85-я Новела Юстиніана суворо забороняла продаж зброї громадянам. Винятками з правила були тільки маленькі ножі та домашні сокири. Носіння громадянами зброї в межах міста було заборонено ще раніше древніми римлянами, проте передмову до 85-ї Новелі безпосередньо підкреслює християнську спрямованість у формулюванні нового і більш великого закону.

Початок 85-й Новели говорить: «Звертаючись до великого Бога й Ісуса Христа, Спасителя нашого, і закликаючи Його допомогу, ми прагнемо уберегти наших підданих, даних нам Богом в управління, від будь-якої шкоди і насилля та заборонити бійки, вчинені у результаті недомислу, що закінчуються різаниною та приводять до подвійного покарання – тому, що воюючі накликають на себе та те, що закон обрушує на них за їх безумство »

Простіше кажучи, Юстиніан вірить, що захищати благополуччя громадяни – це відповідальність, призначена йому Богом. Він так само вважає, що найкращою гарантією благополуччя громадян буде криміналізація продажу їм зброї. 85-я Новела була в силі останні 900 років існування Візантійської Імперії.

Візантія була наповнена насильством – громадянські війни, іноземні вторгнення і бунти були звичайною справою. Так чому ж візантійці так сильно виступали проти збройної самооборони?

Частково відповідь полягає в їх авторитарної концепції уряду. Вони не тільки вважали, що імперська влада і армія набагато краще захистять громадян, ніж громадяни самі себе, а й робили продумані кроки по зведенню до мінімуму загрози повстання з боку громадян. Переносячи це в Американський контекст, доречно зазначити, що і перші прихильники прав на зброю в XVIII столітті, і самі гучні захисники цих прав в наш час думають, що добре озброєне населення допомагає запобігти виникненню авторитарного уряду. Іншими словами, Візантійці вважали, що їх суспільство буде безпечніше якщо у громадян не буде зброї, сучасні захисники прав на зброю вірять, що суспільство більш безпечно, якщо громадяни зброю мають.

Однак авторитаризм дає лише часткове пояснення. З огляду на явне звернення до християнства в 85-й Новелі, ми також повинні розглянути і то, як закон Юстиніана міг відображати християнські етичні норми того часу. Хоча богословські джерела, що збереглися, прямо не задаються питанням моральної допустимості озброєних громадян, вони можуть багато чого розповісти про моральну шкоду, що виникає при позбавленні когось життя. Вірячи, що це може привести до духовного зцілення, св. Василь ухвалив, що солдати, які вчинили вбивство при виконанні своїх обов’язків, не повинні причащатися протягом 3 років. Св. Амвросій в свою чергу, негайно відсік можливість того, що християнин може вбити іншого з метою самозахисту: «Я не думаю, що християнин – мудрий і справедливий чоловік – повинен врятовувати своє життя ціною смерті іншого, навіть зіткнувшись зі збройним нападаючим, він не повинен повертати удари, тому що захищаючи своє власне життя він поступається любов’ю до ближнього» (Амвросій, De Officiis, 3).

Звичайно, Юстиніан сформулював 85-ю Новелу швидше як засіб запобігання насильству серед громадян, ніж як спробу встановити законні умови вбивства з метою самооборони. Однак моральна довіра таким богословам як св. Амвросій передбачає, що самозахист не може виступати у виправданням володінню зброєю.

85-я Новела безумовно не має прямого юридичного відношення до права володіння зброєю в Америці ХХІ-го століття. Однак американським католикам і протестантам варто було б пам’ятати, що Візантія є частиною їхнього власного культурної, політичної та релігійної спадщини. В основах сучасного законодавства лежить не тільки Кодекс Юстиніана, але і православне християнство і, особливо, його політичне богослов’я, що стосується сучасного Заходу більш безпосереднім чином, ніж це визнається суспільством.

Для Православних в Америці значимість новел Юстиніана ще більш вагома і складна. Багато православних по всьому світу з ностальгією дивляться на авторитарну Візантію саме тому, що вони пропонували політичний простір, в якому християнське вчення могло бути закріплено у законодавстві. Можливо немає кращого прикладу, ніж 6-я Новела Юстиніана, яка проголошує рішення Церковного Собору рівними за силою імперському закону. При цьому часто проходить непоміченим те, що ці відносини були обопільними, тобто все імперські закони мали канонічне значення для православних християн, що живуть в імперії. Найзнаменитіші тлумачи Канонічного Закону в наступних століттях Візантії не бачили великої різниці між законами Церкви і законами держави. Іншими словами, 85-я Новела Юстиніана була б інтерпретована представниками Церкви в Візантії як канонічне правило для всіх християн.

Беручи до уваги все вищесказане, можна було б припустити, що Американські православні, які з великим ентузіазмом відносяться до спадщини Християнської Візантії і швидше за все заявляють про традиційну природі їх православ’я, також будуть дуже захоплено слідувати прикладу Юстиніана та наполягати на обмеженні прав на зброю в наше час. Однак це відбувається вкрай рідко. Замість цього може здатися що, підтримуючи права на зброю американські православні гуртуються на своєму американізмі в тій же мірі, що і на своєму православ’ї. І звичайно іронія полягає в тому, що аргументи на користь прав на зброю не є традиційними в історичному сенсі. Це скоріше підкреслено сучасна і вкрай світська тенденція.

Джордж Демакопоулос (George Demacopoulos), почесний професор православного християнства, співдиректор центру дослідження Православного Християнства університету Фордам.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

У відчайдушних спробах знищити рух за незалежність, Московський Патріархат зі своїми поплічниками просуває безліч риторичних і історичних аргументів, жоден з яких не є таким войовничим і безглуздим, як звинувачення Вселенського Патріархату в «єресі папізму». І хоча це не перший раз, коли звинувачення в «папізмі» націлені на внутрішньоправославні суперечка, некритичне вживання цього звинувачення виявляє і значну богословську неграмотність, та міцність анти-католицьких риторичних образ всередині внутрішньоправославної полеміки

Навіть поверхове розуміння історії та канонічного права православного християнства показує, що в папство немає нічого по природі єретичного. Багато святих візантійської епохи, включаючи Іоана Златоуста і Федора Студита, визнавали адміністративне старшинство єпископа Риму і зверталися до широкої юрисдикційної влади пап тих днів. Святі Отці Четвертого Вселенського Собору навіть підтверджували легендарній зв’язок між святим Петром і папством.

Але що більш важливо, єресь – це специфічний і технічний богословський термін, що відноситься до навмисного розриву з церковною догматикою (тобто закріпленої в Символі Віри) вірі у Христа і Трійцю. Суперечки про практику і адміністративну організацію можуть означати розрив з традицією або канонічним порядком, проте вони не являють собою єресь. Святий Василій прекрасно висловив цю відзнаку у четвертому столітті в листі до Амфілохія.

Оскільки питання незалежності Української Церкви не має нічого спільного з вченням Церкви, категорія єресі у даному випадку не застосовується.

Безперечно, українське «питання» є суперечкою про юрисдикційну владу, кордонах незалежних церков і про те, хто повинен вирішувати, коли помісна церква наділяється автокефальним статусом. І як я вже стверджував в інших статтях, ця категорія спорів йде корінням в період пізньої античності та у загальному відображає більш широкі геополітичні трансформації.

Можна навести аргумент (хоча я б цього не робив), що Вселенський Патріарх перевищує свої повноваження. Або можна стверджувати, що в даний момент це було б пасторськи не розсудливо з боку Вселенського Патріарха надавати Українській церкві автокефалію. Але жодна з цих позицій не можна порівняти з образливими звинуваченнями в тому, що Вселенський Патріарх піддався єресі папізму.

Звичайно, ми не можемо знати, з теологічної необізнаності чи навмисне здійсняється наклеп на Вселенського Патріарха. І коли ми звикли очікувати поведінку такого типу у темних куточках інтернету, дуже тривожно було б бачити таке від Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського Патріархату. Але саме це і відбувається. В інтерв’ю, опублікованому на офіційному сайті Московського Патріархату, Митрополит Іларіон (Алфеєв) заявив, що Патріарх Варфоломій «одноосібно приймає рішення, що входить в пряме протиріччя з багатовіковою канонічною традицією Православної Церкви, а це вже не що інше, як єресь папізму».

У всьому цьому можливо не варто випускати з уваги відмінності між тисячолітньою православною критикою розширення папського переваги, що почалася у середні століття і швидше недавнє присвоєння фрази «єресь папізму» як внутрішньоправославного звинувачення, спрямоване на те, щоб оскаржити законність влади православного єпископа.

Вираз «єресь папізму» вперше було використано схизматичними старостильних Церквами у середині двадцятого століття, як частина провальної пропагандистської спроби виправдати розрив з канонічними Церквами. Для старостильних Церков і співчуваючих їм «єресь папізму» представляла собою не критицизм конкретного папського вчення, а скоріше всеосяжну образу, що включає все, що сприймалося ними як несправедливе, у західному християнстві та сучасності. І, звичайно, справжньою метою старостильних Церков була не Римська Католицька Церква, і не римський єпископ, а православні єпископи, особливо Вселенський Патріарх Афінагор, який, на їхню думку, поступився «Заходу».

Можливо, факт того, що Митрополит Іларіон хапається за будь-які аргументи, щоб запобігти неминучому, на даний момент, говорить про те, що він опустився до використання риторичних тактик вкрай сектантської і розкольницької громади минулого століття. Помолимося про те, щоб і він, і інші в Московському Патріархаті розуміли краще, ніж старостильні Церкви, що перебільшений риторичний наклеп не допомагає виправдати створений своїми руками розкол.

Джордж Демакопоулос, почесний професор православного християнства, співдиректор центру дослідження Православного Християнства університету Форда.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Зрозуміло, що ні!

Думка про те, що українська криза має релігійні причини –  є фактично невірною і релігійно образливою. Що гірше, вона ще політично нерозумною і прямо грає на руку любимому наротиву Путіна про війну культур.

Проте, ця ідея займає міцні позиції серед впливових політиків Заходу. Карл Білдт, міністр закордонних справ Швеції, недавно заявив, що спроби Путіна дестабілізувати Україну і його «антизахідний і антидекадентській курс» були «побудовані на глибоко консервативних православних ідеях». Іронічно, що і Білдт, і Путін, маючи прямо протилежні політичні цілі, використовують разюче схожі спотворені уявлення про православне християнство – уявлення про те, що воно є несумісним з сучасним Заходом.

Білдт – не єдиний світовий лідер, який передбачає несумісність православ’я з сучасністю. З початку 50-х міжнародна політика США і Європи була сформована під значним впливом політичного тези, вперше висловленого професором Гарварду Самуелем Хантінгтоном, які стверджував, що і слов’янські православні, і мусульманські «цивілізації» нездатні встановити західну демократію. Їх релігійні та культурні традиції, імовірно, занадто примітивні, щоб прийняти просвітницькі принципи, які відстоюються Заходом. Радники з питань зовнішньої політики Моллі А. Маккей і Грегорі А. Маніатіс недавно висловили схожі зауваження, зв’язавши «відродження» Путіним «православної моралі» з його «експансіоністськими поглядами» і репресивної внутрішньою політикою.

Однак, тільки результати дуже поверхневого аналізу можуть стверджувати, що діями Путіна рухає православна християнська віра. Насправді, він робить трохи більше, ніж маскування його власних політичних завдань за вуаллю моралізує принципів. Спроби Путіна криміналізувати гомосексуальність або публічну нецензурну лайку, є функціями його політичних розрахунків, а не неминучим законодавчим наслідком православної християнської віри.

Протягом всієї історії і Сходу, і Заходу, політичні діячі постійно намагалися зміцнити свої позиції, демонізуючи релігію інших. Путін намагається представити себе доблесним захисником традиційних російських цінностей від дозвільного та аморального Заходу саме тому, що він вірить, що зв’язування себе з ідеєю саморобного християнства дозволить йому приписати його заявлений намір інтегрувати спадкові Євразійські землі Росії, України та Білорусії.

Це не православне християнство, а класичне політичне вміння справити враження. І це вміння Путіна далеко не унікально. Подання політичних амбіцій під маскою традиційних цінностей відходить у минуле до Цезаря Августа – і на те є солідні причини. На жаль, такий риторичний хід часто є ефективним.

І Білдт повинен бути це знати, і можливо він знає. Але ні йому, ні його неоконсервативним Американським прихильникам не вигідний складніший розбір даної релігійної риторики. Це зруйнує їх бажання зобразити українську кризу, як перебільшене зіткнення Сходу і Заходу, у якому Захід є сучасним і хорошими, а Схід – небезпечно релігійним і тоталітарним.

Крапка зору про «зіткнення цивілізацій» так само заснована на помилкових припущеннях про історію і вчення православного християнства. За останнє десятиліття, вчені переконливо продемонстрували, що передбачуване культурний поділ між християнським Сходом і християнським Заходом у значній мірі є політичною вигадкою, що створена кілька сторічь тому.

З протилежних сторін, і Білдт, і Путін перебільшують несумісність православ’я і сучасного Заходу, бо це дозволяє їм зобразити політичні заворушення в Україні не тим, чим вони є насправді, а саме, політичною кризою, викликаною об’єднанням і жорстокою конкуренцією світових ринків боргових зобов’язань та сировинних ринків

Важливість цих питань виходить за рамки справжньої кризи Росія / Україна тому, що православ’я є переважаючою формою вираження християнства в багатьох інших світових гарячих точках, включаючи Балкани і Близький Схід. Щоб повністю забезпечити економічні і політичні інтереси Заходу у даних регіонах, ми повинні протистояти поблажливим характеристикам православного світу і відмінностей між Православ’ям і Заходом. Вони походять з застарілих і небезпечних колоніальних поглядів, які мають на увазі той факт, що інший світ повинен вимірюватися відповідно до уявних західноєвропейських стандартів. Хоча, як не дивно, основи демократії, міжнародної торгівлі та християнства були закладені у тих самих місцях, які Білдт і Путін представляють несумісними із західним світом.

Наш світ – і Захід, і Схід – пропонує досить прикладів, в яких релігійні переконання ведуть державну політику і міжнародні відносини у неправильному напрямку. Не варто створювати ще один, вірячи риториці Путіна.

Аристотель Папаніколау, почесний професор православної теології та культури, співдиректор центру дослідження Православного Християнства університету Форда.

Джордж Демакопоулос, почесний професор православного християнства, співдиректор центру дослідження Православного Християнства університету Форда.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я».

У пізньоримський і візантійський періоди кордони єпископської єпархії були саме такими, як на імперській карті. Якщо кордони римської провінції перемістилися, межі єпархії теж змінювалися. Коли імператор Юстиніан затвердив концепцію автокефальних церков і просунув пентархію, церковна мапа відображала організаційну структуру імперії – незалежність Єрусалиму, звичайно, була винятком, який довів це правило. І, варто відзначити, що Юстиніан і його наступники зробили більше, ніж зміни кордонів, вони також збільшили і зменшили кількість автокефальних регіонів. Наприклад, до смерті імператора церква надала автокефалію нарівні з пентархією на Балканському півострові рідному місту Юстиніана – сьогодні не тільки це місто більше не існує, ми навіть не впевнені, де воно було.

Взаємозв’язок між церковними кордонами і світською політикою в пост-визвольній Східній Європі у значній мірі можна порівняти: Греція, Румунія, Болгарія та Сербія побудували незалежні національні держави на моделях Вестфалії, так само церкви в цих регіонах отримали автокефалію.

Хоча для цих історичних зрушень немає справжнього богословського значення, я стверджую, що в нашій сучасній обстановці є дві відмінності, які у корені зменшують здатність Церкви займатися богословськими питаннями нашого часу.

По-перше, з кончиною Візантійської імперії ми втратили механізм, який історично використовувала Церква для досягнення консенсусу по складних питаннях. Держава, а не єпископське збори, примушувала єпископів до столу перемов у кожній екуменічній раді.

Будь ласка, не зрозумійте мене неправильно. Я не скаржуся на втрату імперії. Але ми повинні визнати, що політична обстановка сучасності має серйозні наслідки для Церкви. Мало того, що нам не вистачає політичної надбудови, щоб змусити розпочати богословський діалог, але кожен з наших канонів, який говорить про юрисдикційні питання, передбачає існування імперії, яка більше не існує і не повернеться.

Ці канони повинні переглядатися у світлі політичної присутності, зі знанням того, що завжди було їхньою метою узгоджуватися з сучасним політичним станом, а не ностальгічним минулим. Простіше кажучи, нам потрібно створити церковну структуру, яка може функціонувати без імперії.

Друга і набагато складніша різниця полягає в тому, що кордони, які відокремлюють автокефальні церкви, у даний час в значній мірі відображають національні кордони. Це унікальне сучасне явище, відповідне винаходу національних держав. Я стверджую, що підступні міфи, які лежать в основі націоналістичної ідеології, глибоко заразили православну свідомість.

Я не думаю, що ми мусимо перебільшувати, наскільки руйнівною ставало поява національних церков в інтересах християнської єдності. З єдиним винятком Вселенського Патріарха, я не бачу жодного автокефального лідера у сучасному православному світі, який готовий засудити етнофілетизм як гріх. Якщо Православна Церква повинна втілити вимогу універсальної істини, і якщо це робиться в церковній структурі, яка цінує автокефальні церкви, вона повинна відкидати без винятку будь-яку ідеологію етнофілетизму, яка перешкоджає справі християнської єдності.

Джордж Демакопоулос, почесний професор православного християнства, співдиректор центру дослідження Православного Християнства університету Форда.

Це есе спочатку було опубліковано в якості публічного виступу на конференції «Фордхам / ОТСА» в червні 2015 року відносно майбутнього Великого і Святого Собору Православної Церкви. Це було частиною групи по автокефалії і діаспорі.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»