<?xml version="1.0" encoding="UTF-8"?>
<rss version="2.0"
	xmlns:content="http://purl.org/rss/1.0/modules/content/"
	xmlns:wfw="http://wellformedweb.org/CommentAPI/"
	xmlns:dc="http://purl.org/dc/elements/1.1/"
	xmlns:atom="http://www.w3.org/2005/Atom"
	xmlns:sy="http://purl.org/rss/1.0/modules/syndication/"
	xmlns:slash="http://purl.org/rss/1.0/modules/slash/"
	>

<channel>
	<title>КИЇВСЬКЕ ПРАВОСЛАВ’Я &#187; духовенство і зброя</title>
	<atom:link href="http://kyiv-pravosl.info/tag/duhovenstvo-i-zbroya/feed/" rel="self" type="application/rss+xml" />
	<link>http://kyiv-pravosl.info</link>
	<description>міжнародний науковий проект &#34;Православного Духовного Центру апостола Івана Богослова&#34;</description>
	<lastBuildDate>Sun, 22 Nov 2026 15:02:20 +0000</lastBuildDate>
	<language>en</language>
	<sy:updatePeriod>hourly</sy:updatePeriod>
	<sy:updateFrequency>1</sy:updateFrequency>
	<generator>http://wordpress.org/?v=3.3.1</generator>
		<item>
		<title>ДУХОВЕНСТВО &amp; ЗБРОЯ: ТЕОРІЯ ТА РЕАЛЬНІСТЬ</title>
		<link>http://kyiv-pravosl.info/2026/11/22/duhovenstvo-zbroya-teoriya-ta-realnist/</link>
		<comments>http://kyiv-pravosl.info/2026/11/22/duhovenstvo-zbroya-teoriya-ta-realnist/#comments</comments>
		<pubDate>Sun, 22 Nov 2026 14:53:33 +0000</pubDate>
		<dc:creator>admin</dc:creator>
				<category><![CDATA[Бібліотека]]></category>
		<category><![CDATA[Православний Духовний Центр ап. Івана Богослова]]></category>
		<category><![CDATA[Статті]]></category>
		<category><![CDATA[історія]]></category>
		<category><![CDATA[Історія Київського Православ’я]]></category>
		<category><![CDATA[історія Православ'я]]></category>
		<category><![CDATA[духовенство і зброя]]></category>
		<category><![CDATA[Константинопольський патріархат]]></category>
		<category><![CDATA[прот. Сергій Горбик]]></category>
		<category><![CDATA[ПЦУ]]></category>

		<guid isPermaLink="false">http://kyiv-pravosl.info/?p=10365</guid>
		<description><![CDATA[Дискусії про можливість духовенства, зокрема і військових капеланів, володіння та застосування зброї, ведуться вже дуже давно. Але особливу актуальність їй надало рішення Священного Синоду Вселенського патріархату від 2 листопада 2026 р.: «володіння та використання зброї з будь-яких причин несумісне зі &#8230; <a href="http://kyiv-pravosl.info/2026/11/22/duhovenstvo-zbroya-teoriya-ta-realnist/">Continue reading <span class="meta-nav">&#8594;</span></a>]]></description>
			<content:encoded><![CDATA[<p style="text-align: justify;"><a href="http://kyiv-pravosl.info/wp-content/uploads/2026/11/Preveli_World_War_II_Memorial.jpg"><img class="aligncenter size-full wp-image-10366" title="Preveli_World_War_II_Memorial" src="http://kyiv-pravosl.info/wp-content/uploads/2026/11/Preveli_World_War_II_Memorial.jpg" alt="" width="1280" height="853" /></a>Дискусії про можливість духовенства, зокрема і військових капеланів, володіння та застосування зброї, ведуться вже дуже давно. Але особливу актуальність їй надало рішення Священного Синоду Вселенського патріархату від 2 листопада 2026 р.: «володіння та використання зброї з будь-яких причин несумісне зі священним саном православного духовенства всіх ступенів, що відповідає церковно-канонічній традиції Східної Православної Церкви». Ми не знаємо чим було викликано це рішення, адже воно жодним чином не відповідає, Євангелію, православним канонам та всієї історії православ’я, а також сучасним реаліям.<span id="more-10365"></span></p>
<p style="text-align: justify;">Отже, у цієї невеликої розвідці ми спробуємо показати всю безпідставність цього суперечливого рішення. Хоча, з канонічного боку, воно є нікчемним для інших православних юрисдикцій, зокрема і ПЦУ.</p>
<p style="text-align: justify;"><strong>І. Євангеліє: Христос та апостоли брали до рук зброю, вмили їй користуватися</strong></p>
<p style="text-align: justify;">Почнемо з відомої події, коли Христос прийшов до Єрусалимського храму і прогнав з його території торговців та міняльників грошей (Мт. 21:12, Мк. 11:15, Ін. 2:13).</p>
<p style="text-align: justify;">У всіх відомих текстах Євангелія є дві версії, які практично не суперечать одна однієї:</p>
<p style="text-align: justify;">а) Христос взяв батога;</p>
<p style="text-align: justify;">б) Христос, спливши з мотузки батога.</p>
<p style="text-align: justify;">У часі життя Ісуса Христа, мати зброю було об’єктивною необхідністю, адже люди мусили захищати себе та своє майно. У Юдеї першого століття дороги між містами, особливо околиці Єрусалима) були вкрай небезпечними через велику кількість розбійників. Одним з таких засобів самозахисту. Сплетена з мотузок, – це була досить потужна зброя, якою можна було нанести не тільки досить міцні пошкодження, а навіть вбити. При цьому, їй було потрібно вмити користуватися.</p>
<p style="text-align: justify;">Отже, Євангеліє свідчить: Христос взяв до рук цю зброю та вправно їй користувався. А коли Він це робив для захисту Божої Правди, то чому це не можна робити православному духовенству?</p>
<p style="text-align: justify;">Другий приклад. Апостол Петро мав меч і навіть відсік їм вухо розбійнику, коли намагався захистити Христа в Гетсиманському саду. Крім того, відомо, що крім меча Петра, в апостолів був і другий меч. Цей приклад також свідчить, що Христос ніколи не забороняв носіння зброї, зокрема своїм учням-апостолам, для самозахисту.</p>
<p style="text-align: justify;">Повстає природне запитання: То чому канонічне право так категоричне в справі володіння зброєю духовенством та її застосування?</p>
<p style="text-align: justify;">Тут ми мусимо перейти до розуміння формування самого канонічного права</p>
<p style="text-align: justify;"><strong>ІІ. Певні нюанси формування канонічного права щодо володіння зброєю духовенством</strong></p>
<p style="text-align: justify;">Відразу мусимо відзначити, що формування канонів Православної Церкви, зокрема і «Апостольських правил», переважно відбувалося в добу перших Вселенських Соборів та відповідало реаліям того часу. І хоча, як мінімум з ХІХ ст., багато богословів закликали до скликання нового Вселенського Собору та перегляду канонів, реально жодних змін щодо погодження канонічного права з реаліями сучасного світу зроблено не було. Тому мусимо підходити до їх практичного застосування з великою обережністю.</p>
<p style="text-align: justify;">Тепер, розгляньмо історичну ретроспективу формування та прийняття основних канонів, на які сьогодні обпираються прибічники повної заборони священникам володіти та застосовувати зброю.</p>
<p style="text-align: justify;">У перші століття християнства, основними верствами населення, які володіли зброєю та її використовували, були військові та світські чиновники. Церква намагалася заборонити поєднувати духовне та світське служіння, зокрема й військове.</p>
<p style="text-align: justify;">Отже, саме тому 83-тє Апостольське правило свідчить: «<em>Єпископ, або пресвітер, або диякон, який у військовій справі вправляється і хоче утримати обидва — тобто римське начальство і священницьке служіння — нехай буде позбавлений священного сану. Бо кесареве кесарю, а Боже Богові</em>». Як бачимо, жодної заборони на володіння зброєю та її використання тут немає. Йдеться виключно про заборону священнику бути військовим.</p>
<p style="text-align: justify;">Подане вище правило доповнює 7-ме правило IV Вселенського (Халкідонського) собору: «<em>Тим, які одного разу вчинені в клір або пострижені в чернецтво, ми визначили не вступати ні у військову службу, ні в світські чини; інакше тих, що зважилися на це і не повернулися з каяттям до того, що раніше обрали для Бога, піддавати анафемі</em>». Знову йдеться виключно про військову службу. Про приватне володіння зброєю та використання її для самозахисту – немає жодного слова. А ось військові капелани під цей канон підпадають, бо статус військового капелана у Збройних Силах передбачає, що священник є військовослужбовцем.</p>
<p style="text-align: justify;">Розглянемо ще кілька канонів, на які люблять посилатися противники права духовенства мати зброю та чинити самозахист.</p>
<p style="text-align: justify;">1) 27-ме Апостольське правило: «<em>Наказуємо єпископа, або пресвітера, або диякона, який б’є вірних, що згрішили, або невірних, які образили, і цим хоче залякати, позбавляти священного чину. Бо Господь нас цього зовсім не вчив: навпаки, Сам будучи битим, не бив, будучи докорюваним, не докоряв взаємно, страждаючи, не погрожував</em>»</p>
<p style="text-align: justify;">Знову жодного слова про заборону володіння зброєю та використання її для самозахисту. Йдеться виключно про пряму агресію духовної особи.</p>
<p style="text-align: justify;">2) 66-те Апостольське правило: «<em>Якщо хтось із кліру в сварці когось ударить і одним ударом вб’є, нехай буде позбавлений сану за свою зухвалість. А якщо мирянин таке вчинить, нехай буде відлучений</em>»</p>
<p style="text-align: justify;">Як бачимо, йдеться навіть не про самозахист, тим більше не про військові дії. Йдеться про сварку клірика й якось іншої особи. Про зброю – жодного слова…</p>
<p style="text-align: justify;">Приведені вище канонічні правила докорінно тлумачить Повний текст 9-го правила Константинопольського Двократного собору (861 рік): «<em>Апостольське та божественне правило піддає виверженню священників, які зухвало б’ють вірних, що згрішили, або невірних, які завдали образи. Але ті, що намагаються догодити своєму гніву та перекручують апостольські установи, розуміють це тільки про тих, хто б’є власноруч; хоча ні це правило не має такого значення, ні здоровий глузд не дозволяє так думати. Бо воістину було б безглуздо і вельми помилково того, хто власноруч завдав три чи чотири удари, вивергати із сану, а того, хто за наданою йому владою наказує комусь іншому жорстоко і до смерті катувати людину, залишати безкарним. Тому ми, оскільки згадане правило визначає виверження за побої взагалі, визначаємо так само: нехай буде вивержений із сану той єпископ, пресвітер чи диякон, який або сам б’є, або через когось іншого наказує бити вірних чи невірних</em>».</p>
<p style="text-align: justify;">Тобто канони забороняють духовним особам бити своїх вірян та (або) підлеглих, а також наказувати комусь це робити. Також забороняється духовній особі вступати в бійку, коли хтось образить її словом. Про заборону захищати себе або ближнього від прямого нападу цей канон також нічого не каже.</p>
<p style="text-align: justify;">Єдиним виключенням є 55-те правило свт. Василя Великого: «<em>Розбійників, які нападають, ті, що протистоять їм, якщо вони не належать до церковного чину, нехай будуть позбавлені причастя Пресвятого Тіла й Крові Господньої; якщо ж це будуть клірики, нехай будуть вивержені зі свого ступеня. Бо сказано: кожен, хто візьме меча, від меча загине». </em>Але тут є нюанс – це правило приватна думка одного святителя, нехай і дуже поважного. Щодо слів Христа «хто візьме меча, від меча загине», то вони стосуються саме агресора. Тобто того, хто нападає. При цьому ця норма практично ніколи не застосовувалася Православною Церквою не тільки у аспекти війни, а і в випадках самозахисту (про це ми будемо казати згодом).</p>
<p style="text-align: justify;">Що правда, питання про зброю духовенства розглядалося на місцевому соборі – це Перший східно-франкський собор 742 р. Його рішення були оформлені як державний указ — Капітулярій Карломана (Karlmanni principis capitulare), що складається із 7 канонів. Саме в 2-му каноні забороняється «<em>носити зброю, битися чи вирушати у військо та в похід</em>», а також заборонялося «<em>полювання і блукання лісами із собаками</em>» та тримати «<em>яструбів і соколів</em>» . Але для військових капеланів був зроблений виняток.</p>
<p style="text-align: justify;">Загалом, у православному канонічному праві немає одного ізольованого правила, яке б практично забороняло «будь-яке пролиття крові». Це вільне трактовання певних текстів Старого Заповіту, сукупність апостольських правил та соборних канонів, які суворо забороняють пролиття крові духовенством через несумісність із Безкровною Жертвою. Але таке твердження досить проблематично, як з погляду Євангелія, так і сучасного життя Церкви.</p>
<p style="text-align: justify;">а) Христос каже: «<em>Люби свого ближнього, як самого себе</em>» (Мт. 22:39). А любов передбачає і захист того, кого любиш. Особливо коли ти маєш можливість це робити. Тобто відмовиться не тільки взяти зброю, а і використання її саме для захисту себе та ближнього, є порушення цього Христового заповіту.</p>
<p style="text-align: justify;">Також нагадаємо ще один заповіт Спасителя: «<em>Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх</em>» (Ін. 15:13). Тобто людина, зокрема і духовна особа, яка має можливість захистити ближнього, але відмовляється це робити через небажання взяти зброю й її використати, явно порушує цю заповідь.</p>
<p style="text-align: justify;">б) У всі часи серед духовенства були лікарі, зокрема і ті, хто здійснював хірургічні втручання (нагадаємо: вирвати хворий зуб або відкрити гнійник – це також операція з пролиттям крові). Серед них, найбільш близький нам по часу життя та найбільш прославлений, свт. Лука Войно-Ясенецький. На їх ніколи не накладали канонічні покарання, а тим більш не позбавляли сану. Це тлумачиться тим, що вони «здійснювали пролиття крови для врятування життя та здоров’я людини». Але і використання зброї для захисту життя людини (людей) від явного нападника, особливо в умовах війни, є також врятуванням «<em>життя і здоров’я</em>». Власно за такою логікою діяв у своєму коментарі Міжнародний Комітет Червоного Хреста: «<em>Наявність у духовного персоналу легкої особистої зброї не позбавляє їх захисту. Вони мають право використовувати її для: Власної самооборони; Захисту поранених, хворих чи цивільних осіб, які перебувають під їхньою безпосередньою опікою</em>».</p>
<p style="text-align: justify;"><strong>ІІІ. Реальні історичні приклади з історії Київського Православ’я та Елладської Православної Церкви, коли вона нікого не карала за самозахист та захист своєї Батьківщини від агресора</strong></p>
<p style="text-align: justify;">Розглядаючи цей розділ, ми приведемо найбільш відомі історичні випадки, коли навіть православні архієреї, священники та ченці чинили зброєний опір загарбникам. У контексті розвідки приводжу переважно українські та грецькі приклади. Адже Київська митрополія була канонічно підпорядкована Константинопольському патріархату, а духовенство має давні історичні зв’язки саме з грецькою традицією. Саме Елладська Православна Церква була однією з перших, хто цілком визнав Православну Церкву України.</p>
<p style="text-align: justify;"><strong>Монастирі Ваді-ен-Натрун (Єгипет):</strong> Коптські монастирі в пустелі з V століття постійно страждали від набігів берберів та бедуїнів. Щоб вижити, ченці будували величезні оборонні стіни та внутрішні укріплені вежі (хусни), куди затягували підйомні мости. Коли нападники проривали першу лінію оборони, ченці закривалися у вежах і вели звідти обстріл, а також скидали на голови ворогів каміння та киплячу олію. Ніхто з ченців, зокрема і священники не були покараний через це.</p>
<p style="text-align: justify;"><strong>Свята Гора Афон (Греція)</strong>: Через постійні набіги мусульманських та латинських піратів у Середньовіччі майже кожен афонський монастир перетворився на замок із високими мурами та оборонними вежами (піргами). Ченці тримали арсенали зброї, купували гармати та за потреби вели вогонь по нападниках, відбиваючи штурми на стінах.</p>
<p style="text-align: justify;"><strong>Почаївська лавра (1675 рік)</strong>: Під час Збаразької війни турецько-татарське військо під проводом хана Нурредіна взяло в облогу монастир. Ченці разом із місцевими жителями та козаками тримали активну оборону на мурах. За переказами, саме під час цієї облоги відбулося знамените з&#8217;явлення Богородиці, що налякало нападників, проте реальний військовий опир ченців та оборонців відіграв вирішальну роль.</p>
<p style="text-align: justify;"><strong>Київський митрополит Йосип ІІ Солтан</strong>: У часі свого перебування на Смоленській кафедрі, разом з кліром, обороняв місто від московської навали. Жодного покарання за це від Константинопольського Патріарха не було.</p>
<p style="text-align: justify;"><strong>митрополит Коринфський Іоасаф</strong>, екзарх Константинопольського патріарха в Києві: Учасник битви під Берестечком. Під час трагічного козацького відступу через річку Пляшівка митрополит загинув від рук польських шляхтичів. За тогочасними свідченнями, він до останнього залишався з військом і поліг на коні із шаблею в руках. Разом із ним загинув його помічник — ієродиякон Павло</p>
<p style="text-align: justify;"><strong>о. Арсеній (Суходольський)</strong> — чернець-розвідник і полковник: Попри чернечий сан, він очолив підпільну мережу та брав активну участь у військових діях проти польської шляхти на Правобережній Україні. Він майстерно поєднував релігійну діяльність із військовим керівництвом, за що в народі та козацьких реєстрах його поважно називали «ченцем-полковником». Арсеній особисто брав участь у сутичках, командував загонами та координував штурми укріплених замків.</p>
<p style="text-align: justify;"><strong>о. Семен Палій</strong>: Славетний козацький полковник, наприкінці життя прийняв постриг та священство у Межигірському Спасо-Преображенському монастирі. Навіть перебуваючи в монастирі, такі козаки-ченці не полишали військових навичок. Коли виникала загроза облоги монастиря чи навколишніх земель від татарських набігів, Палій та інші пострижені запорожці знову організовували оборону, діставали з монастирських підвалів гармати та керували вогнем на мурах, захищаючи обитель як регулярну фортецю. Жодних покарань за це, ані Київський митрополит, ані Константинопольський патріарх, на нього не наклали.</p>
<p style="text-align: justify;"><strong>ігумен Йосип (Добромирський):</strong> Організатор оборони Почаївського монастиря. Коли підійшли війська хана Нурредіна, ігумен не дозволив братії піддатися паніці. Він наказав зачинити браму, розподілити між ченцями та світськими захисниками наявні запаси мушкетів, пороху та стріл, і особисто контролював укріплення найслабших ділянок стін. Знов же, жодних покарань через використання зброї проти агресора.</p>
<p style="text-align: justify;"><strong>о. Никифор (Нішка) Радченко</strong>: У часи, коли на Мотронинський монастир у Холодному Яру здійснювали набіги загони конфедератів, Никифор очолив внутрішню монастирську варту. Він відповідав за монастирський арсенал (який гайдамаки та ченці ховали в печерах). Під час спроб шляхти увірватися в обитель для розправи над ченцями, Радченко з групою озброєних послушників організував засаду на підступах до лісового монастиря, змусивши нападників відступити.</p>
<p style="text-align: justify;"><strong>Митрополит Германос ІІІ (Патраський)</strong>: Хоча сам він далеко не завжди брав безпосередню участь у рукопашних боях, саме Германос 13 (25) березня 1821 року в монастирі Ая-Лавра (Свята Лавра) підняв прапор повстання та благословив ченців, клефтів та повстанців на священну війну за свободу Греції. Він першим роздавав зброю монахам та місцевим жителям.</p>
<p style="text-align: justify;"><strong>о. Атанасіос Дякос (1788–1821)</strong>, національний герой Греції: У 1821 році Дякос очолив загін оборонців у легендарній битві при Аламанні. Маючи лише кілька сотень бійців, він утримував стратегічний міст проти багатотисячної турецької армії Омера Вріоні. Попри пропозицію відступити, Атанасіос бився до останнього набою, отримав поранення і був схоплений. Османи запропонували йому перейти в іслам і служити їм, на що він відповів: «Я народився греком і помру греком». Його було жорстоко страчено (посаджено на палю), але його подвиг надихнув усю країну</p>
<p style="text-align: justify;"><strong>архімандрит Папафлессас (Дікайос, 1788–1825)</strong>: Він був одним із головних діячів таємного товариства «Філікі Етерія» (яке готувало повстання). Папафлессас особисто їздив регіонами, піднімаючи народ на збройний опір. Під час війни він скинув рясу, взяв до рук рушницю, надів шолом і очолив війська. Його зірковий час і водночас загибель відбулися у битві при Маніакі (1825 рік). Очолюючи загін із 300 греків, він забарикадувався в укріпленнях проти величезної єгипетсько-османської армії Ібрагіма-паші. Папафлессас і всі його бійці загинули в бою, відмовившись здатися. Вражений його хоробрістю, Ібрагім-паша наказав омити тіло ченця і поцілував його в лоб на знак поваги до ворога.</p>
<p style="text-align: justify;"><strong>ігумен Гавриїл (Марінакіс):</strong> Оборонця монастиря Аркаді (1866) на Криті. Коли повстанці зробили монастир своїм штабом, турецька армія (близько 15 000 вояків) оточила монастир, де перебували 259 озброєних захисників і сотні жінок та дітей. Ігумен Гавриїл очолив оборону фортечних стін монастиря. Коли османи пробили браму артилерією і увірвалися на подвір&#8217;я, ченці разом із бійцями забарикадувалися в пороховому льоху. Щоб не потрапити у рабство та полон, захисники підірвали порохові погреби разом із собою та сотнями нападників. Ця подія стала символом критської самопожертви.</p>
<p style="text-align: justify;"><strong>о. Герман Дімакіс (1912–2004), «Папа Нетерпеливий»:</strong> Коли нацисти окупували Грецію, отець Герман залишив монастир і вступив до грецького партизанського руху опору — Народно-визвольної армії (ELAS). Він воював зі зброєю в руках проти німецьких фашистів у горах і одночасно служив військовим капеланом для партизанів. Командувач армії Аріс Велухіотіс дав йому прізвисько «Папа Нетерпеливий» за його відчайдушну хоробрість і постійне прагнення першим іти в бій. Він став найвідомішим монахом-партизаном XX століття.</p>
<p style="text-align: justify;"><strong>ігумен Агафангелос Лагувардос:</strong> грецький православний священнослужитель, ігумен та національний герой Греції, відомий своїм героїзмом під час ІІ Світової війни.</p>
<p style="text-align: justify;">Цей список можна продовжувати, але вже бачимо, що прикладів участи духовенства в обороні своїх святинь та Батьківщини зі зброєю в руках достатньо і ніхто з їх не був покараний за «порушення канонів». Що правда, і канонів, які це забороняли робити, не існувало.</p>
<p style="text-align: justify;"><strong>ІV. Християнські місіонери та зброя в ХІХ – початку ХХ стст.</strong></p>
<p style="text-align: justify;">У ХІХ – початку ХХ стст. більшість європейських та американських місіонерів подорожували небезпечними та малодослідженими регіонами Африки, Азії та Океанії, де не було централізованої влади та правопорядку. Вони регулярно стикалися із загрозою нападів диких тварин, розбійників або вороже налаштованих місцевих племен. Тому вогнепальна зброя була обов’язковим елементом експедиційного спорядження для виживання, забезпечення місіонерів їжею (мисливство) та демонстрації сили для відлякування нападників. І хоча офіційно релігійні місії пропагували мир, гуманізм та духовне просвітництво, обставини часто примушували місіонерів брати до рук зброю.</p>
<p style="text-align: justify;">У багатьох регіонах Африки (особливо у Східній та Центральній) місіонери вели запеклу боротьбу з арабськими та місцевими работорговцями. Щоб захистити визволених рабів та свої місіонерські станції, релігійні діячі, зокрема католицькі та протестантські священники, створювали озброєні загони самооборони. У деяких випадках місіонери безпосередньо керували оборонними боями проти караванів работорговців. Тут найбільш відомий приклад – це діяльність знаменитого дослідника і місіонера Девіда Лівінгстона, а також місій, які йшли за його стопами.</p>
<p style="text-align: justify;">Крім того, місіонерські місії часто були єдиним захистом для новонавернених християн від ворожого місцевого населення. Зокрема у часі Боксерського повстання в Китаї (1899–1901 рр.) сотні місіонерів разом із наверненими китайцями-християнами тижнями тримали озброєну облогу у своїх церквах та місіях, відбиваючись від повстанців за допомогою вогнепальної зброї до підходу регулярних європейських військ.</p>
<p style="text-align: justify;">Коли ми кажемо про Боксерське повстання в Китаї, маємо дуже цікаве питання щодо діяльності російської православної місії.</p>
<p style="text-align: justify;">Так, російські джерела наполегливо стверджують, що очільник місії, архімандрит Інокентій (Фігуровський) та священники місії не брали безпосередньої участі в боях, хоча були присутні на барикадах, витягували поранених з-під обстрілів, перев&#8217;язували їх, ховали загиблих та духовно підтримували захисників посольського кварталу.</p>
<p style="text-align: justify;">Проте в китайських джерелах, офіційних урядових рапортах династії Цін та спогадах повстанців-іхетуанів стверджується, що іноземне духовенство — включно з російським — було озброєним і діяло як частина окупаційних сил. Крім того, китайські очевидці облоги Посольського кварталу бачили архімандрита Інокентія та інших російських священників на барикадах зі зброєю, поруч із солдатами Альянсу восьми держав.</p>
<p style="text-align: justify;">Враховуючи, що російські історики давно і цілеспрямовано підганяють історичні події під зручний їм формат, ми більш згідні вірити китайським очевидцям та історикам.</p>
<p style="text-align: justify;">Згідно з доступними даними, не дивлячись на бурхливі дискусії в Європі, жодний священник-місіонер, зокрема і російський архімандрит Інокентій (Фігуровський), не був покараний через використання зброї своїм церковним керівництвом.</p>
<p style="text-align: justify;"><strong>V. Формування інституту капеланства та заборона священникам мати зброю</strong></p>
<p style="text-align: justify;">Практичне формування інституту капеланства в європейських арміях розпочалося в кінці ХVIII – початку ХІХ стст. У кожній країні була своя історія офіційного запровадження капеланства, у якому можливість капеланам мати зброю розглядалася відповідно до місцевих традиціями.</p>
<p style="text-align: justify;">Але у контексті сьогоднішньої дискусії нас найперше цікавить ситуація в Російської імперії, бо саме РПЦ виступає за повну заборону духовенству брати участь в бойових діях та користування зброєю, а також Болгарської та Сербської Православній Церкві, які сьогодні є прибічниками Московського патріархату.</p>
<p style="text-align: justify;"><strong>5.1. Російська імперія</strong></p>
<p style="text-align: justify;">Офіційне формування власне капеланського корпусу російської армії почалося у 1800 р., коли була введена посада обер-священника армії та флоту. Хоча військове та морське духовенство належало до нестройових чинів, яким зброя не видавалася, однак для самозахисту вони у особливих умовах вони мали право на пістолет.</p>
<p style="text-align: justify;">Тут ми мусимо згадати події війни 1812 р., коли у Смоленській та Калузькій губерніях селяни під проводом місцевого духовенства організовували самооборону. При наближенні невеликих французьких фуражирських або мародерських загонів били у дзвони, збирали озброєних вилами чи рушницями мешканців і відбивали напади на обителі та села.</p>
<p style="text-align: justify;">Наприклад, священник Іван Скобєєв (Сичовський повіт Смоленської губернії) організував із селян кінний та піший загони, які особисто очолив та «<em>успішно захищав волость від мародерів і брав полонених</em>», а ченці деяких прифронтових монастирів, зокрема й ієромонахи, добровільно вступали до лав ополчення, отримуючи на це дозвіл від єпархіального керівництва.</p>
<p style="text-align: justify;">Ще один з цікавих випадків стався в часі Кримської війні – це оборона Соловецького монастиря силами братії у часі нападу англійської ескадри.</p>
<p style="text-align: justify;">Отже, вранці 18 (6) липня 1854 р., британські фрегати підійшли до острова, але попрямували в бік Кемі, повернувшись увечері на відстань гарматного пострілу. Спроба англійців подати сигнали для переговорів залишилася незрозумілою для захисників. Після попереджувальних пострілів із фрегатів берегова батарея монастиря відкрила вогонь у відповідь, влучивши в один із кораблів, після чого зав&#8217;язалася артилерійська дуель. На наступний день, 19 (7) липня, капітан Омманні надіслав парламентера з вимогою беззастережної капітуляції гарнізону та видачі всього озброєння, але архімандрит Олександр (Павлович) відхилив ультиматум та особисто підписав офіційну відмову від капітуляції.</p>
<p style="text-align: justify;">Архімандрит Олександр взяв на себе керівництво обороною. Військового гарнізону на острові не було, тому за справу взялися ченці, колишні солдати й унтер-офіцери, які пішли в монастир у похилому віці. Вони знали артилерійську справу та допомагали прапорщику Никоновичу навчати інших захисників поводитися з гарматами. Сам бій продовжувався понад 9 годин, ченці разом із прочанами підносили порох і ядра на башти та берегову батарею, заряджати гармати й охолоджувати їх.</p>
<p style="text-align: justify;">Не дивлячись на формальну заборону, Священний Урядовий Синод та окремі архієреї не покарали жодного представника духовенства та чернецтва за безпосередню участь у бою. Навпаки, імператор Микола I відзначив нагородами багатьох представників духовенства. Архімандрит Олександр отримав орден Святої Анни 2-го ступеня з імператорською короною та наперсний хрест на георгіївській стрічці, а рядові ченці, які безпосередньо брали участь у бойових діях, були нагороджені спеціальними наперсними хрестами та медалями.</p>
<p style="text-align: justify;">Аналогічні приклади кінця ХІХ – початку ХХ стст. маємо і в арміях інших православних держав – Болгарії та Сербії.</p>
<p style="text-align: justify;"><strong>5.2. Болгарія та Сербія</strong></p>
<p style="text-align: justify;"><strong>а) Болгарія. </strong></p>
<p style="text-align: justify;">Приведемо тільки кілька прикладів найбільш відомих болгарських православних священників, які воювали зі зброєю в руках:</p>
<p style="text-align: justify;"><strong>отець Герман Чиковський (поп Герман). </strong>Парафіяльний священник села Черешниця (Костурський район). Під час Ілінденсько-Преображенського повстання 1903 року очолив місцеву повстанську чету як бойовий воєвода, особисто керуючи боями зі зброєю в руках, за що після поразки повстання був заарештований османською владою.</p>
<p style="text-align: justify;"><strong>отець Георгій Попангелов (поп Георгій Кьосето).</strong> Болгарський священник і діяч «Внутрішньої македонської революційної організації», який під час повстання 1903 року командував слатинською повстанською четою. За участь у збройних сутичках неодноразово засуджувався османськими судами (зокрема до 10 років ув&#8217;язнення), а з початком Першої Балканської війни у 1912 році знову долучився до визвольного руху.</p>
<p style="text-align: justify;"><strong>отець Стоян Поппетров (ієромонах Софроній)</strong>. Священник, а згодом монах Кічевського монастиря «Пречиста Богородиця». У 1903 році став повстанським воєводою в Кічевському районі, брав участь у боях зі зброєю, був поранений і захоплений у полон. Османський суд засудив його до 101 року ув&#8217;язнення, проте в 1904 році він утік із Бітольської в&#8217;язниці та повернувся до підпільної боротьби.</p>
<p style="text-align: justify;"><strong>ієромонах Тома Ніколов (поп Тома).</strong> Один із ключових організаторів «Внутрішньої македонської революційної організації» в Бітольському революційному окрузі та архієрейський намісник у Кичеві. Хоча він виконував переважно функції духівника та організатора повстання 1903 року, під час пересування з четами носив зброю для самозахисту, тричі відбував ув&#8217;язнення, а під час Першої світової війни служив штатним полковим священником у 5-му македонському полку.</p>
<p style="text-align: justify;">Священний Синод Болгарської Православної Церкви у воєнний час дозволяв вимушену самооборону священникам на передовій, вважаючи їх служіння патріотичним подвигом.</p>
<p style="text-align: justify;"><strong>б) Сербія.</strong></p>
<p style="text-align: justify;"><strong>ієромонах Йован Гркович («Гапон», 1879–1912). </strong>Колишній монах афонського монастиря Хіландар, який покинув обитель, щоб приєднатися до збройної Сербської четницької організації в Македонії. Відзначився у боях проти болгарських загонів у районі Пореччя та Велеса, а пізніше загинув у Першій Балканській війні (у битві під Куманово).</p>
<p style="text-align: justify;"><strong>протоієрей Матея Ненадович (1777—1854)</strong>, сербський військовий діяч і воєначальник часів Першого сербського повстання, який також зазначається як перший голова уряду Сербії (1805—1807)</p>
<p style="text-align: justify;"><strong>священник Богдан Зимонич (1813-1909)</strong>, був також і Гатацьким воєводою. Він відзначився у місцевих повстаннях, які сталися після повстання в Герцеговині у 1852 р.</p>
<p style="text-align: justify;">При цьому варто зазначити, що Офіційної постанови Священного Архієрейського Синоду Сербської православної церкви (СПЦ) із публічним засудженням священників за взяття до рук зброї під час сербсько-болгарських конфліктів (1885–1918) не існувало. Позиція церковного керівництва виходила з патріотичного прийняття національно-визвольної боротьби. Ба більше, після завершення Першої світової війни та об&#8217;єднання Сербської Православної Церкви у 1920 році церковна влада вшанувала пам&#8217;ять загиблих у Топлицькому повстанні та в болгарському полоні священників як національних героїв і мучеників за віру та народ — без жодних канонічних покарань щодо тих, хто брав участь у збройному опорі окупантам…</p>
<p style="text-align: justify;"><strong>VІ. Зброя військових капеланів: історичний та сучасний досвід</strong></p>
<p style="text-align: justify;"><strong>6.1. Історичний досвід І та ІІ Світової війни</strong></p>
<p style="text-align: justify;">У ХІХ столітті поняття некомбатантів (від французького non-combatants — «ті, хто не воює») остаточно сформувалося в міжнародному праві як особи, які входять до складу збройних сил, але безпосередньо не беруть участі у воєнних (бойових) діях. Оформлення цього статусу стало результатом перших багатосторонніх угод про закони та звичаї війни, зокрема «Женевської конвенції 1864 р.», «Брюссельської декларації 1874 р.», і завершилося у «Гаазьких конвенціях 1899 року». До некомбатантів, якім було заборонено мати зброю, було віднесено і духовенство.</p>
<p style="text-align: justify;">Однак, вже практика війн кінця ХІХ та початку ХХ стст., виявила потрібність особистої зброї для військового духовенства та медичного персоналу. Це знайшло своє міжнародне підтвердження в Женевської конвенції 1906 року, яка дозволила некомбатантами (санітарному персоналу та капеланам) мати та застосовувати зброю без втрати свого захищеного статусу.</p>
<p style="text-align: justify;">Разом з тим, через певні релігійні переконання, практично у всіх європейських арміях духовенству, як некомбатантами, офіційно не видавали особисту зброю. Зокрема керівник військового духовенства російської армії та флоту, протопресвітер Георгій Шавельський, рішуче виступав проти цього та суворо забороняв російським православним військовим священникам мати зброю.</p>
<p style="text-align: justify;">Проте, попри офіційну та сувору заборону, у реальних умовах І Світової війни більшість полкових священників російської армії все ж мали та використовували особисту зброю для самозахисту. Це диктували реалії окопної війни, загроза потрапляння в полон, напади супротивника під час евакуації поранених та анархія революційних подій 1917-1921 рр. Командування чудово розуміло, що на передовій священник є такою ж ціллю для ворога, як і звичайний солдат, тому не тільки не перешкоджали, а навіть заохочували їх мати зброю для особистого захисту.</p>
<p style="text-align: justify;">Подібна ситуація була і в арміях інших країн, зокрема в грецької, болгарської, сербської, австро-угорської, німецької та румунської. Тобто, де-юре заборона діяла, а на практиці більшість капеланів особисту зброю для самозахисту мали.</p>
<p style="text-align: justify;">Отже, хоча за документами капелани залишалися беззбройними некомбатантами, на практиці наявність кишенькового пістолета для самозахисту на передовій була цілком реальним явищем.</p>
<p style="text-align: justify;">Як не дивно, конкретні висновки з ситуації в І Світову війну зробили тільки США та Німеччина.</p>
<p style="text-align: justify;">Не дивлячись на те, що США ратифікувала Женевську конвенцію 1864 р. ще в 1882, капелани армії США мали право на особисту зброю самозахисту у часі ІІ Світової війни.</p>
<p style="text-align: justify;">У Німеччині капеланам (Feldgeistliche) у Вермахті під час ІІ світової війни офіційно не заборонялося мати особисту зброю. Ба більше, їм штатно належав і видавався пістолет як офіцерська бокова зброя (Offiziersseitenwaffe). Відповідно до інструкцій і статутів, пістолет видавався капеланам, як і військовим медикам, виключно з метою самооборони та захисту своїх поранених у ближньому бою. Вести наступальні бойові дії чи використовувати зброю в інших цілях їм заборонялося, оскільки вони вважалися некомбатантами.</p>
<p style="text-align: justify;">Також Елладська Православна Церква, своїми внутрішніми постановами, дозволила духовенству, зокрема і військовим капеланам, захищати Батьківщину зі зброєю в руках&#8230;</p>
<p style="text-align: justify;">Висновки з досвіду ІІ Світової війни, а також військових конфліктів зробили армії Норвегії, Данії, Швеції та Австралії. Вони офіційно дозволили своїм капеланам мати зброю для самозахисту.</p>
<p style="text-align: justify;"><strong>6.2. Дещо про заборону капеланам армії США носити та використовувати зброю</strong></p>
<p style="text-align: justify;">Автори та прибічники українського законодавства щодо військового капеланства, яке забороняє штатним військовим капеланам мати особисту зброю, переважно посилаються на відповідну норму армії США. Але забуваються, що ця заборона з’явилася тільки в 1989 р., коли жодних великих війн ця країна не вела.</p>
<p style="text-align: justify;">Однак, деякі оборонці офіційний позиції США щодо озброєння капеланів, посилаються на «Тechnical Manual 16-205 «The Chaplain» (1944 р.) та «Женевську Конвенцію» (1949 р.). Але чи відповідали та виконувалися вони у часі реальних війн, у яких брала участь армія США?</p>
<p style="text-align: justify;">Вже реалії війни в Кореї показали, що північнокорейські та китайські солдати не виконували «Женевську Конвенцію». Тому капелани для їх були такою самою мішенню, як і звичайні військові. Ці реалії примусили командування відійти від інструкцій, та дозволити капеланам мати особисту зброю для самозахисту.</p>
<p style="text-align: justify;">Така сама ситуація склалася і під час війни у В’єтнамі, коли капелани почали носити особисту зброю, щоб солдатам не доводилося відволікатися на їхню охорону в бойових сутичках. Священники приховано або відкрито носили армійські пістолети Colt M1911A1 або легкі револьвери, які їм дарували чи «позичали» офіцери підрозділів на випадок потрапляння в оточення. Звичайно, що носіння зброї – це був особистий вибір капелана.</p>
<p style="text-align: justify;">Для підтвердження вищесказаного, ми приведемо кілька найбільш відомих задокументованих випадків, коли капелани армії США брали до рук зброю для самозахисту під час війни у В’єтнамі.</p>
<p style="text-align: justify;">Так, армійський капелан Джеррі Отрі (Jerry Autry), якого журналісти прозвали «капеланом із гвинтівкою» (the gun-toting chaplain), постійно носив із собою стандартну гвинтівку M16, хоча, за його словами, ні разу з неї не стріляв. Інший капелан, Джеймс Д. Джонсон, у своїх спогадах також підтверджував, що брав M16 під час виходів його підрозділу на патрулювання. Також капелан Кертіс Бауерс носив пістолет та гранати для самооборони&#8230;</p>
<p style="text-align: justify;">Вже після офіційної заборони капеланам армії США мати особисту зброю, участь у воєнних конфліктах ХХІ ст. поставила під сумнів цей принцип. Так, капелан армії США, підполковник Джозеф Фрідман вже у 2023 р. опублікував велику статтю «<em>Капелани зі зброєю. Переосмислення норм, що забороняють військовим капеланам мати зброю</em>», де наводить багато аргументів та закликає переглянути заборону на особисту зброю для капеланів. Процитуємо кілька важливих для нас моментів, які описує цей провідний офіцер капеланської служби армії США:</p>
<p style="text-align: justify;">«<em>Проблеми, з якими раніше стикалися капелани в Кореї та В&#8217;єтнамі, знову виникли під час Глобальної війни з тероризмом. Капелан Стів Дандас, який не є прихильником озброєння капеланів, написав у 2011 році: «Капелани вже є пріоритетною ціллю для Аль-Каїди, оскільки наше захоплення мало б велику пропагандистську цінність. Кілька іракських офіцерів висловили своє захоплення моєю службою та турботою про американських та іракських солдатів, а також тим фактом, що вони усвідомлювали, що я перебуваю в постійній небезпеці та не маю зброї» У 2012 році капелан Британського Королівського флоту Стюарт Халлам, служачи в Афганістані, сказав: «Вперше на будь-якому театрі воєнних дій ворог розглядає нас як законну ціль». Якщо вороги Сполучених Штатів збираються атакувати капеланів, так само як і медичний персонал, то капелани повинні мати можливість і вибір захищати себе, так само як і медичний персонал</em>».</p>
<p style="text-align: justify;">«<em>А як щодо небезпеки, в яку неозброєний капелан наражає інших військовослужбовців? Доктрина піхоти зазвичай базується на піхотному відділенні, що складається з двох вогневих груп з чотирьох осіб та командира відділення. Відділення «може встановити вогневу базу, забезпечуючи безпеку для іншого елемента, або вести вогонь та пересування, при цьому одна команда забезпечує вогневу базу, поки інша команда переміщується до наступної вигідної позиції або до цілі». Кожен член відділення має конкретне завдання із забезпечення захисту всіх членів відділення. Коли капелан опиняється в бойовій ситуації, наприклад, його колона потрапляє під вогонь або його база захоплена, він стає величезним тягарем для оточуючих його комбатантів. Замість того, щоб здійснювати свою безпосередню місію в складі ретельно скоординованого підрозділу, члени відділення повинні забезпечувати безпеку неозброєного капелана. 29 березня 2012 року капелан ВПС розповів мені про інцидент, коли під час розгортання в Іраку саморобний вибуховий пристрій влучив у колону, в якій він їхав, змусивши всіх пішки увійти до місцевого села. Загін раптово опинився в ролі охоронців беззахисного офіцера, а не в ролі добре відпрацьованої пожежної команди. Капелан поставив усіх п&#8217;ятьох у більш вразливе становище, ніж якби він не був присутній, або якби він був кваліфікованим і міг захистити себе</em>».</p>
<p style="text-align: justify;">Загалом, висновок, які подає у своєї статті підполковник Джозеф Фрідман, цілком може стати підставою для перегляду положення діючого закону України щодо відсутності зброї у військових капеланів:</p>
<p style="text-align: justify;">«<em><span style="text-decoration: underline;">Реальність екзистенційної загрози, з якою стикаються капелани в бойових ситуаціях, у поєднанні з нерівністю правил, які дозволяють деяким некомбатантам (медичному персоналу) носити оборонну зброю, а іншим (капеланам) – ні, пропонує переглянути чинну політику щодо беззахисних капеланів і натомість надати їм вибір і можливість захищати себе та тих, кому вони вірно служать</span></em>».</p>
<p style="text-align: justify;"><strong>VІІ. Досвід сучасної війни та загальне питання зброї в руках священника</strong></p>
<p style="text-align: justify;">Агресія Росії проти України розкрила нові обставини військових конфліктів. Хоча Російська Федерація є учасницею чотирьох основних Женевських конвенцій від 1949 року (як правонаступниця СРСР, який ратифікував їх у 1954 році), вона системно їх порушує. Зокрема ті статті, які захищають медичний персонал та духовенство. Ми не будемо тут наводити приклади, бо вони і так усім добре відомі та дійсно є тією підставою, яка мусить дозволити духовенству, особливо капеланам на фронті, мати зброю для самозахисту.</p>
<p style="text-align: justify;">Отже, сьогодні не тільки священники-капелани, а і духовенство прифронтових територій опинилося в умовах реальної загрози життю. Ніхто не може дати кожному військовому капелану чи цивільному священнику в прифронтових районах захист 24/7. Тому Постанова №24 Священного Синоду Православної Церкви України, від 27 березня 2022 р., яка дозволяє духовенству мати особисту зброю для самозахисту: «<em>Міжнародне право визнає дозвіл для духовного персоналу, так само як і для медичного персоналу, мати при собі легку особисту зброю, призначену не для наступальних дій, а для захисту себе і тих, хто перебуває під їхньою опікою: «З тих самих міркувань принцип, згідно з яким медичний персонал не втрачає права на захист, будучі озброєним легкою особистою зброєю, і може використовувати цю зброю для самооборони або захисту поранених, хворих і потерпілих аварію, що знаходяться під його опікою (див. коментар до Норми 25), застосовується за аналогією і до духовного персоналу» (офіційний коментар до Норми 27)</em>».</p>
<p style="text-align: justify;">Крім того, контроверсійна та безальтернативна заява Константинопольського патріархату про те, що «<em>Володіння зброєю та її використання з будь-якої причини є цілком несумісними зі статусом православного священнослужителя будь-якого сану, відповідно до священної канонічної традиції Східної Православної Церкви</em>», цілком не враховує технічні реалії сучасної війни – війну безпілотників. Чому духовенству не можна мати зброю для збиття безпілотників? Адже тут чиста оборона свого життя та (або) життя ближнього, при цьому це аніяк не можна розглядати як вбивство.</p>
<p style="text-align: justify;">Також не враховується потрібність самозахисту священника у формально мирний час. Адже сьогодні релігійні фанатики-терористи дуже часто нападають саме на християнські, зокрема і православні храми. Вже не кажучи про факти мародерства та насильства, які відбуваються під час масових заворушень у європейських містах, де навіть поліція не здатна захистити мирних громадян від вандалів та мародерів.</p>
<p style="text-align: justify;">Ба більше, у своєму бажанні бути суперпацифістами, богослови Константинопольського патріархату, які готували таке рішення, навіть не потрудились дати чітке визначення – що вони вважають зброєю. Адже зброя буває: вогнепальною; мисливською; холодною; летальною та нелетальною; спортивною; рибальською; історичною для реконструкцій. Навіть будь-яка сокира, вили та ніж може використовуватися як зброя, бо вони де-факто такими є.</p>
<p style="text-align: justify;">Отже, на нашу думку, мова мусить йти не про «зброю» як таку, а про моральне та етичне її використання. І в цьому ключі можна поставити питання більш конкретно: Хто здійснює гріх та мусить понести канонічне покарання:</p>
<p style="text-align: justify;">- Духовна особа, яка благословляє та підтримує агресію, підтримує вбивство мирних мешканців, зокрема і дітей, але не фізично не бере до рук зброю?</p>
<p style="text-align: justify;">- Архієрей або священник, які взяв до рук зброю, щоб захистити себе, свою родину, свій народ, свою Батьківщину?</p>
<p style="text-align: justify;">Звичайно, це питання риторичне, тому будемо сподіватися на більш повне та об’єктивне тлумачення рішення Священного Синоду Константинопольського патріархату, зокрема його позиції щодо права духовенства на самозахист та захист інших людей.</p>
<p style="text-align: justify;">На нашу думку, сьогодні питання зброї є більш моральним, ніж технічним або канонічним. Тут треба враховувати конкретну ситуацію та норми міжнародного права. Звичайно, священник мусить бути покараний, коли він бере до рук зброю й застосовує її без жодної необхідності (просто постріляти в бік ворога або використати як «аргумент» у громадській суперечці).</p>
<p style="text-align: justify;">Ще одне дуже важливе питання, яке поставив Константинопольський Патріархат своєю дуже загальною заявою, – це можливість участі духовенства у різноманітних спортивних змаганнях. І це не тільки корпус стрілецьких дисциплін. Тут мусимо розглядати метання списа, п&#8217;ятиборство, десятиборство, фехтування… Адже, де-юре, у всіх цих дисциплінах використовується зброя.</p>
<p style="text-align: justify;"><strong>VІІІ. Реакція на рішення Священного Синоду Константинопольського патріархату: аналіз, соціологія&#8230; і трохи конспірології</strong></p>
<p style="text-align: justify;">Треба почати з того, що жодних передумов, які б спонукали саме Константинопольський патріархат приймати рішення щодо зброї в руках духовенства не було. як і якось великої дискусії з цього питання. Тому першої реакцією соціальних мереж, зокрема і грецького сегмента, було здивовання. Потім, особливо серед духовенства Вселенського патріархату в США та Канаді, з’явилося обурення. Адже ніхто ніколи не забороняв йому мати зброю та навіть ходити на полювання – це був особистий вибір кожного священника. Активна дискусійна критика цього рішення продовжується в Західному інтернет-сегменті духовенства і вірних цієї юрисдикції до сьогодні. Але нас більш цікавить український сегмент ЗМІ та соціальних мереж…</p>
<p style="text-align: justify;">Вже пілотний аналіз українського (україномовного) сегменту інтернету показав, що 85-90%% підтримки рішення Священного Синоду Константинопольського патріархату приходиться… на ресурси або осіб, які прямо або опосередковано пов’язані з Московським патріархатом, а особливо – РПЦвУ (УПЦ яка не МП). Тут навіть таки одіозні ресурси, як СПЖ або «1 козацький» неочікувана почали «співати панегірик» Вселенському патріархату за таке рішення. Ба більше, використовуючи авторитет Константинопольського патріархату, а також власне (і не тільки) тлумачення канонів, особливо 55-те правило свт. Василя Великого, почалося обґрунтування загальної заборони православному духовенству допомагати військовим, зокрема поставляти спорядження, автівки та жертвувати гроші на набуття будь-якої зброї. Цілком природно, що єдиним об’єктом, на які була скерована ця критична компанія, є ПЦУ.</p>
<p style="text-align: justify;">Ще один цікавий момент – ресурси РПУвУ, які активно підтримують рішення Вселенського патріархату, жодним словом не критикують та не пов’язують його саме з РПЦ. Хоча вже загальновідомі факти, коли в Росії священників РПЦ вчать поводитися зі зброєю, вони навіть проходять стрілецьких практиках на полігонах.</p>
<p style="text-align: justify;">Наприклад, в Єкатеринбурзькій духовній семінарії РПЦ розпочалася перша сесія магістратури з підготовки військового духовенства з обов’язковим навчанням володіння зброєю. Також зафіксовані численні випадки, коли священників РПЦ навчають стріляти з вогнепальної зброї на полігонах та у тирах, практична вогнева підготовка кліриків відбувається під час полігонних зборів або в межах мілітаристських проєктів при єпархіях. Російські державні та відомчі телеканали неодноразово публікували сюжети про виїзди духовенства на військові полігони. Також на кадрах телеканалу «Звезда», на які посилалося видання ONLINE.UA, зафіксовано, як військові інструктори навчають священників заряджати автоматичну гармату бойової машини БМП-2 та вести вогонь. А в листопаді 2025 року резонанс викликало відео з митрополитом Іларіоном (Алфєєвим), який тривалий час вважався другою особою в РПЦ. Як повідомляло видання «The Moscow Times», на оприлюднених журналістами кадрах високопоставлений ієрарх у навушниках тренується у стрільбі з пістолета в закритому тирі.</p>
<p style="text-align: justify;"><strong><em>Трохи конспірології…</em></strong></p>
<p style="text-align: justify;">Станом на листопад 2026 р., на канонічної території Константинопольського патріархату немає міжнародних або громадянських збройних конфліктів, у які б були більш-менш масово залучене її духовенство та вірні. Єдиним фактором, який хоч якось пов’язаний з війною, є збір допомоги, зокрема і грошей для набуття зброї, для України, які давно і послідовно проводиться на православних парафіях Америки та Західної Європи.</p>
<p style="text-align: justify;">Отже, напрошується конспірологічний висновок, що хтось у Вселенському патріархаті ініціював це рішення Священного Синоду, щоб дати привід РПЦвУ посилити критику ПЦУ та, одночасно, спробувати обмежити військову допомогу Україні, яка збирається на парафіях Константинопольського патріархату… Але будемо мати надію, що ця конспірологічна теорія є помилковою.</p>
<p style="text-align: justify;"><strong>ІХ. Замість висновку…</strong></p>
<p style="text-align: justify;">Питання володіння духовенства зброєю є значно більш серйозніше, ніж його фізичний вимір, про що сьогодні дуже спрощено та бездоказово каже Константинопольський патріархат та ресурси Московського патріархату. Ані, в Євангелії, ані в загальному канонічному праві Православної Церкви немає прямій заборони духовенству мати зброю та здійснювати самозахист та захист ближнього. І це неодноразово доводив практичний історичний опит, зокрема ХХ та ХХІ стст., а сьогодні це вже записано в міжнародних правових актах.</p>
<p style="text-align: justify;">На нашу думку, питання «духовенство і зброя» потрібно розглядати найперше в моральному контексті, і тільки потім – у фізичному володінні та використанні зброї. Особливо це стосується міжнародних воєнних конфліктів, адже практично у всіх сучасних арміях світу є капелани-християни.</p>
<p style="text-align: justify;">На великий жаль, у православному богослов&#8217;ї тільки сьогодні починає вимальовуватися розмежування діяльності духовенства. А саме те, на яким боці воно виступає в часі війни.</p>
<p style="text-align: justify;">Коли архієрей та (або) священник виступає на боці агресора, підтримує нелюдську поведінку своїх вірних (наприклад – духовенство нацистської Німеччини та сучасної Росії), він (вони) дійсно порушують усі Євангельські заповіти. І тут неважливо: чи брав цей священник до рук зброю, чи не брав. Натомість священник, які навіть бере до рук зброю, щоб захистити свою Батьківщину від агресора, врятувати ближнього – це приклад жертовного служіння. Останнє підтверджено багатьма історичними прикладами, коли Церква не тільки карала, а навіть нагороджувала духовенство за таке служіння.</p>
<p style="text-align: justify;">Що правда, цілком логічним буде покарання, коли архієрей або священник, будучи в зоні бойових дій, починає стріляти в бік ворога для розваги, без конкретної негайної потреби, що порушує всі норми міжнародного права.</p>
<p style="text-align: justify;">Той самий моральний вибір працює і в мирний час. Коли священник бере зброю для полювання-розваги та забиває тварин – це беззаперечно варте осуду. Але коли священник бере зброю, щоб захистити себе та (або) ближнього від нападу дикої тварини чи злочинця – за це він також не мусить бути покараний.</p>
<p style="text-align: justify;">Окреме моральне питання – це участь духовенства в спортивних змаганнях або історично-мистецьких реконструкціях, коли в їх використовується зброя (спортивна або нелетальна). На нашу думку, цей випадок мусить зробитися предметом окремого обговорення на загальноцерковному рівні.</p>
<p style="text-align: justify;">Звичайно, все вище сказане є приватною думкою та підґрунтям предметної дискусії.</p>
<p style="text-align: justify;"><strong><em>прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр ап. Івана Богослова», м. Чернівці.</em></strong></p>
<p>&nbsp;</p>
]]></content:encoded>
			<wfw:commentRss>http://kyiv-pravosl.info/2026/11/22/duhovenstvo-zbroya-teoriya-ta-realnist/feed/</wfw:commentRss>
		<slash:comments>0</slash:comments>
		</item>
	</channel>
</rss>
