійський Хризостом розширив дискусію, підкресливши, що свобода слова в церковних рамках не може бути відокремлена від соціальної відповідальності. Характерним прикладом стала пандемія COVID-19, під час якої конфлікти між окремими священнослужителями та державою щодо закриття храмів розглядалися Ієрархією насамперед як питання громадського здоров’я, а не як посягання на релігійну свободу.

ІІІ. Перехресні тлумачення та практичні виклики

3.1. Приклади інакомислення

Протягом періоду програми економічної адаптації для Греції (2010-2018 рр.) публічна критика священнослужителів щодо політики жорсткої економії, як-от зменшення зарплати для священиків, не викликала втручання держави, що відображає небажання уряду втручатися у внутрішні дисциплінарні справи Церкви.

На противагу цьому, випадок митрополита Критського Ейринея (2022), якого звинуватили в розпалюванні ненависті через зауваження щодо сексуальної орієнтації, підкреслив напругу між канонічною владою та європейськими правовими стандартами щодо мови ворожнечі.

3.2. Пропозиції щодо врегулювання

Евангелос Венізелос виступає за встановлення «діалогу цінностей» між державою та Церквою, спираючись на концепцію «синтронону». Відповідно до цієї теорії, автономія Церкви в канонічних питаннях повинна бути збалансована з безкомпромісним захистом прав людини, як це тлумачить Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ).

IV. Висновки

Дослідження свободи вираження духівництва розкриває складну реальність, де конституційне право, європейська юриспруденція та канонічні положення одночасно перетинаються та конфліктують. Хоча грецька юриспруденція схильна уникати прямого втручання в церковні справи, це не применшує необхідності перегляду правового підходу — такого, який визнає як еволюцію тлумачення ЄКПЛ, так і глибокі історичні корені канонічної традиції. Наукове співтовариство покликано зробити свій внесок у цей діалог, розробляючи дослідницькі пропозиції та забезпечуючи академічну неупередженість.

архімандрит Афінагор Супурціз, викладач Вищої Церковної Академії Афін

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Друге пришестя, 11 століття, візантійська мозаїка. Невідомий художник. Санта-Марія-Ассунта, Торчелло, Італія

Всередині нас, у глибині душі, у місці, де потік часу розривається й перетворюється на нескінченний крик, чекання залишається непохитним. Очікування, яке тремтить, як тремтяче світло лампи перед нескінченністю, очікуючи приходу Того, Хто судитиме не мечем покарання, а поглядом нескінченної любові. Як листопадовий лист, завислий в агонії падіння, душа стикається з вічністю.

І євангельський уривок неділі апокрифів нагадує нам саме про це зіткнення з правдою душі, яка відбивається, гостро й невблаганно, в очах Судді. Гола правда, без фальшивих прикрас земної суєти, стоїть беззахисна. Що залишиться, коли аура Другого пришестя змете все? Яке благання зможе висловити людина, коли опиниться перед абсолютною Справедливістю, де «маранафа» лунає, як грім, аж до кінців Всесвіту?

Тиша стає оглушливою. Важка. Як завіса, що покриває всесвіт, очікуючи часу одкровення. «Коли прийде Син Людський у славі Своїй, і всі святі Анголи з Ним, тоді сяде на престолі слави Своєї» (Мт. 25:31). Образ, який постає зі Святого Письма, жахливий і водночас повний надії, як звук сурми, що закликає до бою, але також і до воскресіння. Більше не в скромній формі теслі, але у величі Всемогутнього Син Людський з’явиться. Оточений ангелами, як військо небесне, готове розділити, вже не словами і притчами, а Своїм безповоротним судом.

А потім? Тоді історія згущується в мить, у вічне теперішнє, де минуле, теперішнє та майбутнє стають одним цілим. Маски спадають, ілюзії розчиняються і реальність, безжальна і сліпуча, розкривається перед очима всіх. Немов буря, що вириває з корінням хиткі основи буття, приходить година Суду, щоб знести все фальшиве, все тлінне. Кожне серце буде відкрито, як відкрита книга, написана вчинками та упущеннями, надіями та розчаруваннями, любов’ю та ненавистю.

І з благоговінням і жахом дивується, з чим він зустрінеться у своїх діях? Скільки любові, скільки байдужості? Скільки віри, скільки сумніву? Бо, як застерігає святий Іоанн Златоуст, формального дотримання заповідей, поверхневої побожності недостатньо: «Такий, чи то раб, чи слуга на ринку, але вірує в Бога, він справедливий і має всяку ласку»[1].Навіть найскромніший, доки він має правдиву віру, заслуговує будь-якої ласки. Суд не буде холодним підрахунком гріхів, але відкриттям нашого внутрішнього стану, наших справжніх стосунків з Богом і нашими ближніми.

У цій космічній тиші час ніби призупиняє свій плин, як річка, що досягає моря і губиться у своїй безмежності. Кожна мить набуває тягаря вічності, кожна дія незгладимим чином відпечаталося на полотні часу. Більше немає місця для відкладення, виправдань чи приводів. Тільки оголена правда, перед поглядом Судді.

Не кількість жертв і не величина досягнень визначать остаточне рішення. Саме любов, чиста й безкорислива, перехилить чашу терезів. Любов, яка не вимірюється пишними словами чи зовнішніми проявами благоговіння, а мовчазною пожертвою, практичним співчуттям, справжньою солідарністю. «Прийдіть, благословенні Мого Отця, успадкуйте Царство, уготоване для вас від заснування світу, був голодний, і ви дали мені їсти, мав спрагу, і ви напоїли мене, був мандрівником, і ви мене прийняли, був хворий, і ви відвідали мене, був у в’язниці, і ви прийшли до мене» (Мт. 25:34-36).

Але коли? Коли, Господи, ми бачили Тебе голодним, спраглим, мандрівником, голим, хворим чи у в’язниці? Питання праведників звучить крізь століття, розкриваючи суть християнської істини. Кохання – це не абстрактне поняття, це не теоретична вправа. Це вчинок, ставлення до життя, постійна готовність пропонувати, ділитися, співчувати. Марк Гай Пірс із властивою йому простотою нагадує нам, що щедрість — це не питання кількості, а якості: «Любов — бідна річ, якщо вона не може витягнути з людини більше, ніж може закон». (Англійською мовою: кохання бідна річ, якщо вона не може отримати від когось більше, ніж може закон) [2]. Любов виходить за межі закону, переступає накази та заборони. Це вільний вияв душі, спонтанний рух до ближнього.

Справжнє кохання не дискримінує. Він не розраховує вартість. Він не чекає нічого натомість. Воно охоплює чужинців, маргіналістів, грішників. В кожному бачить образ Божий, святість людського існування. Тому що на останньому суді нас запитуватимуть не про знання, які ми здобули, і не про формальності, яких ми дотримувалися, але про любов, яку ми виявили. Це єдиний справжній доказ нашої віри, єдина печать нашої автентичності. Як дикий крик. Як ридання…

А як бути з тими, хто не зміг полюбити? Тих, хто закривав очі на потреби ближнього? Тих, хто був байдужим до болю, бідності, несправедливості? Відповідь сувора, але справедлива: «Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, уготований дияволу та ангелам його» (Мф. 25:41). Не як покарання, а як наслідок свого вибору. Відсутність любові — це саме по собі пекло, вічне відділення від Бога, джерела всього добра.

Криза виглядає не як майбутня загроза, а як теперішня реальність. Кожна мить, кожна зустріч, кожна дія – це можливість вибрати любов чи байдужість, світло чи темряву. Наше життя виткане з цих маленьких щоденних виборів, які зрештою визначають наш вічний шлях. «Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному з братів Моїх найменших цих, ви Мені зробили» (Мт. 25:40). Христос ототожнюється з кожною людиною, особливо з найслабшою, найбільш зневаженою, найбільш забутою. Його обличчя відображає божественну присутність, а наше ставлення до нього виявляє наші справжні стосунки з Богом.

Немає «великих» і «малих» актів любові. Є тільки любов, яка проявляється тисячею способів, тисячею моментів. Склянка води, теплий одяг, візит до в’язня, слово потіхи… Усе це, хоч би яким незначним воно здавалося, має вічну цінність, коли робиться з чистим серцем і духом пожертви. Англійський поет Джон Донн зі своєю глибокою проникливістю вловлює цю взаємозалежність людського існування, невидимий зв’язок, який об’єднує нас усіх: «Жодна людина не є островом, цілісною самою собою; [3] Ніхто не відрізаний від цілого. Доля кожного впливає на долю всіх. Біль одного – це біль усіх. Радість одного — радість усіх.

Ми всі пов’язані, як ланки ланцюга, як члени одного тіла. І Криза, зрештою, є не що інше, як розкриття цієї істини, усвідомлення єдності, яка пов’язує нас поза межами простору та часу. Це момент, коли ми будемо покликані розпізнати Христа в обличчі кожного з наших ближніх і відповісти за любов, яку ми виявили або відмовилися показати. Як світло, що пронизує темряву, відкриваючи приховане, так і правда Суду розкриє суть нашого існування. А що залишиться?

Відповідь, мабуть, криється у відгомоні часу, який невблаганно тече, нагадуючи, що життя позичене й ефемерне. «Ніколи не питай, по кому дзвонить, він дзвонить по тобі» [4], – підсумовує поет… Дзвін дзвонить по всіх нас, закликаючи нас до покаяння, до зміни курсу, до життя, сповненого любові та дарування. Бо, зрештою, Криза – це не що інше, як зустріч із нашим Я, справжнім, вічним, тим, що ховається за масками й фасадами повсякденності. Це момент абсолютної істини, момент, коли нас судитиме не якийсь зовнішній суддя, а наша власна совість.

Посилання:

[1] Jacques-Paul Migne, Patrologie cursus completus, seu bibliotheca…omnium SS. patrum, doctorum scriptorumque ecclesisticorum…ad ann.1439 pro graecis…Series graeca…, vol. LIX (Gallia: Garnier et Migne, 1862), р. 333.

[2] Mark Guy Pearse, Mister Horn and his friends; or, Givers and giving, 4th ed. (London: Wesleyan Conference Office, 1876), р. 125.

[3] John Donne, The Works of John Donne: With a Memoir of His Life, by Henry Alford, vol. III (London: John W. Parker, 1839), р. 575.

[4] ό.π.

єпископ Мелітейський Максим (Του Επισκόπου Μελιτηνής Μαξίμου)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Orthodoxia Info

І. Термінологія

Коли розпочинаєш розгляд якогось питання, необхідно визначити значення кожного терміну, бо «початок мудрості полягає у дослідженні імен», за словами мудрого Антисфена. Тому й тут ми маємо визначити, що ми маємо на увазі під термінами «догмат» та «етос-моральність».

Слово догмат походить від дієслова δοκῶ, який означає віру, думаю, я маю переконання, і цим словом оголошується фундаментальний принцип, що виражає наукову істину, політичний, громадянський факт. У християнстві під словом «догмат» розуміється вчення з фундаментальних питань віри, яке вважається таким, що має абсолютний авторитет. Указ Цезаря Августа переписати всіх жителів Римської імперії називається догматом – δόγμα. «У ті дні вийшов від кесаря Августа наказ (δόγμα) зробити перепис по всій землі» (Лк. 2:1) [1].

У «Діяннях Апостолів» терміном догмат описуються, позначаються рішення Апостолів, прийняті на першому Апостольському Соборі, тому написано: «Проходячи ж по мiстах, вони передавали вірним дотримуватися постанов, схвалених апостолами i пресвітерами в Єрусалимі». (Дії. 16:4).

У цьому вся сенсі рішення Вселенських Соборів також називалися догматами. Однак по суті рішення з основних богословських питань називаються мовою Соборів оросами-віровизначеннями — οι ὅροι. Слово віровизначення-ὅρος, пов’язане з кордонами, означає межі між істиною та оманою. Навіть наука проводить межі між реальним та уявним. Богословською мовою, наприклад, термін ὁμοούσιος-єдиносущий вказує на те, що Слово має ту ж сутність, що і Отець, і нестворена. Це істина, а за цією термінологією криється помилка, брехня.

Помісні та Вселенські Собори, окрім термінів, також склали священні Правила. Ороси-догмати відносяться до тріадологічних, христологічних та еклезіологічних питань, при цьому вживається словосполучення «викликали Святого Духа і нам», а священні Канони відносяться до єдності Церкви і до шляху християн-членів Церкви до засвоєння спасіння і при цьому вживається головним чином фраза «виразив Собор. Фактично священні Канони — це переведення догматів у церковне життя та спосіб, за допомогою якого християни можуть застосовувати ці догмати у своєму особистому житті. Саме з цієї точки зору погляду ми повинні розглядати священні правила, а не через юридичні процедури.

Слово ἦθος- вдача, етос означає якість характеру людини. Це слово у множині, мораль, відноситься до форм поведінки та сприйняття людей і суспільств, і коли вони фіксовані та впорядковані, вони називаються звичаями.

Святитель Ігнатій Богоносець в одному зі своїх послань говорить про християн, пов’язаних з Христом, які мають «богоподібність Божу» (ὁμοήθειαν Θεοῦ). Зокрема, він пише: «Всі ви, прийнявши богоподібність Божу, висловлюйте спічуття один одному, і не дивіться на ближнього вашого за тілом, але в Ісусі Христі любите один одного на віки віків». Тут «подоба» означає христоцентричне ставлення, життя у Христі.

Аристотель використовує слово «етика» у своїх працях і досить відома так звана його «Етика — Ἠθικά». Як слово воно походить від слова етос-ἦθος і пов’язане зі звичаєм-ἔθος, і вказує на особливий стан людей, їх спосіб життя і пов’язане зі звичками та аскезою.

ІІ. Зв’язок догмату та моральності.

Існує тісний зв’язок між терміном догмат і етос-ἤθους, який би не був зв’язок між теорією та практикою. Вчений використовує експеримент і приходить до результату, укладеного у вигляді пропозиції, а потім кожна людина отримує можливість використовувати цю пропозицію як принцип перевірки експерименту на собі. Те саме можна сказати і про співвідношення догмату і моралі. Догмат є виразом досвіду людей, які досягли обожнення, він стає способом життя, тому християни через етику, моральність можуть досягти споглядання.

Я наведу деякі святоотцівські цитати, щоб наочно показати взаємозв’язок догмату та етики-роблення (δόγματος καὶ τοῦ ἤθους – πράξεως).

Святитель Григорій Ніський в одному зі своїх листів, посилаючись на наказ Христа Своїм учням, щоб вони навчали «йдіть, навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все, що Я заповів вам» (Мт. 28: 19-20), як говорить: одне полягає до передачі хрещеному рятівних догматів віри нашого життя, а інше — у життя наше за допомогою дотримання його заповідей»

Це означає, що хрещення тісно пов’язане з дотриманням Христових заповідей. І далі він пише, що диявол всю свою увагу приділив тому, як би йому ввести людей в оману головним чином у справі догматів віри, тому що, отже, через це відбувається зміна життя християнина. Ось чому св. Григорій Ніський радить тим, хто зацікавлений у своєму спасінні, не відступати від простоти перших слів, оскільки слід визнавати «у душі Отця і Сина і Святого Духа», особи яких не є однією поліноміальною іпостассю, але кожна особа Святої Трійці є іпостассю.

Св. Кирило Єрусалимський пише, що. Бог хоче, щоб людина дотримувалася догмати, але й здійснювала добрі справи, тобто жила справжнім життям. Анастасій Сінайт пише, що досконалий християнин — це «справжній дім Христовий, що складається з добрих діл і догматів благочестя».

Святий Максим Сповідник, говорячи про християнський шлях спасіння, говорить, що він досягається трьома способами, а саме дотриманням заповідей, збереженням догматів та вірою у Святу Трійцю. І далі він пояснює, що заповіді, коли їх застосовують, відокремлюють розум від пристрастей (очищення), вчення знайомлять нас із пізнанням сущого (освіта), а віра зводить людину до вчення про Святу Трійцю (обожнення — κάθαρση). В іншому місці він каже, що Христос через заповіді робить людей, які їх дотримуються, безпристрасними, а через божественні догмати дає їм просвітництво пізнання (φωτισμὸ τῆς γνώσεως)».

На думку преподобного Іоана Сінаїта, глибина догматів не досліджується [2], а це означає, що догмат не просто теоретичне вчення, загальний термін, але має ціле життя. І далі він каже, що розум безмовного-ісихаста стрибає і занурюється в навчання не без небезпеки [3]. Як небезпечно плавати в одязі, так небезпечно торкатися богослов’я пристрасній людині [4]. Як плавець скидає з себе одяг, щоб плисти, так і людина, щоб зрозуміти догмати віри, має звільнитися від пристрастей.

Св. Григорій Сінаїт пише, що «віровчення Православ’я таке: два вчення віри видно і пізнаються зі стану чистоти – трійці, я кажу, а також двійці». Говорячи про трійцю, він розуміє Триєдиного Бога, «трійцю, як єдність, яка смутно і смутно розглядається і пізнається», а під двійнею він розуміє дві природи в особі Христа «в одній іпостасі», т.е. е. один Син і раніше втілення, і після втілення у двох природах, сповіститься і бачиться, у двох волях, божественної та людської, що прославляється несумісна». Тут необхідно підкреслити, що ці вчення можна побачити і пізнати «з чистоти», а отже, вони припускають абсолютно чистоту серця та Боже одкровення. Це не логічне прийняття теоретичного вчення, а одкровення Бога людині, що змінює всю його істоту. І в іншому місці він пише: «слава Богові істинному, і правдиве пізнання тих, що його мають; досконалістю догматів це і є православ’я».

Фактично можна сказати, що воно відбувається завдяки відродженню людини, за благодаттю Божою і свободою людини, а потім Бог відкриває Себе людині. Ми бачимо це в житті Мойсея, що зійшов на гору Сінай, зійшов у пітьму, побачив Бога, Сущого, прийняв закон і передав його людям, щоб і вони, застосувавши закон, могли бути приведені до зору Бога. З цього погляду трактується життя Мойсея святим Григорієм Ніським у його праці «Про життя Мойсея». Це ми бачимо і в апостолів, які прожили три роки поряд із Христом, після відмови від будь-якого зв’язку зі світським життям, троє з них досягли гори Фавор і побачили славу Його Божества. Але всі, крім Юди, досягли та пережили таємницю П’ятидесятниці. Шлях людини до взаємин і спілкування з Богом — те, що називається етикою, яка, як побачимо далі, пов’язані з аскетизмом.

Посилання:

[1] Ἐγένετο ἐν ταῖς ἡμέραις ἐκείναις ἐξῆλθε δόγμα παρὰ Καίσαρος Αὐγούστου ἀπογράφεσθαι πᾶσαν τὴν οἰκουμένην

[2] ὁ βυθὸς τῶν δογμάτων εἶναι βαθύς

[3] «розуму безмовника не безбідно в неї пускатися». Лісвиця духовна. Чернівці, 2014. Слово 27.10, ст. 216

[4] Там же, Слово 11 «Небезпечно плавати в одязі, небезпечно і торкатися богослов’я тому, хто має яку-небудь пристрасть».

Митрополит Навпактській і св. Власія Єрофей (Влахос).

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Людина спасається прикликанням імені Господнього. Але як він покличе того, в кого не вірив? І як повірить у того, про кого не чув? І як вони почують без когось проповідувати? Тому християнський обов’язок місії стає обов’язковим і самоочевидним.

Христос обрав 12 учнів і послав їх проповідувати Євангеліє, оскільки Він сам, як Великий Місіонер, першим залишає Свого Небесного Отця і сходить на землю не з волі, не з власної волі, а за місією Бога Отця, «Бог послав Сина Свого» (Гал. 4:5). Їм він дав титул апостола, який згодом характеризував того, хто був очевидцем Господа і слідував за Ним у Його публічному житті. Він був покликаний Господом через діла і чудеса, що свідчить про його покликання Богом.

Престиж апостолів та їхній авторитет були незаперечними, а їхній внесок у заснування та поширення церкви – незамінним. До апостолів, серед яких залишилося 12, після пониження Юди і зайняття його посади Матієм, був доданий Павло, який, як і Петро, ​​описується як « провідний » апостол.

Павло, щоб спростувати тих, хто ставив під сумнів його апостольський статус, підкреслив, що «він бачив Господа, був названий апостолом, і вчинив ознаки апостола в усій терпеливості, у знаках, чудах і силі» (2 Кор. 12:12). Термін «Апостол» вживається в Світовому Православ’ї оголосити також інших осіб, чия праця була поширенням віри (Варнава, Яків, брат Божий, тощо).

Поряд із цим терміном для тих, хто працює над поширенням християнства, вживаються й інші (проповідник, євангеліст, пророк, пастир і вчитель). Перші 3 (апостол, проповідник, євангеліст) мали своїм завданням поширення Євангелія та створення християнських громад, тоді як пророк створював і розвивав ці громади.

Апостол легко міг стати пророком і навпаки. Обидві категорії могли вільно переходити від однієї християнської спільноти до іншої, і вони становили переважно харизматичні фігури ранньої церкви. Навпаки, пастухи були особливими постійними служителями кожної громади. Нарешті вчителі осідали на постійне місце проживання в окремих громадах.

Місія є універсальною і глобальною, оскільки в ній лежить перспектива поширення християнської віри, в місії дається есхатологічне послання Церкви. І це тому, що людство в цілому перебуває під тінню смерті та гріха і потребує благодаті Христа, щоб спастися. Євангеліє не дискримінує. Воно звернене до кожного і має проголошуватися всюди.

Місія містить покликання Христової любові, яку треба дарувати іншому, наголосив великий – нині блаженний – Патріарх Олександрійський Парфеній. Апостоли отримали від Христа наказ йти «до всіх народів» (Мк. 13:10). А в апостольські роки, після гонінь на церкву, бар’єр юдейського племінного ладу було зламано і християнство поширилося по всьому світу.

У перші десятиліття свого життя він досяг Самарії, Сирії, Кіпру, Малої Азії, Греції, Риму та Геркулесових стовпів, сучасного Гібралтару, і став віруючим у найвідомішій і цивілізованій частині світу. Перспектива всесвітнього поширення віри мала бути досягнута не через пряме чудесне втручання Бога, а через мирські та людські засоби. Бог, шануючи людину, зробив її Своїм співавтором у великій справі спасіння світу і людства.

Нерухомість у сфері християнської місії означає заперечення самого Православ’я († Анастасій Албанський). Характер християнської місії залишається глобальним через Господню заповідь «проповідувати Євангелію аж до кінців землі» (Дії 1:8) і до кінця віку (Мт. 24:3).

архімандрит Константинос Хараламбополос, протосингелом св Метрополія Кіфісія

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: ORTHODOXIA INFO

Дехто стверджував, що святий Василій перевершує двох інших, тому що він, як ніхто інший, умів пояснювати таємниці віри і своїми чеснотами піднявся до ангельського сану. Організатор чернечого життя, керівник усієї Церкви в боротьбі з єрессю, строгий і вимогливий пастир щодо християнської моралі, в ньому не було нічого підлого чи земного. Тому, говорили вони, він вищий від святого Златоуста, який за своєю природою був більш схильний до відпущення грішників.

Прихильники святителя Златоуста заперечували, що достовірний архієпископ Константинопольський був не менш ревним, ніж святитель Василь, у боротьбі з пороками, у приводженні грішників до покаяння і піднесенні всього народу до досконалості Євангелія. Золотоустий пастир незрівнянного красномовства напоїв Церкву потоком проповідей, у яких він тлумачить божественне слово та показує його застосування в повсякденному житті з більшою майстерністю, ніж два інших святих Вчителя.

Згідно з третьою групою, святий Григорій Богослов мав віддавати перевагу іншим через велич, чистоту і глибину його мови. Володіючи суверенною майстерністю всієї мудрості та красномовства Стародавньої Греції, він досяг такого рівня споглядання Бога, що ніхто не міг так досконало висловити догмат Святої Трійці, як він.

Оскільки кожна фракція таким чином протиставляла одного з Отців двом іншим, увесь християнський народ невдовзі був втягнутий у суперечку, яка не лише сприяла відданості Святим у Місті, а призвела лише до поганих настроїв і нескінченних аргумент. Тоді однієї ночі святителю Іоану Мавропу, митрополиту Євхаїтського (5 жовт.) явились уві сні три святителі спочатку окремо, потім разом і, промовляючи в один голос, сказали: «Як бачиш, три ми з Богом, і ніякі розбрати чи суперництво не розділяють нас. Кожен із нас, відповідно до обставин і натхнення, яке отримав від Святого Духа, писав і навчав того, що личить спасінню людства. Серед нас немає ні першого, ні другого, ні третього, і якщо ви покликаєте когось із нас, то двоє інших одразу з’являються з ним. Тому скажи тим, хто свариться, щоб через нас не створювали розколів у Церкві, бо коли ми були на землі, то не шкодували зусиль, щоб відновити єдність і злагоду в світі. Ви можете з’єднати наші три пам’ятні дні в одне свято і скласти для нього службу, вставивши піснеспіви, присвячені кожному з нас відповідно до вміння і знання, яке вам дав Бог. Потім передайте його християнам із наказом святкувати його щороку. Якщо вони вшановують нас таким чином, що ми з Богом і в Бозі, ми даємо їм слово, що будемо заступатися за їхнє спасіння в нашій спільній молитві». При цих словах святі були піднесені на небо в безмежному світлі, розмовляючи один з одним поіменно.

Святий Іоан негайно зібрав людей і повідомив їм про це одкровення. Оскільки всі його поважали за його чесноти і захоплювали його потужним красномовством, три сторони уклали мир і всі закликали його не втрачати часу на складання служби спільного бенкету. З тонкою проникливістю він обрав 30 січня як відповідний для святкування, бо це поклало б печать на місяць, у якому кожен із трьох Ієрархів уже мав окрему пам’ять (Святого Василія – 1 січня; Святого Григорія – 25 січня; Святого Івана). (перенесення мощей) – 27 січня).

Три ієрархи — земна трійця, як вони називаються в деяких чудових тропарях їхнього служіння — навчили нас у своїх творах і рівночасно своїм життям поклонятися і прославляти Пресвяту Трійцю, Єдиного Бога в трьох Особах. Ці три світила Церкви пролили світло істинної Віри по всьому світу, зневажаючи небезпеки та переслідування, і вони залишили нам, своїм нащадкам, цю священну спадщину, завдяки якій ми також можемо досягти повного блаженства та вічного життя в присутність Бога і всіх святих.

Празником Трьох Святителів наприкінці січня — місяця, в якому ми зберігаємо пам’ять багатьох славних єпископів, сповідників і подвижників — Церква певним чином повторює пам’ять усіх святих, які свідчили Православну віру. своїми творами та своїм життям. У цей празник ми вшановуємо все служіння науки святої Церкви, а саме освітлення сердець і розумів вірних через згадування всіх Отців Церкви, тих зразків євангельської досконалості, які підніс Святий Дух. від віку до віку і від місця до місця, щоб бути новими Пророками та новими Апостолами, провідниками душ до неба, утішителями людей і вогненними стовпами молитви, підтримуючи Церкву й утверджуючи її в правді.

Адаптовано Синаксар: Житія святих Православної Церкви, том. 3, укладений ієромонахом Макарієм із Симонос Петри та перекладений з французької Крістофером Хуквеєм (Халкідіки, Греція: Священний монастир Благовіщення Пресвятої Богородиці, 2001) ст. 352-354.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Orthodox Times

Однак ми знаємо, що з 1054 року існує розкол між християнами Сходу та Заходу і що однією з головних перешкод на шляху їхнього об’єднання є те, що деякі з них прагнули і прагнуть Єдності, більшою мірою антропоцентричної, ніж богоцентричної, оскільки вони не ставлять в основу послух волі Божої і в тому, що стосується віри в Нього, але, здається, роблять об’єднуючі зусилля або створюють рухи, що мають антропоцентричний та дипломатичний характер, а також характер світської любові.

Фактично, судячи з деякої інформації, ряд впливових людей, схоже, розглядають питання майбутньої Єдності християн, пов’язуючи його зі своїми геополітичними планами, оскільки вони зацікавлені та сприяють будь-якому організаційному чи об’єднуючому елементу, який міг би сприяти організації глобальної держави.

Таким чином, процеси створення Єдності християн, мабуть, включають, явно або приховано, деякі світські хитрощі, які, як завжди, супроводжуються тиском або спонуканнями світських чиновників, які штучно бажають десакралізувати і секуляризувати питання єдності віри та відірвати його, наскільки це можливо, від його християнської мети.

У цьому контексті видається, що деякі фактори, що впливали в минулому або впливають в наш час на напрям і зміст сучасного богословського діалогу, більшою мірою вкладаються в почуття, спричинені прагненням до людського світу та любові, і меншою мірою у світ, що сходить згори, який виходить із любові Божої та віри в особистість та істину Христа, як вона переживається в Церкві та як вона виражена у соборному та вселенському етосі її Святих Отців Православної Традиції.

Таким чином, під час обговорення питання про З’єднання ми не бачимо врахованих, як можна було б очікувати, умов єдності у Христі, тобто щирого покаяння та прагнення відновити їх (католиків) у правильній та догідній Богові вірі.

З точки зору Православних Церков ясно, що єдність християн і діалог у цьому напрямку є питанням богословського – і виключно – діалогу у вірі та істині, як це визначено богословським Духовним Переданням Єдиною Святою, Соборною та Апостольською Церквою Христовою.

Однак діалоги Православної Церкви з християнськими конфесіями ніколи не припинялися і не припиняться, тому що обов’язок і місія православних християн – благовістити істину Христову всім людям, оскільки тільки «хто вірує та хреститься той буде спасенний».

З іншого боку, повторна євангелізація вважається необхідною і важливою для християн, коли вони усвідомлюють, що істина і життя їхньої віри змінені, оскільки без неї, за вказівкою Святого Письма, їх спасіння знаходиться під загрозою: «пізнайте істину, і істина зробить вас вільними».

Православна Церква у будь-якому разі повинна рухатися в сьогоденні і в майбутньому, ґрунтуючись на своїй Істині. Священне передання з цієї причини має правомірна розглядатися як певна формальна міцність, стійкість у догматичній спадщині Православ’я, а як повну і глибоку віру в постійне явище Святого Духа, який постійно присутній у житті членів Православ’я. Церкви, щоб вони могли Своїми дарами пройти три стадії Досконалості та Спасіння у Христі: Очищення, Просвітництво та Обожнення.

Ось чому, коли говорять про Єдність християн, необхідно усвідомлювати, що Розкол, як відокремлення і віддалення від спасительної істини, виліковується не світськими і не церковними зустрічами, бесідами та любовними розмовами, а справжнім діалогом істини та любові, а також реальним й істинним покаянням і виправленням з боку тих, хто відхилився та ухилився від шляху та істини Христової, порушуючи єдність віри.

Таким чином, очевидно, що якщо богословські причини, що призвели до відокремлення від Істини Христової та Святих Отців, не зникнуть, то марно обом сторонам далі рухатися до Єдності, бо це, якщо вона буде досягнута, за іншими світськими критеріями, буде непостійною та вразливою, внаслідок чого, як це траплялося в минулому, вона зробиться хибною, умовною і ілюзорною.

Діалоги спрямовані на з’єднання Церков велися і після 1054 року, їх було безліч, але вони були безрезультатними, хоча вони продовжуються і в наш час. Це продовження діалогів, коли вони, звичайно, ведуться в істині та любові, є актом творення, оскільки обом сторонам надається можливість дискутувати на основі соборних та святоотцівських текстів, і щоб використовувати досвід Святих Отців, що, можливо, позитивно подіє на повернення тих, хто відокремився до Істини Христовий.

Однак було б трагічною помилкою використовувати або пов’язувати богословський діалог про Єдність зі світськими планами та геополітичними устремліннями, оскільки будь-який небогословський підхід до Єдності призведе не до досягнення істинної та богословської Єдності, а до укладення умовної змови, з визначеннями, умовами та результатами, які не мають до християнської істини та життя.

Що стосується християн, історичний досвід вчить, що християни не повинні повторювати помилку попередніх діалогів, в яких вони були змушені поступитися політичним рухам або тискам, що не зцілило, а увічнило розкол, з рішеннями псевдосоюзів, які послужили виключно нечестивим очікуванням, а не істині Євангелія.

Адже історично відомий результат таких дій, оскільки, коли робилися спроби прийняти унію, з прийняттям православних представниками римо-католицьких відхилень, вони згодом анулювалися православним народом.

Відхилення віровчення та відмінності підкреслювалися, вказувалися святими, такими, як святий Марк Євгеник: «Багато років тому (Римська Церква) відокремилася від спільноти чотирьох Святіших Патріархів, відокремилася від моралі та догматів Кафолічної Церкви та Православних і внесла чужі».

Св. Іустин Попович також фіксує свою позицію щодо папських безбожних навчань: «Православне вчення було відкинуте та замінено латинською єретичною пандоктриною про першість та непогрішність папи. І через це всі ці єресі народилися і продовжують народжуватися інші єресі: Filioque, відкидання епіклези, використання опрісноків, введення вчення про створіння божественної благодаті, вчення про вогонь чистилища , скарбниці надмірних чеснот і т. д.».

З вищевикладеного зрозуміло, що в рухах, спрямованих на з’єднання, які повинні прийняти і зрозуміти, що ті, хто відколовся від Церкви, які мають бажання повернутися до істини через покаяння, ніхто з них досі для цього нічого не робить. Тому необхідно приділити велику увагу питанню богословського підходу до діалогу Сходу-Заходу, щоб не народжувалися великі очікування щодо прогресу у досягненні істинної Єдності і, отже, істинної Єдності віри християн.

Іракліс Реракіс, професор університету ім. Аристотеля в Салониках, президент Всегрецької спілки богословів

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело NEWSNOWGR

]]> http://kyiv-pravosl.info/2025/01/06/chy-hotovi-hrystyyany-do-obednannya-pravoslavnyh-ta-katolykiv/feed/ 0