В останні тижні керівники Церкви розглядали історичний прецедент, щоб знайти способи продовжувати служіння віруючим і підтримувати відправлення обрядів в церкві під час глобальної пандемії, оскільки, як зазначили інші, закриття богослужбових установ та припинення служіння Літургії – це не вихід для Церкви, навіть якщо деякі святі і були здатні здобути святість у відсутності регулярного обрядового життя або участі в спільному поклонінні.

Незважаючи на бажання кожного повернутися до нормального життя, це в даний час неможливо в більшості регіонів. Наприклад, в Німеччині, грецький Православний митрополит Августин сповістив віруючих про те, що, незважаючи на нововиявлені для богослужіння церкви, постанови уряду не дають можливість причащати віруючих із загальної ложечки. У сусідній Австрії грецький Православний митрополит Арсеній знайшов рішення цієї задачі, прибравши з «рівняння» ложку і причащаючи віруючих в руку, керуючись при цьому історичним прецедентом і «літургійною та канонічною традицією першого тисячоліття і освяченої століттями і визнаною практикою причащання Божественної Літургії Св. Якова, брата Господнього

Те, що знайдено спосіб надати віруючим причастя, гідно похвали; однак, можна запитати, чи потрібно таке обґрунтування, так як це маніпулює літургійної історією на догоду важким обставинам. Для того, щоб краще зрозуміти, чому, я дам короткий опис того, що відомо про Божественну Літургію Св. Якова і використання ложечки при причасті.

Божественна Літургія Св. Якова була місцевою євхаристичною літургією Єрусалиму і його околиць в першому тисячолітті до тих пір, поки вона поступово не вийшла з ужитку і не зникла з практики приблизно в дванадцятому столітті. Їй на зміну прийшли Літургії Св. Іоана Златоуста та Св. Василя Великого, які служили в Константинополі та інших містах і які тепер відомі як Візантійський обряд. Причини, які стоять за цим, складні, але їх можна пояснити феноменом «Візантізаціі» – втратою значення літургії Єрусалиму під час ісламістської окупації і зростаючим впливом Константинополя. Найбільш примітні характеристики літургії Св. Якова, які, як можна припустити, відносяться до восьмого століття, включають, крім інших, більш тривалу Анафору з докладним поминанням живих і мертвих в диптиху (списках імен, що поминаються під час літургії), з вступної фразою «Пом’яни, Господи Боже наш … », читання Старозавітного Писання та численні різні піснеспіви.

Що стосується причастя, ці рукописні джерела – які, слід зазначити, анітрохи не древні, ніж найдавніші свідчення Літургій Св. Василія Великого та Св. Іоана Златоуста – дуже мало говорять про те, як розподілялися серед віруючих Дари. Всюди їх правила богослужіння мінімальні. Ми можемо, однак, з’ясувати з інших джерел, що причастя під двома видами – тіло Христове викладалося в руку і кров Христова – із загальної чаші – було нормою в Літургії Св. Якова, так само, як і в Літургії Св. Василія Великого та Св . Іоана Златоуста, до одинадцятого століття, коли використання ложечки для причастя стало поширеним явищем. Точніше – що цілком ймовірно – ложечки вперше стали використовуватися в тому регіоні, де служили Літургію св. Якова, тобто, в Палестині, вже в сьомому столітті.

І тільки завдяки грецькому відродженню Літургії Св. Якова в дев’ятнадцятому столітті Архієпископом Діонісієм (Латасом) Закінфськім, а потім, на початку двадцятого століття, в її слов’янському виданні, ієромонахом Філіпом (Іваном А. Гарднером), у Літургію додали розроблені правила богослужіння, часом виявляючи фантазії креативних видавців, які вивчали біблійну археологію і раннє середньовіччя. Серед нових правил була, колись загальна, практика причащання в руку та з загальної чаші.

Фактично, Константинопольський Собор в Трулло (A.D. 691/2), який є найбільш раннім письмовим свідченням, що приписує Божественну Літургію Єрусалиму «Св. Якову, брату, по плоті, Бога нашого Христа »(канон 32), також уточнює, що в кінці сьомого століття був тільки один спосіб причащання – в руку (канон 101) – у всіх Божественних Літургіях, будь це літургія Якова або Златоуста.

Історія Літургії використовується часто і по-різному, будь то духовні особи, які вивчають її, щоб зберегти взяті з минулого прецеденти Православного Християнського богослужіння, або богослови, що досліджують часом «уявне минуле» практики літургії -або в приписах жорстких правил богослужіння, або в описах пишних служб з величезною кількістю духовенства та віруючих. Однак, літургійна історія інформативна, але не нормативна; то, як щось відбувалося в минулому, не зобов’язує нас робити так само сьогодні. Сліпо довіряючи неточної або необґрунтованої історії та міфам, можна спотворити літургійну молитву і практику.

Заяви деяких керівників Церкви з приводу причастя в руку – це похвальна спроба поважати приписи лікарів і цивільної влади, звертаючись до літургійним прецедентів в церковній традиції. (Між іншим, ще одна особливість Літургії Св. Якова – це «Гімн про миття рук», непостійний гімн, відповідний короткому тропарю або стихири, який співали, коли священики мили руки перед тим, як перенести Дари на вівтар при Великому Вході; чи побачимо ми його відродження в цей період підвищеної турботи про гігієну?). Однак, чи потрібно виправдовувати практику причащання в руку, посилаючись на недостовірну літургійну історію? І чи є причащання в руку – можливо, менш шокуюче для католиків візантійського обряду, знайомих із сучасною Римсько-Католицької практикою, яка була введена Другим Ватиканським собором, але чужа для Православних віруючих – найкращим варіантом для Православної церкви сьогодні? Мені сказали, що Причастя в руку і зі спільної чаші практикувалося в Новому Скиту, коли це був католицький монастир Візантійського обряду, але припинилося на вимогу церковної влади, коли ця громада була прийнята в Православну Церкву Америки.

Під час великої соціальної дестабілізації і пристрасного бажання повернутися до нормального життя літургійне богослужіння – це найважливіша служба, яку чекають віруючі для підтримки і повернення до знайомого спілкуванню. Повинен заохочуватися знайомий метод причащання, який є надійним теологічна, історична і з медичної точки зору. Методи, які припускають, що потрібно брати, а не приймати причастя, щоб розподілити елементи Євхаристії, породжують теологічні питання і змінюють значення того, що відбувається під час Божественної літургії. Методи прийняття причастя, коли хліб занурюють в вино і подають все разом причасникам в рот, не використовуючи ложечку, можуть викликати безлад і бруд. Методи, які вводять інші сосуди, такі, як разові паперові склянки або дерев’яні ложки, створюють непотрібні відходи, нераціональні й таки, що суперечать канонам Церкви (порівняйте Трулло, канон 101). Методи, які використовують хімікати для очищення загальної ложки, складно здійснювати ефективно, і при цьому вводять в чашу сторонні речовини. Методи, які використовують літургійну історію для виправдання (тобто, причащання в руку), але роблять це вибірково (тобто, залишаючи загальну чашу), є невірними.

Замість спотворення історії, церковній владі слід діяти в дусі Церковної традиції, але робити це чесно, усвідомлюючи, що ці рішення і зміни можуть залишитися в силі на деякий час після закінчення пандемії. До сих пір кращим методом, який вже був запропонований в патріархаті Румунії та Православної Церкви Америки, здається використання окремих металевих ложечок для кожного причащається; ці ложечки стерилізуються після кожної служби. Цей метод як знайомий, так і надійний. Я знаю, що католики візантійського обряду в Угорщині вводили такий метод сто років тому під час іншої пандемії, і, ймовірно, десь є і інші приклади.

За іронією долі, деякі католики в Австрії, серед яких причащання в руку широко поширене, вводять ложечку для причащання віруючих щоб уникнути прямого контакту між рукою священика і причащатися.

Всі ці приклади даються, щоб показати, що за часів кризи рішення, як найкращим чином служити віруючим, повинні приймати мудрі і ревні пастори, а літургісти повинні допомагати їм, інформуючи і нагадуючи їм про історичні факти.

диякон Даніель Галадза, науковий співробітник Центру перспективних досліджень «Поза канону» в Університеті Регенсбурга.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»